Important Announcement
PubHTML5 Scheduled Server Maintenance on (GMT) Sunday, June 26th, 2:00 am - 8:00 am.
PubHTML5 site will be inoperative during the times indicated!

Home Explore Більше сторінок

Більше сторінок

Published by Регіональний Центр, 2022-11-15 10:22:26

Description: Більше сторінок

Search

Read the Text Version

ПЕРЕДМОВА Минуло вже багато років із того часу, як країна, що мала назву Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), зникла з мапи світу. Поступово забуваються особливості державної політики, соціалістичні традиції та звичаї. Ідеалів комуністичної партії більше не існує. Однак потрібно пам’ятати, як Країна Рад впроваджувала свої ідеї в життя: злочини проти людства, терор власного населення, геноцид цілого народу. Голодомор 1932-1933 років забрав мільйони ні в чому не винних людських життів. Радянська влада вчинила злочин, прощення за котрий не отримає ніколи, злочин, що призвів до значної втрати українцями унікальної самобутньої складової нації – духу селянства. Дослідник Голодомору Джеймс Мейс наголошує на тому, що питання штучного голоду в Україні на початку 30- х років XX ст. невіддільне від питання порушення прав людини, народу і, безумовно, становить категорію злочинів проти людяності і людства [7, с. 27]. Науковці до причин голоду 1932-1933 років зараховують непосильні заготовки зерна, додаючи примусову колективізацію, розкуркулення та репресії. Навмисне і цинічне вбивство мільйонів людей призвело до остаточного руйнування української національної свідомості. 3

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова Якщо економічні, демографічні, соціальні наслідки голоду піддаються статистичному аналізу, то духовне життя – це особлива категорія, яка не має цифрового виразу. Тому неможливо навіть уявити лиха, спричиненого сталінським режимом. Руйнування сімейних зв’язків, національних звичаїв, хліборобської культури, народного мистецтва – це результат антинаціональної політики. Люди не надто бажали безоплатно працювати на державу та задовольнятися наявністю присадибної ділянки, що не приносила достатньо продовольства. Роберт Конквест зазначає, що в цьому випадку приватна ділянка була досить своєрідною поступкою селянинові. Ділянка вилучалася з приватної власності в разі, якщо селянин не відробив достатньої кількості трудоднів або виявив бажання вийти з колгоспу. Праця на громадській землі ставала неодмінною умовою повноцінного матеріального забезпечення родини селянина, тобто існування його як господаря. У разі відмови від колективної праці його чекали репресії. За своєю структурою такі відносини схожі на новий різновид феодалізму [5]. Новостворені колгоспи лякали, нічого корисного від них не очікували. Таке ставлення до нової форми ведення господарства є природним. За свою працю селяни хотіли отримувати еквівалент, грошовий чи натуральний, у цьому випадку не суттєво; натомість із кожним роком кількість худоби та розмір ділянки, дозволеної для особистого господарювання, зменшувалися. 4

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова «Непопулярність» колгоспів призвела до того, що держава почала вилучати власну продукцію селян, які, своєю чергою, перестали працювати у колгоспах, тому врожай 1932 року певною мірою був втрачений [10, c. 42]. Однак, влада по-іншому розуміла причини виходу селян із колгоспів. Про це говорять документи, наприклад, «Повідомлення Укрколгоспцентру ЦК КП(б)У про масовий вихід селян із колгоспів Сквирського району на Київщині у 1931-1932 pp. Грудень 1932 р.» наводить такі причини: розчарування в системі оплати праці згідно з трудоднями («<...> відсутність надії на одержання будь-чого при розподілі наслідків господарювання в колгоспах, за умов розподілу на трудодні»); невигідне становище колгоспників порівняно з одноосібниками («Перекручування під час хлібозаготівель минулого року, заготівель адміністративним шляхом у колгоспників того хліба, що їм було видано на трудодні <...> поруч із тим, що одноосібні господарства в необмеженій кількості перемолочують уже зерно нового врожаю, зрозуміло, що настрої у колгоспників цим значно погіршуються»); недостатньо старанна робота органів управління колгоспів («<...> адміністрування з боку правлінь колгоспів і відсутність будь-якої масової роботи по багатьох колгоспах як серед всієї маси колгоспників») [2]. У листопаді 1929 року пленум ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про підсумки та подальші завдання колгоспного будівництва», згідно з якою до сіл СРСР направлялося 25 тисяч міських робітників для керівництва створеними 5

