Імпрези моєї душі

- Тільки не це, тільки не це..., - встиг подумати, і втратив свідомість. Не ворухнувся, важке тіло розпласталося прямо біля входу укриття, де насипалася купа піску із мішка від влученої кулі. «Змій» ще лежав на землі, не піднімаючи голови, обхопивши її руками. Бінокль завис на спині, шерстяна шапка сповзла на потилицю і було чути важке його дихання. Він ще не знає, що Віталій важко поранений… Із укриття вибігли двоє, кинулись до «Змія», - «Живий!», потім до раненого Віталія, і швидко затягли його в безпечніше місце. - От тобі й війна, трясця їй, ось і повоював… Слухаючи по черзі, чи присутнє дихання в пораненого, бійці кинулися шукати у бойовій сумці бинти, знайшовши, «Міха» почав вправно забинтовувати голову Віталію, поклавши її собі на коліно. Той відкрив затуманені очі… - - Я живий?.. Чи мертвий, - ледь ворушив губами Віталій. Щось так тошнить? Поки вони будуть гатить, пси погані?., - і знову втратив свідомість. Цілу ніч не переставали стрілять бойовики по наших позиціях. Комбриг назвав оцю ніч горобиною, бо і свистіло, і бахкало, і гуркотіло, і тряслося, - і всі оці страшенні звуки супроводжувалися спалахами, великими клубками вогню, ~ 151 ~

які літали хаотично над головами і миттєво гасли: або впавши, або в повітрі розчинившись. Віталік під ранок попросив води, якої з учорашнього дня вже не було. Всі фляги були порожні, нічого питного не було. В одному із ящиків лишалися літрові банки із огірками, «Змій» швидко відкрив залізну кришку, налив у пластиковий стакан солоного розсолу і помазав губи пораненому. Боєць прийшов до свідомості, але рана була тяжкою: боліла і крутилася голова, рана пекла, ніби до голови притулено гарячу праску; губи сохнули, і не було сили говорити. Спробував поворухнутися – не зміг: світ ішов обертом, а тіло провалювалося кудись глибоко-глибоко… На ранок тишу знову порушили ворожі постріли важкої артилерії. Бійці дізналися, що в один із наших блокпостів влучила міна, загинуло два бійці. Є поранені. Віталік стогнав, почував себе вкрай погано. Страшні думки свердлили і так нездорову голову… - «Невже не доживу?... Невже прийдеться помирати?... А так хочеться побачити молоду дружину! Катюша… Як ти там? Я знаю, що чекаєш… І мама чекає… Сил немає… Дихати важко…» - Попросив чистого паперу і олівця. - Братики, передасте листа додому? Прошу… Взявши листок, хотів написати, - не зміг. Олівець не слухався, листок випадав із рук… Все навкруг пливло, хиталося і було застелено сірим димом. Полежавши із заплющеними очима кілька хвилин, спробував знову взяти олівця. - З чого ж почати? Як написати? – почав вимальовувати в уяві картину, коли вручать дружині чи мамі записку, як вони будуть переживати, плакати, а в мами ж хворе серце: дві операції на серці перенесла… - Ні, не буду!!! Я виживу, я сильний, я міцний, як броня у танка! А інакше, чого я прийшов сюди? Захищати, а не плакатися, не здаватися! Я ще повоюю! Я ще покажу, як треба любити свою землю! А що крові багато загубив, так ~ 152 ~

вона в мене і так не дуже хороша, ІУ група (пробував шуткувати, - не добре виходило). На листку, майже не дивлячись, намалював велике серце, а по боках – дві кумедні мордашки, мабуть, донечки, про яких мріяли із Катюшею до війни… Далі – страшне лице із чорними великими очима, очевидно, то – війна… Бо часто говорив, що у війни страшне лице… А потім узяв і закреслив перекошене страшне обличчя великим хрестом… - Дорогенькі, якщо пощастить вижити, намалюю війну, намалюю всіх вас, вашу мужність, вашу любов до життя, ваш патріотизм… Шкода, не вмію писати, не дав Бог таланту словами викладати те, що думаю.. Та якби вмів добре писати – написав би… Ох написав би, браточки! А так – обіцяю: намалюю! Та так намалюю, що світ на колінах перед вами стоятиме, чуєте? Всенький світ! Бо ви того варті! Бійці слухали Віталія, стверджуюче киваючи головами; його щемливий, слабкий голос і жадний погляд та жага до життя морозом обдавали чоловіків. - Ще повоюємо, Вітю, ще покажемо, хто такі українці і що для нас – Україна, - «Змій» стиснув великий кулак і підняв руку вгору. – Слава Україні! Перший раз після поранення Віталік криво посміхнувся: - Героям слава! ІІІ. Жадана зустріч Червень виборював права у вицвілого травня, вже і черемха відцвіла білявим цвітом, зазеленіли поля, в лугах піднялася соковита травичка, зацвіли в садах півонії і з’явилися листки на деревах – зелені, соковиті, повні життєвої снаги. Віталій приїхав у суботу, заздалегідь повідомивши телефонним дзвінком. Тому в переддень приїзду обидві господарки працювали над приготуванням пирогів, тістечок, тушили картоплю, робили салати, смажили, варили, випікали. ~ 153 ~

Катюша не знала, що одягнути на себе, аби здаватися ще красивішою, ще привабливішою. У кімнаті не чекала, вибігла навстріч, далеко за двором злилися у міцних обіймах і гарячих цілунках. Обнявши за тонкий стан свою Катюшу, Віталій підняв і кружляв довго навколо себе, цілував, вдихаючи її запах, ще міцніше і міцніше притискаючи до своїх грудей! Не вірилося, щастю не було кінця-краю! Ніби більше, ніж рідні, ніби вперше.., ніби в казці! Не помічали навіть сусідів, які також раділи щастю молодої пари, дивилися із-за воріт і трішки заздрили: повернувся.., живий, тепер все буде добре. Ото щасливі стара із Катею! За столом Віталій розповідав про себе, про товаришів, про ситуацію на сході, про своє поранення. А потім розпитував про їх життя – Катюші та баби Насті. І багато про себе розповіла дружина: і як чекала, і чим займалася, і як ночами їй снився, і як уявляла зустріч. А потім повела до дивана і показала його портрет: - Ось, перед сном і після сну за кого молилася… Так чекала, так чекала!.. - І знову міцно обняла Віталія, цілувала, цілувала, а потім заплакала… - Думала, не дочекаюся… Уже і Олексій давно вдома, і Євген, ще з березня… Микола Горбань уже три місяці вдома, Ліда йому сина народила… Такі щасливі! Катя витерла сльози, і повела чоловіка в комірчину показувати картини. Він схвально дивився на них, пригладжуючи по плечу, і думав: «Яка ж вона талановита! Яка ж вона красуня! А господарка яка! А якби ще й освіта! ..» Поцілував, дякуючи та пригортаючи до себе, і разом зайшли в кімнату, де вже була приготована бабцею білосніжна постіль… ІV. Нещасливий етюд Сонячного ранку Віталік має їхати до міста у військкомат. Швидко зібравшись, поцілував Катюшу, і попрямував через луг до автобусної зупинки. ~ 154 ~

