ЧАС ВОГНЮ ТА КАМІННЯ

- XV - Найважливіше – ті частини тіла, які мають стосунок до народження і годування дитини. Гігантські сідниці, широ- чезні стегна, вагітний живіт, великі відвислі груди – це, як- раз, зображалось дуже детально, навіть, занадто детально. Іноді, настільки перебільшено, що це створило підстави для гіпотези про те, що венери, мовляв, демонструють явні озна- ки пізніх стадій синдрому Іценко-Кушінга або ж, гіперадре- нокортицизму, причиною якого є надмірна активність гіпо- фізу та кори надниркових залоз, що призводить до появи в організмі зайвих кількостей кортизолу. Як наслідок - ожи- ріння, місяцеподібне лице, витончення кінцівок та викрив- лення хребта. В психічному плані ця хвороба проявляє себе схильністю впадати в ейфорію та надмірною збудливістю, тобто, рисами, які, на думку авторів гіпотези, були властиві древнім чаклунам чи, точніше, чаклункам, що могли навіть викликати цю хворобу у себе штучним чином. Тільки от як вони це робили, автори цієї гіпотези не повідомляють. Інша ж гіпотеза вважає, що статуетки повинні були служити та- лісманами-оберегами для вагітних жінок, бо в них присутні певні анатомічні особливості, властиві жіночому тілу під час вагітності та перед пологами. А, зрозуміло, що вагітність та пологи були в часах кам’яної доби дуже серйозним життєвим випробуванням для усіх жінок і допомога вищих сил у цій справі була зовсім не зайвою. На користь цієї гіпотези вказує факт, що фігурки часто закопували у землю майже одразу після якоїсь події (можливо успішних пологів), а також масо- вість їх поширення, оскільки знайти венер можна від Гібрал- тару аж до Сибіру. Про особливе призначення венер свідчить і те, що первіс- ні майстри дуже добре уміли передавати красу жіночого тіла. Якщо мали намір так зробити. Виконану з кості голівку Дами в каптурі з Брассампуї (Brassempouy, департамент Ланди, Франція) хоч сьогодні можна надрукувати на глянцевій об- кладинці будь-якого чоловічого журналу. Певні підказки до розкриття цієї таємниці дають знахід- ки, здійснені останнім часом у Східній Європі. На поселен- ні Гагаріно в Липецькій області Росії, сім маленьких венер стояли собі в навмисне викопаних нішах землянки. Це вже скидається на храм, де окрім черепів та іклів мамута, викла- дених по колу, було знайдено ще й більшу жіночу фігурку із мамутової кістки, яка явно була частиною цього святилища. Маємо явні ознаки культу матері-землі, берегині роду, який ще й досі існує у нас. - 149 -

- XV - Може видатись, що подіб- ні релігійні практики повинні бути характерними для земле- робських культур (а в наступ- ній книзі ми поговоримо про велику цивілізацію богинь), але аж ніяк не для кочовиків-мис- ливців. Втім, не хлібом єдиним живе людина і економічні чин- ники не завжди є чинниками головними. А культ жіночості існував, як не дивно, задовго до появи справжніх людей. В Ізраїлі під час розкопок в Берехат-Рам знайдено, грубо вирізану з м’якого вулканічного туфу, статуетку, яку можна назвати протовенерою, віком, принаймні, в двісті п’ятдесят тисяч років. Сучасною їй за віком, а може й трохи старшою є кварцитова протовенера з стоянки Тан-Тан78 у Марокко. Зроблені ці речі нелюдськими руками, бо людей тоді ще вза- галі не було. Схоже також на те, що авторами деяких арха- їчних венер Європи, були неандертальці. Себто шанування, чи, хоча б, виділення жіночності є давнім звичаєм розумних істот. Більше того, із збільшенням кількості розуму, священна роль жінок в спільноті зростала. В зграях приматів самці безумовно домінують над сами- цями. Домінантний самець вважає парування із самицями своїм монопольним правом і намагається не підпускати до них жодних інших самців. Щось схоже діялось і в спільнотах ранніх австралопітеків на що вказує поліморфізм статей - чо- ловічі кістяки помітно більші від жіночих. Але вже у пізніх австралопітеків ситуація починає змінюватись – зникають гареми домінантних самців і з’являються парні демократичні сім’ї. У виборі партнерів приймають участь і жінки - утво- рення пари визначається тепер не тільки бажанням чолові- ка, але й згодою (чи незгодою) жінки. Виникають сакральні заборони ґвалту та примусу усередині спільноти, а з ними і звичаєві межі суперництву чоловіків за руки й серця жінок, а отже, статус жіноцтва незмірно зростає – жінки (навіть ще нелюдські, але вже прекрасні) з об’єкта чоловічих сексуаль- них потреб стають рівними чоловікам суб’єктами вибору. 78 Тан-Тан - місто в Марокко в одноіменній провінції, яка входить до складу регі- ону Гулімім-Ес-Смара. Кварцитова фігурка, відома як Венера з Тан-Тана, була ви- явлена в 1999 році німецькою експедицією в заплаві ріки Дра. - 150 -

- XV - Це мало б означати, що жін- ка в первісній спільноті піднялась навіть вище від чоловіка – чолові- ки вже не могли силоміць брати те, що їм подобається і захищати свій вибір від інших чоловіків. Вони вимушені були переконувати жінку, що кращі від інших чоло- віків і заслуговують на прихиль- ність з її боку. І аргументи цього переконання повинні бути дуже вагомими, позаяк, через високу смертність при пологах, жінок у первісних спільнотах завжди було менше, аніж чоловіків. Непрямим доказом на підтвер- дженням цієї тези є географічне поширення венер. Хоча знаходять їх повсюдно, де тільки ступала нога первісної людини, але най- Протовенера із Тан-Тан частіше - на півночі, себто в тих краях, що за часів кам’яної доби впритул прилягали до зони зледеніння, а чим далі на південь кількість подібних знахідок зменшується. На півночі, рік чітко ділився на два сезони – теплий, себто мисливський, чоловічий, і холодний жіночий, коли треба було сидіти на міс- ці, не витикаючи носа з печери та дбати тільки про те, щоб не померти з голоду і не замерзнути. А подбати про тепло (не тільки родинне) було жіночим обов’язком, бо жінка була берегинею вогню, що для наших предків мало величезне зна- чення. Бо навіть коли вони вже навчились добувати вогонь самостійно, це, все-таки, не було такою простою справою, як підпалити жмуток газети сірником. Біля вогнища грілись, ділили, готували та роздавали їжу, почувались у безпеці від хижих звірів. І все це було заслугою жіноцтва. Жінки народжували ді- тей. Це було очевидним фактом, бо про роль чоловіка у зачат- ті дитини тоді ще не знали. Тому жінки були родоначальни- цями низки поколінь, з яких складались рід і плем’я. Швидше за все, доісторичні венери були узагальнюючими образами природи чи матері-землі, яка дарує життя та їжу, є господи- нею та покровителькою всього живого, яка приймає до себе померлих, щоб дати їм змогу відродитись до нового життя, своєрідним втіленням первісної ідеї воскресіння й безсмертя. - 151 -

- XV - Ілюстрацією до цих уявлень первісних людей про без- конечність життя є сценка, виявлена наприкінці п’ятдеся- тих років під навісом скельного укриття в місцевості Анг- ле-сюр-д’Англі (Angles-Sur-L’anglіn, департамент В’єнна) у Франції. На ній зображено три жіночі фігури (їх ще назива- ють трьома граціями палеоліту) з чітко окресленими ознака- ми своєї статі, що стоять поряд. Три грації з Англе-сюр-д’Англі. Замальовка Одна з них – юна дівчина, майже підліток, друга – вагіт- на жінка, третя – згорблена літня жінка. При цьому, дівчи- на наче стоїть на спині бика, задертий хвіст якого і нахи- лена голова вказують на сексуальне збудження. Згодом, три символічні образи – юності, зрілості, старості – знайшли свій розвиток в культурі та віруваннях майбутньої Європи, що свідчить не тільки про його значиме для людей філософське наповнення, але й про спадковість європейських, в тому чис- лі й українських, традицій. До речі, про спадковість певних (може й не дуже добрих) традицій, говорить ще один цікавий факт, пов’язаний з палеолітичними венерами. Поблизу Дольні Вестоніце (саме там було знайдену одну з перших таких венер) існував цілий комплекс, мало не фабри- ка, яка займалась виготовленням різних речей, незамінних в доісторичному господарстві. Селище це, за даними радіовуг- лецевого датування, існувало приблизно в період від трид- цяти до двадцяти семи тисяч років перед Різдвом. В цьому археологічному раю виявлено сліди округлих куренів з вогни- щами та різним сміттям і загубленими речами довкола. - 152 -

- XV - Серед іншого, там були барв- ники та брилки готової для ліп- лення глини, та ще й з відбитками пальців та долонь первісних людей. А ще, цілі фігурки і уламки скуль- птурних зображень тварин і людей (в тому числі і венери), виготовле- ні з кістки та глини, вимішаної з товченої кісткою. Глиняні фігурки були випалені на вогні, - а це най- давніша кераміка в світі. Та най- дивніше, що дуже багато з таких фігурок дійшли до нас у фрагмен- тах. Всі вони мали один і той самий ґандж – перед випалом в ній зали- шали бульбашки повітря і в печі таку фігурку просто розривало на шматки. Неможливо повірити, щоб майстри про це не здогадувались. Вочевидь, так робилось свідомо. З цього випливає цілком правдо- подібна гіпотеза, що вже тоді, у ті далекі часи існувало щось схоже до Венера з Віллендорф культу вуду (де фігурку ворога на- колюють голкою, бажаючи йому смерті). Щоб тебе розірвало, – кажемо ми спересердя. Люди з Дольні Вестоніце, можливо, розуміли цей вислів буквально і виконували спеціальний ри- туал, щоб побачити, як глиняне тіло ворога магічна сила вог- ню розносить на шматки. Дрібниця, але ж як приємно! То чи не схожі вони, оті первісні люди, були на нас? Од- нак, схожість ця стає ще чіткішою (не тільки у злосливості своїй), коли ми починаємо усвідомлювати, що такий ритуал – це вже свідчення не тільки абстрактного мислення, але й пев- ної системи метафізичних уявлень. І, в першу чергу, уявлень про існування тонкого плану буття. Щоб краще усвідомити собі це, повернемось ще раз до загальнолюдського звичаю гостинності. Поминаючи всі особливості у різних народів, його обов’язковим елементом, та ще й одним із найперших, є ритуал спільного споживання їжі. Навіть тепер, ми намага- ємось не ходити у гості без їжі навіть до найближчих друзів. Тортик якийсь, чи цукерки беремо із собою. Та й, приймаю- чи гостей удома, теж їм щось пропонуємо – ну, хоча б кави скуштувати. - 153 -

- XV - А прийти до когось в гості уперше та без їстівного гостин- ця взагалі вважається цілкови- тою безтактністю і кричущим порушенням етикету. Чому ми так робимо? - Бо так треба. Бо так за- ведено. Бо такі традиції. Бо так було завжди… Такими будуть відповіді на це запитання. І це зрозуміло, бо ми вже говорили про те, що звичай гостинності – це одне із універсальних людських пра- вил, яке виробилось ще на са- мому початку людства і допо- могло йому вижити. Про архаїзм цього звичаю Венера з Лоссель свідчить ще одне його призна- чення, про яке ми саме говоримо. Предки наші вірили (чи може знали?), що душа людська невмируща і після смерті тіла переселяється вона в інші світи. Але іноді повертається у світ живих людей і там вона в жоден спосіб від живих не відрізняється. Хіба що тим, що не вживає людську їжу. Тому, щоб достеменно переконатись чи це дух предка чи просто чоловік із сусіднього племені завітав у стійбище, йому про- понували їжу. Якщо їв – то людина, а якщо ні – значить дух, над яким треба було якийсь обряд виконати. Як у Дольні Ве- стоніце, наприклад. Так що хліб-сіль на вишитім рушникові – це, насправді, тест, що прийшов до нас із кам’яної доби, на предмет того дух ти, чи людина з м’яса та кісток. І вже тоді, двадцять п’ять тисяч років тому, існували люди, для яких спілкування з потойбічним світом було фаховим заняттям. Про це свідчить хоча б знахідки у тих же таки Дольні Вестоні- це. В одній із могил знайдено кістяк мешканки дольнівесто- ницького поселення, яка померла у віці сорока п’яти років, що, для тих часів було дуже-дуже глибокою старістю. Правдоподібно, ця жінка була знахаркою чи цілителькою племені, бо вже, навіть те, що вона дожила до такого солід- ного віку, повинно було викликати у її родичів переконання в її неприродних здатностях. Тому й похоронили її не так, як усіх, а в особливій зігнутій позі, а її тіло прикрили двома ло- патками й тазовими костями мамута. - 154 -

- XV - Причому, на одній з лопаток виявлено обриси дрібних значків, схожого на розпис чи гравірування і, якби не вік знахідки (кам’яна доба все-таки), то їх навіть можна було б сприйняти за якісь літери. Потрійне поховання з Дольні Вестоніце У 1922 році в Дольні Вестоніце було знайдено дуже дивне поховання. У спільній могилі там лежали три кістяки. Двоє чоловіків, один із них майже підліток, а між ними жінка. Об- личчя підлітка було накрите маскою і своєю рукою він наче обнімав жінку. Чоловіка, що лежав праворуч від жінки, похо- вали долілиць. Достеменно так, як значно пізніше хоронили відьмаків, упирів та знахарів. Характерників, до речі, також так хоронили. Голови всіх трьох були рясно посипані черво- ною вохрою, тіло юнака ще й пробито дерев’яним кілком, а в геніталії жінки всаджено ножа. Природною смертю ці люди явно не померли. Але ким вони були? Покараними злочинцями? Жертвами богам? По- сланцями у вічність? Чому явна повага до померлих поєдну- ється із знущанням над їхніми тілами?Справу заплутує ще більше те, що дольнівестонецьке поховання не є унікальним. Археологія знає ще декілька колективних могил часів кам’я- ної доби. Можна б подумати, що всі люди, похоронені в од- ній ямі – це жертви якоїсь однієї події – нападу диких звірів, насильства з боку ворогів чи хвороби? Але це не зовсім так. Принаймні у деяких випадках. Бо спільною рисою таких пар- них або потрійних поховань є неодмінна присутність в них підлітків та ще й, обов’язково, з якоюсь фізичною вадою. - 155 -

