ЧАС ВОГНЮ ТА КАМІННЯ

- VI - Це правило є обов’язковим для усіх теплокровних істот: поки Ти малий – вчися, а коли Ти став дорослим – не мар- нуй енергії, не ризикуй нічим, бо твоє головне завдання у тому, щоб вижити і продовжити свій рід у майбутнє. З цього правила є тільки один виняток. Цим винятком є ми, люди. У людини статеві гормони чомусь не вимикають дофаміно- ве підкріплення, а, навпаки, ще більш підсилюють його. В будь-якому віці ми потребуємо відкривати для себе щось нове і отримувати від цього задоволення. І в цьому принципова і, напевно, найважливіша грань між людиною і твариною. Це як раз і є та межа, яка виділила нас з тваринного світу. Будова тіла людей і тварин є схожою. Ми, так само, як і вони, ми маємо серця, нирки, шлунково-кишковий тракт і всі інші органи, необхідні для функціонування живого те- плокровного організму. Відмінності між ними і нами знахо- дяться на більш тонких рівнях. І вони, ці відмінності, часом є вражаючими. Виявилося, що однією із найбільш яскравих відмінностей від братів наших менших є посилена робота людських генів, пов’язаних із системами нейромодуляції, а дофамін є одним із найважливіших нейромодуляторів. Порівняння гормонального тла організмів людини і при- матів вказує, що в нас і в людиноподібних мавп кількість се- ротоніну, яка продукується організмом, є майже однаковою. Ми відстаємо від горил та шимпанзе за кількістю ацетилхолі- ну - нейромедіатора, що пов’язаний з агресією й територіаль- ною поведінкою. Та головна наша відмінність – це величезна кількість дофаміну, та ще й сконцентрованого у так званому смугастому тілі27, - одному із центрів мозку, де відбуваєть- ся обробка сигналів руху, навчання й соціальної поведінки. Якась генетична мутація свого часу вимкнула обов’язкове гальмування дитячих поведінкових програм в нашій психіці. І сталось, правдоподібно, в долині Афар на берегах одного із теплих мілководних озер, порослих густими тропічними джунглями приблизно чотири мільйони років тому. Час появи цієї мутації збігається з часом появи нової кори головного мозку, тієї сірої речовини, яка є головним інструментом мислення. Але що було першим – вимкнення вікової блокади дофамінового підкріплення чи поява нової кори - ми не знаємо. Хоча це може бути запитанням, схожим на запитання про курку та яйце. 27 Смугасте тіло (corpus striatum) - підкіркове утворення переднього мозку і над- звичайно важливий компонент системи винагород (Reward System), координує декілька когнітивних функцій, включаючи рухи й їхнє планування, прийняття рішень, мотивації, підкріплення й винагороду. - 49 -

- VI - Завдяки дофаміновому підкріпленню прапредки людей (бо істот, про яких йшла мова вище, безпосередніми предка- ми нашими назвати було б, мабуть, ще таки зарано – тому й кажемо про прапредків) отримали безцінний дар – вчитись все своє життя і легко та швидко закріплювати нові для себе навички. Правду сказавши, не обійшлось і без проблем. Разом з позитивними навичками виникли і певні фобії, які закріпи- лись на генетичному рівні. Саме з тих часів ми, вірогідно, несемо у собі страх висоти, який дошкуляє більшості людей і цей страх ми часто відчуваємо навіть тоді коли абсолют- но впевнені у своїй безпеці. Ми з острахом спостерігаємо за зміями та павуками, навіть якщо вони знаходяться за склом тераріуму. Ми не любимо темряви і остерігаємось заходити в темні приміщення. Ми намагаємось також триматись подалі від мертвих тіл, особливо людських і, підсвідомо, відчуваємо до них відразу. Зате ми з симпатією сприймаємо дитинчат тварин, не кажучи вже про людських дітей, віддаємо пере- вагу солодкому над усіма іншими смаками, любимо купатись у воді і навіть просто на неї дивитись. Зараз ці наші стра- хи так само, врешті-решт, як і уподобання видаються нам ірраціональними. Але колись давно, дуже давно, вони були інструментами виживання наших далеких, нелюдських ще предків і перетворили кмітливу, але все-таки тварину, в лю- дину – в єдину на планеті істоту, яка задовольняє свої потре- би, шляхом створення нових потреб. Тому нормальна людсь- ка поведінка дещо нагадує комп’ютерну гру (може тому ми так любимо в них грати?) - закінчивши якусь ігрову місію ми, або переходимо на наступний, більш складний етап, або ж шукаємо собі іншу забавку. Але якщо механізм виробни- цтва щастя обумовлений генетично і закладений в самій на- шій природі, то в чому проблема? Вчися і грай, грай і вчися – don’t worry be happy! Або ще простіше - синтезувати якусь комбінацію хімічних речовин (опій, кокаїн, амфетамін, ал- коголь і все інше, але тільки в дуже точних зважених дозах), зробити з неї гарні таблетки і приймати тричі на день, запи- ваючи апельсиновим соком. Та не все так просто, як видавалося б на перший погляд, оскільки, спершу ми повинні усвідомити, що механізм вну- трішнього підкріплення існує не для того, щоб робити нас щасливими, а для того, щоб видаючи нам дози щастя, заохо- чувати нас до певних правильних дій. Правильних з точки зору кого? - 50 -

- VI - Адже механізм дозування щастя ми не встановлюємо собі самі, а отримуємо його, як обов’язкову частину програм- ного забезпечення біологічного комп’ютера, яким є наш мо- зок. Він, цей механізм, вже закладено в наших генах і від нашого бажання чи небажання ним користуватися, абсолют- но не залежить. Ми навіть не можемо його вимкнути. Тоб- то, хтось (природа, Бог, інопланетяни, еволюція – потрібне вибери сам) конструюючи людину, спочатку передбачив цей механізм контролю і управління нашою поведінкою. І зро- бив це для своєї мети, а не для того, щоб нам було приємно жити. Зовсім навіть навпаки, - життя стає приємним, коли ми виконуємо розпорядження свого творця. Та тільки в чому полягає ця мета? Цілком не виключено, що інформацію про мету уже за- кладено в те програмне забезпечення, яке отримує наш мо- зок, коли ми народжуємось. І зроблено це було, ще тоді, коли прапредок людини тільки-но спинався на ноги. Можливо, разом із страхами, яких наші предки і прапредки набулись в ті далекі часи, в своїй генній пам’яті ми також зберігаємо й інформацію про найперші і найважливіші фази антропо- генезу. Бо, незважаючи на те, що нас і наших далеких-дале- ких предків розділяє гігантська відстань і в просторі і в часі, зв’язок між нами й ними не переривався ніколи. Без жодного перебільшення можна навіть сказати, що, почасти, вони жи- вуть в нас. Все тече, все змінюється, але вода і біля джерела і біля гирла залишається все тією ж водою. Втім, ріка людства в часи, про які ми говоримо, ще тіль- ки-но торувала свій шлях і (а це також зовсім не виключе- но) могла б і не з’явитись. Усе, про що ми тут говоримо, не відбулося за одну мить. Мавпоподібна істота довго зміню- валась в людиноподібну. Формування нашого предка (свого роду напівфабрикату сучасної людини) тривав щонайменше два мільйони років. І, найбільш вірогідно, не привів би ні до чого. Вичерпавши всі мотивації і досягнувши рівня розвит- ку, який запевнював би сите життя без жодних небезпек, ця спільнота спочатку зупинилась б у своєму розвитку (від добра ж добра не шукають, чи не так?), а потім почали б деградува- ти, вироджуватись і вимирати. Приблизно так, як двадцять п’ять разів поспіль ставалось в експерименті американського етолога Джона Келгуна28, ві- домому, як Всесвіт-25. 28 �жон Б. Келгун (John B. Calhoun, ⋆11.05.1917 - †07.09.1995 роки) - американ- ський етолог і дослідник психології популяційної щільності та її впливу на пове- дінку. - 51 -

- VI - В цьому експерименті Джон Келгун, разом із своєю ко- мандою, грали роль творців всесвіту, справжніх деміургів. Щоправда, всесвіт цей не був всесвітом людським, його було призначено для мишей. Чому для мишей? Та тому, що мишки є істотами соціальними, так само, як і ми, люди. Але живуть вони набагато довше. Ну і не ставити ж експерименти над людьми, чи не так? Полем для експерименту послужив величезний контей- нер, який в жарт назвали мишачим раєм. В цьому раю миші знаходились під постійним контролем ветеринарів, стан їх здоров’я постійно відстежувалася. Дев’ять тисяч п’ятсот ми- шок могли одночасно харчуватися і пити воду, не відчуваючи жодного дискомфорту. Почався експеримент з чотирьох пар здорових мишей, яким треба було зовсім небагато часу, щоб освоїтися, усвідомити, в яку мишачу казку вони потрапили, і почати прискорено розмножуватися. Дуже швидко мишей стало уже понад шістсот і в раю сформувалася ієрархія та соціальне життя. Однак, життя це, всупереч очікуванням, аж ніяк не можна було назвати щасливим. З’явилася категорія знедолених мишей, які і самі були агресивними і часто ста- вали жертвами агресії з боку інших, таких самих молодих особин, які не знаходили собі місця в мишачій ієрархії. Агре- сія була спрямована на найслабших, себто на нові покоління мишенят, народжених в раю. Після психічних травм самці ставали пасивними і не бажали захищати самок. Самиці, позбавлені захисту та опіки, виливали агресію на своїх ді- тей. Народжуваність значно впала, а смертність молодняка досягла небачених, навіть в природному середовищі, рівнів. Незабаром почалася остання стадія існування мишачого раю – символом цієї стадії стала поява нової категорії мишей, яка отримала назву красунчики. Красунчики тільки їли, пили, спали і чистили свої шубки, уникаючи конфліктів і виконан- ня будь-яких соціальних функцій. Красиво жити не заборо- ниш, чи не так? Вони відмовлялись розмножуватись і нама- гались триматись осторонь натовпу знедолених. В результаті, смертність серед молоді досягла ста відсотків. Вимираюча популяція мишей практикувала гомосексуалізм, проявляла девіантну і нез’ясовно агресивну поведінка в умовах надлиш- ку життєво необхідних ресурсів. Процвітав канібалізм, хоча поживного мишачого корму було вдосталь. Самиці відмовля- лися виховувати дитинчат і вбивали їх. На тисячу сімсот ві- сімдесятий день після початку експерименту помер останній мешканець мишачого раю. - 52 -

- VI - І так повторилось двадцять п’ять разів, бо саме стільки мишачих раїв побудував Джон Келгун і всі вони закінчува- лись одним і тим самим результатом – виродженням та заги- беллю райських мешканців. Чому? В Древньому Римі існував інструмент, за допомогою яко- го тамтешні водії тодішнього транспорту (в основному ослів та волових запрягів) здійснювали управління своїми тран- спортними засобами. Як правило, – це була довга, бажано сучкувата палиця, часом з прив’язаною до неї шкіряною стрічкою. Називався цей інструмент - stymulus. Ним нещад- но лупцювали боки волів та осликів, щоб змусити їх рухатись швидше чи завертати в потрібному напрямку. З латини це слово перебралось у нашу, і в ній слово стимулювати (в Римі це слово зрозуміли б однозначно – гамселити по ослячій шкі- рі), означає спонукання до дії. Природа постійно стимулює своїх дітей до дій. В ній все тече і все змінюється, зміни ста- ють стимулами і той, хто не встигає пристосуватись до змін – гине. Ми, люди, також відчуваємо на собі дію природних сти- мулів. Нам, як і всім живим істотам, хочеться їсти. Про голод- ного не скажеш: не хлібом єдиним живе людина, тому що го- лодна людина тільки про хліб і думає. Але коли хліба вдосталь, замість того щоб в дрімотній ситості перетравлювати їжу, як вчинила б на нашому місці кожна тварина, ми починаємо шукати собі пригод на … одним словом на здорову голову. І того нам треба. Й іншого. І любові нам бракує. І знань. І само- поваги. І нових вражень та пригод. І самоствердження серед собі подібних. І… Та чого тільки людині не треба, скажи? За словами Абра- гама Маслоу29, автора теорії мотивації, навіть в тому випад- ку, коли всі перераховані вище потреби людини задоволені, ми повинні очікувати, що вона незабаром знову відчує не- задоволення своїм становищем і вважатиме, що займається зовсім не тим, до чого схильна. А що, хіба не так? Нам завжди потрібні нові цілі, нові пригоди, нові стимули. За довгу історію життя на планеті мільйони видів живих істот з’явились і зникли з її поверхні залишивши, в кращому випадку, скам’янілі свої останки. Вони не встигли змінити себе у відповідь на зміни в довколишньому середовищі. 29 Абрагам Маслоу (Abraham Maslow, ⋆01.04.1908 - †08.06.1970 роки) - відомий американський психолог, засновник гуманістичної психології. Широко відома пі- раміда Маслоу - діаграма, що ієрархічно показує людські потреби. Його модель ієрархії потреб знайшла широке застосування в економічній теорії, займаючи важливе місце в побудові теорій мотивації й поведінки споживачів. - 53 -

- VII - Маємо надію, що з людиною цього не станеться, оскільки механізми внутрішньої стимуляції та самонавчання, якими, з усіх створінь планети, володіємо тільки ми, люди, підтриму- ють постійну готовність до перемін. Механізми цей було вщеплено в психіку невеличкої кміт- ливої та спритної істоти, що жила собі на берегах одного із східно-африканських озер кілька мільйонів років тому. Сила, яка цю істоту виплекала, була настільки впевнена в її жит- тєздатності, що, коли настав час, ліквідувала свою райську східно-африканську лабораторію і подбала про подальший самостійний розвиток свого творіння. РОЗДІЛ VII Вигнання з раю. Чим людські лінощі відрізняються від тваринних? Особливості двоногого кохання і дворукого харчування. Від спритно- сті рук до розвитку мови. Чи уміли пралюди думати? Думання і мис- лення: в чому різниця? Як мова замінила чухання? Число Данбар або скільком людям потрібна мова? Про що говорили первісні люди? Чому жінки люблять вухами? Генетично обумовлена граматика. Про що снять діти в утробі матері? Чи уміли брехати перші люди? Клімат раптово перемінився, настало ґвалтовне похоло- дання, змінилися напрямки повітряних потоків, і теплі міл- ководні озера, на берегах яких наші істоти плодилися й роз- множувалися, зникли. Едем щез. Згинув. І відбулось це дуже швидко – цілком імовірно, що протягом життя одного-двох поколінь. Героїв нашої оповіді зненацька витурили з раю. Та навички, які давали їм перевагу у пристосуванні до інших життєвих обставин, уже були вироблені. Вони вже існували. А найголовнішою навичкою, ще раз повторимось, створеною саме тут, у раю, була здатність до надшвидкого навчання і засвоєння нових навичок незалежно від віку. І це відкрило цим істотам шлях до олюднення. Все це тільки гіпотеза? Так. Проте досить реалістична гіпотеза. У всякому випадку трохи менш невірогідна, аніж біблійна історія створення людини із праху земного чи історія про інопланетних генних інже- нерів, що перетворювали диких, але вільних мавп у вмілих людей-рабів. Та, хай там що, людина з’явилась, усвідомила себе, почала міркувати і діяти. І дії ці були дуже енергійними – людські предки почали вчитись бути людьми. Стимулів для навчання у них було дуже багато і вони, ці стимули були дуже різноманітними, а дофамінове підкріплення заохочувало їх, даруючи їм задоволення від змін. - 54 -