Катя вирішила намалювати на день народження чоловікові ( у липні) літній етюд, тож сьогодні гарний день, зібралася, взяла необхідні для художника речі, і пішла знайомою стежкою за село. Думала про коханого, про недавню зустріч, про гарячу ніч… - Зателефоную йому, скажу, що уже скучила, що не можу без нього… Скажу, що тут так красиво, колись удвох прийдемо сюди… Зупинилася, пошукала телефон… - «Забулася.., ось тобі й невдача… Та що може бути невдалого? Краєвид зникне, чи не знайду красивого куточка?.. А про все, що думала, ввечері скажу коханому. Дужче скучу, тепліші і переконливіші слова будуть». Рушила з місця і побачила дві молоді вишеньки, які, відцвівши, рясніли зеленими маленькими ягідками. А далі – два явори – високі, могутні, мов на сторожі вишеньок стоять. Ліворуч видніються дві бані сільської церкви, на якій виблискують злоті хрести, а далі – синє небо зливається із світло-зеленим простором полів. - «Красиво, неповторно красиво, - сказала вголос, - тільки сьогодні я буду працювати над етюдом, а пейзаж залишу на потім… Ще стільки попереду літніх ранків, запашних вечорів!» Підійшла ближче до поля, і очам не повірила: дві волошки голубими очима уп’ялися в синє небо, ніби хочуть дістатися білувато-м»якеньких хмар, а поруч – три квітки багряного дикого маку… Ніби заблудилися тут, та й лишилися милувати око прохожого. Ледь повіває легенький вітерець, і квіти, погойдуючись, ніби ведуть між собою якусь таємну розмову… - Оце етюд! Прекрасно!, - зраділа Катюша. І миттю приступила до роботи: завзято, з натхненням і великою любов’ю… Працюючи над квітами маку, Катя згадала легенду, про яку нещодавно довідалася із газети . Вона так ретельно ~ 155 ~

згадувала прочитане, а від цього натхнення ще більше зростало і руки самі працювали, працювали… …Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу. Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі: — Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх! І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата. Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе. Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону, як жар, долину маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам- визволителям. І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою. ~ 156 ~

Якщо уважніше розглянути квіточку, то окремі пелюсточки здаються п’ятизубчастими зірочками — краплинками безмежного неба… Ось такі, ці квіти. А коли Катя приступила до ніжних волошок, також згадалася легенда, яку їй колись розповіла Баба Настя, коли заготовляли на зиму лікарські рослини для чаю. …У сиву давнину святий Василь Великий, полюбляючи ці квіти, ретельно прикрашав ними свою келію. Уже після смерті старця люди знайшли в його помешканні засохлу рослину й назвали на честь людини, що вважала природу часточкою свого життя… Через п’ять годин з картини посміхалися дві голубі волошки та червоніли сором’язливо три маки. На синьому тлі квіти були яскраві і виразні, здавалося, їх можна було руками взяти, - так тонко і вміло були передані тіні і світлотіні. Щоб масляні фарби висохли, треба трохи почекати. Катя підійшла ближче до волошок, присіла, почала милуватися: - Скільки в природі справжніх скарбів, які бентежать людські душі, сповнюючи їх ніжністю й добротою! Рости, волошко-васильок, символізуючи єдність з незрівнянним світом прекрасного! Я знаю, що зірвані кольорові рослини не стоять довго в маленькій скляночці чи вазоні. Занадто швидко опускають сині пелюсточки, наче сумують за безмежністю нив та полів. Тож нехай ростуть вони на волі, звітуючи бездонному небу про людську щедрість! Катя погладила квіточки рукою, усміхнулася цій неземній красі і душа її ніби заспівала, ніби озвалася голосом квітів. - Ну що, готова картина? – чоловічий голос грубо і категорично запитав. – Можна продавати? А скільки ж вона буде коштувати? ~ 157 ~

- Безцінна, - спробувала Катя пожартувати. – Це – подарунок коханому, на день народження. - А я подумав було, що мені вимальовуєш..., - приставав чоловік. То звати тебе як? Минулого разу не сказала… Чоловік років сорока наблизився до картини, оглянув її і почав рукою знімати із мольберта. Його очі були вузькі і світилися жадністю та жорстокістю. Коли Катя почала захищати картину, він її рвучко штовхнув, і жінка впала. Ще ясніше блиснули очі негідника, і він, не давши Каті встати із землі, накинувся на неї важким тілом. Закрив рота дужою рукою, почав кричати, щоб вона не видавала звуків. Катя плакала, пручалася, намагалася вивернутися із-під нахабного і злодійкуватого незнайомця, але в неї нічого не виходило. Сльози наповнили очі, і вона не переставала бити колінами чоловіка… Розгнівавшись, він ударив її кулаком по голові, і Катя поринула в глибоку темінь… Коли літнє надвечір’я опустило свої втомлені крила, Катя прийшла до тями. Кофтина лежала поруч, а плаття в горошок було на ній розірване від плечей до пояса. Змерзла. Боліла голова, живіт, груди… Вона зрозуміла: це той самий незнайомець, що колись пробував її зачепити. Тільки тоді все обійшлося. А тепер?.. На землі лежав побитий мольберт, фарби були розкидані навкруги, а картина зникла. Жінка встала, попробувала поправити плаття, але воно не трималося на плечах. Кофтою ледь закрила рвану одіж, стала збирати фарби. Голова крутилася від важкого удару, нудило, все тіло боліло, а душа – ще дужче. Шкода картини, шкода часу… - Як тільки носить земля таких жорстоких негідників! Чому це саме зі мною трапилося? Скільки я тут проходила, скільки картин написала, а тепер ось… Я ж до краси серцем торкалася, я плекала оце неземне творіння, я ж із любов’ю… Чому ж до мене так, жорстоко? Що я скажу бабці? А чоловікові? Як це все буде? У міліцію? І що? Тільки ~ 158 ~

на сміх та сором, коли дізнаються люди?.. Ото було застереження, коли побачила, що телефон забулася вдома, треба було вернутися, - гірко заплакала. Катю тішило одне: вона не могла мати дітей уже кілька років, у ранньому дитинстві простуда далася взнаки, тому зараз також усе пройде, колись забудеться, якось воно буде… Не одна ж вона така у світі. Вдома наважилася все розповісти чоловікові, бабці, надто слабкою була вона, та і картини немає, на яку цілий день потратила. Втаїти ніяк не можна було. Думали, гадали: як поступити? Чи звертатися до лікарів, до міліції?.. І вирішили мовчати… Тільки Каті не мовчалося: весь час нудило, боліла голова, не хотілося їсти… Баба Настя це помітила, і зі свого життєвого досвіду зробила висновок. Але Каті нічого не говорила. Якби ж це вона була їй мама, тоді б надоїдала порадами та питаннями, а так… Стала дуже переживати за неї, потім стався серцевий напад, забрали в лікарню. А через тиждень стара померла. Віталій і Катя дуже сумували за бабцею, адже вона була для них рідною, нічого не жаліла. Тепер он ціле обійстя лишила… Хата, двір, город, - нічого з собою не взяла. Нікого в неї з рідні не лишилося, сама у світі доживала цей недовгий вік. Ото Катя розбавила життя своєю присутністю, а потім і Віталік. Пізньої осені Віталій улаштувався на роботу в місто, художником на одному із великих підприємств. Улюблена робота радувала душу чоловіка, та і роботи було багато, копійка крутилася непогана. А в холодному лютому Катя народила сина, довгожданого, очікуваного… Правда, хотілося доньку, але син – також добре! Тільки Віталія пожирала велика внутрішня підозра: чий син? Адже і Катя не могла мати дітей, а тепер зуміла… І він.., не зовсім здоровий: лікарі висували йому підозру про його слабкість у подружньому житті, - не ~ 159 ~