- XV - Вельми подібним на дольні- вестоніцьку могилу є колективне поховання в Барма-Гранде непо- далік італійського міста Вентімі- лья (Barma-Grande, Лігурія). Там також тіло жінки лежить посере- дині, голови покійників посипа- но вохрою, і, згідно до генетич- ної експертизи, самі небіжчики є близькими родичами. А от в печері Куссак (Grotte de Cussac, департамент Дордонь) знайдено потрійне поховання двох дорос- лих чоловіків та підлітка, яким ще за життя або ж відразу після смерті чомусь відрізали голови. Статистика вивчення похо- вань епохи кам’яної доби вказує на те, що смертність серед під- літків тоді була найменшою. Це зрозуміло, адже ця вікова кате- Голова людини, кістки. горія уже проминула усі ризики вирізьблена з мамутової дитячого віку, але ще не позна- Дольні Вестоніце йомилась з ризиками дорослого життя (смерть при пологах у жінок, і смерть від травматизму у чоловіків). Тому при- сутність в усіх, відомих нам, групових могилах підлітків про щось таки свідчить. Але про що? Якщо намагатись відтворю- ватити фізичні риси покійників з групових могил кам’яної доби, одразу впаде в око, що деякі з них за життя були на- ділені вельми незвичною зовнішністю. Дівчина, з потрійного поховання в Дольні Вестоніце мала цілий ряд патологічних аномалій, пов’язаних з дистрофічною дисплазією. Вона мала значне викривлення хребта, а генетичні дослідження вказу- ють на наявність епікантуса – складки верхньої повіки, ха- рактерної для монголоїдів, але аж ніяк не для людей євро- пейської раси та алопеції – часткового облисіння. Без зайвої дипломатії кажучи, - виглядала вона потворно. Дуже незвичну знахідку було зроблено 1954 року на сто- янці Маркіна гора, одній із трьох десятків стоянок поблизу села Костьонкі на Воронежчині, а це зовсім поряд з кордо- нами України. Цю місцину, як і Королево в Закарпатті, люди (а до них ще й нелюди) вподобали дуже давно і раз за разом до неї повертались, приходячи, часом, з дуже далеких країв. - 156 -

- XV - Про це, якраз, нібито й свідчила знахідка. Знайдений кістяк лежав у неглибокій ямі на лівому боці в дуже сильно скорченому положенні. Перед смертю його зв’язали, а може, навіть, підрізали сухожилля стегнових та колінних сугло- бів, щоб вбгати тіло в вузьку та коротку могилу. Покійника, як водилось у тих людей, щедро посипали червоною вохрою. Археологів втішило те, що кості дійшли до нас в чудовому стані і їх було легко датувати – похорон відбувся від тридцяти шести до тридцяти восьми ти- сяч років тому. Втім, це була не перша знахідки кістяків людей Чоловік з стоянки Маркіна гора. у цьому місці. І всі ті люди були, Реконструкція за черепом зазвичай, високими, кремезними та міцними європеоїдами, себто щирими кроманьйонцями. Але чоловік, похований на Маркіній горі, був низьким на зріст (на голову нижчим від своїх одноплемінників), щуплим і мав дуже зношені кості, що свідчило про хворобливість та важкі умови життя. Останнє в ті часи не було дивиною, але чоловік цей дожив до двадцяти п’яти років, а в кам’яну добу – це був уже вік солідної зріло- сті. Дивним було інше. Реконструкція його обличчя, викона- на за методом професора Гарасімова79, показала світу навіть не африканське, а, скоріше, папуаське лице. Але звідки міг взятись папуас під Воронежем? Пошук відповіді на це запи- тання породив масу теорій про доісторичні міграції людей, тим більше, що черепи з негроїдними ознаками вже знаходи- ли раніше в Європі (зокрема в печерах Бальці Россі, які ми згадували, коли говорили про неандерталські комуналки). Та тільки от генетичні дослідження одним махом перекреслили всі ці теорії. Воронезький папуас походив із клану Урсули і за генотипом був корінним європейцем, хоча й мав дуже ши- року географію родинних зв’язків – від Іспанії аж до Сибіру. 79 Міхаіл Міхайловіч Герасімов (⋆15.09.1907 – †21.07.1970 роки) - радянський антрополог, археолог і скульптор. Автор методики відновлення зовнішнього ви- гляду людини на основі кістякових залишків - так званого методу Герасимова. Створив понад двісті скульптурних антропологічних портретів-реконструкцій історичних особистостей. - 157 -

- XV - Тому пояснити незвичний для Європи вигляд цього чо- ловіка неєвропейським похо- дженням неможливо. Його по- хорон мав якесь дуже важливе значення для громади, адже тілу надали позу ембріона і по- сипали червоною фарбою, що є явною ознакою очікування реінкарнації та повернення з потойбіччя в новій іпоста- сі. То чи не була, часом, його незвична зовнішність причи- ною його смерті? Дівчина з сунгирської мо- гили, яку ми вже згадували, коли говорили про одяг, мала дуже рідкісну, генетичну ано- малію – особливе викривлення Дівчина з стоянки Сунгир. стегнових кісток вище області Реконструкція за черепом колін, що змушувало її постійно тримати ноги у напівзігну- тому стані. Хлопчина з того ж поховання страждав на важку недугу кісткової системи з можливими шкірними проявами. Аналіз зубної емалі його черепа вказують на дуже нетипову для його часів дієту – підліток майже не вживав білкової їжі, його годували тільки рослинами та річковими молюсками, що, в часи суцільного м’ясоїдіння, є більш ніж дивним. Схоже на те, що всіх небіжчиків про яких ми говорили вище, спеціально добирали, чи може навіть, хоч як би прикро не було про це говорити, виховували для якоїсь обрядової дії, сенсу якої ми не розуміємо. Можна сказати тільки одне – це також була подія надзвичайної ваги для всієї спільноти. Це враження підсилюється ще й тим, що в останню путь під- літків зазвичай супроводжували гарні й коштовні, як на той час, прикраси і численний супутній реманент - згадаймо сун- гирське, обшите кістяним намистом, вбрання. Небіжчикам явно хотіли приподобатись. Але чи справді їм? Чи може тим, до кого ці гінці були послані? Цього ми не можемо зрозуміти, і всі наші сучасні інтерпретації вірогідно мають дуже мало сенсу, тому що ми не можемо думати так, як думали ті люди. Навколишній світ вони бачили зовсім не так, як ми. Тому, да- вай, все-таки, спробуємо зрозуміти, як наші предки сприй- мали довколишній світ і самих себе у цьому світі. - 158 -

- XVI - Коли ми намагаємось зрозуміти інших людей, то, найчас- тіше, пробуємо, як ми кажемо, поставити себе на їхнє місце. Та сказати це легше, аніж вчинити, адже кожен із нас оці- нює інших людей через призму свого власного сприйняття реальності. Особливо намагаючись зрозуміти людей, що жили десятки тисяч років тому. На чиє місце треба було б себе по- ставити, щоб їх зрозуміти? РОЗДІЛ XVI Ну, зовсім, як діти! Особливості дитячого мислення. Дологічне мис- лення. Чи бувають боги дітьми? Твори мистецтва виконані нелюд- ськими руками. Чудо Альтаміри. Доісторичні картинні галереї Євро- пи: живопис в темряві. Чи може мавпа навчитись малювати? Стан недоєної корови. Що і як вони малювали? Печерна астрономія. 3D кінотеатр кам’яної доби: психоделічний живопис. Кольори кам’яної доби: як наші предки бачили свій світ? І навіщо це їм було? Розповідаючи про дивних, на наш погляд людей, які ве- дуть себе неадекватно до обставин, ми кажемо про них: ну зовсім, як діти! Так от, наші пращури і були зовсім, як діти. Мислення первісних людей було найближчим до мислен- ня дітей. Наших, сучасних дітей. Щоб зрозуміти своїх далеких предків ми просто вимушені уважно придивитись до того, як сприймають реальність їхні наймолодші нащадки. А як вони її сприймають? Згадай себе, яким Ти був у дитинстві. А якщо не згаду- ється, то повір на слово Жану Піаже80, видатному швейцар- ському психологу, який на основі своїх численних досліджень, дійшов висновку, що абсолютно неправильним і неприпусти- мим є переконання, що дитина є всього лиш зменшеною та нетямущою копією дорослої людини. О, ні! Мислення дитини принципово відрізняється від мислення дорослого. В першу чергу воно є егоцентричним. Підкреслимо, не егоїстичним (хоча й егоїзму дітям не бракує, особливо якщо батьки заохо- чують їх до цього), а саме егоцентричним. Інакше кажучи, кожна дитина почуває себе центром світобудови, щось наче Сонцем у власній планетній системі, довкола якого по ближ- чих чи дальших орбітах обертаються люди-планети. Тому ди- тина сприймає світ зі своєї безпосередньої точки зору, яка є фрагментарною та особистою. 80 Жан Піаже (Jean Pіaget, ⋆19.08.1896 - †16.09.1980 роки) - швейцарський психо- лог і філософ, відомий дослідженнями психіки дітей. Жан Піаже висунув концеп- цію соціального розвитку психіки. Розробив новий напрямок досліджень - гене- тичну епістемологію. - 159 -

- XVI - А на додачу повна нездатність дітей не тільки приймати до уваги чужі точки зору, а навіть зрозуміти, що вони просто існують. При цьому, Піаже вважав, що дитячий егоцентризм є активною пізнавальною позицією, котра дає можливість дитині пізнавати світ, сприймаючи всі нові для себе вражен- ня через призму свого власного я. Тому на певному етапі роз- витку діти бачать предмети оточення такими, якими показує їх безпосереднє сприйняття. Саме звідси береться анімізм (від латинського anima – душа), коли всі речі, особливо ті, які можуть рухатися на- діляються свідомістю та почуттями, аналогічними до почут- тів самого суб’єкта. Само собою розуміється, що це правило беззастережно поширюється на всі живі об’єкти. Для дити- ни анімований світ мультфільмів є реальністю, і її улюблене кошеня не розмовляє з нею не тому, що не може, а тільки тому, що не хоче. Хоча й повинно розуміти все, що до нього кажуть і вести себе, як маленька чотирьохлапа людина. Егоцентризм породжує і явище, яке Жан Піаже назвав артефікалізмом, коли все, що існує довкола, розглядається дитиною як створене людиною, з її волі або для людини. При цьому, дитина (часом, навіть, до одинадцяти-дванадцяти ро- ків) не може логічно пояснити, як вона дійшла до того чи іншого висновку. Вона просто знає, що так повинно бути, незалежно від того правильний цей висновок чи ні. І, при тому, висновки про схожі явища можуть бути діа- метрально протилежними. Наприклад, якщо у дитини запи- тати, чому паперовий літачок падає, вона відповість: тому що його зроблено з паперу і він легкий. Але, якщо запитати, чому справжній літак летить, то відповідь, дуже ймовірно, буде протилежною: тому що він залізний і великий. Бо якщо дитяче мислення не знає, яку думку з двох суперечливих ви- брати, то приймає обидві. Дитячий мозок не напружує себе міркуваннями (адже вона і так все знає), вона дивиться виключно зі своєї точ- ки зору. Мислення дитини схильне бачити у всьому взаємо- зв’язки, які дорослим видаються дивними, а часто-густо і зовсім незрозумілими. Наприклад, діти п’яти-восьми років у відповідь на питання, чому сонце не падає, кажуть: тому що там жарко, бо сонечко жовте, бо воно ходить по небі, бо дуже високо. Тобто, замість пояснення дитина задовольня- ється описом об’єктів чи явищ. Зв’язування відбувається на основі суб’єктивних вражень дитини або на основі одночасно сприйнятих ознак предметів або явищ. - 160 -

- XVI - При всьому цьому діти наділені неймовірними здатно- стями до навчання і, як не дивно, відсутність логіки макси- мально сприяє цьому. У маленької дитини немає досвіду, але є здатність сприймати голі факти - у величезних кількостях. Між дев’ятьма місяцями і чотирма роками життя здатність людини засвоювати інформацію є безпрецедентною, а ба- жання отримувати її велике, як ніколи. До речі, усі мандрів- ники, які відкривали колись для європейців нові землі, мало не в один голос твердили, що мешканці тих земель, яких ще не торкнулась цивілізація, ведуть себе, як діти. Вони щирі, товариські, спонтанні. Часом егоїстичні. До безмежності на- ївні. І дуже-дуже допитливі. Ці люди набагато швидше, аніж європейці, засвоювали чужу мову. Легко переймали навички прибульців, хоч і не завжди корисні. І дуже швидко учились. На все мали свої власні погляди і намагались по-своєму пояс- нювати явища природи. Часом ці поясненні були дуже вже наївними, тим не менш вони завжди були. Власне ці спостереження змусили французького антро- полога та етнолога Люсьєна Леві-Брюля81 звернути увагу на схожість первісного та дитячого мислення і назвати такий тип мислення дологічним. Дологічне мислення не дає можли- вості вибудовувати послідовні причинно-наслідкові ланцюж- ки, але дітям і творцям вони не потрібні. Бо вірогідно, саме дологічне мислення закладає основи для творчості, а однією із найважливіших таємниць походження людини є таємниця походження ваших здатностей до творчості, адже людина – це єдина істота, яка усвідомлено прагне змінювати навколи- шню дійсність. Як це у нас виходить – добре чи погано – це вже інше запитання. Однак, як би там не було, творення чо- го-небудь – це прерогатива божественної сили. А втім, запи- таємо себе, чи бувають боги дітьми? Бо наша людська актив- ність в перетворенні світу, нагадує діяльність малої дитини, яка схопила в руки молоток і забиває цвяхи, куди очі бачать. Тобто, куди треба й не треба. І навіть не завжди потрапляючи молотком по цвяху, частіше по своїх власних пальцях. Та всі ми знаємо, що на помилках вчаться. І знаємо, що діти дорос- лішають. І з часом та досвідом стають майстрами. От тільки чи вистачить нам часу, щоб набути цей, так потрібний нам досвід? Маймо надію, що так. І маймо надію, що механізм до- рослішання уже закладено в вашу людську вдачу, так само, як у свій час було вкладено механізм стимуляції. 81 Люсьєн Леві-Брюль (Lucіen Lévy-bruhl, ⋆10.04.1857 - †13.03.1939 роки) - фран- цузький філософ, антрополог і етнолог, професор Сорбонни, відомий своєю теорі- єю первісного дологічного мислення. - 161 -

