Зверстано_A5 (2) Третя весна

Тамара Пімурзіна Пошли Господь свою їм благодать І янголів надай у охорону, Від кулі щоб ті вберегли бійців І захистили у лиху негоду... Різдвяне свято, як завжди - мороз Вночі він знов покаже свою силу, Захисники на варті у цей час Наш спокій захищають, мирну Україну. *** Я Господа молю, благаю - Дай мир для рідного нам краю, Хай прийде спокій в Україну - В наш дім великий і родину. Молю я Господа, благаю - Щоб мир назавжди поселився, Щоб припинились війни в світі, Щоб посміхались мило діти. Молю Всевишнього щоденно - Хай квітнуть скрізь волошки сині, Хай хлібні ниви колосяться - Де били \"смерчі\" і гармати. Я Матір Божую благаю, Щоб сонечко було над нами, Щоб захистила наших діток, Щоб позабули ті жахіття. Молю Всевишнього щоденно, Щоб допоміг він всім нужденним, Щоб дав здоров`я їм і сили, І щоб жили вони щасливо. 101

Тамара Пімурзіна Я Господа молю, благаю, Щоб Царство Божеє надав він Всім убієнним безневинно, Щоб спочивали там спокійно. Я Господа прошу щоденно, Щоб дав він розум вороженькам, Щоби змогли ті зрозуміти Що наробили, натворили... Я Господа молю, благаю... Я Господа молю, благаю... Я Господа молю щоденно... Я дякую йому безмежно... Снопи пшениченьки та жита Колосся жита і пшениці - В них сила сонця і землі, Турботою людей зігріті, В землі Роменщини зросли. Снопи пшениченьки та жита ... Як спогад тих щасливих днів, Вони - привіт з твого дитинства, З ланів роменських і полів. У пам`яті твоїй назавжди Дитячі безтурботні дні ... Можливо , в спогади поринеш - Дитинство мо згадаєш ти. Коли ти жив, чи , може , в гості В село до рідних приїздив - Родинне вогнище скликало Дітей, онуків в отчий дім. 102

Тамара Пімурзіна Коли тобі раділи щиро Сусідські друзі - дітлахи, Коли картоплю запікали, Коли - босоніж по стерні. Коли цілющі літні роси Нам лікували рани всі, Коли півні дзвінкоголосі Будили рано на зорі. Коли вікно на ніч відкрите, І щебет птахів на гіллі, Коли твій друг, що встав раніше - Наводить \"зайчика\" в вікні. Коли в повітрі запах хліба І аромат лугів , трави, Коли до півночі сусіди Сидять на лавці у дворі... -До кума брат приїхав з Криму... -Іван з Сибіру до рідні... - А ми з Донецька на гостини Дітей чекаєм на зорі... Вони, снопи оці маленькі Хай нагадають нам усім Де в нас коріння залишилось, Могили предків де, дідів... Снопи пшениченьки та жита- Хай символічні і малі, В дитинство хай повернуть, в літо, Де безтурботні дні пройшли. 103

Тамара Пімурзіна В преддверии великой Победы Скоро праздник Победы Великой В той далёкой и страшной войне - Перед подвигом прадедов - дедов Преклоняем колени мы все. Очень мало героев осталось, Не щадила их жизни река - Кого раны потом уж достали, Кого жизнь потрепала сполна. День грядущий Великой Победы... Третий год в Украине война - Не поверили б прадеды-деды, Что так \"в гости\" приходят \"друзья\". Ни за что б не поверили деды, В сорок пятом, победной весной, Что их внуки сойдутся врагами, - Что друзья превратятся в врагов. Никогда б не поверили деды - Хлеб и воду делив пополам, Что когда - то друзья и соседи Смерть и горе посеют друзьям... И в преддверии Великой Победы Верим мы, что наступит \" весна,\" Как победная та, в сорок пятом - И закончится эта война... И в преддверии Великой Победы, Вновь цветущей - не мирной весны Пусть подумает \"друг\", что расскажет Он потомкам об ЭТОЙ войне 104

Олеся ЛАСТІВКА (Зоя СОЛЯРИК) Олеся Ластівка (Солярик Зоя Леонідівна) народилася в місті Ромни Сумської області 27 січня 1961року. Закінчила Лебединське педучилище, Сум ДПУ імені А.С.Макаренка, магістратуру СОІППО. Освіта вища, магістр з управління навчальними закладами. Відмінник освіти України. 1981-2001-вихователь, голова профкому дошкільного закладу м. Харкова, – вихователь в дошкільних закладах міста Ромни. З 1999 р. – приватний підприємець м.Ромни. Керівник міськрайонної молодіжної літературно- мистецької студії “Цілюще джерело”.Член творчої спілки “Асоціація діячів естрадного мистецтва України”. Має 105

Олеся Ластівка запатентовані твори мистецтва. Член журі двох Міжнародних мистецьких фестивалей. Член Всеукраїнської організації “Просвіта”. Депутат Роменської міської ради (трьох скликань). З 2014 р. - Голова громадської організації «Істина». Голова Роменської міської організації партії «СИЛА ЛЮДЕЙ». Нагороджена Козацьким орденом 4-го ступеня «Віра». Жінка року в номінації “Жінка-митець”. З 2001 р. – голова міської жіночої організації “Союз Українок”. Нагороджена грамотами міського, обласного та державного рівнів, має Подяки Міжнародних Доброчинних фондів. Видала поетичні збірки: “Світанкові роси”, “Білий ангел”, “На полину настояне вино”, “А небо землю виціловує”, “На хвилях пісенного раю”. Друкувалася в міськрайонній газеті «Вісті Роменщини», колективній поетичній збірці «З Україною в серці»., альманасі «Ромен». 106