- VII - Хоча, пригадуючи теорію походження людини, яку ви- кладали колись в радянських школах, опираючи її на вченні Дарвіна та доктрині Фрідріха Енгельса30, можна було зробити висновок, що еволюція людини мала одну і єдину мету – пе- ретворити лінивих мавп у трудящий робочий клас. Відповід- но до цієї теорії, мавпа навчилась ходити на задніх лапах, скинула із себе хутро і навчилась говорити тільки для того, щоб в один прекрасний момент взяти в руки камінь і почати ним працювати. Насправді ж все було з точністю до навпаки. Прапредок людини, зрештою, як і кожна жива істота, не хотів працю- вати, якщо під працею розуміти будь-які дії, пов’язані з ви- тратами енергії. Лінощі, на які ми часто-густо любимо нарі- кати, є, насправді древнім, як життя на землі, механізмом виживання. Його завданням є максимальне заощадження життєвої енергії, тому лінощі блокують всі дії організму, які не пов’язані з конечною необхідністю. Цей механізм діє і в людини, хоча й не так ефективно, як у інших живих істот. Наші людські лінощі принципово відрізняються від ліно- щів тваринних. На відміну від тварин, і навіть самі часом не підозрюючи цього, ми, насправді, любимо діяти. Могутня сила неотенії, яка нам дісталось від прапредків, змушує нас це чинити – чогось прагнути, чомусь учитись, щось робити. Навіть більше, - ми не можемо нічого не робити, бо тоді на нас нападає нудьга і ми починаємо страждати. А страждати ми не любимо. Втім, активність свою ми розділяємо на робо- ту та дозвілля. При цьому, іноді дозвілля віднімає набагато більше енергії (сходити в похід і піднятись на вершину гори), аніж праця (просидіти весь день в офісі за комп’ютером). І вся різниця між першим та другим випадком всього лиш в двох словах: хочу та повинен. Наші предки нікому нічого не були повинні. Навіть самі собі. Тому ті їхні мотивації, які долали блокаду лінощів і про- вадили їх до життєвої активності, могли стосуватись тільки категорії хотінь, але аж ніяк не обов’язків. І що, їм хотілось трудитись? Та ні, їм просто хотілось бути щасливими. А це їм якось вдавалось і без трудових навичок. Археологія каже нам, що вже чотири чи може навіть і п’ять мільйонів років тому мешканці приозерного Едему бігали собі на задніх лапах (перепрошуємо на ногах), а от каменем об камінь ударити ще не вміли. Бо не потрібне це їм тоді було. 30 Фрідріх Енгельс (Friedrich Engels, ⋆28.11.1820 - †05.09.1895 роки) - німецький підприємець, політичний діяч, філософ, історик, публіцист. Один з основополож- ників марксизму. - 55 -

- VII - Випрямленню постави сприяв водно-деревний спосіб життя прапредків - із стоячої позиції легше (і головне швид- ше) підняти руки вверх і вчепитись за підхожу гілку, щоб під- тягнутись вверх. Втім, прямоходіння мало вплив і на ще один аспект пралюдського життя, а саме на стратегію розмножен- ня. Річ у тім, що в світі хребетних тварин існує універсальна засада: сильніший той, хто дивиться на свого суперника зго- ри. Тобто, в конкуренції за самицю (а такої конкуренції і в раю ніхто не скасовував) самці, що краще й довше уміли три- матись на ногах або видавались вищими за суперників, мали певні переваги. А разом із цим звичаєм, отримав переваги весь вид: двоногі самці уже не гризли один одного зубами і не дряпали кігтями, їм достатньо було мірятись поглядами так, як роблять це сучасні боксери перед боєм. Це зменшило кіль- кість випадкових смертей та непотрібних каліцтв і позитив- но впливало на здоров’я виду в цілому. І це ще один аргумент на підтримку тези про те, що малорослі чоловіки мають тен- денцію до авторитаризму – таким чином, підсвідомо, вони намагаються захистити себе і довести свої переваги. Окрім того, прямоходіння зменшує площу дії прямих сонячних про- менів на шкіру, що є важливою перевагою при відсутності волосяного покрову. Та найголовнішою перевагою, яка з’яв- ляється внаслідок прямоходіння є те, що вивільняється одна пару кінцівок і дає змогу здійснювати ними безліч різнома- нітних маніпуляцій. Зрештою і само наше слово маніпуляція походить від латинського manus – рука. Втім, до трудового використання долоні було ще дуже й дуже далеко. Дивно, але водно-деревним істотам, якими були наші прапредки на берегах свого райського озера, вправні руки були потрібніші, аніж мешканцям безлісого степу. Тому у перших поколінь степових людських предків долоні навіть регресували, поки (а це сталось дуже швидко) їм не знайш- лось застосування. Для їжі! Хто мав вправніші і міцніші руки, міг їсти швидше, а отже - більше. Більше їжі – більше енергії і більше вільного часу. Протиставлення великого пальця реш- ті пальців долоні теж збільшувало шанси наїдатись від пуза, бо давало змогу точно й міцно фіксувати смачний шматок, і видерти його з такої чіпкої хватки було важко. Ну і, звісно, за допомогою точкової хватки, а здатність цю створював ві- докремлений великий палець, можна було вхопити камінь та розбити ним тверду костомаху і поласувати кістковим шпи- ком. Чи палицею допомогти собі викопати смачний корінь і докопатись до не менш смачних личинок. - 56 -

- VII - Природний відбір сприяв тим, хто міг це робити успіш- ніше, а тому з покоління до покоління великий палець долонь наших предків відставав все більше й більше, а їхні мізки за- пам’ятовували все більше й більше операцій, які можна було завдяки цьому протиставленню виконувати. Давно відомо, що м’язи пальців рук якимсь чином пов’я- зані із тонкими м’язами гортані, завдяки яким ми можемо вимовляти артикульовані звуки. Коли дитина довго не гово- рила, наші прабабусі навіть радили давати їй бавитись ґу- дзичками чи пацьорками, бо це стимулювало мовлення. Руки наших предків ще не були настільки спритними, щоб бави- тись пацьорками, але все-таки набагато спритнішими, аніж у тварин. І незрівнянно багатшим, ніж у тварин був набір сигналів, якими вони обмінювались. Зазвичай ми ототожнюємо мову з певним набором зву- кових сигналів, зрозумілих всім носіям мови. Але це не так. Глухонімі люди спілкуються за допомогою зору, незрячі - зав- дяки дотикам. Можна навіть уявити собі певну систему запа- хів чи смаків, якою можна переказувати зв’язну інформацію. Мав слушність один із перших дослідників появи мови Фер- динан де Соссюр31, коли казав, що мова – це система знаків, кожен з яких відповідає окремому поняттю. А знаком одна- ково добре може бути форма, запах, жест чи звук. З чого ж творили свою систему знаків наші предки? Вони мали добре розвинений зір і вправні передні кін- цівки, наче створені для багатої жестикуляції. І наче створе- ним для артикульованого мовлення був їх дихальний апарат. Отже творити знаки їм, в принципі, не було важко. Та тільки мова, - це два окремі канали комунікації. Один канал – це ко- мунікація зовнішня із собі подібними істотами. Інший канал – це комунікація внутрішня із самим собою. Адже всі ми ду- маємо словами. І якщо для зовнішньої комунікації призначені не тільки слова і жести, то всередині себе ми тільки говоримо. Чи було так само у наших предків? Чи звучав в їхніх головах внутрішній діалог, який ми постійно ведемо самі з собою, чи артикульовані звуки та жести вони використовували тільки для того, щоб комунікувати зі своїм одноплеменцям? Був час, коли вчена спільнота була переконана, що мис- лення, - це продукт мови, і ніяк не навпаки. Вони вважали, що спочатку мова служила не спілкуванню, а лише мислен- ню, себто, тому внутрішньому діалогу, яким ми описуємо та аналізуємо ситуації. 31 Фердинан де Соссюр (Ferdinand de Saussure, ⋆26.11.1857 - †22.02.1913 роки) - швейцарський лінгвіст. Один із основоположників сучасної лінгвістики. - 57 -

- VII - Врешті-решт – це видається очевидним, бо діалог цей не вщухає ні на мить, коли ми не спимо. Спробуй-но усвідомле- но, хоч на якийсь час зупинити цю внутрішню словомішалку і Ти зрозумієш наскільки це важко. І навіть спочатку вида- ватиметься неможливим, бо як же жити, коли в голові у тебе тиша? Однак, уже Ейнштейн писав: У мене немає сумнівів, що наше що наше мислення протікає в основному минаючи сим- воли (слова) і до того ж несвідомо. І мав-таки пан Альберт цілковиту слушність. Зверни увагу, що в нашій мові є два слова, які ми використовуємо для позначення процесу оброб- ки інформації, що відбувається в наших головах. Ми кажемо, що думаємо і кажемо, що мислимо. І вживаємо ці слова, як синоніми. Та тільки для наших пращурів ці слова синонімами не були, різницю між думанням та мисленням вони усвідом- лювали дуже чітко. Думання, - це наше вербальне мислення, обробіток інформації за допомогою слів. Це власне і є вну- трішній діалог без якого, як нам видається, ми не можемо обійтись. А от мислити ми можемо не тільки за допомогою слів. Бо коли ми засинаємо, внутрішній діалог припиняється, а мислення продовжується у формі візуальних образів, які ми бачимо під час сновидінь. Це вкрай важко собі уявити, але мислення перших людей таки було невербальним. У них в головах ніхто не галасував і не виголошував по шістдесят тисяч думок щодня, як це діється з нами. Їхнє мислення було свого роду сном наяву, внутрішнім кінотеатром де постійно проносились вервечки образів. І, хтозна, чи не було тих обра- зів більше, аніж у нас тепер думок? А слова їм були потрібні не для себе, а тільки для того, щоб описати та передати сенс цих образів тим, хто знаходився з ними поруч. Британський антрополог та еволюційний психолог Робін Данбар32 запропонував свою власну теорію виникнення мови, виходячи із того, що мова в першу чергу була необхід- на пралюдям не для того, щоб описувати світ, а для того, щоб задовольняти власні соціальні потреби. В етології існує такий термін, як грумінг. Терміном цим окреслюють поведінку, характерну виключно для соціальних тварин, сенс якої полягає в догляді за тілом чи зовнішнім ви- глядом іншої особини. 32 Робін Данбар (Robіn Dunbar; ⋆28.06.1947) - британський антрополог і еволю- ційний психолог, фахівець в царині поведінки приматів. Керівник дослідницької групи суспільної та еволюційної неврології Оксфордського університету. Запро- вадив поняття числа Данбара - кількості постійних соціальних зв’язків, які може людина комфортно підтримувати. - 58 -

- VII - Тобі напевне не раз доводилось бачити в фільмах, на- приклад, чи в зоопарку, як одна мавпа старанно вичісує ху- тро іншій мавпі, вибираючи звідти бруд та паразитів. Оце і є грумінг, і в мавпячій зграї його призначення не стільки в підтриманні гігієни, скільки в налагодженні та закріпленні ієрархічних зв’язків. Тут всі чітко знають, хто й кого повинен грумити і упаси Господь того учасника зграї, який ці правила порушить. Проте, грумлення займає час. І чим більша спільнота, тим менше часу має кожен її учасник, щоб погрумити інших. А без грумінгу в зграї негайно зросте внутрішня напруга і це може загрожувати існуванню всього товариства. На думку Данбара розмова стала замінником грумінгу. Тобто, замість того, щоб гладити, обіймати, та шукати вошей в головах один одного, пралюди мило один одному посміхались, розмовляли і цього їм вистачало для того, щоб підтримувати дружні сто- сунки, а заодно й ієрархію в громаді, бо дуже важливим є не тільки сам процес грумлення, але, в першу чергу, хто кого має грумити. Зрештою ми, люди, ведемо себе схожим чином, коли ві- таємось з сусідами чи перекидаємось з ними двома-трьома реченнями про погоду, футбол чи політику. Ці речення ні для нас, ні для них не несуть жодного інформативного наванта- ження, окрім одного, але дуже важливого – тим самим і ми, і наші сусіди чи знайомі в черговий раз підтверджуємо, що не становимо одні для одних загрози, а, навпаки, приязно налаштовані в стосунку до всієї нашої громади. За підрахунками Данбара, критична величина спільно- ти в якій для уникнення внутрішніх напруг стає необхідною мова, а не тільки дотик чи погляд, – це, приблизно, сто п’ят- десят осіб. Це число – сто п’ятдесят осіб, необхідних для ви- никнення вербального спілкування, отримало назву числа Данбара. До речі, певним підтвердженням теорії Данбара є ран- ні експерименти Джона Келгуна, коли він ще не створював мишачих раїв, а працював із пацюками. Експеримент по- лягав у тому, що на досить велику огороджену території під відкритим небом випускали сірих пацюків, щоб спостерігати за тим, як в природних умовах формуватиметься їхня спіль- нота. Знаючи пацючу плодовитість, можна було допустити, що за відсутності яких-небудь перешкод, чисельність колонії дуже скоро перевищить десятки тисяч особин. Але ні, так не сталось. - 59 -

- VII - Келгун зазначив, що розмір популяції за весь час експе- рименту не перевищував двох сотень особин і стабілізувався на значенні сто п’ятдесят особин, що корелює з числом Дан- бара. Пацюки не розбіглись безладно по території, а утвори- ли дванадцять-тринадцять організованих колоній, у кожній з яких проживало по дванадцять звірят з чого Келгун зробив висновок, що саме такий розмір групи є для соціальних тва- рин найкращим - при перевищенні цієї кількості стрес при- зводить до розпаду групи. Як не дивно, але з того, що ми знаємо про поведінку пра- людей, вони вели себе дуже схоже до пацючків із експеримен- ту Келгуна. Існувала якась пралюдська група, що налічувала приблизно сто п’ятдесят осіб (число Данбара) яка розбивалась на, приблизно, півтора десятка більших чи менших груп, які хоч і належали до єдиної спільноти, але вели себе достатньо автономно. Об’єднуючим інструментом в таких групах влас- не й служила мова. Кажуть, що театральні актори в масових сценах, вдаючи на задньому плані жваву бесіду, насправді, обмінюються при цьому однією і єдиною фразою: Навіщо говорити, коли нема про що говорити? Пралюди уже мали про що поговорити. Про що? Адже тоді не було ні політики, ні футболу, ні соцмереж. Та й погода на завтра їх навряд чи цікавила. Втім, було все-таки щось, що зближувало їх з нами. Вони, так само, як і ми любили обговорювати собі подібних, інакше кажучи - попліткувати. Як стверджують приматологи щоденне життя зграї лю- диноподібних мавп не є таким вже бідним на події, як нам може видаватись. Це, звичайно ж, не зовсім те, що діється в офісі якоїсь компанії, але й серед мавп щось таки відбуваєть- ся – хтось до когось залицяється, хтось когось зраджує, хтось з кимсь намагається зав’язати дружбу, щоб інтригувати про- ти когось. Зрозуміло, що в спільноті нехай ще примітивних, але вже мислячих істот, інформації для перетирання пліток було на- багато більше аніж в мавпячій зграї. А що є основною темою пліток для наших з тобою сучасників? Соціологи вважають, що найбільше зацікавлення у більшості людей викликає ін- формація про недоліки й проблеми інших людей та конфлік- ти між ними чи ситуації, які можуть перерости у конфлікт. Тобто, навіть якщо ми цього не усвідомлюємо, все те, що сто- сується сфери нашої особистої безпеки і безпеки спільноти, до якої ми належимо. - 60 -

