ЧАС ВОГНЮ ТА КАМІННЯ

-X- Можна думати, що механізм континуального мислення носить діалоговий характер, на відміну від рефлективного логічного мислення, за який повинен бути відповідальний ме- ханізм дискретного пристрою (останній повинен припуска- ти існування біологічних носіїв дискретних знаків, певного аналога носіїв генетичної мови). Людина в якомусь глибокому сенсі мислить всім своїм тілом. Осмислювання всього різноманіття відомостей про ролі змінюваних станів свідомості в інтелектуальному житті дозволяє знову порушити питання про те, чи є людина тво- рцем континуального мислення чи тільки приймачем тих потоків, які протікають поза нею. Якщо справедливим є друге припущення, то всі зусилля людини, спрямовані на сприйняття цих потоків, - медита- ція, прийом психоделічних засобів, участь у містеріях або, нарешті, уміння задавати самому собі питання мовою дис- кретних представлень і чекати на них відповідей, - все це тільки різні способи настроюватися на прийом. Інакше кажучи, Налімов вважав, що інформація про живі істоти існує незалежно від самих цих істот, які мають можливість підключатись до цієї бази даних і частково ви- користовувати її. При цьому, Налімов вважав, що в певному, мінімальному, необхідному для елементарного виживання обсязі, ця інформація зчитується нами неусвідомлено (це і є спонтанним морфогенетичним полем), але при певних при- родних здібностях чи вироблених навичках таких, як, на- приклад, медитація, людина може отримати значно більше інформації. Як ілюстрацію своєї концепції математик Налімов по- силається на те, що деякі серйозні математики глибоко переконані в тому, що вони у своїй творчій діяльності не винаходять, а відкривають реально й незалежно існуючі аб- страктні структури. Зрештою, історія знає чимало випадків, коли одна й та сама інформація приходила до різних людей, які, найчастіше навіть не відали про існування один одного, в один і той са- мий час, породжуючи суперечки про пріоритетність тих чи інших винахідників чи відкривачів. Тому інакше, як дією налімовських полів свідомості чи, якщо хочеш, морфогенетичних полів неможливо пояснити однотипність матеріальної та, мабуть, і духовної культури первісного суспільства. - 99 -

- XI - РОЗДІЛ XI Перші європейці і перші українці. Нові версії носіїв розуму – Homo sapiens та Homo neanderthalensis. Пляшкове горло чи вушко голки? Катастрофа світового масштабу і довгі роки без літа. Перед фіналь- ним забігом. Перші міграції перших людей. Стороннім вхід заборонено. Як свідчать дані археології, групи Homo erectus склада- лись з трьох-шести дорослих чоловіків, десятка жінок і кіль- канадцяти дітей різного віку. Власне такі невеликі групи пер- вісних шукачів пригод стали першими гостями Європи. Саме гостями, бо ще не повноцінними господарями. У Європі тоді було тепло, – бегемоти й слони жили навіть у Британії. Тому в пошуках здобичі первісні люди сюди за- ходили. Тут відкрито декілька десятків стоянок цих людей, де розтрощені та обпалені кості тварин, валялись впереміж з деревним вугіллям та грубими теслами з кварцу та креме- ню. Найбільше таких знахідок зроблено у Франції. Цікаво, що на території теперішньої Угорщини, первісні люди облюбу- вали собі для стійбищ місця поблизу теплих джерел і жили там досить довго. До Європи перші людські істоти потрапили близько мільйона років тому правдоподібно двома шляхами – західним та східним. Західний шлях лежав з Африки че- рез Гібралтар, а східний найімовірніше з Близького Сходу че- рез Балкани, хоча, не виключено, що окремі групи еректусів змандрували до Європи кружним шляхом – з Кавказу. Втім, чи через Балкани чи через Кавказ, але майбутньої України вони таки не минули. Найдавніші сліди перебуван- ня архантропів в Україні досліджені на стоянках Королево та Рокосово поблизу Хуста в Закарпатті. Дещо пізнішими є ашельські знахідки Луки-Врублівецької на Дністрі, Амвро- сіївки у Донбасі, Житомирської та декількох кримських по- селень. Відмінності в кістяках первісних людей, знайдених в Європі, свідчать про те, що було декілька хвиль міграцій. А це, в свою чергу, привело до появи у Європі Homo різного фізичного типу. Очевидно, що жодних конкретних цілей сво- їх подорожей ці люди не мали, а були всього лиш забродами, які, можливо в запалі гонитви за здобиччю, потрапили на те- рени Європи, а потім не знали, як звідси вибратись. Та поки Homo erectus відкривали нові землі, процес людинотворення не зупинявся. До боротьби за підкорення усього світу готува- лись ще два претенденти. Десь із вісім сотень тисяч років тому в Європу перекочу- вав клан ергастерів. Прийшли вони туди західним шляхом, перебравшись через Гібралтарську протоку. - 100 -

- XI - В Європі їм сподобалось і вони почали там плодитись та розмножуватись, полюючи заодно на велику та малу дичину і виготовляючи рубила з кременю. Але частина мігрантів, - та, що мешкала далі на північ, - почала ставати іншою, причи- ною чого була потреба адаптації до суворих і незвичних умов життя. Основні місця знахідок Homo erectus в Європі: 1 - Боксгров; 2 - Сванскомб; 3 - Бельзінгсбен; 4 - Мауер-Гейдельберг; 5 - Штайнгайм-ан-дер-Мурр; 6 - Вертешселеш; 7 - Королево; 8 - Лука-Врублевецька; 9 - Дманісі; 10 - Петралона; 11 - Чампате-дель-Дьволо; 12 - Терра-Амата; 13 -Сале; 14 - Тотавель: 15 - Тан-Тан; 16 - Сіма-де-лос-Уесос; 17 -Гран Доліна; 18 - Ароейра Вони навчились виготовляти інші, більш складні та зруч- ні і спеціалізовані знаряддя, ставити теплі житла, хоронити померлих, цілком можливо, навіть, з вірою у загробне життя. Змінювався і вигляд цих нових людей – їх тіла адаптувались до холодної (не Африка все-таки) європейської погоди. А зго- дом нова громада розділилась. Якась частина клану виріши- ла від добра не шукати нового добра і зосталась в Європі, інша ж вирушила на схід, щоб зупинитись аж на Алтаї. Мова, як Ти уже, звісно, здогадався, йтиме про неандертальців та денисівців, дві сестринські, похідні від гейдельберзької лю- дини, раси. Сталось це десь із три-чотири сотні тисяч років тому. - 101 -

- XI - На півдні, в глибині ареалу еректусів і зовсім недалеко від колиски людства – Великої африканської рифтової доли- ни - теж відбувались схожі події. На стику вологих рівнин ба- сейну ріки Замбезі та сухої пустелі Калахарі в групі місцевих архантропів сталась мутація, яка поступово проявили себе в появі нового виду розумної істоти. Сталось це десь на дві сотні років пізніше, аніж поява у Європі неандертальців. В одному із кланів племені народилась і виросла дівчинка. Як її звали за життя – ми не знаємо, але через двісті тисяч років після своєї смерті, вона отримала ім’я Єви і звання праматері усього людства. А вид, до якого вона належала, як Ти вже також зрозумів, сам себе охрестив Homo sapiens - Людьми розумними. І знову абстрагуємось від своїх людських знань та пере- конань, і подивимось на ситуацію очима якого-небудь іно- планетного спостерігача, який нічого не відає про землян, а просто записує в якийсь неземний блокнот що, коли і де трапилось. Чи не здивувало б його, що водночас (а сто чи двісті тисяч років для геологічної історії – це менш ніж мить) в досить віддалених від себе і відмінних за кліматичними та природними умовами регіонах планети з’являються два види розумних істот, яким єдиним з усіх розумних істот судилось вижити після жахливої катастрофи, що спіткала Землю, а по- тім ще й стати сусідами й конкурентами? Якби хтось із нас виявився на місці інопланетного гостя, то, принаймні, замис- лився б над таким збігом обставин, бо він тільки підсилює дивне враження того, що сила, яка творила людину, не була до кінця впевнена у якості свого кінцевого результату, а тому наче випробовувала різні версії істоти розумної, вибираючи з них найбільш життєздатні і влаштовуючи для них додаткові іспити. Друге пляшкове горло, яке людство пройшло відносно не- давно, бо всього лиш сімдесят п’ять тисяч років тому, було таким іспитом. І це було навіть не горло, а щось на кшталт вушка голки, настільки тонкою була грань, що відділяла тоді людство від небуття. У світі зараз проживає біля восьми мі- льярдів людей і, всього лише, сто п’ятдесят тисяч диких шим- панзе та горил. Однак, люди генетично відрізняються один від одного значно менше, ніж мавпи. Це означає, що світова популяція людей колись нараховувала набагато менше осо- бин, ніж шимпанзе і горили і якщо б у часи палеоліту існувала Червона книга, то людина знаходилась би у ній на одному із перших місць. - 102 -

- XI - Та й зрештою, хіба не каже нам генетика, що всі оті су- часні мільярди людей походять від вісімнадцяти праматерів і десяти прабатьків? Всього лиш. В найвужчому своєму місці останнє пляшкове горло, чи то пак вушко голки налічувало не більше кількох тисяч осіб, а, принаймні, не більше десятка тисяч. Це був майже кінець!- Винуватцем цього жахіття вважається Тоба – згаслий тепер вулкан на острові Суматра. Це його вибух призвів до ката- строфи світового масштабу, яка мало не привела до загибелі усього людства. Щоб зрозуміти цей факт, порівняємо його із схожою, хоч і не такою масштабною подією, що сталась дві- сті років тому. В квітні 1815 році на острові Сумбава, поблизу Суматри, сталось виверження вулкану Тамбора. В повітря злетіло десь із сто п’ятдесят-сто вісімдесят кубічних кілометрів ґрунту. Для кращого усвідомлення масштабів цього явища, уяви собі, що подумки проходиш відстань в п’ять з половиною кіломе- трів. Звідки й доки Ти б пройшов? А тепер уяви собі гігант- ський кам’яний куб із стороною в п’ять з половиною кіло- метрів, який розсипається в атмосфері Землі. Гуркіт вибуху було чутно на відстані в дві тисячі кілометрів. Це так, якби вибух, що стався десь в середній течії Волги було чутно аж у Києві. Чорний шлейф диму піднявся на п’ятнадцять кіло- метрів угору, а півтораметрова хвиля із швидкістю в двісті кілометрів за годину двічі обігнула земну кулю. Викид порід в атмосферу був не просто гігантським. Він був ще й неймовір- но отруйним, несучи зі собою величезну кількість сірчистих сполук. Це породило глобальні кліматичні аномалії, включаю- чи такий феномен, як вулканічна зима. 1816 рік став відо- мий як рік без літа55 через небувало низьких температур, які встановилися в Європі і Північній Америці – в серпні тут уже випав сніг. Надзвичайний холод привів до катастрофічного невро- жаю. Весною 1817 ціни на зерно зросли в десять разів. Де- сятки тисяч людей тільки в Європі вмерли від голоду. І це без тих сімдесяти тисяч осіб, що одразу стали жертвами вулкану і згинули на місці. Нагадаємо, що це сталось в цивілізованому 1815 році. А вибух вулкану Тоба, що стався на сімдесят п’ять тисяч років раніше, був у сім разів сильнішим і тривав у десять разів довше. 55 Рік без літа - 1816 рік, коли в Західній Європі та Північній Америці стояла над- звичайно холодна погода. До сьогодні він залишається найхолоднішим роком з часу початку записів погодних спостережень. - 103 -

- XI - Впродовж кількох років змінились напрямки вітрів та періоди сезонних дощів, висохли ріки, а деякі райони землі стали нагадувати дно гігантської попільнички з мільйонами недопалків, які раніше були рослинами, тваринами і… пред- ками людей. А після цього, що довгих тисячу років планета ніяк не могла заспокоїтись, переживаючи то землетруси, то вибухи менших вулканів, то радикальні кліматичні зміни. Якщо врахувати, що на той час кількість розумних істот на планеті (всіх видів еректусів, неандертальців, денисівців, людей) повинна була сягати кількох сотень тисяч осіб, мож- ливо, навіть, понад півмільйона, наслідки катастрофи вулка- на Тоба для тодішніх людей можна порівняти тільки з тим, що спіткало б сучасне людство у випадку ядерної війни. Дощенту вимерло все населення Індостану, Близького Сходу та Південної та Східної Азії. Кількість денисівців різко зменшилась, а габіліси та ергастери Азії вигинули в повному складі. Тільки подекуди, на околицях їх колишнього ареалу доживали своїх днів окремі розрізнені племена, які, позбав- лені контактів із собі подібними, впродовж кількох поколінь вимирали або поволі деградували. Карликовий ріст флоресь- ких людей (отих, яких прозвали гобітами, пам’ятаєш?) саме й пояснюється острівною ізольованістю та обмеженістю їх- нього генетичного фонду. Африканські еректуси теж зазнали втрат, після яких уже не змогли відновитись, бо тільки на далекому півдні континенту ще жили нечисленні родезійські люди. Хоча, може власне цьому люди й завдячують своєму власному виживанню, адже для них вивільнилась певна ніша в екологічній системі Африки. І тільки звичні до холоду не- андертальці в своїй далекій та непривітній Європі наче й не чули про те, що сталось з їхніми родичами. Вони плодились собі та розмножувались, поступово освоюючи все нові та нові території. Таким чином, пляшкове горло відсіяло всі інші версії ро- зумних істот, залишивши для фінального забігу тільки наших предків та неандертальців. Решті розумників не вистачило ні сил, ні ресурсів для того, щоб внести свій вклад у спіль- ний геном людства. Вони досить швидко вимерли не зали- шивши, окрім хіба що денисівців, жодних значимих генетич- них слідів. Наші ж предки були істотами чіпкими до життя й упертими в своєму бажанні вижити та ще й були наділені дещицею везіння. Ще до другого пляшкового горла вони вже намагались селитись за межами своєї африканської батьків- щини. - 104 -