Олеся Ластівка Світанки розцвітають чебрецем Старий Дніпро розлився по долині – Хлюпоче даль у хвилях голубих. І золоті поля, й волошки сині, Немов скарби одвічні, ти люби. Ще на лугах квітуче пахне літо, Іще Сули веселка дістає. Сюди віками в пам'ять перелито Оту любов, що в кожнім серці є. Тут на столі – духмяні паляниці, Світанки розцвітають чебрецем. Ти притулись до рідної землиці Своїм не раз опеченим лицем. Нехай вона твої загоїть рани, Свободою наситяться літа, Бо не для нас кувалися кайдани, Для нас ростуть троянди і жита. То сніг, то роси в долі променяться, То крізь хмарини – сонце засія. Хай вороги і плачуть, і бояться, Бо в нас і правда, й воля є своя. Всміхається рожево чистий обрій І сипле світ до кожного двора. Тебе матуся народила добрим, Тож дай своїй землі того добра. Краще там, де нас немає Плекайте мову, щоби духом не зламались, Батьків шануйте, бо життя для вас дали, Про долю дбайте, щоб вона вас не цуралась, Пильнуйте волю, щоб у вас не відняли. Чи плаче осінь, чи весна сміється дзвінко, Чи креше місяць срібні зорі кожну ніч – Не зраджуй матір, найдорожчу в світі жінку, Не кидай землю на уламки протиріч. Живи завжди в ладу з своїм сумлінням чистим 107

Олеся Ластівка І пам’ятай: що сіяв ти, те й будеш жать. До пекла – крок (бува коротким, урочистим), Щоб жить в раю – молитись треба й працювать. Нічого просто в світі грішнім не буває: Цвіте калина чи курличуть журавлі. Хоч кажуть, краще там, де нас іще немає – Нема на світі краще рідної землі. Повертайтесь Позняк О. Д. Де смереки пухнастими лапами Ловлять хмари в обійми свої, Полонини яскравими ватрами Кличуть зорі з далеких країв: “Не світіть над чужими долинами, Вас чекає вітчизни земля, Даленіє червоно калинами, Виглядаючи вас іздаля: Що для вас чужа мова та розкоші? Там нема ластів’ят у дворі, Там і сонце сіяє у розпачі, Там і небо сумує вгорі. Повертайтесь, куди ж ви поїхали?! Тільки тут коломийки звучать, І ожина шепоче під вікнами, І чорниці чарують внучат. Тільки тут верховинам освідчуюсь, Лиш сюди кличе голос трембіт, Тільки тут, поміж горами вічними Найдорожчий з народження світ. Тут оселі щороку заквітчані У зелених долонях садів. Світять нам великодніми свічками Щедрі долі батьків і дідів.” Вишиванки, любов’ю гаптовані, Майорять на зеленому тлі 108

Олеся Ластівка Неосяжних Карпат і по-новому Світ складають із маминих слів: „Повертайтесь, куди ж ви поїхали”?! Тільки тут вас чекають до свят, І лелеки клекочуть над стріхами Біля рідних своїх лелечат. Скільки тут мрій дитячих і справджених Ви вплітали стрічками у суть. Тільки тут вас щасливих чи зраджених Із дороги далекої ждуть. Повертайтесь… ” Окрайчик раю Роменщино, ти мій окрайчик раю, Туманів сивих крихітна роса. Тебе одну я серцем вибираю, Моя найвища, надземна краса. Хоч я стою край усмішки і болю, Край щастя осяйного, край біди, Душею ж я лишаюся з тобою, Моя вітчизно-ненько, назавжди. Тут барвінково стелиться дорога, Із пісні й слова жито вироста, Тут нас чекають батьківські пороги, Хоч не повернуть пройдені літа. Роменська земле, мій окрайчик раю, В твоїх просторах радість і журба, Та у світах від краю і до краю Найкраща ти, плането голуба, Лиш там, де ми ступали перші кроки, Де сил давала пісня і трава. Нехай летять птахами наші роки, Ми будем жити, поки ти жива. 109

Олеся Ластівка Українські рушники (диптих) І зорі, й квіти, і калина, І неба синь на рушнику – Уся барвиста Україна Вплелась у ниточок ріку. Сади квітучі, рута-м’ята, І даль доріг, і сонця схід Ще будуть довго дивувати Не тільки наш вкраїнський рід. Старих могил хрести високі Чорніють гірко поміж віт. Нове ж пагіння, повне соків – Уже пружиниться у світ. На рушникові крила білі Сідають голуби крізь дим І, притулившися на гіллі, Бажають щастя молодим. А грона, сонечком налиті, Здається, туляться до стель, Бо оберегами повиті, Висять при вході до осель. Мов крила янголів пречисті Над образами, де кутки, Висять спокійні й урочисті Найкращі в хаті рушники. Усе життя із нами поряд: Від перших кроків – до труни, Щодня, щомиті в щасті й горі Пліч-о-пліч з нами йдуть вони. Бо рушникові білі шати – Це наших предків чистий слід – Ще будуть довго дивувати Цей метушливий білий світ. 110

Олеся Ластівка ** У куточку на іконах Білі крила рушника. Хрестик чорний і червоний Струни спогадів торка: Як матуся вишивала Тих зимових вечорів, Щастя в Господа благала Для дівчат і для синів. Квіти щастя і надії Ожили на рушнику. Серцем вистраждані мрії Завесніли у рядку. Зелень літа, стежок жили І веселок кольори Сніг полотен притрусили Надвечірньої пори. Жовта осінь край віконця Шелестить в гаю душі, І червона зірка сонця Спить на скошеній межі. Дитинства дивний світ Де розхристане дитинство біля млину Розчепірені долоньки обмива, Там вітрами обціловану калину Соловейко до світанку сповива. Срібні келихи ущерть медами повні, Сад у яблуках рум’яних достига, І на сонячній розпеченій жаровні Пишне літо веселкове засмага. 111

Олеся Ластівка Край дороги прихилилися тополі, Мабуть, досі виглядають ще мене… Я завдячую батькам своїм і долі За дитинство безтурботне осяйне. Літо-літечко, дитинства дивний світе, Я так часто в снах лише до тебе йду. Теплим поглядом матусиним зігріте З ластівками і веселкою в саду. І нехай волосся вкрилося снігами, І забрала владу осінь золота, Та лелечине гніздо на хаті в мами Кожен раз в далеке літо поверта. Засинає небо в річці Засинає небо в річці, Спить нескошена трава. Сипле зорі, мов гостинці, Срібний місяць з рукава. Лунко дзвонить рута-м’ята, Тишу будять цвіркуни. Кожен вечір, наче свято І сопілки, і струни. Кида тінь стіжок духмяний На звабливі голоси. Добра пісня – краща стане Од вечірньої краси. Важко падають з досади Жовті груші у садах. Хтось шукає в ночі правди, Хтось кохає у медах… 112