- VII - І хоча пліткування людство перетворило в справжню ін- дустрію, з численних досліджень відомо, що найбільший ін- терес викликають аж ніяк не плітки з вищого світу, про по- літиків, для прикладу, чи естрадних зірок, а якраз поговори про колег по роботі чи сусідів - інакше кажучи, інформація про людей, що розташовані з нами на одному горизонтально- му рівні. Ця інформація, як би прикро на перший погляд це не виглядало, є вкрай важливою для кожної людини. Завдя- ки ній у кожного з нас є, свого роду, приватне таємне досьє на своїх знайомих і ми знаємо, як себе з ними вести – як не зачіпати в розмові з ними дражливих тем, як не образити, чим зацікавити, що або хто їм подобається, а кого взагалі не варто згадувати. Тим самим, плітки в кожній спільноті є, сво- го роду, засобом інтеграції і, при цьому, вельми ефективним засобом. Інтеграція ж, про що ми будемо ще не раз згадува- ти, була одним із інструментів, який допоміг нашим предкам вижити. А ще, як не дивно, розвиток мови напевне відіграв важ- ливу роль у статевому доборі пралюдей. Ми вже говорили, що в світі тварин існує жорстка конкуренція самців за пра- во запліднити самицю і перемістити, таким чином, свої гени у майбутнє. Самець повинен довести, що він здатен краще за інших самців подбати про свою обранку в період, коли вона виношуватиме та виховуватиме спільних дітей. Тому в шлюбний період самці багатьох видів тварин змінюють свою зовнішність – нарощують м’язи, задирають хвости, надува- ють щоки, змінюють забарвлення – роблять все, аби вигляда- ти більшими, сильнішими, кращими за інших. Зрозуміло, що перед пралюдьми ця проблема стояла осо- бливо гостро. Первісні джентльмени змушені були демон- струвати своїм дамам те, що вони є вправними мисливця- ми і можуть прогодувати родину. Звичайно ж, в хід йшли будь-які засоби, в тому числі й винайдені тваринними попе- редниками – і сучасні чоловіки у присутності сучасних жінок також (часом навіть не усвідомлюючи цього) намагаються виглядати більш мужніми, сміливими та вмілими. Мова до- зволила чоловічій половині людства застосувати нові мето- ди показу своїх переваг: можна доводити дамі свого серця, який ти вмілий мисливець і скільки здобичі зможеш добути й принести до сімейного вогнища або вставати навшпиньки і надувати щоки, вдаючи з себе мужнього силача, а можна… просто розповісти їй про те, який ти хороший, добрий, ще- дрий і везучий. - 61 -

- VII - І останнє первісним чоловікам вдавалось дуже навіть не- погано. Не надаремне ж кажуть, що шлях до серця жінки пролягає крізь її вуха. Ти ж, напевне, не раз помічав, як лю- блять чоловіки хвалитись і, дуже часто, чинять це навіть не усвідомлюючи своїх дій? Втім, мова – це не тільки збиранина звуків, - слова, що означають ті чи інші поняття, треба не тільки вимовляти. По- трібен ще й спосіб сполучати їх якось між собою для того, щоб передавати зв’язну інформацію, описуючи місцеположення предметів та понять у часі та просторі. Змалечку володіючи мовою та послуговуючись нею на повсякдень, ми перестаємо звертати увагу, наскільки склад- ною конструкцією вона є. Так українська мова налічує по- над двісті п’ятдесят тисяч слів, які поділені на десять частин мови, деякі з них є самостійними (і можуть виконувати син- таксичні ролі членів речення - підмета, присудка, додатка, означення та обставини) - іменник, дієслово, прикметник, числівник, займенник, прислівник. Інші ж службові, що не виконують синтаксичних ролей у реченні - сполучник, при- йменник, частка, вигук. В українській мові іменники мають один з трьох родів: чоловічий, жіночий, середній. Рід іменни- ків формально виражається у закінченнях самого іменника, у закінченнях прикметника, у закінченнях дієслова в минуло- му часі, у суфіксах, змінюється за числами: одниною, множи- ною та двоїною, змінюються за відмінками, а відмінювання іменників залежить від роду іменника, від його закінчення в називному відмінку однини. Іменники в непрямих відмінках, як правило, виконують синтаксичну роль додатка, а також означення та обставини залежно від лексичного значення. За цими ознаками визначено чотири відміни іменника і групи (м’яка, тверда, мішана) у першій та другій відмінах. Продовжити? Чи уже страшно стало? А ми ж тільки по- чали перелік правил нашої мови, яка далеко не є найсклад- нішою з існуючих на планеті, хоча й налічує незліченну кіль- кість правил. А є ще й винятки з правил. І їх також треба знати. І знати, як нанизувати слова на нитку речення. І знати які слова й куди ставити, бо всього в українській мові більше чотирьох тисяч синонімічних рядів. Складно? Та ще й про милозвучність мови треба пам’ятати. Кожен, хто у зрілому віці береться за вивчення якоїсь іно- земної мови напевне знає це відчуття, коли від усвідомлення її складності аж дух запирає і самому не віриться, що все це можна якось запам’ятати. - 62 -

- VII - Зрештою, в наш час чимало людей знають одну, а то й декілька іноземних мов, але дуже небагато з них можуть по- хвалитись, що розмовляють чужою мовою, як рідною. Тому що вивчити чужу мову нелегко й непросто. Але чомусь же в дитинстві так не було? Чомусь же за кіль- ка років діти опановують добрячий шмат лексики, та спосо- бів поєднання слів між собою і навіть не замислюються над тим, наскільки це складно. Звичайно, спрацьовує вроджена, запрограмована в генах, здатність дітей до навчання. Осо- бливо до навчання через наслідування. Всі діти налаштовані автоматично відтворювати й повторювати патерни поведін- ки дорослих людей. Але самонавчання мові виходить далеко за рамки простого наслідування. Мусимо допустити, що ок- рім зовнішнього джерела вивчення рідної мови через запо- зичення слів та наслідування вербальних конструкцій дорос- лих, діти володіють ще й якимось внутрішніми, вродженими знаннями про мову, що допомагають в її опануванні. Всесвітньо відомий американський лінгвіст Ноам Чомскі33 вважає, що здатність до мови є вродженою. Інакше кажучи, Чомскі стверджує, що існує певна, загальнолюдська універсальна граматика, спільний набір синтаксичних пра- вил, вбудований в мозок людини, ще до її народження. Таким чином, логіка, згідно з якою ми вибудовуємо речення, опе- руємо мовними конструкціями, продиктована біологічними особливостями нашого мозку, і це є однією з умов, згідно до яких існує універсальна граматика. Чомскі переконаний, що формування мови відбувається не від звуків до слів і, далі, до речення, а, навпаки, від абстрактних синтаксичних структур до фонетики. Дуже сильно спрощуючи, можна сказати, що в глибині нашого мозку ще до народження існує база даних з усіма правилами синтаксису усіх мов світу. Реагуючи на мову, яка постійно лунає довкола дитини, її мозок витягає із цього складу синтаксичні правила та конструкції, які цю мову регулюють, виловлює з оточення слова, що до цих пра- вил пасують і вставляє їх в уже готові синтаксичні рамки. Буде більше мов – буде більше правил. Тому діти, в певному віці, здатні без особливих труднощів вивчити не тільки рідну, а й ще декілька мов, навіть не зауваживши, що стали полігло- тами. Почавши лепетати у віці десь біля року, вже після двох років дитина засвоює по десять-п’ятнадцять слів щоденно. 33 Аврам Ноам Чомскі (Avram Noam Chomsky, ⋆07.12.1928) - американський лінгвіст, політичний публіцист, філософ. Професор Масачусетського технологіч- ного інституту, автор класифікації формальних мов, яка отримала назву ієрархії Чомського. Відомий своїми радикально-лівими політичними поглядами. - 63 -

- VII - Втім, двері універсальної граматики прочинені тільки у певному віці (ймовірно від року до двох). Якщо в цьому віці механізм опанування мовою не буде ввімкнуто, то він уже не ввімкнеться ніколи. Так власне й траплялось у випадках, коли діти в цей час були позбавлені нормального людського спілкування – діти-мауглі34, наприклад. Але як виробився цей механізм? Звідки наш мозок знається на універсальній гра- матиці? Якщо мова – це інстинкт, а так воно і є насправді, то, щоб закріпитись у генах та переказуватись генетичним шля- хом цей інстинкт повинен був виробитись дуже й дуже давно – може навіть у східно-африканському Едемі. Виглядає на те, що спільна мова існувала від моменту вигнання з раю аж до часу, коли людство почало полишати свій африканський дім, себто, впродовж мало не двох мільйонів років. Цього часу, звичайно ж, було достатньо, щоб закріпити її правила на генетичному рівні. На початку цього століття отримано дані, які дозволили генетикам прив’язати виникнення мови до двох мутацій в гені FOXP2 у сьомій хромосомі. Вірогідно, саме там знаходиться база даних універсальної граматики. Втім, слід зауважити, що це зовсім не означає, що най- давніша мова, ота прамова, про яку ми говоримо, знала на- перед усі правила синтаксису, які ще тільки повинні були ви- никнути. Адже, якщо прийняти гіпотезу існування прамови, то з неї випливає, що всі мови світу виросли з одного кореня, на одній основі і тому, відповідно, їхні правила синтаксису теж мають єдине спільне джерело. Але звідки мозок знає, до сприйняття яких саме мовних (і не тільки) правил йому готу- ватись? Відомо, що починаючи приблизно з двадцятого-двадцять другого тижня людський зародок в утробі матері починає ба- чити сновидіння. І кількість цих сновидінь починає зроста- ти. Ближче до моменту народження вже шістдесят відсотків часу ще не народженої людини присвячено перегляду снови- дінь. Та згадаємо собі визначення сновидіння, яке дав колись російський фізіолог Іван Сєчєнов35: Сон – це небувале поєд- нання бувалих вражень. 34 Діти-мауглі -людські діти, які з раннього віку жили поза контактом з людьми і практично не мали досвіду соціальної поведінки. Для синдрому мауглі характер- ні: порушення мови або повне невміння говорити, нездатність до прямоходіння, десоціалізація, відсутність гігієнічних навичок, боязнь людей і стійкий імунітет. 35 Іван Міхайловіч Сєчєнов (⋆01.08.1829 - †02.11.1905 роки) – російський вче- ний-натураліст, фізіолог, педагог і просвітитель. Творець першої російської фізіо- логічної наукової школи о матеріалістичного напрямку в психології. - 64 -

- VII - З цим твердженням можна б добряче посперечатись, на- скільки бувалими чи небувалими можуть бути наші сновидні враження, але не будемо зараз цього робити за браком часом. Натомість задамо собі запитання - а про що може снити іс- тота у якої не те що немає бувалих вражень, але яка ще й на світі білому не була? Істота, справді, світу ще не бачила, але її гени про цей світ знають дуже багато. Набагато більше, аніж нам видається. Людський зародок в утробі матері проходить весь цикл еволюційного розвитку - від одноклітинного організму до ди- тини, коротко згадуючи всю свою історію, як історію розвит- ку живої істоти. При цьому, майбутня людина у сні пережи- ває не тільки історію свого виду, але й історію свого роду, живучи, при цьому, досвідом не своїм (якого в неї в цей час ще просто не існує), а досвідом своїх попередників. Досвід цей виявляє свій вплив на її майбутню вдачу, налаштовуючи її (а в тому числі й універсальну граматику) до сприйняття нової реальності. І навіть більше - відомий етнограф та письменник Володимир Тан-Богораз36 колись зауважив, що сюжети деяких сновидінь стосуються часів праісторії, тому що в їхньому виникненні беруть участь древ- ні структури мозку, які зберегли відбитки минулих часів. І тут варто додати, що відбитки ці є абсолютно правди- вими реляціями тих пригод, у які потрапляли наші предки. А інакше й бути не може. Складного мистецтва говорити не- правду мова наших предків ще не знала. Своєю мовою вони могли тільки описувати світ, але ще не навіть не здогадува- лись, що можуть стати його конструкторами. Бо для того, щоб змінювати щось, треба, спочатку уявити собі результа- ти цих змін. Без уяви зробити це неможливо, а уява, одна із фундаментальних людських рис, у наших прапредків ще була відсутня. В свою чергу це означає, що вони ще не могли не тільки брехати (що, зрештою, є вельми похвальною рисою), але й укладати вірші, сприймати метафори, мріяти, фантазувати, планувати майбутнє чи розуміти жарти. Інакше кажучи, во- лодіючи мовою, створюючи кам’яні знаряддя праці і, навіть, опанувавши енергію вогню, людьми на всі сто відсотків вони ще не були. То як же вони виглядали ці, майже люди? 36 Володимир Германович Богораз (псевдонім, справжнє ім’я Натан Менделе- вич Богораз, ⋆15.04.1865 - †10.05.1936 роки) - російський революціонер, письмен- ник, етнограф і лінгвіст (дослідник чукотсько-камчатських мов, мови азіатських ескімосів, евенської мови). - 65 -

- VIII - РОЗДІЛ VIII Перехідна ланка, яка виявилась тупиковою. Перша південна мавпа з Таунг. Австралопітечка Люсі і австралопітек Кадануумуу. Ефект пляшкового горла. Астралопітеки-вегани і австралопітеки-м’ясоїди: хто з них пробрався крізь пляшкове горло? Скільки калорій споживає мозок і звідки ці калорії взяти? Первісне людоїдство і його сучасні на- слідки. Під кінець дев’ятнадцятого сто- ліття наукова спільнота, перева- рюючи та потихеньку сприймаючи теорію Дарвіна, жила в очікуванні її підтвердження, а саме відкриття отієї, нібито передбаченої, проміж- ної ланки між мавпою та людиною, для якої і назва вже була готова – пітекантроп, себто мавпочоловік. І коли, в 1893 році пан Ежен Дюбуа37 вивіз з острова Яви кілька древніх кісток, що мали, як людські, так і мавпячі риси, колишнього власни- ка цих костей негайно охрестили Pithecantropus erectus – Мавпочоло- вік випрямлений. На ті часи науковцям вже були знані неандертальці, яких тоді вва- жали безпосередніми предками лю- Дитина з Таунг. дей. Однак треба було знайти ще Реконструкція за черепом й предків неандертальців, щоб за- повнити прогалину між ними й мавпами. Тому пітекантроп, видавалося б, знайшов своє місце у списку пращурів, як по- передник неандертальців, а, отже, більш ранній наш родич. Щоправда, дуже швидко стало зрозумілим, що яванський мавпочоловік є все-таки більше мавпою, ніж людиною чи, може навіть, тупиковою гілкою на дереві еволюції гомінідів. Тобто, однозначно, не тією істотою, щоб визнавати його сво- їм предком. Пошук ланки, якої забракло для того, щоб вибу- дувати весь ланцюг людської еволюції, продовжився. Новий кандидат на звання перехідної ланки між мавпою та людиною дав про себе знати 1924 року в каменоломнях поблизу містечка Таунг (Taung) на півночі ПАР. 37 Марі Ежен Франсуа Тома Дюбуа (Marie Eugène François Thomas Dubois, ⋆28.01.1858 – †16.12.1940 роки) - нідерландський антрополог, відомий відкрит- тям кісток пітекантропа на острові Ява. - 66 -