- XI - А після катастрофи, це явище стало масовим. І тут дуже цікаво порівняти міграційну, якщо можна так сказати, полі- тику людей та їхніх конкурентів – неандертальців. Першими від загальнолюдського кореня відділились кой- санські народи, предки сучасних бушменів та готтентотів. Сталось це десь одразу після катастрофи або, навіть, син- хронно з нею. Можливо, в такий спосіб група людей, пращу- рів сучасних бушменів з готтентотами намагалась врятувати свої життя, переселившись далеко на південь від місць свого традиційного проживання. І їм це вдалося. Так само, як вда- лось це зробити предкам сучасних африканських пігмеїв, які подались на захід, в саму гущавину тутешніх джунглів. Невелика група людей, близько сімдесяти тисяч років тому, перетнула Червоне море й поселилася в Аравії. Значну частину раціону переселенців становили молюски, що живуть на мілководдя. Тому немає нічого дивного в тому, що ці люди не боялись води, могли добре плавати і, цілком вірогідно, будувати якісь плоти чи човни. Збираючи своїх улюблених молюсків та позначаючи місця своїх стоянок цілими горами потрощених мушель, вони без поспіху посувались на схід бе- регом океану, дійшовши так до Індії, потім до Андаманських островів, Індонезії, а через двадцять п’ять тисяч років піс- ля виходу з Африки перші групи людей досягли берегів Ав- стралії. По дорозі вони досить активно залучали до своїх лав денисівців, перенісши їх гени, а, можливо й елементи мови, аж до островів Меланезії, де, ще й тепер народжуються діти з темним кольором шкіри, виразними негроїдними рисами обличчя та білявим волоссям і блакитними очима. Але це була тільки перша, найстарша група переселенців, які заселили острови південно-східної Азії. А потім добрались і до Австра- лії. Вслід за ними, через кілька десятків тисяч років, рушила ще одна хвиля мігрантів, яка стала предками азійських наро- дів монголоїдної раси. Ця хвиля була настільки потужною, що привела до першого в історії демографічного вибуху: шістде- сят відсотків тодішнього населення Землі жило на території півостровів Індостан, Індокитай і Малакка. Нащадки цих лю- дей подались і на північ – в східний Сибір та на Далекий Схід. В той самий час, коли люди нишпорили по найвіддаленіших закутках Старого Світу, неандертальці сиділи у себе вдома і нікуди навіть не збирались йти. В Африці та інших частинах світу слідів неандертальців немає. Вони мешкали тільки у Єв- ропі, на Близькому Сході (Левант та Ірак) і в центральній Азії аж до східних кордонів сучасного Казахстану. - 105 -

- XII - Втім, до свого дому чужаків вони також не збирались пускати. П’ятдесят тисяч років тому, людська нога ступила на далекі береги Австралії, а до Європи, що була, мало не на відстані простягнутої руки, людям було зась. Так, наче в Єв- ропу їх не пускала якась сила. Наче на вході до Європи висіла табличка: Стороннім вхід заборонено. РОЗДІЛ XII Російський козак з долини Неандерталь. Розумні нелюди: як вони ви- глядали? Винахідники одягу та житла. Комуналки кам’яної доби. Неандертальський похорон. Найстарший населений пункт України. Загадки драконячої ями. Екндертальсткий культ ведмедя і його про- довження в нашому світі. Люди і неандертальці: не вороги, але й не друзі. Така сила була і вона, ця сила, звалась неандертальцями. Європу вони обжили раніше за людей на кілька сотень ти- сяч років і доки наші предки борсались у пляшковому горлі, долаючи наслідки катастрофи вулкану Тоба, неандертальці, звичні до холодів Європи, почували себе досить комфортно і пережили вулканічні зими, навіть не помітивши їх. Завдяки цьому вони дістали, навіть, певну перевагу над людьми. Та, навіть у найкращі для себе часи, неандертальців було не біль- ше ста тисяч осіб. Кількісно вони дуже поступались людям і, мабуть через це, перші відкриття їхніх костей стались доволі пізно. 1856 року в каменоломнях долини Неандерталь56 поблизу міста Дюссельдорфа шкільний учитель і аматор-археолог Йо- ганн Карл Фульротт57 знайшов череп і кістки цікавої істоти. Цікаво, що теперішня назва долини з’явмлась не так уже й давно. Долину назвали так на честь відомого тоді композито- ра, пастора Йоахима Неандера, який дуже любив тут бувати. Раніше ж ця місцевість називалась долиною ріки Дюссель. Про це можна було б і не згадувати, якби не один факт. В пе- рекладі з німецької мови, назва місцевості має два значення, це словосполучення можна тлумачити, як Долину Неандера, так і Долину Нової людини. Дивний збіг, чи не так? Знайдений кістяк належав створінню, схожому на люди- ну, але нижчому, з масивною статурою та великою головою. 56 Неандерталь (Neandertal) - вапняковий каньйон, відомий своїми пейзажами, водоспадами й печерами. 57 Йоганн Карл Фульротт (Johann Carl Fuhlrott, ⋆31.12.1803 – †17.10.1877 роки) - німецький учений, археолог, палеонтолог, викладач і натураліст. - 106 -

- XII - Оскільки в головах людей тоді ще свіжими були спогади про наполеонівські війни, то новою людиною його не визнали, а най- першим словом науковців щодо знахідки, став висновок, що це кості російського козака, який, буцімто, спершу заслабнув, а по- тім заповз у печеру й там помер. Чому козак та ще й російський? Бо такими були стереотипи того- часного масового уявлення про російських козаків. Як бачимо, пропаганда могла бути успішною і без телебачення. Однак, з часом схожих кісток назбиралось чима- ло. І знайдені вони були там, куди російські козаки явно не добира- лись – у Палестині, наприклад, чи в Гібралтарі. Тому вченим дове- Homo neanderthalensis. лось визнати, що неандерталець Реконструкція 1909 року – це древня і розумна істота. При всьому своєму непрезентабельному вигляді, неан- дертальці володіли потужним мозком – приблизно на десять відсотків більшим, ніж у сучасної людини. І цим інструмен- том, себто мозком, неандертальці уміли користуватись. Вони вміли розмовляти, хоча їхня мова, як здається, була більш по- вільною, ніж у нас. Це доводить знахідка у печері Табун (Cave Tabun) в Ізраїлі добре збереженого черепа неандертальця, ві- ком приблизно шістдесят тисяч років. Він зберігся настільки добре, що в ньому залишилась навіть мініатюрна під’язична кістка, що вельми нечасто потрапляє в руки дослідників. І вона, ця кістка, була ідентична людській. Неандертальці знали, як виготовляти доволі складні зна- ряддя праці та мисливську зброю із каменю та кісток. Куль- туру, яку вони створили, названо мустьєрською від печери Ле-Мустьє (Le-Moustier) у французькому департаменті Дор- донь. Структура виробництва залишалася такою ж, як в умі- лих людей, але технологія ускладнюється – вироби стають більш прецизійними. Характерно, що серед знарядь (а всього неандертальці знали понад шістдесят видів крем’яних виро- бів) значна кількість - це невеликі знаряддя, які треба було тримати не всією п’ятірнею, а двома-трьома пальцями. - 107 -

- XII - А це свідчить про те, що пальці не- андертальських долонь були здатні на вельми тонкі і точні операції. З’являють- ся складені з частин знаряддя (списи, рогатини, ножі, скребла з дерев’яними руків’ями), а також своєрідні терки для розтирання насіння та коренів їстівних рослин. Отже, у неандертальців існува- ли складніші, ніж запікання на вогні, способи приготування їжі і, можливо, їжу, таким чином, навіть пробували зберігати. Вони ж хоронили своїх по- мерлих родичів та вірили у посмертне існування душі. І навіть першими вига- дали кістяну флейту. Хоча був час, коли навіть фахівці вважали неандертальців дикими тупа- ками. Тому нікого й не дивувало, що вони вимерли – дивним було те, що Homo neanderthalensis. вони так довго існували! Цей образ і Сучасна реконструкція досі присутній в масовій культурі, як, свого роду, іконка пращура людини. Кремезні, незграбні, з бичачими шиями, низьким чолами і квадратними щелепа- ми. Дикі, неотесані й примітивні. В цьому є своя логіка: от, мовляв, якими ми були, коли жили в печерах і якими гар- ними, добрими та інтелігентними стали, коли цивілізувались. Отже, правильна у нас цивілізація! Але пращурами нашими неандертальці таки не були. Еволюційні гілки неандертальців і сучасних людей розійшлися ще сімсот тисяч років тому. Це був окремий вид розумних істот, який певний час навіть ви- переджав у розвитку предків людей. Неандертальці таки не були писаними красенями. Але це, якщо дивитись на них очима сучасної людини. Їхні тіла були добре адаптовані до життя в умовах холоду. Вони були сильнішими, аніж сучасні їм люди (не кажучи вже про ни- нішніх) – м’язів у них було на тридцять-сорок відсотків біль- ше, ніж у людей. Щоправда суглоби неандертальців не були такими рухливими, як у людей. Тому ходили неандертальці злегка зігнувшись і крок у них був на третину коротшим від нашого. Це вимагало більших затрат енергії, вони швидше втомлювались, і потребували більшої кількості калорій, ніж люди. Втримувати ці коштовні калорії їм допомагав одяг, який вони й винайшли сто сімдесят тисяч років тому. - 108 -

- XII - Неандертальці шили з видубле- них шкір тварин щось, на кшталт штанів та каптанів. Хоча, ще доне- давна думки вчених, стосовно того, хто вперше розкроїв звірячу шкіру і просилив нитку в голку, розходи- лись. Найбільш обережні, вважали, що одяг з’явився сорок тисяч ро- ків тому, коли стало холоднішати. Інші ж гадали, що вдягатись люди стали ще тоді, коли були вигнані із свого африканського раю. Бо як же жити під спекотним африканським сонцем, не захищаючи, при цьому, власної голої та безволосої шкіри? Вирішальне слово в цій науковій Неандертальська жінка. суперечці належить доволі непри- Реконструкція за черепом ємній істоті, а саме платтяній воші. Генетики стверджують, що платтяні воші відділилися від натільних свої родичок, як мінімум вісімдесят тисяч років тому. Власне тоді цей паразит отримав власне постійне середовище буття. Між іншим, зна- хідки перших кістяних голок відносяться також приблизно до цього ж часу. Тому, сумніватись, що одяг вигадали наші двоюрідні брати по розуму, якось не доводиться. А от що спо- нукало їх це зробити – це цікаве запитання. Бо чи тільки бо- ротьба з холодом змусила їх навчитись кравцювати? Європа, батьківщина неандертальців, ніколи не була клі- матичним раєм. Але з іншого боку неандертальці з’явились і прожили десятки тисяч років в цьому середовищі, обхо- дячись взагалі без одягу. Індіанці Вогненної Землі дожили до наших днів в кліматі, де стовпчик термометра навіть в найспекотнішим літом не піднімається вище десяти градусів тепла, користуючись лише хутряними накидками та шапка- ми. Людське тіло володіє унікальною в живому світ здатністю пристосовуватись до майже будь-яких зовнішніх умов. Про це свідчить хоча б те, з якою швидкістю переналаштовува- лась біохімія людського організму. То чому б за довгий час еволюції йому не виробити якихось механізмів захисту від холоду чи спеки? Існує, доволі несподівана думка, що одяг з’явився не стільки, щоб захищати тіло від холоду та негоди, скільки, як магічний оберіг від нематеріальних загроз. Себто, інакше ка- жучи, був амулетом. - 109 -

- XII - Одяг як людей, так і неандер- тальців ставав складнішим ставав гарнішим, на ньому виникало все більше різних кріпильних елемен- тів, додатків та прикрас. В одному з неандертальських поселень знай- дено цілу купу кісток птахів, м’ясо яких не придатне для їжі. Зате з пір’я, насмиканого з їхніх крил та хвостів, можна було виготовляти чудові пір’яні прикраси. Для тієї ж мети, вірогідно, служили мушлі, зуби тварин та оброблені кістки. Їм хотілось виглядати гарно! І ще вони вміли подбати про комфорт та затишок власного побуту. Неан- дертальці вже знали, як будувати собі житла. В печері Бальці Россі (Balzi Rossi), що в італійській Лігурії поблизу знаменитих пляжів (ціка- Неандертальський одяг. во, чи неандертальці там бували?) Реконструкція знайдено овальну огорожу з камін- ня, завдовжки в вісім і завширшки в шість метрів. Це підва- лини житла, вік якого добрих сто тисяч років, себто одного з найдавніших із знайдених у Європі будинків. Житловий про- стір в ньому було поділено, кам’яними стінами на три секції – кухню чи то комору, вітальню, посеред якої палало вогнище і якусь подобу майстерні для виготовлення кам’яних знарядь. Інший вид житла знаходять досить часто. Усередині печер встановлювались підпірки, на яких могли бути укріплені за- віси або дах зі шкіри. Таким чином, печеру, як правило, ді- лили на спільну кухню де горіло одне або декілька вогнищ, та окремі квартири – спальні приміщення. Щось, на кшталт, комуналки кам’яного віку. Хоронячи померлих, неандертальці посипали їх черво- ною фарбою – символом життя. Мабуть, саме звідти ведеться звичай багатьох народів світу пов’язувати червоний колір з ідеєю відродження до життя після смерті. А також і наш зви- чай – проводити небіжчиків квітами. В могилах неандерталь- ців знаходять пилок рослин – тіло померлого обкладали кві- тами. Більша частина поховань неандертальців знаходиться неподалік поселень, в основному в печерах, що вказує на усвідомлення якогось зв’язку з посмертною долею померлого. - 110 -

- XII - Окрім пошани до вмерлих, неандертальці знали, що таке співчуття. Серед їхніх останків є кістяки калік, котрі не мали б змо- ги вижити самостійно, без допомо- ги інших. Одначе, жили! У неан- дертальців, вочевидь, були й такі, що знались на лікуванні. В одного із кістяків ампутовано руку ще за життя. І рана ця зажила. Хотілося б оголосити, що не- андертальці були першими україн- цями, бо в Україні знайдено чима- ло їхніх слідів – від Криму аж до Закарпаття. Та, на жаль, людьми вони не були, а тому ми не може- мо назвати їх своїми предками. А от їхні безпосередні предки – гей- Неандерталець. дельберзькі люди – це рідні бра- ти наших людських безпосередніх предків – африканських еректусів. І вони, ці гейдельберзькі люди довгий час мешкали у Закарпатті, на горі поблизу селища Королево. А потім пере- казали цю зручну місцину своїм нащадкам – неандертальцям. З тих пір на території Королево постійно жили якісь розум- ні істоти – спочатку неандертальці, а потім і ми, люди. Одні культури змінювались іншими, змінювались мови, релігії, звичаї. Але розумне життя не припинялось ні на мить. Міль- йон років тут жили розумні істоти – ті, що вже стали людьми і ті, яким до людей, ще було далеко. І ті, які людьми ніколи й не були. Мільйон років розумного життя! І це тоді, коли землі для проживання було більш ніж достатньо для всіх. В період найбільшого розквіту усе неандертальське населення Украї- ни становило п’яту частину усієї неандертальської популяції в Європі, тобто, десь із п’ятнадцять тисяч душ. Всього лиш у півтора рази більше, ніж населення сьогоднішнього Коро- лево. Тому шанси випадково зустріти інших людей, просто хаотично пересуваючись з місця на місце, були мізерними. Неандертальський народ мав якісь свої, невідомі нам ка- нали спілкування. Як і в випадку своїх попередників, спосо- би, якими неандертальські групи контактували між собою, залишаються для нас загадковими, позаяк, відстань між їхні- ми громадами, розкиданими на велетенських просторах не- обжитих територій, становила іноді кілька сотень кілометрів. - 111 -

