Зверстано_A5 (2) Третя весна

Громадська організація «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» ТРЕТЯ ВЕСНА ПОЕЗІЇ Миргород 2017

ББК Поетична збірка «Третя весна» видана за кошти авторів. До збірки «Третя весна» увійшли поетичні твори літераторів міста Ромни та Роменського району, - членів громадської організації «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» (керівник Тетяна Лісненко). Поезії пронизані пекучим болем душі за події на сході. Автори з любов’ю і вдячністю показують мужність і незламність українських бійців, справжніх захисників і безстрашних героїв у безглуздій гібридній війні. Вірші про Другу світову війну повертають у минуле України та показують патріотизм наших батьків, дідів, прадідів, приклад яких наслідують сучасні захисники Батьківщини. Вірші про Любов до України, рідного краю, мови, поезії, роздуми над сенсом людського життя та вічної теми протистояння: миру і війни, життя і смерті, добра і зла, кохання і розлуки – такий лейтмотив збірки.

Дню пам’яті і примирення та 72-й річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні присвячується «Ми повинні знати, що у нас війна може бути на кожному кроці. Ми повинні організуватися по всіх селах і по всіх районах та пам’ятати, що ці люди можуть доповзти до Львова і до Ужгорода. І будуть вони шукати, і будуть вони знаходити всюди негідників. Тому я думаю, що цей вогонь палатиме всюди і буде вчити нас і наших ворогів, що ми не поступимося ніяким чином. І на сході України таких людей, як Рибак, трагічно загиблий від рук нелюдів, є там мільйони. І нам треба зробити так, щоб ці люди встали і треба їм дати зброю, і треба, щоб вони самі захищалися, разом із нашою армією. Доти, допоки ми самі не візьмемося за зброю і не будемо самі оборонятися, доти нам ніхто не допоможе». Дмитро Павличко. 3

З пошаною… Генеральна Асамблея ООН оголосила 8 і 9 травня Днями пам’яті та примирення і присвятила ці дати пам'яті всім жертвам Другої світової війни. Їх відзначають у світі щороку. Бо Друга світова війна стала трагедією та гуманітарною катастрофою, яка коштувала життя мільйонів людей, завдала непоправних втрат людській цивілізації та культурі. Як слушно зауважив відомий історичний романіст і фронтовик В. Пікуль, «…улітку 1941 року ми вистояли ще й тому, що нам у спадщину дістався дух наших предків, загартованих у випробуваннях минулого». Ми низько схиляємо голови перед ветеранами Другої світової. Вони навчили нас, своїх нащадків, головному - жити гідно, любити свою землю, бути патріотами. Вони поділилися з нами найдорожчим - своїм життєвим досвідом, як бути вірними своїй Батьківщині, законам честі, совісті і любові. Обов’язок сучасників – шанувати пам’ять про подвиг українського народу, його визначного внеску у перемогу над ворогом у Другій світовій війні, турбуватися про живих, поважати історію минулого. Наш обов’язок – зберегти пам’ять про те, якою ціною здобута Перемога. Ніяк не загоюється пекуча рана на сході України… Гинуть найкращі сини, лишаються інвалідами в 20-30 років…Будемо вірити в скору Перемогу, бо інакше бути не може. Від щирого серця авторський колектив бажає Вам і Вашим близьким миру, бадьорості, наснаги, міцного здоров’я, тепла, добра і затишку в родинах. Честь і слава живим героям! Світла і вічна пам’ять загиблим воїнам, які відали своє життя за свободу! 4

Тетяна ЛІСНЕНКО Лісненко Тетяна Станіславівна народилася в с. Лучка Липоводолинського району на Сумщині в 1959 році. Після закінчення Сумського педуніверситету працювала вчителем української мови та літератури, народознавства та малювання, а потім заступником директора з виховної роботи в Роменській загальноосвітній школі №3, начальником відділу культури Роменського міськвиконкому. Із 2003 року - заступник директора з виховної роботи, старший вихователь у Комунальному закладі Сумської обласної ради Роменській загальноосвітній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів імені О. А. Деревської, вчитель української мови та літератури, образотворчого мистецтва та народознавства. 5

Тетяна Лісненко Друкувалася на сторінках обласних і республіканських газет і журналів - «Культура і життя», «Справи сімейні», «Педагогічна Сумщина», альманасі «Ромен», «Вісті Роменщини», альманахах м. Хмельницький, м. Канів та Антологіях цих міст, а також в Енциклопедії сучасної України т.7. Твори надруковані в книзі «Літературна Роменщина», Енциклопедія української літератури, колективних збірках - «Лава», «Грань», «З Україною в серці». Нею видано 12 прозово-поетичних збірок: «Сповідь», «Вересневий зорепад», «На полиновім вістрі», «Крок до осені», «Золоті мальви», «Гойдають соняшники небо», «І вишита душі моєї лиштва», «Кобзареве слово невмируще», «І долі в слові поєднались», «Дикий мед», «Окраєць приспаного саду», «Розхристане літо». 23 її поезій покладено на музику різних композиторів та з успіхом виконуються на сценах міста, області, України. Депутат міської ради ІУ , У та УІ скликань, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка, голова Роменської міської громадської організації «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО», лауреат літературної премії ім. Павла Ключини, член Національної спілки журналістів України, член МСПУ. Писати вірші почала в школі, деякі з них – на суд читачів: 6

Тетяна Лісненко Мені приснився ранок без війни: Проміння тепле в шибку заглядає, І пахнуть медом навіть полини, На вітрі крона яблуні гойдає... Співає пташка пісню, не втиха, А небо спину вигнуло навмисне. Й нема під ним ні горя, ні гріха, І душі всі і праведні, і чисті. І я прокинутись боялася ві сні, Боялась зла, жорстокості, провин, Що страшні \"гради\", вибухи рясні Сипнуть на скроні пригорщу сивин. Бо кожен день хтось гине, без вини... Сусід ніяк на сході не вгаває, І вже життя забули без війни, Яка хрести так щедро висіває. Де так раптово падають сини, Батьки, брати і наші з вами діти. Спаси, прошу, їх, Боже, сохрани, Їм тільки жить, кохати і радіти. А вітер знов з тієї сторони, Немов привид сполоханий, приблуда. Мені приснився ранок без війни... Чи буде все це явним, чи не буде? Мені приснився ранок без війни - Усе так пишно й рясно зацвіло... Якби ж збувались завжди наші сни, І, як хотілось, так усе й було. *** 7