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова колгоспами. Ці люди стали опорою комуністичної влади в майбутньому геноциді. Проте не всі витримували тягар покладеного на них «обов’язку». Уповноважений Одеського обкому Комуністичної партії (більшовиків) України (далі – КП(б)У) Іванченко доповідав секретарю обкому КП(б)У про факт самогубства уповноваженого з хлібозаготівлі в с. Сасівці (нині Компаніївський район Кіровоградської області): «23 грудня в Зінов’євський район прибув з Одеси на хлібозаготівлі член партії тов. Мошинський <...> Сьогодні вранці ми отримали повідомлення про те, що товариш Мошинський зарізався пірочіним ножем <...> Розповідають, що перед цим Мошинський висловив думку про нереальність хлібозаготівельного плану, про неможливість виконання денних і п’ятиденних завдань» [1, с. 90]. Катами стали люди, що входили до так званих комітетів незаможних селян (комнезам). Здебільшого ледарі та пияки, гнилі за своєю сутністю особи стали на служіння комуністичної влади. Почуття заздрості, ненависті до ближнього зробили з них нелюдів. Комнезами займалися «розподілом» конфіскованих куркульських земель, худоби, приладдя, зерна. До них долучалися добровольці, що допомагали вилучати «державне майно». Така діяльність перетворилася на особисту помсту односельчанам, які були більш працелюбні й успішні. Левенець Микола Максимович, 1925 р. н., житель с. Несваткове Олександрівського району Кіровоградської області, згадує: «Тогочасна влада, а їх нас називали 6

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова комнезами, забирали у людей все, що було, в основному їжу, одяг, взуття. Всіляко заохочували доноси. Доніс сусід на сусіда про приховане зерно – отримай від сільради буханець хліба. Ще влада била людей, карали за непокору, бо мали при собі револьвери. Ми безсильні були що- небудь протидіяти, адже були голодні, холодні і дуже налякані. В нашій сім’ї забрали одного вечора все: перерили прутами огород, двір, хату і повигрібали, що знайшли. Навіть з горщика забрали. Забрали кожухи, гарні свити та інший одяг. Верталися до кожної хати разів по 4- 5. Якщо знали, що у господаря є худоба, то приходили серед ночі, щоб провірити, чи привів господар на ніч свою худобу, яку вдень ховав у лісі» [4, с. 120]. Під приводом боротьби з «куркулями» проводились тотальні перевірки майна селян, як незаможних, так і «середняків», для того, щоб залишити якомога більше людей без засобів до існування. Використовувалося поняття «підкуркульник». До цієї категорії зараховували всіх селян, яких не «встигли» розкуркулити під час колективізації 1928–1932 років. Знищення селянства розпочалося з затвердження ІІІ Всеукраїнською конференцією КП(б)У (6-9 липня 1932 року) плану хлібозаготівель, обсяг яких становив 356 млн пудів. Згодом він був зменшений до 282 млн пудів, але це не врятувало населення від тотальної конфіскації. Для унеможливлення порятунку від неминучого голоду 7 серпня 1932 року Всеросійський центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів СРСР приймають 7

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», у народі відомий під назвою «Закон про п’ять колосків». Майно колгоспів та кооперативів (тобто врожай, громадські запаси, худоба тощо) прирівнювалося до майна державного, відповідно давалася вказівка до посилення охорони для запобігання розкрадання. Постанова давала дозвіл на жахливе покарання за подібний злочин – розстріл із конфіскацією всього майна. За наявності пом’якшувальних обставин – позбавлення волі на строк не менше як 10 років. Амністія до засуджених по таких справах не застосовувалася. Окрім цього, будь-який виступ проти доцільності перебування в колгоспі вважався державною зрадою й карався позбавленням волі строком від 5 до 10 років, з ув’язненням у концентраційному таборі. Розстріли, ув’язнення, конфіскація останнього продовольства, що дало б змогу вижити, – ось що принесла ця постанова. До процесу вилучення продовольчих запасів влада СРСР активно долучала молодь «із метою допомоги у виконанні плану хлібозаготівлі по одноосібному сектору <...> виділити на допомогу партійним уповноваженим кращих комсомольців, що виявили себе в боротьбі за хліб» [3, c. 86]. У систему терору голодом входила процедура занесення колгоспів на «Чорну дошку». Така «відзнака» надавалась за злісний саботаж хлібозаготівель. У такі села припинялося постачання товарів, заборонялася 8