- XII - Незважаючи на це, вони якось знаходили один одного навіть для того, щоб уникати шлюбів між близькими родичами. Чи було це неандертальським варіантом радіо Калахарі, чи спільним телепатич- ним полем, чи іншими, невідоми- ми нам психічними здатностями? На додаток, вони мали свою власну релігію. В цьому таки нічо- го дивного немає, оскільки навіть такі примітивні, насправді примі- тивні у порівнянні з людьми чи не- андертальцями, істоти, як австра- лопітеки, вірогідно, уже мали якісь Неандерталець. Реконструкція за черепом свої уявлення про метафізичний світ. І взагалі наука не знає жодного народу світу, жодного, навіть найвідсталішого племені, у якого б не було хоч якихсь проявів віри у потойбічні сили. Бо віра є одним із проявів людського розуму. Хочемо ми цього чи не хочемо, але у щось та віримо. Хто в бога, хто в абсолют, хто в вищий розум, хто в інопланетян, але віримо. Навіть найзавзятіші атеїсти вірять у те, що бога немає, а люди, які, стверджують, що взагалі ні у що не вірять, вірять (вибач за тавтологію) у те, що так воно є насправді. Віра – це спроба нашого розуму поясните непояс- ниме і зрозуміти те, до зрозуміння чого нам ще бракує знань, навичок і досвіду. А предкам нашим цих знань, навичок та досвіду бракувало ще більше, ніж нам. Втім, розум їхній пра- цював так само (а може навіть ефективніше!), як наш і шу- кав пояснень того, як влаштовано світ. Неандертальським поясненням світобудови був, поширений тоді у всій тогочас- ній Європі, культ ведмедя. Одразу після першої світової війни вчені зайнялись до- слідженням певної печери, розташованої високо в горах в східній частині Швейцарських Альп. Про цю печеру ходили часом доволі дивні чутки. Місцеві горяни називали її Драко- новою ямою (Drachenloch) і свято були переконані, що там жив, а може ще й живе досі вогнедишний дракон. А що диму без вогню не буває і не буває чуток, які не мали б під собою якоїсь підстави, швейцарський дослідник Еміль Бахлер58 ви- рішив дослідити це чудне місце. І не розчарувався. 58 Еміль Бахлер (Еміль Bachler, ⋆10.02.1868 - †14.03.1950 роки) - швейцарський краєзнавець і дослідник, працював куратором у природознавчому музеї міста Сент-Галлен. - 112 -

- XII - Драхенлох – це порожнина, утворена з двох, досить просто- рих підземних залів. У місці пе- реходу з між першою залою та другою, дослідники натрапили на сліди стародавнього вогнища, яке наче прикривало собою вхід до другої зали де також знаходились сліди обкладеного камінням вог- нища. У культурному шарі знай- дено кам’яні знаряддя, які не ви- кликали жодних сумніві у своєму неандертальському походженні. Але найцікавіше було попереду. У найвіддаленішому і найтемні- Неандертальська жінка. шому закутку другої зали було ви- Реконструкція явлено викладену з необроблених вапнякових плит кам’яну стіну, заввишки в вісімдесят сантиметрів. Стіна тягнулась паралельно південній стіні печери на відстані приблизно со- рок сантиметрів від неї. Це, фактично, найдавніша споруда з каміння, зведена людськими руками. Весь простір, між при- родною стіною печери та стіною, викладеною неандерталь- цями, був заповнений акуратно поскладаними черепами та кістками кінцівок десятків величезних печерних ведмедів59. І це було зовсім не сховище м’яса, свого роду доісторичний холодильник, а власне склад кісток, та ще й викладених у чіт- кому порядку. Черепи були орієнтовані в одному напрямку – мордами до виходу - і у них були верхні хребці, які вказували на те, що голови відсікли від тіл недавно убитих тварин. У пе- чері були виявлені також декілька шаф з вапнякових плит, в яких також зберігалися черепи печерних ведмедів. В одному випадку через очну ямку і вилицю черепа трирічного ведме- дя було просунуто стегнові кістки іншого ведмедя. Незабаром аналогічні знахідки були зроблені і в інших альпійських печерах. І деякі із цих знахідок були геть неймо- вірними. Так подібне до драхенлохського святилище, у фран- цузькій печері Монтеспан (Grotte de Montespan, департамент Верхня Гаронна), знаходилось на відстані в півтора кіломе- тра від входу. Повторимо ще раз - півтора кілометри вузько- го, темного і звивистого коридору, яким треба було пройти, а часом і проповзти, щоб вклонитись ведмежому духові. 59 Печерний ведмідь (Ursus spelaeus) - доісторичний вид ведмедів, що жив у Євразії і вимер приблизно п’ятнадцять тисяч років тому. Видову назву печерний (spelaeus) отримав, оскільки його кістки часто знаходять у печерах. - 113 -

- XII - А в іншій французькій печері Ле-Регурду (Le-Regourdou, Дордонь) сакральне вмістище ведмежих костей прикрива- ла величезна кам’яна плита вагою в декілька центнерів, яку притягнули ззовні. Щоб пропхати таку каменюку через ву- зький лаз печери потрібні були чимала кмітливість і солідар- ні зусилля багатьох міцних рук. Отже, ведмеже святилище в Ле-Регурду було важливим не тільки для якоїсь однієї локаль- ної спільноти неандертальців, а для кількох чи може й кіль- канадцяти сімей, які, при певних обставинах, були здатні до об’єднання і координації спільних зусиль. Неандертальський культ печерного ведмедя. Реконструкція Знайшлися й сліди іншого релігійного обряду, а саме по- клоніння чоловічому статевому органу – фалосу, що свідчить про початки дуже популярного у багатьох древніх та сучас- них народів фалічного культу, що відображає уявлення лю- дей про животворну вітальну чоловічу силу. Цілком не ви- ключено, щоправда, що поклоніння ведмедю і фалосу були не окремими культами, а частинами якоїсь єдиної релігійної системи. Хоча на початку, коли ці знахідки було описано, вважалось, що культ ведмедя – це різновид мисливської ма- гії, ще й досі поширеної серед багатьох мисливських племен, коли останки здобичі хоронять з особливими ритуалами, щоб підсобити душі померлої тварини відродитись згодом і знову дати себе вполювати. На печерних ведмедів неандертальці, так само, як і наші предки, не полювали. Принаймні не полювали для м’яса. Надто ризикованим було б таке полювання. - 114 -

- XII - Вимерлий печерний ведмідь був справжнім страхови- щем (до трьох метрів завдовжки і понад два метри заввишки в загривку), озброєним міцними зубами і кігтями, а здобичі неандертальцям і без ведмедів вистачало. А з цього випливає, що не культ ведмедя був наслідком полювання, але полюван- ня на ведмедя була наслідком культу. Виглядає на те, що в печерному ведмеді неандертальці бачили свого божественно- го предка (звідси й фалічний культ), а це вже свідчить про достатньо складні релігійні уявлення. Можемо припустити (тільки припустити, бо припущення ці поки що бездоказові), що ведмедів спеціально ловили з неймовірним ризиком для життя (і, напевно, такі лови були справою честі для всього роду), а потім, після виконання невідомих обрядів убивали і причащалися тілом божественного предка під час спільної трапези. В це важко повірити, але схожі обряди відбувались ще зовсім недавно. Щоправда на протилежному кінці земної кулі у народу, який колись заселяв увесь Японський архіпелаг, Са- халін, Курили й Камчатку, створивши там величну культуру. Зараз останні представники цього народу доживають свого віку в резерваціях, демонструючи туристам свої, начебто ав- тентичні, ритуали. Мова йде, звичайно ж, про айнів60 – та- ємничий та загадковий народ. Черепи ведмедів висіли в до- мах айнів на почесних місцях і їх називали божественними хранителями та дорогими божествами. При цьому, айнське слово Kamuі – бог, не цілком збігається з нашим українським значенням цього слова. Kamuі – це також прибулець (сам так айни називали іноземців), а також виходець з потойбічного світу – привид, примара. Айни, як і переважна більшість на- родів планети, вірили в існування іншого, нематеріального світу. Однак, на відміну від багатьох народів, айни вважали, що наш світ набагато кращий від потойбічного і живеться в ньому приємніше та цікавіше. Тому мешканці потойбіччя люблять бувати в нашому світі, але, позаяк, самостійно цього зробити не можуть, то вибирають для цього ріні транспортні засоби – тіла тварин. Тілами ж ведмедів можуть подорожува- ти тільки духи найвищих категорій. Проблема в тому, що по- трапивши в тілесну оболонку, дух уже не може повернутись назад, до себе додому, на той світ. А бути задовго у нашому світі йому не пасує, бо так порушується світовий лад. 60 Айни - тубільний етнос, який колись населяв Хонсю, Хоккайдо, Курильскі ос- трови, більшу частини Сахаліну та південь Камчатки. Самоназва - утарі. Точна кількість айнів невідома, оскільки багато айнів приховують своє походження, бо- ячись дискримінації. - 115 -

- XII - Тому духам треба допомагати повертатись додому і мис- ливці роблять їм цю послугу, вбиваючи звірів і визволяючи з них заблукані душі. А вже душа втілена і ведмеді, не може не віддячити своїм визволителям, даруючи їхньому селищу всі мислимі й немислимі блага. Ми не вбивці – ми визволителі: дуже зручна для мисливців ідеологія, чи не так? І не чужа навіть новітній історії. Неандертальці могли мислити в схожому напрямку. А, цілком може статись, що в жилах сучасних айнів тече якась частка, якщо не неандертальської, то, принаймні денисів- ської крові, у яких, як у близьких родичів неандертальців, також міг існувати культ ведмедя. Денисівці ж, якось більш охоче йшли на контакт з людьми, аніж класичні неандер- тальці. Можливо, саме від них до людей потрапили міфи про братство людини й ведмедя. Так евенкійський61 міф розпо- відає про дівчину, яка, заблукавши у тайзі, потрапила до ведмежого барлогу і провела там всю зиму. Наслідком цієї проведеної у ведмежому лігві зими стали двоє синів-близню- ків – хлопчик та ведмежа. Коли діти виросли і стали юна- ками, вони посварились і в сварці брат-чоловік убив свого брата-ведмедя. Але перш ніж умерти, ведмідь наказав людям виконувати ритуал свого похорону, пояснивши, як слід уби- вати ведмедів, білувати їх туші, споживати м’ясо й хоронити кості. Дотримання всіх умов, заповів він, дозволить успішно полювати й мати багато м’яса. Так люди й стали чинити, і з тих пір існують ведмежі свята, ведмідь вважається істотою близькою до людини. І подумай, чи не є, відома усім дітям казочка про Машу та Ведмедя, осучасненим варіантом цього архаїчного переказу? Бо культ ведмедя, в тій чи іншій мірі, зберігся і у європейських народів. Українське слово ведмідь – це перекручене задом наперед медвідь, себто мед відаючий. У наших предків це слово було табуйованим, справжню назву цієї тварини було заборонено називати (щоб не викликати, не дай Боже, звіра з лісу). Так само, зрештою, заборонялось вимовляти справжню назву вовка (вовк – той, що волочить), змії (та, що живе у землі, земляна), лиса чи рисі (обидва слова означають рудий, різниця тільки в артикуляції) і ще деяких інших тварин. А зуби й кігті цих звірів вважались оберегами від усіх життєвих напастей. Тому давній індоєвропейський рікптос (санскритське - rikshas, грецьке - αρκούδα) став знавцем меду - медведем-ведмедем. 61 Евенки (самоназва – евенкіл, стара назва - тунгуси) - корінний народ східного Сибіру. Живуть також у Монголії й на північному сході Китаю. Мова – евенкійська, належить до тунгусо-маньчжурської групи алтайської мовної сім’ї. - 116 -

- XII - Народні перекази називають ведмедя людиною у звіря- чій шкірі, а в Карпатах ведмедя досі називають шанобливо вуйком, себто дядьком по материнській лінії і навіть те, що улюбленою іграшкою мало не всіх дітей, своєрідним симво- лом дитинства є плюшеве ведмежа про щось та свідчить, чи не так? Все це дісталось нам у спадок від неандертальців. Вони були майже людьми. Втім, бути майже людьми – не означає цілком людьми. Бо людей неандертальці недолюблювали. Зрештою, як і люди їх. І в цьому є якась таємниця. Пізніше, коли наші предки заселили всю Європу, залишки неандер- тальської раси ще жили там. Їхня територія поступово мен- шала, вони поступово відкочувались аж до скель Гібралтару та Криму, де зафіксовано останні в часі поселення неандер- тальців. Але, чи було це вчинено під тиском людей? Бо ар- хеологія не зафіксувала жодних матеріальних свідоцтв не- андертало-людських війн чи доісторичних етнічних чисток. Складається враження, що дві розумні раси просто уникали одні одних. Втім, так було не завжди. Як не дивно, люди, у свій час, багато чому навчились у своїх старших братів по розуму. Сталось це на стику між азійським та європейським континентами, а саме на тере- нах, які зараз іменуються Близьким Сходом. Ці терени були крайньою південною межею неандертальських земель і по- чатком людських земель, своєрідним доісторичним фронти- ром. Тут стався перший контакт людей з неандертальцями, і був цей контакт досить позитивним. Дві розумні раси не виявляли жодних ознак агресії в стосунку одна до одної, хоча й не поспішали змішуватись. Дослідження в Ізраїлі вказують дивний факт – в деяких печерах гірського масиву Кармель поперемінно мешкали то неандертальці, то люди. Але ніколи ці дві раси не мешкали разом. І ніколи - по сусідству. І все-та- ки був час, коли людські юнаки задивлялись на неандерталь- ських дівчат (чи може навпаки?) і це приводило до очікува- них наслідків. По землях майбутньої Палестини (але тільки там) бігали маленькі людонеандертали (чи неандертолюди?). Знаємо ми це тому, що сучасна наука дешифрувала геном людини і, частково, геном неандертальця і це однозначно вказує що європейці і азіати (але не африканці!) є, в різних, щоправда, частках носіями генів неандертальців. Так званий, нордичний європеєць несе в собі багато біль- ше неандертальських генів, ніж який-небудь сучасний афри- канець. - 117 -

