Імпрези моєї душі

Тетяна Лісненко Миргород 2017

ББК «Імпрези моєї душі» - чергова прозово-поетична книга письменниці Тетяни Лісненко з міста Ромен. У розділі «Зажура осінніх днів» містяться поезії авторки про чисте і трепетне кохання, непередбачувану і підступну розлуку, про найчарівніші миті життя і хвилини розчарувань. У розділі «Печаль у душу» поміщені поезії про життєві ситуації, мудрість віку та сенс людського життя. Також авторка вплела в розділ жмуток пейзажної лірики, де переважають осінні мотиви. У розділі «На протязі надій» поетеса висловлює впевненість у завтрашньому дні, закликає плекати надію і мету і йти до них упевненою ходою. Новели та оповідання різної тематики приємно здивують читача, оскільки в цьому жанрі письменниця стала працювати недавно.

Зажура осінніх днів ~3~

Зіллюсь з природою навіки, Розстану в ній, неначе лід. Усе оце - ліси і ріки, Й пташиний високо політ - Що аж до скону моїх літ – Зіллюсь з природою навіки, І загублюся серед віт… ~4~

Чому? Чому завжди приходиш лише в сні, Як за вікном – гарячі зорепади, Як хтось цілунки щирі – не мені, Від яких гаснуть літа ескапади. Як тихі зорі падають в траву, В коханні чиїсь душі затісні… Твоїм минулим й досі я живу, А ти чомусь приходиш лише в сні. Крокує осінь… В душі поспіша, Калин торкає кетяги рясні… В печалі плаче штопана душа, - Чому приходиш й досі лише в сні?.. ~5~

Не цурайтесь Ви хусток не цурайтесь, дівчата, І носіть їх завжди залюбки! В Україні хусток так багато, І цвітуть на них квіти віки. І цвітуть на них пижма і м’ята, І фіалки, й рясні сокирки. Не цурайтесь хустинок, дівчата, Що ж ви носите тільки шапки… У хустках українські дівчата Наче писанки в будні й свята. Там і стежка в дитинство хрещата, Там і юності тінь золота. Й матіолою щастя лелече Завіта, мов калина в вінку, Як накине дівчина на плечі Білу хустку шовково-п»янку… А чи синю, чи ніжно-зелену, Чи до церкви, чи то до ріки… Я скажу – це краса, як на мене, І навіщо ми носим шапки? Не цурайтесь хустинок, дівчата, Колись їх скільки в скринях було! І не гоже про хустку мовчати, Колись ними цвіло все село. На хустки Україна багата, І цвітуть вони рясно роки. Не цурайтесь хустинок, дівчата, Залишайте для хлопців шапки! ~6~

Осінь в місті Вже ліхтарі в сльозах вологих ранків, Дахи і тин, і стежечка ота… В очах сумних наляканих світанків Блищить, мов сонце, леліть золота. А осінь вже крокує рідним містом, Немов, шукає родичів-сватів. Вищипує з дерев останнє листя, Збирає в жмені перли золоті… І неба дно гаптує сива просинь, Печаль сумує в зарослях дібров. Наївна ця, дощами мита, осінь, Показує нам знову свій норов. І дощ іде: і день іде, полоще ніч, Звисають з неба золото- нитки… Й зима крокує гордо нам навстріч, Щоб викрадати підло в нас роки… *** ~7~

Осінній день Осінній день… І трепетна зажура, На склі, як сльози, крапельки дрібні. В душі мугиче дивна партитура, І мчать у осінь потягами дні. Остання квітка марить соком літа, Коли луги цвіли, немов хустки, Тепер вітри висвистують у вітах, З жоржин зривають в’ялі пелюстки. А яблуні-антонівки сплетіння Гілля встромляє в небо голубе… Яка ж вона чудна, пора осіння, Вона мені нагадує тебе… ~8~

Не чіпай мене, осене. Зазирає осінь в мою душу, І струну болючу зачіпа… - Ти у серце спомину не струшуй, Я на спомин жадна і скупа… Я забула тихі зорепади, Погляд, почерк, образу штрихи, І обман, і видуману зраду, Клятву і цілунки, і гріхи… Я давно забула все, навмисно, Літній дощ все вимив дочистА. І на плечі сум уже не тисне, Інший виціловує вуста… Не чіпай мене, бо я – ще літо, І тепло мене не полиша. Ще душа квітує розмаїто, Й кожен день у вирій вируша… *** ~9~