вірив, довго не вірив. А потім переконався, був випадок, за який згадувати не варто. Та нехай уже так буде, як Бог дасть. Віталій їздив на роботу щоденно, підпрацьовував реставратором у церкві, тому в кінці місяця гроші привозив великі. Інколи з дружиною продавали роботи Каті, яких було багато і різної тематики. Катя - гарна господиня: і за чоловіком дивиться, і сина виховує, ще й для улюбленої роботи час знаходить. Було все добре, всього вистачало для родини, все йшло за планами. Тільки з часом все холоднішими ставали стосунки подружжя. Став Віталій пізніше з роботи повертатися, частіше спізнюватися на останній рейс та ночувати у товариша. Все в домі його дратувало, все було не так: і їжа, і одяг, і поведінка дружини… А потім став менше заробляти… V. Зрада Життя у місті Віталію подобалося більше, ніж у селі. Тут і бари, і кафе, і парки, і сквери для відпочинку. Цілий день він у роботі, хіба що на мить згадує про свою Катюшу та про сина. А вечір і ніч, коли вдома, пролітають швидко і непомітно. І знову – місто, зі своїм метушким життям, з цікавими людьми, роботою і друзями. День народження товариша по роботі гуляли два вихідні, тому, попередивши дружину про так зване відрядження, гуляв спокійно і не переживав ні за що. Компанія велика, свято гучне, цікавих людей багато. Під вечір, коли всім було вже «добре», до Віталія підійшла молодиця, яка весь день не зводила з нього очей. Лорою звати. Красива! Біле волосся згорнуте у великий жмут, прикрашений дорогою шпилькою, сукня червона, і аж два золотих ланцюжки на грудях! Як туди не дивиться? - Ло - ра, - подаючи Віталію руку з довгими пальцями і великими нігтями, проспівала. А ти Віталій? Я багато знаю про тебе. І що живеш у селищі, і що дружину маєш, дитину… ~ 160 ~

І те, що на сході був, герой, значить? Тільки не весело в селі. Ось у місті – бачиш? Скільки вечірок усяких, а ти поспішаєш завжди… А ти – красень! Я таких давно не стрічала… А чому тільки вино?.. У селі тільки вино п’ють? - І повела своєю рукою по його грудях, вимальовуючи вісімку. - Та я, - спробував оправдовуватися Віталій, - п’ю все, що горить, але не завжди. А в селі моя родина, син і дружина, яких я люблю до безтями. Ну ти ж усе знаєш, лебідко біла… Ти також красуня… Мабуть, чоловіками – як картами… То ви тут у місті всі такі? Віталій розчервонівся, ніби підозрював, що його Катюша все це бачить і чує, спробував відвести погляд у сторону, відійти, але ноги не слухалися. Очі пили ніжний стан красуні-білявки, і він відчув себе перед нею зовсім безсилим… Так починалося інше життя Віталія, розбавлене вечірками, гулянням, дорогим вином закордонними парфумами і незвичайними жіночими ласками… А коли журавлі і дикі гуси зібралися у теплі краї, надумав і Віталій випурхнути із родини. І плакала Катя, і вмовляла – не кидати. Нагадувала про палке кохання, про їхні гарячі вечори, про зоряні ночі на калиновій алеї… А він відводив погляд. - Від людей соромно, тут же всі про всіх знають… - намагалася Катя до совісті призивати, та де там! І син плакав, не розуміючи, що відбувається і чому мама весь час у сльозах… Зібрав речі, кинув скупе «прощай» і вискочив із хати. Ніби щось важке скинув із плечей, ніби йому хтось невидимий руки розв’язав, ніби із клітки вирвався, тільки порожньо якось у душі стало. Серце вискакувало із грудей, і шукав оправдання: - «Доки їздити туди-сюди? Доки розвозити гроші? Доки жити одноманітно? Катя не знає, що в місті жити цікавіше, та вона простить, вона зрозуміє. Он син трохи підросте, нехай вона знову картинами займається. У селі ж ~ 161 ~

пейзажі он які! Та і погляди в нас різні…» Сів до чужого автомобіля і швидко поїхали. Зі своїми невеликими пожитками розташувався у великій квартирі Лори, сліпучої білявки із довгим волоссям і синіми очима. Чотири кімнати із закордонними меблями, цінні книги, все мигтіло і переливалося, багатий інтер’єр засліплював свідомість, а широкі вікна великими очима дивилися на всі сторони: і в місто, і на вулицю, і в парк. Тут тобі і машина, тут тобі і вечірки, і друзі, і кафе, і ресторани. І красуня-жінка. Цікаво та й годі! Разом скрізь із Лорою. Тільки одне не подобалося: чоловіки зупиняли на ній погляд дуже часто. І вона не пропускала жодного чоловічого погляду, жодного компліменту… Дні не йшли, а летіли! А пізніше став помічати, що Лора не завжди бере його на вечірки, сама пізно заявляється додому, пахне дорогими цигарками, чужими парфумами та ще і напідпитку. Стало прикро йому: невже вона його не любить? Запевняла, що кохає, що на все життя… Став пред’являти претензії – не сподобалося Лорі: - А що не подобається, Віталику? Живеш, як у Бога за пазухою, працюєш так собі… Звик до одноманітності… А я – весь час шукаю в житті щось цікаве, щось інше… Я повинна бути в колі друзів, бути на публіці… Що ти мені дав: свою недопиту любов, чи відкушене щастя?.. Що купив: шубу? Машину? Яхту? За що тебе любити? І в постелі ти якось так…Є мужики цікавіші. Не подобається – не тримаю! Пока, ціпа.» Лора зробила рукою прощальний жест і зачинила за собою двері спальні. Не повірив тим словам і настроям Лори, трохи помовчав, подумав… Відчинив двері і тихо, винувато мовив: - Та я так, просто сказав. Може, погарячкував… Ми ж кохаємо одне одного. Так? І жити нам добре з тобою. Тільки хочеться.., знаєш, хочеться уваги більше, а то в тебе дзвінки, справи, ділові зустрічі… А що там насправді – я не знаю… ~ 162 ~

- Знаєш, Віталику, я так собі подумала, подумала… Доки не прижився, не пустив корені, іди собі геть! Збирай своє ганчір’я, не забудь лишити речі, які я тобі купила, вони дуже дорогі… Відчинила двері, стала біля них, склавши руки і чекає на його вихід. Віталій, ковтаючи сльозу, не швидко клав свої речі в валізу, чекаючи, що Лора оговтається, можливо, пожаліє його, зупинить нарешті. Та ні, взяла слухавку, набрала номер і стала дратівливо говорити: «Котику, можеш сьогодні прийти до мене на ніч, місце вільне. Кава є, анчоуси і пивко є… Я чекаю, не забудь заказаний подарунок. Цілую, котику…» Віталій не вийшов, - вискочив у двір, принижений, ображений, йому ніколи не було так соромно, так боляче… Навіть тоді, коли на сході ранений був. Там він знав, за що воює, за що терпить. А тут – за що? Виявляється, душевний біль ще більш невиносний. Не знаючи, куди йти, що робити, у розпачі Віталій вирішив іти на вокзал. - Там багато таких, кому ніде переночувати, або люди, які чекають довго потяг, - якось пересиджу, а завтра – на свіжу голову щось придумаю. Думку про село і Катю із сином відганяв, дуже соромно навіть подумати: після всього отак взяти й вернутися? - Ні за що не вернуся до Катюші, хоч так її люблю! Знаю, і вона мене любить. Та не вернуся! А люди? Що я скажу? Хоча, кому я повинен пояснювати? Батьки свої проблеми рішають: хворі обоє… Який же я син? Знову стало прикро і соромно, аж відчув, що почервонів. На скронях засіпалася велика жила і він міцно стиснув зуби. - Будь мужиком, Кремінь, (такий позивний мав на фронті), не розкисай. Не в таких непереливках був! Чуєш, не кисни, - уголос проговорив і швидко пішов сквером. ~ 163 ~