Тетяна Лісненко На тлі війни згорає колір свята. Немає радості ні в душах, ні в серцях, Бо випили вже смутку так багато, Що де й поділась посмішка з лиця. І нам сьогодні нічому радіти- Кровить Вкраїни східна сторона... Що то за свято, коли гинуть діти? Хіба ж то свято, як іде війна?.. *** Відсвяткували вже – і весело і пишно, Неначе в мирні дні і без війни… Цвіли кофтини вишиті і лиштви,- Але з душі не вирвати вини… Навіщо так: і широко, й пихато На тлі смертей і ранених бійців?.. Хіба ж то щире українське свято, Коли сльоза полином на щоці?.. Смердить війна, обридла, мов заноза, Чия вона? Скажіть мені, хіба 8

Тетяна Лісненко Комусь на радість материні сльози? Або коли згорають вщерть хліба?.. У двадцять п’ять Вкраїна посивіла… Їй в серці рана ятриться й пече. У двадцять п’ять – як жінка овдовіла, Хова в знемозі ранене плече… І ми гуляєм… Тут війни немає, Та так гуляєм, як останній раз! А вітер – з сходу, аж гілля ламає… Й торкає струни совісті у нас… Мені пробачте, слухаю я душу: А там - співає холодом струна... Вітри мовчать... А я сказати мушу: Це не АТО, - справжнісінька війна! Давайте гальма ввімкнемо, одначе Щоб нас не їла совісті іржа, Почуйте, люди, Україна плаче, І потерпа від кулі і ножа. Вставаймо всі - на ворога, до бою! Й коли до миру вернуться міста, Ми будем святкувати всі з тобою, Моя Вкраїно, рідна і свята! *** Сьогодні День і гідності, й свободи, Та я не бачу гідності ніде. І бідності, здається, не збороти, Та ще страшніший час до нас іде... Комусь уже по-новому живеться... Є вдячні владі нашій і часу... А коли ж сонце ЛЮДЯМ посміхнеться, Що витирають бідності сльозу? 9

Тетяна Лісненко Ще не відчули ми на своїй шкірі, Що стали жити, наче \"в молоці\", Зате в бариг і жирних бузовірів Товстіші стали втричі гаманці. Не час чекати... Може бути пізно, Вже й так багато втратили. Он бач? Не варто нам боротися нарізно, А вкупі всім! За огріхи - пробач, Моя Вкраїно, сильна і безсила, Тобою правлять все якісь людці. Тому чужа війна тебе й скосила, Тому й сльоза у тебе на лиці. Три роки вже Майдан не \"заживає\", Небесна сотня дивиться на нас... А дно Вкраїни далі прогниває, Коли ж, коли? Коли настане час Знайти себе, ошуканих, у бруді, Щоб воля й гідність справді зацвіли? Я всім бажаю в цю річницю, люди, Щоб в Україні ми вкраїнцями були. Упав солдат Від кулі впав солдат під вечір За рідну землю, не чужу. Звалилась смерть йому на плечі – Й пішов героєм за межу… Гуляє в полі завірюха, І він лежить серед снігів. Його лиш вітер тепер слуха, Нема там бід, ані боргів… Пішов він мужньо, гордо й сміло, Бо за Вкраїну воював. 10

Тетяна Лісненко Він автомат тримав уміло, Спіткнувсь об кулю, і упав… Назавжди він заплющив очі, Та не від страху й каяття. Таке коротке і пророче, Шкода, у кіборга життя… Йому ж було за 20 лише, І мав він мрію молоду. Тепер лежить він. І не дише… Кричав же ворон на біду… Чи скоро знайдуть його тіло Юначе, сильне, молоде? Життя йому вже відболіло, А там… спочинок віднайде… І скільки ще війна руїнна Життів солдатських забере? Та вірмо: бути Україні, Вона жива, й повік не вмре! Ветеран Ниє біль від знеможених ран, Мріють спогади в їхній душі… Тим, хто носить ім’я – ВЕТЕРАН, Ми присвячуєм оди й вірші. Ми ще юні, скажу, й молоді, Не страшний нам ніякий буран. Гордимось і тепер, як тоді: Біля нас ще живе Ветеран… Кожен день, притаївши тривогу, Як росу спива зрізана віть, - Він виходить щодень на дорогу, Щоб своїх побратимів зустріть… 11

Тетяна Лісненко І плекає надію, мов зерна, Як блакить березнева пора, - …Колись ключ журавлиний поверне До самітнього його двора… Але вітер печалі гойдає, Біль забутих розбуджує ран.., Сивиною на скроні сідає , - Він живе серед нас – ВЕТЕРАН… Не скупімось вклонитися щиро, Не торкнувши притишених ран… Він – натхненник свободи і миру, Непоборний ГЕРОЙ-ВЕТЕРАН. Ветеранам ВВв Ще дають про себе знати рани, Пам’ять часто птахом вирина… Що для вас зробити, ветерани, Щоби вам не марилась війна?.. Подивлюся пильно в ваші очі, А вони, - такі, як і були… Я сьогодні дуже-дуже хочу, Щоб ви ще хоч трішки прожили. На коліна стану, наче винна, Щиросердно світові скажу: «Ви – мойого серця половина, - Не відходьте, прошу, за межу… Молитва до Шевченка Батьку наш, в калиновім корінні Щось росте: нікчемне і чуже… Дай же, Боже, дай усім прозріння, Бо усі глухі й німі уже… 12