Якби ж Симфонія осінньої печалі Гойдала тінь небесних ліхтарів. А наші душі трепетно мовчали, Пили, мов ліки, погляди зорі. І серцю було в обіймах затісно, Від щастя задихалася душа… А потім – дощ холодний, як навмисне, Який тоді ніскільки не втішав. І чули ми калин гірке тужіння Й печальний крик пташини угорі. Яка ж тривожна музика осіння, Які ж печальні очі вечорів! Якби ж то нам у завтра зазирнути, І, щоб очей не виїла роса, - Кохання в душу ніжно загорнути, Й нехай з теплом весняним воскреса… ~ 10 ~

Золотава осінь Грає осінь гарячим відливом, Діамантиться клен у росі, І у небі десь гуси журливо Тонуть в неба вечірній красі. Ти гориш, наче вогник в лампаді, Моя осене, жовто-руда… У багрянім ряснім листопаді Свої мрії ти не розкидай. Ну яка ж ти, красуне, прекрасна, Тільки сукня линяє твоя… Золотяться в дощах твої пасма, Золотава сестрице моя! ~ 11 ~

*** Приходить день і мить, і час, Коли приходиться збагнути: Життя премудрощів вчить нас, Й нічого в світі не вернути. І те, чого навчила ненька, Все берегти, що нам дається, Життя ж бо – ниточка тоненька, Яка, шкода, раптово рветься. *** Білим птахом у небо полину, Зір гарячих з долонь натрушу, І в печальні для тебе хвилини «Я кохаю» в душі напишу. На весь світ закричу, як умію, Щоб мені відгукнулись ліси, Від кохання твого шаленію, Від цілунків твоїх і краси… Для нас двох поверну тепле літо, Будувать для нас буду мости. Щоб розлукою не захворіти.., А чи любиш мене отак ти?.. *** ~ 12 ~

Печальна вранішня зоря Так гірко плакала, Її терпка горе-сльоза На землю капала… Земля зітхала, на біду, Дуже втомилася. На вражім підлому сліду Низько схилилася. Кричала вдосвіта вона, Аж захлиналася. Кровила рана їй страшна, Не рубцювалася… У грудях куля навісна В леті спинилася, А навкруги – біла весна Росою вмилася… Ті роси-краплі голубі На землю капали, То Україна у журбі Так гірко плакала… *** ~ 13 ~

Вік пройшов з того часу А я тебе не бачила півроку, Здається, вік пройшов з того часУ, Як ми навстріч зробили по півкроку, Тепер кохання в серці і несу. Несу його я трепетно до краю, Боюсь розхлюпать в бережній ході. З роками, бачу, - свічкою згасаю, Бо роки вже і так немолоді. Хоч ти не йдеш – чекаю дні і ночі, Уже втомилась праведна душа… А всі надії трепетно-жіночі Ця осінь теж ніяк не полиша. І я з весною знову воскресаю, Хоч знаю добре: літа не спасу… А пам’ять серце болем копирсає.., Здається, вік пройшов з того часУ… *** ~ 14 ~

Солодкі сині грона винограду - Неначе дивні людям подарунки, І тінь старого маминого саду, Й метеликами наші поцілунки. А тепле літо – музика трембіти, Що в серці дивним квітом виростає. У небо синє хочеться злетіти, Шкода, що крил білесеньких немає… І літо тепле – срібні зорепади, - Загадуймо бажання на удачу, Щоб жовта осінь злого листопаду Зітхань не чула, охання і плАчу. А тепле літо – музика та й годі! Співають клени, сосни, ясени… Усе таке красиве у природі, Але найкраща казка – у весни. ~ 15 ~

