Імпрези моєї душі

Наїлись ми обіцянок і влади! По горло ситі! Гарно живемо… Хтось оббирає, нишпорить і краде, А ми голодні, в злиднях помремо… То ж поки будем гратися? Ну поки, І на ті самі дертися граблі? З історією мало нам мороки?! Та ми ж своєї долі ковалі! Прозріймо всі, хоча голодні й кволі, (Як жити важко в голоді й нужді!) Лікуймо швидше душі наші кволі, Ну досить жити в хаосі й біді!!! Та ми ж таки народ, не стадо і не бидло! Пора усім відчути на собі: Так жити всім давно уже набридло, То ж здобуваймо долю в боротьбі! Давайте вкупі, а не поодинці, Боротись. Кріпне наша хай рука! Щоби не страшно йти було в крамниці, Щоб не ходить без шапки й піджака… Щоб завжди хліб – пахучий на столі, Широкий шлях, яким вперед йдемо… Життя такого ми ж бо ковалі, Такої долі довго ми ждемо. Набридли вже розмови і дебати, Були вже в нас купони і рублі… О хай би вік усіх їх не пізнати, - Бо знов і знов на ті самі граблі … Ну тож прозріймо, часу вже замало, Всіх за собою щиро ми звемо. Поки не все, що можна, поламали, І поки ще на світі живемо. ~ 101 ~

Поки повітря ще не продалося, І зрідка чути рідні ще пісні, - Борімось, люди , щоби все збулося, Що так нам часто видиться ві сні. Щоб жить в державі чесно і красиво, Щоб непомітно дні ішли й роки, - Давайте жити чесно і правдиво, І не міняймо честь на мідяки… ~ 102 ~

Чужа осінь (або: Горобинове щастя) Осінь раптово заселилася у сумські сквери, парки і сади, холодним вихором заглянула у всі куточки людських душ і сердець, обірвала перше пожовкле листя і безжально жбурнула на холодну землю. Сірі важкі хмари пеленою повисли над містом, а потім щедро сипнули дощем. Срібні нитки осіннього дощу звисали на дерева, будинки, сквери, аж поки не злилися в суцільну смугу, і вмить на асфальті з’явилися дзеркала-калюжі, в яких було видно все: і небо, й дерева, і високі будинки, і навіть загублені людські душі… Вона сиділа на широкому підвіконнику, підібгавши під себе ноги, обхопивши їх руками, і ретельно вдивлялася у мокрі вулиці міста крізь заплакану шибку. Великі краплі дощу швидко сповзали, лишаючи після себе слід, а на їх місце скочувалися інші… Плакало місто, плакали шибки, плакала душа… Шістнадцятий поверх готелю «Суми» Інгу не лякав, висоти не боїться змалечку, її і в школі за це прозвали «відважною». Тому тепер і вмостилася на краю прірви, лише кілька міліметрова шибка відділяла її від отого простору, в ~ 103 ~

який вона ладна була вилитися зі своїми невдачами, з тяжким горем і відчаєм. Вона ніби придивлялася до глибокої, мокрої темноти, ніби вичитувала з неї щось таке, від чого холонуло всередині, від чого рвучко сіпалася на скронях жила, а руки тремтіли і мерзли. У дівчини від сліз дуже щеміли очі, а сльози раз у раз скачувалися по щоках великими краплями та падали на груди, які ледь закривала голуба кофтина. У кімнаті було тихо, і ця тиша лякала Інгу, вона навіть насторожувала її час від часу. Відчувала нестерпний біль у серці, боліла голова, щось важке і незрозуміле ятрило її душу. Гучно схлипувала, а часом давала волю сльозам і ридала на всю кімнату, переконуючись, що її почує білий світ і хтось, можливо, зарадить її горю, хтось приголубить, витре сльозу…Борсалась у важких спогадах недавніх кадрів життя, загрузала у страшній багнюці життєвих лабіринтів, блудила у сірих хащах минулих днів, потопала в нікчемному бруді своїх підлих затій, і не знала, що з собою вдіяти, як виплутатися з густих сітей зрадливого життя. Дивилася крізь сльози в сіру дощову безодню і хотілося впасти у її холодні обійми, впасти, навіки відійти від немилосердного світу, де, мов привиди, бродять зло, жорстокість, підлість і зрада. Де сірою павутиною виснуть на плечі людські пересуди, заздрість і людська нікчемність. Хотілося здійняти руки, відштовхнутися від білого підвіконника, і птахом пірнути високо-високо, куди не дістає людське око, де немає підкупу і блюзнірства, звідки не схочеться повернутися ні на мить… Часом Інга засуджувала себе, в думках критикувала свої нехороші задуми, наміри, навіть каятися ладна була, але миттю починала себе жаліти, і знову поринала у гучний плач. Крізь сиві нитки дощу проглядають ліниві ліхтарі нічного освітлення, а небо чорною марою ще важче повисло на плечі. Самітність, терпка печаль і людська безвихідь оскомою з’їдають не лише знівечене серце, а й усю душу, і тіло: воно болить, нестерпно болить… ~ 104 ~

…Весна того року була ранньою і сухою. Тепле сонце по-справжньому пригріло і місто вмить спалахнуло біло- рожевим квітом. У школах – останні заняття, екзамени, випускники готувалися до найочікуванішого і найтрепетнішого свого свята – випускного. У Інги все було готове до цього дня: блідо-голубе плаття із довгим шовковим шлейфом, велика шпилька із трьома великими каменями – у волосся, дорогі черевики на високому і тонкому підборі. Вона трохи не кожного дня приміряла свій наряд, уявляючи себе у колі своїх однокласників найкрасивішою, найщасливішою. Але не судилося дівчині скуштувати отої чарівної миті, отих щасливих довгоочікуваних хвилин, до яких ішла всі одинадцять років, - похорони батька затьмарили всі мрії, надії і сподівання. Інга – єдина донька у сім’ї, тож плекали, мов квіточку, - і батько, і ненька. А ще – вона була відмінницею всі шкільні роки, батьки лише подяки отримували від учителів, гордилися донькою. Екстерном закінчила музичну школу по класу фортепіано, а в середніх та старших класах брала участь у олімпіадах із гуманітарних дисциплін, часто займала призові місця не лише в місті чи області, а й у Києві, особливо добре виходило в неї з англійської мови. Та і в хлопців зі школи користувалася добрим авторитетом, подобалася їм. Он який красень сусід – Олег, але він чомусь на дівчат не дуже задивлявся, зокрема і на Інгу. Весь у навчанні був, аякже, на медицинський факультет мріє поступити, в СумДУ. Та Інга час від часу затримувала на ньому погляд… Словом, дівчина була прикладом в усьому для ровесниць. А тепер – ось таке горе. Не дуже ретельно готувалася Інга останнім часом до вступних екзаменів. Важко виходила із депресії після смерті батька, на перший екзамен пішла без особливого бажання. І здала, письмовий твір з української мови написала швидко, не перевіряла, - повагом поклала на стіл екзаменаторам і ~ 105 ~

вийшла з аудиторії. Додому йти не хотілося. Знала, що мама часто залишалася і на другу зміну, (старалася заробити копійку, все для доньки), а самій бути вдома було моторошно, - не поспішала. Вона і завжди боялася залишатися вдома сама, а тепер її прямо зжирала тиша і самітність. Сиділа у сквері інституту на лавці під розкішним кущем самшиту, а думки роїлися в голові і хаотично плуталися у якісь великі клубки, яких, мабуть, ніхто не ладен розплутати. Біленька сумочка неслухняно сповзла у неї з колін і тепер лежала біля її ніг. Дівчина не помітила цього і продовжувала глибше і глибше занурюватися у наївні і настирливі думи… Раптом відчула плечем ніжний дотик теплої руки, - стрепенулась, мов чайка, видавши звичайний дівочий писк. - Чи не ваша сумочка, красуне?, - молодий хлопець нахилився підняти. Інга теж швидко нахилилася взяти сумочку, і ця невимушена синхронність збоку виглядала, мов підготовлена. Це була якась кілька секундна мить, але для обох молодих людей вона була вічністю. Погляди блиснули чистотою і щирістю, вони навіть подихи відчули один одного… Але оте мовчання було добре зрозумілим… Так, це було кохання з першого погляду. Сашко мріяв стати викладачем фізики і математики, тож сьогодні він здав перший усний іспит, ще лишається три. - Відмітити б успіх, розслабитися б трохи, - запропонував Сашко, ще не знаючи, чого Інга така печальна та скупа на розмови. Після кафе довго бродили вулицями Сум, сиділи біля кольорового фонтану, дихали нічною прохолодою на березі річки Псел. На якусь мить Інга забула про щойно пережите непоправне горе, навіть стала частіше посміхатися, в її розмові відчувався дівочий флірт і кокетство. Обоє молодих людей були щасливі і, хотілося бродити і бродити отак нічним містом, і щоб ніколи не наставав ранок… ~ 106 ~

Інга легко здала всі вступні екзамени, це результат копіткої праці протягом шкільних років, часу не гаяла, книжки з рук не випускала, та ще і до репетиторів ходила. Сашко теж поступив. Тепер вони майже не розставалися: вдень, між парами в інституті, знаходили одне одного, обмінювалися теплими словами, щирими поглядами та гарячими поцілунками, а зустрівшись вечором, до ранку не могли розійтися. Здавалося, щастю немає меж!......... На другому курсі Інзі запропонували на кафедрі на три місяці поїхати в Англію на стажування, щоб краще засвоїти і вивчити англійську мову. Мама була не проти, це ж для доньки, при тому вона мріяла про це, учувши, що з вишів їздять студенти до інших країн, та ще і гроші привозять звідти. Важким було тимчасове розлучення із Сашком, але відстань ріднить, розлука скріпляє кохання. І це ж не на цілий рік чи два! Відсутність Інги для Сашка була вічністю, хоча телефон утомлювався від частих дзвінків із обох сторін. Він не знав, де себе діти, на заняттях насилу висиджував, поспішав додому, нікуди більше не виходив. І не знав, що не лише його дзвінки до Інги нагадували далекі Суми в Україні, але і дзвінки сусіда Олега були не менш бажані там, у Англії для неї. Мати телефонувала не часто: надто дорого було. Та все ж одного разу похвалилася доньці, що сусід, батько Олега, народний депутат, купив дорогу іномарку, тепер і син їздить на машині. Це один із олігархів міста, бо є генеральним директором одного із приватних підприємств. Дівчині ще в школі Олег подобався, тепер він красень із класичною зачіскою, з карими очима та широкими бровами, спортивного складу. Інга тепер старалася згадати теплі моменти, епізоди шкільного життя, пов’язані із сусідом, але їх було мало: Олег обминав дівчат, старався їх не помічати. Мовчазний, гордий, з особливим поглядом. Здавалося, що ~ 107 ~