Тетяна Лісненко Боже мій! До чого докотились! Все згребли і кинули в сміття… Чи за те діди наші молились, Щоб спаплюжить волю і життя?.. То прости нас, батьку: недолугі, І короткий розум, і шляхи… Нас вели вже перші, потім – другі, Їли нас і злидні, і гріхи… Ми ж терпляче дива сподівались, Все чекали: час іще прийде, Навіть горю дико посміхались, Вірили, що манна упаде… На Майдані буря, так не тихо… Дзвони б’ють – на горе чи біду… В грішних душах виростає лихо, Хоче вбить державу молоду. Молоду, чи, може, і не дуже? 20 років темрявою йшли… А сьогодні – вітер в очі струже,- Що шукали – й досі не знайшли… Батьку мій, розплющили ми очі, Хоч і пізно… Канули роки… Ти стежки до волі нам пророчив, Ми ж чомусь ішли все навпаки… …Дуже міцно сплетене коріння… Чи сокиру брати, чи ножа?.. Батьку наш, о дай усім прозріння, Хай до правди кожен поспіша!.. Моя сповідь Чи справді Україна двоголова, Чи, може, скаже хтось сьогодні – ні?!. І що культура й мова в нас чудова, І ми пливем в єдиному човні? Хіба ж не двоголова Україна, 13

Тетяна Лісненко Як є тут бідні і багаті є? Як мову роздирають солов’їну, Бездушність просто жити не дає! Розділена сьогодні наша мати, Навіщо й ким розділена вона? Щоб не могли, як сад той, розквітати? Хіба тепер потрібна нам війна?.. Вкраїни дві, її – дві половини, І брат на брата – точаться ножі… Гіркі плоди терпкої горобини, Вже ледь ковтаєм сльози на межі… Немає сили вилізти із бруду, Мов хміль, так заздріть руки обвива. Навісив хтось на очі нам облуду, Й не в силі губи вимовить слова. І є вже незалежність, а від кого? Свобода слова… Що то за слова? Вже аж тоншить від полину гіркого, Болить від присмаку гіркого голова. Чого ж такі дурні ми й недолугі? Усе в нас є! Чи, може, вже нема? Вже обіцяли перші нам і другі, А ми усе їм вірили дарма… Нехай би й так, та часу не вернути, Ми так багато згаяли часу… Тепер питаєм: бути чи не бути, Ковтаєм знову, давлячись, сльозу. А винен хто? Самі ж і винуваті, Що стільки лиха висіяно й бід, Що казна хто у нашій таки хаті Диктує нам, що їсти на обід. Хіба ж не прикро бути знов незрячим, Носить щодень намітку на лиці? Але ж ми бачим, чуєте, ми бачим, Хто кида бруд у наші криниці… О дай нам, Боже, розуму і сили, Щоб правда в серці кожного була, 14

Тетяна Лісненко Щоб ми ні в кого долі не просили, Вона сама щоб рястом зацвіла. Ми вірим в те, що крила вище й дужче Нестимуть нас на крилах вітерця. Й Шевченка слово – слово невмируще Розтопить наші душі і серця. Наш батько – Тарас О Батьку мій, стоїш собі на кручі, І погляд вдаль, такий, як і колись… Тебе вітри обвіюють пекучі, В тобі вогонь і сум переплелись. Сягнув за гори, аж за небокраї, У мріях край, мов матір, пригорнув… Його душа горить – і не згорає! В дорозі він нікуди не звернув. Дніпро у берег нотами хлюпоче.., Він скільки перебачив і пройшов! Сестру і матір оспівав пророче, І над Дніпром спочинок віднайшов… У осінь тиху мрії, наче листя, Крилом черкають хмари журавлі… І все навкруг чарівно та імлисто На цій стражденній, праведній землі. А він стоїть! І ще буде стояти, Й хоча нема нічому вороття, Живуть на світі – і дитина, й мати, Бо він за них віддав своє життя. 15

Тетяна Лісненко ** І знову, знов похолодало, І стало зимно на душі. Всього хорошого так мало, І я занурююсь в вірші. Мене на світі вірш тримає… На землю падають сніги, Та знов тривога обнімає: Такі важкі життя борги… Але колись усе минеться, Заллє весна низькі луги, І сонце з неба посміхнеться, І згинуть люті вороги. І згине все низьке й потворне, Й розквітне в радості душа… Й весна мене крилом пригорне, І стане тепло від вірша. *** Печалиться хатина край села, Червоні мальви в вікна заглядають. Давно в дворі стежина заросла, Сичі печаль зворушливо гойдають… Я лугом йшла додому восени, А в небі місяць в зоряній мережці, Схиляли віти жовті ясени, І слалась тінь від мрій моїх на стежці. А край села – хатина – біла-біла, Усім прохожим наче усміхалась, На лаві – бабця під вікном сиділа І квітами п’янкими любувалась. А поруч яблуня дрімала в напівсні, Між віт ховались яблука червоні, Де клопотались птахи голосні, А в осінь - плід в натруджені долоні. Старенька стільки справ переробила, 16

Тетяна Лісненко Усе пройшло, все веснами зійшло… Здоров’я все в роботі загубила, За це їй досі дякує село… Ось тільки вік продибала сама, Ніхто їй не замулив чисту душу… …Колись кохала.. Мрійно, крадькома Того, хто сон дівочий їй порушив. І так кохала місяці й роки Й тому коханню волі не давала… Коли ж у зграї збились ластівки, В селі весільна музика заграла… Тільки чужа, чужі вітали гості Оту щасливу, мабуть, так здалося, І «гірко» їм було, звучали тости, - А їй печаллю стала ота осінь. І навпіл серце луснуло тоді, В молитвах ночі мріли голубами, Душа втопилась в вицвівшій біді, Та за життя трималася зубами. На сто замків замкнула серце й душу, Сама цвіла під золотим дощем. Біда трясла, як вітер дику грушу, Вона ж терпіла й тамувала щем. …Тепер дійшла старенька до межі… Її холодну винесли із хати. Сичів холодні крики, як ножі, У хаті пустку будуть колихати… Я знову йду лугами восени, Мені нелегко хату ту минати… Схиляють віти жовті ясени, І плачуть вікна схиленої хати… ** 17

Тетяна Лісненко Летять літа Летять літа, немов лелеки, Що даленіють восени. І старість зовсім недалеко, Уже дорослі в нас сини… Летять літа і відлітають, Лишають пісню у гаю. Кого вони, скажи, вітають: Чи нас, чи молодість свою?.. Летять літа, шалено, скоро, Скидають листя ясени. І, може, не останнє коло Лелеки пишуть восени… Бредем життям, неначе житом, Де маку цвіт і волошки… Життя, говориться, прожити – Не перебігти навпрошки… І ми жили . Як і хотіли. Як Бог велів , і як могли. Над нами зорі мерехтіли, Вогонь сімейний берегли… Тепер в напруженій тривозі Мене чекаєш день при дні. Чекаєш ревно на порозі, І усміхаєшся мені. …Летять літа. І тихо пада Червоне листя у саду. А я по стежці листопаду До тебе впевнено іду… 18