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова будь-яка торгівля, з усіх крамниць вивозилося наявне продовольство, під забороною опинилося всіляке кредитування, проводилось дотермінове стягнення кредитів. Починалися перевірки та очищення від «ворожих та контрреволюційних елементів», які визначалися організаторами зриву хлібозаготівель. Недолуге радянське управління економікою на початку 1930-х роках є ще однією причиною трагічної ситуації. Капітальне будівництво в промисловості вимагало дедалі більших капіталовкладень. Однак світова економічна криза 1929-1932 років призвела до падіння цін на зерно. За таких умов зовнішня заборгованість Радянського Союзу зростала, а можливість сплати була надто обмеженою. У разі невиконання взятих на себе зобов’язань кредитори почали б конфісковувати радянську власність за кордоном і відмовляти в подальших кредитах [14]. У такому разі припинення експорту зернових було прямою загрозою індустріалізації, і, можливо, всьому режиму загалом, бо технологічна відсталість призводить до неможливості протистояти іншим країнам. Напевно, такою була логіка кремлівської верхівки, коли вона давала накази про вилучення всіх залишків продовольства в людей і прирікала їх на голодну смерть. Радянська влада докладала максимум зусиль для того, щоб приховати факт Голодомору не тільки від власних громадян, а й від світової спільноти. С. В. Кульчицький пише, що навіть у службовій 9

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова документації державних установ, яка мала гриф «цілком таємно», слово «голод» вживати було заборонено. Факт замовчування – це один із ключових аспектів геноциду, бо в тих регіонах, де голоду не було, про реальні масштаби лиха на українській землі уявлення не було взагалі. А що світова спільнота? Зараз, коли багато архівних документів розсекречено, стає відомо, що уряд Великої Британії, вище керівництво Італії, президент США Ф. Д. Рузвельт мали відомості про те, що відбувається в Україні, однак 16 листопада 1933 року Сполучені Штати Америки визнали Радянський Союз [6, c. 238– 239]. У цьому разі геополітичні інтереси стали вище людського життя, і доки Радянський Союз не припинив би своє існування, очі світу були б заплющені. Прагнення нашого народу до свободи, до володіння власним господарством, до незалежності, врешті-решт – саме це не давало спокою кремлівським вождям. Прагнучи знищити «загрозу», вони застосовували безжальні методи реквізиції останніх харчів, що залишились після розкуркулення [13, c. 84]. Багато хто каже, що голод був через неврожай, однак мало хто згадує, що комітети бідноти й добровольці, які вилучали продовольство, забирали останні харчі, останні... Таким чином, сім’ї були приречені на голодну смерть. Яким чином півкілограма квасолі чи декілька кілограмів мерзлої картоплі допоможуть у реалізації плану індустріалізації? Держава допомагала тільки тим, хто працював у колгоспах, – їх годували похльобкою. Проте така допомога 10

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова не надто рятувала сім’ї працюючих, бо годували тільки робітників і тільки для того, щоб вони допрацювали свою норму. Ільченко Іван Сидорович, 1918 р. н., житель с. Курне Пулинського району Житомирської області, розповідав: «Усі люди змушені були йти до колгоспу, бо там давали їсти. По селах помирало дуже багато людей, їх не було кому ховати, бо живі були безсилі. То в кожному селі був чоловік, спеціально призначений, який їздив на конях, збирав трупи і закопував всіх в одну яму» [8, c. 1060]. Малі діти гинули: в родині з п’ятьох залишалась одна дитина – найсильніша, найздоровіша, та, якій пощастить. Важко уявити, що переживало серце матері, коли вона бачила, як один за одним помирають її діти, як вони пухнуть від голоду. Тому-то й намагалися врятувати малечу будь-яким способом: продавали останнє майно, міняли золоті прикраси на пшеницю, працювали за їжу, якої всім не вистачало. Приходячи додому, батьки не знали, скільки дітей у них залишилось; лягаючи спати, вони не знали, скільки їхніх дітей прокинуться ранком. Водночас відчайдушні намагання врятувати родину наносили нищівного удару по здоров’ю дорослих. Незліченна кількість сиріт приречена на загибель. Турчина Агафія Онисимівна, жителька с. Степанівка Устинівського району Кіровоградської області розповідала: «Пам’ятаю, як тиждень по тому, коли померла мама, я, проходячи греблею, знайшла на узбіччі кілька колосків, зірвала їх і поклала в пелену. Про дітей, які залишилися сиротами, ніхто не піклувався. Вони ходили 11