- XII - Якраз, завдяки неандертальським генам європейська раса має світлу шкіру, досить широкі стопи та долоні, а деякі її представники ще й руде волосся та блакитні очі. Бо неан- дертальці були якраз такими – рудоволосими та блакитноо- кими. Неандерталець і сучасний чоловік. Порівняння Хоча, заради справедливості, слід сказати, що африканці теж змішувались з іншими розумними видами, поглинувши та асимілювавши залишки всіх отих умілих та випрямлених нелюдей, які були нашими попередниками. Ці відмінності стали основою для формування уже чисто людських рас і, цілком можливо, обумовила їх первинну селекцію. За даними генетичного годинника, контакти ці відбувались приблизно п’ятдесят тисяч років тому. Є також певні вказівки на те, що ці міжвидові контакти людей та неандертальців не були оди- ничним випадком у нашій історії. В геномі неандертальців є сліди людської ДНК, яка потрапила туди десь із сто тисяч років тому. А це означає, що якась, щоправда дуже невелика група людей, побувала в Європі вже сто тисяч років тому, розчинившись там в неандертальській цивілізації. Генетич- ний годинник дуже чітко вказує, що востаннє представники неандертальської та людської рас кохались між собою сорок сім тисяч років тому. І з того часу – ні разу. В результаті ми, люди, отримали від одного до чотирьох відсотків неандер- тальських генів. Це небагато, зате гени ці є дуже важливими. Адже частина імунітету людини обумовлена саме неандер- тальськими генами. Можливо, в кінцевому результаті, це ко- лись привело б до злиття двох розумних видів, однак... однак, сталось щось, чого ніхто досі не може пояснити. - 118 -

- XIIІ - Контакти раптово перервались. При цьому, стосунки лю- дей та неандертальців не стали ворожими, вони просто наче зникли одні для одних. На цьому тлі затятої взаємної ігноранції, досить дивно виглядає так звана шательперронська культура, знахідки якої зараз розкидані по обидва боки Піренейських гір - на заході Франції та на півночі Іспанії. Свою назву шательпер- ронська культура отримала тому, що перші знахідки були зроблені в печері Grotte des Fees в місцевості Шательперрон (Chatelperron, департамент Альє). Ця культура є спільною, як для людей, так і у неандертальців. Але яким чином древ- ні майстри могли переказувати свої навички один одному, якщо їхні народи не хотіли між собою знатись? В наш час таке явище можна було б пояснити ідеологічними причина- ми, наприклад, расизмом чи релігійною нетерпимістю. Але чи могли існувати ідеології уже в доісторичні часи? Навряд чи. Не виключено, що контакти двох розумних рас таки іс- нували, але метиси, що народжувались віз змішаних шлюбів, мали слабше здоров’я, аніж звичайні люди та неандертальці, або й взагалі були переважно безплідними і мали дуже обме- жені можливості переказувати свої гени в майбутнє. Втім, окрім фізіологічних відмінностей між двома розумними раса- ми були ще й відмінності психологічні. І, правдоподібно, були вони досить значними. РОЗДІЛ XIII Генетично обумовлений альтруїзм. Історичне коріння звичаїв гос- тинності. І знову про дзеркальні нейрони. Неандертальський індиві- дуалізм проти людського колективізму. Соціальна адаптованість: здобуток чи міна сповільненої дії? Шлях виживання: від стада до ро- дини, від родини до роду, від роду до народу. Секс в обмін на їжу. Ок- ситоцинова стимуляція і еволюція соціальної поведінки. Коли люди навчились кохати? Як краса врятувала людство? Чи є українські чугайстри живою пам’яттю про неандертальців? Коли голод стає дороговказом. За що люди повинні бути вдячними неандертальцям? У тваринному світі їжею (чи взагалі чим-небудь) ділитися не прийнято - навпаки, тварини намагаються відняти їжу одна в одної будь-яким способом. Вполював (вкрав, знай- шов, отримав, здобув – це зовсім неважливо) – це твоє. Ти наївся, ти ситий, ти, на якийсь час, запевнив собі енергію для життя та розмноження – це перший і найголовніший за- кон виживання. - 119 -

- XIIІ - У людському ж суспільстві їжею і всім необхідним ділять- ся. До певних меж, звичайно, бо ми вже говорили про те, що наша давня історія знає канібалізм, Зрештою, не так і давно, бо в час голодоморів, люди один одного їли. Проте, на більш- менш цивілізованих етапах історії людей, харчовий егоїзм не є правилом, а болісним винятком з правил. А це означає, що в процесі еволюційного розвитку у предків людини виробив- ся певний механізм, який пригнічував та гальмував деякі з успадкованих від тваринних предків інстинкти. Закони та ритуали гостинності існують практично у всіх людських спільнотах, починаючи від найпримітивніших (де вони, найчастіше, є і найбільш обов’язковими). У більшості випадків вони є не просто традиціями, причин котрих ніхто пояснити не може, а обов’язковим, часом навіть релігійним ритуалом. В древній Греції, гостинність була законом, за ви- конанням якого спостерігав сам верховний бог олімпійського пантеону - громовержець Зевс. Сам термін theoxenia - божа гостинність - підкреслював святість дії. В Індії та Непалі ри- туали вшанування гостя відбуваються на засаді Atithidevo Bhava, що, приблизно, можна перекласти, як гість є боже- ственною енергією. А це майже дослівно перекликається з українським правилом гостинності – гість на поріг, Бог на по- ріг. Релігія древніх євреїв, первинними носіями якої були ко- чові бедуїнські племена Північної Аравії, знала практику, за якою господарі повинні запевнити харчування, безпеку і роз- ваги для своїх гостей, та ще й гідно провести їх, бажаючи їм безпечної подорожі. Тому в авраамічних релігіях, що постали з первісного юдаїзму, звичай гостинності теж набуває релі- гійного забарвлення. У християн, гостинність - це чеснота, що полягає у співчутті незнайомцям і правилі вітати гостей, а Коран нагадує мусульманам по-доброму ставитись навіть до військових бранців та рабів. Чи існує щось схоже, навіть у зародковій у формі, в тваринному світі? Само собою розумі- ється, що ні. Звірі охороняють свою територію, і гостей при- ймають не люб’язними посмішками, а вишкіреними зубами. Дуже багато мусило було змінитись в мізках істот, котрі почали ставати людьми. Бо лобова частка мозку, котра є мор- фологічною основою інтелекту, почала розвиватись зовсім не для того, щоб високочолі нащадки перших людей могли розмірковувати про високі матерії. Завдання її полягало у гальмуванні тваринних інстинктів, бо тільки ділячись їжею, можна було підтримати взаємодію і спілкування в групі, а інтелект – це вже побічний наслідок цієї здатності. - 120 -

- XIII - Ми вже говорили, що фізіологічним механізмом, який за- пускає співпрацю між людьми є дзеркальні нейрони. Очевид- но, що цей еволюційний винахід допомагав нашим предкам тісніше гуртуватись, автоматично виконувати певні колек- тивні дії, відчувати колективні емоції чи співчувати іншим людям. Дзеркальні нейрони – це вбудований механізм під- тримки в людині стандартів колективізму: стався до інших так, як хочеш, щоб чинили з тобою, постав себе на місце іншої людини. Без такого механізму, принаймні на перших етапах свого становлення, людство просто б не вижило. Генетично запрограмований альтруїзм не є вигадкою. Нарівні із розумом це один із найважливіших механізмів виживання людини. Цей механізм, правдоподібно, був саме тим козирем, який дав можливість людині виграти у великій грі. Коли в перегонах виживання залишились тільки дві ко- манди учасників, люди та неандертальці, стартові умови для обох команд були майже рівними. І ті, і ті наростили мозок до величезних, більших ніж у сучасної людини, розмірів – понад тисячу п’ятсот грамів. Щоправда, неандертальці розпочали перегони раніше, маючи кількісну перевагу, оскільки не мали проблем з пляшковим горлом, тому випереджали людей у тех- нологічному та культурному розвитку. Та ще й були міцними, витривалими, адаптованими до холоду розумними істотами. Люди пасли задніх у всьому, от тільки добір, спрямо- ваний на утримання безконфліктної атмосфери в групах, у неандертальців не діяв. Вони не вміли, як люди допомагати один одному. Співчуття не було їм чужим, але воно стосу- валось тільки близьких істот, а не всього виду. Нашим пра- щурам неандертальці, вірогідно, здавались занадто агресив- ними, тому від них хотілось триматись подалі. Їх боялись, з ними не вступали в жодні контакти, остерігаючись їхньої фізичної сили, яка вкупі з непересічним розумом та неконтр- ольованою агресивністю видавалась нашим предкам вкрай небезпечною. Причому, люди розмножувались швидше, аніж неандертальці. Людська жінка народжувала за своє життя від п’яти до десяти дітей, а неандерталка – двох-трьох. Вра- ховуючи факт, що в ті часи половина немовлят не доживала й до року, зрозуміло що популяція неандертальців мала всі причини скорочуватись. Зовсім не люди є причиною того, що неандертальці ви- мерли. Європа могла вмістити в собі й прогодувати на кілька порядків більше ротів, аніж їх налічували неандертальська та людська громади разом узяті. - 121 -

- XIII - Тим більше, що ці дві громади між собою не ворогували. Просто кількість неандертальців зменшувалась, а кількість людей – зростала, і врешті-решт кількісна перевага далась взнаки. Взаємна допомога і колективізм людей давали більше перевагу у виживанні, аніж розум і фізична сила. Основні місця знахідок Homo neanderthalensis в Європі: 1 – Ботневінд; 2 – Сванскомб; 3 – Егісгайм; 4 – Енгіс; 5 – Ла-Нолет; 6 – Скло; 7 – Неандерталь; 8 – Зельцгіттер; 9 - Драхенлох; 10 – Б’яш-сент-Ваас; 11 – Ла-Шез; 12 – Арсі-сюр-Кюр; 13 –Люссак-ле-Шато; 14 –Ле-Мустьє; 15 – Шательперон; 16 – Ель-Сідрон; 17 – Баньолас; 18 – Сафаррая; 19 – Фігуейра-Брава; 20 – Гібралтар; 21 – Ле-Регурду; 22 – Ла-Шапель; 23 – Ардеш; 24 – Грот-де-Рюне; 25 – Бальці-Россі; 26 – Саккопасторе; 27 – Монте-Чірчео; 28 – Цепрано; 29 – Гановце; 30 – Шіпка; 31 – Шаля; 32 – Королево; 33 – Прийма; 34 – Рихта; 35 – Молодове; 36 – Мезмайская; 37 – Сухая Мечьотка; 38 – Заскельне; 39 – Кіїк-Коба; 40 – Дуара; 41 – Дадарія; 42 – Скул; 43 – Табун; 44 – Караїн; 45 – Петралона; 46 – Крапіна; 47 – Дівіє Баби; 48 – Пештера-ку-Оасе Втім, і за цю перемогу ціна була виставлена і ми, дале- кі нащадки переможців, сплачуємо її надалі. Коли неандер- тальці зникли, соціальний відбір, який, при наявності по- тенційних конкурентів, давав людям безсумнівні переваги, обернувся проти них. Людство вижило і заселило весь світ, а головним критерієм відбору надалі залишається соціальна адаптованість, спрямована на приведення всіх людей до од- ного, пересічного знаменника. І окремі непересічні індивіди тепер уже не можуть вплинути на ситуацію - суспільство ста- ло занадто великим. А безініціативні особистості з пересічни- ми даними, здатні до приємного спілкування та колективних дій під керівництвом будь-кого, але абсолютно нездатні до самостійного прийняття рішень, отримали рішучу перевагу. - 122 -

- XIII - Хто міг виконувати правила гри, встановлені в групі, яки- ми б ідіотськими ці правила не були, отримував можливість комфортно розмножуватись і переносити гени в наступне покоління. В результаті, за останні тридцять тисяч років з моменту сходження неандертальців з історичної арени (а це всього лиш мить в порівнянні з двома мільйонами років ево- люції) мозок людини зменшився на двісті грамів, що є, свого роду, антирекордом, бо подібний регрес не спостерігався ні у одного з численних видів роду Homo за всю його історію. Чи ж потужний мозок нам людям уже не потрібен? Та що будемо говорити? Поживемо – побачимо! Можливо, що те саме казали собі й наші далекі предки, коли тупцювали перед зачиненими для них дверима Євро- пи. Понад п’ятдесят тисяч років люди прожили на землях, які півмісяцем оточують східне побережжя Середземного моря. Звідси до Європи вже можна було, образно кажучи, каменем докинути. Тим не менш за оті п’ятдесят тисяч років ні разу навіть не наважились ці двері прочинити, щоб подивитись, а що там в тій Європі діється. Уяви собі п’ятдесят тисяч ро- ків, період активного життя біля тисячі поколінь, за які аб- солютно нічого не змінилось. Одні й ті самі способи обробки каменю, одні й ті самі мисливські прийоми, один і той самий спосіб життя. В наш час за рік діється більше, аніж у них за п’ятдесят тисяч років! І раптом усе змінилось. Поспіхом, в масштабах історії, звичайно ж, люди вирушили відкривати для себе європейський континент. Чому ж усе так ґвалтовно стало іншим? Чому люди усе-таки вторглись в Європу і чому неандертальці спочатку відступили, а потім і зовсім зникли з арени історії? Що дало учням вирішальну перевагу над вчи- телями? Неандертальці жили та кочували по тундрі та лісах то- дішньої Європи невеликими групами – сім’ями. І тут варто зазначити, що поява сім’ї для олюднення наших предків мала величезне значення. Якби не родинні стосунки, люди не тіль- ки не змогли б стати такими, якими вони є, а їх би просто не було. Тому що родинність – це, насправді, один із інстру- ментів виживання. Втім, природа створила колективний ін- струмент виживання задовго до появи людини. Цим інстру- ментом було стадо, або, як ми ще кажемо, – зграя. Останнє більше пасує до хижаків, хоча засади стада та зграї однакові – гарантоване виживання кращих (з точки зору природного добору, звичайно ж) за рахунок слабших. Себто експлуатація одних живих істот іншими – це зовсім не людський винахід. - 123 -