*** З світанку починається життя, А ще - зі співу пташки голосної, З тонкого мами диво-вишиття, З черешні-вишні солодко-рясної. З туману випливають світлі дні, Неначе білі лебеді в турботі. Колись настануть теплі вихідні, А потім – знову в справах, у роботі… І знову вечір тишу продає, У сяйві зір – весь двір у позолоті. І спать хвороба, часом, не дає, Все в світі залишається на потім. Так день за днем продибують літа, Світанок, вечір, ніч п’янка і зорі. Й колишнє осінь листом заміта, Все залиша в забутому узорі… І так по колу рухає життя: Від дня до ночі, з ночі і до ранку. Нема в житті нічому вороття, Ширмує час вже вицвівшу фіранку… *** ~ 16 ~

Навчи… Навчи мене любити самоту, Я так її боюся, наче грому. Тебе завжди чекаю на мосту, Коли ідеш, утомлений, додому. Ніяк не полюблю я самоту, Бо звикла я до тебе вже за рОки. Ловлю твій погляд прямо на лету, Мене тривожать тихі твої кроки… Боюсь і оминаю самоту, Зорить вона холодними очима… А від зітхань легких твоїх – росту, Ростуть у мене крила за плечима. Навчи, прошу, любити самоту, Мені сам Бог послав її навмисне… А я плекаю душу холосту, На яку біль у тиші дикій висне. Навчи мене, і я буду сама Ту самоту приборкувати вміло. Дозволю їй – мене хай обійма, Але щоб в мене серце не боліло. *** ~ 17 ~

В органзІ твоїх синіх очей Потопає квітчасте колишнє, І гарячі цілунки ночей, І розквітла в саду біла вишня. В твоїм погляді – райдужний світ, Навіть радістю дихає втома. Ми з тобою пройшли стільки літ, І поріг нас не кликав додому. Ми в коріння єдине зрослись, В почуттях молодих скаженіли… Та кохання поділось кудись, Зберегти ми його не зуміли. У тумані твій образ мрячить, Скрізь я бачу твої силуети. Спомин диким полином гірчить, Плачуть сумом забуті кларнети. Хоч привидься мені ти колись, Хай тривога мене залоскоче.., Або в ніч білим птахом явись, І постукай у шибку пророче. Як же важко у спогадах жить, Слухать вітру грайливі балади, Заплітати в печалі блакить, Й виглядати тебе в снігопади… ~ 18 ~

*** Щодень мені моя душа Сумні диктує теми, І я занурююсь в вірша, Шукаючи тотеми. Туман закутує мене В минуле пожовтіле, Боюсь, печаль не обмине, Засушить моє тіло… Уже кутки мого вірша Мов слів страшних гареми… Ну що ж, нехай моя душа Сумні диктує теми… *** ~ 19 ~

Твоя любов мінлива Твоя любов мінлива, наче осінь, Де барв багато, різних кольорів… Вже сиві пасма грають у волоссі, А ти – з любов’ю, де б кого не стрів… Всі дні твої – немов болгарський бісер, Від його блиску – просто захворів… До тями не вернув ні дощ, ні вітер, Живеш під сяйвом лже-прожекторів… Колись збагнеш, та пізній буде час.., Душа здригнеться, наче на суді. Життя почнеться сіре, без прикрас, Кому потрібен будеш ти тоді?.. ~ 20 ~

Пахне осінь Осінь пахне грушами і сливами, Бузиною в кетягах п’янких, Персиками стиглими, оливами, І медами в сотах золотих… Пахне осінь долею розкутою, Тереном і глодом у саду, Пахне трішки сумом і розлукою, Так буває, шкода, на біду… Вечори, обласкані трембітами, Віддають задавнені борги, Де кружляє тиша поміж вітами, Ніби жовті клаптики фольги. Органзою диво-золотавою Осінь висне в жовтня на плечі, Пахне вона яблуками й кавою, З присмаками суму і плачів… Осінь з ароматом диво-лагідним, Фреш, вино, і кава, й лимонад… У брилі солодко-гірко-ягіднім, Нам дарує пригорщі принад. *** ~ 21 ~

Осіння мідь розсипалась на стежку, І всі сліди знайомі замела… Змиває дощ з душі рясну мережку, Що нас обох до обріїв вела. А я завжди дивилась в твою душу, Мабуть, тебе намріяла сама… Тепер отак стрічати осінь мушу, Й мене самітність гірко обніма. Окриль на мить мою безкрилу душу, Нехай вона в коханні вироста. Твоєї тиші я ж бо не нарушу, Зітру з душі всі кадри дочиста. ~ 22 ~