він завжди щось задумує недобре… Тільки після закінчення школи, зокрема, після випускного, дівчата однокласниці із здивуванням заговорили про нього… Тепер він згадав і про Інгу. З нетерпінням чекав отих вечорів, що зігрівали його душу і серце, і телефонних дзвінків, які окрилювали, вселяли надію і від яких довго не хотілося спати. І Сашко, і Олег з нетерпінням чекали повернення Інги з далекої Англії. Олег знав про стосунки Інги та Сашка, і намагався стати переможцем… Він завжди любив неординарні поступки, оця його риса – підлість, закреслювала всі добрі наміри і поступки. Але Сашко був упевнений у чесності, вірності і відданості Інги. Навіть гадки не мав про зраду, думки такої не допускав. У своїй уяві малював довгоочікувану зустріч із коханою: він купить великий букет білих троянд, вийде на перон за пару годин і чекатиме, чекатиме… А зустріне – то схопить на руки, закружляє і зацілує до самозабуття. І щастю не буде меж! Кожного разу, прокручуючи кадри майбутньої зустрічі з Інгою, Сашко ніби відривався від землі і летів, летів невідомо куди, він почував себе таким легким і вільним, ніби птах, який ось-ось розправить крила, і порине у височінь… Щастя розривало груди, а серце відбивало секунди і хвилини тієї миті, на яку так давно чекає. Інга своєю зовнішністю і красою і в чужій країні не була непоміченою, часто юнацькі і чоловічі погляди на ній затримувалися, аякже, українських дівчат ні з якими не зрівняти! Для неї перебування за кордоном пролетіло, мов один день: заняття, екскурсії, зустрічі, відвідування культурних заходів, духовних надбань Англії. Що там і говорити, розширила свій кругозір, багато чого побачила, багато чому навчилася. Та головне – спілкування в побуті спробувала, цікаво! На мить спливла думка про Сашка, думала про зустріч із ним, але уява скоро стирала кадри, не хотілося думати про ~ 108 ~

нього, щось хотілося новішого, свіжого, романтичного. Серце щось підказувало незрозуміле, дівчина намагалася його вислухати, але в неї нічого не виходило. Перед очима нізвідки виринав туманний образ Сашка, але раптом його змінювала чітка постать Олега… І що то за стан душі, якого не можна зрозуміти, що то за вуаль, якою покрилося серце, мов павутиною і ніяк не може виборсатися?.. Так, нарешті зрозуміла: Олег їй не байдужий! Більше того, вій їй навіть подобається… Он які високі слова він їй по телефону говорив, он які подарунки обіцяв… Та і родина в них не безгрішна… Жіночий план скоро визрів. Ніяково повідомила Сашкові про непередбачувану затримку, пов’язану з документами про виліт та погодними умовами. Сама ж уже була в аеропорту великого і прекрасного Лондону. Скоро виліт. Вийняла люстерко із сумочки, підвела дорогою помадою губи, зиркнула навкруги, ніби опасаючись чиїхось поглядів і впевнено рушила до терміналу. Прикинула: скоро буду в Києві, потім ще чотири години – і в Сумах. Схвильовано прокрутила в уяві сценарій свого задуму, і трохи їй перехопило дух, на мить розгубилася… Потім швидко зібравшись із думками, показала документи перевіряючим і гордо вийшла на площадку, звідки великий двоповерховий автобус повіз пасажирів до трапа велетня- літака. За ці місяці, проведені в чужій, але красивій і цікавій країні, Інга не раз заглядала у куточки свого серця, не раз говорила з ним у тиші, але сьогодні воно немов німе, немов чуже: мовчить, болісно мовчить… Олег зустрічав Інгу в аеропорту «Бориспіль». Його міцні обійми і гарячі поцілунки вмить зігріли схололу душу Інги, щоправда, квітів не було, як вона чекала, тому трохи їй не сподобалася зустріч. Але старалася щиро посміхатися та видавати себе задоволеною. Встигли з Києва до Сум на останній автобус. Через кілька годин були в рідному місті. ~ 109 ~

Олег навмисне вийшов з автобуса раніше, аби не натрапити на «закон підлості»… Інга явилася додому стомлена та виснажена дальньою дорогою, важкі валізи і рюкзак втомили її так, що ладна була впасти прямо на підлогу, переступивши поріг рідної кімнати. Вдома мами не було і дівчина вирішила, що вона працює на другу зміну. Телефонувати не стала, аби не турбувати. «Завтра і стрінемось, сюрприз буде для неньки», - подумала і, швидко роздягнувшись, упала в обійми білої постелі. На ранок мами не було, і дівчина в тривозі побігла до сусідів, аби запитати, чи бачили вчора. Ті повідомили, що маму вчора забрала «Швидка» прямо з роботи, і що вона в реанімації, дуже тяжка. Але туди нікого не пускають. Інга в розпачі взяла телефон і побачила сім неприйнятих дзвінків. Телефон був і досі відімкнений. Не чуючи під собою ніг, бігла додому, забула навіть двері за собою зачинити, а в кімнаті ніби ноги їй підкосило :довго сиділа, ридаючи, на підлозі і картала себе: чи то за байдужість, чи за неувагу, чи за те, що думки були зовсім далеко від мами… І так тяжко стало на душі, і так соромно по-дитячи, і так недобре, що серце стислося у великий кулак, а сльози не давали дихати. Погляд зупинився на двох великих кришталевих стаканах. - «Випити б.., заспокоїтись…».- ятрилося в голові. Особиста зрада важким каменем упала на серце, а мамине горе повисло ще важчою каменюкою на плечі. Знайшла пляшку червоного вина, випила. Потім ще, і ще. Прокинулася зранку другого дня. На підлозі. Боліла і крутилася голова, болів живіт, болів шлунок. Очі розпухнули від сліз і надмірного сну. - «До лікарні! Швидше до мами! Як там вона?», - Інга, ще більше картаючи себе, почала збиратися до лікарні. А втім, згадала про Сашка, стало соромно-соромно, набрала номер коханого: не відповідав. Ще раз набрала: поза зоною… ~ 110 ~

- «Упаду на коліна в ноги коханому, благатиму, буду просити вибачити. Згрішила, і зараз же Боже покарання… Винна… Не по-людськи, підло, підступно… Як я могла?..» Та не встигла провідати маму в лікарні: померла, бідолаха в реанімації, не прийшовши до тями. І дівчину, мов сокирою по голові вдарило, упала навзнак додолу, втратила свідомість… Тепер вона лишилася зовсім сама. Хіба що Сашко озветься, приголубить, утішить і в горі розрадить. Та де ж він?.. Інга була впевнена, що на похорон Сашко прийде. Не прийшов. Не прийшов і сусід Олег. Відчуття самітності оскомою з’їдало її несвіжу свідомість, сором і відчуття непотрібності в цьому світі давили на тендітні плечі, а важке горе втрати лишило під очима великі темні кола. Але одне горе не йде: воно за собою лихо веде… Інга погано ставилася до чоловіка, який у їхньому домі часто називав себе господарем. Випивав, навіть погрози інколи лунали у бік матері. Потім ішов геть і тижнями десь пропадав. Потім знову приходив, і починалося все спочатку… Інга не раз умовляла маму вигнати його і більше не впускати, але вона жаліла його, мовляв, куди він піде? Житла немає… Тепер ось прийшов напідпитку, висловлює співчуття, вибачається, що не попрощався з покійною… А в руках – папери якісь, говорить, що квартира на ньому, і показує Заповіт. А тут на порозі сусідка, ще одну новину принесла, вийняла конверт із пакета і передала дівчині. Пояснила, що виглядав, приходив Сашко кілька разів, хотів лишити записку у дверях, а вона запевнила, що передасть сама. Інга жадно взяла конверт, розкрила і побачила знайомий рівний почерк: - «Люба, кохана, вибач, - не дочекався. Твій телефон мовчав. Якщо ти ще мене кохаєш, - відізвися. Мої ~ 111 ~

однокурсники вирішили захищати Україну на сході. Я – теж. Скоро повернуся. З перемогою». - «Так, виходить, що ми просто розминулися? Він приходив, коли я вже була вдома? Але ж знав, що я затримуюсь… Це я, це я винувата! Яка ж я вину-у-ва-та!!!», - упала сусідці на груди, як рідній матері, та голосила, голосила… Осінь брала права в свої руки, холодом заглядала у кожну шпаринку, у кожен куточок своїх володінь, до останку обривала жовтий лист і лишала дерева голими і мовчазними. Інга довго блукала містом, аж до пізнього вечора. Замерзла так, що ні рук, ні ніг не відчувала. Плуталась у своїх думках, і не могла дати їм ради. Мучило питання: доки буде переслідувати її оте горе? Доки біда буде ходити по її п’ятам? Коли оце все скінчиться? Була в розпачі. Не знала, де себе діти, не знала, що з собою робити. Однокурсники Інги, узнавши про те, що у їхній групі з’явилася ще одна сирота, третя вже, почали телефонувати їй та нагадувати, що треба йти на заняття, трохи «заживляти» душу та навчатися, адже їй потрібна професія, їй потрібно жити, виживати і чіплятися за життя. Вранці Інга, причісуючи своє біляве волосся, у дзеркалі побачила іншу Інгу: з жовтим обличчям і великими очима, навкруг яких темні кола, довга шия здавалася ще тоншою, і навіть зморшка з’явилася між чорних брів. - «Старію, - прошепотіла ледь чутно. – Горе забирає не лише сили, забирає красу, здоров’я, і навіть життя…» Не поснідавши, навіть чаю не випивши, взяла свої конспекти в маленьку сумочку, замкнула квартиру і швидко вийшла. Тролейбуса чомусь довго не було. Часто поглядала на годинника, нервувала. На серці відчувалася якась тривога, вона була в передчутті чогось страшного, відчула, що навіть руки трусяться. Вийняла телефон. Набрала номер Сашка: поза зоною… Ще раз набрала: по той бік слухавки – німа тиша… Аж ось дзвінок! Очікуваний, довгожданий! Не ~ 112 ~

глянула від кого, жадно притулила слухавку до вуха. Олег говорив холодно і коротко, ніби вони з ним були ледь знайомі. - Під Мар»їнкою учора був бій. Сепари влучили в блокпост із міномета. Двоє загинуло. Сашко – теж… До інституту Інга прийшла лише через дві неділі, а потім вирішила кинути. Та викладачі вговорили продовжувати. Якось ходила на заняття… Сьогодні їй особливо боляче: чужими здавалися вулиці міста, чужими були погляди людей, та і осінь, яка вже відривала свої останні календарні листки, якась була чужа. Золоті нитки дощів полоскали душу і ніяк не могли змити бруду, сорому, зради і відчуття вини перед світом, перед собою, перед Богом і людьми. Додому йти не стала. … Сиділа на підвіконнику, і заздрила замкнутій осені, яка безголосо кричала, молила і вмовляла дівчину останній раз повірити в себе, втопити відчай у холодних калюжах німоти, викинути із серця холодний біль розлуки, розсіяти сірим туманом безнадію і печаль… Інга чула, як на крилі холодного осіннього вітру гойдалася музика життя, і осінь шепотіла: «Забудь свій біль, забудь скажені миті… Забудь позичене кохання, чуже, не твоє, випадкове. Бо воно з присмаком горобин…» Тож вона буде йти прямо, не наосліп, йти стежками життя, яке вкрите багряно-золотим листом, торкатися теплих граней своєї душі і йти… Доки не знайде своє кохання – справжнє, жіноче, вічне. Під ногами буде шелестіти останній лист, а в душі буде народжуватися вічна музика кохання, бо воно справді є! І якщо не тим боком торкнулося її, - невчасно, випадково, неждано, - то скоро воно повернеться людським обличчям добра, тепла і любові. Обов’язково! Розгубивши по життєвих дорогах дорогих і рідних людей, не впадай у відчай, а йди, хоч проти вітру, іди до своєї мети, неси свій хрест, який тобі дістався. Тільки бажай дійти! Іди назустріч щастю, розкинувши широко руки, аби ~ 113 ~