Тетяна Лісненко Та осінь Дощі крізь мою душу – як ножі, Крізь моє серце – грім і блискавиці… А наші погляди зустрілись на межі, - Та пізно в душі ламані дивиться. Зітхає в напівтемряві свіча… А в шибку дощ колючий, наче терни, І сто вітрів у розпачі кричать, Що осінь ця кохання не поверне… Душа колись рубцями заживе, А я забуду обрис твій і вдачу, - Нехай усе те човником пливе З душі і серця, я ж бо не заплачу. А лист конвертом – прямо на плече… Відчула вмить і погляд твій, і руки, І губ терпких цілунок, що пече, Й підступні кроки підлої розлуки. Та осінь теж була, мов навісна, Дощем лякала, плачем скрипки грала… У мене ж у душі цвіла весна, Яку так підло осінь в мене вкрала… * І ще на рік мудрішою я стала, Годинник мій на зиму поверта... Але свій край любить не перестала, Хоч осінь душу сумом огорта. Іду вперед, хоч далечі боюся, Бо вже й сама вповільнила ходу. В лице - вітри, з якими я борюся, Сама з собою бесіду веду... Сама себе, як можу, утішаю, На суд у люди кидаю вірші. Я оцей світ іще не полишаю, Та якийсь щем ворушиться в душі... 19

Тетяна Лісненко Ще один рік пронісся, наче грози, Весна і осінь, літо і зима... Усе життя - як вишивана проза, Яку писала я не крадькома. Та я на долю скаржитись не буду: Валізи повні, скриня і душа. Щаслива я, бо є і в мене люди, Які мого ще слухають вірша. А осінь йде, бездонна і красива, І їй не треба ходжених доріг. Вона безжально викрадає сили, Й душа моя рве крила об поріг... Свої роки в сувої я мотала, І мальви цілувала у вуста... І ще на рік мудрішою я стала, Годинник мій на зиму поверта... * Не той ще холод, щоб ховались душі, Не той ще холод, щоб серця - в замок. Останній лист надія ще ворушить, Ще є отой мізерний острівок. Не треба нам примружувати очі, В душі гасить не варто лють і гнів. А йти вперед крізь простирадло ночі До язиків запалених вогнів. Іти туди, де мусим бути з вами, Хай через терни, зарослі дібров. Із піснею, добром і молитвами, Де вічні щастя, радість і Любов. 20

Тетяна Лісненко І вірю я, що прийдем неодмінно, Бо і в морози в душах – лиш вогонь. В серцях – добро веселкою, промінно, Й тепло весні всміхається з долонь. І хай осіннє сонце очі мружить, Й снує павук мереживо думок, Не той ще холод, щоб ховались душі, Не той ще холод, щоб серця в замок… * Кому стежки кричать чаїнокрило, Кого вони вигукують у даль? То плачуть свіжі насипи й могили, Де скиглить птахом випита печаль. Стежки отам схрестилися мечами, Там навіть вітер кулями пропах, І бродить страх тривожними ночами В полях донецьких, зляканих степах... Не всім вітри приходились у спину, Не всіх відомі справжні імена... А боронили ж землю до загину, Їх, молодих, загарбала війна. Це їх вела зарюмсана дорога На схід, де в пекло совість зазира. А в маминій душі - рясна тривога, З печалі всохла яблуня стара... Лишились в пам\"ять кольорові фото... Вони ж - на небі... Нащо їм хрести? А їх батькам і діточкам охота Хоча б могили з написом знайти... 21

Тетяна Лісненко Цей дощ – для нас І знову дощ…Без блискави і грому… Періщить дощ, немов останній раз. А ми не поспішаємо додому, Цей дощ – для нас, воістину для нас! Весняний дощ… Промокли наші душі, Мабуть, від Бога нерозсудний гнів… На землю опадає цвіт із груші, Пелюстки гублять яблуні, вишні. Надовго дощ… Та ми радієм тому, Ми ладні навіть зупинити час. Тому й не поспішаємо додому. Цей дощ – для нас. Воістину для нас… Перший сніг Зелений лист раптово впав до ніг… Мабуть, схололо серце листопаду. А в ніч осінню, мов примара, сніг Припорошив куточки мого саду. Ще не зима, і холод хай не злить, Іще дощі нам теплими здаються… А коли осінь в душах відболить, Тоді сніги грудневі засміються. Той перший сніг росою став умить, Неначе сумом впав у чиюсь душу… Тепер вона жоржинами щемить, Про мальви мріє, виплекані ружі. А листопад ступає на поріг, Останній лист, як віск свічі, стече… Тоді вже справжній запізнілий сніг На плечі раптом сумом упаде… 22

Тетяна ПЕЛЕПЕЙ Пелепей Тетяна Іванівна народилася 22 березня 1966 року в селі Андріяшівка на Роменщині. Закінчила місцеву школу, Сумський педагогічний університет ім. Макаренка, вчитель російської мови та літератури. Працює вчителем російської мови, зарубіжної літератури, християнської етики в Андріяшівській школі. Писати поезії почала після сорока років. Друкувалася в міськрайонній газеті «Вісті Роменщини», колективній збірці «З Україною в серці». 23

Тетяна Пелепей 9 Травня – свято Перемоги У незабутній другій світовій , Пригадуємо фронтові дороги І той страшний фашистський буревій. 72 – яка солідна дата! Данину пам’яті віддать треба сповна, І вшанувати кожного солдата, Й загиблих пригадати імена. Історія дає страшні уроки, Та ми, на жаль, їх вперто не вчимо, І знову робим помилкові кроки, І знову зброю в руки беремо. Невже війна нічому не навчила? Невже мільйони гинули дарма? Страшна трагедія бідою нас накрила, І виправдання ворогам нема. Як боляче , як гірко розуміти, Що там, на Сході, знову йде війна, Гинуть солдати, сиротіють діти, Чекають матері, а скрізь – весна… Весна надії , віри і тривоги За мир і спокій кожної родини, Щоб відзначали свято Перемоги У вільній незалежній Україні ! *** 24