- VIII - Там було викопано череп дити- ни, досліджений та описаний профе- сором Раймондом Дартом38. І це був цілком новий вид, який, спочатку навіть не зарахували до предків лю- дини. Його нарекли південною мав- пою - австралопітеком. Та згодом схаменулись, бо південних мавп було відкрито багато. І різних. Говори- ти вже слід було не про один вид, а про цілу родину австралопітекових, які й дали початок всім тим нелюд- ським видам розумних істот, про що ми говорили з самого початку і ще говоритимемо будемо. Себто, замість однієї-двох проміжних ланок, наука отримала цілий клубок переплутаних між собою генеалогічних ниток, які вились та сплітались протягом дуже довгого часу – з шестимільйонно- го року перед Різдвом починаючи. І тільки одна з них вела безпосередньо до людини. На перших порах останки ав- Люсі. Реконструкція за стралопітеків знаходили, переважно, кістяком на південь від Сахари. Згодом, щоправда, виявилось, що й північніше вони також забрідали, хоча найбільше їхніх кісток знаходять саме там, де колись був Едем – в Великій рифто- вій долині. Втім, всі оті знахідки австралопітекських костей спричинили нову проблему. В тому, що вони існували і їх було кілька видів, ніхто не мав сумнівів, та тільки ніхто не міг ска- зати до пуття, як саме вони виглядали, бо всі викопані кості були невеликими фрагментами розрізнених кістяків. Вреш- ті-решт шукачам костей усміхнулась фортуна. Восени 1974 року в Гадарі (Hadar, Ефіопія) антропологу Дональду Джо- гансону39 вдалось-таки відкопати скелет, з якого збереглось майже сорок відсотків костей. 38 Раймонд Артур Дарт (Raymond Arthur Dart, ⋆04.02.1893 - †22.11.1988 роки) - австралійський антрополог, анатом, відкривач австралопітека. З 1922 році очо- лював факультет анатомії університету Вітватерсранд у Йоганесбурзі. 39 Дональд Карл Джогансон (Donald Carl Johanson, ⋆28.06.1943 рік) - американ- ський палеоантрополог. Спільно з Морісом Тайєбом та Івом Коппенсу знайшов скелет австралопітека, відомого як Люсі. У 1975 році в Гадарі на ділянці AL 333 Джогансон виявив понад дві сотні фрагментів кісткових останків групи австра- лопітеків, що отримали назву Перша сім’я. - 67 -

- VIII - Це було неймовірним везінням, враховуючи, що ко- сті пролежали в землі майже три мільйони сто тисяч років! Знахідку вписали до каталогу, як AL 288-1, але, позаяк Біт- лз були тоді королями хіт-парадів та популярною була їхня пісня про дівчину в небі з діамантами - Lucy in the Sky with Diamonds, то й щойно явлена на світ Божий австралопітечка отримала, щоправда через три мільйони років після власної смерті, людське ім’я - Люсі. За життя Люсі була геть невеличкою істотою - всього в метр заввишки. На відміну від сучасних мавп, вона досить справно ходила, а може і бігала, на задніх кінцівках. А про те, що австралопітеки впевнено ходили на двох ногах, свідчать кості іншої схожої істоти, яку знайшли років через тридцять років після Люсі і також в долині Афар. Більше того, цей австралопітек жив на чотириста тисяч років раніше за Люсі. Та ще й був набагато більшим за Люсі, бо зросту мав аж метр і сімдесят сантиме- трів, через що йому дали ім’я Каданумуу, що, мовою народу афар означає, – Вели- ка людина. Судячи із збережених кісток, Каданумуу був добрим пішохідцем, нез- лим бігуном, але кепським верхолазом. Бо помер він, впавши з висоти і забившись на смерть. Така ж смерть спіткала й Люсі і, до речі, травми від падіння з висоти по- мічено багатьох кістках австралопітеків. Схоже, що смерть від падіння була серед них частим явищем. Куди вони лазили і навіщо, щоб аж так ризикувати життям? Є гадка, що Люсі, Каданумуу та інші бе- зіменні австралопітеки, чиї зламані кості втрапили до рук археологів, вили гніз- да на гілках дерев, як чинять це сучасні нам мавпи. Ну, і спросоння випали. На- снилось щось страшне, абощо? Але тепе- Каданаумуу. Рекон- рішні мавпи із своїх гнізд не падають. І струкція за кістяком серед вроджених страхів, якими наділена сучасна людина, страх висоти займає одне із почесних місць. То може й австралопітеки боялись висоти, і загинули через незграбність, викликану страхом, коли рятували життя, вті- каючи від хижаків чи від повені (а скелети цих істот часто знаходять в долинах рік) і зірвались зі скелі чи кручі? - 68 -

- VIII - Чи може подерлись на скелю просто з цікавості, щоб по- дивитись, а що там далі видно? Між іншим, вже згадувана нами дитина з Таунг стала, вірогідно, жертвою гігантського орла або якоїсь іншої хижої птахи. Основні місця знахідок Australopithecines: 1 - Гадар; 2 - Аваш; 3 - Омо; 4 - Бахр-ель-Газаль; 5 - Джураб; 6 - Туркана; 7 - Олдувай; 8 - Лаетолі; 9 - Стеркфонтейн; 10 - Сварткранс; 11 - Кромдраай; 12 - Таунг Судячи з кількості знахідок, австралопітеки були не дуже поширеним, але й не рідкісним видом. Вірогідно, орда ав- стралопітеків чисельністю десь в півтори сотні особин (число Данбара) займала досить значну територію. Можливо, цен- тром цієї території був якийсь острівець безпеки - високе де- рево, наприклад, чи стрімка скеля, куди можна було швидко видертись (і, на жаль, так само швидко впасти), рятуючи своє життя. Збираючись в невеликі групки по десять-п’ятнадцять особин, австралопітеки нишпорили степом в пошуках їжі. Аналіз зубів австралопітеків вказує, що раціон деяких з них змінювався. Якщо для більш ранніх австралопітеків, нащад- ків біженців з озерного раю, характерною була веганська дієта з нечастим споживанням м’яса, то чим ближчими до людей вони ставали, тим більше споживали м’яса. При цьо- му, всі різновиди австралопітеків можна би поділити на дві, умовно кажучи, раси – масивних (їх ще звуть парантропами, себто білялюдьми) і грацильних. - 69 -

- VIII - Масивні парантропи (масивними їх назвали не стільки через кремезну статуру та високий зріст, скільки через міцні щелепи і величезні зуби, чудово пристосовані до перетиран- ня грубої рослинної їжі) були, й залишились такими до са- мого свого кінця, строгими вегетаріанцями. А от грацильні австралопітеки, від яких, власне, й ведуться наші пращури, навчились їсти м’ясо. Але звідки ж воно бралось оте м’ясо? Бо якось не віриться, що гола двонога істота, схожа на тен- дітну Люсі, не озброєна ні міцними кігтями ні гострими зуба- ми могла багато наполювати? Ну, який з такого сотворіння мисливець? Та й навіщо їм було оте м’ясо, якщо їхні предки і предки їхніх предків набивали собі животи осокою і на жит- тя не скаржились? Вчені вживають термін ефект пляшкового горла для опису ситуації, коли значно спадає чисельність популяції та, відповідно, її генетичної розмаїтості. Назва пов’язана з спо- собом відображення чисельності популяцій. Якщо на схемі показати цю чисельність в один момент часу у вигляді гори- зонтальної смужки, а чисельність в наступні моменти - таким же чином, але на пропорційну величину вище над першим зображенням, то випадки різкого зниження чисельності ви- глядатимуть як звуження, схожі на горловину пляшки. Людство, за час своєї еволюції, двічі пройшло через пляшкове горло. Вперше це сталось ще навіть не з повноцін- ними людьми, а з їх предками - австралопітеками і тоді чи- сельність протолюдської популяції скоротилася до, приблиз- но, двадцяти тисяч осіб. Про причини цього явища ми нічого не знаємо, хоча можемо допустити, що нею була якась інфекційна хвороба, проти якої у протолюдей не було імунітету. Проте, ми добре знаємо про його наслідки. Саме тоді далекі предки людей, грацильні австралопітеки остаточно стали м’ясоїдами, а їх масивні родичі остаточно вимерли. Що ж сталось? Немає сумнівів у тому, що предки наших предків, оті дрібні кмітливі істоти, що жили собі в африканському Едемі, не зловживали м’ясною їжею, хоча й знали її смак – принайм- ні смак термітів, молюсків, пташиних яєць чи риби. І з цим смаком вони покинули Едем. На довгий час цього нестрого- го вегетаріанства їм цілком вистачало для підтримання своїх організмів в належній формі. Однак, потім сталось щось, що змусило їх покинути збирання фруктів і взяти в лапи (руки?) каменюку, щоб убивати інших живих істот та їсти їхнє м’я- сом. - 70 -

- VIII - Ген, що керує біохімічними процесами в організмі, які займаються обробкою м’ясної їжі, також відповідає і за дієвість кров’яних клітин-вбивць, званих Т-кілерами, клітинами-вбивцями. Їх завданням є знищення власних клітин організму, інфікованих вірусами чи патогенними мікробами, або клітин, що пошкоджені чи невірно діють (наприклад, ракові клітини). Вони також захищають від хронічного запалення, яке розпочинається, якщо мікроб- ну інфекцію знищено не в повному обсязі. Виглядає на те, що від пошесті, що звалилась австра- лопітекам на голови, швидше вмирали ті, хто не знав смаку м’яса. М’ясо стало для наших прапредків свого роду ліками від дуже багатьох інфекційних захворювань. Тому в першій загальнолюдській катастрофі вижили ті, у кого імунна система уміла краще опиратись патогенним чинникам, тобто, затяті м’ясоїди. Втім, м’ясо було не тіль- ки ліками. В першу чергу, м’ясо – це білок, який організм засво- ює дуже швидко. М’ясо має в собі вдосталь амінокислот, що конче потрібні для формування колагену, без якого суглоби тіла не зможуть працювати. М’ясо містить один з найбільш важливих для людини мікроелементів - залізо. Ну і, звичайно ж, вітамін В12 та жирні кислоти, потрібні для нормального функціонування нервової системи. Всі ці речовини (окрім вітаміну В12) є і в рослинній їжі. Але для того, щоб організм мав можливість отримати потріб- ну кількість цих речовин рослинна дієта повинна бути дуже багатою та різноманітною. Сучасні поборники вегетаріанства та прихильники сироїдства запросто можуть собі це дозволити – в мага- зині є усе, - а от степовий австралопітек вимушений був задовольняти свої потреби тим, що було. І потреби ці зро- стали. Відомо, що мозок новонародженої дитини споживає до шістдесяти відсотків від загальної енергії тіла. В до- рослому віці наш мозок дещо обмежує свої енергетичні апетити до двадцяти-двадцяти п’яти відсотків. Але й це чимало. Подумай сам, - четверту частину всього того, що Ти з’їв, вдихнув, випив забирає собі невеликий (бо всього лиш півторакілограмовий) орган, що складається пере- важно з води та жирів! Щоправда без цього органу ми не могли б ефективно мислити, а отже й бути розумними істотами. - 71 -

- VIII - Для порівняння скажемо, що максимальний рівень споживання енергії мозком шимпанзе – це вісім відсотків. Колектив учених з універси- тету Ріо-де-Жанейро на чолі з Сю- заною Еркулано-Хузель40 виявив, що мозок приматів потребує для своєї успішної діяльності приблиз- но шести калорій на один мільярд нейронів. Отже, щоб горила дожи- лась мозку, схожого на мозок лю- дини, їй потрібно було б ще сімсот тридцять три калорії в день, а це - додатково дві години годівлі, бо в звичайних природних умовах ці Грацильний австралопітек. тварини тратять на споживання Реконструкція за черепом їжі вісім з дванадцяти годин світлового дня своєї рідної тро- пічної зони. Тобто, щоб порозумнішати до рівня пересічної людини, пересічній горилі треба було б щодня тратити де- сять годин на їжу. І так впродовж багатьох-багатьох поколінь – жувати, жувати, жувати! А коли ж тоді розмножуватись, захищатись від нападників, вчитись чомусь новому і про- сто жити? М’ясна дієта заощадила людині час і подарувала в одному пакеті величезну кількість додаткової енергії. Зав- дяки цьому скоротився травний тракт, зменшились щелепи та м’язи, що приводять їх в рух, не такими масивними стали зуби. А все це – ще додаткова порція енергії. І цій енергії одразу знаходилось застосування - трава нікуди не втікає і не ховається, а м’ясо ще треба знайти, вполювати та захистити від конкурентів. Розуму, щоб здобути м’ясо, треба значно більше, аніж для того, щоб годинами сидіти на одному місці та смикати траву. Мозок перших австралопітеків був дещо схожим до мозку шимпанзе, і мав десь біля п’ятисот кубічних сантиме- трів в об’ємі. М’ясна дієта швидко наростила об’єм мозку, і у наступників австралопітеків той виріс до уже понад тисячі кубічних сантиметрів. Ріст об’єму мозку сприяв ще кращому мисленню. Краще мислення створювало умови для успішного пошуку і освоєння все нових та нових джерел енергії, що була так необхідна їхньому організму. 40 Сюзана Еркулано-Хузель (Suzana Herculaneum-Houzel, ⋆23.11.1972) - бразиль- ська невролог, доктор біологічних наук та професор університету. Основна сфера досліджень - порівняльна нейроанатомія. - 72 -

- VIII - І це вже був справжній успіх. Але, плата за використання успіху також була чималою. Ціною додат- кової енергії став додатковий хо- лестерин, який накопичувався в судинах та вельми швидко вбивав перших людей. Тривалість життя в той час не перевищувала двадцяти років. За цей короткий період мож- на було народити дітей і запевни- ти собі, таким чином, продовжен- ня роду але часу для накопичення нового досвіду вже не вистачало. Тому розвиток розуму пригаль- мувався до пори, коли, десь при- близно двісті п’ятдесят тисяч ро- ків тому, м’ясоїдний ген мутував і навчився все-таки розщеплювати жир та холестерин. М’ясна дієта є, також, одним із чинників, завдяки яким люди живуть вдвічі (і це ще не є верхньою межею) довше, аніж Масивний австралопітек. Реконструкція за кістяком наші вегетаріанські родичі-мавпи. Навіть більше, вимітаючи харчові токсини з організму, цей ген зміцнює всі клітини і робить кістки більш міцними, особливо в ранньому віці. Так що м’ясна їжа пішла нашим предкам на здоров’я. Та тільки чи на користь? Зв’язок м’ясоїдного гену з системою опірності організму свідчить, що предки наші не одразу стали мисливцями. На перших етапах м’ясоїдства свіже м’ясо їм було просто недо- ступне, бо що може вполювати слабка двонога істота, нехай навіть із дрючком в руках? В найкращому випадку якусь ящірку чи кволого старого кролика! Той факт, що м’ясоїдний ген допомагає боротися з мі- кробами, що знаходились в гнилих шматках стерва, свідчить про те, що протолюди порпались в мертвих тушах тварин і доїдали ті залишки м’яса, які могли знайти, чи, в кращому випадку, чекали, поки справжні хижаки вполюють крупну звірину, а потім відлякували їх і забирали їжу. Само собою розуміється, це не надто порядні способи полювання, та це ще не всі гріхи раннього людства. Подобається нам це чи ні, але стародавні люди, а принаймні деякі з них, були каніба- лами. - 73 -