Осінній ноктюрн Серпневий день дзвіночком віддзвенів, І вже затихло птахів стоголосся. На гобелени вилинялих днів Жовтаве осінь вішає волосся. Між віт звучить сполоханий орган, Снують над полем стомлені тумани. І мрій в душі – великий караван, І б’ють тривожно в серці барабани. Тривожна мить… Яка тривожна мить! А дощ на шибці – крапелькою літа… Якби ж то можна осінь зупинить, Нехай би ще – і скрипки, і трембіти. Та йде вона, упевнено зорить, Останнє листя смика пожовтіле. Осінь не відає, що і її згорить Свічею парафіновою тіло… ~ 23 ~

Дощова осінь Тупцює дощ у осені на грудях, І в ніч холодну плачуть зорепади… Й вітри у душах чередами бродять, Ідуть в загін барона-листопада… У шибку б’є, поповнює калюжі, Зволожує всі душі спорожнілі. А в лузі верби, голі і байдужі, Схилили голі віти обважнілі. Надовго дощ осінній і колючий, Вже вимив душі людяні старАнно. Такий той зір у осені болючий, І ночі й дні шліфує філігранно. Та пройде й осінь, бо й вона не вічна, Колись між бур зимових заблукає… Але вона – усе-таки магічна, Красою душі людям обпікає. ~ 24 ~

Печать у душу ~ 25 ~

*** І знов запахло пепинкою літо, Хоч швидко так вогонь його згаса… А я боюся осінь свою стріти, Яка печаллю серце копирса. Останні дні у сонячнім промінні Руді зітхають велетні-дуби, Від осені ніде нема спасіння, А літо просить: «Ти не відлюби…» Уранці – знову трепетне тужіння, І плач, і смуток – в Акорді усе! Між віт шугає музика осіння, Печаль у душу вересень несе… Грушевий сад витрушує сорочку, Де пізні квіти сохнуть в самоті.., А я на серпня пізнім острівочку Збираю літа рештки золоті. *** ~ 26 ~

Ще бабиного літа баговиння Солоним сумом висне на плече. Та ніч серпнева, зоряна і синя, Здавалось, в осінь зроду не втече… Гаряче літо нас уже зреклося, На цілу зиму згасли світляки… І тільки в снах кохань палких колосся У душах гублять суму мідяки. А осінь пізня– з поглядом спесивим, Непрохано калюжами бреде. Нас кутає в тумани срібно-сиві, З собою зиму в душі нам веде… *** ~ 27 ~

В цю осінь я заходила тривожно, У серці били сотня ковалів… І сіпалася жилка в мені кожна, Як проводжала зранку журавлів. В душі моїй стогнала сонно скрипка, Коли над містом гніздився туман, Коли сльозу ковтала моя шибка, А в неї стукав холодом обман… Жорстоко осінь вкрала в мене літо, Яке ділили ми колись на двох… І споминам уже не відболіти, Цвіте в душі моїй чортополох… Й зима морозна холодом лякає, Хоча вона і бажана комусь.., А мене літо в обійми гукає, І я колись до нього пригорнусь. А зараз – осінь, в жовтій вишиванці, На грудях сто коралових намист, І вітру із дощем в печальнім танці Підіграє листОпад-гітарист… ~ 28 ~

Хай буде літо Уже лишилась жменька мого літа, Відкапують останні теплі дні… Скидають листя яблунь пишні віти, І від дощів дороги геть брудні. Скидає серпень кольорову хустку, Бо вже павук леліть свою пряде. Й жоржин зів’ялі немічні пелюстки Печаль на плечі осені кладе… І все частіш сумні у небі звуки, Печально плачуть в небі журавлі… Не хочу з серпнем жовтої розлуки, Хай буде вічне літо на землі! *** ~ 29 ~

Сумує літо, трепетно зітхає, Ліниво бродить в сивім вишняку. Під вечір же кумедно позіхає, В дитячім гніві заздрить вітряку… Червоні язики диво-шипшини - Немов червоне полум’я свічі. І стиглий кетяг гордої калини Горить на фоні жовтої парчі. Спинилось літо, погляд винувато В кущах жоржин сполохано хова. А в небі - хмари сіро-білуваті, Й слід літака, як вигнута брова. Чи літо це, чи осені пастелі, Чи літ пройдешніх біла курява… Летять понад землею каруселі, Від яких просто кругом голова… *** ~ 30 ~