Тетяна Пелепей Я люблю Батьківщину за те, Що тут квітне усе і росте, Що ліси, ріки, гори , поля – Це моя Богом дана земля. Я за те Батьківщину люблю, Що у цьому святому краю Народилася,тут моя хата, Мої корені, мама і тато. Ще люблю за пісні і за волю, За трагічну, нескорену долю, За таланти, за труд віковічний, Я люблю і любитиму вічно! За Шевченка, Франка і за Лесю, За героїв, за Сотню Небесну, Ось за що я люблю Україну І ніколи її не покину! *** Небесна сотня,ангели країни, Пам'ять про вас не згасне крізь роки, Гідні сини і дочки України. Земля вам пухом , слава на віки! Ви найдорожче віддали – життя За правду, справедливість, за свободу, За перший крок у світле майбуття , За кращу долю нашого народу. Пливуть роки, а серце думи крають : Іде війна, на Сході скрізь руїни.. Та віримо ! Герої не вмирають! Вони на стражі..Слава Україні! *** 25

Тетяна Пелепей Ви помічали, друзі, що тюльпани Насправді дуже схожі на серця, На кров, чи може,на криваві рани Солдатів, що стояли до кінця? Що ворогові так і не скорились, За рідний край у битві полягли, Ризикували,але мужньо бились, Відстояли Вітчизну, зберегли… Горять, неначе полум’я, тюльпани, А я боюся, що настане час І назавжди відійдуть ветерани, Лиш тільки б пам'ять не вмирала в нас! *** У цьому році скрізь квітують маки, Мабуть, оплакує сама природа – мати Усіх загиблих воїнів –солдатів, Що встали Україну захищати. Мов краплі крові бризнули в траву, Наказуючи людям: подивіться! Опам’ятайтесь !Зупиніть війну! Усім полеглим до землі вклоніться! Квітують маки, а життя іде. Буяє літо,сонцем обігріте, Й ніхто не знає, що нас завтра жде І скільки гинутимуть України діти.. 26

Тетяна Пелепей *** Нам вересень щедро дарує тепло, А літо минуло, немов не було , Так швидко скінчилось, помчавши удаль. А нам залишило журбу та печаль. Здається, чого б то було сумувать ? Адже дні ясні та погожі стоять. Ще сонце тепло посилає землі, Та вже відлітають в далекі краї Ключі журавлині, так низько летять, Надовго прощаються, тужно кричать. Той крик журавлиний нам душу ятрить, І жалем проймає, і в серці щемить, І змушує голови в небо піднять, Легкої догори птахам побажать, Щоб зникли навіки всі думи сумні, Щоб знов повернулись до нас навесні. *** Зима – красуня покривалом білим Накрила землю, чисто навкруги! Сніжинки цілий світ заполонили, Заснуло все: ліси, поля, луги… Вже грудень – місяць на свята багатий У мерзле груддя землю закував, Морозом щипле, заганя до хати, Холодний спокій скрізь запанував. Від свята Первозванного Андрія, Як тільки в небі сходила зірниця, В лютий мороз і в снігову завію Збиралась молодь все ж на вечорниці. 27

Тетяна Пелепей Пізніше, на заступника Миколу, З надією чекала дітвора, Він без гостинців не ходив ніколи, Не обминав ні жодного двора. Від Свиридона до Різдва Святого Погоду завбачали на весь рік, Чудовий настрій не лишав нікого В найкраще з свят зимових – Новий рік. А січень знай собі господарює, Січе морозом, вітром завива, Красою неймовірною чарує, У білий саван землю сповива. В сріблястий іній вбралися дерева, Кожна стеблина – справжнє диво з див! Виблискують на сонці кришталево, Тут ніби чарівник якийсь ходив! У січні теж багато різних свят: Різдво, Водохреще, Святого Василя, Дні непомітно швидко пролетять. Святковий настрій душу звеселя. Не встигнемо як слід опам’ятатись, Як місяць лютий стане на порозі І розпочне одразу лютувати. Подмуть вітри, посиляться морози. Але ненадовго, бо знає і малеча, Що місяць лютий - найкоротший в році, Хоч як лякає, сердиться, одначе Весна вже проступає в кожнім кроці! 28

Тетяна Пелепей Отож чи можна зиму не любити – Це королівство чистоти і сну, Адже вона усіх нас вчить радіти, Чарівну зустрічаючи весну! **** Відлига в лютому…Які чудові дні! Адже вона так схожа на весну, Зникають думи, настрої сумні, Все прокидається від затяжного сну. Вже небо вище – просинь голуба І птахи веселіш розщебетались, Геть холод, безнадія. Геть журба! Не так далеко до весни зосталось. Так хочеться вдихнуть на повні груди, Забувши про печалі та жалі, Нове щось розпочати, посміхнутись, Вклонитись низько матінці – землі. Роздуми в день незалежності України Що не кажіть, таки змінився світ, Новітні технології повсюди, Але водночас заздрість, підлість, злість, Жорстокі і байдужі стали люди. Живіть, так ні, затіяли війну, Адже для декого вона, як рідна мати, А те, що душу загубили не одну Не переймаються, чого ті душі варті? 29

Тетяна Пелепей Колись в часи ще матінки Русі, Як лютий ворог думав нападати, Кидали клич правителі – князі Іти до війська, землю захищати. І йшли самі в дружини на чолі, Зібравши найрідніших : сина й брата, На них рівнялися дорослі і малі, Ладні були боротись і вмирати. А зараз.. що ж, все зовсім навпаки, Чи час не той, чи інші стали люди. Та нинішні правителі – князьки Сховались від війни в Верховній раді. Щось голосують, чубляться, кричать, Живуть у розкошах, відпочивають з шиком, А люд страждає… Годі вже мовчать! Всі обіцянки обернулись пшиком… Чомусь ми обираєм, та не тих, Щоразу сподіваючись на чудо, І вірим, й покладаємось на них, Надіємось, що згодом краще буде.. Чому не можна просто мирно жить, Навчатися, творити працювати, Кохати, мріяти, своїх дітей ростить, Щоденно щось новеньке пізнавати? Чому не можна множити добро, Комусь подати руку допомоги, Дбати по те, щоб легше всім було, Забути про війну, згадати Бога? 30