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова по балках, надіялись знайти хоч щось поїсти. Були випадки, коли їх там знаходили мертвими» [11, с. 901]. Це рукотворне пекло на землі створене з однією метою – знищити людей, зломити їхню волю, перетворити на покірних рабів системи. Досі ніхто не може підрахувати точну кількість загиблих протягом 1932-1933 років. Голодомор забрав із собою мільйони ні в чому не винних життів. Слід поважати пам’ять загиблих, потрібно вивчати цю трагічну сторінку історії. Події 1932-1933 років – трагедія українського народу. Планомірна політика радянської влади з ліквідації одноосібного господарства, куди входили колективізація, розкуркулення та непомірні плани хлібозаготівлі, призвела до дефіциту продовольства на 1932 рік. Проте Сталіну цього виявилося недостатньо. Своїми директивами Кремль перетворив голод на зброю масового винищення, головною ціллю обравши українців. На жаль, для багатьох дослідників та міжнародної спільноти не все так очевидно. Розсекречені документи не дають повної картини тих жахливих подій. Сухі формулювання не передають наслідків, які спричиняли розпорядження влади. Тільки спогади очевидців дають нам змогу збагнути масштаби людського горя. Особисті переживання відображають той моральний хаос, що панував у суспільстві. Страх втратити владу чи то від протистояння з зовнішнім ворогом, чи то від протистояння з власним народом, нависав над Сталіним. Він боявся, остерігався підступних витівок «буржуазних елементів», вигаданих 12

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова супротивників. Найбільшим його ворогом був український народ, що не прагнув жити за новими правилами, народ, сила якого полягає в його прагненні до свободи. Нищення українців у 1930-х поклало початок руйнації національної самоідентифікації, приналежності до самобутнього народу зі своєю історією та звичаями. Навіть сьогодні ми не можемо цілковито оговтатися від дій, що протягом існування Радянського Союзу та в роки незалежності України здійснювала Росія. Масовими репресіями та штучним голодом радянська влада руйнувала українську націю. По-перше, всупереч усі зусиллям Кремля знищити національну приналежність та створити «радянську людину», українці продовжували відчувати себе громадянами національної держави. По- друге, політика розкуркулення та колективізації призводила до зубожіння більшості населення та руйнування інституту приватної власності, що для українця було особливо болісно. Такий стан речей у подальшому неодмінно призвів би до критики та масових протестів проти радянської влади. Москва завжди вважала Україну своїм «головним ворогом» у внутрішній політиці. Саме тому сталінська машина репресій втілювала в життя план, згідно з яким фізичне знищення громадян власної країни вбачалося єдиною можливістю для створення держави, де росіяни будуть титульною нацією. Якщо Сталіну штучним голодом вдалось зменшити кількість невдоволених радянською системою, то жагу до боротьби загасити не вдалося, 13

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Передмова і в роки Другої світової війни вона запалає з новою силою. 14

Голованівський район

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Голованівський район Як нас розкуркулювали У січні 1932 року нас, тобто мене, Ксенію Матвіївну Сугак, 1903 року народження і чоловіка Павла Аксентійовича Сугака 1900 року народження, розкуркулили. На той час ми вже працювали в колгоспі. У нам забрали хату, корову, швейну машинку, скриню, килим, рядна, подушки, стіл, ліжко, посуд, одяг. Все було забрано з хати, повантажили на підводу, до підводи прив’язана корова, і бригада з шести чоловік, яка здійснювала розкуркулювання, вирушила з подвір’я. Хату замкнули, а ми з дітьми пішли пішки до чоловікового брата Семена Аксентійовича Сугака. До складу бригади, яка здійснювала розкуркулювання входили: Литвак, доктор Білецький, Вовченко, Филимон Васильович Марущак, Олександра Сардаковська, Тихін Адольфович Дробович. Наступного дня забрали з погреба картоплю, буряки, кваснину, діжечку з сиром і маслом, все, що було заготовлено на зиму. Корову забрав колгосп, хату розібрали на колгоспні потреби, майном з хати торгувала кооперація (так тоді говорили). Хата була розміром 10 м х 6 х 2,5 м на дві половини. В одній половині не було ще вікон, а в другій було три вікна і троє дверей. Сарай був прибудований до хати. Нас розкуркулили за те, що ми вважалися дітьми куркулів. Мого батька Матвія Васильовича Горячковського розкуркулили в 1931 році. Батько в 1910 р. купив у пана ділянку землі 9 га на Стефанівці. Мав хату, сарай, комору, пару коней, корову, фургон, жатку, сівалку, плуг однолемішний, плуг двохлемішний, борони. Все це в нього забрали. Батько 1878 р, народження, помер в 1933 році. Після того, як у нас забрали все, чоловік, боячись арешту, на другий день виїхав з села в Грузію, а через два тижні виїхала з дітьми до чоловіка і я. Під час Вітчизняної війни довелось повернутись додому в село. Чоловік повернувся з фронту інвалідом першої групи. Помер в 1951 році. Іщенко В. Як нас розкуркулювали / В. Іщенко // Зорі над Синюхою. – 2005. – 19 листопада. – С.2 14