не вгаяти, аби не пропустити… В твоєму домі, в твоїй душі, в твоєму серці є ще для нього місце. ~ 114 ~

Когда зацветает сирень Неповторимая и прекрасная, разноцветная пора – осень, особенно в городе, - горделиво носит она свой золотистый наряд, радуя глаз прохожим и даря мягкие, полные неги теплые деньки, которые вскоре сменятся прохладными ливнями, коварными ветрами и суровой пасмурной погодой. С приходом осени родной город Сумы преображается, теряя свежую зелень скверов и парков. Теперь дорожки и аллеи - солнечно-оранжевого цвета, а с приходом уже первых холодов яркость и неповторимость совсем исчезнут…. Прекрасен осенний город, он словно сбросил знойный плен прошедшего лета, вновь оживившись после жаркой истомы. И улицы города, и жилые кварталы с приходом осени приобретают особый, нарядный, неповторимый вид. И тем ценнее эта мимолетная красота желтой листвы, чем скорее ее ~ 115 ~

безжалостно оборвет и унесет коварный осенний ветер, то нежно ласкающий своим скудным теплом, то строго хлещущий первой изморозью и наступающими холодами. Но даже в скучном и монотонном осеннем дожде есть своя непередаваемая прелесть. Его сырой голос, словно по волшебству, несет гармонию и умиротворение, и как приятны тихие домашние вечера, наполненные гулким стуком полновесных дождевых капель за окном. Осенний ливень дарит всей природе, уставшей от жары и зноя, живительную влагу, будто вознаграждая за летнее долготерпение. Снующие по мокрому асфальту машины, пестрота раскрытых зонтов, стремительно укорачивающиеся дни – городская осень по-своему живописна, она вовсе не скучна, напротив, ее краски и превратности изменчивой погоды создают особое настроение, ностальгию по ушедшим теплым денькам и радость предвкушения снежной и нарядной зимы. То ласковая и милая, то строгая и неприветливая, осень в Сумах всегда привлекательна, она дарит наслаждение последними теплыми лучиками солнца и тихий покой дождливых вечеров. Прекрасная пора, когда природа, отшумев своей зеленой гривой, вступает на путь плавного, неспешного отдохновения… … Елена не спеша шла осенним парком, разглядывая прекрасные картинки его великолепной красоты. Под ногами приятно шуршали желтые листья, а в воздухе парил аромат поздних осенних цветов – хризантем, гладиолусов и разноцветных георгин. Выше, в полуголых ветвях деревьев еще хлопотали птицы, которые не спешили улетать, а еще выше, в небесах, слышна потерявшаяся песня журавлей… Как она тосклива, как печальна! Перелистывая страницы прошлого, накладывала все трепетные мгновения жизни на осенние пейзажи, в душе почувствовала легкую боль… … Первая любовь, говорят, самая крепкая и чистая. Встретила, полюбила… И любовь, как ранняя весна, ~ 116 ~

устремленная и неудержимая, расцветала белопенными вишнями, распускалась белой черемухой, раскрывалась новыми гранями непонятных, неизведанных, увлекательных чувств… Он – высокий, красивый, умный не по годам, и она – худощавая, беловолосая с большими синими глазами девченка… «Ну и пара красивая, - говорили, - хоть картину с них пиши». А они, не замечая взглядов со стороны, смеялись, радовались, любили, мечтали… Но первая любовь и хрупкая, как нежный тонкий хрусталь, нежная и ранимая, как тайные чистые зеркала, которые бьются не только от ударов, - от порыва ветра, от тяжелого вздоха… Говорят, что первая любовь всегда искренна и никогда не забывается. Это в теории, а в жизни... Влюбляясь впервые, мы становимся так наивны, растерянны, уязвимы и сумасбродны... Первое чувство открывает в нас уникальный дар, Богом данный - счастье любить. Лишь первое чувство может быть столь чистым. Всё, что после - взрослее, скучнее, рассудочней, порочней. Да, чем человек старше, тем многограннее его чувство, да - оно может быть глубже. Но не может быть отчаяннее. И увереннее: это навсегда. Без неё не жить, не улыбаться, не дышать. Первая любовь - как первый шаг. Сделав его, ощущаешь силы для покорения мира. Восторг открытия, отсутствие страха и крылья за спиной. Она остаётся с нами, как волшебный подарок небес, наполнивший душу чем-то сильным, прекрасным, неизведанным. И болью… По большому счету, первую любовь можно назвать школой человечности. Уроками взаимоотношений. И как бы эти отношения ни завершились, они бесценны, поскольку учат быть человеком, впервые открывают бескорыстную глубину и благородство душевных порывов. Это те, кто любит рассудком, придумали деление любви на первую и настоящую. А разве можно называть ~ 117 ~

ненастоящим то, что солнцем наполняет сердце, пахнет сиренью и черемухой и заставляет видеть розовые облака… Тот, кто помнит свою первую любовь, никогда не станет говорить своему впервые и безответно влюблённому ребёнку: «У тебя ещё таких много будет...». Потому что знает: «таких» уже не будет точно. Вот такая любовь была у нее… …Казалось, она никогда больше не полюбит, она и сама не будет любима! Сколько горьких слез, сколько бессонных длинных ночей, сколько печали и сердечной боли… А он уехал на учебу в большой город, в столицу, и там остался работать. В большом городе много интересного, много развлечений, много красивых и современных дам… А позже узнала: женился. Елена не может вычеркнуть из своего сердца, из своей памяти его, неповторимого, до сих пор любимого, за кем многие девченки сохли, краснели при его взгляде и невероятно стеснялись. И через много лет, когда приезжает он в родные Сумы, при встрече Елена трепещет, как осиный лист, дрожит и краснеет, будто в чем-то виновата перед ним. Но не она предала! Не она бросила его, не она разлюбила… Просто, отпустила, зря удерживать не стала, и коварная разлука гордо вошла в дом. И неправда, что время лечит! С годами еще больше разрастаются ее нежные чувства, еще больше страсти и пылкости в ее сердце, еще больше сожалений и обиды в женской душе. О своих чувствах написано много в ее Дневнике, который тысяча раз перечитан, истрепан и даже порван… Особенно трепетные воспоминания о встречах возле альтанки, где весной так щедро зацветает сирень… А потом птицы наполняют пением всю площадь, и даже душу… Все вокруг цвело, благоухало, и дополняло их любовь нежностью, чистотой, трепетом и надеждами… Елена писала в нем исповеди, писала обращения, направляла к любимому свои интимные молитвы, даже ставила риторические вопросы, на которые до ~ 118 ~

сих пор наивно ждет ответа. «Первая любовь – как птица с большими и легкими крыльями, - пишет на странице, - а последняя – как старое дерево: засыхает, болеет, издавая последние вздохи, роняет последние листья, а ветер еще и нагибает ее к самой земле…» Французский писатель Антуан де Сент-Экзюпери говорил: \"Любовь - о ней не спорят. Она есть\". С этим согласны все. Да, вот она есть. Она была… Но вот ее – нету… Только следы и раны, только печаль и воспоминания. Елена бродила в парке, вспоминала свою историю первой любви… И вспомнила одну притчу или, может быть, правду, которая стала легендой. …Она была королевой красоты всех мыслимых и немыслимых конкурсов и подиумов. Он влюбился в эту шикарную девушку безоглядно, не слушая предостережений родных и друзей. «Любовь не знает преград», - подшучивали друзья и подруги. Бесконечные переезды по разным городам и странам за своей возлюбленной даже не обсуждались. Она позволяла себя любить, пока по уши не влюбилась сама в другого человека. Наш герой не стал навязываться и отпустил девушку. Просто, взял – и отпустил… Страдая от неразделенной любви, он брел по железнодорожному мосту со спутанными мыслями, когда вдруг увидел девушку в инвалидной коляске. Она отчаянно пыталась выбраться из выбоины на дороге, и никак не могла… Неистово сигналя, мимо проносились автомобили, а колесо коляски, казалось, застряло намертво. Парень, увидев эту тревожную картину, быстро оказался рядом и выхватил коляску вместе с испуганной девушкой прямо из-под колес огромного, грузового трейлера. Немного отдышавшись и придя в себя, молодые люди познакомились, чтобы уже никогда не расставаться… Проходили годы, а их любовь становилась только сильнее. Сама судьба связала двух людей навеки, подарив настоящее счастье и бесконечную любовь… ~ 119 ~

- « Почему же мне судьба отказала в такой любви? Той нежной, первой, искренней… - Елена тихим голосом начала спрашивать – не то у самой себя, не то в деревьев, что будто ограждали ее сейчас от всего мира: от ветра и осеннего солнца, от красоты падающих листьев, от взглядов прохожих… - Нет, я любила! По-настоящему любила! Он тоже меня любил… Значит, мы были счастливы? Да, вот только он не оценил счастья… Сегодня осень особая… Она с мрачными и холодными красками, с серебристыми холодными туманами и печальными одинокими вечерами… Она тревожная и настораживающая… Она как будто немая и чужая. Елена старалась отгонять от себя навесные думы, и находить приятные мгновения. И ей это удавалось. Вспомнив хорошие картинки, невольно улыбнулась… Парень, шедший ей навстречу, уловив ее взгляд, подумав, что она ему улыбнулась, - и сам щедро улыбнулся… Так бывает… В какой то миг Елена сравнила его, Сергея – первую любовь, и Евгения, который много хороших воспоминаний оставил, но так много забрал здоровья и времени… Бесценные годы, молодые годы потрачены были на безответную, как выяснилось позже, любовь… …Поздний зимний вечер… Автобусная остановка на Роменской. Автобус опаздывал… Евгений видел, как дрожала от холода Елена, потирая руки и стуча носками модных сапожек один о другой. Мороз крепчал, ветер пронизывал насквозь, а на автобус надежды уже не было. Взгляды постоянно встречались и тотчас оба отводили свои глаза друг от друга. Евгений видел красивые глаза девушки, черные ресницы, покрытые инеем, и розовые от мороза щеки, - красавица! Вытянув из-под теплой меховой куртки широкий серый махеровый шарф, накинул на Елену: «Погрейся, ~ 120 ~