VІ. Бойовий прийом Думки роїлися клубками. Віталій у пам’яті перемотував два життя: до і після. Одне – чисте, справедливе, незасмічене, повне високих ідеалів і людських почуттів, життя на взаємодовірі, до певного часу, на добрі, щирості, взаєморозумінні. Нехай воно сільське, небагате, але поруч із коханою, яка чекає, вірить і довіряє. І інше: пихате, дріб’язкове, підступне , брудне і огидне. У світлих багатих кімнатах – нікчемність, брехня, недовіра і зрада… Постійно напливали думки і про третє життя, там, на сході. Воно також відокремлене межею смерті, коли був тяжко поранений… Але то – зовсім інше! Нащупав у кишені куртки гроші, вийняв, перебрав пальцями папірці: триста сорок… «Досить на перший час… А там буде видно…», подумав. Узявши кілька гривень, пішов до ближнього кіоску та купив дві булочки. Вернувшись на своє місце на лавочці, став жадібно їсти. Вперше йому стало страшно від того, що можуть скоро закінчиться гроші, що можуть підвести черевики, а вже глибока осінь. Он як масово листя падає на землю, а скоро і перші морозці… - Це хто тут на нашій території так обжирається. І не ділиться?.. – два безхатченки повагом підійшли до Віталія і сіли з обох боків. - – Подай, з Божою ласкою на прожиття, - іронічно проговорив один із них. ~ 164 ~

Віталій не звертав уваги на смердючих чоловіків, знав, що їх багато у містах, не хотів з ними заводити розмову. Відвернувся і швидко доїв хліб. - Чуєш, Гринь, не хоче ділитися, а сидить на нашій лавці. Один із них поклав брудну руку на плече Віталію, від чого той стрепенувся і голосно закричав: «Геть від мене, бомжі нещасні! Собаки смердючі, пішли геть своєю дорогою!» Так схотілося в цю мить захистити себе, і прийомів навчився, коли був на сході, руки прямо свербіли. І з силою ударив бородатого, який надоїдав, як муха. Той упав навзнак і з-під голови раптом з’явилася велика калюжа крові. Інший почав широко розмахувати руками, щось незрозуміле молоти і вказувати пальцем на Віталія. - Уляпався… Що робити? Як же це?.. Чи то я?.. Спробував тікати, потім вернувся: «Може, живий? Швидку? Зараз викличу!» Руки тремтіли, не міг набрати номера на мобільному. Товариш безхатченка, присівши, обнявши свою голову руками, чекав: що буде далі? ~ 165 ~

Віталій зателефонував до міліції, вказавши місце загибелі чоловіка, а сам кинувся тікати. Валіза заважала, і він швидко втомився. Дворами вибіг до недобудованого будинку і зачаївся: за ним ніхто не гнався. Пересидівши та відпочивши, оглядаючись, швидко пішов на околицю міста, щоб податися до лісу. Сім довгих днів і ночей провів серед природи, голодний і знеможений вийшов на дорогу, аби спіймати транспорт та від’їхати далі від місця пригоди. Шофер «Опеля» надав свої послуги пішому, але на першому пункті поліції Віталія забрали до відділку. Там він побачив на стіні своє фото серед чотирьох чоловіків, які розшукуються. В одну мить йому здалося, що життя добігло кінця. Що оце вже вічна зупинка, після якої ніколи не буде дороги, світла і тепла. Він був певен, що того безхатченка лишив життя, картав себе, але на суді тільки дізнався, що постраждалий живий… І вселився в душу живий промінець надії… Судили за статтею 296 «Хуліганство». Отримав 2 роки позбавлення волі. VІІ. На зоні У цей період життя Віталія перевернулося з ніг на голову. Він отримав два роки позбавлення волі за те, що ненароком скоїв. Оборонявся, так би мовити, і, як виявилося, постраждалий живий… Вважав, що його засудили неправильно, і перший рік писав у всі інстанції, аби оправдали. Він знав, що тут, на зоні, є справжні злочинці, які скоїли страшні злочини, і не в оборону свого життя, а з планами і намірами, - і тільки на 6 років суд засудив. Зрештою, у вищому суді, розглянувши справу, зменшили термін на рік. За гратами це також багато значить. І це була його перемога. За свою правду боровся самостійно, адже покластися було ні на кого. Рідні батьки померли, як тільки він опинився на зоні. ~ 166 ~

– Усе робив сам. Ніхто йому у цьому житті не допомагав. За гратами книги читав, кодекси вчив. Іноді з книгами було проблематично, але за бажання можна було дістати. Любив почитати щось світле, чисте, високе, тому інколи навіть поезії приносили миттєву насолоду… Віталій переконався, що в’язниця з одного боку ізолювала його від негативів у суспільстві, а з іншого – дала волю думкам. Часу на роздуми було багато. Перегортав сторінки життя, зважував, де правильно жив, а де оступався, де чесно поступав, а де «гнівив Бога»… – У в’язниці, як і в житті, траплялися люди хороші й погані. Там по-різному ставляться до життя – хтось халатно, хтось нормально. Тюрма змінила мене, пішла на користь. Я дуже багато обдумав і зрозумів… - пізніше зробить висновок Віталій. Багато громадян, опинившись за ґратами, починають битися головою об стіну. Точнісінько, як рибки об лід. У розпачі приходять всякі думки і наміри… Але методичні удари головою в бетон сприяють поліпшенню розумової діяльності. Та, хоч як би хто старався, а тюремні стіни чомусь завжди виявлялись міцнішими за буйні арештантські голови. Упродовж часу, відбутого в ув'язненні, Віталію довелося бачити різних людей у не найкращі хвилини їхнього життя. Живцем поховані за в'язничними мурами, позбавлені елементарних людських прав і умов, вони, мов криси в банці, поїдали одне одного. Повільно, вони перетворювались на зацьковані згустки людської глини, їм здавалося, що життя скінчилось, що все світле, яке лише може бути у світі — добро, радість, любов, геть усе, що входить до поняття «щастя», — далеко позаду, а попереду тільки безпросвітний морок, безвихідь і порожнеча. В очах переважної більшості співкамерників не було життя — то були очі мерців. Одні арештанти були пасивні і тихі, а інші – енергійні і метушні, проявляли велику активність, навіть агресивність. Деякі корчили із себе тюремних авторитетів, інші намагалися ~ 167 ~

бути їх помічниками. Їх енергія, що не знаходила виходу, вихлюпувалася на тюремні стіни, на інших, хто був сумним і мовчазним. Кожного дня хтось об’являв голодування, хтось різав вени, хтось із кимось влаштовував «розборки», або цілими групами виясняли стосунки, в результаті обов’язково були ранені або вбиті. Кров, бруд, непередбачуваність і страх дуже лякав Віталія. Все-таки у його душі, бодай на самому дні, гніздилася надія на волю… Але як довго чекати! Віталій часто уявляв зустріч його із Катюшею, із сином, який уже підріс і, певне, так схожий на нього… Це буде тепла і приємна, зворушлива зустріч. Катя все зрозуміє, пробачить… Але швидко міняв свої уявлення: не стане дружина приймати його, тим паче після в’язниці. Кому потрібен зек-бандит? І тоді у душі пекло і щеміло, серце стискалося і на скронях починала ворушитися жила: «Навіщо я тепер цьому світові потрібен?. Закреслив своє життя, просто так, узяв – і перекреслив! Життя розірване на дві половини… А ще ж цілий рік! Чи стане сили, чи дотягну термін? А здоров’я – не дуже… Та і працювати ганяють – і в дощ, і в сніг, а одіж ветха… Та і кашель став часто надокучати…» Віталій обвів очима сірі стіни, засмальцьовану стелю, лежанку із такою ж сірою постіллю… «Ще цілий рік …», і сльози наповнили його колись карі, а тепер сірі очі. А тим часом йому за хорошу поведінку вирішили зменшити термін на 2 місяці, і це ще більше додало йому сил і наснаги на життя. Намагався ніде нікому не «переходити дорогу» та добре працювати. Не всім, звичайно подобалося те, що Віталій став «прикладом» на зоні. Навіть «попередження» були зі сторони авторитетів місцевих. Та вдавалося йому обходити гострі кути. Віталій інколи намагався писати листа Каті, але потім рвав його і ховав у кишеню дрібненькі кусочки. Моральна напруга і фізична праця, стосунки із такими ж злочинцями, - ~ 168 ~