Тетяна Пелепей Тому сьогодні , в день святковий цей, Хоч і не дуже він на свято схожий, Бажаю мудрості і миру для людей І вірю: Україна переможе! Побажання миру Раніше миру ми бажали механічно, А нині розумiєм: мир святе! До нього люди прагнули одвічно, Та бачимо - це діло непросте. Чиїсь амбіції чи ігри політичні, Чи хтось хотів би по собі лишити слід Хоча війна і мир питання вічні Чомусь здається, що звихнувся світ. I де ж це видано, щоб брат ішов на брата, Не лях, не швед, не німець - слов'янин, Щоб день і ніч гадала бідна мати, Чи вернеться додому її син? Колись казали: «Прийде цар зі Сходу І розпочнеться третя світова» Та щоб з Росії цар! Такого зроду Жодна людина й думать не могла. Тому я хочу миру побажати, Сьогодні він потрібен, як ніколи, Щоб ми могли навчатись, працювати, Повік не знали ні біди, ні горя... *** 31

Тетяна Пелепей Людина – це горила з атомною бомбою в руках К.Лоренц, австрійський біолог і філософ Людина – мавпа з бомбою в руках, Це визначення актуальне нині, Бо не могло приснитися і в снах, Те, що твориться зараз на Вкраїні. Всюди підступність, підлість і брехня, І ллється кров, і гинуть , гинуть люди. Іде неоголошена війна, Ніхто не знає, що там завтра буде. Беруть до війська гарних, молодих. Тих, хто служив і навіть зовсім юних. Їм би навчатись,під вінець іти, А не назад вертатися у трунах. Багато літ ми вірили байкам Про дружбу між народами – братами, Тому сьогодні дуже важко нам Повірити у те , що стало з нами. Як пояснити матері, дружині, Коханій,чи дитині - сироті, Що найдорожче втратили, єдине У тій неоголошеній війні. Хіба ж не мавпи ми? Хіба ми люди? Стріляємо зі зброї навмання, Бездумно йдем дорогою в нікуди, Наше життя – абсурд і маячня. Скільки страждань посіяла війна, Скільки людей скалічено і вбито, Нехай же буде проклята вона І всі її призвідники – бандити! 32

Тетяна Пелепей Захисникам Вітчизни Присвячується відважним героям, воїнам-захисникам, всім живим і полеглим синам України, які виборюють нашу Незалежність Захисники Вітчизни, козаки, Брати, чоловіки,сини – хлоп’ята, Дозвольте вас сьогодні залюбки Із новорічними святами привітати. Без вас, повірте, невеселе свято, Свято тоді, коли душа співає, А нині виплакано так багато, Душа на веселиться, а ридає. І все ж так хочеться повірить в чудеса, Що з Новим роком прийдуть переміни, Що зглянуться нарешті небеса На муки і страждання України. 33

Тетяна Пелепей У вас сьогодні місія така: Від ворога Вітчизну захищати, Ця місія почесна й нелегка, Адже за вами Україна – мати. Тому, коли підходить Новий рік, Так хочеться повірити у диво, Щоб про війну забули ми навік, Щоб зажили всі вільно і щасливо. Я хочу побажати вам надії, Вона (ви ж знаєте?) останньою вмирає. Нехай збуваються всі заповітні мрії. Хай Божа Мати вас оберігає. Бажаю стійкості і віри в перемогу, Бажаю тиші, спокою, терпіння. Щоб повернулися до отчого порогу, Бажаю Божого усім благословення. Щоб дочекалися і мати , і дружина Свого єдиного, найкращого у світі. До батька хай пригорнеться дитина, Кожну родину хай любов освітить. Ми молимось за вас , запам’ятайте, Ви честь і гордість нашої країни! Живими з перемогою вертайтесь! Добра вам! Миру! Слава Україні! 34

Тетяна КУТНЯ Кутня Тетяна Григорівна народилася в селі Хустянка Буринського району Сумської області 21 січня 1965 року. Навчалася в Сулимівській та Хмелівській школах. Після закінчення торгово-кулінарного училища в місті Суми працювала в торговій сфері. Наразі Тетяна Григорівна працює в Роменському коледжі Сумського Національного аграрного університету. Писати поезії почала тоді, коли на Україні почалися трагічні події. Все, що відбувається сьогодні в державі, вона пропускає через своє серце і викладає на папір римованими рядками. Її поезії надруковані в колективній збірці «З Україною в серці». 35

Тетяна Кутня Любов до України То, як любив Шевченко Україну, Любив кохав, як матінку свою. Любив її за мову солов’їну, За спів дзвінкий, пташиний у гаю. Твої вірші – то рідний запах м’яти, Вірші твої – то запах полину. Стежина повертає вже до хати, Про тебе думаю і знову не засну. У твоїх руках – доля України, Тобі це наймиліша - рідна сторона. Твоя любов – безмежна до країни, Найкраща – і для мене ти одна. Твої слова давно пророчі стали, Твої пісні, поеми, думи - на крилі Ті, що померли, знову б не вмирали, Ти слід залишив, на цій святій землі. Чом сумуєш, Україно! Чом сумуєш, Україно, чому невесела? Ти була така щаслива і співали села. Чому рідна Україно, маєш ти страждати? В тебе море, полонини і гірські Карпати. Є у тебе степ широкий і трави похилі Десь видніють осокори, вони такі милі. Там в долині на калині соловей співає, І на зло всім ворогам не спить, не дрімає. І Дніпро такий могучий, і видніють кручі, І росте пшениця в полі, є ліси дрімучі. Не дай, Боже, Україну навпіл розірвати, Ти для мене сестра рідна і хрещена мати. Прославляйте Україну у віршах та одах, 36

Тетяна Кутня Буде жити ненька - мати у серцях народів. Маєш вроду, Україно, є що показати, Бо таку матусю милу, ні з ким не зрівняти. Маєш волю, маєш долю, маєш синє небо І для щастя, тобі рідна, більшого не треба. Кобзар – святий Кобзар святий і його воля, Він не загубиться в книжках. Та, мабуть, в нього така доля: Він буде жити у віках. І він для мене, як молитва, Ця книжка - рідна і свята. То ріже серце, немов бритва, То милосердя й доброта. 37