Олеся Ластівка А небо в зорях А небо в зорях, як вино іскристе, Ось-ось проллється в тишу запашну, Окропить вмить неонове намисто Проспектів, вулиць і мене одну. І оп’янить густим туманом степу, І в далечінь замріяну гукне, Хустиною впаде у воду теплу І заколише зорі, і засне… Чом, смереки?.. Чом смереки ген далеко віти опустили? Чом в околицях на трони зраду посадили? Чом в саду лихої долі спів пташиний рветься? Чом же люба Україна плаче, не сміється? Подай, Боже, добру долю, візьми злу і люту, Щоб зростали квіти пишні, а не сірий смуток. Хай в саду такої долі спів пташиний ллється, Хай від щастя кожна гілка плаче і сміється. Нехай роси світанкові серденько лікують, Нехай пари голубині день і ніч воркують, Нехай діти на травиці грають в холодочку, Нехай правнуки цінують вишиту сорочку. Нехай мова солов'їна в душах проростає, Нехай наша Україна в світі розцвітає. Тільки рветься спів пташиний, крук у душах кряче, А прекрасна Україна сивіє та плаче... Молотять жито О, скільки ідолів по світу Стоїть і мертвим, і живим! І виснажене сонце світить, 113

Олеся Ластівка І гірко плаче херувим. Чатує смерть в повітрі, водах, В землі, отруєній людьми. Усі йдемо униз по сходах, В провалля скочуємось ми. Вогнем неправди палим віру І духом зла січем згори. Любов свою гірку, нещиру, Несем до брата й до сестри. Згубили щирість душ, взаємин, І як земля іще живе?.. В одних – берем, другим – даємо, Задівши третіх за живе. Не козаки, а козакуєм, І хоче кожен – булави; І на кістках чужих танцюєм Без серця і без голови. Цинічно слухаєм пророка, Цінуєм тільки лиш себе. І в нас якась чудна морока: Трудяга – раб, балбес – цабе. А Україна – наша мати — Від болю стогне, бо пече Синівська зрада. Добре б мати Надійне синове плече. – Куди ж ви діти?.. – Ген по світу! Пульсує гнів чи жаль крізь вік.. Спітніле сонце мовчки світить – Молотять жито.. Літо ... Тік... Молотять жито. Хто молотить? А хто ростив його хіба? За нього руки позолотять, Але не нам. Хліба… Хліба… І виб’ють з колоса зернину, І повезуть не знать куди. А ти молись за Україну Й живи тепер з роси й води!... 114

Олеся Ластівка Помирає село Помирає старе село За межею журби, за далями. Його сонце давно зайшло – Тільки зорі висять медалями. Темна пустка дзвенить нутром, Виглядаючи чадно вінками В світ оцей, де за тим двором Вже й пісень заспівати нікому. Чорний комин здійнявся ввись, Як надгробна плита над долею. Ми ж сміялися тут колись, Цілувалися під тополею. Тут лелека гніздечко вив, Дітвора щебетала луками. Хто ж його так безжально вбив, Випив кров, посміявсь над внуками?.. Не підставив ніхто плече – Розтрощили усе сваволею... Серце й досі той біль пече Та могили старі виполює. Замість жита росте полин. Затягнули на шиї зашморга І забили у душу клин, В домовину поклавши заживо. Помирає старе село: Де ж ви, діточки, забарилися? Вас воно до столиць вело І щодня лиш для вас трудилося. Берегло, як були малі, Годувало вас, пам'ятаєте? Так за що ж із лиця землі Годувальника ви стираєте? ...Вишня мамина всохла вже, Хата батьківська як підкошена. Та село вас і досі жде, Мабуть, зраду вам гірко прощено… 115

Олеся Ластівка Де ж ви були? Де ж ви були і Європа, й Америка сива? Де ж ви були, коли кат із дитячих долонь Хліб відбирав, по-звірячому рвав галасливо? Тільки нікому той біль не вчувався, либонь. Вам же везли те останнє, що вигребли з льоху, Збіжжя з торбинок, що тато в садку прикопав. Звір шаленів. Але світ не жалів ані трохи – Світ відвернувся, як кат мій народ випікав. Він випікав українців з глибоким корінням, Мову розчавлював чорними в смоль чобітьми. Чому ж тоді ні жалю, ні скупого прозріння Ні від “братів”, ні від світу не бачили ми?.. Гірко і сумно здригалась моя Україна: Ні тобі захисту, ні розуміння, ні слів. Тільки труна за труною та трупи під тинню, Тільки сльоза за сльозою та праведний гнів. Голодом змучену, зраджену й горем убиту, Мов сироту мордував так безжалісно світ. Скільки обірвано зав’язі й білого цвіту! Хто ж так понівечив кожен невизрівший плід?! Все ж Україна розправила зранені плечі, Все ж розцвіла не на втіху своїм ворогам. Скинула з себе криваву попону старечу, Та й поміняла на жовто-блакить корогвам. Зараз усі нас навчають “по совісті” жити, Шлють нам кредити, щоб потім проценти узять. Що ж ви тоді: їли мовчки скривавлене жито? Що ж ви тоді побоялись катам докорять? Не діліть Не діліть ні душу, ні країну, Ні серця, ні землі, ні церкви. Ми не можем жить наполовину. Не шматуйте бідну Україну. Боже, до єднання воззови! 116

Олеся Ластівка Викиньте з душі і серця зброю. Пальці ж хай стискають тільки хрест, Бо Христос помер за нас з тобою, Перемогу винісши з двобою, І для нас з тобою Він воскрес! Помоліться ж за Вкраїну тихо. Хай благословенним буде час, Хай народ мій обіходить лихо, Щоб в оселю кожну – радість, втіху… Хай живе любов у кожнім з нас! Землі моїй В серпанку із бузкового туману, Обласкана піснями солов’їв, Віршами Біблій, сурами Корану Вона віками молиться без слів За нас глухих, сліпих і безпорадних… Щоб зрозуміли, що єдиний раз, Нам Бог відав цю досконалу правду, Яку творив мільярди літ для нас. Втопаючи у зелені та квітах, Поміж галактик і чужих світів Летить любов’ю й радістю зігріта Земля, яку Господь нам заповів. Чи бачила, чи, може, так здалося: 117