- XIII - В стаді всі його ресурси нале- жать еліті, а в першу чергу – вожаку стада. Як правило, – це найсильні- ший та найбільш тямущий самець. Щоправда, у деяких видів тварин поводирями стад є досвідчені сами- ці, але це досить рідкісні винятки з загального правила – фізична сила таки є визначальним критерієм. Вожак стада першим отримує доступ до їжі та води, він першим покриває усіх самок стада і тому його гени мають найбільше шансів потрапити у майбутнє, а позаяк він є найсильнішим, найвитривалішим і найхитрішим, то й нащадки його, правдоподібно, успадкують хоча б частину цих лідерських якостей. Що ж отримує взамін рядовий учасник стада? Самиці отримують можливість народити здорове та Неандерталець. Рекон- сильне потомство і виростити його у струкція з Landesmuseum відносній безпеці, адже вожак охо- fuer Vorgeschichte. Галле. роняє своїх. Самці ж мають шанс з часом, набравшись сил та досвіду, претендувати на роль вожака і, перемігши його у чесному двобої, самим очолити стадо. Так що політику, як форму боротьби за владу, аж ніяк не люди вигадали. Тільки у тварин це відбувається прості- ше і, можна так сказати, чесніше. Самці не просторікують про благу народу та захист прав простих тварин, вони просто гризуться за їжу та самиць, бо саме це дає їм влада. А тих, у кого немає сил себе оборонити (якщо це, звичайно, не готова до парування самиця чи молодняк) виштовхують на перифе- рію стада – туди де менше їжі та більше небезпек. І якщо на стадо нападуть вороги, то зжеруть вони в першу чергу слаб- ких та старих (тих, що по краях стада) і, наївшись, залишать решту стада у спокої. Тобто і тут все так само, як у людей. Точніше у людей, так само, як у звірів. Поява сім’ї, себто сталого зв’язку двох особин протилеж- ної статі, – це розпад стада. В сім’ї (мова йде наразі про тва- ринну сім’ю) самець гарантовано має подругу і йому не треба битись за право хоча б разок та спаруватись хоч з ким-не- будь. - 124 -

- XIII - А ще, йому легше подбати про своє власне потомство, аніж про потомство усього стада. Це стає можливим тільки у більш-менш високоорганізованих тварин, як- от у приматів. Горили, наприклад, живуть невеликими полігамними сім’ями. У кожного дорослого зрі- лого самця є три-чотири дружини, яких він захищає і про потомство яких дбає. При цьому, незважаю- чи на загрозу отримати добрячого прочухана від ревнивого самця, горилихи, час до часу, дозволяють собі сходити наліво із молодими самцями, усамітнившись з ними десь в кущах. І тут все, як у лю- Неандертальська жінка. Реконструкція за черепом дей, чи не так? Проте, Оуен Лавджой62, один із найбільш авторитетних спеціалістів в царині вивчення найдавніших фах антропоге- незу, вказує, що шимпанзе й горили - не найкращі орієнтири для реконструкції мислення й поведінки наших предків. Ба- гато рис поведінки сучасних людиноподібних мавп, що вва- жалися колись древніми й примітивними, у дійсності є по- рівняно недавно надбаними специфічними особливостями, яких у предків людини не було. І тут ми ще раз повторимо тезу про те, що у людиноподібних мавп та людей були спіль- ні предки, еволюційні шляхи яких розійшлись дуже й дуже давно, після чого кожен із цих видів йшов виключно своєю власною дорогою. Ключовою ознакою на яку звернув увагу Лавджой є те, що у самців прапредків людини ікла були невеликого розміру та ще й мали тенденцію до постійного зменшення. З цього Лавджой зробив висновок, що наші прапредки не мали зви- чаю лякати один одного зубами (як це роблять, наприклад, сучасні шимпанзе) і розмір зубів не мав для них принципово- го значення. Раніше, цей факт пояснювали появою кам’яних знарядь, що давали людям в руки зброю більш ефективну, аніж та, яка стирчала у них з рота. Та, як виявилось, змен- шення розміру іклів почалось задовго до того, як перша схо- жа на людину істота спробували оббити каменем камінь. 62 Клод Оуен Лавджой (Claude Owen Lovejoy, ⋆11.02.1943) – американський ан- трополог, фахівець із функціональної анатомії, директор Інституту дослідження еволюції людини. - 125 -

- XIII - Лавджой припустив, що причина цього явища криється в соціальній поведінці прапредків людини. Для сучасних лю- диноподібних мавп успішне продовження роду залежить не від плідності, як у багатьох інших тварин, а від виживання дитинчат. Тобто, головним є не часте народження якомога більшої кількості нащадків, чим успішно займаються гризу- ни, а розтягнутий у часі процес виховання – краще менше, але краще. Неандертальський клан Ця стратегія розмноження, хоч і нагороджує вид якісни- ми нащадками, але створює нерівномірне навантаження на обидві статі. Самиці постійно зайняті, якщо не виношуван- ням, то вигодовуванням та вихованням нащадків, а самцям, в той же час, хочеться палкого кохання, доступ до якого через відсутність самок, готових до парування, у них обмежений. Тому, власне, самці горили так невсипуще оберігають свої гареми, а шимпанзе навіть організують бойові загони із мо- лодих самців, щоб вдертись на чужу територію і покористу- ватись самицями з іншої групи. Всього цього немає у людей. Ну, добре, добре! Майже немає у людей. Так само, як не- має так званих спермових війн (це біологічний термін), що ха- рактерні для видів, які практикують вільні статеві стосунки в групах, де засади стратегії розмноження описуються словами більше, частіше і різноманітніше, а перемагають ті самці, котрі змогли стати батьками якомога більшої кількості потом- ства. Самці попередників людей явно не гризлись між собою, бо для вияснення стосунків їм вистачало мірятись поглядами, не вели спермовійн, а отже мали якийсь свій власний спосіб запевнити собі успіх у протилежної статі. - 126 -

- XIII - Справедливості заради скажемо, що спосіб цей не новий, але дуже незвичний для природного середовища. Настільки незвичний, що послуговуються ним всього лиш п’ять відсо- тків ссавців. Це моногамія - формування стійких шлюбних пар, в яких самці, як правило, приймають на себе частину клопотів з вихованням потомства. Оуен Лавджой вважає, що моногамія могла розвинутись на основі поведінки, яка зустрічається в деяких приматів, у тому числі (хоча й нечасто) у шимпанзе. Мова йде про взає- мовигідне співробітництво статей на засаді - секс в обмін на їжу. Тобто, якщо не проституцію, то, принаймні, шлюб з роз- рахунку теж не люди придумали. Така поведінка могла набу- ти особливо швидкого розвитку власне у наших гіпотетичних водно-деревних предків з африканського Едему. І справа тут зовсім не в браку їжі, а скоріше в її надлишку. Навіть най- перші людські прапредки не були строгими вегетаріанцями, харчуючись переважно рослинною їжею, вони добре знали і смак молюсків, і пташиних яєць і, в тому числі, сирого м’яса. При цьому, їхня всеїдність не було синонімом нерозбірливості в їжі. Якраз навпаки – коли було з чого вибирати, то виби- рати хотілось найкраще і найсмачніше. Але не всі могли собі дозволити задовольняти свої гурманські пристрасті, оскіль- ки самиці не могли покинути дитинчат, а з дитиною на ру- ках бродити джунглями чи водними обмілинами в пошуках смачної їжі не надто зручно. У таких умовах стратегія сексу в обмін на їжу ставала для самок дуже виграшною. Самці, що підгодовували самок, також отримували свої переваги – окрім частого сексу вони ще й запевняли виживання своєму потомству. І коли самці протолюдей взяли собі за моду носи- ти їжу своїм пасіям, природний добір почав вибирати серед них тих, хто робив це краще. А рачки ж багато не перенесеш, чи не так? Тому намагання догодити самицям, змушувало самців покращувати своє прямоходіння, чіпкість долонь, спостережливість і навіть здатність тримати в лапах палицю, щоб досягнути стиглий плід чи камінь, щоб розбити тверду горіхову шкарлупу. Наступний крок еволюції був очевидним. У міру зміцнен- ня парних зв’язків, увага самок поступово зміщувалась від найбільш агресивних і домінантних самців до найбільш тур- ботливих. Круті хлопці якось непомітно були витіснені ласка- вими, і шкірити зуби, демонструючи ікла, стало немодним, бо для виживання потомства потрібен був старанний та пра- цьовитий чоловік-годувальник, а не забіякуватий мачо. - 127 -

- XIII - В результаті у прапредків людей почав формуватись со- ціум з різко зниженим рівнем агресії всередині групи, і змі- нювалась територіальна поведінка – необхідність постійно переміщатись в пошуках ласощів стирала межі і позбавляла сенсу захоплення та захист якоїсь певної території. І, зрозу- міло, без дофамінового підкріплення це було б неможливим, адже за кожне своє нове досягнення ці істоти отримували додаткове задоволення – стимулюючі позитивні емоції. А якщо ми вже заговорили про емоції, то неможливо оми- нути ще одного учасника квартету щастя, а саме окситоци- ну, дія якого так само, як і дія дофаміну сприяє розбудові соціальних стосунків. Численні експерименти демонструють нам, що підвищення рівня окситоцину в організмі веде до збільшення довіри між людьми й підвищує рівень толерант- ності. Як стверджує професор Пол Зак63 із Клермонтського університету підвищений рівень окситоцину породжує аль- труїстичну щедрість – під впливом окситоцину люди наба- гато більш схильні ділитись своїми власними ресурсами і от- римувати від цього задоволення. Висновки американського психолога підтвердили його колеги з Німеччини – під впли- вом окситоцину, не схильні до ксенофобії люди більш охоче погоджувалися жертвувати гроші на допомогу біженцям з інших країн. Втім, зауважмо, відсутність ксенофобії в цьому випадку є ключовою умовою, адже окситицон не перетворює ненависть у любов і не стимулює безумовного альтруїзму. Він лише підсилює вже наявне бажання допомагати членам сво- го співтовариства. Альтруїзм у предків людей був,спочатку, спрямований тільки і виключно на членів своєї групи й налаштовувався в єдиному комплексі з ворожістю до чужинців. Тобто всі, хто знаходяться поряд зі мною - це свої, і заради них можна по- жертвувати всім на світі і навіть власним життя. А ті, хто хоч і схожий на мене, але кого я не знаю – це, однозначно, чужі і своїх треба захищати від чужих навіть тоді, коли чужі воро- жих замірів не проявляють. Чужих не сприймали, як людей. В кращому випадку до них відносились нейтрально, в гіршо- му – як до здобичі, яку можна з’їсти. Особливо, якщо іншої здобичі немає. Доказом цього є численні сліди канібалізму, який був масово поширений серед предків людини. Правдо- подібно, групи неандертальців, були побудовані на схожій за- саді – чіткого розмежування на своїх та чужих. 63 Пол Зак (Paul J. Zak, ⋆09.02.1962 року) - американський нейроекономіст, дослі- дження якого стосуються ролі окситоцину в людському досвіді та певних моде- лях поведінки, таких як емпатія, альтруїзм та моральність. - 128 -

- XIII - Така собі маленька спільнота, яка постійно блукає в по- шуках їжі. І спільноту цю треба було захищати не тільки від хижаків, холоду й голоду, але й від незнайомих одноплемін- ників, адже той, кого я не знаю – чужий і може мене з’їсти, чи не так? Завдяки генетичним дослідженням ми знаємо, що у неандертальців існувало табу на шлюби між близькими ро- дичами. І ще ми знаємо, що неандертальській рід був патрі- архальним, тобто жінка, виходила заміж і перебиралась у рід чоловіка, до його родичів. Тобто, пошук шлюбних партнерів для неандертальців був таки вельми складною проблемою. Якісь способи у них, очевидно були, але чи були вони ефек- тивними ці способи? Судячи з того, що неандертальський на- род зійшов з дистанції, відповідь напрошується сама. А от у людей, маємо на увазі, справжніх людей – наших безпосередніх пращурів, все стало інакше. Спочатку з’яви- лась парна й постійна сім’я. Це погасило внутрішні напруги у колективі і зменшило градус чоловічої агресивності, бо від- пала необхідність постійно вступати у герці за жінок і тра- тити на це свою енергію. Роздроблення великого стада, на малі нуклеарні сім’ї (чоловік, дружина, діти) в умовах, коли самотужки вижити було вкрай важко, змусило першолюдей об’єднуватись на нових засадах. Об’єднувались вже не окремі індивіди, а малі колективи – сім’ї. Людина, якимсь чином здо- лала окситоциновий бар’єр (хоч і не позбулась його цілковито) і в результаті ті, хто схожий на мене, але мені особисто незна- йомий, перестали сприйматись, як вороги за промовчанням. В результаті кількість своїх збільшилась, і чужого тепер мож- на було перетворити на свого ближче познайомившись з ним, в чому, ще раз повторимось, беззаперечна заслуга дофамі- нового підкріплення. Все це разом породило ефект синергії, коли сума енергій окремих сімей, значно перевищувала ко- лективну сумарну енергію всієї спільноти, а також постійний обмін генами, що немало сприяло виживанню. Втім, як завжди з вирішенням одних проблем, постали інші. Пригасивши чоловічу агресивність і перемкнувши її в більш конструктивне русло боротьби за виживання, наші предки зустрілись із проблемою закріплення сімейних зв’яз- ків. Як зробити так, щоб пари не розпадались, щоб чоловіки тримались власного домашнього вогнища, а не шукали собі пригод біля чужих? Імовірно тоді, саме тоді з’явилось кохання. Справжнє ко- хання до конкретної особи, а не просто задоволення сексу- альних потреб. - 129 -

- XIII - На жаль досліджень нейрофізіологічних засад закохано- сті не так уже й багато. Чомусь не дуже цікавить ця тема сучасних дослідників. Однак, навіть існуючі дані вказують, що при закоханості в першу чергу збуджуються підкіркові центри мозку, відповідальні за позитивне дофамінове підкрі- плення. Очевидним є, що кохання збуджує ті відділи мозку, які мають стосунок до сексуальної поведінки. Але не тільки. Кохання стримує дію тих відділів мозку, які відповідають за страх, тривогу та неспокій – тому закоханість додає людям сил. Втім, кохання також віднімає у людей, якщо не розум, то, принаймні, здатність до критичності і самокритичності. Любов дійсно сліпа. Втім, повторимось ще раз, кохання має дофамінове тло, тому закоханість не тільки чинить людину до певної міри божевільною, але й стимулює ті ділянки мозку, котрі пов’язані з мотивацією, встановленням цілей, а також ділянки, відповідальні за концентрацію уваги і створення ментального образу самого себе. Закоханість дає нам змогу не тільки відчувати емоції, але й мотивує до цілеспрямова- ної поведінки (установка на єднання з об’єктом закоханості) та очікування нагороди й підготовку до активних дій. Нам невідомо, та й мабуть ніколи не буде відомо, хто, де й коли вперше у когось закохався, зате чудово зрозуміло, наскільки кохання зміцнили родинні стосунки. Однак, і тут були свої проблеми, які вимагали негайного вирішення. До домашнього вогнища були більш прив’язані жінки, аніж чоловіки. Важка робота, часті вагітності, году- вання та виховання дітей швидко нищили їхню фізичну при- вабливість. А її ж треба було втримати якомога довше. Як Ти гадаєш, що вони зробили? Все вірно! Косметика й прикраси – це теж знаряддя бо- ротьби за виживання. Якщо жінки люблять вухами, то чоло- віки – очима! Коли Стефан Оссовєцкі64, екстрасенс, котрого у міжвоєнний період запросили до Франції взяти участь в ар- хеологічних розшуках у долині ріки Дордонь, у своїх видіннях описував жінок кам’яної доби з пишними зачісками та макі- яжем, його підняли на глуз. Яким же було здивування вче- них, коли через кілька місяців після скандалу, вони знайшли вишукані кістяні шпильки для волосся, кам’яні мисочки для розтирання косметики та лопаточки для накладання фарби на обличчя й тіло. 64 Стефан Оссовєцкі (Stefan Ossowiecki, ⋆22.08.1877 - †05.08.1944 роки) - поль- ський інженер, був одним з найвідоміших європейських екстрасенсів, демонстру- вав, серед іншого, здатність бачити предмети в закритих контейнерах та можли- вість подорожувати поза тілом. - 130 -