- VIII - Коли не було що їсти, їжею могли стати одноплемінники. І це зовсім не було чимсь винятковим, бо слідів канібалізму археологія може привести скільки завгодно. Одним з таких свідчень є пощерблені кості підлітка з печери Гран Доліна (Gran Dolina, Sierra de Atapuerca) поблизу іспанського міста Бургос віком сімсот вісімдесят тисяч років. Черепи з вила- маними основами, надрізані й обпалені кістки людей знахо- дять у печерах Іспанії, Хорватії, Німеччини, Італії, Ефіопії, Південної Африки й багатьох інших місць, свідчать про дуже драматичні події, що відбувались тут. Втім, якісь запобіжники, від самоїдства у цих істот уже були, хоча обходити ці запобіжники, як виявилось, для них було нескладно, в чому ці, ще не зовсім люди, уже були схо- жими до нас. Доведено, що, принаймні, в деяких випадках, канібалізм мав виразну ідеологічну основу. Завдяки якійсь, невідомій нам, ідеологічній підшивці люди їли людей не стіль- ки з голоду, скільки для виконання певних релігійних риту- алів. Для прикладу, в одному із гротів Національного парку Монте-Чірчео (Monte-Cіrceo, Італія), знайдено череп доросло- го чоловіка з виламаною основою, який лежав у колі, викла- деному з великих каменів. Тріщина у правій частині черепа вказує на насильницьку смерть. Підтверджує ганебне для нас явище древнього канібаліз- му і генетика. У всіх сучасних народів є, так звані, генетич- ні підписи, що допомагають організму боротися із захворю- ваннями, які виникли на ґрунті канібалізму. До таких недуг належить, наприклад, коров’ячий сказ, зараження яким від- бувалося через поїдання головного мозку. Ці захисні присто- сування навряд чи поширились би по всьому світу, якби в цьому колись не було потреби. З психологічної точки зору це пояснює, чому так легко навіть сучасні цивілізовані та освічені люди, легко годяться з рабством, війнами, експлуатацією людини людиною. У більшості з нас немає внутрішніх моральних пересторог до таких речей. На словах ми можемо їх засуджувати, але тільки на словах. Бо чого не зробиш заради виживання? Зав- дяки такому вмінню пристосовуватись, навіть ціною відмо- ви від моральних пересторог, людина стала паном природи і підпорядкувала собі усі інші живі істоти. Та тільки слід поміркувати, чи всю ціну ми уже сплатили і чи не переплачуємо зараз? - 74 -

- IX - РОЗДІЛ IX Вдосконалені продукти людинотворення – люди вмілі, працюючі та інші. Перші знаряддя праці: як та навіщо їх виготовляли? Люди вмілі: що вони уміли? Чи варто кидати камінням в голодного лева? Мен- тальна зброя первісних людей або як захистити себе страхом? Радіо Калахарі. Винайдення вогню: вирішальний крок до цивілізації. Загадка всеїдства. Дзеркальні нейрони і колективні емоції. Чому ми не стали суперлюдьми? Мутація, що ввімкнула дію м’ясоїдного гена не була єдиною мутацією, котру пережили наші предки. Цілий набір різних змін спричинився до того, що десь біля двох з половиною мільйонів років тому, на теренах Африки з’явились розумні істоти, котрі якісно відрізнялись від австра- лопітеків. Це Homo habіlіs (Людина умі- ла), Homo rudolfensіs (Людина з озера Рудольфа41) і Homo ergaster (Людина працююча). Звісно, ці нові варіанти про- толюдей не з’явились геть на пу- стому місці. Сходинкою, що вела Homo habilis. від класичних австралопітеків Реконструкція за черепом до вищих рівнів розвитку були Australopіthecus sedіba, що належали до грацильної раси і яким вдалось сумістити в собі, в рівній мірі, риси і ще австралопітека, і вже людини. Вмілі і працьовиті люди з озера Рудольфа від своїх попе- редників-австралопітеків, особливо тих пізніх, грацильних, зовнішньо ще дуже не відрізнялись, хоча й стали творцями культури. Дуже примітивної, незграбної але все-таки культу- ри, яку назвали гальковою чи олдувайською. І це була перша людська культура. Вік цієї культури становить два мільйони чотириста тисяч років, бо саме цим періодом датуються пер- ші знайдені там оброблені ще протолюдською рукою камені. Дивно, правда? Людина ще до кінця не стала людиною, але вже вміла щось там виготовляти. 41 Озеро Рудольфа - безстічне солонувате озеро на кордоні Кенії та Ефіопії в ме- жах Великої рифтової долини на висоті трьохсот сімдесяти п’яти метрів над рів- нем моря. назване його європейськими першовідкривачами в 1885 році на честь кронпринца Австрії Рудольфа. Тепер озеро Туркана. - 75 -

- IX - Гальковою цю культуру звуть через те, що вихідним матеріалом для виробів цих найперших реміс- ників світу служила звичайна річ- кова галька, котру вони збирали на берегах річок. Олдувайською ж - від ущелини Олдувай, що перети- нає улюблений туристами та усіма аматорами дикої природи Афри- ки, національний парк Серенгеті42 на півночі Танзанії. При цьому, не варто забувати, що Олдувайська ущелина є продовженням Великої африканської рифтової долини. Достеменно відомо, що пер- Олдувайське кам’яне рубило ші галькові знаряддя виготовляли люди умілі (тому їх власне й назвали умілими), але, не виклю- чено, що австралопітеки теж могли уже пробувати свої сили в цій царині. У всякому випадку описано скелет австралопіте- ка, довкола якого валялись кості антилоп і оброблені галькові знаряддя. Можливо, що пізніші покоління протолюдей вия- вились добрими учнями і навчились бити каменем по каменю від австралопітеків. Тому питання про те, хто був справжнім автором олдувайської галькової культури, австралопітеки чи люди-умільці, наразі залишається відкритим. Принагідно, нагадаємо собі, що археологічна культура – це термін, що використовується для позначення комплексу подібних між собою пам’яток, які належать до одного часу й поширені в певній місцевості. При цьому. слід підкреслити, що схожі матеріальні пам’ятки, властиві певній археологічній культурі, не обов’язково належать одній людській спільноті. Тому деякі археологи відмовляються від самого терміна архе- ологічна культура, воліючи йому термін технологічний комп- лекс, щоб не змішувати археологічну культуру з аналогічним терміном соціології. Назвами археологічних культур чи, хай буде, комплексів, зазвичай служать назви місцевостей, де було зроблено перші знахідки чи якісь характерні ознаки. Бу- ває так, що відкриття одночасно роблять різні вчені з різних країн, які не знають один одного, тому в іменуванні культур за роки існування археології виникло страшенно багато плу- танини. 42 Серенгеті - екорегіон у Східній Африці на півночі Танзанії. Назва походить від масайського слова sіrіnget - безкраї рівнини. Екосистема Серенгеті - одна з най- старших і найбільш збережених на Землі. - 76 -

- IX - На щастя з Олдувайською культурою цього не сталось - її дослідження пов’язане з однією людиною чи, що було б наба- гато справедливіше сказати, з однією сім’єю, чи, ще точніше, археологічною династією, тісно пов’язаною, як з досліджен- нями далекого минулого людства так і з боротьбою за його екологічно щасливе майбутнє. В 1962 році в Олдувайській ущелині відомі усьому сві- ту (саме завдяки цим знахідкам) британські археологи Луїс Лікі43 і його дружина Мері44 знайшли залишки цілого поселен- ня часів кам’яної доби. Тут же виробляли і знаряддя праці. Робота ця не була надто складною: вибравши більш- менш годящий округлий камінь, вмілі майстри шукали ін- ший – довгий сигароподібний, який служив їм молотком. І цим молотком з усіх сил гатили по вужчому кінцю заготовки. Перший скол створював умови для інших відщепів - удари можна було наносити вже з двох сторін. З кожним новим ударом число ударних майданчиків зростало і таким чином знаряддя набувало певної форми. Олдувайські знаряддя переважно використовувалися для обробки туш вбитих тварин. За допомогою них вмілі люди могли відділяти від костей і різати м’ясо, дробити кістки та виколупувати з них їх улюблені ласощі – кістковий мозок. Го- стрим камінням також, швидше за все, затісували палиці та кістки, якими послуговувались як зброєю, а, заодно, і як ко- пачками для виколупування їстівних коренів. Люди-умільці уже не бродили з місця на місце в пошу- ках їжі, а приносили їжу до більш-менш постійних поселень, які розташовували, зазвичай, поблизу рік чи озер (оскільки, там були вода й галька) і навіть будувати житла. На одній із стоянок Олдувайської ущелини знайдено круглий кам’яний майданчик, близько чотирьох метрів в діаметрі на якому, ціл- ком можливо, стояло щось на кшталт круглої хижі чи куреня з жердин та гілок. 43 Луїс Лікі (Louis Leakey, ⋆07.08.1903 - †01.10.1972 роки) - британський і кеній- ський антрополог та археолог, зробив важливі палеоантропологічні відкриття в Східній Африці. Його дружина Мері та син Річард продовжили започатковані ним дослідження. Донька Річарда, Луїза Лікі, також стала палеоантропологом. Послі- довники Лікі - Джейн Гудолл, Діана Фоссі та Біруте Галдікас, відомі як янголи Лікі, займаються вивченням приматів. Фонд Лікі, заснований у 1968 році, підтримує дослідження походження людини, історичного розвитку її видів, поведінки, попу- ляризує новітні здобутки в цих галузях. 44 Мері Дуглас Лікі (Mary Douglas Leakey, ⋆06.02.1913 – †09.12.1996 роки) - бри- танський і кенійський антрополог та археолог, дружина Луїса Лікі. Прямий наща- док першого британського фахівця з доісторичної епохи Джона Фріра (1740-1807 роки). - 77 -

- IX - Homo habilis високо цінували знаряддя з кварцу. А що по берегах рік кварц зустрічався нечасто, вони навіть іноді вони тягали його з відстані в декілька кілометрів. Передба- чливість – це вже зовсім не звіряча і навіть не мавпяча риса. Деякі тварини вміють використовувати сторонні предмети для того, щоб здобувати, наприклад, їжу чи позбуватись па- разитів, але додуматись розколоти камінь, щоб зробити його гострим і перетворити на знаряддя, ще жодна тварина не спромоглась. А тим більше заготовляти сировину для своїх виробів. Щоправда, на відміну від більш пізніх видів Homo, перші вмілі люди недбайливо ставились до виготовлених со- бою інструментів і, після використання, часто викидали їх чи губили, щоб знову податись за новими напівпродуктами. Тобто, Homo habilis були істотами здатними, замість того, щоб шукати вже існуючого способу задовольнити свою по- требу, подумати про те, як створити такий спосіб. Втім, на- далі залишається одне але… Але як їм все це вдавалось? Відомо, що перший погляд може ввести в оману, але реконструкції будь-якого з видів австралопітеків, навіть найбільш масивних, якось не дають змоги повірити, що в боротьбі за виживання вони могли кон- курувати з могутнім хижакам савани. Щоправда, далеко не всі з австралопітеків і намагались з хижаками конкурувати, адже тільки невелика частина з них претендували на м’ясо. Зауважимо - власне ті, що вижили. А от Homo habilis конкурували успішно, хоча від австра- лопітеків, принаймні зовнішньо, відрізнялись тільки тим, що були ще хирлявішими, на вигляд трохи схожими до сучасних карликових шимпанзе – бонобо. І, додамо, не набагато ро- зумнішими за них. Проте, бонобо та шимпанзе живуть собі в джунглях і звідти носа не потикають. Ні ті, ні другі, ні їхні родичі горили й орангутани терпіти не можуть відкрито- го простору. Правда, в африканському степу кочують зграї мавп-бабуїнів, яких навіть леви бояться? І таки бояться, бо не дарма бабуїнів називають собакоголовими мавпами. Ікла у них не дуже й менші від левиних. Та й тримаються бабуї- ни величезними, щільними зграями, де один за всіх, а всі за одного. Пралюди ж були іншими. Великими іклами похвалитись не могли, і збиратись у велетенські зграї не мали звички. Пра- людська спільнота ділилась не невеликі групи, які розходи- лись віялом по території, знаходячись між собою десь на від- стані межі зорового контакту. - 78 -

- IX - В, так званих, науково-попу- лярних фільмах часто можна поба- чити акторів, загримованих під ав- стралопітеків, які гуртом кидають камінням у хижаків, змушуючи ос- танніх відступати. Гуртом і батька легше бити? Аякже! Зараз! Хай би автори такого фільму чи, навіть, уся знімальна група поїхали б собі до Африки, а хоча б у Серенгеті, і покидали там камінцями в левів чи гієн. Чи багато б з них там залиши- лось, окрім кінокамер? Та все ж, всупереч, здавалося б, очевидному, людські наші предки якось давали собі раду і зуміли вижити. І не про- сто вижити, а перемогти всіх своїх конкурентів та стати царями сава- Homo habilis з рубилом ни так само, як колись, дуже й дуже давно, їхні предки стали царями озера. Яким чином? Мабуть очевидним є те, що фізичні чинники не були ви- значальними. За усіма чисто тваринними ознаками – міццю м’язів, швидкістю ніг, гостротою зубів та кігтів - вони програ- вали усім своїм конкурентам. І навіть непересічна тямущість та доволі добре розвинена мова нічого не рятували. Будь ти хоч ейнштейном, хоч шекспіром - для голодного лева ти тіль- ки здобич, з якою досить легко впоратись. Та було щось, що заважало левам, а також леопардам, гієнам і, разом з ними, всім іншим хижакам це чинити. Мабуть, саме про це щось спробував сказати нам автор, улюбленого всіма дітьми Мауглі, англійський поет та пись- менник сер Редьярд Кіплінг45, вклавши в уста тигра Шер-Ха- на наступні слова: Він - Людина, і ніхто з нас не може подиви- тись йому в очі! Для тварин зоровий контакт – це, свого роду, міряння силою і той, хто першим опускає очі долу, той визнає себе слабшим і відступає. Щоб замінити гострі зуби та драпіжні кігті, еволюція по- дарувала первісній людині іншу зброю – можливість менталь- ного впливу на розум інших істот. 45 Джозеф Редьярд Кіплінг (Joseph Rudyard Kipling, ⋆30.12.1865 – †18.01.1936 роки) - британський поет і прозаїк. У своїх творах оспівував колоніалізм як місію білої раси, обов’язком якої вважав пропагування засад європейської цивілізації. Юність провів переважно в Індії, що стала екзотичним тлом для його найвідомі- ших творів: роману Кім та фантастичних оповідань Книга джунглів. - 79 -