милая, - будто пропел парень. – Нагреешься, потом отдаш, а дальше что-то думать надо. Автобус, кажется, не в ту сторону поехал…», - подмигнув, ласково сказал Евгений. Понравились друг другу, разговорились. Елена даже нагрелась, но щеки стали еще краснее и карие глаза благодарно сверкали в темноте. … Благодаря отсутствию позднего рейса Сумы-Харьков, под звездным зимним небом родилась новая любовь: нежная, чистая, трепетная… Боясь ее потерять, оба остались в городе: Евгений провел Елену домой, пройдя четыре квартала Харьковской, оба нагрелись, даже стало немного жарко. Подойдя к многоэтажке, холодно простились. Она ушла быстро, кинув откровенный взгляд на мужчину. Он понял: надо следовать за ней… Умом понимал, что не надо спешить, но ноги сами делали какие -то нечеткие шаги к двери подъезда. На третьем этаже зажегся в комнате свет. - «Значит, туда! – дал себе команду Евгений и скоро уже стоял у ее двери.- Стучать или не стучать? А вдруг она не одна? Но почему тогда взгляд был так заманчив?.. Но ведь она красива! Глаза добрые у нее, да и сама так, стройненькая и в теле… И душа – добрая, не фыркает. А может, стерва? Может, умеет прикидываться? Как их сразу вычислить?» Как-будто кто-то поднял руку Евгения, нажал на кнопку, и за стеной раздался звонок. В соседней квартире тишину порушил жалкий голос пса, потом грубый возмущенный разговор хозяина. Открыв дверь, он кинул; «Да уехала Ленка в Харьков, вечерним», - и, захлопнув дверь, успокоил собаченку. Снова полная тишина воцарилась в подъезде. Но Евгений знал, что девушка дома, даже свет в окошке видел… Елена, заскочив у комнату, стояла у двери и ждала. Она верила и надеялась, что он постучит, он позвонит. Открывать не спешила. «Пускай ждет… Пускай еще раз позвонит… Кто он? Какой он? Разве что красивый… Высокий, а глаза какие! Мой эталон! А может, я ошибаюсь? ~ 121 ~

Ну добрый, ну сердобольный… И даже очень грамотный, - думала девушка, и сама себя успокаивала. – Зачем он мне? Может, у него жена дома, может, детей купа?.. А?» Но все- таки ждала… Евгений чувствовал, что она стоит у двери, что она ждет его, он рисовал ее образ – в домашнем халате, с распущенными волосами, с чашкой кофе или крепкого чая… Сердце его стучало с такой силой, что, казалось, она там, за дверью, слышит его биение… Позвонил еще раз – и дверь тихо распахнулась. Яркий комнатный свет ослепил его и он на мгновение закрыл глаза: - «Одиночество не пугает? – Не дожидаясь ответа, продолжил: - Но такая девушка, наверное, одинокой не всегда бывает?» Сам не понимая, чего начал этот разговор, наверное, растерялся или застеснялся… Но скоро собрался с мыслями, разглядывая фотографии на стене, снова ласково заговорил: «Ну, немного согрелась? Я бы чая не прочь… Крепкого!», - и сел удобно на кресло. И звучала тихая музыка, и был горячий чай, и были горячие поцелуи и объятия, в едином ритме стучали влюбленные сердца, а черная зимняя ночь заглядывала в окна и, наверное, по- доброму завидовала… А потом на небе исчезли яркие звезды и за окном пошел густой и крупный снег… Два года совместной счастливой жизни промчались, как быстрые поезда, как белогривые шальные кони, как громкие июльские грозы. Елена любила его, она не могла и дня прожить без него, - везде вместе: и чудесная Ялта, и солнечная Италия, и зеленые Карпаты, и далекий Египет. Но чудесные и неповторимые уголки родного города Сумы всегда приятно удивляли молодую пару. Особенно часто посещали Сумский краеведческий музей, - Евгений учитель истории, - а также часто бродили центральными улицами города, любовались историческими зданиями, архитектурными памятками. Каждый месяц ходили в театр ~ 122 ~

Щепкина, смотрели любые представления, - любили театр. Любили бродить у цветного фонтана, сидеть теплыми вечерами в беседке в центре города, смотреть на заботливых жителей Сум и вспоминать тот январь, который соединил их сердца… Но эта любовь тоже оказалась недолговечной: частые командировки все чаще сеяли в женской душе зерна подозрений на измену. И она не ошиблась… … Елена в одиночестве бродила парком, любовалась красками осени, и не заметила, как вечер опустил на землю свои серовато-вогкие крылья, и на тропинках появились пары, которые также прохаживались , вдыхая свежий осенний воздух. Смотрела она на прохожих и немножко завидовала: когда-то и она также ходила плече в плече с ним, не замечая людей, не замечая на себе взглядов, - любимая, влюбленная, счастливая и гордая… Тогда казалось небо – бездонным, земля – бесконечной, люди – неинтересными, а все бытовые хлопоты – второстепенными и ненужными. Тогда солнце светило по особому, теплее, ярче, нежнее, птицы пели красивее, воздух – и тот наполнял душу ароматом несказанных цветов, и неземных цветущих садов… Все было красиво, нежно, высоко и неповторимо… Было… Было и ушло: как весенние грозы, как зимние холода, как сказочный и сладкий сон… А теперь она слушает музыку печали, музыку одиночества, музыку глубокой осени… - «Леночка, - окликнул ласково высокий мужчина. – Это Вы? Да Вы никак не изменилась…» Это был он. Сергей. Она не ожидала такой встречи, здесь, в парке, хотя всю жизнь представляла ее… Застеснялась, даже немного испугалась, покраснев и спрятав улыбку, которая прямо вырывалась наружу, собравшись, мягко ответила: «Вы ошиблись. Извините…» Свернула на другую тропинку и быстро поспешила вдоль парка. Она шла и слушала, не идет ли за ней? А ей так этого хотелось! Она корила себя за такой поступок, она ненавидела себя, она ~ 123 ~

впервые себя обозвала нехорошим словом… Сердце учащенно билось в груди, голова вскружилась, тяжело стало дышать, но она шла все быстрее и быстрее. - «Обернуться? Нет! Не могу! Если чувства пробудились или остались какие – то от них щепки, - позовет, окликнет…» , - еле слышно себе проговаривала, и шла, шла… Целую ночь Елена думала о нем. Ложилась одиноко в теплую постель, долго ворочалась, вставала, подолгу стояла у окна, всматриваясь в загадочную темноту, снова ложилась… До утра глаз не сомкнула. А утром нашла в альбоме фотографии: вот они вдвоем возле цветного фонтана, вот – у берега реки Сумка, а вот – в лодке на водной глади… Взяла фотографии, поцеловала и прижала к сердцу. Будто теплом повеяло от них, потеплело и в душе… Подошла к зеркалу, осмотрелась: на нее смотрела женщина с мудрым взглядом, глубокими глазами, вокруг которых вырисовались темноватые круги, с темными волосами, в которых виднелись седоватые пряди: - « Как страшно! Неужели это старость?.. Но почему, почему у меня все так? Почему я так поступила? Вот уж эта гордость! Поговорить бы.., узнать, как он, где он, с кем?.. А может, он сам, один? А может, он нуждается в поддержке… Может, и он, как и я – одинокий?..» Елена подошла к окну, кинула взгляд на дорогу, откуда мог идти он, а по щеке покатились одна за другой крупные слезы… Она расплакалась, она жалела себя, а потом решила: «Вечером снова пойду в парк. Я должна его увидеть! Во что бы то ни стало!» Но вечером пошел большой холодный дождь. Целую ночь и на другой день не прекращался. Пошли серые дождливые дни, месяцы. А потом зима-матушка окутала Сумы белым серебристым покрывалом. Сильные морозы щекотали души жителей города, а когда шел густой пушистый снег, Сумы были сказочно красивы: большие дома ~ 124 ~

– в больших снежных шапках, деревья – в толстых серебристых шубах, а крепкие морозы рисовали на щеках людей красивый и здоровый румянец. Елена стояла на остановке в ожидании троллейбуса №5, который вот-вот должен подъехать. Чувствуя, что кто-то пристально смотрит на нее, обернулась… Встрепенулась от неожиданности, замешкалась, опустив глаза, отвернулась., отошла в сторонку. Достала из сумки телефон, набрала номер, на той стороне – тишина. Но она держала телефон и ждала… Слышала, как подъехал троллейбус, как заходили люди, но она не могла заставить себя обернуться. - «Наверное, уехал..,» - успокоила себя и испуганно обернулась. Глазам не поверила: снова перед ней стоял он, снова та же фраза: - «Лена, ведь я знаю, это ты… вы… Вы никак не изменились… Все те же глаза…» - «Извините, Вы – ошиблись. Я не Лена. Я – Соня», - отвернулась Елена и ушла почему –то совсем в другом направлении. Лицо горело не то от стыда, не то от мороза… Сердце выскакивало из груди, будто запуганная птичка, и казалось, что прохожие смотрят на нее, даже оглядываются… Забежала в первый магазин, пустым взглядом скользила по стойках, будто что-то искала, но у нее это совсем не получалось. Растерянный взгляд расшифровал продавец : «Женщина, что-то случилось? Вы хорошо себя чувствуете?» - «Да-да, все хорошо, спасибо», - испуганно сказала Елена и быстро пошла к выходу. Не оглядываясь, перешла на другую сторону и не зашла, - впрыгнула в салон маршрутки. Ехала и все время чувствовала на себе тот пронзительный взгляд: чистый, пристальный, знакомый и родной… Слезы заполнили глаза.. Вышла из маршрутки, в слезах шла домой – целых два квартала! Перед глазами – встреча в парке в давний осенний ~ 125 ~

вечер, встреча, которая только что встревожила душу и снова разбудила сердце. Все в голове бурлило, перевертывалось, сновалось, и Елена не пометила, как дошла домой. Заходить в подъезд не спешила: на улице – ни души, села на скамейку - можно дать волю слезам… - «Но почему он такой робкий? Но почему он такой пассивный? Неужели жизнь его переделала? Что с ним случилось? Ведь в молодости он был совсем не такой… А я любила, любила его неудержимо! Мне нравился он: настойчивостью, решительностью, прямотой и устремленностью. Все это было в нем, было… Куда же все делось с годами? Почему он так нерешителен? Неужели сомневается: я или не я?- Елена ставила вопросы скорее себе, но отвечать на них не спешила, да и ответов не находила…- Буду ли я когда-нибудь счастлива или нет? Хотя бы кусочек счастья, маленький кусочек… Не знаю, сколько мне еще отмеряно Богом, но так хочется, чтобы кто-то согрел в морозную ночь, чтобы кто-то положил руку на плече, погладил, утешил.., чтобы кто-то грел мои руки в своих руках, чтобы дышал мне в лицо и чтобы я слышала его сердцебиение… И чтобы это был он, Сергей!» Холодный морозный вечер жестоко осыпал Елену холодом, замерзли руки и ноги, и она зашла в подъезд, тихо поднялась на этаж, зашла в комнату и, не включая свет, села на диван. Включила музыку, при которой любили с Сергеем пить кофе, снова окунулась в глубокие сладкие воспоминания. … Через неделю знакомства ее с Сергеем, когда два любящих человека сидели за столиком в теплом кафе, зазвонил телефон Елены. Это был ее одноклассник Сеня, который так долго ухаживал за ней. В школе Лена была активной девочкой, ею часто восхищались учителя, к тому же она была отличницей. Красивая пышечка часто задерживала на себе взгляды не только одноклассников, но и мальчиков старших классов. А в одиннадцатом классе ~ 126 ~