все це далося взнаки Віталію: він схуд на 16 кілограмів і, здавалося, що всі хвороби намагаються збороти його колись здорове тіло… Пізня осінь змінювала жарке літо, зима приходила на зміну осені. Так пройшов важкий для Віталія тюремний рік. Весну він чекав з нетерпінням: був певен: весною все оживає, все відроджується, все в природі починається заново. Йому також хотілося почати жити заново: чесно, правильно, заробляти гроші на улюбленій роботі, приносити їх додому, в родину, і від цього почувати себе потрібним… VІІІ. Дорога додому Вийшовши за ворота в’язниці, перше, що зробив Віталій, - оглянувся навкруг, здійняв руки вгору, широко розвівши, став глибоко і жадно вдихати повітря: - Ось вона, воля-воленька! Ось вона, довгоочікувана! А чи для мене вона? Чи є місце для мене тут тепер, на волі? – тихо проговорив Віталій, узяв торбину із землі і швидко попрямував дорогою. Думки налазили одна на другу, він плутався у своїх планах, які і так були не чітко визначені. Але йшов швидко, ніби боячись, щоб не роздумали і не повернули туди, де світ зовсім інший: з іншими людьми, іншими буднями, іншими законами… Зайшовши до невеликого магазину, придбав велику білу шовкову хустку для Катюші, купив три шоколадні плитки для сина. Все-таки не з порожніми руками. Дорогою миттєво прокручувалися кадри життя з красунею Лорою , в її багатющих хоромах, потім мінялися на просте і людяне життя із Катюшею, а часом згадував батьків, яким, очевидно, він укоротив життя… Спливали миті вибухів, обстрілу і страшні картини поранених побратимів на сході… Не одного товариша загубив на донецьких полях і луганських землях… Згадав, як хотілося вкласти щось своє, особисте, індивідуальне у перемогу над ворогом. Як намагався навчатися бойовій підготовці і виконувати накази, ~ 169 ~

щоб не підвести рідних. Бойове завдання, яке ледь не позбавило його життя… А потім - представлення до нагороди. Віталій згадав інші свої будні на сході: холодні траншеї і сирі окопи, походи до ближніх населених пунктів за харчами, перше поранення, потім друге… В одну мить йому здалося, що він не із в’язниці вийшов, а із пекла війни, отої гібридної війни, на якій так багато втратив: сил, часу, а найприкріше – товаришів. І почуття гордості заворушилося в ньому на мить, але вчасно зупинив кадри: гордість?.. Так, гордість за те, що зумів вийти із-за сірих стін, із-за чорної завіси, яка закривала білий світ, - вижив, і тут вистояв, зумів вийти… Не всім це вдається… Совість кусала душу: - Краще б там воював… Не було б того злощасного дня… Краще б там.., смертю хоробрих… Для сина – гордість була б: загинув, захищаючи рідний край, рідну Україну. Чи зумію знайти себе тепер, коли так багато втрачено, перекреслено? А, можливо, знову на схід податися? А що? Доказати в бою, доказати мужністю, допомогти бійцям у скрутні хвилини, закрити тілом командира роти, спасти від смерті побратима… Так хто ж тепер довірить – судимому, який сидів там, за гратами, коли на фронті помирають, коли так потрібні країні сильні руки і спритні бійці?... Інколи виринали сторінки його улюбленої роботи реставратора в Божому храмі, а потім – той страшний, прикрий і соромний день… Вигнаний чужою жінкою із хати, принижений, ображений, та до того ж у таку халепу … - - «Все, поквитався.., доля, значить, така… Поквитався.., відповів перед законом, перед совістю… Сповна відповів… За жорстокість, за зраду, - за все відповів.» ІХ. Пожежа Уставши із автобуса, Віталій попрямував знайомою стежиною, через луг, сільським садом, - прямо на вулицю, якою так часто ходив, любувався дворами і садами ~ 170 ~

мешканців, особливо весною, коли все селище потопало в біло-рожевій повені, або пізньої осені, коли все навкруг багряніло червоно-жовто-рудими кольорами. Тепер також весна, але чомусь душа не радіє, як колись, дивлячись, як у синьому піднебессі гуртами повертаються дикі гуси, качки, журавлі… Тепер у душі якась незрозуміла тривога, терпкий щем. У серці стали ворушитися голки, і воно стало так гучно стукати, що Віталій насторожився - такого ніколи з ним не було. - Не піду… - присів на нещодавно спиляну вербу, оглянувся: навкруг – ні душі. Вийняв білу шовкову хустку, яку так ретельно вибирав у магазині для Каті, розгорнув, а потім склав і знову поклав у сумку. - Сором, безмежний сором… Як глянути Катюші в її довірливі очі?.. Впасти на коліна? Просити? А якщо і так не простить? Обернутися і йти геть, як бездомній собаці? Чи, може до Лори навідатися? Може, вона зглянеться?.. Ні-ні! До Лори – ні! У неї скільки, мабуть, після мене було… Тільки – Катя, моя Катюша… - Сором виїдав йому очі, боліла душа, нило серце… А він зважував «да» і «ні», припускав усе, що могло статися і як могли повернутися обставини. - Навіть перед сином соромно… А чи до свого дому йду, чи прийме Катюша?, Як я буду жити далі з таким позором, будуть всі озиратися та тикати пальцями : зек! Зек пішов! А ще колись і синові очі будуть колоти… Устав, ще раз оглянувся і швидко пішов стежкою. Луг пройшов швидко, в саду зустрів далекого знайомого, привітався, на що той не відповів, а, прискоривши крок, пішов своєю дорогою. - Ось і перші вітання… Бач, відвертаються… - Запекло в грудях ще дужче, стислося серце… - Відвертаються… Та що вони знають? В селі кожна вість плітками обростає, - намагався заспокоїти себе.., - якось реабілітуюсь… Докажу, що я – людина, така ж як і всі… От тільки трохи оступився… ~ 171 ~

Ну, лихий попутав, а потім… Буває … Он є гірше, і все налагоджується… Вийшовши із саду, звідки було видно не лише вулицю, а і високі осики біля двора, Віталій побачив великий стовп диму і відчув запах пожежі. - Тільки не це! Тільки не це! – крикнув, і чимдуж побіг вулицею до двора, де купчилися люди. Він не бачив, як із дворів виходили інші люди, дивилися йому вслід, як дехто із них хрестився, чи то із переляку, чи то із співчуття… - Тільки не це!... І лише біля двору, приєднавшись до гурту людей, відчув, що йому не співчувають, його звинувачують… Бо почув холодні і їдкі репліки за спиною: «Ач, вдає, що йому шкода, блудник нещасний! Артист який! Хай докаже, що не він це зробив… А якби не гульки, так і тюрми не було б… І горечка цього не було б…» Віталій стояв, мов укопаний, скляними очима дивився на згарище, і не міг відвести очей… Крізь завісу диму виднілися рештки дерев’яних мокрих сволоків, коробок вікон та черепиці, яка й досі тріщала так, ніби там ~ 172 ~