- IX - Протолюди, навіть ще не усвідомлюючи цього, могли в телепатичний спосіб навіювати іншим живим істотам болючі та неприємні емоції. Одна тільки поява голої двоногої істоти, викликала у інших тварин жах і вони воліли відступитись. Це, без жодних сумнівів, було ілюзією. Та навіть сьогодні люди, з усім своїм розумом, більше схильні вірити почуттям, аніж здоровому глузду. А що вже казати про нерозумних тварин? Вірогідно, на початку емоції ці були неконтрольованими. Протолюди страшенно боялись і, мимоволі, транслювали у простір свій панічний страх, чинячи це так ефективно, що створювали довкола своєї громади ментальну ауру жаху, яка легко зчитувалась розумами інших істот. Давньогрецькі міфи оповідають нам, що богиня Афіна носила накидку з козячої шкіри – егіду, на яку було приши- та голова страховища – Медузи Горгони, один тільки погляд мертвих очей якої викликав жах, як у смертних людей, так і у безсмертних богів. А цапоногий та цапорогий лісовий бог Пан, в якому легко вгадуються риси протолюдини, вмів нага- няти нестримний і некерований страх, який називали паніч- ним. Панікою. Себто, страх, який наші предки навіювали ін- шим тваринам, був настільки гострим, що не тільки захищав їх, але й відганяв голодного хижака від його законно впольо- ваної здобичі. В тваринному царстві це було чимсь абсолютно нечу- ваним. Страх, що супроводжував протолюдей, став щитом, який прикривав їх впродовж довгих сотень тисяч років і дав можливість людському роду спокійно просуватись в часі до майбутнього. З часом еволюція ментальних особливостей прискорилась і стала домінувати над еволюцією фізичною. Майже певним є, що з часом люди, а, принаймні деякі з них цими властивостями стали користуватись свідомо, вдоскона- люючи їх так само, як свої мануальні здатності. Залишки цих колишніх і, на жаль, майже втрачених люд- ських можливостей досі збереглись у так званих примітив- них, тобто, нецивілізованих народів. Особливо помітні здат- ності до телепатії демонструють представники народності сан, або, більш звично, південноафриканські бушмени, гілка яких першою відокремились від загальнолюдського стовбура, завдяки чому, вони зберегли достатньо багато архаїчних, не- властивих іншим сучасним народам, фізіологічних та психіч- них особливостей. Шосте почуття бушменів дозволяє їм легко знаходити напрямок у незнайомій місцевості й знати про дії близьких людей. - 80 -

- IX - Та найбільше враження на дослідників справляє робота радіо Калахарі - стовпів диму, якими бушмени передають повідомлення на відстань. Парадокс полягає в тому, що такі сигнали не несуть жодного інформаційного навантаження, окрім одного – вони привертають увагу. І при погляді на дим деякі представники племені розуміють, про що йде мова. Пояснити, яким чином це відбувається, не можуть ні вче- ні, ні навіть самі бушмени. Це просто знання про щось, яке виникає саме по собі. Правда, самі бушмени не заморочують собі голів пошуками пояснень своїх неймовірних здатностей, адже не маючи можливості порівнювати себе з іншими людь- ми, вони вважають такі здатності абсолютно природними, таким ж, як, наприклад, мова чи дихання. Один із місцевих мешканців пояснював дію радіо Калахарі приблизно таким чином: Я роблю дим для того, щоб інша людина знала, що я думаю. І він теж думає, і в такий спосіб він думає мої думки. Саме зміни психологічного характеру, такі як телепа- тія, ментальний вплив на розум інших істот, екстрасенсор- не відчуття світу, можливості яснобачення та передбачення ситуації дали протолюдям вирішальні козирі у великій грі за виживання і дозволили видряпатись на вершину харчової пі- раміди. Самостійно полювати на крупну дичину протолюди ще не могли, але відігнати хижаків від впольованої ними ж здобичі чи розігнати інших стервоїдів людські предки уміли дуже добре. І це, мабуть, породило основну, домінантну рису загальнолюдського мислення – виокремлення себе з природи. Ну а далі психологічні зміни стали тим локомотивом, який потягнув за собою всі інші супутні зміни – зростання розуму, збільшення об’єму мозку та черепної коробки, вдосконалення прямоходіння та мануальних здатностей. Одним словом, про- толюдина почала ставати суперлюдиною. Очевидно, що видимі переміни супроводжувались зміна- ми невидимими, але не менш важливими. Радикально зміни- лась біохімія – організми протолюдей дуже швидко вчились використовувати недоступні для них джерела енергії, вжи- ваючи щораз то більше м’яса. Енергетика тіла стала іншою. Саме тоді, вірогідно, виробилась єдина енергетична си- стема організму, яка могла мобілізувати в потрібний момент і спрямувати в потрібне місце максимальну кількість енергії. Тому можна сміло стверджувати, що мозок далеких людських предків працював на всі сто відсотків. Це прозвучить дивно, але хоча перші люди не володіли і дещицею сучасних знань, їх мислення було набагато ефективнішим, аніж сучасне. - 81 -

- IX - Втім, за іронією долі, це ж ефективне мислення стало причиною занепаду і зникнення тих ментальних здібностей, які сотні тисяч років невидимою захисною стіною оточували людей. Переломним моментом стало подолання властивого усім тваринам страху веред вогнем і опанування цією енер- гією. Коли саме пралюди навчились послуговуватись цим пер- шим для них небіологічним видом енергії, достеменно неві- домо. Існує досить багато залишків вогнищ, де зола змішана з кістками тварин та шматками оброблено каміння, але чи були ці вогнища рукотворними чи просто наслідками удару блискавки, наприклад, якими покористувались наші предки ми не знаємо. Але навіть той факт, що вогню ці істоти не бо- ялись, хоча й не вміли ще його добувати, свідчить про багато що. А от Homo habilis, які жили півтора мільйона років тому у Чесованджі (Chesowanja, Кенія) послуговуватись вогнем умі- ли. Вогнище, знайдене там, обкладене великими каменюка- ми, а ґрунт під ним, пропечений до чотирьохсот-шістсот гра- дусів за Цельсієм. Вогонь горів там протягом кількох років, що свідчить, як про те, що ватра ця не була випадковістю (жодна природна пожежа не триває роками), так і про те, що люди, які її розклали, не вміли самостійно добувати вогонь – вони тільки підтримували його і пильнували, щоб він не згас. Знову згадаймо собі Жозефа Роні-старшого і його Боротьбу за вогонь. До речі, самостійно добувати вогонь виявилось не просто. Ще, навіть, у дев’ятнадцятому столітті тубільні меш- канці Андаманських островів не вміли цього робити. Освоєння вогню слід вважати точкою відліку не тільки в гуманізації тварини і перетворенні її в людину, але й початку творення цивілізації. Всі тварини вогню бояться - це закла- дено в них природою, як інстинктивний захисний механізм. Яким чином протолюди змогли здолати цей страх невідомо, а дуже хотілося б знати, бо подолання інстинктивного страху – це складне психологічно випробування, котре не кожній су- часній людині під силу – спробуй-но позбутись страху висоти! А вони якось змогли. Вогонь став стратегічною зброєю ново- народженого людства і використовувався людьми в боротьбі з усіма своїми ворогами. Якщо раніше, до винайдення спосо- бів управління вогнем, людиноподібні істоти вимушені були тихцем полювати на якусь мізерну дичину або вдовольнятись недоїдками великих та сильних хижаків, конкуруючи, при цьому, з гієнами, шакалами, грифами та іншими стерв’ятни- ками, то тепер ситуація змінилась кардинально. - 82 -

- IX - Володіння вогнем моментально перетворило людину в узурпатора влади над усією природою. А принаймні створи- ло людям таку ілюзію. Боятись більше було нікого – вистачило вхопити в руки запалену гілку та помахати нею левові перед нахабною мордою. Це вже зовсім не те, що камінцями ки- датись! Підпалити суху траву в степу та чагарники – і хто не сховався, ми не винуваті! А сховатись не всім так просто вдавалось – на згарищі залишались обгорілі і напівзапечені трупи тварин, м’ясо яких можна було скуштувати на смак. І смак цей першолюдям не тільки сподобався, але й, само собою розуміється, вкотре прискорив та покращив енергопо- стачання мозку. Мислити стало ще простіше! Жодна тварина не готує собі їжу, а людина не просто вміє це робити, але навіть не може без цього обійтись. Саме завдяки куховарським навичкам м’ясо змогло стати основою раціону стародавньої людини, що, якщо вірити більшості бі- ологів, стало найважливішим чинником її вдосконалення і розвитку. Термальна обробка м’яса і продуктів рослинного походження докорінно змінила процес засвоєння поживних речовин, причому рослини, особливо коренеплоди, стали не просто замінником їжі на час мисливських невдач, але само- стійною складовою харчового балансу. Ну і, нарешті, в люд- ському колективі прийом їжі поступово став обростати риту- алами та обрядами. Стосунок людини до їжі набув свідомого характеру, а це, окрім фізіологічної користі, не могло не при- вести і до появи смаку до їжі, прагненню її урізноманітнюва- ти та отримувати від неї задоволення. Людина стала творцем смаку і їжа стала атрибутом свята, а часом і його причиною. Але це ще не все, що сталось з нашими предками, коли вони скуштували печеного м’яса. Людина є істотою всеїдною. Щоправда, є серед живих іс- тот інші всеїдні створіння. Їх не так багато, але вони є. Всеїд- ність забезпечується відповідним набором ферментів, себто речовин, які беруть участь у перетравленні їжі. Чим різно- манітніша їжа – тим більшим та складнішим повинен бути набір ферментів. Але всеїдність людини, навіть на тлі всеїд- ності інших істот, є феноменальним явищем. Щосекунди в клітинах тіла відбуваються тисячі динамічних процесів, які є можливими завдяки виробленню енергії, що утворюється при засвоєнні поживних речовин. Розклад і синтез цих ре- човин відбувається за участю специфічних білків – фермен- тів. Їх також називають біологічними каталізаторами, кожен з яких вибірково прискорює якусь реакцію обміну речовин. - 83 -

- IX - Ферменти необхідні для синтезу білків, перетравлення і засвоєння поживних речовин, реакцій енергетичного обміну, м’язового скорочення, нервово-психічної діяльності, розмно- ження, процесів виведення речовин з організму і багатьох інших речей. У людини налічується біля двох тисяч ферментів і вся ця фабрика функціонує неймовірно ефективно. Як виробився цей неймовірний механізм видобування енергії майже з усьо- го? Це також одна з таємниць нашого походження, бо саме з моменту винайдення вогню змінився не тільки темп люд- ської еволюції, змінився і сам її напрям. Розвиток менталь- них здатностей поступово став сповільнюватись, натомість прискорювалась еволюція здібностей фізичних і, насампе- ред, технічних. Особливо швидко розвивалась зв’язка мозок – рука – горло, що дуже швидко привело до появи технологій, артикульованої мови та ускладнення соціального устрою. І суперлюдина почала перетворюватись в людину пере- січну. Нові навички поступово, а потім усе швидше і швид- ше, руйнували єдину колись енергетичну систему організму, вносячи в неї різнобої та суперечності. Швидкість збільшен- ня об’єму мозку, досягши свого максимуму сімсот-вісімсот тисяч років тому, почала сповільнюватись, потім зовсім зу- пинилась і людський мозок поступово почав зменшуватись. Енергопостачання мозку стало скорочуватись, обмежуючи використання його потенціалу і звівши його, в кінцевому ре- зультаті до отих чотирьох, семи чи навіть десяти відсотків, які ми маємо тепер. Бо навіщо постачати енергію тим ней- ронним мережам, які не активовані і не відіграють в житті індивіда жодної ролі? Але чи є якісь свідчення парапсихічних здібностей пра- людей? Може екстрасенсорні здатності бушменів та інших, так званих, примітивних народів, не є спадком, отриманим від далеких предків, а надбанням уже їхньої власної еволю- ції? Зрозуміло, що прямих доказів того, що пралюди були екс- трасенсами, немає, бо від предків наших залишились хіба що скам’янілі кості, оброблене їхніми руками каміння та погас- лі головешки вогнищ. Однак, цілком можливо, що докази ці зберігаються в головах їхніх нащадків – нас з тобою, оскільки ми і є колишніми ними і їхні гени продовжують собі жити в наших тілах, зберігаючи в собі набуті давним-давно навички та знання. Це звісно ж наша генетична пам’ять, але не тільки вона. - 84 -

- IX - В дев’яностих роках минулого століття італійський ней- рофізіолог Джакомо Ріццолатті46, до речі народжений у Ки- єві, виявив групи специфічних нейронів, які активуються не тільки під час безпосереднього виконання якоїсь дії, але й тоді, коли ми бачимо (чи уявляємо), як цю дію виконують інші. Інакше кажучи, ці нейрони дозволяють нам приміряти на себе поведінку іншої людини й у такий спосіб зрозуміти її. Ріццолатті назвав їх дзеркальними нейронами. Функція дзеркальних нейронів чи, точніше, мереж дзеркальних ней- ронів полягає в тому, щоб відчувати почуття, настрої, мож- ливо, навіть, думки інших людей і повторювати їх. Якщо ми їмо яблуко, активується група дзеркальних нейронів, і ця ж група клітин активується, якщо ми будемо спостерігати, як яблуко їсть інша людина. Ми легко можемо собі пригадати та відчути смак стиглого соковитого яблука, навіть, якщо в руках у нас цього яблука немає. Себто, дзеркальні нейрони – це свого роду механізм, який координує колективні дії групи людей. Саме завдяки їм, вливаючись в юрбу, ми самі стаємо її частиною. В основному це відбувається за допомогою, так званих, невербальних сигналів, себто тонкої міміки обличчя і майже непомітної мови рухів, які наш мозок зчитує мимоволі з облич та тіл інших людей. Втім, є й інші канали отримання такої інформації. Дзеркальні нейрони дають нам можливість, щоправда не всім і не завжди, одержувати інформацію про почуття інших людей, навіть, якщо вони знаходяться десь далеко від нас, в усякому випадку поза зоною зорового чи слухового контакту. Люди називають таке явище телепатією, шостим чут- тям, передачею думки на відстань і тому подібними назва- ми. Та, як би ми це явище не називали, воно існує і підтвер- джене численними експериментами. Щоправда, у сучасних людей цей ментальний контакт працює тільки між емоційно близькими людьми – батьками та їх дітьми, сексуальними партнерами, друзями, однодумцями - своїми, інакше кажучи. В групі протолюдей всі були своїми, емоційні контакти між учасниками групи були, без всяких сумнівів, набагато міцнішими, аніж це взагалі мислимо у нашому світі. Тому дзеркальні нейрони працювали на всю свою потужність, фактично творячи й транслюючи єдину групову емоцію. І якщо це був страх, то важко не поспівчувати тим, хто опи- нявся в полі його дії. 46 Джакомо Ріццолатті (Giacomo Rizzolatti, ⋆28.04.1937 рік) - італійський нейро- фізіолог, що працює в Пармському університеті. Був старшим науковим співробіт- ником науково-дослідницької групи, яка відкрила дзеркальні нейрони. - 85 -