раскрылась еще и в пении: красивый голос пленил слушателей большим диапазоном. Как говорится, мальчики хвостиками бегали. Но по окончанию школы все разъехались, растерялись по миру и в каждого началась своя жизнь. Сеня не то, чтобы очень любил Лену, но ревновал, когда на нее смотрели другие или разговаривали с ней. Властный его юношеский характер даже отталкивал девушку и она то и было, что избегала встреч, пряталась от него, находила причину, чтобы ему во всем отказывать. Теперь он упорно и настойчиво просил о встрече, жаловался, что девушка его бросила, что ему очень плохо и что он покончит собой, если Лена его не услышит… Лена испугалась, растерялась, стала странно себя вести, не зная, что делать, это послужило Сергею засомневаться в ней. - «Кто он? Чего хочет? Ну что же, если я впутался меж вас, я могу уступить , то есть, отойти, то есть, уйти… - голос Сергея дрожал и Елена услышала в нем сожаление, жалость и обиду. – Насильно мил не будешь», - знакомую поговорку тихо повторил и ушел… Лена долго плакала, переживала, даже похудела. Подолгу засиживалась вечерами у окна, молчала и ждала, ждала счастливой минуты, когда Бог вернет ей его - ненаглядного, любимого, неповторимого. И скоро их сердца воссоединились в единую неповторимую большую любовь. Еще сильнее, еще чище и преданнее она стала и юные сердца стучали в унисон, казалось, вечно… … В комнате – темно, лишь «Лунная соната» Бетховена легким туманом ложится на плечи, а Елена в полусонном состоянии, сидя на диване, не то во сне, не то в бреду, смотрит свой предутренний разноцветный сон: вспаханное широкое поле, будто черный лист, а над ним гуси дикие – белые, как снег: улетают, улетают… И бежит она за ними босая, спотыкаясь, и угнаться не может. Руки вверх подымает, будто крылья, а они словно каменные… А небо синее, темное, нависло, будто туманная пелена, и ~ 127 ~

разделенное на две части… И голоса нету, и силы нету… Глубоко вздохнула во сне, - от испуга проснулась. Утро заглядывало в окна. На душе – тревога, сердце гложет острая боль… Елена не верит у сны, да не всегда она их и помнит, но сегодня ее сон – особенный. - «К чему бы это? Как жаль, что не умею разгадывать. Но сон четкий да и приснился перед утром… Говорят, что перед утром – сны вещие..., - и занялась домашней работой. – Наверное, я не права. Почему я так поступила с Сергеем? Да, я – не права. Следующий раз при встрече – расплачусь, упаду на колени, буду просить прощения, умолять… Я знаю, причиняя боль ему, я болею сама, болею душевно. А душевная боль гораздо хуже физической, она давит, она не дает дышать…» С весенней капелью, с первыми ключами журавлей и диких гусей пришло на землю весеннее тепло. В парках и рощах зазвенели птичьи голоса и пригласили людей в этот сказочный живой мир. Елена много раз заходила в парк, разглядывала его уголки, радовалась весне и надеялась, что однажды ее глаза встретят знакомый теплый взгляд, что однажды почувствует на своем плече нежное касание его руки.., что настойчиво подойдет и произнесет знакомую, но тревожную фразу: «А ты никак не изменилась…» Но ее надежды и мечты так и оставались мечтами: ее блуждающий взгляд то и дело останавливался на чужих, холодных и пустых мужских взглядах, а потом она снова с головой ныряла в свои воспоминания и никого и ничего вокруг себя не видела. А позже Елена узнала: Сергей трагически погиб в ДТП, ехав у Сумы на своем «Феррари». А когда в городе вокруг зацвела сирень, Елена пришла на их место – к альтанке в центре города. Дышит – и не может надышаться этим нежно-бархатным ароматом, что когда-то щекотал ее душу в горячих объятиях Сергея. И белый свет плыл перед глазами у молодой пары, и не ~ 128 ~

помнили себя в этот счастливый миг, а они пили и пили сладкий нектар любви… А счастье наполняло их души теплыми чувствами, поило их сладким бальзамом и в сердца щедро насыпало теплых лучей солнечных надежд… Сейчас ее сердце молчит… Ее душа вздыхает, ее душа трепещет… Закрыла глаза, а сирень вокруг разливается знакомым ароматом, мягким сиреневым туманом, окутывает ее своим сказочным благоуханием, наполняет ее живыми, неземными птичьими голосами… Она жадно вдыхает сладкий аромат сирени и кажется, будто отрывается от земли и летит, летит… Испугалась, и боялась открыть глаза, когда услышала мужской приятный голос : «Ты совсем не изменилась…» Открыв глаза, увидела красивого мужчину, который протягивает букет весенних цветов своей любимой… … А сирень цветет, волнуется на легком ветру, раздавая густой аромат, тянется вверх, к весеннему солнцу, гордая своей изящностью, нежностью, чистотой и неповторимой красотой. ~ 129 ~

Недоспівана пісня Цього року дикі гуси рано сповістили про весну, своїми крилами розігнали важкі хмари заклопотані журавлі, і кумедні волохаті котики верболозу прижмурили свої очиці під теплим променем сонця. Березень наповнив світ голосами весняних птахів, задзвенів березовими сережками та залоскотав душі дзюрчанням грайливих струмків. А квітень щедро сипнув на землю кольорово-ароматних первоцвітів. Володя і Діана ніжно пестили своє перше кохання в міцних обіймах, гарячих поцілунках, у малюванні майбутніх мрій і надій… І з кожним теплим весняним днем теплішали і міцнішали їх ніжні почуття. Справжнє кохання наповнювало їх душі п’янкими медами, а серця – ароматом ніжного квіту білосніжних черешень і яблунів. Діана – молода і красива дівчина, - ладна була щодень цілувати Володі руки, бо справді вони у нього – золоті. Он як майструє по дереву, вирізує різні химери, - і шедеври виходять. А художник який! У другий день знайомства змалював її фарбами – красиву, ніжну, тендітну, із тонким станом та пучком синіх волошок у біло-золотавому волоссі. Та найбільше захоплювала і полонила дівчину чарівна гра на гітарі. Коли Володя своїми довгими пальцями перебирає тонкі срібні струни – душа її завмирає… А коли починає співати – дістає до серця дівчини і голосом, і поглядом, і вона не знає, куди подіти очі, як висловити оте незрозуміле захоплення, бо знає: всі пісні – для неї, коханої, єдиної, неповторної… Ось і сьогодні вони обоє в квітучому саду, де над черешнями гудуть невтомні бджоли, а на землі – неймовірно зелений трав’яний килим, по якому розбризкані жовті голівки кульбаби та маленькі крапельки бархатистих пролісків. Звучить гітара, вплітаючись неземними звуками у щедрі голоси птахів, і розриває душу Діани. Та раптовий ~ 130 ~

телефонний дзвінок зупинив весняну казку закоханих і засмутив обох: телефонували із військкомату. Для Діани всі найгустіші і найсоковитіші весняні кольори раптом стали блідими і непривітними. Сонце раптом сховалося за хмарку і, мов зачепилося там, ніби зависло, боячись виглянути. І птахи замовкли у вітті, і навіть легкий вітерець притишився… Обоє запечалилися… Проте, не міняючи давніх планів, швидко подали заяву до ЗАГСу. А потім – важке розлучення: трепетне, зворушливе, і таке непередбачуване. Дві долі, двоє гарячих сердець, які тільки що зустрілися, знайшли одне одного, покохали гаряче, - мусили згодитися на невимовно жорстоке випробовування… Наприкінці травня разом з іншими призовниками Володимир прибув до військової частини міста Яворів, зарахували у танковий батальйон 24-ої окремої залізної механізованої бригади імені Данила Галицького і призначили заступником командира роти. Усім видали автомати 89-го року випуску та пістолети 79-го. Але касок і бронежилетів бійці не отримали. Майбутніх бійців посадили у старі танки минулого століття, які, щоправда, мали невеликий пробіг. Мобілізованим доручили готувати ці важкі машини до бойових дій. Утім, техніка постійно виходила з ладу, ламалася, ставала і важко було тоді її завести. Одні танки зовсім не заводилися, інші не їхали, ще деякі - не стріляли. На полігоні за кілька днів військовослужбовці все-таки якось навчилися їздити, стріляти та виживати в екстремальних умовах. Спочатку Володимир дуже боявся: боявся за дружину і маму, не говорив рідним правди, куди його із побратимами направили. У телефонних розмовах із Діаною переконливо запевняв, що тиждень-два – і приїде додому. Переконував молоду дружину, що він на ученнях, що його ще не заберуть ~ 131 ~

на передову, хоч вона підозрювала інше.., бо чула у слухавку вибухи. Та поступово сила волі Володимира міцнішала… Спершу бійці 24-ої окремої залізної механізованої бригади імені Данила Галицького укріплювали блокпости в Амвросіївці та Волновасі. Втім, уже в липні їх відрядили до пункту пропуску «Довжанський», на Луганщині. Тут вони охороняли прикордонників та трасу, яка прямувала від кордону углиб країни. Військовослужбовці підсилювали блокпост та пункт пропуску важкою гусеничною технікою, що була у великому рові та замаскована гіллям від дороги. А ще бійці супроводжували колони з боєприпасами та продуктами. Коли ж сепаратистів вибили зі Слов’янська, усі вони передислокувалися у Донецьк та Луганськ. У бойовиків залишилося два шляхи повернення до Росії: пункти пропуску «Довжанський» та «Ізварино». Бійці 24-ої окремої залізної механізованої бригади опинилися між двох вогнів. Вони перекривали сепаратистам дорогу назад й водночас не впускали інших бойовиків з Росії. Часто траплялися важкі ситуації, треба було діяти експромтом, але на помилку права не було… Через два дні на світанку бійців накрило з «Градів». Майже всі були в палатці. Та напередодні обстрілу, немов би сам Бог повів Володимира спати у бліндаж. Хлопців, які залишилися у палатці, було поранено. Вони вижили лише завдяки тому, що командир наказав не ставити палатку у центрі табору. Одразу після обстрілу з установок «Град» почали вибухати боєприпаси. А зі сторони ворога – відповідні обстріли. Після кількагодинної тиші знову почався бій. Кулі свистіли ще кілька годин. Тієї ночі згоріло дуже багато техніки: «УРАЛи», «ГАЗи» та бронетранспортери. Декілька бійців загинуло. У багатьох солдатів обгоріла форма та взуття. У повітрі стояв сморід і їдкий дим. Чувся стогін, людські незрозумілі звуки і скрегіт заліза… Коли прибули вантажівки, аби забрати потерпілих, було завантажено ~ 132 ~