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Голованівський район «Гірка правда голодомору» У музеї історії району функціонує виставка «Гірка правда голодомору». Тут екскурсанти можуть ознайомитися з різними предметами побуту тих часів, за допомогою яких селяни виживали у ті страшні роки. Так, у ступах люди розтовчували горох, квасолю, жолуді, каштани. У макітрах розтирали лободу та іншу зелень. З болем у серці відвідувачі читають прізвища тих, хто помер голодною смертю в селах Голованівщини. На плакатах – світлини дітей, знесилених голодом, холодом і важкою працею. Активісти музею відшукали свідків голодомору 1932 - 1932 років, записали їх спогади і розповідають на зустрічах. Жителька Голованівська Олександра ВАЛЬКО добре пам’ятає ті роки, адже тоді їй було 15 років. – Батько помер, коли мені було 4 роки. Мати з горя стала калікою. Мало того, що був неврожай, так ще якісь двохсоттисячники забирали все, що їм під руки потрапляло. Вся наша сім’я спухла, а я висохла, мов тріска. Вижили ми дякуючи гнилим оселедцям, яких викинули із магазину. Ми їх варили, сушили. Звичайно, хворіли, але залишилися живими. Проте не всім пощастило. Пам’ятаю, сім’я Єгорових, – батько, мати, дочка Ксеня, – померла за 2 дні. Їх викинули на гарбу, де вже були трупи, і повезли на цвинтар. Там скинули в яму і прикрили рядном. Землею не засипали, бо ще підвозили інших. Я стояла і плакала. Сусіди ж. Голодомор мав і інше обличчя. Дядько Зотій Черніхов працював у лісі, де збирав коріння проскурини. З ним були його друзі та сусіди. От вони його вбили, засмажили на вогнищі і з’їли. Залишилась одна нога, яку і показали синові, що шукав батька. Інша зустріч відбулася з Марією Литовченко (прізвище та ім’я змінено). Ця поважна жінка, працюючи в лікарні і рятуючи життя людям, ледь сама не померла від голодної смерті. У неї збереглася фотографія, коли Марії було лише рік. Сусід вказав її матері: «Давайте сфотографую це маля. Можливо, хоч пам’ять від нього залишиться, адже мала надія на те, щоб воно вижило». На щастя, сталося по-іншому. А світлина залишилася на згадку про ті страшні роки. Валентина ХОЛОДНЮК Холоднюк В. «Гірка правда голодомору» / В. Холоднюк // Вісник Голованівщини. – 2007. – 1 грудня. – С. 2 14

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Голованівський район Вимирали сім’ями Меланія Миколаївна Орлик, жителька Липовенького, 1920 року народження: – Ніколи не забуду – на моїх очах це було. Зима. Мороз – аж тріщить. Іде дорогою комісія (так тоді називали активістів, які ходили по хатах і забирали у людей не лише продукти, але і все, що під руку потрапляло), а назустріч – чоловік. Зупинили його, примусили роздягнутися і відпустили майже голого. Голод мучив нас день і ніч. Рятувалися тим, що мати приносила гречаної полови, товкла її у ступі і варила похльобку. Коли ж роздобуде макухи, то уже для нас, ніби Великдень наставав. Але дуже швидко комісія забрала у нас і ступу. Якось брати ходили степом і назбирали там жменьку зерна кукурудзи. Принесли додому. Мати зраділа і каже: «Зараз зварю кулешику». Коли гульк – комісія на порозі. Забрали зерно. А ми посідали і гірко плачемо: і від голоду, і від образи. Софія Терентіївна Піщанська, жителька Липовенького, 1926 року народження: – Вважаю, що у 1932-1933 роках проводилося сплановане винищення селян України. Бо з якою ж тоді метою ходили селом бригади і забирали все, що було у людей з продуктів: зерно, квасолю, картоплю, буряки? Забирали навіть кашу з горщика або зварену у казанку картоплю. Страшно згадувати! Пам’ятаю, що майже всі мої односельчани ходили опухлі від голоду, а на ногах ятрились рани. По кілька днів померлі лежали у хатах, на подвір’ї, а то – і на дорогах. Хоронили померлих без гробів. Люди були такими знесиленими, що ями копали неглибокими, тому з під землі виглядала або чиясь рука, або нога. Коли у 1933 році косили пшеницю, то на полі знайшли трупи 12 хлопців. Моя мама дояркувала у колгоспі. Тож іноді приносила трішки молока. В основному, завдяки цьому наша сім’я пережила голодомор. Єфимія Сергіївна Цибулян (Град), жителька Шепилового, 1923 року народження: – З метою збільшення державної заготівлі хліба, селом ходили бригади активістів. Вони забирали у населення зерно, не гребували навіть прихованим у горщиках насінням на наступний рік. Найжахливішим виявився період початку весни 1933-го. Люди помирали десятками, траплялося, що в той час від голоду вимирали сім’ями. Якось пішла провідати свою подружку – доньку наших сусідів – Романа та Ганни Ковалів. Та виявилося, що десятилітня Парася занедужала. Вона лежала на ліжку, вся опухла від голоду, і ледь говорила. Через два дні дівчинка померла. Згодом віддав Богові душу Парасин братик Степан, а за ним – і п’ятирічна сестричка Мотря. Ми тримали корову. Тож батько відправив мене з пляшкою молока до 57-річної бабки Килини. Побачена картина до цього часу у мене перед очима. У хаті – пустка: на вікнах – ні фіраночки, на долівці – ні ряднинки, голий дерев’яний тапчан, пустий мисник (все виміняли на продукти), а на печі – моя бабка... мертва. Наші сусіди Петро та Мотря Закалашні померли від голоду весною 1933-го. Померли ще зовсім молодими. Сиротами залишилися 4-річна Євдокія та однолітній Борис. Вони пережили голодомор, бо їх забрали до цілодобового дитсадка. Вимирали сім’ями // Вісник Голованівщини. – 2007. – 1 грудня. – С. 2 14