-X- Правдоподібно саме страх, який австралопітеки та їх наступники люди-умільці могли транслювати в простір, спо- чатку віддзеркалюючи власні емоцій, а потім і за допомогою вогню, а також за допомогою знарядь, користуючись якими вони заощаджували час та громадили енергію, малоросла, гола і, на перший погляд, ні до чого не здатна істота, здола- ла всіх своїх супротивників. І, коли попередні тілесні форми перестали відповідати новій ментальній сутності, еволюція дала початок новим видам розумних істот. РОЗДІЛ X Майже ми - люди роботящі і люди випрямлені. Що могли вимовити випрямлені люди? Нові технології каменообробної індустрії. Чи тор- гували перші люди? Як наші предки оголосили війну природі. Голод- ний ген: звички первісних людей, котрі шкодять сучасному людству. Еволюційні пріоритети пересічності. Саморганізація людських груп. Соціально-психологічні причини розселення людства. Еволюційні ме- ханізми розповсюдження інформації. Ефект сотої мавпи. Архетипи та архетипне мислення. Морфогенетичні поля та поля свідомості. Мільйон вісімсот тисяч років тому, а може й трохи ра- ніше, в східній Африці, що, як була, так і залишилась інку- батором людства, з’явився новий вид розумних істот, який отримав видову назву Homo erectus – Людина випрямлена. Це влучна назва, позаяк ці нові Homo були уже істинними людь- ми, і ходили собі африканськими степами гордо випрямив- шись та високо тримаючи голови. Та й чи могло бути якось інакше? Адже завдяки своїм попередникам вони стали царя- ми природи! Ці добродії, вже без усіляких на те сумнівів стали пря- мими предками людей, неандертальців, а, ще раніше, усіх розумних істот, які тільки були на цій землі. А було їх таки чи- мало. Homo erectus – перша розумна істота, котра покинула Африку і розвивалась в інших землях. Ці люди зуміли знайти в собі неймовірну силу пристосування, котра відкрила перед ними шлях до завоювання світу. Зараз наука знає декілька видів еректусів, хоча, вірогід- но, це не всі, а тільки відомі нам, представники цього виду. На сході Африки жили собі Homo ergaster, інакше кажучи, Люди працюючі, на півночі - атлантропи, на півдні - роде- зійські люди. Декілька, відносно невеличких спільнот Homo ergaster полишили рідну Африку і стали поволі рухатись на схід і на північ, поступово, при цьому, змінюючись. - 86 -

-X- Одна із цих груп зачепилась за Кавказ і, втративши контакти з родичами, розпочала еволюціо- нувати самостійно, перетворив- шись, з часом на Людей грузин- ських - Homo georgіcus, відомих також за місцем першої знахід- ки, як Люди з Дманісі47. Європейський різновид ви- прямлених людей отримав наз- ву гейдельберзьких людей (Homo heidelbergensis, завдяки відомому університетському місту Гейдель- берг у Німеччині, біля якого знай- дено найперші сліди цього Homo). В свій час Піренеї вподобали собі еректуси догейдельберзькі - так звані Homo antecessor - люди-по- передники. В Азії існували два види ерек- тусів: примітивні пітекантропи Homo erectus Яви (власні ті мавпочоловіки, кості яких відкрив Ежен Дю- буа) й прогресивніші синантропи Китаю, яких деякі китай- ські антропологи вважають пращурами тільки і винятково монголоїдної раси, виключаючи всіх інших людей планети. Весь рід Homo erectus вирізнявся міцною статурою і, на відміну від попередників, високим зростом – не дуже мен- шим, ніж у теперішніх людей. Та й кістяки їхні майже не відрізнялись від кістяків людей, маючи ті самі пропорції. А от черепи були ще трохи мавпячими. Не так легко, навіть впро- довж сотень тисяч років, позбутись масивних щелеп і мо- гутніх м’язів, які ними рухали. Та й, мабуть, такі щелепи ще були їм потрібні. Однак, всередині масивних черепів містив- ся мозок, який, за об’ємом, уже був близьким до людського. Відбитки мозку на черепній кістці вказують, що й функціо- нально він був близьким до нашого – ділянки мозку, що від- повідають за мову у них були так само чітко виражені, як і у нас. Їм було неважко переказувати один одному інформацію словами. Експертам з царини фізіології мовлення вдалось за слідами прикріплення м’язів до кісток лицьового черепа гомо еректуса визначити звуки, які він вимовляв. 47 Дманісі - місто в районі Квемо Картлі (Грузія). У 1991 році в ході розкопок тут були виявлені останки вимерлого представника гомінід - Homo georgicus. Їх газ- вали Зезва та Мзія. - 87 -

-X- Незважаючи на те, що язик у них був масивнішим, аніж у нас і губи ще не повністю стулялись ра- зом, протолюди могли чітко прого- ворювати голосні, а також усі фо- нетичні відміни звуків з і т. А от губно-губні та губно-зубні приголо- сні йому, мабуть, давались ще важ- ко. Тому нам мова цих істот видава- лась б незрозумілою. А от пізніший еректус, череп якого знайдено в печері Тотавель (Tautavel, департа- мент Східні Піренеї у Франції) уже мав голосовий апарат дуже схожий до нашого і, однозначно, міг вимов- Homo heidelbergensis. ляти артикульовані звуки. Додатко- во, про наявність досить розвиненої мови свідчить ще й чітко виражена праворукість еректусів, бо відомо, що центри мови знаходяться в лівій півкулі мозку, а саме вона керує правою половиною тіла. Еректусів зазвичай пов’язують з ашельською археоло- гічною культурою. Назва, як заведено в іменуванні археоло- гічних культур, походить від передмістя Сент-Ашель (Saint- Acheul) міста Ам’єн, що у північній Франції. Втім, ашельська культура є спільною для всіх еректусів або, як їх ще нази- вають, архаїчних людей – архантропів, де б вони не жили - в Африці, в східній Азії чи у Європі. Ашельська культура є продовженням та розвитком культури олдувайської, і спад- ковість між цими культурами прослідковується дуже чітко. Трохи більше, ніж півтора мільйони років тому, серед ол- дувайських інструментів починають з’являтись нові типи, а, насамперед, великі, оброблені з обох боків по всій поверхні знаряддя з загостреним кінцем – рубила, які є, свого роду, візитною карткою ашельської культури. Рубило - це, свого роду, сокира, топорищем для якої була людська рука. Втім, рубила були доволі універсальними інструментами, які мож- на було використати не тільки, як сокиру, але й для різан- ня, теслярства та інших операцій, пов’язаних з обробітком дерева. Цікаво, що ашельські рубила мають набагато більш досконалу форму, ніж це необхідно для простого виконання їхніх функцій. Майстри, що їх виготовляли, явно були пер- фекціоністами. Висловлювалось, навіть, припущення, що це може бути першим проявом естетичного сприйняття форм. - 88 -

-X- Не виключено також, а може навіть і досить вірогідно, що до- сконалість цих ашельських рубил мала більш утилітарне пояснення. Майстри не стільки любувались досконалістю форм своїх витво- рів, скільки тримали їх, як товар для мінової торгівлі. Одразу ска- жемо, що більшість археологів у це не вірять, але тільки тому, що вважають архантропів занадто примітивними істотами для опа- нування азів торговельних опе- рацій. Але, якщо наші предки змогли додуматись виготовляти такі непрості знаряддя, як ножі, скребачки та всякі інші предмети Homo antecessor. Реконструкція за черепом з каменю, кістки і дерева, то чому вони не могли здогадатись обміняти їх на щось потрібне в господарстві? Homo erectus були майже людьми і вели себе майже, як люди. І власне вони, як люди, стали загрозою для природи. Здавалося б, що злого могли натворити ці слабкі істоти, які всього лиш навчились робити з кременю сокири та розводи- ти вогнища? Могли. Свідченням цього є історія заселення людьми Ав- стралії, куди люди прийшли приблизно сорок тисяч років тому. Впродовж кількох тисяч років новоспечені австралійці встигли спалити більшу частину джунглів, перетворивши їх у степ, евкаліптові гаї та зарості чагарників. За дуже короткий час, бо що таке для історії планети кілька тисяч років, в Австралії вимерло близько шести де- сятків різних видів тварин. А все це завдяки людині, яка аж ніяк не мала заміру чекати милості від природи. Та тільки за зневагу до себе природа віддячила людині тією ж моне- тою, ще тоді, в часи становлення людини, заклавши міну спо- вільненої дії під здоров’я її нащадків. Еволюційна психологія стверджує, що дуже багато наших інстинктивних звичок, з якими ми живемо в двадцять першому столітті і, якщо по- щастить, передамо своїм нащадкам, виробились ще у наших пращурів – мисливців кам’яної доби. Їхній мозок був налаш- тований тільки на одне завдання - вижити, а виживання, в свою чергу, означало не дати себе з’їсти комусь, а самому їсти всіх і якомога більше. - 89 -

-X- З тих пір світ змінився доко- рінно, а наші мізки цього вчинити ще не встигли. Тому наші харчові звички багато в чому обумовлені взаємодією мозку лісового кочови- ка, мисливця й збирача з ниніш- нім постіндустріальним середо- вищем. Людство стрімко товстіє, споживаючи, принаймні у так зва- них розвинених країнах, набагато більше калорій, аніж нам фактич- но потрібно. Чому? Бо смачно! Бо приємно! Бо… мільйон років тому наш предок, що бродив по африкан- Homo dmanisi. ській савані, мав дуже мало нагод Реконструкція за черепом наїстися досита і переживав при- ємні, радісні й щасливі хвилини від того, що живіт його пов- ний. А якщо їжа, якою людина (наш предок, не ми!) набивала собі живіт була ще й жирною або солодкою, себто високока- лорійною, то задоволення від ситості зростало і створювало щось схоже на ейфорію. Наш організм має, на жаль,правило: наїдатись донесхочу, як тільки є змога, і, при цьому, віддає перевагу найбільш калорійній їжі. Змушувати нас так чини- ти – в цьому полягає робота, так званого, голодного гена, який ніяк не може втямити, що голодні часи у нас давно уже по- заду і захищатись багатьом людям тепер доводиться не від голоду, а від переїдання. Звичайно, наші предки цього не розуміли. Та й звідки їм було знати, як житимуть їхні далекі нащадки? Такими й подібними філософськими проблемами вони собі голів не за- морочували, врешті-решт, і ми зараз не турбуємось долями своїх нащадків, навіть не надто далеких. Після нас хоч по- топ, - ці слова не вчора сказані. Втім, наші пращури не жили в страху очікування потопу. Скоріш навпаки, вони постійно потребували нових вражень. Homo erectus були страшенно непосидючими істотами. Клімат на Африканському континенті тоді був досить стабільним, а кількість первісних людей було не такою вже й великою, щоб відчувати нестачу їжі. Тим не менш, групи людей вперто і послідовно розширяли свій життєвий простір. Що було цьому причиною? Все той же зростаючий розум. На- віть більше – його надмір. - 90 -

-X- Хтось може сказати, що допитливість є чудовою люд- ською рисою, та тільки живіт новими знаннями не напов- ниш. Принаймні не одразу. Будь-яка розумова діяльність для пересічного нашого предка була наділена сенсом лише тоді, коли мала під собою біологічне підґрунтя і якимсь чином за- довольняла три головні стимули виживання – потребу в їжі, потребу в розмноженні, потребу в домінантності. Якщо цих стимулів немає, мозок пересічної людини (хочемо підкресли- ти пересічної – як сучасної, так і доісторичної) починає при- гальмовувати – виробляти щастя з одного тільки дофаміну йому занадто важко. Особливо, якщо він не має біологічно значимих стимулів для інтенсивної діяльності і вдовольняєть- ся серетоніновою стимуляцією, що є характерним для біль- шості так званих пересічних людей. А що таке пересічна людина? Та людина, чиї фізичні та психологічні дані є найближчими до усереднених даних тієї соціальної групи, до якої ця людина належить, чи не так? Навички соціального життя стали одним із найважливі- ших чинників олюднення. Голі, повільні і беззубі створіння просто вимушені були об’єднуватись в групи, щоб ефективно протистояти хижакам, яких в африканській савані ще й до- тепер вистачає. Позаяк, групове існування стало запорукою виживання, то таких групах протолюди поступово втрачали ті біологічні якості, які дозволяють виживати окремим тва- ринам, а насамперед – егоїзм. Тепер відбір сприяв тим, хто краще міг співіснувати з іншими. Якраз вони виживали, роз- множувалися і дарували свої гени наступним поколінням. Еволюція почала сприяти пересічним людям. Це чіт- ко можна бачити на прикладах людських груп, що заради дотримання встановленого рівня стосунків відторгають від себе, як низи, так і верхи, всіма правдами та неправдами на- магаються витурити із свого середовища, як розбишак та не- гідників, так і найбільш талановитих, енергійних і розумних, не роблячи особливої різниці між першими і другими. Бо і ті, і ті заважають спокійному та усталеному існуванню в групі. А, давно помічено, що будь-яка група людей, навіть ви- падково зібрана, має яскраво виражену здатність до самоор- ганізації. Особливо, якщо завданням групи є запевнення собі виживання. Механізм цей виробився давно, швидше за все саме в ті часи, про які зараз у нас йдеться мова. Ми поки що не навчилися сприймати людство, як єдиний цілісний орга- нізм. І це не поетична метафора або заклик до всесвітнього братерства. - 91 -

-X- Це факт. Усі ми є мислячими істотами, усі ми народжу- ємося, живемо й умираємо. Усі ми керуємося у своєму жит- ті власним розумом, але, при цьому, не усвідомлюємо, що добра половина програм, які здійснює наш маленький, але ефективний біологічний комп’ютер, іменований мозком, є програмами успадкованими генетично. Це ті програми, які є базисом нашої особистості. Саме на цей фундамент лягають усі інші, отримані в процесі виховання й освіти, елементи особистості. А фундамент цей уже приготований природою до виконання нами певних, необхідних для виживання всі- єї спільноти, функцій. Назвемо цей фундамент майбутнього характеру – функціональним психотипом. Тут одразу слід звернути увагу, що це не означає, ніби ми приходимо в світ уже запрограмовані характерами робітників, лікарів, селян чи юристів - людство ще не стало гігантським мурашником. Функціональний психотип кожного з нас є достатньо універ- сальним і зводиться скоріше до напрямків діяльності, ніж до конкретного її виду. Щоб краще усвідомити це, давай спробуємо подумки промоделювати діяльність будь-якої групи людей, об’єднаних досягненням якоїсь мети. Спочатку у них з’являється певна ідея. Її автором, як правило, є одна людина або дуже неве- лика група людей. Ця ідея спростовує який-небудь загаль- ноприйнятий порядок або таку ж загальноприйняту істину й пропонує принципово новий вихід із проблемної ситуації. Автора (авторів) ідеї назвемо генератором ідеї. Але самої ідеї для змін замало. Для того щоб втілились в життя, ідея повин- на певним чином структуруватись, тобто, отримати конкрет- ні параметри, які можна виміряти й визначити шляхи для реалізації цих параметрів. Тільки тоді ідея, чи, нехай буде, мрія стає метою. Людей, що перетворюють мрію в мету та знають, як вдихнути в неї життя назвемо стратегічними лі- дерами. Втілення мети в життя вимагає приєднання до неї якоїсь кількості людей. Поширення інформації про мету є функцією тих людей, яких можна назвати промоутерами чи тактичними, ситуативними лідерами. Реалізація мети вима- гає виконавців. Їхньою функцією є виконання поставлених завдань у напрямку руху до мети й забезпечення цього руху всім необхідним. Це люди логістики. Мети досягнуто й зали- шилося закріпити отримані результати. Це робота для людей, що створюють і підтримують певні правила. Функцією цих людей є впорядкування й підтримання порядку. На цьому цикл закінчується. - 92 -