- XVI - Цей механізм, безумовно, по- чав працювати паралельно з по- чатком становленням людства. Без сумнівів найстаршим з тво- рів мистецтва (хоча створеним руками нелюдини чи може на- віть всього лиш дією природних стихій) є камінь, знайдений на стоянці австралопітеків в місце- вості Макапансгат (Makapansgat, провінція Лімпопопо, ПАР). Вік цієї чудернацької речі від двох з половиною до трьох мільйонів років. Це круглий камінь черво- нуватого кольору із природними Галька з Макапансгат заглибленнями, схожий чи то на людське обличчя, чи то на мавпячу морду. Нічого дивного в цьому камені не було б, бо природа ще й не такі дива спро- можна витворити, як би не те, що камінь цей, вагою в чверть кілограма, хтось із австралопітеків приніс до печери. Та й ніс він його, цей камінь, на багато не мало, а цілих тридцять кі- лометрів, не маючи ні торби, ні кошика, ні кишені – дуже вже якомусь австралопітекові хотілось мати таку прегарну річ. І це не єдиний такий випадок. Камінці, схожі на людські обличчя, є доволі частими знахідками на стоянках пралю- дей. Найвідомішими можна вважати камені з Олдувайської ущелини, яким два мільйони років і з стоянки в Грос-Пам- пау (Groß-Pampau, земля Шлезвіг-Гольштейн, Німеччина), котрим всього лиш чотириста тисяч років. В таких і схожих знахідках можна вбачати звичайні собі камінчики, які, внас- лідок водяної чи повітряної ерозії, набули такої форми. Але таких камінчиків на стоянках було знайдено занадто багато, як для випадкової гри природи. Виглядає на те, що і наші предки і інші розумні істоти вбачали в цих камінчиках саме те, що бачимо ми – мініатюрні людські голови. І вони ці голо- ви приносили до своїх стійбищ. Втім, навряд чи йдеться про звичайне колекціювання чу- дернацьких артефактів. Є певні свідчення, що у протолюдей, таких, як африканські еректуси чи пітекантропи з Яви існу- вало щось, на кшталт значно пізнішого культу мертвих голів. Не тільки камінчики, але й людські черепи ці добродії також охоче бачили в своїх колекціях. - 162 -

- XVI - Приблизно сто тисяч років тому люди починають масово себе прикрашати - з’являють- ся прикраси у вигляді намист із мушель, костей і зубів. А ще раніше, бо десь із двісті ти- сяч років тому, люди вперше почали користуватись при- родною мінеральною фарбою – вохрою. Але малювати вони ще не вміли, просто посипали нею своїх небіжчиків, ховаю- чи їх. Перша, знайдена вченими проба пера - це невелика вап- някова плитка з зображенням на ній невідомої тварини. Ма- люнок виконано вохрою, роз- тертою з якимсь жиром. Його Малюнок з Бломбос. Оригінал та замальовка вік – шістдесят тисяч років, і знайдено цей, справді перший витвір мистецтва, у на південному узбережжі Африки в пе- чері Бломбос (Blombos, поблизу Кейптауна, ПАР). Шедевром цей малюнок не назвеш, хоч як би цього не хотілось, бо на ньому в жоден спосіб не вдасться розгледіти, що саме малю- вав художник. Окрім бломбоського малюнка існує ще кіль- ка схожих за віком, походженням та стилем робіт. Вони, ці малюнки, знайдені в Африці, бо мабуть там природні умо- ви були найбільш сприятливими для збереження наскальних малюнків. І всі ці малюнки виконані рукою Homo sapiens. Звернемо на це увагу, бо їхні попередники і брати по розу- му збирали камінці, схожі на людські голови, прикрашали себе намистами та браслетами, висмикували кольорове пір’я з пташиних хвостів і навіть, як неандертальці, видряпували простенькі узори на своїх виробах з кістки. Але ніхто з них, ніхто, окрім людини, навіть не намагався малювати. Та ще й як малювати! У 1868 році почалися дослідження печери Альтаміра (La cueva de Altamira, Кантабрія) на крайній півночі Іспанії. Роз- копки провадив Марселіно де Саутуола82. У печері було знай- дено зуби викопних тварин, скелет ведмедя і навіть грубо об- роблені шматки кременю – знаряддя древніх людей. 82 Марселіно Санс де Саутуола (Marcelіno Sanz de Sautuola, ⋆02.06.1831 - †02.06.1888 роки) - іспанський юрист та археолог-аматор, який володів землею, де було знайдено печеру Альтаміра. - 163 -

- XVI - Загалом все, як всюди... Втім, велике відкриття не від- булося б, якби певного разу де Саутуола не взяв із собою на розкопки свою доньку Марію, якій сповнилось тоді дев’ять років. Якраз Марія помітила те, чого не бачили дорослі люди – малюнки, що покривали стіни та склепіння печери. Зробити це могли тільки троглодити – печерні люди не здатні до арти- кульованої мови. Чи можливо це? Малюнки з печери Альтаміра Неможливо – вирішили експерти і звинуватили Саутуолу та його друга, професора геології Мадридського університету Віланову83 у фальсифікації. А коли по всій території Європи були відкриті ще декілька печер, склепіння яких були при- крашені незвичайними малюнками, – ні Саутуоли ні Вілла- нови вже не було серед живих. Вони так і померли з тавром шахраїв та фальсифікаторів. З тих пір минуло півтора століття, і майже кожен рік приносить нам нові відкриття. Незважаючи на це первісне мистецтво було і залишається загадковим явищем, в самому характері якого чимало незрозумілого. Вкрай важливо зро- зуміти, які саме психічні процеси змусили цих людей реа- лізовувати свій творчий потенціал саме в такий спосіб? Які спонукальні мотиви були у людей, які почали малювати на скелях, ліпити з глини скульптури чи майструвати флейти з барабанами? Не залишає в спокої і таке питання, як образ- ність первісного мистецтва. І тут існують свої запитання без відповідей. 83 Хуан Віланова і П’єре (Juan Vilanova y Piera, (⋆05.05.1821 – †07.06.1893 роки) - іспанський геолог, натураліст, історик і археолог. - 164 -

- XVI - Насамперед, це наявність таких образів, що незрозумі- лі сучасній людині, наприклад, орнаментів з різних симво- лів, абстрактних фігур, поєднання зображень, що суперечать звичній логіці і так далі. Але, як для авторів так і для глядачів печерного живопису всі ці образи мали свій сенс, який тепер доводиться відновлювати майже навмання. І чому малюнки, що, в технічному плані, могли бути вельми складними та май- стерно виконаними, повністю позбавлені перспективи або не дотримуються реальних пропорцій зображуваних об’єктів. Адже митцям вистачило б для цього навичок та хисту. І зако- ни перспективи вони знали. В одному із відгалужень печери Шове (Grotte Chauvet, департамент Ардеш, Франція) нама- льовано стадо коней, які наче пробігають перед очима гляда- чів, поступово стаючи меншими за розмірами. Та тільки це не правило, а виняток. А правилом є повна відсутність перспективи, тла і обрамлення. Намальовані фігу- ри без будь-якого зрозумілого нам ладу розкидані по стінах та стелях печер. Там, де поверхня нерівна, малюнки розміщено найнесподіванішим чином – боком або навіть вниз головою. Художників абсолютно не хвилювало те, що мальовані ними тварини зображувались в воістину акробатичних позах. Не- має навіть натяків на якийсь супутній ландшафт або, хоча би, лінію землі. Фігури тварин просто летять собі у повітрі. Складається враження, що окрім тварин, все інше для ху- дожника не має жодного значення або й взагалі не існує. Та й тварин первісні художники малювали вибірково. Найчас- тіше зображали коней і биків, на другому місці – олені. Третє місце за печерними ведмедями, за якими йдуть печерні леви. Зустрічаються також кози, барани й носороги. Абсолютно відсутні дрібні тварини. Дивує також і майже повна відсут- ність (десь біля одного відсотка від усіх малюнків) зображень мамутів, хоча довгий час і для багатьох первісних народів ця тварина була основою їхньої господарчої діяльності. Навіщо прекрасні чіткі й кольорові малюнки Альтаміри та інших печер малювали у повній темряві при світлі смо- лоскипів? Ким були ті, хто мав ці картини побачити? Були вони духами чи живими людьми? Адже досі не вирішено до кінця питання про співвідношення практичної та символіч- ної ролі мистецтва. Чи були ці картини були пов’язані з ре- лігійними обрядами? Такі питання є до кожного з аспектів первісного мистецтва. Хоча б, навіть, і до відомих петрог- ліфів Кам’яної Могили, що біля Мелітополя. Людина, котра зобразила там мамута, повинна була його бачити, чи не так? - 165 -

- XVI - То нащо було його малюва- ти? Не для того ж, мабуть, щоб донести образ цього могутнього звіра до прийдешніх поколінь? А якщо ні, то чому? І це вкрай важливе запитання. Бо саме здатність до творчості чинить із тварини людину. А яка може бути творчість без уяви? Недар- ма ж Ейнштейн повторював, що уява є важливішою від знань. Дослідження етологів до- вели, що тварини здатні вико- ристовувати матеріальні речі, в якості інструментів. Зоопси- хологи навіть здогадались ви- вчити шимпанзе користуватись мовою жестів, яку використову- Малюнок мамута. ють глухонімі люди. І мавпа за- Кам’яна Могила говорила! Ще в шістдесяті роки минулого століття зоопсихолог з університету Невади в Ріно (США) Беатрікс Гарднер84 навчила молоду самичку шимпан- зе, яку назвали Вошо85, американській мові глухонімих лю- дей – амслену. Рекордсменкою ж в засвоєнні людської мови виявилась горилиця Коко86, яка вивчила аж дві тисячі люд- ських слів. А вважається, що півтори-дві тисячі слів – це ак- тивний словниковий запас, котрий дозволяє спілкуватись на побутовому рівні. Отже, Коко вже могла б собі побалакати про те й про се з пересічними громадянами і дати собі ради в людському товаристві. Проте, ні Вошо, ні Коко, ні жодній іншій мавпі не прийде до голови лізти вглиб печери, щоб ма- лювати там на стінах інших мавп. Не прийде їй це в голову, тому що вона - мавпа. А от людині приходило … Психологи, що досліджують творчість знають, що обов’яз- ковою передумовою спалаху творчої ідеї, є поява у мозку тво- рця стійкого вогнища психологічного стресу. 84 Беатрікс Тугендхут Гарднер (Beatrix Tugendhut Gardner, ⋆13.07.1933 – †05.06.1995 роки) - американська зоолог австрійського походження. Найбільш відома тим, що навчила мові жестів шимпанзе Уошо. 85 Вошо (Washoe, ⋆1965 - †30.10.2007 роки) - перша шимпанзе, яка навчилась мові жестів. Знала приблизно триста п’ятдесят знаків. 86 Коко (Hanabiko Koko, ⋆04.07.1971 – †19.06. 2018 роки) - самиця горили, яка за допомогою фахівця Франсін Паттерсон із Стенфордського університету була нав- чена сприймати на слух, розуміти і демонструвати жестами близько двох тисяч англійських слів. - 166 -

- XVI - Стан невидоєної корови, – коли творча ідея букваль- но розпирає наше мислення і створює невротичний тиск. Ми творимо якраз для того, щоб вивільнитись від цього тиску. Яка ж сила розпирала мізки первісних художників? Однією з найперших вер- сій причин появи доісторич- ного живопису є, якщо можна так сказати, практично-ути- літарна. Довший час вважа- лось, що малюнки в печерах були чимсь, на кшталт, мо- литвеного дому, суміщеного з навчальним класом і тиром. Нібито там, у глибині печер, первісні люди молились духам тварин, благаючи їх послати у Коні з печери Ласко цей світ більше звірини, а, заодно, тренували свої мислив- ські навички, кидаючи в зображення звірів списи та камені. Така собі доісторична школа молодого мисливця, а заодно і тренажерний зал. З точки зору сучасної людини, яка мислить виключно практичними категоріями, така версія мала сенс. Тим більше, що й підтвердження цієї версії начебто існують. В 1923 році Норбер Кастер87 виявив у печері Монтеспан (Grotte de Montespan, департамент Верхня Гарона у Франції) глиняну фігуру лежачого ведмедя. Фігурі приблизно тридцять тисяч років. Довкола знайшлись численні відбитки босих ніг дорослих чоловіків та підлітків. Вся фігура помережана слі- дами ударів списів чи якихсь інших гострих знарядь. Пізніші знахідки в інших печерах дозволили приблизно реконструю- вати дійство, яке тут відбувалось. На макет ведмедя, зліп- лений у натуральну величину, натягали справжню ведмежу шкіру й доточували ведмежу голову, а може тільки череп звіра (бо своєї голови у макета не було), танцювали довкола нього і кидали в нього дротики або кололи списами. І що це? Людська модифікація неандертальського культу ведмедя? Типовий обряд мисливської магії або посвячення в мисливці молодшого покоління (присутність підлітків)? 87 Норбер Кастере (Norbert Casteret, ⋆19.08.1897 – †20.07.1987 роки) – французь- кий спелеолог і письменник . Дослідив багато печер в Піренеях, неодноразово ви- являючи печерні картини та доісторичні останки. - 167 -