розриваються якісь балончики… Тліло якесь ганчір’я та інколи спалахував вогонь, поїдаючи рештки паперу. - Катюша де? Синок де? Чом не спасли? Хто ж це таке наробив?! Знайду, негідників, сволоту задушу! – почав неконтрольовано кричати. – Де міліція? Хто?.. А потім присів, плачучи по-дитячи, обняв голову руками, і так просидів дві години, аж доки і люди не розійшлися. А пізно ввечері від сусідів дізнався, що оселя загорілася раптово, швидко вогонь перекинувся на горище, потім стіни і все згоріло вщент дуже скоро. Коли пожежна машина приїхала, - нічого було гасити… І навіть трупів не знайшли… Віталій був у відчаї. Він не знав, що робити, як поступити, куди йти, де дітися? Хотілося померти. Ніяких варіантів подальших дій, ніяких думок… - Були б батьки живі – прихистили б… Неодмінно… Як я винен перед ними! Ох, як винен! А тепер?.. Куди?.. У батьківську хату заявитися? Від сусідів соромно: при живих – не навідувався, а тепер?... Перед усім світом винен… А думав, що скупив свою вину. Ні-таки, не скупив! І що ще може бути страшнішим ?.. Їсти не хотілося, болів шлунок, боліло серце, щеміла душа… Все тіло боліло і, здається, пекло вогнем! Ноги підкошувалися, йти – важко, щеміли пальці на ногах. Нестерпно розболілася голова. Пішов – куди очі дивилися, просто, без тями і наміру. Пізній вечір опускав крила на злякане пожежею село, і на небі висіялись дрібні зорі. За селом, над яром, трапилася лавочка, правда розламана і похилена. Дошка була сира і холодна, але Віталій цього не відчув. Це була його перша ніч на волі… Чи про таку думав кілька років, чи про таку мріяв там, де, здавалося, не було ні зоряного неба, ні весняного вітру, ні пташиних переспівів… Світанок був туманний і холодний, небо насупилося і хмари тільки-тільки стримували в пригорщах сиві пасма дощу… Ось-ось піде… ~ 173 ~

Віталій довго перебирав у думках варіанти своїх подальших дій, - але нічого не виходило. - У місто. У велике місто! Там десь роботу знайду. Довідка є. А ще – руки, золоті руки… Тільки що вони мені тепер? – У відчаї ніби знаходив вихід, а потім закреслював ідею за ідеєю, і знову поринав у пазурі страху і безвиході. – І хустка… Кому вона тепер потрібна? Так само, як і я… - Х. Нестерпне життя У Києві Віталій роботи не знаходив. Всі відмовляли, як тільки довідувалися, що сидів… Гроші скінчилися швидко, і він став бомжувати по-справжньому. На залізничному вокзалі ночувати не вдавалося, міліція турбувала, тож прийшлося пошукати інше пристанище. Оселився в підвалі напіврозваленого будинку на окраїні міста, з такими ж, як і він – безхатченками. Але вони були з досвідом такого життя. Території мікрорайону були поділені, тому ходив до смітників туди, куди скажуть «старші». Інколи пробував роботу шукати, але соромився сказати, що він – художник. Був певен: не повірять, глянувши на руки – худі, чорні, жиляві і слабкі… Тож шукав чорну роботу. Але, коли узнали «свої» про пошуки, - побили, дуже побили за намір одноосібності. Коли випадала черга іти на промисел до багатоповерхівок – «улов» був таки гарний, а коли у приватний сектор – інколи з порожніми руками приходилось вертатись. І тоді знову непереливки… А спати – то тільки саме слово «спати». Інші навіть хропли, хоч як холодно не було, а тут… Особливо вночі страшно було! Там і захворів на запалення легень. Став кашляти, дуже кашляти, а потім у спині стало боліти. Навіть дихати не міг. Лишався в підвалі, коли «свої» ходили на «полювання». Думки про Катюшу свердлили мізки, її образ стояв перед ним і вдень, і вночі. Страшні картини пожежі все знищували в уяві, але образ коханої знову чітко вимальовувався і кликав його… І син, єдиний син! Чи не через його гріхи йому така доля, ~ 174 ~

маленькому?.. Він відганяв ці думки, але вони ятрилися в голові, вони оскомою їли його свідомість, його совість, і, як йому здавалося, - все його тіло. У підвалі розводили вогонь, але топити не завжди було чим. На вогні кип’ятили воду, кидали якісь гілочки, - то був чай. І ним зігрівалися… Здається, і Віталій вилікувався… Принаймні, він так думав. Так пройшла зима. Знову весна вселила надію…Одного ранку мешканці підвалу виявили, що Віталія нема. Але сумувати за ним не стали, не приживався він якось між ними, очі дивилися в інший світ… ХІ. Повернення до життя Віталій ішов весняним сквером, вдихаючи повітря на повні груди. Між пробуджених віт каштанів і дубів вовтузилися пташки, на березах видавали свої звуки перші вісники весни – шпаки. А безхмарне голубе небо - просто бездонне: глибоке і прозоре. Навкруги пахне молоденькою травою – пролісками, пшінкою, кропивою, - і все це враз нагадало чоловікові його далеке дитинство… - Як же гарно тут, серед дерев, птахів, серед цієї краси! Душа радіє… Ех, колись би вже з хлопчаками в «німчика» грали, або м’яч ганяли б… А тут – тиша… Чаруюча тиша… Що то місто… Віталій глянув на засмальцьований верхній одяг, потім навкруг, - людей близько не було. Йому на мить стало соромно за себе, а потім заспокоївся: знайомих немає близько та і не пізнають, коли зустрінуть. Миттю почав складати плани:куди йти, як бути, де взяти чистий одяг… Нічого суттєвого в думку не приходило і він знову намагався придивлятися до природи, що пробуджується: повільно, легко, але впевнено. Віталій глибоко і жадно вдихнув повітря, потім ще, і ще… Йому так заболіло у грудях, аж у спині віддалося. Він підійшов до лавочки, що так затишно вмостилася під кущами дикої троянди, - сів. ~ 175 ~

- Ніколи не відчував такого болю в грудях. Що ж це таке? – спробував ще раз глибоко вдихнути, - видихнути не міг. Злякався, схопився за серце, потім почав терти груди і відчув, що губи горять вогнем… - Напасть! Куди ж я? Як же мені бути? Хвороба? Ні! Не час! Хто ж мене візьме лікувати?.. Та і навіщо лікувати?.. Все одно, вже все одно… Сьогодні чи завтра.., чи через день, тиждень…» І так стало гірко на душі, непотрібність у цьому світі їла його іржею із середини, серце щеміло і пекло одночасно, у спині боліло так, що Віталій не міг розігнутися. В голові мелькали страшні думки вирішення проблеми своєї непотрібності, різні варіанти приміряв до себе, різні місця обдумував, де і як втілити задумане… Час від часу, оговтуючись, гнав злі наміри, а потім знову і знову до них вертався. Така безвихідь мучила і лякала його, він згадував своє життя, він проклинав свою долю, але ні разу не натрапив на відповідь: що він не так зробив у цьому житті. Чи, може, не хотів шукати відповіді?.. А потім блискавично провалився в глибоку сіру безодню… Прийшовши до тями, Віталій зрозумів: лікарняна палата. Він довго оглядав кімнату, де, окрім нього не було нікого, двоє ліжок стояли порожні, заслані чистою білизною. У великі вікна діставали теплі промені сонця, ніби вигукували його на подвір’я. Велика крона берези, погойдуючись під силою легенького вітру, раз у раз шкрябала по чистому склу, наче також хотіла щось сказати йому. Він лежав не рухаючись: у вені правої руки стриміла голка, через яку капала чиста рідина, і дуже боліла голова. - Де я? Чому я тут? Хто мене сюди привіз? Яка хвороба? – думки, насовуючись одна на одну, клубком ворушилися в голові Віталія. – Чому я сам у палаті? Невже психлікарня? – Ні, я в здоровому глузді! Та і кімнати не замкнута… - Спробував ворухнутися, - голка нагадала про себе. Боліла спина, боліла ліва нога, лівий бік. Заплющив очі і знову поринув у глибокий сон… ~ 176 ~