- XIII - Як виявилось, людські жінки, на відміну від неандерта- лок, вміли та любили дбати про себе. І це стало вирішальним фактором людської перемоги, бо міцна парна сім’я стала ос- новою спільноти. Жіноча краса, фактично, стала наріжним каменем майбутньої людської цивілізації. Щоправда канони краси тоді були, як на наш сучасний погляд, дещо… дивни- ми. Втім, це вже справа смаку. Як би там не було, соціальна структура, фундаментом якої стали часті й приємні сексуаль- ні стосунки, стала тим фактором, який дав людям переваги над неандертальцями та іншими розумними расами і, в кін- цевому наслідку, привів до того, що ці раси зникли. Хоча, може й не зовсім зникли. Можливо, усі оповідки про снігових людей, йєті, бігфутів і тому подібне, є доказом присутності нащадків неандертальців або й інших розумних рас, які навчились бути невидимими для людей. В свідчен- нях очевидців фігурують істоти, що відрізняються від нас кремезною статурою, великою головою, довгими руками, ко- роткою шиєю і масивною нижньою щелепою, відносно ко- роткими стегнами та густим волосяним покривом по всьому тілу – чорного, рудого, сивого чи навіть білого кольору. І хоча наука не має, окрім свідчень очевидців, звичайно ж, жодних матеріальних доказів існування снігової людини, які можна було б однозначно трактувати, як докази, в історичній пам’я- ті дуже багатьох і дуже різних народів присутні перекази, міфи та легенди про диких, лісових, невидимих людей. Що могло (чи може й ще є) бути джерелом схожої інформації? В українській міфології такою сніговою людиною є чу- гайстер. Це лісова істота, високого зросту й обросла вовною, що нагадує овечу. Образ цей є специфічно українським, його немає у інших слов’ян. Та й в Україні його знають тільки в Карпатах. Між іншим, вперше оповіді про чугайстрів запи- сав український етнограф, Володимир Шухевич65, що дово- дився дідом командиру УПА Роману Шухевичу. На відміну від міфологій інших народів, український чугайстер, істота зовсім не зла і навіть приязна в стосунку до людей. Чугайстер може прийти до вогнища, зіграти на сопілці, танцювати з людьми і навіть шепеляво приспівувати. Він дуже любить ку- лешу та бануш, яких сам готувати не вміє, а тому випрошує у вівчарів та лісорубів. Звідки беруться такі образи? Диму ж без вогню не буває, так? 65 Володимир Осипович Шухевич (псевдонім Шумило В. Ш., ⋆15.03.1849 - †10.04.1915 роки) - український громадський діяч, етнограф, педагог і публіцист, дійсний член НТШ. Збирав етнографічні матеріали і мистецькі предмети домаш- нього промислу на Гуцульщині. - 131 -

- XIII - Чи можливо, що еволюціону- вали не тільки люди, а й їхні ко- лишні конкуренти – неандерталь- ці, і виробили в собі якісь особливі навички бути невидимими для людей? Чи ці історії про зустрічі з різними дивними істотами є під- свідомими спогадами того стра- ху, якого колись нагнали нашим пращурам їхні сусіди – неандер- тальці? Бо, ніде правди подіти, а предки європейців таки не дуже поспішали до своєї нової батьків- щини. Там де вони тоді знаходи- лись їм теж велось незле, а від до- бра – добра не шукають. П’ятдесят з хвостиком тисяч років тому схід- не Середземномор’я було чудовим Неандертальська жінка краєм. Субтропічний клімат, пов- з печери Скул. Ізраїль. Реконструкція за черепом новодні ріки та озера, густі ліси і необмежена кількість дичини. Справжній рай для мисливців і, можливо, ще одне джерело легенди про втрачений рай. Саме тому розвиток людства пригальмувався. Життя тисячі поколінь пройшло у ситості та відносній безпеці. Це не сприяло розвитку технологій та культури, зате, дозволило людству нагромадити енергію виживання, яка так згодить- ся йому невдовзі. А ще - знання та досвід, які також ніколи не бувають зайвими. Все це придалося людям, коли настали скрутні часи. А часи такі виявились скрутними для усього живого. Чергове зледеніння набирало розмаху. Такі періоди в іс- торії планети траплялись не раз і задовго до появи людини, хоча достеменно не відомо, що саме в небесах чи на землі, спричиняє таку біду. Різке похолодання почалось приблиз- но за сорок тисяч років до Христового Різдва, досягши свого максимуму десь двадцять тисяч років тому. У Європі та пів- нічно-західній Азії з’явився Скандинавський льодовиковий щит, який сягав північної частини Британських островів, Ні- меччини, Польщі та України. Під час одного із періодів зледенінь (відомого як Дніпров- ське зледеніння) південна межа льодовика проходила терито- рією України, а його крижаний язик спускався аж до ниж- нього Дніпра. - 132 -

- XIII - Всі більш менш значимі гірські масиви одяглись в льо- дяні шапки, сформувавши свої власні льодовикові щити, зі- бравши в собі величезну кількість води, яка накопичилася в льодовикових шапках, товщиною в три-чотири кілометри. Це понизило рівень світового океану на сто двадцять-сто сорок метрів. З року в рік ставало все холодніше. З півночі насува- лись льодяні гори, які, потребуючи усе більше води для свого розширення, забирали її з атмосфери. Тому клімат на планеті в цілому ставав усе сухішим. Опадів ставало усе менше, ви- сихали ріки й озера, а разом з ними вмирали ліси. Східне Середземномор’я, яке раніше було справжнім раєм для мисливців, усе швидше перетворювалось на за- сушливу кам’янисту пустелю. Зрозуміло, що для людей, котрі там жили, це означало катастрофу. Їсти було нічого, а дорогу на південь, схід та захід було відрізано пустелею, горами та морем. Випадало йти на північ, на територію, де жили страш- ні неандертальці. Як виявилося, голод – це чудовий стимул для подолання страху. Страшні неандертальці виявились не такими страшними мабуть тому, що самі потрапили у халепу. Вони також були вимушені боротись за своє виживання. І в цій боротьбі вони програли. Не стільки людям, скільки при- роді, а, почасти, і самі собі. Побачити причину цього дуже важливо. Ніхто ж не застрахований від того, що скрутна си- туація не може з’явитись знову? Врешті-решт, своїми непро- думаними діями ми запросто можемо її спровокувати і самі виявитись на місці неандертальців. Тільки от дублерів, жод- ної іншої розумної форми життя за нашою спиною немає. То що ж таки стало причиною остаточної згуби неандер- тальського народу? Ці розумні нелюди, як уже не раз гово- рилось, були фізично сильними, витривалими і вмілими мис- ливцями. Кості великих та могутніх звірів, розкидані довкола неандертальських поселень, є незаперечним того свідченням. Щоправда, кості самих неандертальців свідчать про те, що мисливцями вони були хоч і відважними, але трохи занадто азартними та прямолінійними. Численні сліди звірячих зубів та пазурів на неандертальських костях кажуть нам, що по- люючи на звірів, вони радше віддавали перевагу рукопашній боротьбі, аніж мисливським хитрощам. В умовах відносного добробуту в цьому не було нічого критичного, а може навіть давало неандертальцям деякі пе- реваги – полювали вони швидше й краще, а тому мали більше часу для себе. Але коли змінився клімат, малі громади неан- дертальців виявились в незавидному становищі. - 133 -

- XIV - Людське суспільство еволюціонувало від стада до сім’ї, роду й народу, а неандертальці дотягли тільки до сім’ї. Їм за- бракло солідарної підтримки родичів. А підтримка ця відігра- вала величезну роль в виживанні. І не тільки в емоційному плані. Адже рід – це об’єднання декількох родин, або інакше, щонайменше декількох лідерів цих родин, здатних ефектив- но мислити і приймати рішення. Образно можна уявити собі, що людський рід являв собі мережу із декількох комп’ютерів, на противагу індивідуальному неандертальському. Зрозуміло, що в умовах, які постійно вимагали швидкої реакції, мережа комп’ютерів діяла краще. Малий колектив не міг так справно допомогти окремими окремим своїм учасникам, як великий. Втрата двох-трьох осіб для великої групи не є критичною, а для малої означає повну катастрофу. Те, що на відміну від неандертальців, люди жили великими громадами, – родами й об’єднаннями родів – кланами, допомогло їм вижити і пе- ремогти. Хоча шлях до перемоги був і нелегкий і неблизький. Щоб заселити Європу її сучасним населенням знадобились аж три хвилі переселенців. Це не враховуючи, гостей Європи часів раннього палеоліту, людей умілих, випрямлених та інших по- передників. Вони прийшли сюди й пішли звідси, не залишив- ши по собі жодного сліду, окрім шматків обробленого каміння та власних скам’янілих костей. Цього не можна сказати про перших господарів Європи – неандертальців. Хоча вони й не були безпосередніми нашими предками, однак, їхні знання і частина їхньої, виробленої протягом десятків тисяч років імунної системи, пристосованої саме до європейських умов, залишились з нами. А це дуже багато. Спасибі їм за це. РОЗДІЛ XIV Три хвилі першоєвропейців. Чиїми нащадками ми є? Сім матерів Єв- ропи. Хранительниці вогню. Як люди шанували вогонь. Прообраз Чу- да-Юда. Ходяча комора з м’ясом. Прості кулінарні рецепти давнини: квашена акула. Неоантропи – хто вони? Безпосередні ж наші, уже людські предки, прийшли до Європи значно пізніше. Перші хвилі людських поселенців по- чали прибувати в Європу приблизно сорок п’ять тисяч років тому з Близького Сходу. Це сталось приблизно в той самий час, або, може, навіть і на кілька тисяч років пізніше, аніж заселення людьми Австралії. Так що стартові умови для май- бутніх європейців і австралійців були рівними. - 134 -

- XIV - Кількома десятками тисяч років пізніше, друга хвиля переселенців прийшла з Малої Азії і принесла із собою на- вички землеробства та скотарства, будівництва міст і навіть писемності. Перемішавшись з місцевими мешканцями, вони заклали матеріальні основи сучасної європейської (і, в вели- кій мірі, світової) цивілізації. А от психологічною основою загальнолюдської цивілізації став менталітет третьої хвилі європейців, яка прийшла з причорноморських степів три-чо- тири тисяч років тому. Їхня мова, так само, як і їхні світо- глядні переконання, стали основою більшості європейських мов та традиційного європейського світогляду. Втім, про дру- гу й третю хвилі, які мали найбільш безпосередній стосунок до України, ми ще матимемо час і приємність поговорити. А поки що зосередимось на тій першій хвилі європейців, яка стала основою всього. Професор генетики з Оксфорду, Брайн Сайкс66, вважає, що усі європейці по жіночій лінії походять, як виявилось, від семи жінок-праматерів. Численні нащадки цих семи жінок спочатку утворили сім племен, які, зрештою, започаткували більшість сучасних європейських націй, що заселили старий континент, а потім і розселились по усьому світу. Британ- ському вченому вдалося вказати (нехай і досить приблизно) час життя і локалізувати батьківщину кожної з семи жінок на мапі Європи. Всі інші доньки праматері Єви (а нагадаємо, що їх було вісімнадцять) в генетичному відношенні не залишили в Європі своїх слідів. А для більшої наочності Брайан Сайкс дав умовним нашим праматерям сучасні європейські імена, кожне з яких починається з тієї літери, якою позначається їхня гаплогрупа. Гаплогрупа, нагадаємо собі, – це група людей, що мають спільного предка, у якого відбулась певна, унікальна для цієї особи, хромосомна мутація. Найстарша з семи матерів Європи, струнка та граціозна, Ursula (гаплогрупа U), мешкала близько сорока п’яти тисяч років тому у теперішній Греції. Клан Урсули прийшов у Євро- пу першим із усіх семи племен, які дали початок європейцям. Тодішня Греція зовсім не нагадувала Грецію сучасну – соняч- ну, вкриту виноградниками та оливковими гаями. Тодішня Греція – це, скоріше, сьогоднішня Норвегія, – холодна, сувора країна, з, навислими над сірими морем, шапками засніже- них гірських вершин. 66 Брайан Сайкс (Bryan Sykes, ⋆09.09.1947) - професор генетики людини в Оксфорді. Відомий дослідженнями з археогенетики та популяційної генетики. Ав- тор популярних бестселерів на тему генетичної генеалогії. - 135 -