- XVI - Можливо, що це так, бо у тій же печері збереглися фраг- менти інших, щоправда не ідентифікованих, глиняних фігур тварин, а на стінах було виявлено вирізьблені зображення бі- зонів та коней. Але це пояснює тільки окремий випадок, бо галерея доісторичних малюнків налічує понад двадцять міль- йонів робіт, з яких тільки один-два відсотки схожі за свої- ми функціями на монтеспанського навчального ведмедя. Всі інші просто зображення, в які ніхто й ніколи нічого не кидав. Глиняна модель ведмедя з печери Монтеспан А одна тільки картинна галерея Альтаміри має двісті ві- сімдесят метрів у довжину і стіни та стеля її вщент заповне- ні малюнками. Ще б пак! Адже впродовж трьох тисяч років, сюди приходили цілі покоління художників, щоб малювати, малювати і малювати! І так було в десятках інших місць. А найдавніші печерні малюнки, як на зараз, знайдено у печері Шове. Їм тридцять дві тисячі років. Є печерні малюнки і в Україні. Найвідомішою україн- ською печерною картинною галереєю, окрім Кам’яної Мо- гили, є печера, поблизу села Баламутівки в Заставнівському районі Чернівецької області. Їх вік – дванадцять-десять тисяч років перед Різдвом. В печерному живописі є ще одна дивна, але дуже харак- терна особливість - будь-яка еволюція тут відсутня. Таке вра- ження, що люди, які створили ці образи, нічому, ніде й ніколи не вчились, вони просто народились із уже закладеними в їхні голови та руки малярськими навичками. Та тільки нави- чки ці були дивними, можна сказати однобокими. - 168 -

- XVI - Протягом тисяч років вони малювали тварин і тільки тварин. І то тварин вибраних, а не будь-яких. Існують тися- чі зображень коней і бізонів, але немає жодного зображення зайця чи куріпки. Людей малювали вкрай рідко, але якщо вже малювали - то дуже абстрактно та схематично. Для своїх малюнків використовували завжди одні й ті самі барвники, одні й ті самі художні прийоми та інструменти. Пабло Пікассо88 на протязі свого довгого, однак, все-таки людського життя, декілька разів змінював стиль своїх творів, не кажучи вже про їхню тематику. А от первісні майстри цьо- го чомусь не робили. При цьому, усі ці малюнки є або витво- рами мистецтва, справжніми шедеврами, манера виконання яких чимсь нагадує деякі роботи імпресіоністів, або, при- наймні, якісними малюнками пересічних ремісників. Серед них зовсім немає чогось схожого на дитячі каракулі. Майже немає помилок. Рука майстра завжди тверда і впевнена. І так з самого початку і аж до самого кінця. Тисячі років пі- дряд покоління майстрів створювали свої шедеври у різних печерах Європи, а потім разом, наче за командою, зрештою так само, як і почали, перестали це робити. При цьому, незважаючи на високу художню майстер- ність і реалізм, деякі малюнки залишаються непояснимими. Наприклад, із сотні відомих наскальних зображень печерного лева89 чомусь лише тринадцять – є типовими левами, інші ж є зображеннями, свого роду, гібридних істот – якихось лево- тигрів. Теоретично схрещення тигра й лева є можливим, в сучасних зоопарках навіть живуть декілька таких екземпля- рів, але палеонтологи нічого не можуть сказати про існування чогось схожого в дикій природі за давніх часів. А в гірському масиві Горозомза (Gorozomza) в Південній Африці предки су- часних бушменів колись давно, бо тисяч з п’ятнадцять років тому, намалювали звіра, який до болю нагадує ведмедя, хоча відомо, що в Африці ведмеді не водяться. А ще бронтозавра, які в Африці хоч і водились, але кілька мільйонів років тому, коли не тільки людини, але, навіть, і ссавців еволюція ще не вигадала. 88 Пабло Руїс Пікассо (Pablo Diego José Francisco de Paula Juan Nepomuceno María de los Remedios Cipriano de la Santísima Trinidad Clito Ruiz y Picasso, ⋆25.10.1881 – †08.04.1973 роки) - іспанський художник, один із найвидатніших митців двад- цятого століття. Вважається засновником кубізму, з середини 1910-х творив в стилі неокласицизму, з початку 1920-х став лідером сюрреалізму. У 1930-х роках створював скульптури з металу, ілюстрував книги, займався монументальним живописом. 89 Європейський печерний лев (Panthera leo spelaea) - вимерлий підвид лева, що зустрічався на території сучасної Іспанії, Італії, Великій Британії, Німеччини. - 169 -

- XVI - В Залі биків печери Ласко (Grotte de Lascaux) у французь- кому департаменті Дордонь, поряд із неймовірно реалістич- ними портретами зубрів та коней, зображено загадкову кар- тину - людина, що лежить між бізоном і носорогом. Таємничий малюнок з печери Ласко У людини пташина голова, бізон вражений списом і важ- ко поранений, а носоріг віддаляється від цієї сцени. В компо- зиції також присутні дві групи цікавих знаків: між людиною і носорогом – три пари крапок, а під зображенням людини й бізона – складний зубчастий символ. Такі ж знаки можна знайти і на інших стінах, на вістрях дротиків і на світильни- ку з піщанику, знайдених неподалік від цього місця. Міхель Раппенглюек90 з Мюнхенського університету ви- словив думку, що очі бізона, людини й птаха разом, є ма- пою літньо-осіннього трикутника - найбільш помітних на нічному небі зірок північної півкулі, що складається з трьох яскравих зірок – Веги (α Ліри), Денеба (α Лебедя) і Альтаїру (α Орла). Отже, на зоряне небо предки також поглядали. Тільки навіщо малювати сузір’я у глибокій печері? Та ще й в місці, де одночасно можуть стояти лише декілька людей, бо мапа ніч- ного неба, про яку ми говоримо, знаходиться на дні ями, гли- биною в вісім метрів (майже триповерховий будинок) і щоб залізти в неї треба мати навички альпінізму або ж володіти, недоступними для сучасних людей, силою та спритністю. Ма- буть, і тоді ці малюнки не були призначені для всіх. 90 Міхель Раппенглюек (Michael Rappenglueck, ⋆12.11.1965 рік) – німецький вче- ний, доктор філософських наук, викладач філософії, астрономії та історії релігії. - 170 -

- XVI - Виглядає на те, що тут знаходилось якесь втаємниче- не, призначене тільки для обраних місце, свого роду святеє святих підземного храму, якщо це звичайно був храм. Тоді людина, що лежить – це не вбита і не мертва людина. Це лю- дина, що знаходиться в чаклунському трансі, її душа якраз відділяється від тіла і, у вигляді птаха, збирається подоро- жувати по далеких світах. Чи, можливо, по зоряному небу? Поки що це залишається загадкою. Зрештою, навіть у роз- міщенні самих малюнків у печерах є своя і, звичайно ж, за- гадкова закономірність. Альтаміра, де вперше око сучасної людини побачило творіння своїх предків, є, з усіх печерних галерей, відносно легкодоступним об’єктом. Такою вона ста- ла внаслідок землетрусу, що сунув каміння, яке закривало вхід до неї. Тому досить швидко Альтаміра стала популярною серед туристів. Це давало гроші, але й шкодило малюнкам. Не кажучи вже про можливий вандалізм, юрби туристів змі- нювали мікроклімат печери, вносячи в нього небажане тепло своїх тіл, вуглекислоту своїх видихів, і небажану мікрофлору та бруд на підошвах своїх черевиків. Тоді уряд Іспанії схаме- нувся і вирішив закрити печеру для публіки, створивши по- ряд її точну і більш комфортну для огляду копію. Виявилось, що зробити це непросто, бо далеко не кожна печера годилась для того, щоб влаштовувати там виставки живопису, і пер- вісні малярі, вибираючи печеру під галерею, керувались пев- ними заздалегідь запланованими стандартами. Дослідження Альтаміри та інших подібних галерей первісного живопису вказують на те, що годяща печера обов’язково повинна була бути достатньо довгою і, обов’язково, з кількома залами та переходами між ними. Майже так, як це робиться в сучасних виставкових залах, де роботи художників групуються за те- мою або за автором. Як встановив один із найбільш авторитетних дослідників печерного живопису французький археолог Андре Леруа-Гу- ран91, простір печер-галерей ділиться на кілька зон. Спочатку – вхід з окремим зображенням, які деякі учені трактують як застережний сигнал, щось на кшталт нашого напису поча- ток огляду або, може, вхід заборонено. Малюнки ніколи не починаються біля самого входу, від нього ще треба було про- йти якусь відстань аж до входу до першої зали. Там, у залах, знаходились зображення, які можна трактувати, як головні. І знову перехід до наступної зали. 91 Андре Леруа-Гуран (André Leroі-Gourhan, ⋆25.08.1911 - †19.02.1986 роки) - французький археолог, палеонтолог, палеоантрополог і антрополог. Займався проблемами доісторичної технології та естетики. - 171 -

- XVI - При цьому, закрути печерних коридорів та їх звуження також відмічались знаками або поодинокими зображеннями тварин. І знову зал з малюнками. Схоже на те, що огляд такої галереї був динамічним, а не статичним, процесом. Потен- ційні глядачі не повинні були зупинятись так, як ми тепер чинимо, перед кожною окремою картиною, щоб спокійно оцінити всі її деталі. Скоріше навпаки, глядачам треба було охопити всю цілісність одразу. Мабуть саме тому в малюнках древніх людей дуже часто можна знайти елементи анімації. Анімоване багатоноге зображення з печери Альтаміра Тим, що на одній площині художники зображали одних і тих самих тварин в різних фазах руху, а часом і з багатьма ногами чи хвостами, вони, ці художники, намагались пере- дати рух. Часом це також робилось через серію послідовних малюнків, достеменно, як в сучасних коміксах. У сучасної людини домінує логічне мислення, яке роз- биває видиму нами картину світу на безліч фрагментів так, щоб кожен фрагмент ми могли роздивитись зокрема, а отже уважно. Сучасний мозок звик бачити дерева замість лісу і тому нам важко цю цілісність побачити. Наші ж предки мис- лили дологічно, так, як мислять наші діти, а отже холістично, цілісно. Їхні мізки намагались побачити ліс замість дерев і зв’язував деталі докупи. Через різницю в сприйнятті нам це дуже важко зрозуміти, але перегляд печерних галерей був для наших предків чимсь на кшталт наших переглядів стерео- фільмів і при тому у найкращому кінотеатрі. - 172 -

- XVI - Ефект живого кіно, очевидно ще й підсилювався тим, що первісні люди бачили кольорову гаму довколишнього світу не так, як ми. Давно помічено, що первісні художники вико- ристовували для своїх малюнків тільки чотири фарби – чорну, білу, жовту та червону. І ніколи й ніде на усіх двадцяти міль- йонах знайдених зображень немає навіть слідів зеленої чи синьої. Так, наче цих барв в тодішній природі не існувало. А схоже-таки, що для тодішніх людей їх цих барв справді не іс- нувало і цьому є достатньо підтверджень уже із значно ближ- чих до нас епох. Відомо, що бачити світ у барвах нам дають можливість специфічні фоторецептори, так звані колбочки, які розташовані в сітківці ока. У людей три типи колбочок: колбочки типу L (від англійського long – довгий) налаштовані на чутливість до світла з великою довжиною хвилі, себто на червоно-жовтий колір. Колбочки типу M (medium - середній) сприймають жовто-зелену частину спектру, а колбочки S (від short - короткий) – синьо-блакитно-фіолетову. Різниця сигна- лів, отриманих від трьох типів колбочок, дозволяє мозку роз- різняти кольори. Чи могла ця система якось інакше працю- вати у первісних людей? Та чому б не могла? Для них кольори веселки зливались в один сіруватий фон, на якому яскраво виднілись тільки жовті та червоні кольори, але й жовто-бру- натні шкіри тварин теж були значно яскравішими на сірува- тому тлі рослинності. І мисливцям це давало значні переваги, чи не так? Яскраві жовто-червоно-біло-фіолетові барви на- скальних малюнків на тлі темряви печер, ледь освітленої ме- рехтливим полум’ям смолоскипів взагалі повинні були справ- ляти на глядачів несамовите враження. Тим більше, що їхнє кіно було ще й звуковим, бо розмальовуючи стіни, художники для своїх головних малюнків вибирали ті місця, яким влас- тиве підсилення звуку – специфічне відлуння. При цьому в деяких місцях підсилення звуку є досить значним – з трьох децибелів на пустих ділянках до тридцяти децибелів у місцях з їх інтенсивним скупченням. Але й це ще не все. Дослідження останніх років показали, що зображення копитних тварин, як правило, розташовуються в найбільш гучних за рівнем відлуння місцях, а от хижаків малювали у тихих закутках. Спробуй собі уявити такий фільм! Та тільки процес творення цього фільму був для наших предків вельми непростою справою. Всі, відомі нам галереї живопису кам’я- ної доби, не є житловими печерами. Тобто жили майстри десь в зовсім інших місцях, а сюди приходили лише малювати. І дістатись до печер з малюнками було, часом, доволі складно. - 173 -