Олеся Ластівка Як тільки ніч сідала на поріг, Їй Всесвіт гладив зоряне волосся І простилав Чумацький шлях до ніг. Він обіймав тремтливо-ніжні плечі І посміхався в місячні вуста… Вона ж була калинова, лелеча, І по-земному грішна, і свята… Батьківщина-мати Зникають ночі ув обіймах ранків, Від поцілунків весен тане сніг, І росами – перлинами світанків Видзвонюють травинки край доріг. І сонце спрагло п’є тумани ранні, І тоне місяць в ореолі дня, І серце пломеніє у зізнанні, І в’є гніздо лелечина рідня. Сичить асфальту висушена спина, Машини стогнуть, вгору ідучи, Монастирища загрубіла глина Таїть в собі розгадку і ключі… А десь далеко, у гречанім полі, Черпає мед сім’я невтомних бджіл. На луках вітер стереже тополі, А в хаті мати накриває стіл. Сміються ріки, гомонять струмочки, Схиляють верби віти до криниць, Чоло землі цілує сонце мовчки І пестять обрій спалахи зірниць. Крутих ярів зелені перекати, Рум’яні щоки яблук на гілках, І вічне світло батьківської хати, Не меркнуче у душах і віках. Моя єдина Батьківщина-мати – Дрібних волошок великодня синь, Духмяна повінь материнки, м’яти, Думок і духу вічна височінь. 118

Катерина СКЛЯР Скляр Катерина Михайлівна народилася в селі Гудими Роменського району 22 липня 1956 року. Дитинство пройшло на квітучих берегах річки Сули в селі Гудими та Чеберяки. Закінчила неповну Гудимівську та загальноосвітню Андріяшівську школу, Сумський педінститут імені А.С. Макаренка, учитель. Працювала на Липоводолинщині. Із 1979 року працювала вчителем в Андріяшівській загальноосвітній школі. Наразі – пенсіонер. Писати вірші почала в шкільні роки. 119

Катерина Скляр Він добровольцем рушив воювати Нова Гребля – маленьке село, Що на схилах гори простяглось. Відважними синами славилось воно, Та і тепер, і тепер прославилось. Звичайний хлопець в ньому ріс, Допитливий, ніяк не забіяка, Він доброту в своєму серці ніс, І звали його Петя Федоряка. Розумний був і здібний до науки, Мав кузню і шедеври в ній творив. Мов золоті, були у Петра руки, Бо молот у них дзвінко говорив Здавалося усе в житті вдалося: І діти гарні, й внуки вже ростуть. На сході ж небо димом затяглося Бо там війна і там бої ідуть. «А хто крім мене? То, коли не ми Вкраїну-неньку буде захищати? За неї, рідну стану я грудьми», - І добровольцем рушив воювати. Нелегкі будні і тяжкі бої – Усе так тісно на війні сплелося. Завдання є6 прорватись до своїх Шахтарськ Засідка Їм це не вдалося… Вогонь і дим – усе перемішалось. Нерівний бій, де відповідь одна. Живих із них практично не лишалось… Чому ж несправедливо так бува? Загинув він, та пам’ять в нас жива, І просимо війну оцю спинити! Життя один, один лиш раз бува! Чому ж не можна всім у мирі жити? 120

Катерина Скляр У літню пору, у жнива У літню пору, у жнива, Тоді, коли цвітуть волошки в полі, На білий світ з’явилась я, Не вибираючи своєї долі. А доля в нас завжди така, Яку нам Бог вгорі спланує: Когось у щастя погука, Комусь недолю подарує. По-різному було в житті, Та я змогла усе здолати, Щоб бути вірною меті, Потрібно стержень в душі мати. Моє життя – це мої діти, Всі їхні болі і жалі. Хотілося б за них радіти, Й коли дорослі , і коли малі. Своїми дітьми завжди я жила, Й чоловіків ніколи не шукала. Я батьком й матір’ю для них була, Бо вдовиного хліба скуштувала. 121

Катерина Скляр Так, я сильна і це знаю, Бо стільки вистоять могла! Твердий характер в собі маю, - Такою я в житті була. У цім житті загартувалась, Бо все пройшла ще з юних днів. Я жить по честі намагалась З словами і без зайвих слів. А над Хоминцями кружляють журавлі Осінь. Пожовкле листя тихо опада, У вікна вітер стукає дощами. А мати жде синів, яких нема, Вона чекає днями і ночами. Не хоче вірить в правду ту страшну, Що проклята війна синів забрала. Та краще б, може, сіла у тюрму, Й була б обох синів своїх сховала. Бо горя більшого у світі не бува, Як поховати рідную дитину. А тут обох забрала та війна, Обох синів поклала в домовину. Може, не так виховувала їх? Навчала працю і людей любити, Взірцем була для діточок своїх – По совісті навчала в світі жити… А над Хоминцями кружляють журавлі Не хочуть вони в вирій відлітати Та ви ж повернетеся знову навесні, Живих завжди, завжди можна діждати. 122

Катерина Скляр Осінь В багрянці й золоті стоять гаї, Листочки з кленів тихо опадають. Уже до осені прийшли літа мої, В зажурі й спогадах про весну дні минають. Навислим сині хмари угорі, Дощі частенько з неба накрапають. Курличуть десь в прощанні журавлі, Вони на зиму в вирій відлітають. Не треба вам так жалібно кричати Й прощатись болісно так помахом крила. З цвітінням саду будете ж вертати Тоді, як тут буятиме весна. Від осені мені ж не відлетіти, Від сірих не сховатися дощів.. Як боляче це серцю розуміти,- А хто б мене зігрів і зрозумів?.. Зима Прийшла зима холодна й біла, Поля й діброви замело, Все помережити зуміла, Здається, й літа не було. В гаю знов віхола гуляє, В долинах крутить заметіль, Вона пухнасту застилає В срібних мереживах постіль. Ставки заснули під льодами, В задумі тихій береги, Річки замерзли з холодами Й містком з’єднали всі луги. 123