- XIV - Зате, в горах водились дикі кози – муфлони. А на рівни- нах кочували стада бізонів. А ще в грецьких фіордах та на мілководді, поблизу численних острівців, було повно риби та молюсків. Родичам Урсули тут сподобалось, а від добра таки добра й не шукають. Далекі нащадки Урсули живуть тепер у всьому Середземномор’ї, а також у Північній Африці, Аравії, Індії й на Близькому Сході, де їх досить-таки багато. Зв’язку зі своєю левантійською прабатьківщиною, люди клану Урсу- ли навіть після переселення до Європи. Молодшою сестрою Урсули є Katrine (гаплогрупа K), рід якої розпочав своє завоювання Європи, годуючись рибаль- ством на північних берегах Адріатичного моря, в районі те- перішньої Хорватії. В наш час нащадки Катрін особливо ча- сто зустрічаються в Альпах та на Британських островах, де більше десяти відсотків населення належить до гаплогруппи K. В цілому по Європі нащадків Катрін десь біля п’яти-шести відсотків. Як і люди клану Урсули, родичі Катрін походять з Близького Сходу і потрапили в Європу, обійшовши спочатку з обох сторін Чорне море. Хоча, заради справедливості слід сказати, що Чорне море в ті часи навіть не було морем. Там де тепер мілкі води Азовського моря та на добру сотню кіло- метрів від теперішньої Одеси, простягалась плоска, як стіль- ниця, рівнина. Степ, який поступово га півночі переходив у тундростеп і тундру. Тундростепи виникали на територіях з холодним і сухим кліматом і росли там не мохи та лишай- ники, як у сучасній тундрі, а трави – як у сучасному степу. Тому й тундростеп. І там було що їсти. Незважаючи на силь- ні морози взимку, за коротке й спекотне літо в тундростепу встигало відрости рясне різнотрав’я висотою до двох метрів. Сонячна і суха осінь перетворювала його в сіно на корені, яким інші травоїдні тварини під час довгої зими. Тому й не дивно, що мисливців так приваблювали ці землі. Трохи згодом, сусідами Урсули та Катрін стали люди кла- ну Xenia (гаплогрупа X). Зараз нащадки Ксенії становлять до шести відсотків від усього населення Європи, але приблизно двадцять-двадцять п’ять тисяч років тому хазяйновита Ксе- нія народжувала своїх численних дітей на північно-східному узбережжі Чорного озера. Родичі Ксенії полювали тут на ма- мутів, бізонів і диких кіз. Дичини вистачало, та коли клімат змінився, людям клану довелось шукати собі інші мисливські угіддя. Особливо висока концентрація нащадків Ксенії вияв- лена в таких абсолютно різних місцях, як Грузія, Оркнейські острови в Шотландії та поселення друзів в Ізраїлі та Лівані. - 136 -

- XIV - А от на пані Гелену (гаплогрупа H) всім нам слід зверну- ти прискіпливу увагу. Бо сучасні європейці, не виключаю- чи й українців, є в найбільшій мірі нащадками людей клану Гелени. Ця гаплогрупа виникла на Близькому Сході близько тридцяти тисяч років тому і перекочувала до Європи майже в один час із кланом Ксенії, але не зупинилась на берегах Чорного моря, а одразу рушила на далекий південний захід континенту де й утворила так звану франко-кантабрійську67 археологічну область, яка охоплювала північ сучасної Іспанії та південний захід Франції. До речі, окрім цієї області, учені налічують ще три відносно ізольовані області розселення пер- ших людей у Європі – Апеннінську, Балканську та північне Причорномор’я. Піренейський півострів був найдалі на захід від початкової точки Великого Європейського Походу семи кланів, зате, він був і найтеплішим. Клімат тут був не те, щоб субтропічний, але достатньо приємний. На відміну від реш- ти Європи, де переважали степи, тундростепи і тундри, тут росли ліси. Справжні ліси. Так що їжі було більш ніж достат- ньо. А тому виконання основної заповіді Божої плодитись та розмножуватись, на цих благодатних земля було легкою та приємною справою. Настільки легкою, що дуже швидко Франко-Кантабрія стала найбільш густонаселеним регіоном Європи. Дані генетики говорять про те, що населення даного ре- гіону є предками мало не половини європейців, щоправда, тільки по жіночій лінії. Трапилось так, що у період останньо- го льодовикового максимуму (це приблизно п’ятнадцять-три- надцять тисяч років тому) більша частина древнього населен- ня північної та центральної Європи вимерла або відкочувала на південь в причорноморські тундростепи. Тому землі Євро- пи після потепління клімату виявились майже зовсім безлюд- ними. А що святе місце пустим не буває, то нащадки Гелени, вслід за відступаючим льодовиком, рушили завойовувати континентальну Європу. Щоправда далеко не всі. Серед бас- ків, корінного населення Піренейського півострова, гапло- група Н зустрічається з частотою, що перевищує п’ятдесят відсотків. До речі серед українців концентрація носіїв гапло- групи Н є, хоч і не такою високою, як серед басків, але також доволі значною. 67 Кантабрія (Cantabrіa) - провінція на півночі Іспанії. Столиця й найбільше місто - Сантандер. Один з найбільш насичених археологічними пам’ятниками палеоліту регіонів. Назва території походить від комбінації кельтського кореня cant- (гора, височина) і суфікса -abr, що буквально перекладається як люди, що живуть у го- рах або горяни. - 137 -

- XIV - Сусідкою та близькою родичкою, а, може навіть, молод- шою сестрою Гелени була Velda (гаплогрупа V), який оселив- ся в сучасній Каталонії та у французькому Провансі. Родичі Вельди були дуже непосидючими людьми. Вірогідно, саме вони стали першими у Європі мореплавцями, висадившись на холодні береги туманного Британських островів. Там на- щадки Вельди збудували знамениті на весь світ Ньюгрейндж68 та Стоунгендж, але сталось це значно пізніше. А ще ці люди були чудовими малярами. Знамениті на весь світ живописні галереї печер Альтаміри та Ласко, – це власне їх рук справа. В наш час носії цієї гаплогрупи розсіяні, так само, зрештою, як і носії гаплогрупи H по всій Європі, але найбільш їх в Нідер- ландах та північній Скандинавії, а також серед басків. І знову зосередимо свою увагу. Тепер уже на двох дамах, які особливо важливі для України. Це Жасмін і Тара – родо- начальниці двох близько споріднених кланів, нащадки яких відіграли вкрай важливу роль для формування української нації, культури і українського національного характеру. В першу чергу – це клан J – Жасмін. Умовна Жасмін – родом із сучасної Сирії, де близько со- рока п’яти тисяч років тому в генах невідомої нам жінки від- булась мутація. Шлях людей клану Жасмін з Близького Сходу до Європи був чи не найдовшим. І, мабуть, найважчим. Бо по дорозі родичам Жасмін доводилось долати гірські перевали і безперервно вести постійну і неймовірну важку боротьбу з голодом. Можливо, саме тому, комусь із далеких нащадків Жасмін вперше прийшла в голову геніальна ідея – не чекати милостей від природи і не збивати ноги в пошуках їжі, а са- мому цю їжу виробляти. Клан Жасмін – це перші землероби планети, які в гір- ських долинах Малої Азії та Закавказзя навчились сіяти зер- но і робити з нього кашу, пасти кіз та овець і, навіть, бу- дувати міста. Нащадки Жасмін передали ці навички нашим пращурам. Але про це – в наступній книзі. В наші дні середня частота гаплогрупи J у цілому найбільш висока на Близько- му Сході (дванадцять відсотків), потім у Європі (одинадцять відсотків), на Кавказі (вісім відсотків) і в Північній Африці (шість відсотків). Дуже багато нащадків Жасмін зараз меш- кають у Пакистані, подекуди сягаючи навіть п’ятдесяти від- сотків популяції. 68 Ньюгрейндж (Newgrange) - мегалітичне курганне поховання в Ірландії, одна з найдавніших споруд у Західній Європі, збудована приблизно п’ять тисяч років тому. Вхідний тунель споруди орієнтований на місце сходу Сонця в день зимового сонцестояння. - 138 -

- XIV - Близьким до людей клану Жасмін був клан Tara (гапло- група T), який, щоправда, прийшов у Європу значно пізніше за своїх родичів, бо приблизно п’ятнадцяти тисяч років тому, ставши наймолодшим з перших європейських кланів. Тим не менш історія клану Тари є найбільш загадковою із усіх семи родів першоєвропейців. Первісна локалізація семи материнських кланів Європи: V - Вельда; H - Гелена; T - Тара; K - Катрін; U - Урсула; X - Ксенія; J - Жасмін Згідно з довідником Oxford Ancestors, гаплогрупа T ста- новить дещо менше десяти відсотків сучасного населення Європи. Її численні гілки широко поширені в південній і за- хідній Європі, на Балканському півострові, в долині Дунаю, в Ірландії й на заході Британії, в Індії та Пакистані, а на пів- день – аж до Аравійського півострова. Серед українців кон- центрація гаплогрупи T є більшою, ніж середня по Європі, становлячи понад дванадцять відсотків і є другою за поши- ренням після гаплогрупи H. Поряд із так само значною кіль- кістю нащадків Жасмін це свідчить про тісні зв’язки наших пращурів власне з цими кланами праматерів. Запам’ятаймо собі це і не забуваймо, що люди кланів Жасмін і Тара були піонерами цивілізації. Саме вони, якщо можна так сказати, її винайшли. Разом з тим, люди клану Тари є найбільшими в Європі носіями неандертальських генів і то в досить значній кількості. Від двох до семи відсотків нащадків Тари мають в собі нелюдські гени. Нічого загадкового в цьому немає, адже на Близькому Сході люди клану Тари та Жасмін були безпо- середніми сусідами неандертальців. - 139 -

- XIV - Але чому ми так зациклюємось на жіночих наших пред- ках і нічого не говоримо про чоловічих? Чи ж не було у нас, українців, окрім праматерів ще й прабатьків? Звичайно ж були. І про них ми ще поговоримо в належному місці. Однак, при всій моїй повазі до роду чоловічого, не вони, а жіноцтво є головним творцем і базисом того, що є національним харак- тером. Саме вони, жінки тобто, спочатку із своїм молоком, а потім із пестливими словами, колисковими піснями, повчан- нями та покараннями, із першою ложкою борщу та першим шматком хліба передають своїм дітям всі ті риси, які чинять людину французом, японцем чи українцем. Жінки творять народ, а завдання чоловіків у тому, щоб годувати його та за- хищати. Так було завжди, а особливо, у ті далекі, незапам’ят- ні часи, про які ми зараз ведемо мову. Щоб нагодувати своїх одноплемінників, чоловіки збирались у мисливські ватаги і вирушали у довгу путь. А мисливська удача – пані примхли- ва. Навіть найбільш вмілому із мисливців вона посміхається не завжди. І добре треба находитись, щоб вполювати достат- ньо поживи. Тому первісні чоловіками були скоріше гостями, аніж сталими бувальцями у своїх домівках. Берегинею до- машнього вогнища була жінка. І зовсім не в метафоричному, а в найбільш буквальному сенсі. Був час (вкотре згадаймо Боротьбу за вогонь Жозефа Роні), коли люди уже вміли кори- стуватись вогнем, але ще не вміли його добувати. З тих часів ведеться традиція вічного вогню, як місця святого, місця, що знаходиться під охороною. Шанування вогню має довжелезну історію, яка корінням сягає в історич- ні періоди приручення вогню. Всі народи світу бачили в вог- ні світлоносний і теплотворний первень, здатний виганяти хвороби і перемагати сили мороку. Через це, культ вогню за- йняв центральне місце в релігійних поглядах індоєвропейців Іранські зороастрійці69 зберігали вічний вогонь не тільки в домашніх осередках, але і в храмах вогню. В Римі в храмі Вести70 горів вічний вогонь, підтримуваний весталками – призначеними для цього жрицями-дівами. У давніх литовців перед ідолом Перкунаса священики-вайделоти71 дубовими дровами невпинно підтримували невгасимий вогонь. 69 Зороастризм (vahvī-daēnā-māzdayasna - Добра Віра Вшанування мудрості) - древнє пророцьке віровчення давньоіранського пророка Заратустри. 70 Веста (Vesta) - римська богиня домашнього вогнища й родинного життя, жіно- ча персоніфікація вогню. 71 Вайделоти (Waіdelotte, Vaіdіlos, Vaіdelošі) – загальна назва язичеських жерців у балтійських народів (прусів, литовців, латишів). Слово походить від кореня waіst із значенням відати, себто відаючі. - 140 -

- XIV - Вогні для кремації в місті Варанасі72 в Індії горять вже кілька тисячоліть – завдяки відповідальності сімей певної касти, які ретельно стежать за тим, щоб вогонь горів уже ба- гато поколінь. Ця традиція, трохи змінивши своє ідеологічне забарвлення, існує і в новітніх часах. Вогонь в меморіалі Не- відомого Солдата під Тріумфальною аркою в Парижі горить з 1921 року в пам’ять про загиблих солдатів першої світової війни. А кажуть, що є три речі на які людина може дивитись безконечно – це вода, вогонь і те, як інші люди працюють. Правдоподібно ці уподобання людство пронесло через віки саме з часів кам’яної епохи. Вода в нашій підсвідомості – це запорука життя, бо наша генетична пам’ять знає, що все живе з води вийшло. Вогонь – це тепло і їжа, це свідчення присутності людини, бо тільки людина вміє добувати й кон- тролювати вогонь. Колективна діяльність – це гарантія ви- живання, бо спільна праця це єдина можливість виживання. Там де вода, вогонь і згуртованість – там безпечне життя. І це, зрозуміло, далеко не єдиний спогад, який закріпився в колективному несвідомому людства. Відомий усім, хто цікавиться історією слов’янства, ака- демік Борис Рибаков73 вважав, що такі персонажі слов’ян- ського фольклору, як Чудо-Юдо, Індрик-звір чи триголовий Змій – є не зовсім породженням уяви, а, якщо можна так сказати, образи нашої колективної пам’яті, оброблені уявою. А прообразом їх був мамут. І схоже, мав Борис Олександро- вич рацію, бо мамут був для наших предків вкрай важливою істотою. Знайдено численні кістки мамутів в поселеннях лю- дей кам’яного віку, виявлені також малюнки і скульптури ма- мутів, зроблені первісною людиною. Мамути паслись на усіх материках, окрім Австралії та Антарктиди, у період, почина- ючи приблизно з п’яти мільйонів років тому і майже до сього- дення. У Сибіру та на Алясці відомі знахідки трупів мамутів, котрі дуже добре збереглися в товщі багаторічної мерзлоти і зараз знаходяться в музеях та лабораторіях учених. Однак більшість мамутів вимерла близько десяти тисяч років тому, уже за історичної пам’яті людства внаслідок дуже дивних по- дій, про які ми, зрештою, поговоримо в наступній книзі. 72 Варанасі (Varanasі) - головне місто однойменної області в північно-східній Ін- дії (штат Уттар-Прадеш). Вважається святим містом для буддистів та джайністів, як центр Землі в індуїстській космології. 73 Боріс Алєксандровіч Рибаков (⋆21.05.1908 - †27.12.2001 роки) - російський археолог та історик. Основні праці з археології, історії, культурі слов’ян і Русі. - 141 -