близько сорока «двохсотих» та більше сотні «трьохсотих». Після обстрілу решта бійців змінили місце дислокації. А вже через 10 годин військовиків знову обстріляли із установок «Град». Цього разу було поранено двох бійців танкової роти - Керима і «Лєвого». Важкий стан хлопців примусив командування відправити їх до ближнього медсанбату. Наступного дня солдати обстріляли колону сепаратистів, яка прямувала з боку кордону. Противник зазнав суттєвої поразки, бойовики розбіглися в різні сторони, навіть зброю лишили, яку не могли фізично забрати. На полі бою лишили своїх загиблих побратимів, і навіть тих, хто був ще живий і просив порятунку. Це була перша, справжня і очевидна перемога Володимира і його побратимів. Так хочеться про це похвалитися товаришам, які вдома, друзям, дружині… Але ні! Не треба її хвилювати, щоб, бува, і матері не проговорилася. Батько Володимира – учасник бойових дій у Афганістані, мав два поранення, а із осколком вдома прожив ще десять років. Контужений був, часто залізо в тілі «говорило», а потім серце почало прихоплювати… Одного разу не встигли допомогти. Помер. Лишилися нагороди, грамоти, фотографії, звідки батько посміхається, а в очах – нескореність, мужність, доброта і надія… Володя часто перебирає ці речі, коли буває у мами, він гордий і щасливий за свого батька: не злякався, не втік, як сьогодні тікає дехто від війни, - виконав свою місію з честю. Сьогодні Володимир на війні, через скільки років! Чи ж то думав батько тоді, що і синові колись прийдеться воювати, тільки вже не десь, а захищати свою рідну, українську землю. Зграя птахів вихором пронеслася над полем, потім ще одна. Голосно кричачи, піднялися вгору і зникли, як їх і не було. Це означало, що скоро буде обстріл: птахи і звірі відчувають це особливо. І скоро пролунало три постріли. Через п»ять-сім хвилин ще. А потім почалася ціла канонада: і гранатомети, і міномети, і танки, - і все – не в ціль, а просто, ~ 133 ~

щоб знову потривожити мешканців ближніх селищ, щоб навести страх на українські блокпости та бліндажі. Угору від важких вибухів піднімалися великі пласти землі, а коли все падало, в повітрі залишалися клубки смердючого диму, який із часом за вітром летів і танув. Справді, все пахло справжньою війною: і земля, і повітря, і дерева, і важкі хмари, що сновигали по небу, ніби також шукали порятунку від цього шаленого страху… І коли все стихло, запрацював снайпер. Уміло, також по-справжньому. Порціями видавав шалені кулі, які пронизували і так важке повітря і свистом наповнювали загальний шум. Та цього разу все обійшлося. А через день шестеро бійців танкової роти потрапили у полон до сепаратистів, рухаючись на двох танках, солдати прикривали вихід бригади із оточення. Коли один танк вийшов із ладу, члени його екіпажу пересіли на інший. Хлопці відстали від основної колони на кілька годин, на декілька кілометрів. Вони намагалися їхати слідами гусеничної техніки, хоч це було важко в таких умовах. Несподівано танкісти помітили бронетранспортери з двома смугами, українські. Подумавши, що попереду блокпост із нашими, хлопці поспішили і наблизилися до тих, хто перебував на ньому. Це була велика помилка! Скоро їм наказали лягти на землю. Помітивши на блокпості цивільні автомобілі, бійці зрозуміли, куди вони потрапили. Але вже було занадто пізно… «Бриз» був важко поранений у живіт, йому вирвало кусок тіла і вмить бійця залило кров’ю. Помер на місці. Ще двоє отримали легкі поранення – в кисть руки і передпліччя. Володимир відчув щось тепле під лівою рукою. Коли провів правою по бокові, - зрозумів: рана… Він міцно притиснув руку до тіла і впав на землю. Чув, коли сєпари говорили, що двом – каюк (маючи на увазі і Володимира), чув, коли в’язали чотирьох бійців, погрожуючи вбити, коли жорстоко штовхаючи, повели за насип, де були ворожі позиції. Лежав, притискуючи руку, аби кров не так бігла, а сам вимальовував ~ 134 ~

план: як звільнити побратимів… Неподалік лежав «Бриз», весь у крові… Оглянув місцевість – тиша, нікого. Зібравши сили, зірвав із себе футболку, половина якої була в крові, стрімко розірвав і поклав до рани. Підповз до «Бріза», спробував тягти. - «Хоча б трохи ближче до своїх, хоча б трохи… Важкий ти, браточок, дуже важкий…», - прошепотів важко Володя. Зняв із себе верхню робу, залишившись голим по пояс, перекотив мертвого друга на одіж, став тягти. Тканина не витримувала. Сили швидко закінчувалися. Передихав, важко дихаючи. Вечірнє сонце ще підігрівало землю, а серпнева спека висушувала все тіло… Подолавши півкілометра, почув, як обізвався ворожий снайпер: чи то помітив, чи на всякий випадок, як буває часто зі сторони ворога. «Засікли, падлюки… Ще трохи, ще метрів десять…», - заспокоюючи себе, і даючи собі команду, намагався тягти ношу з усіх сил. Піт із лоба великими краплями скапував на землю, навіть спина вкрилася «росою», а він трудився: не міг лишити товариша просто неба… На його шляху трапилася велика гілляка, що, очевидно, стала жертвою міни чи снаряду, - підповз, зупинився. Здавалося, сили зовсім його залишають. А тим часом вечір брав своє: зірки на небі з’являтися не поспішали, а велика чорна хмара, здається, спробувала закрити півсвіту…Володимир швидко провалився у глибокий сірий сон. Проснувся, коли все небо вмить засвітилося і відчув холод і сирість від землі. Зрозумів: то – гроза… Хоча в перші секунди подумав про черговий обстріл. І небо, і земля раз по раз освітлювалися від спалаху блискавки, а за ними грім, що заставляв навіть подих затримувати. Коли гроза трохи вгамувалася, стало зовсім темно. Простягнув руку до товариша і відчув у кишені щось важке. То був пістолет і біля нього – блокнот, який уже так намок, що вдавав із себе цеглину. Володимир заховав мокрий блокнот у кишеню своїх штанів, а пістолет перевірив на наявність куль: їх було дві. Трохи заспокоївшись, узяв із ~ 135 ~

кишені знеболююче і жадно ковтнув. Коли біль під рукою вщух, оглянувшись, став на ноги, узяв товариша на спину і почав іти, хоча в темряві так важко і невміло це виходило… До ближнього бліндажа українських бійців Володимир із загиблим дістався у три години ночі. Його зустрів вартовий, і перше, що попросив Володя, - води. І пив, ковтаючи великими ковтками, пив, пив… Здавалося, що останній раз… А рано вранці – телефонний дзвінок розбудив Володимира: Діана телефонувала, плакала, повідомила, що знає, де він. Просила берегти себе, просила говорити правду, умовляла не лізти під кулі… І він обіцяв. Другого дня надвечір Володимир із двома бійцями сходили в розвідку, і дізналися про позиції сепаратистських точок. А вночі накрили трьома гранатами укриття ворога, сімох бойовиків було вбито, одного взяли в полон. Саме він і розповів, де утримуються чотири наші полонені бійці. У селі, яке вже рік перебуває під контролем сепаратистів, в одному із будинків, де містився штаб ворога, у підвалі утримували українських полонених. Ризикований похід на визволення їх дав вагомі результати: знявши вартових, звільнили українських солдатів, їх було дев’ять. Сліди тортур і катувань на їх тілах говорили про те, що вони тут здавна. Бліді, голодні і виснажені, вони не вірили, що бачать перед собою своїх… Ніхто із них уже не мав надії на те, що хтось знає про місце їх перебування, а тим більше – це територія, контрольована ворогом. Насилу йшли, боязко оглядаючись. І досі не вірили, що вирвалися із чорних пазурів смерті. - «Хлопці, гайда швидше додому, досить відсиджуватись у погребі, засиділись! Воювати треба, ворога знищувати, он скільки ще роботи, а ви…», - спробував тихо жартувати Володимир, коли виходили із села. І тільки чотири бійці, які недавно потрапили в полон, яких ще не встигли до смерті налякати та фізично обезсилити, стали розповідати дещо із відомостей ворога. Навіть пробували жартувати у ~ 136 ~

відповідь, повіривши у таке везіння. Двоє поранені так і загоювали свої рани – перемотуючи скотчем та ганчір’ям, яке траплялося чи валялося під ногами. Решта п’ятеро були зовсім слабкі і хворі… Їх швидко забрали на лікування. Гітара, яку взяв із собою на війну Володимир, нерідко розраджувала в печалі та безнадії солдатів. У години затишшя хтось пробував просто бренькати, хтось намагався мелодію якусь згадати, перебираючи струни, а хтось лише дивився і поринав у спогади… Сьогодні Володимир бережно узяв бойову подругу- гітару, погладив її ніжно і печально, ніби останній раз тримає, провів долонею по струнах, і вони разом озвалися тривожним акордом… А потім, торкаючи струну за струною, під їх зболені звуки став тихо-тихо наспівувати… Отак, заплющивши очі, мабуть, уявляючи, що співає їй, коханій – Діані… Перед ним – квітучий сад, застелений білими пелюстками черешень і яблунь… І вона – з розпущеним волоссям, у голубій сукні, - красива, струнка, як мавка польова… Це він їй співає! Це для неї пісня! Слова – щирі і теплі – для неї! Всі заворожено слухають, і в кожного виринають трепетні картини свого кохання, своїх зустрічей і своїх розлучень… У сержанта Ігоря свої спогади, пов’язані із цим незвичайним струнним інструментом. Його кохана Галинка закінчила музичну школу по класу струнних інструментів, і на гітарі грала неабияк! А голос у неї – справжньої співачки. І познайомилися вони на березі Азовського моря, під вечір, коли важкі морські хвилі гребенями набігали одна на одну, а білі чайки тривожно кричали в небі. А Галинка перебирала струни своїми тонкими пальчиками, дивилася на сердите море і співала: тихо, загадково, зворушливо… Ігор не міг відірвати очей від дівчини, не міг намилуватися її голосом, поглядом, смолянистим волоссям… Так і познайомилися, та ~ 137 ~

й виявилося, що з одного краю родом. А через рік побралися… Тишу порушив постріл. Всі притихли… Тільки струни гітари ніяк не хотіли вмовкати, здавалося, їх ніхто не торкає, а музика звучить… Чи то від подиху вітру, чи від поглядів бійців, чи від… Так, струни таки озиваються: хоча сивою печаллю, терпким сумом, нещадним болем… Це музика життя… Нескінченна і сильна! Бо вона – вічна… …І знову бої, і знову обстріли, знову поранені, загиблі… Інколи на терезах долі фіксується рівновага: військове завдання – людське життя. І тоді на роздоріжжі свідомості виникає питання: куди? за що? який сенс? Людський зір злітає до неба, шукаючи розради і допомоги … Володимир дивився у затуманену далечінь, намагаючись визначити, де його маленька батьківщина, де лишилася його маленька родина, де стара двоповерхова школа з вікнами на сад, де знайома стежина, на якій зустрів своє перше кохання… А потім закрив очі і міцно-міцно стиснув зуби, наче лють до ворога розривала йому не лише душу, а і велике і безстрашне серце: «– Що вище? Вартість життя людини чи виконання військового завдання? Нас намагаються загнати в зону АТО ~ 138 ~