- XVII - Наприклад у печеру Фонт-Де-Гом (Grotte Font-de-Gaume, департамент Дордонь, Франція) треба втискуватись через ву- зесеньку щілину, щоб потрапити в печеру Ніо (Grotte Niaux, департамент Ар’єж, Франція) – заповзти на животі через лаз, який тягнеться більш, як півкілометра. Та й до інших гале- рей потрапити було нелегко, квитків та путівників при вході не продавали. Схоже на те, що малювальна виправа була в племені дуже значною подією. І справді, щоб якийсь час ма- лювати собі спокійно бізонів та оленів, треба було не тільки безпечно дійти до печери. Треба було ще й запастись харчами й паливом на час перебування на робочому місці. А ще фар- бами, які готували заздалегідь, перетираючи у дрібний поро- шок мінеральні барвники та змішуючи їх у точно відміряних пропорціях з жирами та рослинними смолами. І настругати спеціальних паличок та тростинок, а часом наробити й пен- злів з шерсті тварин для того, щоб накладати фарбу. І не за- бути взяти з собою декілька кам’яних рубил та тесел, якими загладжували поверхню стіни в нерівних місцях. Все це на своїй спині треба було доправити до печери і протягнути че- рез всі її ходи та лабіринти. Тобто з усього, сказаного вище, випливає, що малювання для доісторичних людей зовсім не було хобі чи способом убити нудьгу. Це була дія, спонукою до якої була неймовірно висока мотивація. Що було її джерелом? Що надихало людей на такі творчі подвиги? Про це, поки що, ми тільки здогадуємось. Хоча деякі ва- ріанти відповідей на ці та багато інших запитань усе-таки є. Уже згадуваний дитячий психолог, Жан Піаже, можливо, сам того не відаючи, вказав стежку до відповіді на це запитання. Можливо навіть, до ще однієї відповіді на запитання, чому неандертальці програли у перегонах виживання людині. РОЗДІЛ XVII В чому мета дитинства? Мапа дорослішання. Райський сад. Театр перевдягання в дорослі шати. Початок великої гри. Чотири дороги в доросле життя. Скільки коштують цукерки? Аутизм первісних лю- дей. Невербальне мислення або як мислять діти, коли не вміють го- ворити? Де народжуються ідеї? Природною метою розвитку дитини, у розумінні Піаже, є її соціалізація, себто засвоєння навичок соціальної пове- дінки, комунікації та кооперації з іншими людьми. В наборі інстинктів, які ми отримуємо разом з генами, цих навичок немає, еволюція ще не встигла їх записати туди. - 174 -

- XVII - Народжуємось ми, в принципі, майже з тим самим комп- лектом вроджених знань, що й брати наші менші – тварини, і соціальному, людському життю нам ще треба навчитись. Але розпочинається цей процес навчання людяності не одразу. Найбільш ранній етап в розвитку мислення дитина пережи- ває від народження до року-двох. Для наших предків – це був критичний етап, враховуючи, що народжуємось ми, як тоді, так і тепер, недоношеними і нездатними до самостійно- го життя. В первісному світі, та, зрештою і в значно пізніші часи, більша половина немовлят не доживала до року. Тому головним завданням, яке природа нам ставить на цьому ета- пі життя – це виживання. За будь-яку ціну і за будь-яких об- ставин. І ніщо від цього завдання нас відволікати не повинно - це період аутичниго мислення. І тут слід сказати, що під аутичним мисленням Піаже розумів тип мислення, який ціл- ковито не соціалізований і підпорядкований лише принципу задоволення (а для немовлят задоволенням є сам процес жит- тя). Тобто, думка людини не спрямована на дійсність, вона живе лише у своєму внутрішньому світі. Піаже розумів розвиток дитини, як пошук компромісу між потребами її внутрішнього світу і тими вимогами, які до неї ставить світ зовнішній і, в зв’язку з цим, був переко- наний, що соціальність спочатку не властива дитині. Вона постає через витіснення природного і заміщення його соці- альним. Себто, народжуємось ми таки тваринами і тільки завдяки вихованню стаємо людьми і дорожню мапу процесу олюднення уже закладено в головах сучасних людей - в них відклався шлях, пройдений їхніми предками. При цьому в легенді, доданій до цієї мапи чітко, зазначено, коли і в який спосіб повинні вмикатись ті чи інші поведінкові програми і навички. Синхронно до цієї внутрішньої мапи відраховує час наш внутрішній годинник, готуючи умови (наприклад гормо- нальне тло) для реалізації всіх етапів проходження мапи. В ідеальних умовах, так як це, вочевидь, було задумано природою, мозок дитини повинен по черзі проходити через етапи цієї мапи аж до настання зрілості і потім, уже в зрілому віці, аж до завершення життя. Щоправда, коли тиск з боку оточення буває особливо сильним (тобто особливо багато од- нотипних емоційних переживань) людина може й застрягти на все життя на якомусь етапі свого розвитку і топтатись на цій ділянці свого життєвого шляху аж до самої смерті. Так бу- ває на жаль дуже часто, і, напевне, Ти знаєш немало людей. які наче застрягли на якомусь етапі свого дорослішання. - 175 -

- XVII - А народжуємось ми не, як чиста картка паперу, про що вже говорилось, а як контурна мапа, на якій тонесеньки- ми лініями уже позначено обриси нашого майбутнього ха- рактеру. Наш мозок уже створив собі ті первинні нейронні мережі, довкола яких повинна формуватись вся структура характеру. Але того, щоб цей процес розпочався, ми, попе- редньо, повинні навчитись взаємодіяти хоч якось з навко- лишнім світом. Перший рік нашого життя ми ще занурені у свій власний світ, який у нас сформувався ще до нашого народження. Це етап аутизму немовляти з якого ми поступо- во повинні вийти, щоб перейти до здійснення першого етапу своєї життєвої мапи. Цей етап психологи умовно називають райським садом і він, цей етап, є обов’язковим для дітей, хоча, на превеликий жаль, зустрічається доволі часто і у дорослих, які, з якихось причин так і загрузли у ньому. Зрештою, таких людей мож- на, принаймні, зрозуміти – рай він і є рай. Мапа райського саду має мало позначок. Власне кажучи, на ній є тільки дві позначки – це моє власне улюблене Я і решта світу. Це саме той дитячий егоцентризм, про який казав Жан Піаже, і який у дорослих людей стає егоїзмом. Егоцентрична мапа райського саду формується та закрі- плюється в ранньому дитинстві, коли розум дитини ще зосе- реджений тільки на собі самому, коли дитина ще не освоїла власних, навіть мінімальних можливостей і не може тратити енергії на пізнання довкілля. Мені належить увесь світ – це девіз цієї мапи реальності. Дорослі егоїсти зазвичай жорсто- кі, як малі діти, правилом їх є брати від життя все і нічого не робити для когось. Вони не розуміють, що інші живі істоти також відчувають біль, зате свою біль і свої страждання де- монструють усьому світу достеменно так, як це роблять малі діти, коли заб’ють коліно або зламають улюблену іграшку. При цьому, у забитому коліні завжди винен хтось, а іграшки ламаються самі по собі. Створюючи якісь плани чи цілі на майбутнє, вони, як правило, мріють про те, щоб мати багато грошей, нічого не робити та ні за що не відповідати. Людина повинна виростати із цієї мапи реальності так, як виростаємо ми із дитячого одягу. Проте, далеко не всім це вдається і складається враження, що дитячий одяг дея- ких людей наче росте разом з ними і все своє доросле життя вони тратять на очікування смачних цукерок, а потім обра- жаються, що ніхто не збирається негайно бігти за ними до крамниці. - 176 -

- XVII - А в ідеальних умовах мапа райського саду, в момент, коли запускається генетично обумовлена програма самонав- чання, починає наганяти нудьгу. Ні, звичайно ж, ніхто не відмовляється жити в раю, але різноманітності в цьому раю починає бракувати, і мапа райського саду поступово починає перемальовуватись в мапу великого переодягання. Маленька людина починає приміряти на себе, і не тільки в дослівному сенсі, одяг дорослих людей. Діти запозичують моделі поведін- ки всіх людей, які потрапляють в поле їхньої уваги і які, хоч трохи користуються у них авторитетом. Це найважливіший час навчання усьому на світі, і відбувається це через гру, а гра ця дуже нагадує театр в якому можна вибирати будь-які ролі – батька чи матері, виховательки чи учителя, моряка чи телезірки, героя мультика чи телесеріалу, козака чи розбій- ника. При цьому маленька людина по-своєму усвідомлює, що роль – це тільки роль, а зовсім не життя, тому намагається не жити своєю роллю, а тільки вдавати, імітувати діяльність до- рослих, але так, щоб це виглядало правдоподібно, тобто згід- но із своїми уявленнями про цю діяльність. В цьому немає нічого страшного, якщо, звичайно ж, що ця мапа реальності не стане мапою усього життя. Бо коли доросла людина, а не дитина, починає імітувати в своєму житті ролі інших людей, то вона, тим самим, втрачає свою власну індивідуальність. Внутрішнім сигналом, що дитинство закінчується, є ви- дозміна театру перевдягань в арену – людський мозок помалу освоює новий етап мапи, яку можна було б назвати мапою змагання. Ця мапа є мапою типовою для підліткової поведін- ки, для якої характерним є порівняння себе з іншими людь- ми, і намагання завжди й скрізь бути першим. При цьому аб- солютно неважливо у чому саме буде здобута ця першість – в навчанні, в спорті чи в плюванні кісточками вишні. Головне – бути переможцем. З точки зору еволюційного розвитку так і повинно бути. Людині, що стоїть на порозі дорослого жит- тя, вкрай важливо напрацювати певний досвід застосування різних механізмів впливу на довколишню дійсність і взнати, що для неї є можливим, а що ні. А все це найкраще пізнається саме в порівнянні себе з іншими людьми. Та тільки всі ми врешті-решт стаємо дорослими. При- наймні повинні ними ставати. А от людина, мозок якої уз- годжує свої дії з підлітковою мапою, підлітком залишається на все життя. І змагається зі всім, з чим тільки можна зма- гатись, як відомий усім Дон Кіхот із Ламанчі, який навіть у вітряках бачив об’єкт для герцю. - 177 -

- XVII - Такі люди наділені, як і усі підлітки, неймовірною енер- гією, якою легко й просто маніпулювати, головне грамотно написати сценарій змагання і вчасно дати команду фас. З часом така мапа може трансформуватись у мапу деструк- тивного працеголіка, який мріє заткнути за пояс усіх конку- рентів (і це ще півбіди), або захланного колекціонера всього на світі, для котрого головним життєвим завданням є мати грошей (будинків, дач, машин, жінок, чоловіків) більше, ніж у інших. Зазирни в фінансові декларації наших чиновників і переконаєшся у цьому сам. Це змагання дружинами чи чо- ловіками, дітьми, поїздками, банківськими рахунками, фут- больним командами, дорогими машинами, швейцарськими годинниками, але дуже рідко добрими справами. Різновидом підліткової мапи є мапа війни. Оскільки вій- на – це теж змагання, чи не так? Ця мапа починає керувати нами, коли ми раптом виявляємо, що світ зовсім не готовий щодня обдаровувати нас цукерками і їх можна отримати тільки віддавши щось своє. А свого нема нічого, крім амбіцій і бажань. І цукерок хочеться! Це війна усіх проти мене, але я в цій війні сушу перемогти, захопити усі цукерки і нікому нічого не дати, позаяк всі, хто хоч чимсь не схожий на мене (чорношкірі, вузькоокі, гоміки, розумники, масони, москалі і т.п.) не мають права ласувати цукерками. У цій війні доз- волено жертвувати всім – добробутом чи душевним споко- єм інших людей, як і своїм теж. Перемога у війні є метою, а мета, як відомо, сама створює засоби і сама усправедливлює їх. Проявом того, що мозок людини наставляє себе по вій- ськовій мапі є, так звана, безкомпромісність, часом ще звана максималізмом – все або нічого, так або не так, перемога або смерть. Військова мапа допомагає молодій людині випалити надмір енергії, яка завжди присутня в молодості, а, заодно, і чомусь навчитись, накоївши, задля цього, купу помилок. З мапи змагання, як і з мапи війни, ведуть чотири доро- ги. Перша з них – найбільш характерна для більшості людей. Вдосталь навоювавшись і зрозумівши, що з мотикою проти сонця не попреш, вони капітулюють і здаються на милість переможця. І починають вибирати кому саме здатись в по- лон, чи, вірніше, запродатись у рабство, щоб регулярно от- римувати свою пайку хліба щоденного. А що взамін за цю пайку, а по неділях може ще й за смачну цукерку, такі люди майже не мають що запропонувати, то офірують майбутнім панам свою лояльність – ми вас будемо слухатись і робити все, що ви скажете! - 178 -

- XVII - При цьому, від усієї душі ненавидячи своїх господарів і при будь-якій оказії намагаючись знайти нових панів – щоб хліба було більше, а цукерка солодшою. Такі люди, як прави- ло, гостро переживають свою недосконалість, свій нереалізо- ваний потенціал, але винуватять у цьому всіх, кого завгодно, окрім себе – уряд, який неправильно управляє, батьків, які їх погано виховали, подружжя, яке їх не розуміє, час, в який вони народились і, навіть, пана Бога, що створив світ, у яко- му цукерки не ростуть на деревах. Це – мапа жертви і, ще раз повторимось, вона є мапою життя більшості людей світу. Більшості, але не всіх. Для деяких людей мапа жертви може з часом трансформуватись у, так звану, вовчу мапу. Вовча мапа – це, доконче, колективна мапа я якій обов’язковим елементом є присутність лідера, вожака, альфа-самця або, принаймні, очікування, що такий лідер повинен з’явитись і повести за собою усе стадо до ситого та веселого життя. Умовою життя за такою мапою є чітке розуміння свого місця в зграї і не менш чітка внутрішня установка на те, що всі довкола на це місце претендують. Здавалося б, що найбільш бажаним в такій мапі є місце вожака, але насправді це не так. Для людей, що живуть за позначками вовчої мапи, вожак є тільки засобом, локомоти- вом, що тягне за собою вагони. Якщо йому це вдається, то будь-які злочини вожака будуть пояснені й виправдані - так він краде, грабує і ґвалтує, але й нам дає жити. Якщо ж во- жак не виправдовує покладених на нього надій, всі від нього відвернуться в пошуках нового поводиря, а скинутого з п’є- десталу ідола звинуватять у всіх смертних гріхах, які тільки є та розірвуть на дрібні шматочки. Третім варіантом видозміни молодечої військової мапи, є мапа побудови кар’єри. Цю мапу ми починаємо малювати, коли ми вирішуємо не обмінювати свою лояльність на що- денну пайку хліба, а самому стати тим, хто пайки роздає і обдаровує найслухняніших солодкими цукерками. Ця мапа є типовою і найбільш поширеною для так званих розвинених країн, себто, країн, які для нас, українців є, свого роду, взір- цем для наслідування, еталоном європейськості та мірилом успіху. Мапа кар’єри - це саме те, у що повинна перетвори- тись підліткова мапа змагання тільки на відміну від просто- го змагання за будь-що, у цій мапі з’являється конкретна й досяжна мета і людина перестає змагатись з кимсь, а зма- гається сама з собою, змушуючи себе ставати все багатшим, успішнішим, ефективнішим учасником соціуму. - 179 -