Тетяна Кутня Він тішить душу й розриває, У світі він один такий. Кобзар святий, дитина знає. Він такий щирий, гомінкий. І для Шевченка – є ця книга, Молитва вічна і свята. У ній є біль, і є тривога, У ній є вічність, простота. Читайте книгу, поважайте, Любіть Шевченка й «Кобзаря». Завжди в руках її тримайте, Допоки світить вам зоря! Доля написала А я все мріяла про тебе, Щоб зі мною увесь час… Ні, не послало мені небо Так, мабуть, Бог рішив за нас. Чи то так доля написала, Щоб ми з тобою не були, А я все мріяла, чекала, Для нас і весни не цвіли. Чи ми з тобою такі грішні, Та я й не вірю в ці слова. Любов буває не колишня,- В душі, і в слові ожива. Ти дарував мені букети, Чарівні маки від душі, Співав пісні, співав сонети, Читав мені свої вірші. 38

А я вдивлялась в твої очі, Тетяна Кутня Шукала щастя й не знайшла. Були безсонні тихі ночі… 39 Я йшла до тебе й не дійшла. Пливе ріка, куди - не знає, У неї є два береги. Як швидкоплинно час минає, Кохання ми не зберегли. Ну от і все, роки вже зрілі, А я шукаю, жду тебе. І знов цвітуть ромашки білі, Над нами небо голубе. Жінка і щастя Тихо! Вечір трави росить, Ніжно падає туман. Кожна жінка щастя просить Просить щастя, не обман. Щастя десь блука далеко, Сонце грає від душі, Вдалині співа смерека, Землю вкрили спориші. Цвіт калини облітає, Літо барви розсипа, Жінка плаче і страждає,- Осінь листям засипа. В серці тиха прохолода, Жінка щастя не знайшла. Може, в неї така врода.., Вже і зіронька зійшла.

Тетяна Кутня І вечірнії тумани Сіли знову в спориші. А на серці тільки рани, Доля жінки - у вірші. *** Зорю запитаю: «Де місяць ночує?» Чи може, як голуб з голубкой воркує, А може, як клен, із березою грає? Погляну на них і душа завмирає. А може, як дуб, до тополі схилився, Обняв її ніжно, та ні - не втомився. І десь осокори із вербами грають, Дощу напилися, і знову співають, Погляну на дуба, на клена, тополю, Згадаю свою я доленьку-долю, Не буду на долю свою нарікати, І житиму чесно, - навчила так мати. Ой, зоренько, зоре, світи, не здавайся, Із місяцем милим в коханні купайся. Кохання – це вічне, кохання – це проза, Йому не потрібні ні бурі, ні грози. Я зірку спіймаю, візьму у долоню, І буде знов місяць в зірковім полоні. А місяць небесний зорю обіймає, Так ніжно і щиро її він кохає. 40

Тетяна Кутня *** Люблю спориш, люблю його суцвіття, І різні трави у моїм саду. Яке красиве, гарне розмаїття, - Думками у цей сад я стежкою іду. Ой рідна стежко, поведи у спомин, Де я ходила боса, по оцій траві. Я пам’ятаю ту лежанку й комин, І на калині нам співали солов’ї. Чому моя стежина заросла травою, Ой, довго ти неходжена була, І знову ти зустрілася зі мною, І стежка ця у сад свій повела. І вишні тут, і абрикос старенький, І сливи тут, і яблуні в саду. І цей садок - такий мені рідненький, У спогадах до нього я в спогадах іду. *** Дерева осінні стоять в листопаді, І листя кружляє, кружляє в танку. Зима десь співає свої серенади, І будуть дерева у білім вінку. А листя кружляє, стежки замітає, І осінь приходить, іде крадькома, І вітер осінній листки обриває, Йому вже наснилась холодна зима. Тумани осінні сідають на луки, Розсипали роси на землю стежки. І холодно буде, тремтітимуть руки, Зима недалеко, вже йде навпрошки. 41

Тетяна Кутня А нас не лякають ні сніг, ні морози, Хай сипле снігами ця люта зима. А прийде весна і дзвонитимуть грози, То скільки гілок ця гроза налама... Моя матуся Ой ти моя рідна, ріднесенька матуся, Я знову, і знову на тебе дивлюся. Дивлюся у очі, які вони сині, Немов би той льон, що цвіте при долині. Твій погляд, рідненька, як сонце на небі, Щоб зорі світили, всі тільки для тебе. Для тебе всі квіти, від краю й до краю, Ти знай, моя рідна, тебе я кохаю. По совісті жити ти всіх нас навчила, Найкращих дітей для себе зростила. Твоє щире серце кордонів не знає, І кожної днини теплом зігріває. Пробач свою долю, що так вона склалась, Зростила онуків, і нами пишалась. І посмішка щира, як цвіт на клині, Немов ті ромашки, що цвітуть на долині. Найкраща у світі Чи можу я тебе спитати? Тобі щось маю я сказати, Що ти найкраща в усьому світі, Як ті волошки, що у житі. 42

Тетяна Кутня Ти синьоока і вродлива, Щоб ти завжди була щаслива. Що ти для мене – ніби сонце, Що світить знову у віконце. Хай сонце світить, зігріває, До тебе знову промовляє. Радій життю і кожній днині, Ти наче цвіт той на калині. Тебе я знову причарую, Вінок з калини подарую. І ми з тобою у зізнанні, Ми знов щасливі у коханні. Лелеки Летіли лелеки, у вирій далеко, Летіли лелеки, край мого села. Ой довго ж летіла, моя ти лелеко, Дорога у вирій тебе повела. Сумуєш, лелеко, без рідного краю, Сумуєш за степом, в болоті була. Літала над полем, ходила до гаю, Ти нам малюків іздаля принесла. Я знаю, що важко без рідного краю, Я знаю, що важко в чужій стороні. Без рідного степу і рідного гаю Гніздечко мостила, на тому млині. Вертайся, рідненька, вертайся у села, На тебе чекає домівка твоя. Ти будеш тут жити і будеш весела, Земля твоя рідна, найкраща, своя. 43