кількістю. А тим часом, наш якісний рівень майже не покращується. Натомість стан техніки погіршується. Якщо поставити на терези життя людини і ту функцію, яку ми виконуємо у районі бойових дій, можна дійти висновку, що насправді ми втрачаємо більше життів, ніж робимо користі. Увесь кордон від «Ізварино» до «Довжанського» ми не змогли прикрити. Можливо, наша доля мала розпорядитися так, що нас повинні були розстріляти?.. Прикро, що декому байдуже до чужих життів, прикро, що не цінується життя солдата… Ох і прикро! І боляче…» У вересні Володя має їхати у відпустку, він так довго її чекає! Он уже і гуси прокричали під вибухи ворожі, і листя почало рудіти та облітати із дерев. У повітрі все частіше почав з’являтися запах бабиного літа … Володимир вийшов із бліндажа, широко розвів руками, ніби хотів обхопити весь світ, глибоко вдихаючи степове повітря, вмився холодною водою і почув, як вітер доносить мелодію російської пісні із позицій ворога. Зайшов до бліндажа, взяв до рук гітару. І знову вийшов. Вийшли і інші бійці. І зазвучала музика – знайома, рідна, щедра і тривожна. Ніби навмисне Володя співав так гучно, щоб чули і вороги. - «Чому ми повинні боятися співати українську пісню у себе вдома? Я буду співати! Хай ворог боїться, він «у гостях!», бодай навіки згинув! – проговорив голосно і категорично. І продовжив голосно співати, б’ючи пальцями по струнах. Із грудей виривався категоричний і переконливий спів, - про Україну, про її славних синів, про землю, яку вони захищають, про побратимів, яких багато вже немає.., про дім і родинний затишок… Тільки не судилося йому доспівати пісню… Не встиг він і мелодію дограти… Шалена куля снайпера впилася йому прямо в серце… Замовкли струни гітари навіки. Стихла солдатова пісня… І покотилися густі червоні краплі крові по корпусу бойової подруги… Упав, мов підкошений птах, ~ 139 ~

розкинувши руки широко на землі, не бажаючи віддавати її і тепер, коли душа відлітає назавжди туди, звідки все чути і все видно… І тільки очі вдивляються в синє небо, такі ж ясні, голубі і світлі… Здається, що ось-ось заворушаться вуста, блисне теплий усміх і полине пісня. І підхопить її вітер, і понесе у рідні краї, де ходив у школу, зривав у саду стиглі ранети, де перший раз закохався і відчув солодкий смак першого поцілунку… …А осінь упевнено іде по землі, з мокрими дощами і холодними вітрами, зриваючи останній лист із дерев, жбурляючи несамовито й ненависно його на сіру землю, замітаючи живі сліди і знайомі стежини до рідного краю, до рідної оселі, до рідної душі… ~ 140 ~

Повернення через покаяння І. Чекання Травень цього року видався теплим і безвітряним. Повернулися із теплих країв дикі гуси, наповнили піднебесся веселим «курли» журавлі, повернулися до своїх гнізд дбайливі лелеки. Усміхнулася до сонця оксамитова квітка сон-трави, над річкою блиснув сіренькими котиками верболіз, а в лісі розкинулися ковдри жовтих і синіх пролісків, пахучої пшінки та зозулиних черевичок. Над усією цією красою розіпнулося синьо-прозоре небо: чисте, глибоке, безкрає… На околиці селища, ближче до цвинтаря, купами розсілися величезні кущі бузу. Коли він спалахує розовуватим цвітом – здається, кольорова повінь розливається по всій окраїні. І білий, і розовий, аж чорнильний, - ніби справжній художник навмисне розлив ці кольори в природі, щоб радувати око прохожого, надихати на творчість майстрів слова, пензля, або просто зацвісти, вогнем спалахнути і згаснути під променями вже літнього сонця, щоб наступної весни знову розквітнути… Швидко випивши чашку трав’яного чаю, що баба Настя приготувала, вкусивши двічі яблучного пирога, Катюша вискочила з хати. Все взяла: мольберт, фарби, воду, деякі ескізи, - попрямувала за село. Вона не раз писала краєвиди, які бачила звідти: і сільську церкву, сховану в осінній позолоті, і будинки на тлі старого мішаного лісу, і велику білу школу в вишнево-яблуневому цвіту… А ще – калинову алею, де і познайомилася із своїм судженим – Віталькою. Розташувалася на великому пагорбі: ліворуч – видніється цвинтар, ледь прикритий кущами шипшини і дикої троянди, а потім – кущі бузу, що праворуч близько до неї, запах квітучих кетягів лоскоче душу і наповнює серце чимось п’янким і загадковим… ~ 141 ~

Перші фіолетові мазки.., перші накиди майбутнього пейзажу… Вона не малювала, - вона пила цю неземну красу! Спочатку майстриня нанесла кільки плям різного кольору, а потім почала різними рухами пензля надавати форму майбутнім елементам. Не зразу можна було пізнати, що народиться на полотні, та чимдалі - все чіткіше і чіткіше було видно кущі бузу, за ними – стіна лісу, а подекуди – поле, що діставало неба, а на цьому фоні – бані церкви, які прикривали верхівки струнких тополь. В художниці говорило все: і душа, і серце, і мрія, - вона просто закохалася в цю мить, що дає їй снагу на життя, чекання, на ще більше і палкіше кохання! Катя так захопилася своєю роботою, що не помітила, як звичайний прохожий зупинився і став спостерігати за її рухами: накладала короткими мазками фарби одна на одну, вкраплювала інші кольори, щось підправляла, дивлячись на простір, раз від разу відходячи від роботи, ніби приміряючись, і все більше закохувалася у результат свого старання. Довго дивився, можливо, і сам був художником, ніби зрівнював справжній пейзаж і те, що народжувалося на полотні під рукою майстрині, а потім тихо заговорив. - Справжня майстриня! Та Ви – художниця! А звати як, якщо не секрет? Катюша не любила, коли їй заважають працювати, вона й зараз не відповіла прохожому, ніби то не до неї стосувалися слова. Ще більше занурилася в роботу, і зараз згадала свого чоловіка, Віталіка. Де він? Як він? Її душа стрепенулася вкотре, серце стало стукати частіше і навіть сльоза з’явилася на очах. Уже дві неділі, як на телефонні дзвінки не відповідає. Можливо, щось трапилося, - але цю думку завжди намагалася відганяти, вона її боялася, наче вірила, що так може накликати недобре… А, може, телефон ніде зарядити.., а може, загубив його або вкрали, чого не буває… А може… Так, мабуть таки розгнівався на неї. Грубувато поговорила з ~ 142 ~

ним останній раз… Всі чоловіки у відпустки приїжджають, а він… «Доки приїдеш, - заміж вийду…», - сказала. А він телефон відімкнув, у гніві… І ось тепер… І згадала, коли тієї весни познайомилися – на калиновій алеї, яка біло- пінно цвіла і кидала аромати прямо під ноги. Згадала, як ішла алеєю, у слухавці роздався дзвінок. Дістаючи телефон із сумочки, впустила на землю носову хустинку. А він, бережно торкнувши за плече, простягнув її , сказавши: «Не губіть…» Так ніжно, тепло, трепетно… Його карі очі світилися довірою і щирістю, а сам – високий і стрункий, як у книгах характеризують красивих українських хлопців. А голос ніжний, приємний, ніби Катюша чула його вже не один рік… І так він їй сподобався, що дівчина аж зашарілася, не знаючи, що сказати і як поводити себе далі. А він стояв, мов укопаний, і теж жадно дивився на неї, ніби спиваючи з молодого соковитого листя першу вранішню росу… І вона не могла поворушитися, стояла і дивилася прямо в карі очі, ніби щось сказати хотіла, але не могла: вдихнула глибоко, а видихнути не мВ силі. І тоді зрозуміла: це – її доля… А потім – зустрічі, романтичні вечори під зоряним небом, палкі обійми і гарячі цілунки… Він не шкодував своєї уваги до Каті, щедрий на дарунки, квіти. А вона почувалася королевою, не знала, як долі дякувати, - отак щастю раділа. П’ять годин швидко минули. Сонце стало в зеніті, ніби зачепилося за хмару і стало жарко. Катя трохи почекала, доки підсохнуть останні мазки масляної фарби, і стала збиратися додому. - «Завтра знову прийду вранці, коли гарна і сонячна погода буде. А сьогодні ще треба багато чого зробити по господарству, у садку позагрібати, сходити до магазину. А потім – чекати, чекати того довгожданого дзвінка… Вірю: сьогодні ж, вечором…». ~ 143 ~

У післяобідній час уже зовсім інші тіні, інші відтінки, інший настрій природи… Художники це знають і тому все на завтра сплановано: те ж місце, той же час. Картина вийшла на диво – красивою, хоч Катя була до себе дуже вимогливою і часто критикувала свої роботи. Баба Настя виділила світлу комору для картин Каті. Всі роботи були посортовані за порами року. Були й портрети: бабці Насті, подруги Олени, старого сусіда - Іллі, і, звичайно, Віталика. На картині милий – у білій сорочці із високим комірцем, погляд у далеч, а чорні брови – чи не найбільше захоплювали: широкі, вигнуті, так пасували до білого комірця!! Обличчя біле, на лівій щоці ямка, а на правій ледь помітна родима пляма. Красень! Цей портрет – у кімнаті Катюші, вона часто розмовляє із чоловіком, посміхається , навіть обновки, приміряючи, показує йому, викручуючись перед дзеркалом. Картина «Бузкова повінь» - тридцята у її колекції, - ювілейна! Доки висохне – стоятиме в кімнаті, нагадуючи щасливі миті роботи на природі. ~ 144 ~