- XVII - І, нарешті, мапа духовного пробудження, коли до людини приходить усвідомлення, що всі на світі мапи є тільки умов- ністю а, насправді, світ є школою, ми в ньому – учнями, події, що в цьому світі діються – уроками, а люди, що нас оточу- ють, - однокласниками, учнями чи вчителями в залежності від обставин. Чому ми так детально описуємо типові варіанти мап людської реальності? Та тому, що не тільки окремі люди про- ходять (чи повинні проходити) через всі ці, вказані вище, видозміни своїх внутрішніх мап реальності. Це, в однаковій мірі, стосується і народів, і держав, і всього людства. Так само, як окремі особистості, окремі народи часом застряга- ють на шляху дорослішання і живуть за цілком невідповідни- ми їхньому віку мапами. Не будемо підказувати, але сам мо- жеш оцінити на якому етапі дорослішання знаходиться той чи інший народ. Та й людство, в цілому, дорослішає не так швидко, як хотілося б. А зараз ми, люди, взагалі знаходимось на роздоріжжі чотирьох доріг – час молодості для нас уже минає, а дорослої мапи реальності ми ще для себе так і не створили. І це дуже небезпечний час, бо перехід від молодо- сті до зрілості майже завжди супроводжується наростанням внутрішньої напруги, яка дуже легко може трансформува- тись в агресію. Річ у тім, що всі попередні дитячі та юнаць- кі наші мапи, є мапами, які за замовчуванням включають в себе певну сторонню силу, назвемо її батьківською, що при- ймає свою участь у творенні ваших реальностей. І на самому початку ця сила є вирішальною. В райському саду ми не за- мислюємось над тим, хто дає нам цукерки і звідки він сам їх бере – головне, щоб цукерки були! В райському саду людства цукерки нам дарувала природа. Недарма ж ми називаємо її матінкою! В ідеалі в чергових, щораз доросліших мапах ре- альності, роль батьківської сили повинна зменшуватись, щоб зовсім зникнути у мапі дорослого віку. Дитинство, отроцтво, юність, молодість, зрілість – це етапи руху від повної несвобо- ди (бо такими ми народжуємось) до повної свободи (коли ми і тільки ми самі вибираємо, як нам жити). Зате, в реальному житті так буває нечасто. Батьки звикають опікати своїх ді- тей, всіляко обмежуючи їхню, вже дорослу, свободу, а діти звикають жити в золотій клітці. Коли ж золота клітка почи- нає видаватись тісною, ми, іноді, виявляємо в собі бажання покинути її і вийти, врешті, на свободу. Це критичний час, бо вирватись з клітки не так просто. І справа не в тому, що ґрати клітки аж такі міцні. - 180 -

- XVII - Головна проблема в тому, що більшість із нас не знає, що таке свобода і що з нею, з тією свободою робити. За свободу треба боротись! Цю істину знають усі борці проти рабства, от тільки ніхто з них не може сказати, що далі. А тому, трохи поборовшись та подихавши трохи гірко-солодким повітрям свободи, ви починаєте шукати собі нові клітки. Не золоті. І навіть не позолочені. Зараз людство знаходиться на етапі завершення молодо- сті. Ми все чіткіше відчуваємо тиск ґратів клітки і усвідом- люєте необхідність вийти з неї кудись. Втім, ми ще не розу- міємо, куди саме збираємось йти. Бо йти куди-небудь, лиш би кудись, не має жодного сенсу. А що має для вас сенс ми ще зрозуміти не можемо. І мусимо добре вважати, куди йти, бо кожен наступний крок може стати кроком у прірву. Це зовсім не перебільшення. Бо мозок наш так уже влаштовано, що звертає він увагу тільки на ті явища, які не пасують до тієї мапи реальності, якою він в даний момент користується. Якщо в довколишньому світі немає жодних видимих загроз цій мапі або змін, що привертають до себе увагу, мозок не реагуватиме ніяк, бо сама по собі реальність наш мозок не ці- кавить – від одного добра іншого добра не шукають, а от будь яка зміна може виявитись загрозою цьому щасливому існу- ванню. Тому на неї якраз, на цю зміну слід звернути макси- мум уваги. До речі, на схожих, тільки ще простіших засадах, діє зір земноводних тварин, помічаючи тільки рухомі (себто змінні) предмети. Зафіксувавши зміни, мозок отримує сигнал до дії і віддає команди організму відсунути нас подалі від змін в ту ділянку часу та простору в якій існує його улюблена модель ідеально- го світу або щось близьке до неї. А якщо це неможливо, засто- совувати якісь дії для того, щоб відновити status quo і повер- нутись до знайомої реальності, тобто, перебудувати світ, щоб він виглядав докладно так, як намальовано у мапі. І якщо це не вдається, а не вдається майже завжди, то тільки тоді наш мозок береться за перемальовування своєї власної мапи. Отже, пристосування до нової, викликаної змінами, реаль- ності є тільки третім за черговістю варіантом рішень вашого мозку і ухвалюється це рішення аж тоді, коли перші два варі- анти не спрацювали. Питання в тому, чи маємо ми достатньо часу, щоб випробувати перші два варіанти і переконатись у їхній безперспективності? А якщо часу не вистачить? Тому, таким цінним є досвід наших далеких предків, перед якими життя колись теж поставило нелегке завдання вижити. - 181 -

- XVII - Основні місця знахідок ранніх Homo sapiens в Західній Європі: 1 – Павіленд; 2 – Шельклінген; 3 – Віллендорф; 4 – Ганнесдорф; 5 – Петерсфельд; 6 – Штадель; 7 – Дуг Оток; 8 – Валькамоніка; 9 – Грімальді; 10 – Савіньяно; 11 – Кастелламаре; 12 – Солютре; 13 – Ла-Марше; 14 – Невшатель; 15 – Арсі-сюр-Кюре; 16 – Шове; 17 – Ласко; 18 – Фонт-де-Гом; 19 - Ле-Мустьє; 20 - Лоссель; 21 – Ле-Регурду; 22 – Ла-Гравет; 23 -Труа-де-Фрер; 24 – Ніо; 25 – Брассемпуї; 26 – Оріньяк; 27 – Альтаміра; 28 – Лас-Кальдас; 29 – Кардіна; 30 – Ель-Парпалло; 31 – Тафорат; 32 – Тамар-Гат; У свій час і неанде3р3та–лКьацпі-,Сіерлрюадти за кілька тисяч років успішно пройшли перший етап свого дорослішання, отой, що зараз дитина проходить за рік. Їхнє мислення було аутичним, себто налаштованим виключно на самого себе. Однак, в часи випробувань, коли під тиском зовнішніх обставин розумним істотам довелось швидко адаптуватись до нових умов, наші предки зуміли піднятись на новий рівень мислення, подорос- лішати й позбутись вродженого аутизму. А от неандертальці вчинити цього не змогли. Або не встигли. Є багато свідчень, що неандертальці знали, що таке співчуття і були здатні до певної співпраці. Але тільки, на жаль, в обмеженій групі, тіль- ки серед своїх. Але до чого тут живопис? А ось до чого. Нейропсихолог Ніколас Гамфрі92 з Кембриджу звернув увагу на дивну схожість між печерними малюнками і малюн- ками сучасної нам дівчинки Наді, що страждала від аутизму. Незважаючи на те, що до шести років Надя ще не могла гово- рити, її малюнки привертали увагу вражаючою акуратністю і виразністю. 92 Ніколас Гамфрі (Nicholas Keynes Humphrey, ⋆27.03.1943 рік) - англійський ней- ропсихолог, відомий своїми працями з еволюції інтелекту та свідомості приматів. - 182 -

- XVII - Основні місця знахідок ранніх Homo sapiens в Східній Європі: 34 – Фрахті; 35 – Теопетра; 36 – Магура; 37 – Слатіна; 38 – Моравани; 39 – Брно; 40 – Дольні Вестоніце; 41 – Павлов; 42 – Королево; 43 – Свідри Вєлькє; 44 – Молодово; 45 – Баламутівка: 46 – Межиріч; 47 – Гінці; 48 – Кам’яна Могила; 49 – Амвросіївка; 50 – Анетівка; 51 – Велика Акаржа; 52 – Буран-Кая; 53 – Імереті; 54 – Кирилівська; 55 – Мізин; 56 – Пушкарі; 57 – Сунгир; 58 – Гагаріно; 59 – Костьонки; 60 - Бердиж І були неймовірно схожі на малюнки наших доісторич- них предків. Докладно так само. як вони, Надя зосереджу- валась на формах і деталях і, часом, щоб відтворити якісь особливо важливі для неї фрагменти, не вагалась накладати один малюнок на інший, хоча, зрозуміло ж, малювали не на стінах печери де могло й не вистачити місця для чергового малюнка, а на звичайному папері. Для її дитячих малюнків характерні також енергійні й чіткі обриси, які відсувають кольори та відтінки на задній план і неймовірна, майже фо- тографічна пам’ять, адже всі свої малюнки Надя малювала з пам’яті, не користуючись жодними взірцями, як це часто чинять діти. Схоже на те, що свої твори Надя наче витягала безпосередньо з власної пам’яті, поминаючи їх вербальний опис. Випадок Наді дає підстави вважати, що малюнок пере- дував мові, принаймні, в тій формі у якій її вживаємо ми, сучасні люди. Схожість начерків Наді і малюнків доісторич- них людей вірогідно доводить, що людський розум здатен відтворювати інформацію в різних формах: графічний пе- реказ інформації – так само, як і текстовий опис – це просто різновиди цієї навички. - 183 -

- XVII - Це, наразі, гіпотеза , а тому важко бути на всі сто відсотків впевненим в непідтверджених даних, але історія Наді таки зміцнює переконання в тому, що мислення первісної людини не було ідентичне мисленню людини сучасної. Бо якщо Надя прекрасно малювала, не використовуючи, при цьому, мовних навичок, то може і наші предки сорок тисяч років тому освої- ли спочатку графічне, а тільки потім усне мовлення. Надя не відволікалася на лінгвістичний і концептуальний зміст. Обра- зи, що жили в її голові, переливались на папір без опису слова- ми, яке ми називаємо думанням. Більше того, чим успішніше Надя освоювала мовлення, тим гіршими ставали її малюнки. Коні з в печери Шове і коні, намальовані Надею Хомін Первісні люди обробляли інформацію ідентично, себто не словами, а образами і, при цьому, образне мислення рухалось у них власним еволюційним шляхом паралельно з мовою, бо з’явилось набагато раніше. При цьому, як і сама людина, її образне мислення не з’явилось зненацька, враз, а формува- лось повільно, протягом тривалого часу. Тільки от як це відбувалось? Палеоантропологи переко- нані, що пройшло кілька тисячоліть після появи анатомічно схожих на нас людей, перш ніж у них, цих людей, почала працювати уява. При цьому, більшість науковців сприйма- ють творчі здібності, як свого роду, побічний продукт роз- витку мови та логіки. Мова й логічне мислення були. начебто, тим локомотивом, який потягнув за собою поїзд цивілізації. - 184 -

- XVII - Підтвердженням цьому вважається власне той факт, що печерне мистецтво з’явилось на відносно пізньому етапі роз- витку людини, коли люди вже добре обжились у світі і ство- рили достатньо розвинену матеріальну культуру. Тобто, коли живіт повний, можна собі й помалювати трохи на дозвіллі в вільний від гонитви за мамутами час. Згідно до цієї теорії, наскальний живопис є ознакою роботи сучасного мислення, поглядів і творчості в тому вигляді, в якому ми звикли його розуміти. Але це не так. Наведені вище особливості дитячого мис- лення спростовують цю теорію. Образне мислення і тілесне мислення передували розвитку мови, не кажучи вже про ло- гіку, на сотні тисяч років. Це частина нашої спільної спад- щини як ссавців - зчитувати і зберігати емоційно забарвле- ні, зашифровані образи. Все це ми робимо завдяки умовним асоціаціям, а не за допомогою вербального мислення. Себто, власне так, як це чинять тварини, користуючись образами (візуальними, слуховими і нюховими спогадами) для орієн- тування на нових територіях і вирішення складних завдань. А от нашим людським надбанням є те, що на відміну від тваринного мозку, мозок людини не реагує на стимули одразу на рівні безумовних та умовних рефлексів. Ми маємо певний часовий інтервал, який, разом із багатством накопи- чених людиною навичок, дає людині можливість вибирати свою, одну із декількох варіантів, реакцію на подразник за- мість єдиної інстинктивної, а тому миттєвої відповіді. Цей інтервал мав вирішальне значення для уяви: саме він створив внутрішній простір в нашому мисленні. Це дає нам можливість усвідомлення і, що є ключовим для нашого людського мислення, - ми маємо право вибору. Отримавши це право, мозок ранньої людини навчився не тільки запису- вати і обробляти інформацію, а й генерувати її. Люди почали створювати уявлення про речі, яких ніколи не було, але які могли б бути. Судячи з усього це сталось ще в далекому Едемі, прабатьківщині усього людства, а може, одразу після вигнан- ня ваших прапрапредків з їхнього раю. Та чи має ця теорія якесь підкріплення в психології сучасної людини? Психолог-когнітивіст Бенджамін Берген93 у своїй книзі Голосніше слів стверджує, що коли мозок людини обробляє нейтральні, на перший погляд, лексичні терміни, неусвідом- лена частина людського мислення підбирає для них більш глибоку систему імітації образу. 93 Бенджамін Берген (Benjamin K. Bergen, ⋆25.02.1983 рік) - викладач когнітив- ної психології в університеті Сан-Дієго, керівник лабораторії мови та пізнання. - 185 -