-X- Через якийсь, довгий чи короткий час, наявний порядок перестає відповідати поставленим перед ним вимогам - в ви- падку наших предків перестає запевняти виживання. І тоді виникає ідея, яка руйнує порядок, і все починається спочат- ку – руйнування того ладу, що існує, і впровадження нових правил життя. Основою всіх видів діяльності людей є цикл створення - руйнування - створення, свого роду перехід з порядку в хаос і знову в порядок. І у кожного з нас існують генетично обу- мовлені потреби в саме такому, а не іншому виді діяльності. Всі ми, або мрійники й генератори ідей, або стратегічні чи тактичні лідери, або виконавці поставлених кимсь іншим за- вдань, або охоронці й захисники того ладу, що існує на даний момент. І, зрозуміло, що кожен із функціональних психотипів має своє власну хімію щастя. Всюди і завжди, у кожній спіль- ноті, були, є і будуть люди у яких підвищення рівню дофамі- ну є головним способом отримувати своє щастя. Такі люди, як правило, не завжди здатні дотримуватись правил, вста- новлених групою для запевнення пересічного існування - за природою своєю вони руйнівники, стратеги і лідери, а тому більшістю групи, зазвичай, відторгаються. У спільнотах первісних людей цей процес йшов повним ходом, бо непересічних серед них були мабуть на порядок, а то й кілька порядків, більше, аніж у сучасному людському суспільстві. Примусова елімінація найдикіших і найрозум- ніших вела спочатку до швидкого розширення ареалу буття людини, а потім і до міграції за межі африканської прабать- ківщини усього людства. Асоціальні і, при цьому, дуже часто, найбільш інтелектуальні з них покидали свої домашні групи і гуртувались із собі подібними енергійними авантюристами. І в цих нових групах рівень розуму був, хоч на дещицю, але вищим від пересічного. Така спільнота устатковувалась, ви- робляла власні норми співжиття, ставала пересічною і, з ча- сом, знову породжувала всередині себе потенційних мігран- тів, які не хотіли миритись з наявним порядком і яким не подобалось бути пересічними первісними людьми. Поділ на пересічних та геніальних знову відбувався, і в кожній новій геніальній групі ріс рівень розуму, а разом з ним, і шанси на виживання. Завдяки цьому Homo erectus впродовж мільйона років нагуляв собі аж триста грамів мозку, довівши його від дев’ятиста грамів на старті до тисячі двохсот грамів у пізніх еректусів. Нагадаємо, що середня вага мозку сучасної люди- ни – це приблизно тисяча триста грамів. - 93 -

-X- То чим далі люди просувались від місця свого виникнен- ня, тим розумнішими ставали? Не зовсім так. Бо якісь части- ни мігрантів з різних причин повертались назад, вступали в контакти з іншими групами, як розумнішими, так і дурніши- ми, обмінюючись з ними генами. При цьому, більшість гомо еректусів якось утримували стосунки з усією спільнотою. На це вказує хоча б однотипність виробів ашельської культури на всьому її ареалі – від мису Доброї Надії на півдні до Британії на півночі, від скель Гібралтару на заході до Тайваню на схо- ді. Як це діялось – велика загадка, бо усіх наших предків на цій територій навряд чи було більше, як кілька сотень тисяч осіб. Чи не якісь бува, невідомі нам властивості дзеркальних нейронів створювали щось, на кшталт телепатичного поля? Вірогідно радіо Калахарі, про яке ми говорили вище, існувало вже тоді. Та й, мабуть, було набагато потужнішим. Хоча вже тоді зароджувались нові способи переказу інформації. Один з можливих механізмів стимуляції переказу інфор- мації в первісному суспільстві сучасні вчені виявили букваль- но декілька років тому, досліджуючи життя людей з племені агта48, котрі живуть на Філіппінських островах. Агта не ко- ристуються благами цивілізації і досі добувають їжу шляхом полювання і збирання так само, як робили це їхні й наші да- лекі-далекі предки. Спостерігаючи за повсякденним життям цих людей, вчені помітили незвичайну річ - найбільшим по- вагою і популярністю серед них користувалися не найбільш умілі мисливці, ні, навіть, старійшини племені, а ті чолові- ки та жінки, котрі найкраще вміли розповідати історії. Це привернуло увагу вчених і вони вблагали оповідачів племені розповісти кілька історій, якими ті обмінюються між собою, і декілька казок, які ті передають своїм дітям і онукам. Як вия- вилося, більшість оповідань та казок агта безпосередньо сто- сувались того, як члени племені повинні взаємодіяти один з одним, про користь співпраці та утримання племінних стан- дартів, наприклад, рівності статей чи заборони застосуван- ня сили під час вирішення суперечок. Що важливо, вміння оповідати казки не тільки піднімає престиж їх автора серед інших членів племені, але і помітно збільшує його шанси про- довження роду - в середньому, такі люди мають дітей більше, ніж інші агта. 48 Агта - етнографічна група народу аета (mga Aeta) - найдавнішого населення Філіппін. Належать до негритоської раси. Говорять мовами західної гілки австро- незійської сім’ї. Традиційні вірування включають анімізм, культи сил природи, елементи політеїзму, магію, тлумачення сновидінь і прикмет. Зберегли основи первісного соціального укладу. - 94 -

-X- Тобто, еволюція подбала про те, щоб закріпити механізм розповсюдження інформації та створила для нього систему підкріплення, яка, з доісторичних часів тільки зміцніла – до- статньо пригадати, якими благами в нашій цивілізації мо- жуть користуватись співаки, музиканти, актори, журналісти чи письменники, тобто, ті люди, які створюють та поширю- ють інформацію. Однак, швидкість передачі інформації в доісторичну епоху була значно більшою, аніж це було б мож- ливо при простій передачі уста-вуха-уста. Працювали інші механізми. Мабуть Тобі відомо про ефект сотої мавпи. На всяк випа- док нагадаємо: історія ця була опублікована в книзі Лоуренса Блера49 (Lawrence Blair) Ритми бачення: мінливі патерни віри (Rhythms of Vision: The Changing Patterns of Belief) 1976 року, і відтоді мандрує з книги в книгу і від автора до автора. Ні- чого дивного в цьому немає, оскільки історія ця справді дуже показова. На японському острові Якушіма, що на крайньому півдні японського архіпелагу, в тропічному лісі досі живе по- пуляція диких мавп. Люди підгодовували звіряток солодкою картоплею і помітили, що одна з мавп навчилась змивати з картоплин налиплий на неї пісок. З часом цьому навчились родичі й друзі цієї кмітливої мавпочки. А потім родичі ро- дичів та друзі друзів. Через якийсь час процес навчання по- кращенню життя (картопля на зубах не хрумтить і смак її солонуватий – чим не покращення?) лавиноподібно охопив усю зграю і став незворотним. Усі мавпи стали мити кар- топлини. Коли кількість мавп, що володіли цією навичкою, досягла критичної маси (умовно сто особин), уся популяція мавп даного виду, навіть ті, що жили на сусідніх островах і сном-духом не відали про те, що можна мити картоплю, од- ночасно стали це робити. Такий ефект передачі інформації (навичок, знань, ідей) отримав назву ефекту сотої мавпи. Ефект сотої мавпи, задовго до появи самого терміну опи- сав Карл Юнг50, уживаючи для цього термін - колективне неусвідомлене. Юнг вважав, що колективне неусвідомлене є гігантською базою інформації, яка постійно поповнюється досвідом кожної живої людини. 49 Лоуренс Блер (Lawrence Blair, ⋆23.03.1948 рік) - доктор філософії, антрополог, автор, дослідник і режисер. 50 Карл Ґустав Юнґ (Carl Gustav Jung, ⋆26.07.1875 - †06.06.1961 роки) - швейцар- ський психоаналітик, психолог, філософ культури, родоначальник аналітичної психології. Вперше запропонував ряд філософських концепцій: архетип, колек- тивне несвідоме, комплекс, синхронічність. Значно поглибив і розширив уявлен- ня про несвідоме. - 95 -

-X- Це не картотека, в якій на кожну людину заведена окре- ма особова справа, а, скоріше, єдиний літопис, хроніка всіх подій людства, яка складається з окремих розділів – родових, національних, расових, станових і навіть професійних ру- брик колективного несвідомого. Можливо, якби в часи Карла Юнга уже існували персональні комп’ютери, він порівняв би колективне неусвідомлене з єдиним жорстким диском всього людства, з якого зчитуються індивідуальні програми кожного окремого біологічного комп’ютера, яким є наші власні мізки. Причому, Юнг не виключав, що на диску цьому записано не тільки історію людства, але й усіх наших попередників – істо- рію земного життя в цілому. Мостиком передачі знань з колективного неусвідомлено- го до неусвідомленого індивідуального, а потім і, частково, до свідомості Юнг вважав так звані архетипи – термін, який з його легкої руки використовується тепер дуже часто, але сенс якого розуміють далеко не всі. Архетипи – це такі вроджені ідеї чи спогади, які змушують людей сприймати світ певним, запрограмованим в архетипах, чином. Щоб краще зрозуміти, що таке архетип, згадаємо своє власне дитинство. Напевне кожен із нас в ті щасливі роки любив малювати, а батьки для цього купували нам не тіль- ки чисті альбоми для малювання, а й книжки-розмальовки, на сторінках котрих нанесено контур якогось малюнка, а завданням малого художника є забарвлювати картинки різ- ними кольорами (але не порушуючи надрукованих контурів!) і домальовувати деталі. А вже потім можна й спробувати на- малювати на чистій картці паперу щось схоже, або й, навіть, щось своє власне. Архетипи і є такими розмальовками з бібліотеки нашого колективного неусвідомленого. І зрозуміло, що першими взір- цями, які ми собі виберемо для розмалювання будуть явища вже знайомі нам з того культурного середовища у якому ми з’явились на світ. Так, європейська дитина вибере для себе, швидше за все, зайчиків, лисичок чи сантаклаусів, а не вом- батів, какаду чи тотем племені, як зробила б це дитина ав- стралійських аборигенів. Тому з усієї величезної маси люд- ських архетипів активізуються спочатку ті, які прив’язані до даної культури. А що в активації архетипів бере участь не тільки особистий досвід, взятий з довколишнього середови- ща, але й досвід отриманий з генетичної пам’яті, то не ди- вуйся, що в один прекрасний момент Твоя дитина намалює племінний тотем. - 96 -

-X- За часів Карла Юнга люди ще мало знали про роль генів у переказі спадкової інформації, а тому, намагаючись поясни- ти собі, як саме цей переказ інформації відбувається, зверта- ли більше уваги на фізичні, а не на біологічні чинники. Ідея існування позаклітинних інформаційних структур була впер- ше висловлена австрійським дослідником Паулем Вейсом51 на початку минулого століття, себто, майже в той самий час, коли набирала популярності теорія колективного неусвідом- леного Карла Юнга. Вейс припустив, що довкола зародка, ще в момент зачаття, виникає певне поле, яке він назвав морфо- гентичним (себто формонароджуючим), якому підкоряються пасивні клітини. Знову ж таки використовуючи комп’ютерні порівняння, такий собі нематеріальний диск з індивідуаль- ним програмним забезпеченням. Під дією програм, записа- них на цьому диску, із клітинного матеріалу постають окремі органи й цілі організми. Саме програми, що знаходяться у цьому полі, визначають послідовність утворення окремих клі- тин у просторі й часі. До схожих висновків, приблизно у той самий час, дійшли український біолог Олександр Гуревич52 та російський генетик Микола Кольцов53. Щоправда, після другої світової війни, а особливо після революційних відкрит- тів у генетиці, тема морфогенетичних полів була відтиснута на задній план. Гени були об’єктами матеріальним – їх мож- на побачити, помацати й описати, а чим же є нематеріальне морфогенетичне поле? Чи може його й взагалі нема? Є. І підтвердження цьому факту прийшло якраз із ца- рини генетики. Річ у тому, що ядро клітини може містити не більше 1010 біт інформації, а тільки для функціонування механізму пам’яті людини необхідно зберігати не менш 1020 біт. А коли оцінити весь інформаційний комплекс людини, з урахуванням успадкованих програм, генетичної пам’яті та іншої інформації, яку ми отримуємо від батьків, то отримає- мо не менш, як 1025 біт. 51 Пауль Вейс (Paul Alfred Weiss, ⋆21.03.1898 - †08.09.1989 роки) - австрійський біолог, який спеціалізувався в теорії морфогенезу, регенерації, розвитку та дифе- ренціації клітин. 52 Олександр Гаврилович Гурвич (⋆09.10.1874 - †27.07.1954 роки) - український біолог і гістолог, директор інституту експериментальної біології АМН СРСР. Був номінований на Нобелівську премію з фізіології та медицини у 1929, 1932–1934, 1938 роках. Впровадив поняття біологічне поле (1912) та розробив його теорію. Автор концепції морфогенетичного поля. 53 Ніколай Константіновіч Кольцов (⋆15.06.1872 – †02.1.1940 роки) - росій- ський генетик, засновник Інституту експериментальної біології, дослідник клі- тинної біофізики і генетики. Передбачив принцип матричного синтезу молекул спадковості. - 97 -

-X- Якщо, наприклад, прийняти обсяг інформації в клітині на атомарному рівні (1010 біт) за, умовно, один міліметр, то ін- формація необхідна для формування й функціонування люд- ського організму (1025 біт) буде відповідати семи відстаням від Землі до Сонця. Не поміщається така кількість інформації в ядрі кожної окремої клітини, хоч як не крути! То де ж така інформація може зберігатися? Концепція існування морфогенетичних полів твердить, що кожна клітина організму наділена індивідуальним морфо- генетичним полем, котре містить в собі всю інформацію про клітину, про її взаємозв’язки з іншими клітинами, про місце в єдиному цілісному організмі, а також і програми розвит- ку клітини на майбутнє. Поля окремих клітини поєднуються в спільне морфогенетичне поле, що пронизує весь організм, знаходиться в постійному зв’язку з кожною клітинами й ке- рує всіма процесами, необхідними для формування й діяль- ності, як кожної клітини, так і всього організму в цілому. Це докорінно змінює наше бачення спадкової інформа- ції, бо головним носієм стає вже не ядро клітини з напханими туди генами, а її морфогенетичне поле, а гени - не стільки архівом біологічної інформації, скільки зчитувальним при- строєм і тимчасовим сховищем. Тобто, в момент зачаття відбувається не злиття двох архівів генетичної інформації з батьківської та материнської клітин, а монтаж двох комплек- тів деталей зчитувальних пристроїв, які вибирають з єдино- го світового морфогентичного поля тільки ту інформацію, на яку налаштовані. Вся унікальність будови нашого тіла, його фізіологічних особливостей, так само, як і особливостей пси- хічного устрою, ґрунтується на позаклітинній інформації, яка включає в себе не тільки біологічні, але й психологічні чинники. А якщо так, то у розвитку теорії морфогенетичних полів напрошувався наступний крок, який і був зроблений видат- ним вченим-математиком Василем Налімовим54, який впер- ше в науці заговорив про, так звані, поля свідомості. У своїй роботі Імовірнісна модель мови Налімов пише: Можна поста- вити запитання - як можна уявити собі механізм, за допо- могою якого людина підключається до безперервних потоків образів? 54 Васілій Васільєвіч Налімов (⋆04.11.1910 - †19.01.1997 роки) - математик і фі- лософ, професор Московського державного університету. Займався проблемами математизації біології, аналізом підстав екологічного прогнозу, імовірнісними аспектами еволюції, проблемами мови й мислення, філософією й методологією науки, проблемами людини в сучасній науці, імовірнісною теорією змістів. - 98 -