Катя не дуже рясно розмовляє, навіть із бабцею Настею не багатослівна. Щось запитає, щось відповість, а то – думає, мріє, планує, перебирає плани, - і мовчить. Давно мріє вона про донечку, - так хочеться заплітати їй кіски, вив’язувати бантики, або розчісувати м’яке волоссячко та цілувати в кирпатенький носик… Але пам’ятає про свою хворобу жіночу, та і Віталій в цьому розумінні не дуже здоровий: ніяк не виходить у них із дітьми. Змирилися: з часом пошле і їм Бог маля, а зараз треба жити тим, що Господь посилає на сьогодні. Своїх батьків дівчина не пам’ятає: а в обласному притулку перебувала до 5 років: дещо лишилося в пам’яті. Вихователька, яка їй часто гостинці давала, приносила дещо з одягу (в самої була семирічна донька). Пам’ятає, як її побили такі ж хлопчаки, і носом кров пішла, тепер крові і боїться, хоч в душі мріяла стати педіатром. Потім – школа- інтернат… Дівчина шість років там перебувала, всього було, але згадувати ті роки важко, та і не хоче. Це окрема її сторінка життя… Ще один дитячий будинок, де Катя пробула два роки, і також не хочеться його згадувати: і з уроками не виходило, і з вихователями якось не складалося, а потім ще й конфлікт із однолітками, - несправедливо обвинувачена у крадіжці кількох гривень, навіть тікати пробувала. Але її швидко знайшли вихователі разом із працівником кримінальної міліції у справах дітей. Так і носилася із тим ярликом, доки там була, хоча знала справжню крадійку, та боялася її, і знала, що не зуміє довести правоту… А тепер вона живе у баби Насті, яка дала їй притулок, стала опікуном, і заміж видала за Віталика. Весілля, правда, було скромне: свідки та сусіди посиділи ввечері після розпису, та і тільки. «Не в широкому гулянні щастя, - говорила баба Настя, - головне, щоб щастя в родині було. А то тепер така молодь - не встигнуть батьки із боргами звести ~ 145 ~

лад, а молодята вже і розбіглися… Куди ото годиться? А в нас – все по-іншому, скромно, щиро, по-людськи…» Батьки хлопця очікували невістку із дипломом, хотіли породичатися із багатою родиною, часто на цьому тлі виникав конфлікт і Віталій, коли заходила мова про невістку, - просто виходив із кімнати. Батькам, як завжди, хочеться для своєї дитини щось гарне, високе, незвичайне, але життя скеровує по-своєму… Кожного дня Катюша із бабою Настею чекають на повернення Віталика. Кожен звук у дворі, кожен дзвінок насторожує, хвилює і вселяє надію: ось він, це він, це – точно він… Вони знають: скоро наступна хвиля призову, а «старих» бійців відпустять. Ото і чекають із дня на день, уявляючи день зустрічі: бабця – по-своєму, Катя – по- своєму… ІІ Жага до життя До серпня українські добровольчі батальйони спільно із правоохоронцями та армією визволили більшу частину територій, захоплених сепаратистами і російськими найманцями. Здавалось, перемога уже близько. Але явна нерішучість із боку лідерів західних держав щодо угамування агресора підбадьорила Путіна продовжувати гібридну війну проти України. На Дебальцевському напрямку ворог на 10 км підтягнув артилерію. Напруга в душі зростала, страх кожен день стукав у вікна, а жінки прислухалися до новин на сході… Самохідні артилерійські установки, розташовані на 8-10 км від лінії розмежування, дозволяють кучно класти снаряди по позиціям українських військових. Вирви утворюються одна від одної на відстані не більше метра. Новий театр військових дій розгортається і в Зайцевому, і на Світлодарській дузі. Артобстріли з крупного калібру відбуваються щоночі. За минулу ніч понад 50 152 мм снарядів впали в Зайцевому, Троїцькому. Згоріло кілька ~ 146 ~

будинків, були розвалені і інші будівлі, мешканців охопили жах і паніка. Підвали заповнені людьми, води не вистачає, оскільки водопроводи пошкоджені. Пошкоджена і лінія електропостачання. Так само тут обстріляли позиції українських бійців із 120 мм мінометів… І вранці, і ввечері з хвилюванням припадали до приймача Катя і баба Настя, слухаючи, намагаючись передбачити, що скоро все закінчиться, ото і сни розгадують на свою користь… Але правда була іншою. У районі Авдіївки на протитанковій міні вранці підірвалося троє українських військових. Хлопці живі, але у тяжкому стані відправили їх до медсанбату. - Чи не наш Віталька? - І знову в грудях баби Насті клубком вовтузилися змії, і знову серце Каті обливалося кров’ю та пекло вогнем напруги і страху… На Авдіївському напрямку щоночі ворог обстрілює наші позиції з мінометів заборонених калібрів та з танку, якого, в кінці-кінців, вдалося - таки нашим бійцям підбити. Але війна говорила мовою суворою, категоричною, непередбачливою… Скоро бійці втратили зв’язок, рація зіпсувалася та перестала працювати. Вони зовсім нічого не знають, що діється на ближніх блокпостах, де зараз бойовики, чого і звідки чекати. Від своїх рідних, від друзів, коли виходять на мобільний зв’язок, бійці дізнаються, що з самого ранку з ворожих позицій гатять із танків, «градів» і мінометів по Авдіївці, завдають важких ударів по Мар»їнці, ведуть обстріл Новомихайлівки. Внутрішній зв’язок відсутній. Та мобільними телефонами користуватися ризиковано. До ближнього блокпоста наших бійців майже півкілометра, а може, і того більше. У боях і чеканні зустрічі з рідними проходили у захисників дні, місяці… Віталій, двадцятишестирічний чоловік, уже отримав у цій війні поранення в руку, добре, що не в праву.., ~ 147 ~

(художником працював на підприємстві, і права рука годувальниця) - підлікувався в госпіталі міста Дніпропетровська – і знову на передову. Вдома навіть не був, а там у нього дружина Катюша – також художниця, але добре знається на медицині: багато читала літератури, навіть курси закінчила, - хотіла колись бути педіатром. Вона б йому перев’язувала руку обережно, по-жіночи. А тут приходиться самому - швидко, і без церемоній. Згадав про Катюшу, про її ясні великі очі, теплу посмішку, тонкий стан, і так захотілося додому, до неї, коханої, рідної, єдиної… Тому треба швидше розібратися з ворогом, щоб усмішки дитячі були ясними і щирими, щоб жінки відчували поруч могутнє плече чоловіків, щоб кожен будував своє життя в мирі, і йшов до своєї мети не через війну, горе і смерті… Нагадує про себе передпліччя, але солдат намагається не помічати, хоч біль так дошкуляє, аж до серця доходить. …Коли його мобілізували, то спершу відправили у Білу Церкву. У так звану «учебку». Але не дивлячись на це, казав, що вже куштував, «де найгірше». Потім його прикріпили до 72-ої бригади. Служилося і воювалося по-різному. Пізніше волонтери снабдять українську армію усім необхідним, а зараз… Сержант Сашко, земляк-побратим, був шофером. Возив боєприпаси на передову. Щоправда їздив не лише на звичайних автомобілях, але й на спеціальних військових, щось схоже до БМП чи БТР, дуже широка машина. Віталік також пробував сідати за кермо цих військових машин, - хотілося всього спробувати тут, на війні. Та основна військова професія – розвідник. Через тиждень бійці у воєнних буднях «обносили» форму, тобто вона розлізлася, очевидно злежана була. Правда, вони її пробували зашивати. Але то вже не одежа була. І так почалося… Спершу хлопці спали на голих пружинах на ліжках. Пізніше люди почали приносити їм матраци, якусь постіль. ~ 148 ~

Але тоді цього не було. Саша простудився сильно, заболіло горло, три доби навіть чай не міг пити. Бійцям говорили, що вони спецназ і повинні спати на сирій землі, що треба бути загартованими. А тут Сашко простудився… І він лікувався за власний рахунок. Допомогу медичну дали вже згодом. Із харчами було також не все гаразд, інколи навіть не було, що їсти. Доходило до того, що люди приносили хлопцям поїсти. Сашко сам повар за освітою і розумів, що просто нема з чого готувати здорову їжу. Одного разу зголоднілий пішов обідати. Взяв свою порцію і почав їсти. Їжа в горло не лізе: там лише буряк і лушпина із картоплі. Але ложка за ложкою – і з’їв її. Тобто поварі змушені були робити борщ не з картоплі й буряка, а з лушпиння! Або було таке, що одна картоплина варилася у великій ємності, а потім її, роздавлену ділили між усіма... І згадувалися розповіді про голодомор. Саша тоді чи не вперше запротестував і сказав, що на таких харчах війну не виграти. Правда, Сашкові з дому гроші висилали, йому було трохи легше, а ось кому не передавали нічого і грошей не пересилали, - стали вмить худими і виснаженими… А коли настав травень, відбувалися провокації зі сторони ворога, в одному із боїв Саша був поранений. Зачепило лівий бік, мав тріщину в ребрі. Він матері не признавався. - «Тільки б мама не дізналася про моє поранення, тільки б хто не доніс…», - тривожився в гарячці Сашко, і раз у раз гублячи свідомість, у нього виникали судоми. А приходячи до тями, знову говорив про маму… Багато крові вийшло, страшний шоковий біль, пішло зараження крові.., - а на ранок помер… Одного пізнього вечора ішов масивний обстріл із освітлювальними мінами і гранатами. Це коли вночі стріляють – і вмить стає видно, як удень. Чекали підмоги, але в таку лиху годину, як відповіли по рації з іншої сторони, ніхто нікуди не піде… А через кілька хвилин молодий сержант отримав контузію і, не дивлячись на шалений шквал ~ 149 ~

вогню, біг по вулиці і несамовито кричав: «Сєхи, сєхи, його вже нема! Його нема! Він – двохсотий! Він накрився, двохсотий!!!» Його товариша – бійця з Коломиї, убило, міна розірвалася прямо біля ніг: куски тіла розлетілися в різні боки… Ніяких варіантів і ніякої надії: півголови не було… …Загриміли постріли з ворожих позицій. За мінометами «заговорили» зенітні установки, стрілецька зброя. Сім бійців даного блокпоста знаходилися в укритті, коли зі свистом щось упало саме біля входу: на голови посипалась земля, упала бокова балка, що підпирала дошку зверху, запахло вогнем і димом одночасно. Зайнялася суха трава , якою був напівзамаскований вхід у землянку. - Всім наверх, - крикнув сорокарічний Міха, командир бригади, - миттю всім наверх! Не дивлячись на свист куль і шум мінометних мін, бійці вискочили з укриття, пригинаючись, почали гасити вогонь. Метрів десять убік теж палав вогонь: горіли картонні коробки, у яких нещодавно отримали передачу, привезену волонтерами. У повітрі блукав запах розпеченого заліза, диму і сирої землі. Здавалось, тепер стріляли звідусіль, навіть зі сторони своїх блокпостів, навіть із тилу! На дорозі, яка простяглася за двадцять метрів, здійнялася висока курява, пил стояв стовпом, а його пронизували міни, що їх посилав ворог так щедро і часто. Вони летіли збоку, над головами, падали, не долітаючи, а деякі влучали у дерева і вони, мов свічки, або займалися і горіли, або падали з тріском і шумом на землю. «Міха», і Совко і ще два бійці встигли вскочити в укриття, Віктор і «Змій» упали на землю і почали повзти до входу, звідки доносились голоси: «В укриття, наказую!!!» Знову поблизу розірвалася міна, утворивши глибоку вирву. Бійці зупинилися, Віталій підняв голову подивитися, що там діється… Він навіть тепер не зрозумів, куди треба дивитися: щось гаряче бризнуло на обличчя, на руку. ~ 150 ~