Galoba_I

Жалоба Ігор Володимирович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин та міжнародного права Факультету права та міжнародних відносин Коли Наталя Валеріївна мені повідомила, що я зі своїм закордонним відрядженням залишився єдиним, хто не подав життєву історію, пов’язану з КУБГ, і що її потрібно подати на завтра, я розгубився. Ніби-то й життєвих історій з 2017-го до 2019-й назбиралось. Але хотілося того, що тебе зачепило емоційно, що дає натхнення працювати… Поки протягом перших секунд збирався з думками, та ж Наталя Валеріївна у притаманній їй фонтануючій ідеями манері підказала: «О, напишіть про Вашу поїздку зі студентами на Віденський бал!». У мене відразу в голові з’явилися ідеї, оскільки мені стало зрозумілим, що віденська поїздка для мене – це лише квінтесенція чогось більшого, а саме ставлення до студентів в Університеті та як у мене вибудовувалися стосунки зі студентами-міжнародниками ФПМВ! Починалося все з того, що в жовтні 2017 р. у мене було перше закордонне відрядження до Хорватії. Так склалося, що я в останній момент зрозумів, що можу взяти з собою когось зі студентів. Щоб хтось зі студентів зміг поїхати за наказом, все треба було організувати в критичні два дні. На мою радість, усі

служби спрацювали як дзвіночки, із максимальною готовністю допомогти і доброзичливістю. Яким же було моє здивування, коли я довідався, що студентові будуть повернуті частина подорожніх витрат! Більше того, їх справді в обіцяному розмірі повернули! І це було вперше в моїй практиці, щоб український університет фінансово підтримав закордонне відрядження свого студента! І тоді я вперше зрозумів, що таке студентоцентризм по гринченківськи! Далі були інші поїздки, які мене лише переконували у правильності перших вражень. Повертаючись до поїздки до Відня. Це була поїздка для участі в міжнародній конференції «Майбутнє Європи – європейська ідентичність і політичний ландшафт». У її межах мої австрійські партнери з Пан’європи Австрії готові були оплатити не лише проживання під час конференції, але й квитки на участь в Українському балі. Звичайно, що я вхопився за цю ідею і знав, що зі мною поїдуть студенти-міжнародники тоді другого курсу, які тільки- но склали мені залік із прочитаного мною курсу «Цивілізаційний вимір сучасних міжнародних відносин». І тут я маю зробити невеличкий відступ. Навесні 2018 р. на засіданні кафедри прийнято було рішення про оновлення спецкурсів. Серед інших був і згаданий вище, який мені потрібно було читати з осені на другому курсі. І не зважаючи на майже тридцятилітній педагогічний досвід, я хвилювався, як воно піде, бо це серйозний курс, а викладати треба позавчорашнім школярам, з якими я вже давно не спілкувався. Справа в тому, що до осені 2018 р. я протягом десь 10 років викладав переважно або винятково у магістрів, тобто вже старших за віком. А зважаючи на те, що до Грінченка я прийшов з Дипломатичної академії України, де тамтешні слухачі здобували вже другу чи третю вищу освіту або пропрацювали на дипслужбі якусь частину свого життя, то вони за українськими мірками були люди у віці для вишу. І тут другий курс! Утім, мої

сумніви і переживання доволі швидко розвіялися. Більше того, у процесі співпраці я все більше піднімав планку і давав матеріал, який сам не вірив, що буду давати. І кожного разу студенти після певних коливань і зітхань брали встановлені мною висоти. І це надихало! А далі був вже згадуваний мною залік, про який зі студентами було домовлено – здаємо усно і з картою! Яке ж було моє здивування, коли на залік зайшла перша п’ятірка студенток, які реально тремтіли і реально переживали. А це студентки, яких я вже добре знав, знав, що вони з переважно сильними характерами, готовими наполягати на своїй думці (зі студентами караул – їх критично мало, і вони критично бувають яловими (маскулінізації дівчат і фемінізації хлопців – це ще те явище!). Коли ж я намагався якось їх розрадити і зрозуміти, що ж відбувається, то вони мене спантеличили відповіддю- роз’ясненням: «А чому Ви, Ігоре Володимировичу, дивуєтеся! У школі тести, на ЗНО тести, в Університет прийшли – теж тести. Ми не вміємо відповідати усно, а ще й біля Вашої карти!» Про те, що це ще раз переконало мене у тупиковості розвитку гуманітарної освіти з її бализацією, тестизацією тощо, писати не буду. Зауважу, що тоді, мабуть, не відчув до кінця, наскільки це все-таки для них був стрес. Це зрозумів вже під час поїздки до Відня. Про те, що поїдуть зі мною саме студенти другого курсу, мені було зрозуміло ще з моменту отримання запрошення. З тих, хто погодився на умови поїздки (треба було самому оплатити дорогу), після обговорення на кафедрі відібрав шістьох студенток групи РСб-1-17-4.0д (Курохтіну Настю, Ширшову Аню, Гаман Дашу, Лагутіну Марійку, Ігнатенко Лєру, Бистру Віку) та юриста Сергія Гаргуна від Студпарламенту. Зі мною була також моя старша донька Ірина, у якої відразу склалися чудові стосунки з моїми студентками. І саме їй одна з моїх студенток зізналася, що вона ще ніколи так не хвилювалася за іспит чи залік, як того разу. На здивоване запитання Ірусі, вона відповіла: «Я молилася ввечері перед

заліком, я молилася зранку, а після здачі заліку Твоєму батькові, я повірила, що Бог таки є!» Взагалі, це була для мене особлива поїздка. Після кожної з попередніх, які всі були гарними і позитивним, я все-таки говорив собі, що це, мабуть, остання, яку я організовую (це справді забирає багато часу і сил). А тут я зрозумів, що з цими дітьми я готовий їхати на край світу. По-перше, за весь час нашого перебування я зробив лише одне зауваження. По-друге, вони дотрималися моїх умов, які я традиційно виставляю всім, хто хоче їхати зі мною: 1. Не палити в моєму автомобілі (це було найпростіше, бо цього разу ми не їхали моїм авто, а летіли літаком). 2. Спілкуватися між собою українською мовою. І, нарешті, коли ми прилетіли вже у Бориспіль після опівночі, то всі їхали в різні місця і добиралися окремо. Я хвилювався, що забув попросити, щоб повідомили мене, як добралися. Як же ж я був приємно здивований, коли вночі мені почали надходити смс-ки: «Ігоре Володимировичу, ми такі-то такі, вже на місці, все добре!» Звичайно, що на другий день перед усім курсом я подякував їм і просив передати дяку їхнім батькам за таке виховання!