Осінь тужить За літом тужить осінь босонога, Зітхає важко в клена на плечі.., І сіро- мокра, стомлена дорога В калюжах плаче пугачем вночі. Там – верби плачуть листом золотистим, Калин кущі сумують при межі… І лише сонця промінь лже-барвисто На землю кида сонні міражі. Десь пташка квилить сумно серед віття, На листя сльози ронить, як дощі, І бабиного літа повноцвіття Горить вогнями дивної свічі… І все навкруг аж світиться імлисто, Марудний дощ, як з решета, впаде, І горобин коралове намисто Собі на груди осінь покладе… *** ~ 31 ~

Зайду у осінь Я в літо бабине упевнено зайду, Струшу росу з замріяного саду, І до жоржин вустами припаду, Не дам їх знищить злому листопаду. Хай спомин той жариною пече Мою навіки виболілу душу, Та не впадуть печалі на плече, Бо я чекати березня ще мушу… Я ляжу спати в головах весни, Де з білих вишень падають печалі.., Хай в травні дощ, марудний і рясний, Але щоб зорі – тихими ночами… Сьогодні ж осінь панною іде, Надії листям стеляться під ноги. На плечі жовтень руку вже кладе, І лише спомин – в літо босоноге. А я з собою бесіду веду, Тебе давно не кличу на пораду… І в літо бабине без тебе я зайду, Струшу росу з замріяного саду… ~ 32 ~

Для того і весни Плаче скрипка осіння, Сльози в душу дощем… І терпке голосіння Там розбуджує щем… Золоті диво-ноти – Світлячками у ніч… Суму вже не збороти, Сім печалей навстріч… Мавок привиди -тіні У тумані легкім… Золоті заметілі У фокстроті п’янкім… Тужить скрипка, ридає, На причілку розлук… Сум на землю спадає, Де смерек перегук… Тільки знаю – воскресне В травні радості щем… Бо для того і весни З теплим майським дощем… ~ 33 ~

Спішу в обІйми маминого саду, Де буз цвіте і смолка польова… Іду завжди до яблунь на пораду, Коли в душі кінчаються слова… *** ~ 34 ~

Ластівки моїх слів необачних Тобі в душу – як стріли меча! Скільки поглядів злих і невдячних Із-за лівого знову плеча… Я тобі не дивилася в душу, Бо зачинені дверці були.., А тепер лише каятись мушу, Що кохання сніги замели… Я тебе почекаю невтішно, У тумані твій обрис зловлю. Може, все це наївно і смішно, Але й досі тебе я люблю… *** ~ 35 ~

Відходить за сад моє літо Відходить за сад моє літо, Дірявим човном відплива… І в’януть натомлені квіти, Й рудіє прим’ята трава. Вже осінь намилила п’яти Без дозволу в душу зайти… А я буду ряст ще топтати, Й у творчості буду рости. І срібні сивини на скроні – То смуга життя золота. Припну вже розгнуздані коні Й на мить пригальмую літа. Й не зайдуть у душу морози, Я з веснами – знов зацвіту! Й травневі сполохані грози Розбуркають душу святу. І хай не лякає та осінь, З-за саду ще не вигляда.., Вгорі ще гойдається просинь, А значить, в душі – молода!.. *** ~ 36 ~

Шибки розбиті теплої душі Так сумно знову дивляться у сад. Вже відцвілись медово спориші, І все пройшло, не вернеться назад… Ось знов холодні випадуть дощі, Осінні мавки в полі закричать. І падолист в схолодженій душі Поставить срібну осені печать. *** ~ 37 ~

Залітають у душі нам весни, Та не надовго в гостях вони. Тільки серце від туги воскресне, Зацвітають там знов полини… Бо роки – нам туманом на плечі, Вже, мов свічка, згасає життя, Й коли в небі вже кола лелечі, - Бачим мрій золотих вишиття… Вже онуки і правнуки квітом В різні сторони віттям пішли. Залишається тільки радіти, Тільки ми наче і не жили… Хто ж підкручує стрілки навмисне? Вітер осені – й той підганя… Отож смуток на плечі і висне, Бо вже старість – як справжня рідня… ~ 38 ~