- XIV - Осстанні карликові мамути на острові Врангеля74 зникли в часи панування єгипетського фараона Тутанхамона75, тоб- то, тоді, коли людська цивілізація вже пройшла через кілька етапів свого розвитку. Мабуть, тому спогади про мамутів збе- реглись в історичній пам’яті багатьох народів. І не дивота, адже для багатьох з предків цих народів мамут був запору- кою виживання! З одного мамута можна було взяти добрих кілька тон м’яса! Мамут, автомобіль, людина - порівняння розмірів Це ж ціла ходяча комора з м’ясом, костями, іклами, сухо- жиллями, шкірою, вовною і ще багатьма корисними речами. Кілька годин, чи, нехай буде днів, смертельного ризику, зате потім довгі тижні щасливої ситості для всього роду! Ніхто нам не скаже напевне, як смакує м’ясо мамута, хоча оповідей про те, як мандрівники в Сибіру та на Алясці пекли з замороженої мамутятини шашлики, вистачає. А от щодо способів приготу- вання їжі є достатньо археологічних та пізніх етнографічних даних і з цих даних випливає, що дещо в традиціях сучасної кухні, можливо, є відлунням первісних навичок. Приміром, очевидна можливість простого підсмажування м’яса на від- критому вогні. Запікання м’яса над вогнем на палицях або ж у золі мало бути одним з перших способів приготування їжі. 74 Острів Врангеля - острів у Північному Льодовитому океані між Східносибір- ським і Чукотським морями. Названий на честь мореплавця двев’ятнадцятого століття Фердинанда Врангеля. Є об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 75 Тутанхамон (twt-nḫ-ım͗ n, ⋆1341 - †1324 роки перед Різдвом) - давньоєгипет- ський фараон вісімнадцятої династії. Став одним з найвідоміших фараонів і сим- волом давньоєгипетської цивілізації завдяки відкриттю його гробниці. - 142 -

- XIV - По суті, це найпростіший і, мабуть, найпоширеніший в давнину спосіб готування, причому не тільки м’яса, але і птиці, риби, молюсків та всякої іншої живності та рослин- ності, бо наші предки, правдоподібно, не гидували нічим. Оскільки голод, він таки не тітка! Ще один спосіб – настільки ж простий і древній – це приготування їжі на розпеченому камінні. Камінь розжарюють у вогні, а потім на ньому, як на сковороді, смажать м’ясо. Під час розкопок були знайдені останки обвугленого птаха, затиснутого між камінням, якого мисливці чомусь не встигли спожити. Існували й більш екзо- тичні способи приготування їжі. Цілком очевидно, що понят- тя смачно і несмачно відносні і завжди культурно обумовлені. Те ж можна сказати і про поняття корисно і здорово. До наших днів у деяких народів світу збереглись кулі- нарні рецепти, які дістались їм у спадок від їхніх первісних предків. Наприклад у ісландців – це їхній знаменитий деліка- тес гаукарль, що в перекладі українською означає квашена акула. Рецепт цей дуже простий: м’ясо випотрошеної акули укладають в земляну яму, засипають гравієм і залишають на декілька місяців. А потім витягають з ями і в’ялять на пові- трі. Навіть час у наших предків виконував роль кухаря! Що- правда, різкий запах аміаку, а простіше – сечовини, для бага- тьох неісландців робить гаукарль огидним, але це вже справа смаку. А ходять чутки, що найкращий гаукарль заквашують секретним інгредієнтом, яким є нічим іншим, як людською сечею. З точки зору цивілізованої людини це видається нон- сенсом, проте, сеча, до складу якої входить безліч солей, є прекрасним природним консервантом, і цілком ймовірно, що не надто гидливі наші предки використовували її для кон- сервації продуктів. Між іншим, деякі варіанти рецептів зна- менитих китайських сторічних яєць76 теж пропонують вико- ристовувати сечу. В трохи пізнішу епоху з’явились печі. Дані археології вка- зують, що на початку, – це були просто ями, в яких могли смажитися цілі частини туш тварин. На стоянках первісних європейців зустрічаються сліди справжніх споруд з каменю. Паливом, при цьому, нерідко служили кістки самих тварин, особливо в зимовий час, коли в холодних тундростепових ре- гіонах роздобути справжнє дерево для опалення та приготу- вання їжі було складно. Обвуглені кістки, складені у вигляді вогнищ, – часті знахідки на археологічних стоянках. 76 Сторічне яйце (китайське - pídàn, варіант назви - тисячолітнє яйце) - популяр- на закуска китайської кухні; являє собою яйце, витримане кілька місяців у спеці- альній суміші без доступу повітря. - 143 -

- XV - Величезною проблемою було те, що в ті часи солі та ін- ших засобів консервації було обмаль. Замість солі часто ви- користовували деревну золу. Можна були тільки сушити та коптити м’ясо. Або заморожувати. Тому полювати треба було часто. І часто змінювати місце, мандруючи то улітку на пів- ніч, то, зимою, у тепліші краї. А ще, щоб вижити, людині по- трібні були помічники – вогонь, мисливська зброя, кошики та мішки для рослин, одяг для тепла і навіть сковорідки для приготування їжі. У цих умовах приготування їжі не могло не стати одним з найважливіших факторів розвитку люди- ни і проявом розумності в порівнянні з тваринним світом, а може, і безсумнівно вплинуло на розвиток розуму – адже все це треба було винайти, щоб запевнити собі елементарне виживання. І вони це зробили, оті наші предки. Їх, нащадків семи материнських кланів, що прийшли до Європи на зміну неандертальцям, ще називають неоантропами, себто нови- ми людьми, на відміну від їхніх попередників – старих людей, архантропів. Загальна кількість всіх технологічних здобутків і змін у соціальній організації життя цих людей була настіль- ки великою, що в кілька разів перевершувала здобутки ерек- тусів та неандертальців разом узятих. Втім, заради справедливості не можна не сказати, що від своїх предків вони успадкували великий діяльний мозок і значні виробничі навички, що дозволило їм стартувати у майбутнє з досить непоганим стартовим багажем. РОЗДІЛ XV Люди з Кро-Маньон: як вони виглядали та як жили. Одяг кам’яної доби. Шість тисяч намистин Сунгиру. Безликі втілення жіночності: навіщо вони були потрібні? Три грації з Англе-сюр-д’Англі. Доісторич- на фабрика вуду. Чому, йдучи в гості, ми беремо з собою гостинець? Каліки чи чарівники? Нових європейців стали іменувати кроманьйонцями від скельного гроту Кро-Маньон (Cro-Magnon) у долині ріки Дор- донь на півдні Франції, який давно вже став меккою для всіх археологів, що досліджують верхній палеоліт у Європі. То чи схожими були ті люди на сучасних європейців? Древні європейці нагадували нас, теперішніх. На зріст близько ста вісімдесяти сантиметрів і вище. Широке обличчя, високе пряме чоло, доволі масивне підборіддя, вузький ніс. Надбрівний валик відсутній. Струнке підтягнуте тіло і довгі кінцівки з вузькими долонями та стопами. - 144 -

- XV - Якби когось із кроманьйон- ців чи кроманьйонок переодяг- нути в сучасний одяг, навчити користуватись мобільним те- лефоном та переходити вули- цю по пішохідному переходу, то жодної різниці між ними й нами ніхто мабуть не зауважив би. Ну, хіба що, вони вигляда- ли б спортивнішими та здорові- шими – все життя, все-таки, на свіжому повітрі і в постійному русі. Та й були дещо розумні- шими, аніж наші з тобою сучас- ники. Середній об’єм черепної коробки середнього праєвро- пейця становив мало не тисячу Жінка з Кро-Маньон. дев’ятсот кубічних сантиметрів, Реконструкція за черепом а мозок важив не менш, як тисячу п’ятсот грамів. Цей ве- ликий мозок давав змогу швидко покращувати й змінювати виробничі процеси та виготовляти більше речей, не кажучи вже про якісні зміни. Сировиною для продукції знарядь та зброї залишався, зрозуміло, камінь, а, найчастіше кремінь, але тепер уже його обробляли цілком інакше. Для початку кремінь добували, і то в достатньо великих кількостях, іноді, навіть влаштовуючи для цього справжні шахти. Потім круглі камені оббивали, ро- блячи з них вузькі й довгі заготовки. Після первинної обробки із заготовок робили те, чого в даний момент під рукою браку- вало - ножі, гостряки списів та стріл, шкребки, різці, шила, сокири, тесла й багато інших інструментів. Для виготовлення знарядь вживались також кістки та роги тварин, а особливо бивні мамутів, техніку обробки яких перші люди принесли із собою з Африки де, подібним чином, хоч і не настільки масо- во, їх предки використовували бивні слонів. Деякі з секретів цих технологій, наприклад, як випрямляти мамутячі ікла, не розгадано й досі. Кроманьйонці полювали насамперед вмін- ням, а не числом чи напором, як це робили неандертальці. Для безпечного вбивства тварин ці люди виробляли спеціаль- ні пристрої для метання списів, а згодом, десь біля тридця- ти тисяч років тому, навчились робити луки. Вірогідно, що, перш ніж використати зігнуту палицю для того, щоб метати стріли, з нею робили щось інше. - 145 -

- XV - Цілком можливо, що луки, на початку служили приводами для простих свердлильних вер- статів або ж пристроями для видобування вогню. А може і тим, і тим одночасно, бо ще й сьогодні в Гуцульщині пастухи, виходячи з отарами на полони- ни, повинні розпалити так зва- ний живий вогонь. Живу ватру добувають за допомогою мо- тузки та двох шматків дерева, які найміцніші легені села зму- шують швидко тертись одне об друге. Мабуть саме так, тертям, розпалювали собі вогнища всі первісні люди, бо, щоб викре- Чоловік з Кро-Маньон. сати вогонь, потрібне залізо, а Реконструкція за черепом тому кресалами люди масово стали користуватись лише в се- редньовіччі, сірники ж винайшли і зовсім недавно. Лук був дуже функціональною мисливською зброєю - легкою, тихою, далекобійною і, що найголовніше, такою, яку можна була ви- користовувати в лісових нетрях, а не тільки на відкритому просторі. З часом, коли люди стали полювати не тільки на звірів але й на собі подібних, лук став бойовою зброєю і дея- кі народи, як наприклад наші предки-скіфи, користувались ним з віртуозною майстерністю. Останнє ж масове військове використання луків датується 1813 роком. В кривавій битві народів під Лейпцигом77 до складу російської армії входили башкирські стрільці з лука, яких жартівники-французи на- зивали амурами. Щоб вполювати дрібних тварин та пташок робили паст- ки та сильця. Найчастіше сильця ставили на хутрових звірів, зокрема на песців, оскільки кроманьйонці полюбляли одяга- тись в теплі песцеві хутра. Це зрозуміло, бо добрий одяг за- певнював виживання, тому на кушнірстві та кравецтві ці люди знались дуже добре. Та й чи могло бути інакше в арк- тичному кліматі тодішньої Європи? Одяг був не тільки те- плим та практичним, в чому немає нічого дивного, він був ще й вишуканим, а, подеколи, надмірно (як на ті часи, звичайно ж) розкішним. 77 Битва під Лейпцигом (Битва народів, 16-19.10.1813) - битва між військами імператора Наполеона та союзними арміями Австрії, Пруссії, Росії і Швеції. Най- більша битва у світовій історії до початку Першої світової війни. - 146 -

- XV - Це враження зростає, коли ми бачимо, наприклад, реконструк- цію вбрання людей із поховання в Сунгирі (на східній околиці ро- сійського міста Владімір в місці впадіння однойменного струмка в річку Клязьму). Важливою сун- гирською пам’яткою є могила чо- ловіка середніх років (дожити до яких було рідкісним везінням, як на ті часи) та двох підлітків вель- ми дивної зовнішності з виразно неєвропейськими рисами облич- чя. При цьому, генетичні дослі- дження показали, що люди ці були родичами і по материнській лінії належали до клану Урсули. Втім, якщо зовнішність цих людей залишаються таємницею, то деякі інші загадки первісного життя це поховання якраз і допо- могло розгадати. Те, що одяг по- кійників був обшитий намистом, дозволило зрозуміти, як саме ці люди одягались за життя - теплі шкіряні штани, зшиті з взуттям, натільна сорочка, яку вдягали Одяг з поховання на стоянці через голову, плащ-накидка від Сунгир.Реконструкція дощу та негоди із кістяними ґудзиками, кругла шапочка. І все це прикрашене дрібненькими намистинами із мамутової кістки, яких налічувалось більше десяти тисяч. Щоб вирізати таку намистину треба було потратити масу енергії. Шматок бивня розколювали уздовж, отримані плас- тини різали на стрижні і вирубали намистини, котрі, потім, свердлили, шліфували і обшивали ними одяг. Повний цикл операцій для отримання однієї намистинки займав приблиз- но сорок п’ять хвилин. На стоянці ж знайдено більше шести тисяч таких кістяних кульок. Їх виготовлення вимагало при- близно чотирьох з половиною тисяч робочих годин! Окрім того, у могилу були покладені виготовлені з маму- тової кістки дротики й списи, включаючи спис довжиною у два з половиною метри з випрямленого (яким чином?) маму- тового ікла. - 147 -

- XV - Зазвичай, у селищі первісних людей мешкало десь біля п’ятдесят осіб. Більшій кількості людей, скупчених в одному місці, очевидно було нелегко прогодувати себе. Припустимо, що в Сунгирі мешкало саме п’ятдесят дорослих. Якщо б усі вони займались тільки і виключно виготовленням намиста, то на різьблення отих шести тисяч намистин увесь рід потра- тив би майже чотири абсолютно безсонні доби. І це вбрання всього лише двох людей. Навіщо стільки часу було витрачено на речі, які зовсім не допомагали полювати на мамутів та ще й, в кінцевому результаті, були закопані в землю разом з покійниками? А ще ж статуетки, які були ви- готовлені без малого три десятки тисяч років тому? Їх різьбили з ко- стей тварин (найчастіше з маму- тових іклів), з каменю чи ліпили з глини та обпалювали на вогні. Між іншим, при томографічному дослі- дженні, на одній з керамічних венер з Дольні Вестоніце (Dolní Věstonice) у південній Моравії виявлено від- битки дитячих пальчиків, нанесені ще перед випалом. Можна уявити собі дитинча, що бавилось цікавою фігуркою перед тим, як дорослі по- кладуть її у вогонь. Це так по-люд- ськи! Але чи іграшками були ці фі- гурки? Як правило, вони зображають жінок, через що їх і називають до- історичними венерами, хоча зрід- ка, трапляються і чоловічі фігурки. З погляду нашої сучасної естетики, більшість з них аж ніяк не можна назвати гарними. Зрештою, що найбільш вірогідно, ці фігурки не були портретами конкретних жі- Венера з Дольні Вестоніце нок. Це символічне зображення жіночості в цілому, так, як вона бачилась первісними людьми. Обличчя, руки і ноги у таких фігурках грубо зазначені, голова складається з однієї тільки пишної зачіски так, наче автор хоче сказати людям, що всі частини тіла у жінки є, але це не суттєво для жінки. - 148 -