Тетяна Кутня Ідуть дощі Ідуть дощі, і грім іде, гуркоче, Пливуть осінні хмари вдалині. І голуб вже так дивно не воркоче, І не живе лелека на млині. І не співає пісню соловей у гаю, Йому так сумно – літа вже нема. І віє вітер з іншого вже краю. І прийде осінь, настане знов зима. І жовте листя, падає із клена, Береза вся у жовтому вінку. Трава пожовкла, а була зелена, І співає осінь пісню гомінку. І полетять птахи, у ті краї далекі, І будуть сумувать на чужині, І знов весною прилетять лелеки… Ви повертайтеся додому всі живі. А я чекатиму ту весну із-за гаю, Чекатиму її я, як колись, І знову зацвіте все у розмаї, Тільки моя ти, весно, не барись. Весною зацвітають рута й м’ята, І квітнуть чорнобривці у рядку. І пригорнуся я до мами й до тата І поговоримо ми тихо, в холодку. 44

Тетяна Кутня Моїй Україні Моїй Україні – ні кінця, ні краю, Щоб жила щасливо, я тобі бажаю. Щоб цвіла, як квітка, і була багата. Хай повниться сміхом кожна твоя хата. Люблю твоє серце, і люблю я душу, І свою я клятву, клятву не порушу. Тобі я присвячую всі свої вірші, У їх своя доля й вони від душі. Думаю про тебе, бачу уві сні, Тобі я співаю, співаю пісні. Моїй Україні - ні сльози, ні пекла, Щоб світило сонце, ніколи не смеркло. І земля щоб рідна не була в руїнах, І сини і дочки щоб жили в родинах. Тебе, моя рідна, хочу обійняти, Щоб жили тут поряд батько рідний, мати. Дякую я Богу, що тут народилась, Ти, моя країно, знов мені наснилась. Моїй Україні – безхмарного неба. Цей вірш написала я знову для тебе! Моя довго страждала Україна Твоє серце, Україно, Навпіл розриває: Та війна на Донбасі І досі триває. Б’ють гармати, автомати, Сиплють залпи «градів», Не чекала ненька – мати Цих тяжких «снарядів». Ти була мені «сестрою», 45

Тетяна Кутня «Росія» заклята, Як могла ти так зробити І піти на «брата»? Ти ж до мене пригорталась І була «святою»… В моїм серці біль осталась, Я живу з журбою. Ну нічого, «рідна сестро», Ще часи настануть, Буде мир в моїй країні, Всі сніги розтануть. Не бери ти гріх на душу, Не гніви ти Бога, А я хочу жити, мушу, Буде перемога. Мені соромно за тебе, Що ти так вчинила. Не роби так більш , не треба, Ти синів згубила. Плаче мати дні і ночі, Плаче без упину, Були сни страшні такі: Син в бою загинув. Мати сина все шукає, Збилася з дороги. Вона вірить, вона знає: Йде до перемоги. Захищав син Україну Й матусю рідненьку, Захищав свою дитину, Україну- неньку. Буде Боженько святий Нам допомагати. Ну, а ти Росіє «рідна» Будеш ще страждати. 46

Тетяна Кутня Поговори зі мною, Україно! Поговори зі мною, Україно! Ти обійми мене, як мати. Я тут живу, моя країно, Поговори за сина, і говори за брата. Поговори, як сонце сходить, Як серце рветься із душі. І навіть коли муза не приходить, Як стеляться під ноги спориші. Милуюся тобою, а іноді і плачу, Чому у тебе доленька гірка? Тобі життям, країно, я завдячу, Щоб ти була щаслива, гомінка. Поговори зі мною, Україно, Як місяць виціловує зорю. Поговори, коли цвіте калина, Тебе я, Україно, кохаю і люблю! Поговори, як вітер скаче, віє, І жито шелестить і не змовка. Коли пшениця в полі половіє, І навіть, як тремтить твоя рука… Тебе я обійму і ніжно пригорнуся, Для тебе в мене вистачить тепла. Любові я твоєї вип’ю й не нап’юся, У тебе і вода смачна із джерела. Поговори зі мною, Україно! Твоїм словам ні краю, ні кінця, Поговори, бо в мене ти єдина, І хай сльоза не падає з лиця. 47

Тетяна Кутня Поговори зі мною, Україно! До тебе йду, до тебе обізвусь, Моя любов до тебе - не єдина За тебе я молюсь, і знов молюсь… 48

Любов ВОВК Вовк Любов Федорівна народилася у селі Голінка Роменського району. Навчалася у Лебединському педагогічному училищі, потім закінчила історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Майже сорок років працює вчителем у селі Волошнівка. Із дитинства полюбила рідну природу. Затишок лісу й теплі хвилі річки Сули часто манили її до себе. Любов до художньої літератури пронесла через роки. Віра у добро, порядність,у світле кохання, у прекрасне майбутнє рідного краю вилилися у поетичні рядки. Автор трьох збірок «Лечу за обрій», «Солов’ями зачарована», «Щоб усе було на щастя». Друкувалася в альманасі «Ромен», колективній збірці «З Україною в серці», міськрайонній газеті «Вісті Роменщини». 49

Любов Вовк Моя Вкраїно, я тебе люблю Моя Вкраїно, я тебе люблю. Від тебе я наснаги й сил беру. І від твоїх озер, твоїх гаїв, І від пахучих зораних полів. Живи, державо, в щасті і добрі, Щоб люди мали їжу на столі. Щоб кращало життя із кожним днем, Щоб говорили: в радості живем! Міста сучасні дружно стали в ряд. І заквітчались, ніби на парад. Наш люд трудитись щиро звик завжди. І праця вбереже нас від біди. Ні, Україна не здається Ні, Україна не здається! Живе, і бореться, й сміється На зло всім нашим ворогам І всім вітрам, і всім снігам! Переживем ми пору люту! Всі перервем розпуки пута. І побудуємо державу Багату й сильную на славу. Бо наш народ – не раб покірний, А гордий птах, віднині вільний! Аж до небес злетим, я знаю. І буде щастя в нашім краї! Спиніть війну Оте АТО! І хто таке придумав слово! Оте АТО! Насправді це війна. Неоголошена. І не щадить живого, Руйнує все, вогнем все пожина. Де той Донбас, що славився завжди І мирними людьми, й широким полем. 50