Катерина Скляр І як же зиму не любити? Повітря свіже і легке… В цей час так хочеться творити, І вірити у щось святе. Чарівниця-весна Розтанув сніг, луги вже під водою, І знову чути плескіт рік. В березах білих під корою Тече прозорий свіжий сік. У цвіті буйнім знов розквітне В садах чарівниця-весна. І сонце радісне й привітне Знов подарує нам вона. Весна дарує листя шепіт Й п’янкий черемуховий цвіт. Та соловейка щирий щебет, Що так милує білий світ. З тих пір пройшло багато років Є таке село – Кімличка, Верби там – із краю в край Стоять, шумлять біля потічка, - Яка краса, мов справжній рай. В цьому селі була як королева, Щаслива, впевнена, рішуча і проста Вожата в школі, не місцева… Коли ж вони пройшли, мої літа? 124

Катерина Скляр Все пам’ятаю: як тоді кохала, З ким працювала, де і як жила, Як вірила, надіялась, чекала, - Яка щаслива я тоді була! З тих пір пройшло уже багато років, Цивілізації тут, наче й не було. Стоїть, як і тоді, старенька школа, У вербах загубилося село. І серце лунко б’ється й завмирає, І розривають груди почуття. Минуле, як картина оживає, Невже туди не буде вороття? І я б хотіла знову повернутись В ті роки, що як казка були. До тих днів на мить пригорнутись, Що давно вже, давно відпливли. Ось дорога у даль простяглася, Та її тут колись не було. А місток дерев’яний зламався, Заросло і спустіло село. І жаль мені, що це село пустіє, Що вже його не можна врятувать. Душа від цього ятриться й міліє, - Його вже можна хутором назвать. І серце лунко б’ється й завмирає, І розривають груди почуття. Минуле, як картина оживає, Невже туди не буде вороття? 125

Катерина Скляр Як би знов хотіла вернутись В ті роки, що як казка були. До тих днів на мить пригорнутись, Що давно вже, давно відпливли. Ні, не в силі цього ми зробити, Тільки спогади можем вернуть. Все, що тут довелося прожити, Я не можу, не можу забуть. Роки ідуть Вже знову проліски цвітуть Й весняний вітер віти хилить. Роки ідуть, роки ідуть, А їм так хочеться не вірить… Ось соловейко заведе, Свій спів в гаю почне розносить. Ця мить пройде, ця мить пройде, І на порозі буде осінь. Та осінь, що не відліта, І не приходить тільки в гості, А та, що рахувала нам літа І зна, які вони не прості… Я зустріла тебе Летять роки, як птахи в вирій, А їх би взять і зупинить. Але це все не в нашій силі, І нам цього вже не змінить. 126

Катерина Скляр Я зустріла тебе й пригадала, Як хотів, щоб була я твоя. А добро, що від тебе узнала, Ще давала лиш мати моя. Як же міг ти мене так любити, Не було й поцілунку між нас… Зміг надією роки прожити, І все вірив, що прийде твій час. Ти не думай, що горда й смілива Або зверхня з тобою була, Що тепло твоє, щирість і ніжність Я прийняти тоді не змогла. Благородство твоє і манери Ще й тоді я умом осягла, Але серцем цього оцінити Не зуміла й прийнять не змогла. Не прийшлось мені більше зустріти Чисту душу таку, як твоя, Яка вміє других розуміти Й біль чужий - як недоля своя… Називаєш дочку моїм ім’ям, Нехай же щаслива росте. Вдячна я тобі, друже, за пам’ять, - Не просте це життя, не просте. Не змогла Дні проходять, проходять безслідно Й відлітають за хмари кудись. Все частіше пригадую юність Та усе, що минуло колись. 127

Катерина Скляр Осінь про тебе ту мить нагадала Пісня з екрану, що ось пролунала, Пісня ота, що на проводах грала, Пісня ота нас обох об’єднала. Спогади, спогади… Я пригадала Все, що святе і всього лиш дрімало, Роки далекі і все, що минуло, Все, що у серці моїм не заснуло. Серед всіх, що прийшлося зустріти, Не змогла я забуть лиш тебе. Та коли в чімсь прийшлося жаліти, - То винила й виню лиш себе. Ти поклич мене, знову поклич В ту осінню і трепетну ніч, В ті тумани на краю села, Де щаслива з тобою була. Нехай годинник вернеться назад, Щоб юність наша повернулась, Щоб знов у весни, наугад, В ті дні, коли з тобою стрілась. Ні, не вернути тих років ніколи, Що пройшли у казковому сні. Вибирала я тих, що хотіла, Та не випало щастя мені. Ах, шкода, що не можна вертати, Й ще прожити сценарій життя. Не хотіла б я роль свою грати, Та немає в житті вороття… 128

Катерина Скляр Ти такий, як колись Чому ж я голос твій не пізнала? Мені він здався зовсім чужим. Боже, скільки ж на нього я ждала, Що аж не вірила вухам своїм. Та слово по слову – і наша розмова Про роки минулі давно. Ми в юність вернулися знову, Й згадали тоді, як було… Ти такий, такий, як колись, Й така справжня надійність в тобі, І без фальші душа.., - ти ніяк не змінивсь, - Ти – хороший, - кажу я собі. Як же легко і просто з тобою мені, Й не наговорюся ніяк із тобою, Та скажу, чому прожиті дні Не поділені разом зі мною. Ти пробач, пробач мені За далекі наші дні, Що жорстока з тобою була І любов твою не прийняла. Ти пробач, пробач мені, Що тоді я сказала «ні», Коли ти у обійми взяв, Руку й серце запропонував. Ти пробач, пробач мені Оту зустріч навесні, Що останньою в нас була, Коли рішення я прийняла… 129

Катерина Скляр Завітаю в село Завітаю в село, що одягнене в клечання, Ніби в казку зайду, що жива. Тут і юність моя – найпрекрасніше речення, В берегах розгубило слова. Позбираю слова, поспішу за роками, Та вони поросли споришем. Там давно вже не я пробігаю ногами Під липневим теплим дощем. Біля хати пройду, де віконця в Посулля, Де калина дні стереже. В цім куточку-раю кувала зозуля, Тут для мене ніщо не чуже. Чеберяки – природи справжній рай Чеберяки – мого дитинства світ Розкинулось під горами, в долині. А той рожевий із шипшини цвіт Нагадує про це село і нині. Чеберяки – природи справжній рай, Ось шелюгом порослі береги, Плескіт ріки, лісів густий розмай, Весною щебет соловейка навкруги. 130