- XVII - Мова неусвідомлено активізує рухові нейрони і тактиль- ні системи, імітуючи в свідомості те, що б людина могла пе- режити з описаного мовою. Проілюструвати це нескладно. Спробуй-но уявити собі ароматний спілий, жовтий лимон, а потім уяви собі, як з апетитом вгризаєшся в його соковитий, смачний м’якуш. Рот уже наповнився слиною, чи не так? Тварини, людські немовлята та дорослі, що не навчили- ся говорити мислять власне так – образами та емоціями, а вербальна складова з їхнього мислення просто випадає. І, на- впаки, у тих чий мозок думає, себто обробляє інформацію словами (а це, зрозуміло, більша частина людства) емоційна та образна частина мислення пригнічуються та витісняються словами. Тому часто-густо люди не звертають уваги на ті чи інші емоції, які виникають при вербалізації різних понять, або вважають ці емоції випадковими. А дарма... Наше сьогоднішнє творче життя нами успадковане від далеких предків. Образне мислення і наступна за ним пове- дінкова активність сформувалися в людській свідомості ще задовго до появи мови. Думати словами й фразами ми поча- ли набагато пізніше. І не поспішай вважати, що наше тепе- рішнє мислення є кращим від мислення попередників тільки тому, що так було колись, а тепер стало зовсім інакше. Навіть зараз всі геніальні та творчі ідеї спочатку народжуються на образному рівні мислення, глибоко в несвідомості, і тільки потім пробивають собі шлях у свідомість, стаючи словами. А отже, всі технологічні дива нашого світу, всі неймовірні від- криття науки і геніальні твори мистецтва є продуктами того дологічного, давнього способу мислення, яким володіли наші предки. Щоправда, пояснити й переказати свої творчі ося- яння іншим людям, вони б не змогли. А ми, завдяки мові, а потім і писемності, - можемо.Всі діти, починаючи приблизно з дворічного віку люблять малювати - олівцями, фломастера- ми, фарбами на папері, маминою губною помадою по шпале- рах, манною кашею по столі. Тобто, чим і по чому малювати – не важливо. Так само, як і не важливо, що саме малювати, - дитина може намалювати абсолютно все. Потреба у малю- ванні – це власне і є той невротичний тиск, стан невидоєної корови, що розпирає дитяче мислення через надмір засвоє- них фактів, для опису яких, ще бракує слів. Правдоподібно, печерні галереї первісних людей – це, власне, результат тако- го тиску. Вони малювали не стільки для того, щоб привабити звірину чи поклонятись їй, скільки чинили це так, як чинять це наші діти – просто тому, що інакше не могли. - 186 -

- XVIII - РОЗДІЛ XVIII Малюнки, що творять світ. Паради бізонів і зимово-літній носоріг. Відбитки жіночих долонь і людино-олень з печери Трьох Братів. Час, коли народилась казка. Кров культури або навіщо нам уява? Матри- ця життя або світ, яким керує уява. Штадельський лев і маріонетка з Брно: навіщо вони були потрібні? Чому ми не є телепатами: мані- пуляція – як одна із функцій мови. Однак, печерний живопис не був тільки і виключно мис- тецтвом заради мистецтва. Своїми малюнками наші предки творили свій світ. А. почасти, і наш. Дуже характерними у цьому плані є малюнки із печери Фон-де-Гом (Font-de-Gaume, департамент Дордонь, Франція). Упродовж перших сімдесяти метрів довгого та вузького коридору, що веде вглиб печери, немає жодних прикрас, а потім, там де коридор максимально звужується, починаються малюнки - бізони буквально мар- ширують рядами по обидві його сторони. Вони ідуть, ідуть, ідуть і, вдається, що кінця краю їм не буде. А в залі, яким коридор закінчується, так званому Cabіnet des Bіsons, бізони намилювані ще й стелі. Складається враження, що древні пе- черні малярі, вбачали в цій печері (та мабуть і в інших теж) свого роду гігантську модель жіночої утроби, чи, точніше, ут- роби Землі з якої на світ божий виходить всяка живність, і своїми малюнками вони наповнювали цю утробу потрібними їм тваринами, щоб Матері-землі було легше їх народжувати. Зауважимо, що, при цьому, первісні люди добре пам’ята- ли про свій інтерес: добра Земля-матінка повинна була від- творювати, щораз більше смачних бізонів, коней та оленів, а всякий дріб’язок, типу зайців та куріпок, мусив подбати про себе сам. Іншими словами, автори малюнків таким чи- ном намагались вплинути на саму природу, і печера була для них інструментом керованого перетворення й відновлення природного середовища. Саме для цього і самі малюнки ре- гулярно поновлювались. Так малюнок волохатих носорогів94 в печері Шове носять сліди кількаразового оновлення - те, що на перший погляд здасться щільно збитою колоною носо- рогів, намальованих в профіль, насправді є портретом одно- го носорога, якого постійно поправляли. Справа в тому, що складки шкіри на тулубі носорога, оголювалась влітку, коли тварина линяла і ставали невидимими взимку, коли тварина поростала густою шерстю. 94 Волохатий носоріг (Coelodonta antіquіtatіs), - вимерлий ссавець сімейства но- сорогових. Жив на великих відкритих просторах Європи й Азії в плейстоцені й ранньому голоцені. - 187 -

- XVIII - Тому носорога регулярно перемальовували то в зимовий, то літній варіанти. Отже, відповідність зображення сезону, коли глядачі повинні були його бачити, мала для авторів дуже велике значення. Чому? Волохаті носороги з печери Шове Можливо, вони були стурбовані сезонним кругообігом мисливської здобичі, а, можливо, цілком навпаки – тварини були символом змін пір року, своєрідними сторінками кален- даря, що відзначали циклічне відродження землі. Все може бути… Але одне ми знаємо напевне – розум цих людей був ще дуже далеким від розуму сучасної людини, але від розуму тварин він віддалився безповоротно. Це було дитинство людства, але вже справжнього люд- ства. До речі, в печері Шове, на протязі майже сімдесяти метрів, добре збереглись сліди хлопчака, років семи-восьми. Завдяки відмітинам на стіні печери можна зауважити, де, через рівні проміжки, він бив смолоскипом у стіну, щоб збіль- шити силу полум’я. Нескладно уявити собі скільки задоволен- ня від цієї нехитрої гри отримував цей маленький володар вогню! А ще, на стінах печер майже завжди можна знайти відбитки долонь. Робилось це дуже просто: фарбу набирали до рота і обприскували нею, прикладену до стіни долоню. Це ж було страшенно цікаво! Дін Сноу95, вивчаючи відбитки цих долонь, довів, що по- над сімдесят п’ять відсотків відбитків долонь залишили нам дорослі жінки. Вони були майстринями живопису. 95 Дін Сноу (Dean Snow, ⋆05.07.1940 рік) - американський археолог, спеціалізу- ється на етноісторичних та демографічних проблемах рухів населення у часі та просторі. - 188 -

- XVIII - Коли ж наші далекі пра- щури опанували мовлення аж так добре, щоб вербаль- но передавати більш склад- ні поняття і почуття, пекуча потреба в малюванні згасла і майже зовсім щезла у су- часних людей, залишивши спогади про етапи еволюції нашим дітям. Малювання, з тих пір, стало тим, чим воно є і тепер - для когось мисте- цтвом, для когось ремеслом, а ще для когось частиною магічних ритуалів. Так само, як наші діти Відбиток долоні первісні люди суміщали ре- з печери Альтаміра альні предмети з їхніми образами, людей з їх іменами, людей з їх тінями. Досвід та раціоналізм для такого мислення не відіграють тієї ролі, як в мисленні сучасної дорослої людини. І різниця ця не кількісна, бо справа не в наявності чи відсут- ності відповідної інформації, а в якості мислення – в тому, як ця інформація обробляється. Дорослі люди чітко розрізняють реальне та вигадане. Діти ж, у свій час, тільки вчаться це ро- бити. А от первісні люди, навіть у зрілому віці, цього робити не вміли. Їх мозок працював інакше, завдяки чому довко- лишній світ цілком інакше відображався у їхньому мисленні, а тому й виглядав для них не так, як для нас. Напіволень з печери Труа-Фрер (La grotte des Trois-Frères, департамент Ар’єж, Франція) поєднує в собі частини тіла лю- дини та тварини, що, насправді, є неможливим. Чи, при- наймні, неможливим сьогодні, бо хтозна, якою може стати мода на людські тіла у майбутньому, а можливості їх зміню- вати довільно виникнуть напевне. Втім, для свого автора він був чи, точніше, став дійсністю, бо між внутрішнім світом автора, де саме народився людино-олень, і світом зовнішнім межі не існувало. Сучасні люди, хоча й відносно недавно, але навчились цю межу помічати й усвідомлено перетинати при потребі. Вони ж, наші предки, так само, як і наші діти, цього робити не вміли. Тому первісній людині, якби вона потрапи- ла у наш світ, набагато простіше було б знайти спільну мову із дітьми, аніж із людьми дорослими і казки цій людині були б набагато зрозумілішими, аніж наукові статті. - 189 -

- XVIII - Бо, врешті-решт, саме в часи, коли почала працювати уява, народились і казки чи, точніше, міфи. Оскільки мі- фологія - це, насправді, тран- сформація зібрання пліток в упорядковану систему. А пліткувати вміли ще перші ви- хідці з африканського Едему. Змінився тільки вектор спря- мування, бо плітка – це інфор- мація про сьогоднішній день і все, що з ним пов’язане, а міф – це інформація про минуле, а заодно й про майбутнє, бо що ж, як не минуле творить наше майбутнє? І чим врешті-решт Людино-олень з печери Труа-Фрер є вся наша історія, як не вели- кою та заплутаною пліткою про минуле? В міфі, так само, як і в зображенні людино-оленя з ок- ситанської печери з реальних і уже існуючих елементів тво- риться щось якісно цілком нове. Щось таке, що при певних умовах може (хоч і не обов’язково) стати реальністю. Здат- ність створювати уявлювану реальність в образах – це вели- чезний крок від тварини до людини, але змога переводити образи в слова – це вже справжня когнітивна революція. І, в той самий час, революція соціальна, бо здатність до генеру- вання та сприйняття різних моделей уявлюваних реальнос- тей дає можливість безлічі, незнайомих один з одним, людей об’єднуватись в великі колективи. Якщо я і Ти, говоримо од- нією мовою і віримо в те, що існують людино-олені, які по- силають нам блага, розподіляючи їх між людьми в залежно- сті від ступеня їхньої віри в існування людино-оленів, то ми вже маємо щось, що перетворює тебе і мене в нас. А заодно і протиставляє тим, хто не вірить в людино-оленів. І саме на цьому, тобто, на спільній міфології тримаються такі соціальні інститути, як релігії та національності. Знаходячись в серед- овищі, заповненому спільними з іншими людьми, міфами ми можемо сказати цим людям так, як казали один одному герої Кіплінга: ми з тобою однієї крові. Ба, навіть більше! Сказано, що міф є кров’ю культури. Додамо - кров’ю, яку, при бажан- ні, зможуть замінити, перелити чи й створити заново фахів- ці, які знають, як це робиться. - 190 -

- XVIII - Дослідник життя Річард До- кінз96 запровадив в науковий обіг поняття мемів за прямою анало- гією з генами, котрі вважаються носіями спадкової інформації. Мем, на думку Докінза, – це ідея, яка може, правда з різним успі- хом, передаватися від людини до людини. Успішні меми стають частиною культури. Популярні мелодії, анекдоти, чутки і цита- ти – все це меми. Американський же філософ Деніел Деннет97 про- водить паралель між мемами і вірусами: і ті і другі вимагають носія, щоб поширюватися. Різни- ця лише в тому, що біологічний вірус – це інформація, записана у вигляді молекул ДНК і РНК, а мем – це інформація у вигляді слів чи Людино-бізон з печери Труа-Фрер дій, пов’язаних в ідею чи ритуал. Для свого збереження меми можуть мати захисні механізми, наприклад, мем може місти- ти інформацію про те, що засумнівавшись в ньому, людина розгніває вищі сили – тоді носію мема складніше його позбу- тися. Меми тісно пов’язані із візуальними образами, а ті, в свою чергу, викликають певні емоції. Кожному образу відпо- відає певна емоція, достеменно так, як кожній клавіші рояля, відповідає певна нота. Той, хто натискає на клавіші, ство- рює соціальне середовище, те середовище у якому ми живе- мо і яке нам, людям, видається набагато важливішим, аніж природне. Стаючи частною інформаційного середовища (для більшості людей це відбувається несвідомо і неконтрольова- но), ми приймаємо ці меми і вони творять для нас картину світу. Наша підсвідомість мислить ще так, як мислили наші предки, себто не бачить межі між образом вигаданим і об- разом баченим. Свідомість знає, як це робити, а от підсвідо- мість сприймає будь-який образ як реальність, навіть якщо цей образ радикальним чином із реальністю минається. 96 Річард Докінз (Clinton Richard Dawkins, ⋆26.03.1941 рік) - англійський інтелек- туал, еволюційний біолог, засновник меметики, відомий як популяризатор науки та атеїстичних поглядів. 97 Деніел Клемент Деннет (Daniel Clement Dennett; ⋆28.03.1942 рік) - американ- ський філософ та когнітивіст. Основні теми його досліджень належать до таких напрямків, як філософія свідомості, філософія науки та філософія біології. - 191 -