Через дві неділі перевели його із реанімації у загальну палату терапії, де було ще два чоловіки. Стало трохи веселіше. Хоча хвороби не радують і не прикрашають людей, чоловіки підібралися з гумором, з оптимізмом. Часто звучали анекдоти, смішні розповіді, спогади про минуле… Віталій не дуже ділився своїм прожиттям, але дещо вставляв і своє, бо і правда, в житті було багато доброго і смішного. Чоловіки ж не дуже і розпитували сусіда по палаті, бо підозрювали, що прийшлося скуштувати полинового настою… А через три неділі при вранішньому обході головний лікар, піднявши на лоба окуляри та щиро посміхнувшись, сказав: - Ну що, самогубче, будемо виписуватися? Підкапіталили тебе, вирвали із рук смерті, тепер – твоє здоров’я в твоїх руках. Аналізи – в порядку, легені – працюють, серце – в нормі… І розповів, у якому стані привезли його до лікарні. – Мама з дитинкою в колясочці побачила, як упав, думала помер. Почала кричати. А прохожа жінка визвала «швидку», - і зразу в реанімацію! Двостороннє запалення легенів… Це і так швидко вдалося викарабкатися. Богові спасибі і людям, що допомогли вчасно… Віталій наче й зрадів, але ця новина про виписку ніби ножем по серцю різонула: знову почали виникати старі питання, які неодноразово в житті мучили його. Ось і тепер – куди? Як? Навіть одягу людського немає… Ніч була кошмарною, не спалося, заважали своїм хропінням сусіди по палаті, хтось півночі швендяв коридором, до когось гукали в палату терміново чергового лікаря… Коли благословилося на світ, Віталій почав перебирати свої брудні речі, ніяковіючи та ховаючись. Сором виїдав очі, заливав у вуха крові, і вони були надто червоні і гарячі. Але світ не без добрих людей. Сусід по палаті, розуміючи щось не домовлене Віталієм, поділився одягом, і Віталій став збиратися… ~ 177 ~

ХІІ. Непередбачена зустріч Цілих три години простояв Віталій біля могили матері і батька. Крізь сльози дивився на великий тесовий хрест, на напис на ньому і невеликий земляний насип, - один на двох… Скажена оскома їла його душу і точила серце, а синова совість вогнем пекла все його єство. Сором ятрився чорним змієм у чоловічій душі за те, що не встиг поговорити, подякувати, допомогти, вберегти від смерті… Так і лишився великим боржником перед батьками, тими, хто дав життя та весь вік вболівали за його життя і долю. Ось і тепер – весна, все оживає, все пробуджується… У вітах співають весняні птахи, у повітрі – запах первоцвітів, - але для батьків усе скінчилося: і вболівання, і переживання, і хвороби… Чорний важкий морок накрив простирадлом світ, крізь який ні видно, ні чути… Упав Віталій на коліна, ще більше залившись сльозами, та почав просити пробачення у мами, у батька, та так ридав, що чути було геть на іншу сторону цвинтаря. Не зав, де бралися оті щемливі слова, якими картав себе, негарного сина, та лагідні і благальні слова прощення. А вставши, повільно пішов, не оглядаючись. Батьківський двір і хата прийняли Віталія непривітно. Прочинену хвіртку дратівливо гойдав весняний вітер, і вона чи то від болю, чи від печалі скрипіла жалібно. А хата дивилася заплаканими шибками на шлях, звідки мав прийти син уже давно. Ні квітів під вікном, ні любистку біля воріт, ні чорнобривців біля порогу.., як колись було. Чорним птахом печаль гойдає над двором одинока тополя, і сум великим оберемком повис на причілку хати. Здається, чиясь душа і досі бродить по двору, виглядаючи чи то вітрів із далеких доріг, чи весен із-за старого саду… Зайшов до двору, боязко і невпевнено, ніби якийсь злодій, кинув оком на колодязь: смачною була колись вода, пів кутка приходило брати… Зайшов до хати: все, як тоді, тільки холодно, тривожно, непривітно… З фотографій посміхнулися батько, мати, а он – він, Віталій, в 11 класі: ~ 178 ~

чорнобровий, молодий, гарний. Глянув у дзеркало і побачив темношкірого, худого із глибокими очима чоловіка. Сів на диван і гірко заплакав. І хата, і колодязь, і тин – усе потребувало господарських чоловічих рук. Це Віталій чітко розумів, і в душі ніби заспокоїв себе: буде чим зайнятися… Середина літа видалася жаркою і багатою на грози. Луг заливали проливні дощі, а сонце швидко висушувало землю. У дворі відчувалася жива рука, навіть вікна засяяли радістю. Зазеленів спориш у дворі, старі яблуні війнули свіжістю і надією на щедрий урожай. Сусіди часто зазирали на подвір’я Віталія, але він був не щедрий на розмови. Все сам та сам. Йому не давала спокою Катя: стояв її образ перед ним – красива, повновида, усміхнена… А біля неї – син… Не одноразово снився сон – ніби разом гуляють квітучим полем, а то – в саду збирають яблука соковиті, - а навкруг – голоси птахів! А одного разу вночі навіть у шибку Катюша постукала: усміхнулася, поманила пальцем і зникла. Вибіг напівсонний – а навкруг – німа нічна тиша. Тільки зорі переглядаються на небі, ніби граються із розгубленим чоловіком… Так пролинуло два місяці, і ластівки стали збиратися у гурти, щоб до відльоту приготуватися. А Віталій має їхати до міста на контрольне обстеження в лікарні. Після такої хвороби тепер постійно треба провіряти легені. Отож два чи три дні – двір буде без господаря. Правда, песик, Дружок, стерегти буде обійстя, а сусід не дасть йому з голоду померти. Другий ранок у лікарні був особливо тривожний: після ДТП привезли молодого чоловіка - в реанімацію, потім жінку, що впала з вишні і дуже травмувалася. Віталій стояв біля великого вікна коридору і дивився на метушню лікарів. Йому вмить стало тривожно і страшно: - Як багато горя у світі! А добрі люди допомагають, як ось мені… Ну упав у парку, ну хай би собі лежав, доки серце ~ 179 ~

битися б перестало… Був же на межі! Бачив ту сторону – сіру, глибоку, страшну і нікчемну… А то ж ні, побачили, зателефонували, доставили, куди потрібно. А ось ці люди, в білих халатах - уже доводили справу до одужання… Із гучною сиреною під»їхала до лікарні швидка, вискочили до машини два кремезні чоловіки в білому, відчинили задні двері, і ніби самі викотилися їм у руки носилки із хворим… Блискавично мелькнула знайома постать жінки, яка бігла за носилками та голосно плакала. Віталій стрепенувся, затрусилося тіло, а серце стало битися вдвічі частіше і гучніше. Вуші заклало і стало важко дихати: - Катя!.. Точно Катюша! То вона жива?.. Жива?.. Жива!!! А то хто – син? Антон? І він живий? Та як же це так може бути? Живі!!! Люди, вони – живі, обоє! Антон! Синок! Що з ним? Що трапилося? Віталій, ніби опечений, зірвався з місця і став бігти широкими кроками до виходу, назустріч прибулим. Він чув, як лікар голосно давав вказівки: «В реанімацію! Терміново! Скільки років? Водневу подушку!..» Жінка бігла слідом і голосно багала: «Спасіть, людоньки, допоможіть! Синку, тримайся! Спасіть, молю вас, спасіть!...» У Віталія ще більше стислося серце, коли почув знайомий голос і впевнився: це – Катя, його кохана Катя! А за дверима реанімаційної кімнати – син, Антон. Значить, помилка?.. Не сказали! Не довідався правди… Він підбіг до жінки, і вона , ще нічого не розуміючи, в розпачі в одну мить опинилася у його обіймах. Він став заспокоювати її, гладити тремтячими руками по голові, по плечах, не наважуючись розпитувати – що сталося? - Тихо-тихо, Катюшо, все обійдеться, все буде добре! Головне – живі… Я думав… Живі… Мене витягли з того світу, - Антона теж спасуть, повір мені. Заспокойся, моя лебідко. Не вірю, що це ти, не вірю… Катя, Катюща… Моя Катя!!! ~ 180 ~