Катерина Скляр Мачвеєва гора і тихий ліс, Наповнений всілякими грибами, І пагорб, що ліщиною поріс, Колись заселений лисицями й зайцями. Між горами глибоке озерце, Вода холодна, рибна, непрозора, І верб незамкнене кільце Охороняє тут усе довкола. Яка краса: куди не подивись: Ось верби, що схилились над водою, Човни прив’язані, як і колись, Й очерета навкруг стоять отам стіною. Скрізь проміння сонця розлито, Земля дихає ніжним теплом, В барвах квітів купається літо, Жайвір небо торкає крилом. Ось цвіте вже білява ромашка Й колосяться у полі жита. Ніжним співом турботлива пташка З піднебесся всю землю віта. Як то гарно і любо в цім краї, Де клубочиться вранці туман. Все буяє, неначе у раї, Хмарок білих пливе караван… 131

Катерина Скляр Село на Сумщині Є Андріяшівка – село на Сумщині, Що в заплавах Сули простяглось. Найріднішим було завжди й нині, Мені жити у нім довелось. Тут в густих лугах квіти зацвітають, У зелених травах вітер їх гойда. Й джмелі в повітрі поважно літають, І краю кращого ніде, ніде нема. Чудовий цей чарівний білий світ, І краєвиди тут подібні раю: Бузок і липа, яблуневий цвіт – Це все краса Андріяшівського краю. А колись давним-давно Два рідних брати Тут заснували це село, Щоб сіяти й орати. Андрій та Яша – звали їх, Красивих, дужих, гарних, Що досягнули мрій своїх У прагненнях не марних. Ось біля тихої ріки, Де верби над водою, Перші поселення були, Сповиті глиною й лозою. Зелені в травах береги, А в Мельниках дрімучий ліс. Ховались звірі навкруги, Й мисливець здобич легко ніс. Треба ж добре було знати 132

Катерина Скляр Косяки Сули-ріки, Щоб улови добрі мати, Та не жить, як жебраки. Так, як колись і донині У Сули глибини синява, Так як колись у долині Вечорами плаче сова. Також дуб наш могутній Біля церкви стоїть, Триста років самотній, Все, що бачив, таїть. Бачив горе і сльози, Бачив радість і сміх, Не здолали морози, Він є символ для всіх. Шингурі, Зацарина, Підгай, Горби – Такі кутки і здавна повелись. Так ми звемо і зватимем завжди, Бо їх назвали ще багато літ колись. Ішли роки, міняли їх століття, Росло і розвивалося село, В часи війни і в роки лихоліття Своїх синів за волю віддало… Колективізація, війна і відбудова, - Цей шлях пройшли із честю земляки. А незалежність і свобода слова – Ось ці здобутки будуть навіки. Історія села – це літопис країни, Яку союзом називали ми. І ті великі грандіозні зміни 133

Катерина Скляр Нас в «перестройку» тупо завели. В руїнах ферми і поля спустіли, На заробітки їхати почали… Хіба ж такого люди всі хотіли, Хіба ж раніше ми отак жили? Тепер село потроху оживає, Бо в ньому є господар-меценат. За Андріяшівку він завжди вболіває, Він в боротьбі за неї, він солдат. Він – є підтримка і опора, Якщо нужденний – сирота або вдова. А ще пошле продукти і поїде їх комора Туди, де фронт, де бій, передова. А це – Михайло Шевченко – фермер наш, Народився і живе в селі. Він патріот і доброта – його багаж, А ще він знає ціну хліба на землі. Величних планів в нього ще багато, Це лиш початок всіх хороших змін. Село оновлює уміло і завзято, І всі чекають гарних перемін. 134

Віктор ТОГОБІЦЬКИЙ Віктор Павлович Тогобіцький народився 25 грудня 1936 року в містечку Драбів Черкаської області. Закінчив профспілкову Академію культури м. Ленінград. Дитинство припало на роки війни 1941-1945 років. Навчання в місті Харкові. Трудова діяльність – місто Черкаси, місто Кременчук, місто Ромни: механік, конструктор, керівник танцювальних колективів. 1986-1997 рік – завідуючий відділом культури Роменського міськвиконкому. Ветеран Заслуженого самодіяльного народного хору України, учасник самодіяльного народного чоловічого ансамблю пісні заводу АТС, учасник телетурніру «Сонячні кларнети», мистецького свята «Лесині джерела». Має ряд державних нагород, Грамоти міської ради, управління культури та Міністерства культури, має медаль ВНДНГ, авторське свідоцтво на винахід. Поезію писати почав у шкільні роки. 135

Віктор Тогобіцький Ромен, Ромен, моя колиска світанкова, Умитий росами в каштановім цвіту, Стоїш віки, мій красень над Сулою. Я квіткою твоєю проросту Із вірою, надією й любов’ю. Люблю твої, Ромен, каштани, Люблю твої, Ромен, сади. Квіткою ти сяєш у тумані, І зорієш, і зовеш; «Прийди». І я іду до тебе в пізню осінь, І я іду до тебе в цвіт весни. Тут мої ходили ноги босі, Й до тебе повертаються вони. Коли цвітуть каштани у Ромні, І пахнуть медом цілунки роменчанок, Моя душа світлішає й мені Дарує щастя кожен ранок. Коли достиглі падають каштани, І літо бабине мереживо пряде, Моя душа радіть не перестане: За літом бабиним молодість іде… *** Ой бандуро, моя чарівна, Ти мене приведи до Ромна. Я у ноги йому поклонюсь, І до серця його притулюсь. Розкажу, що з дитинства люблю Колискову столицю свою, Що колись колисала мене, І в любистку купала мене. 136

Віктор Тогобіцький Твої вулиці – мрії мої, Мов дороги життя – твої ріки. Сквери, парки й зелені гаї В моїм серці з тобою навіки. Твої щедрі вишневі сади Запали в душу мені назавжди. Я до тебе колись повернусь І до серця твого пригорнусь. *** Я буду ждать тебе в саду Вечірньою зорею. А потім в казку поведу І назову своєю. Ми підем зоряним шляхом У ті світи незнані, Де будем ти і я – удвох В шаленому коханні. Де біль гріховної краси Ти сприймеш всім своїм бажанням. І всю себе ти віддаси Заради вірного кохання. Нектар твоїх медових губ Зірву в шаленому коханні, Що об’єднає нас обох В гріховному єднанні… А блідий місяць – свідок наш, Що виплива з-за хмари, Благословить на вірність нас На все життя у парі. 137