- XVIII - Всі впевнені, що знають, як виглядає Сонячна система: всередині Сонце, навколо якого крутяться по своїх орбітах планети. Але хіба хтось із нас бачив це на власні очі? Ми ба- чили картинку з підручника і прийняли її на віру. Якщо це зрозуміти, то виявиться, що у нас немає жодного іншого під- твердження існування Сонячної системи, крім цього образу з підручника. А, якби в підручнику було б написано, що земля тримається на трьох слонах, які стоять на гігантській чере- пасі, а слони ті жонглюють сонцем та місяцем і коли б про це нам твердили люди, уповноважені це знати, себто науковці, і якби всі довкола були б у цьому переконані, то хіба Ти хоч на хвилину засумнівався, що так воно і є насправді? Ну, хіба що, якби був генієм! Переважна частина наших знань про світ – це уявна ре- альність, яку всі ми за промовчуванням вважаємо реальні- стю фізичною. Люди, що живуть на одній території, говорять однією мовою, а, значить, приєднані до однієї спільної систе- ми мемів, заковтують однакові або схожі образи, і це дозво- ляє їм спілкуватися, розуміючи один одного. Якщо говорити про мислення сучасної людини, то не стільки людина мислить, скільки система мемів проявляє себе через людину. Система завантажує в людей певну кількість образів і їхнє осмислення дійсності відбувається через ці об- рази. Отже, мислення – це не особистий процес, а системний. Або точніше: люди, включені в спільну систему мемів, пере- стають мислити самостійно, вони просто транслюють їх та реагують на них, як павловська собака на сигнал дзвінка. І коли ми говоримо про те, що первісні люди були розумніши- ми за сучасних (тільки не треба плутати розум із кількістю знань), то почасти саме тому, що мемів, які ними б керували, було обмаль. Їм, бідолахам, доводились-таки мислити своїми власними головами! Зрештою, тим, що нами тепер керують меми, а не здоровий глузд, ми також багато в чому завдячу- ємо своїм предкам. Наприкінці серпня 1939 року, за кілька днів до початку чергової світової війни, під час дослідження печери Штадель (Stadel), поблизу міста Ульм в землі Баден-Вюртемберг, архе- олог Отто Фельцінг98 виявив сотні осколків кістки. Зібрати їх до купи не встигли, оскільки почалась війна і власне минуле людей перестало цікавити. 98 Отто Фельцінг (Otto Völzing, ⋆06.08.1910 - † 28.04.2001 роки) - німецький ге- олог та археолог. Під час війни був членом Ваффен СС і, повернувшись з полону, пройшов денацифікацію, отримавши заборону працювати за фахом. Тому в по- дальших розкопках приймав участь тільки в якості робітника. - 192 -

- XVIII - Для людства тоді важливішим став порятунок власного майбут- нього. Тільки трьома десятками років пізніше було помічено схо- жість шматків, і з них, після ре- тельної праці, вдалось зібрати ці- лісну фігурку людини з головою лева. Не кажучи вже про худож- ню цінність цієї фігурки, шта- дельський людино-лев – це зна- хідка одного з перших втілених в життя витворів уяви. Ми не можемо знати для чого вирізьблено цю фігурку, але якась мета, напевне, була, і була вона важливою, бо, не так давно, в тій же печері було знайдено ще одну, трохи меншу, фігурку людини з головою лева. Чи був це амулет, ідол чи якийсь інший релігійний символ? Хтозна... Але, напевне можемо сказати, що сорок тисяч років тому незнаний але геніаль- ний скульптур вирізьбив з маму- тової кістки один з перших в іс- торії людства мемів. Адже з тих пір лев є одним з найбільш знаних Людина з головою лева. Штадель символів сили, мужності, шляхет- ності, хоробрості й відваги. І не злічити держав, міст, шля- хетських родів чи торгових фірм, в гербі яких намальовано цього звіра. Недалеко у часі та просторі від Штаделю, в чеському Брно було знайдено фрагменти фігурки дуже схожої за стилем, яку яку можна трактувати, як першу відому нам ляльку. Вельми непросту ляльку. Це фігурка чоловіка, вирізана, звичайно ж, з мамутової кістки, та ще й з яскраво зазначеними, може на- віть, дещо гіпертрофованими первинними статевими озна- ками. Але не тільки цим вона привертає до себе увагу. Вгорі й внизу тулуба цього чоловічка є дірки, щоб пропускати через них мотузку і приєднувати до тулуба ручки та ніжки. Себто, маємо ляльку з рухомими кінцівками, яка напевне, не була іграшкою для дітей. Мабуть, це якийсь з інструментів магіч- ного впливу на людей. - 193 -

- XVIII - Можливо, така лялька по- трібна була, щоб насилати вро- ки. Або маніпулювати людьми. Не випадково схожих ляльок, зрештою, так само, як і людей, котрими керують інші люди, ми називаємо маріонетками. Можна б навіть говорити, що це не тільки важлива, з нау- кової точки зору, знахідка, але й дуже символічна. Оскільки, наш соціум все більше нагадує спільноту ляльок-маріонеток, якими дуже ефективно управ- ляють сторонні сили. Бо істо- рія людства – це ще й історія еволюції маніпуляції людини людиною. Спочатку було все просто - в первісному суспіль- стві люди повинні були трима- Лялька з Брно. тись купи, щоб вижити, а для Реконструкція цього треба було разом полювати, по-справедливості ділити здобич, уникати конфліктів із подібними до себе і швидко за- вчати корисні моделі поведінки. Але з розвитком суспільства і з появою все нових та нових моделей поведінки вибирати з них корисні стало все важче. А що мозок людський, здійсню- ючи будь-який вибір, насамперед керується емоціями, то й вибирає він насамперед ті моделі, які запевнюють йому задо- волення або принаймні допомагають уникнути страждання. Будь-які меми, які обіцяють це зробити ставатимуть прі- оритетними і завдяки цьому люди, що здатні створювати та поширювати відповідні меми можуть довільно керувати будь-яким людським спільнотами. Це означає, що коли рані- ше, нашим тваринним предкам потрібні були сотні тисяч ро- ків, а часом і зміни у фізіології, для того, щоб закріпити якусь нову модель поведінки, то людям для того щоб поміняти со- ціальний порядок, характер міжособистісних стосунків, еко- номічну діяльність і інші форми поведінки вистачає кілька, ну, може, кілька десятків років. І не змінюючи, при цьому, ні структури ДНК, ні системи інстинктів, ні будови тіла. І чи не мав рації Наполеон, коли казав, що уява керує світом? Що- правда, змовчавши при цьому, що насправді світом керують ті, хто керує уявою. - 194 -

- XVIII - Втім, здатність уявляти не далась людству легко. За все є свою плата і щось отримуючи ми,зазвичай, щось повинні втратити. Заради того, щоб мати можливість жити в світі ви- гаданих образів, наші предки заплатили дорогу ціну. Цією ці- ною були екстрасенсорні здатності наших предків. Зрештою, вирок їм було оголошено, ще в момент винайдення вогню. Страх надалі залишався основним методом, який люди вико- ристовували проти інших живих істот, однак інструментом його став вогонь, а потім технології, що перетворювались в зброю. Уява ж стала нашою людською зброєю проти самих себе. Розмірковуючи про втрачені людством здатності до те- лепатії, Наталія Бєхтєрєва99 зауважила, що суспільству вони просто невигідні, незважаючи на те, що здатності ці ще не втрачені цілковито і, при певних умовах та прикладених зу- силлях підлягають відновленню: Якщо всі люди будуть знати про думки один одного, то жодне суспільство не зможе існу- вати, адже будь-яке суспільство - це, у певному сенсі, прихо- вування якоїсь інформації. І це правда, бо оскільки силою, що керує нашим суспіль- ством є уява (це у позитивній своїй іпостасі) та брехня (та ж сама уява тільки із знаком мінус) то наявність телепатії просто знищила б цю силу – знаючи думки та наміри один одного ми втратили б можливість один одним маніпулювати. Спроможність до маніпуляцій стала ще одним із ключів до успіху Homo sapіens. У поєдинку один на одним переможцем, швидше за все, став би неандерталець, але там де потрібна була уява і хист до вигадки – неандерталець пасував. Тоді, коли люди вже чу- дово вміли вигадувати небилиці і навіть брехати один одно- му, неандертальці залишались кристально чесними істотами. І ця неандертальська чесність, викликана браком уяви, стала гальмом їхнього розвитку. Світ пересічного неандертальця замикався всередині його невеликої сім’ї і ніяк не хотів роз- ширюватись, тоді як світ людей весь час розростався і дуж- чав, поповнюючись і матеріальними речами, і новими знан- нями і уявою. А, оскільки, знову згадуючи Ейнштейна, уява є важли- вішою від знань, то завдяки цьому еволюційному надбанню, люди все далі й далі відривались від своїх конкурентів, поки не залишили їх далеко позаду. 99 �аталья Пєтровна Бєхтєрєва (⋆07.07.1924 – †22.06.2008 роки) - російська нейрофізіолог, доктор медичних наук, професор. В 1990-2008 роках - науковий керівник Інституту мозку людини. Онука Володимира Бехтерєва. - 195 -

- XIX - РОЗДІЛ XIX Доісторичні українці: скільки їх було? Економічні зони України часів кам’яної доби. Історія дослідження Гінцівської стоянки. Кістяні жит- ла. Межиріцька мапа: доісторичні картографи. Амвросіївські мислив- ці на бізонів. Хто відкрив Америку? Мізинські дива. Музичні інстру- менти кам’яної доби. Чому люди слухають музику? Доісторичний наручний календар. Магія вишиванки. Зигмунд Фройд: не ту науку назвали археологією. Творці цивілізації. Так що в Україну люди прийшли уже з певним арсеналом знань та навичок, які їм тут дуже згодились. Бо умови жит- тя на землях майбутньої України тоді були важкими. Хоча все пізнається в порівнянні. Для людей, що вперше побачили береги Дністра та Дніпра ця земля могла здатись землею обі- тованою. Пік зледеніння минув і льодовик рік за роком по- вільно відповзав на північ. За ним, рухались звірі, які звикли до життя в субарктичному кліматі. А за ними йшли мисливці, які звикли на цих звірів полювати. В Україні відомо понад тисячу пам’яток кам’яної доби. Більш ніж певним є те, що насправді в ті часи терени нашої країни були заселені значно щільніше, але за тисячі років час витер сліди людських поселень, а знахідки, які дійшли до нас, в переважній своїй більшості, зроблені випадково і пов’язані з господарською діяльністю наших з Тобою сучасників. Тим не менш, навіть вони, ці випадкові знахідки можуть розпові- сти досить багато. Наші предки жили невеликими групами з кількох сімей, поєднаних родинними зв’язками, в більш-менш постійних поселеннях, які, в нашій науковій літературі, прийнято на- зивати, стійбищами. Такі поселення ставили, зазвичай, по- руч із традиційними шляхами сезонних міграцій об’єктів по- лювання або неподалік від родовищ кременю. Тут постійно мешкали жінки й діти, а чоловіки знаходились тут зимою та в перервах між численними мисливськими виправами. Коли дичини, в радіусі кількох денних переходів довкола поселен- ня, меншало, а це ставалось протягом кількох років, поселен- ня переносили в інше заздалегідь облюбоване, зручне місце. Втім, природа теж вносила поправки в маршрути цих подо- рожей. Останнє Вюрмське зледеніння100, окрім всієї Сканди- навії та півночі Європи, накрило собою ще й Альпи та Карпа- ти, наморозивши там велетенську гору льоду, яка, фактично, розділила континент на дві частини – східну та західну. 100 Вюрмське зледеніння, вюрм - останнє зледеніння в Альпах і Центральній Європі. Назва на честь річки Вюрмс (Würmsee) у Баварії. - 196 -

- XIX - Як на сході, так і на захо- ді, люди, втративши колишню єдність, розпочали створення своїх власні матеріальні куль- тури. Ці культури були схожи- ми між собою, бо поставали на спільній основі, що отри- мала спадок неандертальців та навички нових європейців, отих семи кланів людей, що прийшли сюди в різний час із Близького Сходу. На заході ж з’являється солютрейська культура, наз- вана так на честь стоянки Со- лютре (Solutré, департамент Сона та Луара у Франції). А на сході – граветська (від печери La Gravette у французькому департаменті Дордонь). Люди граветської культури. До граветської культури Реконструкція за черепами належали майстри з Дольні Вестоніце так само, як і перші люди, що розселились на землях України. Чи були ці люди єдиним народом? Важко сказати, але швидше ні, аніж так. Бо єдність матеріальна, ще не означає єдності духовної, ре- лігійної чи навіть етнічної. Коли через багато тисяч років археологи майбутнього почнуть розкопувати верстви євро- пейської культури початку двадцять першого століття, то, напевне, повсюдно – і в Києві, і в Осло, і в Лондоні, і в Бєл- граді вони знайдуть однакові пляшки від кока-коли, однако- ві будівлі фаст-фудів, однакові машини та телефони, однако- ві недопалки (ну, може в Києві трохи більше) і багато інших схожих речей, хоча це зовсім не означатиме, що їх залишив один і той самий народ. Та, хоч там як, але спільна міфологія у цих людей була. Наприклад, у граветських поселеннях по- всюдно зустрічаються фігурки венер, яких значно менше в солютрейських поселеннях. Дослідження палеолітичних поселень в Україні показали, що тут, починаючи з двадцять третього тисячоліття до Різдва Христового, почали творитись регіональні субкультури. Тоб- то, навіть на початку свого існування прапрапраукраїнське населення було неоднорідним. Причиною цієї диференціації були різні способи господарювання. - 197 -

- XIX - На півночі України, з центром у Середньому Подніпров’ї, та в басейні Десни, спеціалізованим об’єктом полювання пер- вісних мисливців були мамути. Люди, що жили тут в ту пору, практично цілковито пов’язали своє життя з видобутком цьо- го звіра. Терени, на яких тисячами років жили мисливці на мамутів, – жили, виховували дітей, будували свої чудернаць- кі будиночки зі шкір та кісток волохатих гігантів, – археологи називають Дніпровською або Центральною історико-куль- турною областю. Голова людини (автопортрет?) вирізьблена з мамутової кістки. Дольні Вестоніце В середній течії Південного Бугу і за дніпровськими по- рогами знаходилась територія мисливців на бізонів. Тут, у степу, вони були найкращою дичиною. Це, звичайно ж, по- требувало особливих навичок, відмінних від навичок полю- вання на мамутів чи оленів. Тому поселення, що знаходяться там, помітно відрізняються від дніпровських. Вони входять до Південної області мисливців на биків. А от на Волині, Поділлі та Галичині також виявлено чи- мало стоянок того ж періоду, що й поселення мисливців на мамутів. Однак, в культурному відношенні ці пам’ятники є вже іншими. Це територія мисливців на північних оленів. А полювання таке вимагало цілком іншої організації, інших на- вичок та інших знарядь. Очевидно, ще в пізню кам’яну добу постало якесь підґрунтя для трьох головних українських регі- онів – центрального, південного і західного. - 198 -