Кропивницький район

Новоукраїнський район

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Новоукраїнський район Трагедія, якої зазнала кожна родина Голод… Він підкрадався, готувався, планувався і… відбувся. Став найжахливішою трагедією нашого українського народу. Спланований геноцид, який не оминув жодної родини, «благословлявся» рішеннями пленумів, з’їздів ЦК ВКП(б) і проводився в дію виконавцями на місцях. Продрозверстка, продподаток, колективізація... Це були сходинки, якими український народ увійшов у найжахливіший період своєї історії. До чого призвела прискорена колективізація, яка розглядалася як засіб вирішення в найкоротші строки хлібної проблеми і водночас ліквідація куркульства? Спочатку перевищувались допустимі рівні усуспільнення засобів виробництва і майна, в примусовому порядку усуспільнювалися жилі будинки, дрібна худоба, птиця та інше. Експропріація засобів виробництва, господарських і жилих будівель, худоби, майна, птиці, насіннєвих запасів застосовувались не лише по відношенню до так званих куркулів, а й до середняків-одноосібників. За спеціальним розпорядженням ліквідовувались як найбільш заможні господарі – «куркулі», так і бідняки-«підкуркульники». А потім були колгоспи, з яких було набагато легше «викачувати» все, ніж з селянина. Сталінська суцільна колективізація обернулася для багатьох селян трагедією, яка ввійшла в історію під назвою «розкуркулювання». Наслідком розкуркулення стала ліквідація в країні близько 1.100 тисяч господарств. Врешті-решт примусові хлібозаготівлі привели до голоду 1932-1933 рр. За особистим розпорядженням Сталіна вилучався весь хліб і насіннєвий фонд. Невидима голодна смерть почала свої чорні жнива... ... Багатьох тих, хто пережив жахи 1932-1933 років, уже немає в живих. Та залишились їх спогади. Пам’ять наших земляків, батьків, дідів зберегла ті факти, і тепер вони перед вами... Щербатюк Т. Трагедія, якої зазнала кожна родина / Т. Щерабатюк // Новоукраїнські новини. – 2003. – 22 листопада. – С.4 14