Віктор Тогобіцький Женщине Я напишу тебе стихи… И пусть они не совершенны, Но ты меня за них прости, В стихах написано все верно. Ты мой последний листопад, Ты – моя боль, моя отрада. Слова, быть может, невпопад, Но для меня ты высшая награда. За то, что в жизни верность я хранил, За то, что жил законами морали, Пока тебя не полюбил, Когда с тобой мы повстречались. Теперь тобой живу я и дышу, С тобой встречаю я рассветы, С тобой я жизнью дорожу, А без тебя мне жизни нету. Так пусть хранит тебя Господь От всех невзгод, прошу у Бога. Меня ты только не забудь, Моя святая недотрога… *** Понад Сулою рано-рано Я росу збирав руками. Умивався, милувався, В дзеркальну воду задивлявся. Бачив там красиву вроду, Пив джерельну чисту воду. Думав, так ще довго буде, Поки в скроні осінь прийде. 138

Віктор Тогобіцький Та збагнути не устиг я, Коли раптом посивів я. Скроні стали мої білі, Мов сріблясті чисті хвилі. Ясні очі помутніли, Вже немає й тої сили, Що колись гриміла дуже.., Стало все чомусь байдуже. Так спливло моє життя, І немає вороття. У дитинство, юність сонця Залишилось лиш віконце. У яке я виглядаю, Жду когось – і сам не знаю. Може, ту, що всіх збирає, В рай чи пекло відправляє… Так тож закон і суть лиш в тому, Хтось піде раньше, а хтось – потому. Все суще має свій кінець, Закон життя – всьому вінець. *** Зачем в моей душе Ты разожгла пожар? Зачем сказала мне, Что я еще не стар? Зачем в твоих глазах Я вижу зов весны? Зачем, зачем, зачем Ты входишь в мои сны? Зачем зовешь меня Ты в синь лесов? 139

Віктор Тогобіцький Зачем ты даришь мне Свою любовь? Зачем, о Боже, я Схожу с ума? Зачем, зачем, зачем Люблю тебя я без ума?.. Зачем я перед сном молюсь, Зачем прошу прощения у Бога, Зачем судьбе своей корюсь, Зачем сужу себя не строго. За то, что совершаю грех, За то, что не имею права Тебя любить. Но еще больший грех И не любить тебя, имея на то право. Мне право это послано тобой, И я его воспринял как блаженство, Прожить последнюю с тобой любовь Как высшее на свете совершенство. Зачем же нам скрывать любовь, Зачем же прятаться от сглазу, Зачем пренебрегать судьбой, Тогда уж лучше в прорубь сразу. Ведь для любви неписанный закон, Она иль есть, иль ее вовсе нету. Так если есть любовный перезвон, Храни его дороже, чем монету. Так и живи, люби, страдай, Не откликайсь на пересуды, А если кто й осудит невзначай, То Бог простит и чувства не осудит. *** Хоть мы седые и слабы, Но духом мы еще сильны. Нас и давят, и гнобят, Но мы готовы отстоять 140

Віктор Тогобіцький Свое достоинство и честь, И свободу, что в нас есть. И пока мы будем жить, Будем этим дорожить, Помнить славные дела, Что творили для добра. Не ради славы и наград, - Чтоб народ наш был богат. Но что посеяли, то жнем, Потому мы так живем. А чтоб судьбу за хвост держать, Надо ею управлять. Надо жить, а не роптать, Веру в лучшее не терять, А лучше руки приложить К тому, что даст нам лучше жить. Не расточать, а созидать, И богатством прирастать, И пока духом мы сильны, - Мы еще не побеждены. *** Працівникам культури Творіть красу! Даруйте радість людям, Без суєти, без крику, без образ, Бо праця ваша потрібна людям, Аби в суспільстві все було гаразд. Бо світ краси – то величезна сила, Їй рівної немає на землі. Вона несе в собі, що людям миле: Любов і щастя, й світло на землі. Ви – кращі! Ні – найкращі! Друзі. Даруєте емоцій зорепад. Красу несе й калина в лузі, А ви – між люди ще й здоровий лад. Тож зичу вам здоров’я і наснаги, 141

Віктор Тогобіцький Й гарячих поцілунків на губах. А зоря надії, віри і любові Освітить ваш тернисто-творчий шлях. Творіть красу! А ми вам вдячні будем. *** Два яблока целуются на ветке, Два голубя летят под облака. Два лебедя плывут по синей речке, Влюбленных двое рядышком пока… Под сильным ветром яблоко слетело, Злой ястреб голубя убил… Охотник, сволочь, лебедя застрелил, Любовь влюбленных наговор сгубил. Да! В жизни часто так бывает: Где двое любятся – всегда завистник есть. В лицо так мило улыбается, А за спиной – зубами готов съесть. …Не удивляйтесь подлости людей, Бывают и порядочные тоже . Плохие – не с Луны среди людей, А нами же рожденные, похоже… Добро и зло – как Бог и сатана: Один творит добро, другой – весь полон зла. Кто победит в святой борьбе – Тот и будет править на земле. Помните об этом, люди… *** 142

Віктор Тогобіцький Посвята Анатолію Мокренку (з нагоди нагородження орденом Ярослава Мудрого) Даруйте пісню солов’їну Усім, хто прагне у житті Любить і любить Україну, Як сльози матері святі. Бо Україна – це калина, Бо Україна – це чебрець. Бо Україна – є перлина, Великий Бог – її творець. А кожен син – її надія, Донька-красуня – майбуття. Даруйте ж пісню солов’їну, А пісня хай несе життя. І хай щастить вам у дорозі, Й піснями стелеться земля. Та на батьківському порозі Згадайте, родом звідкіля. Перекотиполе Воно кружляє, котиться, сміється, Своїми персами торкається землі. І сипле зерно, що навесні проснеться, Й забуде про свої сумні жалі І знов життя для нього забуяє, І соки вічності віддасть йому земля. Коли ж осінній вітер загуляє, Зірве його і в височінь собою закружля… То знов покотиться воно по стиглій ниві, Своїми персами торкаючись землі, Розсипле зерна, що зростуть щасливі Й забудуть про свої і жалі… 143