Аж тепер Катя усвідомила: це – Віталій. Але чому він тут? Чому він так довго не давав про себе знати? Вона ж так його чекала! Все пробачила, і чекала! Віталій від лікарів дізнався, що Антона збила легковичка на пішохідному переході. Водій утік з місця пригоди. Його шукає поліція. І що терміново хлопцеві потрібне переливання крові, необхідна ІІІ група. Віталій вкрай розхвилювався, впав у розпач, адже в нього була ІV група крові. На мить згадав страшну подію, що сталася із Катею кілька років назад.., спробував зіставити.., припустити.., а потім ударив кулаком по стіні: «Вихід якийсь повинен бути! Треба шукати! Адже він – наш: син Каті, а значить – мій!». А в кабінеті головного лікаря чоловік узнав, що він може таки бути донором синові, бо він – біологічний батько. Адже якщо у батьків ІІ та ІV група крові, у дитини може бути ІІІ група. І групи – сумісні. Саме так сталося і тут. Отож щедро віддав потрібну кількість хлопчикові, який скоро пішов на поправку. ~ 181 ~

Радості батьків не було меж! Воркували над сином обоє: мама – в лікарні, а батько – щоденно приїжджав до міста, навідуючи обох. А пізньої осені, як жовті клени стали знімати свій золотий наряд, а журавлі відлітати у теплі краї, Віталій привіз дружину і сина додому. Чепурний двір і відремонтована хата лагідно прийняли нових мешканців. І наповнився двір дитячим голосом, жіночими і чоловічими турботами. Чоловік з усіх сил намагався викреслити із життя оті три з половиною - страшні роки, роки випробовування, роки кари, - хоча виходило не так легко. Чоловіча совість часто виринала на поверхню і ворушилася великим змієм у душі, жалість до дружини була невимовно великою, і тоді ще більше картав себе за минуле…Та тепло і затишно стало в Катюшиній душі, відчула оту жадану і справжню любов, яка колись тільки народилася, почала розцвітати та так у пуп’янку і засохла… А тепер – все по-новому, по- справжньому, біля себе відчула довгоочікуване і жадане чоловіче плече, а під серцем – ще одне життя… Крихітне, маленьке, але до болю рідне…І нехай воно буде щасливим і бажаним на цій землі, як і кохання, що повернулося: чисте, справжнє, незрадливе.., через роки і покаяння… ~ 182 ~

Слово до читача ~ 183 ~

ЗМІСТ ЗАЖУРА ОСІННІХ ДНІВ....................................................... 3 Зіллюсь з природою навіки...................................................... 4 Чому? ......................................................................................... 5 Не цурайтесь.............................................................................. 6 Осінь в місті .............................................................................. 7 Осінній день .............................................................................. 8 Не чіпай мене, осене. ................................................................ 9 Якби ж...................................................................................... 10 Золотава осінь ......................................................................... 11 Приходить день і мить, і час,................................................. 12 Печальна вранішня зоря......................................................... 13 Вік пройшов з того часу......................................................... 14 Солодкі сині грона винограду .............................................. 15 З світанку починається життя................................................ 16 Навчи….................................................................................... 17 В органзІ твоїх синіх очей ..................................................... 18 Щодень мені моя душа........................................................... 19 Твоя любов мінлива................................................................ 20 Пахне осінь .............................................................................. 21 Осіння мідь розсипалась на стежку ...................................... 22 Осінній ноктюрн ..................................................................... 23 Дощова осінь ........................................................................... 24 ПЕЧАТЬ У ДУШУ ................................................................ 25 І знов запахло пепинкою літо ................................................ 26 Ще бабиного літа баговиння.................................................. 27 В цю осінь я заходила тривожно ........................................... 28 Хай буде літо ........................................................................... 29 Сумує літо, трепетно зітхає .................................................. 30 Осінь тужить ........................................................................... 31 Зайду у осінь............................................................................ 32 Для того і весни....................................................................... 33 ~ 184 ~

Спішу в обІйми маминого саду ............................................. 34 Ластівки моїх слів необачних ................................................ 35 Відходить за сад моє літо ....................................................... 36 Шибки розбиті теплої душі.................................................... 37 Залітають у душі нам весни ................................................... 38 Життєва течія........................................................................... 39 Дощ........................................................................................... 40 Осінь ......................................................................................... 41 З осінню.................................................................................... 42 Як однокрилий птах ................................................................ 43 На порозі осені ........................................................................ 44 Кінець літа ............................................................................... 45 Слова ........................................................................................ 46 Повернуться весни .................................................................. 47 Дорога....................................................................................... 48 Я забула… ................................................................................ 49 Не говоріть…........................................................................... 50 Якщо ти любиш Україну ........................................................ 51 Осінні мотиви .......................................................................... 52 Налий вина............................................................................... 53 Помирає осінь.......................................................................... 54 Яка то ніч ................................................................................. 55 Синова зрада ............................................................................ 56 Чай із м’яти.............................................................................. 61 Люблю ...................................................................................... 62 Дивуюсь вкотре я земному раю:............................................ 63 Пастухи .................................................................................... 64 Прийшло кохання.................................................................... 66 Легкого щастя не буває .......................................................... 68 Слова ........................................................................................ 69 НА ПРОТЯЗІ НАДІЙ............................................................. 70 Минуле ..................................................................................... 72 Вереснева ніч ........................................................................... 73 ~ 185 ~

Не кажи… ................................................................................ 74 По колу..................................................................................... 76 Квіти раптом розцвіли............................................................ 77 А серце й досі з літом… ......................................................... 78 Комусь...................................................................................... 79 Пройдешнє............................................................................... 80 Для тебе.................................................................................... 81 Із терпкістю на вустах ............................................................ 82 Споминів жар .......................................................................... 83 Мовчання ................................................................................. 84 Найкраща казка у весни ......................................................... 85 То Україна… ........................................................................... 86 Залітають у душі нам весни ................................................... 87 Життєва течія .......................................................................... 88 Про осінь.................................................................................. 89 Живу квітчастим літом........................................................... 90 Осінній етюд............................................................................ 91 Осені ліхтар ............................................................................. 92 Надія......................................................................................... 93 У ніч… ..................................................................................... 94 Наша ніч................................................................................... 95 До весни ................................................................................... 96 Дві крайнощі ........................................................................... 97 Задивилась у літа .................................................................... 98 Не міняймо честь… .............................................................. 100 Чужа осінь ............................................................................. 103 Когда зацветает сирень ........................................................ 115 Недоспівана пісня ................................................................. 130 Повернення через покаяння................................................. 141 СЛОВО ДО ЧИТАЧА .......................................................... 183 ~ 186 ~

Літературно-художнє видання ІМПРЕЗИ МОЄЇ ДУШІ Збірка поезій Комп’ютерна верстка: Дяченко О.В. Коректор: Лісненко Т.С. Художнє оформлення обкладинки: Лісненко Т.С.