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Новоукраїнський район ТИКУЛ Ольга Митрофанівна: «Сім’я наша була великою: п’ятеро дітей. Я була старшою дочкою. Батько помер у 1927 році, і ми залишились з мамою. Мали 2 десятини землі, але нічого з неї не мали. Все забрали активісти. Тяжко було дивитись на моїх маленьких братиків і сестричок – вони весь час просили їсти, а їсти не було... Мати все віддавала нам, дітям, і весною 1933 року померла, а я залишилась з чотирма маленькими дітками. Мені ж самій тоді було 10 років. Ми ходили городами і збирали мерзлу картоплю, з якої пекли маторженики, збирали гриби, варили юшку з макухи. Потім на моїх руках помер від голоду братик Василько, через деякий час дві сестрички, і я залишилась тільки з Семеном. Ми б теж тоді померли, але нам допоміг добрий чоловік (наш сусід Іван Лаврентійович). Дядько Іван узяв нас до себе, і ми якось вижили. Але були поряд й інші сусіди, які з’їли двох своїх дітей. Про це дізнались і сказали, що вони божевільні...» ЮТИШ Марія Семенівна: «Голодний 32-й рік я зустріла дванадцятирічною дівчинкою. У батьків я була одна. На перший погляд, здавалося, що нам було легше, ніж багатодітним сім’ям. Та голод не вибирає собі жертви. Своє існування ми підтримували тим, що за безцінь продавали вишиті весільні рушники. Одного разу, коли я прийшла зі школи додому, то побачила блідого батька, який стояв перед мертвою матір’ю. Батько одружився вдруге, а я залишилась з дідусем. Усі запаси зерна були забрані місцевою владою. До весни ми ледве дотягни. У школі, особливо сиротам, давали «баланду» (юшка з макухи). Люди їли і листя з дерев, варили кропиву. Вмирали цілими сім’ями. Бувало, йду по воду до криниці, а там лежить жінка чи дитина. Хотіли води напитись, та, видно, сил не вистачило... Щоб якось прогодувати сім’ю, люди йшли в колгоспи, де видавали чи трохи хліба, чи «затирушку» (юшка із води і борошна). Так і жили. Багато людей померло... Минуло стільки літ, а образи померлих і понині стоять перед очима... » ЧИСТЯКОВА Любов Гаврилівна: «У голодний 32-й рік я жила в с. Новопавлівці. Мені було 17 років. Тоді померло багато моїх родичів. Відповісти на питання, хто помер із знайомих, неможливо – тоді вимерло більше половини села. Головною причиною голоду називали неврожай (посуху). У колгоспі зерна було небагато, але в усіх все забирали активісти, які ходили по хатах. Люди вмирали, і ніякої допомоги від влади не отримували. Багато ходило пухлих від голоду, часто вмирали, ідучи вулицею, і довго лежали край дороги, тому що не було кому хоронити». САЄНКО Валентина Павлівна (Баланюк): «У 1932 році мені було 10 років. Пам’ятаю, як спеціально вибрана комісія розкуркулила нашу сім’ю. Забрали дві корови, трактор, молотарку, 10 вуликів і медогонку. Заперли погріб на 2 замки, щоб сім’я нічого не їла. Ми всі, а нас було в батьків п’ятеро, їли лушпайки від картоплі, ловили горобців, котів, собак, їли дохлих коней. Усе, що було з продуктів, відбирали. Моя тітка, Марфа Семенівна Саєнко, ховала їжу в пелюшки під малого Іванка, якому не було ще й року. Але все одно і вона, і її чоловік померли від голоду. Їм було по двадцять років. Щербатюк Т. Трагедія, якої зазнала кожна родина / Т. Щерабатюк // Новоукраїнські новини. – 2003. – 22 листопада. – С.4 14

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Новоукраїнський район Наш батько Савенко Павло Дмитрович був тяжкохворий, але все одно пішов на роботу до с. Помічної. Там він ношами носив землю і заробляв по 100 г хліба і юшку. Юшку з’їдав сам, а хліб забирав і приносив нам додому. Але одного разу він прийшов, упав і через тиждень помер. Його поклали на рядно і поховали на кладовищі. Незавдого після батькової смерті померли 5-річний Олексійко, 7-річна Катерина та 9-річна Надія. Їх поховали у садочку під невеликою вишнею. У нас забрали будинок, нам не було де жити, і мама віддала мене та старшу Юлю (11 років) до дитячого будинку – щоб ми вижили. Але я втекла і залишилась з мамою. Мама робила людям доріжки (щоб було в чім ховати померлих). А потім мама і Юля померли. Я залишилась одна... » НАСИПАНА Ніна Тимофіївна: « Я народилась у 1922 році. Мої батьки, Гуйван Тимофій Петрович та Гуйван Марфа Семенівна, та мої рідні сестри Раїса, Марія, Олександра, брат Георгій померли в голодовку. В живих залишилась лише я одна. Люди з комісії забирали все. Ми їли все, як й інші – листя з дерев, очистки картоплі, мерзлий буряк, збирали на полях траву, козелики. Усіх померлих і моїх батьків та сестер, коли вони вмерли, скидали в одну неглибоку яму.» ПЕТРЕНКО Ярина Никодимівна: «Хліба не було, ми варили бур’яни, юшку з кінського щавлю, збирали мерзлу картоплю, яка залишалась на полях. Одягу не було, тому що все вимінювали на харчі, тож носили рядна. На ноги одягали черевики, зроблені з будяка. Рвали будяки руками, витоптували їх ногами, а потім пальцями виминали черевики. Було, йдеш на роботу, а вони коляться. Коли вмерла моя мати, то ми поклали її на рядно і закопали в яму, навіть хреста не поставили. Раніше не було ні однієї бур’янини – все з’їдали, а колючим (кураєм) топили... ... Одного разу на вулиці зустріла жінку, а вона їла людину. Я злякалась, але видерла те з її рук – то була рука маленької дівчинки... » *** Голод. Смерть. Пухлі діти з голодними оченятами і єдиною думкою – мрією про крихту хліба. Жінка з божевільним поглядом, яка поїла власних дітей... То був спланований геноцид, геноцид, який забрав тисячі людських життів, які померли в жахливих муках. Поховані в братських «ямах», на яких не залишилось навіть хреста... Багато з них стерті з лиця землі, але цю сторінку нашого недалекого минулого не можна стерти. Не можна забути невинних жертв насильницької політики... Щербатюк Т. Трагедія, якої зазнала кожна родина / Т. Щерабатюк // Новоукраїнські новини. – 2003. – 22 листопада. – С.4 14