Віктор Тогобіцький Так все в земному круговерті: Одне старіє, друге цвіте й бринить. Людина й вічність до самої смерті Як поле з перекотиполем гомонить… *** Людські цінності Ціную дружбу – над усе, Люблю людей відкритих, щирих, Які не зрадять, перш за все, А по-друге, серцю милих, Які підставлять там плече, Де й не очікуєш, а потім Розрадять душу й, мов ключем, Відкриють підлість, що й згине потім… Підступність, зради міражі Розвіються туманом. Лишиться тільки слід в душі За злочин, скоєний обмани. Підозра, підлість, крик душі Не проростуть у вірній дружбі. Лиш буде радість у душі Й розквітне свято вічній дружбі. Бо дружба –правди суть, Якщо вже є – її не зрадиш. Якщо немає – полин пожнуть,, Бо чим її зарадиш… Лиш тільки там, де дружби рай Й немає ворожнечі, Там сіють хліб із краю в край, Й табу до ворожнечі. Там, де панує дружби міць, Й табу до ворожнечі, Щасливі всі, бо дружби міць Дорожче ворожнечі. *** 144

Віктор Тогобіцький Моя седых волос причуда Мне говорила: угомонись. А я в ответ: постой, покуда, Ты вокруг нас оглянись. Какие стройные фигуры, Какие нежные глаза… Сам Бог простит нам те амуры, В глазах которых бирюза. И свет которых – ярче солнца, И страсть сильнее, чем огонь. Так кто мне скажет: смотри молча, И кто прикажет: их не тронь… Они ж меня зовут куда-то, Как тут соблазну устоять?.. И я, как в юности когда-то, Спешу, чтоб стан ее обнять. Бегу, лечу навстречу бури, Где сладок мед вишневых губ. Как завороженный, до дури, Хоть сам давно уже не дуб… 145

Віктор Тогобіцький Бросаюсь в омут с головою, Чтобы прожить последний час… Потом – хоть оземь головою, - Лишь бы хватило сил сейчас… Но стоп! Довольно! Она действительно права. Пора закрыть глаза на этих, В глазах которых бирюза. И юпочки повыше пупа, И ноги прямо от ушей, И вовсе было б даже глупо Себя увидеть рядом с ней. Сонет Я на тебе чекав між беріз, Тихо віття вгорі шелестіло. Та ти не прийшла, другий на дорозі зустрівсь, І за ним твоє серце побігло. Він красивий, високий, стрункий, Чарівними словами замріяв. Та невдовзі у щасті твоїм Вітер розпачу в душу повіяв. Так, те щастя не довго було, Бо на зраді воно знялося, А я все приходжу до тих беріз, І чекаю на тебе ще й досі. Може, прийдеш до мене тепер, Коли залишилась самотня. Ти збагнула, мене тільки тепер, Хто для тебе був щастя безодня. У житті не було вороття, Відшуміли березові віти, Та любов не пішла в небуття, Пам’ятаю й тепер твої руки, 146

Віктор Тогобіцький Що голубили ніжно мене В тихім шелесті трав і берізок. Я закоханий, бачив тільки тебе Й марив щастям з тобою навіки. Та в житті не було вороття, Не судилось нам долі з’єднати. А судилось одне каяття І довічно свою долю картати. Одкровення …Мені згадалось, як уперше Ти ніжно обнімав мене, Притиснув до свого моє гаряче серце, І ніжним поглядом спалив мене. Ти щось казав, то я не чула, Здавалося: відпустиш - упаду Як птиця, що безкрила І без опори на вітру. Ти цілував мої гарячі губи, А я цвіла, як маків цвіт весни. Ти пестив лагідні мої дівочі груди, І я поринула в чарівні юні сни… Оте щемливе, болісне, стисливе Кохання перше, що між нами розцвіло, Мене відкрило до ще більших звершень, Яких іще у мене не було… Не відштовхнула, не відвела, сама хотіла Того, що й ти, незнаного чогось, Коли тебе в собі відчула, І тихо зойкнула чогось… 147

Віктор Тогобіцький І світ поплив. Я падала у безвість, Свідомість не верталася мені, Коли ж вернулась, то очі в очі Й німе питання «Твоя тепер я а чи ні?» -Моя, моя, єдина і жаданна, Без тебе в цьому світі я помру. Я буду лиш тебе одну любити, І я повірила цьому. Жалю й розчарування не було. …Оте щемливе, болісне, стидливе Кохання перше, що між нами відбулось Мене відкрило до ще вищих звершень, Яких іще у мене не було. Люблю й тепер, і все життя любила Тебе одного, мій цар і Бог. Ти дав мені для злету крила, Щоб я спізналась, хто для нас є Бог. Бо тільки він дає нам сили і бажання Любити, вірити, добро нести. А те найперше юності кохання На все життя у серці зберегти. І бережу, і буду берегти, Оте святе, що є в мені. Кохання перше – найсвятіше, Що ти тоді подарував мені. 148

Поліна КАШЕНКО Кашенко Поліна Валеріївна народилася в місті Ромни Сумської області 9 квітня 1996 року. Студентка Сумського Державного університету, факультет лінгвістики. Активна учасниця художньої самодіяльності міста. Виступала в містах – Ромни, Суми, Чернігів, Київ і ін. Писати вірші почала в шкільні роки. Частина їх – на ваш розсуд. 149

Поліна Кашенко Чомусь так прикро, Що життя минає… П’ятнадцять років на твоїх плечах… Чомусь так прикро, Що ніхто не знає, Які події живуть у моїх думках. Та й не любила ще, А цілувала губи, Казала прикро, що зимно у душі. Та й не любила ще, А плакала щоночі, Коли молила серце: «Відпусти…» Боялася кохати щиро, Коли сльоза бриніла на щоці. Боялася сказати правду, Коли тримала серце у руці… Боялася заплакати щосили, Коли втрачала рідне щось мені. Коли в житті зітхання так просили Подарувати все життя тобі. Коли шалена думка не змовкала Про страхи, про батьків моїх… Боялася чи ні – сама не знала, Вернуть хотіла батьківський поріг. Хотіла пригорнути, розказати, Як тяжко жити, але білий світ Не дав забути, людям показати Тривожний крик і сльози з-під повік… 150