Життєва течія Вже осінь, сіються тумани, І дощ над річкою бреде, І сині в сяєві лимани, Краси такої – більш ніде! Останній лист свічею гасне, Павук леліть свою пряде, Усе таке швидке й завчасне, І час біжить, летить, - не йде. А там – зима, сніги й морози, І холод вгніздиться в душі… В очах твоїх – солоні сльози, В душі твоїй – сумні вірші. Та все колись мине, одначе Така життєва течія: Дощем холодним осінь плаче, А літо – сонечком сія. *** ~ 39 ~

Дощ Періщить дощ вночі злодійкувато, Танцює рясно в мокрому дворі. По сонних вікнах – бісером стаккато, Аж гасить жовті очі ліхтарів. Ридає небо, мов несамовите, Святої стільки вилито води! Здається, в душі праведні налито, В саду до блиску вимиті плоди. Періщить дощ і б’є себе у груди, Та теплі його сиві батоги. Він довго мити душі іще буде, Доки природі всі віддасть борги. ~ 40 ~

Осінь А осінь – то на гойдалці сидить, Занурена у музику дощів, То шиє гладдю вересню блакить, І вішає на куполи кущів. Від зір стрибає сяєво лимонне, Немов гарячі іскорки свічі. Й звук падолисту тихо й монотонно Невтішні гасить осені плачі… А сірий дощ – як звуки дивних клавіш, У шибку стука, начебто кришталь. Й думки мої – мов птахи золотаві Летять ключами вересня у даль. І блискавка підморгує з-за хмари, Мов плазму, розсікаючи озон. Каштани на новенькім тротуарі Танцюють традиційний вальс-бостон. І так чомусь тривожно на душі, Чи з осінню любов палка не скресне?.. Через зимові стіни комишів Чи прийдуть знов до мене мої весни?.. ~ 41 ~

З осінню Позіхає осінь на причілку, Як за день наморене дівча. І зітха калинова сопілка, Їй тепла тепер не вистача. Від тепла зірок вже не п’яніти, Все в туманах вересня зітха, Лиш калинам червоно горіти Без сум’яття, сорому й гріха… Грає мідна осені палітра, Жовте листя – наче маяки. Павутину срібну у повітрі Вішає павук на вітряки. І лиш тільки в споминах те літо, В теплих снах – задимлена весна… А сьогодні мчить несамовито, Наче потяг, осінь навісна… *** ~ 42 ~

Як однокрилий птах Вже доля б’є літами по літах, І паморозь на скроні висіває. А я лечу, як однокрилий птах, Якого промінь сонця зігріває. Понад життям лечу, що маю сил, Жорстокий вітер одіж обриває, І кидає на тло старих могил… А серце мрію гладдю вишиває. У небі сотні жмуриться світил, Там місяць зорі вранці сповиває. Мені б шовкових, розових вітрил, Яких у морі вітер надуває… І я ж лечу, гукаю журавлів, Та голос владно вітер задуває… А в серці купа болю і жалів, І рвана рана й досі не вгаває… Я заблукала в сну очеретах, До себе в душу стежечку шукаю… Йду по землі, немов безкрилий птах, Та, хоч без сил, додибую до краю… *** ~ 43 ~

На порозі осені І серпень вже відкапує поволі, Останні дні – як з береста листки. Лелека запечалений у полі Збирає суму згірклі пелюстки. Уже весь колос в полі позбирали, Лиш золотіє зерно де-не-де. Осіннє танго легені заграли, - До нас у гості осінь боса йде… І крадеться лисицею рудою, Роскосі очі хитрі не хова… Іде в сади повільною ходою, Дощами пізні груші обмива. А я боюсь, і двері зачиняю, Нехай до мене ще не поспіша. Я крізь вікно із нею розмовляю, Хоча і так тривожиться душа… ~ 44 ~