Олександрійський район

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Олександрійський район Ще одна сторінка в історії України – голодомор Багато вже написано істориками і публіцистами про страшну сторінку в історії українського народу – геноцид проти нації – голодомор 1932-1933 років. Здригаєшся від розповіді екскурсовода, який озвучує жахливі факти загибелі людей від голоду, від побаченого на фотографіях. Так, він був: добре продуманий, ретельно підготовлений сталінським режимом Голодомор. В соціально- економічній сфері – це була боротьба з приватною власністю. В духовній – знищення свідомості. Розкуркулення заможних селян, колективізація, рейд. и «буксирних бригад», старання оперуповноважених НКВС з числа місцевого населення привели до знищення тисяч, мільйонів наших співвітчизників. З українцями розправлялися руками самих українців, які несвідомо перетворилися на інструменти в диктаторській системі. Забравши зерно у господаря, продавши його за кордон, Сталін взяв курс на мілітаризацію, прикривши це брехнею про самооборону. Око «батька народів» сягало далеко: реалізація марксистсько-ленінської концепції світової революції, поширення більшовицької диктатури на держави-сусіди або перетворення їх на сателітів. А на вулицях і по хатах України пухли і гинули від голоду дорослі і діти. Ми живемо в двадцять першому столітті. Сьогодні Україна – незалежна держава і будує свою історію. Будемо сподіватись, що наша молода країна вже ніколи не буде чиєюсь «окраїною», жахливі сторінки її історії будуть лише гірким спомином про пережите нашим народом. А зараз ми запалюємо свічку, молимося за невинно загиблих всіх років Голодомору. Прощаємо тих людей, чиїми руками він здійснювався. Ми не маємо права осуджувати, але можемо спробувати усвідомити, щоб зрозуміти причини (а вони ховаються у віках), щоб не повторилось це жахіття у майбутньому – в новому періоді історичного розвитку. Світлана ВОРОН, директор музею історії району Ворон С. Ще одна сторінка в історії України – голодомор / С. Ворон // Придніпров’я. – 2012. – 24 листопада. – С.3 14

Голодомор 1932-1933 років на сторінках періодичних видань. Олександрійський район Зі свідчень очевидців: Борщик Олександра Данилівна 1907 р. н., с. Млинок: «Коли настав голодомор, мені було 25 років. Важко та гірко стало жити. Приходили люди зі зброєю і забирали все що було: зерно, продукти, худобу, речі. Хто не хотів віддавати – забирали, а людей розстрілювали, або відправляли в Сибір. Їди не було, тому брали качани з кукурудзи, товкли їх в ступі і з них робили хліб. Ловили мишей, жаб, собак, котів, комах, жуків, змій і зажарювали, а інколи їли живцем. Збирали корінці рослин, листя, насіння бур’янів, висушували їх і варили. Були навіть страшні випадки, моя сусідка з’їла свою дитину. Наймалися робити за мізерні копійки, або кусочок хліба. Ходили люди по селі худі, стомлені, животи випуклі. Помирали в домах, на дорогах серед людей. Потім їхали возами і збирали трупи, яких вивозили в яму. Ніхто не знає остаточного числа, жертв під час голодомору». Ворон С. Ще одна сторінка в історії України – голодомор / С. Ворон // Придніпров’я. – 2012. – 24 листопада. – С.3 14


Like this book? You can publish your book online for free in a few minutes!
Create your own flipbook