Кінець літа Згортає серпень літа килими, Останній погляд кидає на луки, Уже – подать рукою до зими, - Які ж тривожні подихи розлуки… Розлуки з сонцем ніжного тепла, З рожевих мальв неписаного квіту, З пелюстки, квітки, ніжного стебла, Розлуки з оком бабиного літа… Згасає серпня сонячна свіча, І вересень сіда землі на плечі. І так в душі чогось не вистача, Така у серці стогне порожнеча! А там уже й скажені холоди, Проснеться в грудні біла завірюха… Зима сховає всі наші сліди, І нас з тобою в котре не послуха… Тож відцвітають літа кольори, Аж сльози навертаються на очі. Останній лист загублять явори, І клен зітхне печально серед ночі. А там дивися – старість кружеля.., І сивина непрохана в волоссі… Раніше придивлялася здаля... Тепер же робить голови нам ...босі. ~ 45 ~

Слова Слова ці вирвались із серця, Вони ще теплі, - їх не тронь! Закрий за ними дивні дверці, Й пилюку витри із долонь… І не торкайся крил у леті, Вони – мов зграї журавлів.., Колись зберуться у куплеті, І буде вірш із теплих слів. І знов вони з вогнем – у душу, Як той нездійснений мотив… Хіба ж я їх тримати мушу, Господь в життя їх освятив… *** ~ 46 ~

Повернуться весни Зітхають в осінь білі хризантеми, Полоще дощ їх, холод обніма… Болять мені завжди осінні теми, Та я терплю, бо виходу нема. Гірчить калина, в осінь достигає, Й горобини жовтіють язики. Ліниво осінь садом сновигає, Ховає в пазуху фарбовані листки. Чому ж моя душа на парапеті Тремтить, як лист, що всівся на плече.., Малює на небесному мольберті І погляд твій, і синяву очей? Та вірю я, повернуться ще весни У мою душу, й літо зацвіте… Й моє кохання з вишнями воскресне, І проліском блакитним проросте. ~ 47 ~

Дорога Дорога піниться в первоцвітах, У рясті, пролісках, в чебреці, У яблунь цвіті, в черешень вітах, У теплім сонечка промінці… Дорога в соняшниках і ромашках, В гречках пахучих і спориші, Де квітне груша, співає пташка, - Бринить тривогою все в душі… Дорога в мальвах, у жовтім листі, В солодких яблуках, як меди, У чорнобривцях, калин намисті, Де гублять люди свої сліди… Дорога сніжна, в заметах білих, Підступна, заздрісна і слизька… Сховала скільки слідів зотлілих, Не видно здалеку їх, й зблизька. Цікава й різна життя дорога, Весь вік приваблюють міражі… А прийде час – запече тривога: Пора збиратися до межі… ~ 48 ~

Я забула… Ми гуляли в саду… Ти мені дарував хризантеми, І я вірила в те, що кохання – як чиста сльоза. Та осінній туман викрав наші з тобою тотеми, І печаль як змія, в душу ранену вже заповза… Холод сів на плече.., бо твій погляд у небо байдужий, Хоч у мене в душі ще надія якась не втиха. Ми не бачим себе у холодних осінніх калюжах, Тільки жовтень вночі у тумані печально зітха… Ніч згоріла до тла. І не буде вже нашої ночі, То для когось уже шепотітимуть зорі вгорі. І замовкнуть серця, в унісон уже битись не схочуть, Миготіти лиш будуть у душі золоті ліхтарі… Я забула ту ніч, як липневі задумливі грози, Погляд свій не верну ні на крок у минулі роки. Все забула давно… Бо на скронях осіли морози, І у душу терпку не вертають уже ластівки… *** ~ 49 ~

Не говоріть… Не говоріть, що вже набридло літо, Що так зими вишукує душа, Що вже тепло шовкове пережито, І мрія вас про зиму не лиша.. Не говоріть, що вам не шкода літа, Що вам рідніше осені чоло, І що не страшно з осінню старіти, І засихать, мов соняха стебло… Що до смаку вам верби напівсонні, Й калин гірких полонить вас краса… Впаде печаль в розтулені долоні, І проросте під самі небеса. Окраєць саду схилить свої віти Під музику старого скрипаля… …Не говоріть, що вже набридло літо, Нехай ще в серпня вальсі покружля. ~ 50 ~