Історія Казанківського краю

Дмитро-Білівка У власності селян - 60 коней, 30 лошат, 136 волів, 100 корів, 203 голови молодняку, 169 овець простих і 4000 тонкорунних. Сільське товариство володіло 1424 дес. землі. За національним складом населення складалось з «малоросів» - 307 чол. Дані про села Новоукраїнка та Малоданилівка у вказаних джерелах відсутні. Сьогодні село Дмитро-Білівка – центр сільської ради, розташоване на півночі Казанківського району. Сільській раді підпорядковані села: Білівка, Новоукраїнка, Нова Висунь, Малоданилівка. Дмитро-Білівська сільська рада була утворена в 1920 році і за цей час декілька разів змінювала свої межі. Спочатку від території сільської ради відокремилась територія нинішньої Дмитрівської сільської ради, а потім – Новоданилівської. Але завжди її очолювали мудрі керівники. Згідно архівних даних сільську раду очолювали: 1949 Вишневецький І.С. 1950-1953 Шевцов М.В. 1953-1963 Носик І.Ф. 1963-1964 Колєсник Н.Н. 1964-1966 Олійник Ф.С. 1966- 1970 Носик І.Ф. 1970 -1971 Хрущ М.О. 1971- 1972 Проценко І.П.. 1972- 1974 Брижатенко М.В. 1974- 1975 Кузюк А.О. 1975-1976 Кузьмін М.І. 1977, липень Олійник Ф.С. 1.07.1977 по01.09.1978 Кузьмін М.І. 01.091978 – 01.09.1980 Саченко І.В. 01.02.1980 – 01.03.1981 Двірник С.М. 01.03.1981 ¬¬¬ 01.07.1982 Пісоченко С.П. 01.07.1982 - 01.03.1985 Кузьмін М.І. 01.03.1985 - 01.04.1990 Капуста А.В. 01.04.1990 – 01.04.1998 Капуста Т .М. 01.04.1998 - 01.01.2006 Риженко М.Г. 01.01.2006 - по т/ч Онищенко З.А. Базовим господарством для населених пунктів сільської ради був колгосп імені Чапаєва, що був створений у 30-х роках минулого століття і діяв як колгосп ім.Чапаєва до 1992 року, потім був реорганізований в КАСП ім.Чапаєва, в 2000-му році став СГВК «Світанок» і вже в 2001 році на його базі було утворено ТОВ «Світанок». Довгі роки колгосп перебував у числі відстаючих у Казанківському районі та завдяки невтомним трудівникам став одним з кращих. В різні роки колгосп очолювали : 99

Дмитро-Білівка 1959-1962 - Майборода 1962 – 1967 - Денисюк Іван Степанович 1968-1969 - Коріновський Михайло 1970-1975 - Олійник Федір Семенович 1975-1978 - Мерзлікін Віктор Андрійович 1978 - Абрамов Микола Іванович 1979 - Чіпак Іван Іванович 1984-1985 - Сорочинський Микола Іванович В 1986 році колгосп очолив Лапоха Валерій Іванович, з приходом якого господарство значно покращило показники господарювання. Багато зроблено в соціально-культурній сфері життя села: заасфальтовані дороги, побудовано багато житлових будинків, дитячий садок, типове приміщення сільського будинку культури, посаджено фруктовий сад. Будинок культури З`явилася пасіка на 120 бджолосімей, яку доглядав Феник В.І., тваринницькі ферми, тракторні бригади. Пам'ятний знак воїнам-визволителям Приміщення сільської ради На даному етапі розвитку та реорганізації сільськогосподарського виробництва в селі діє «ТОВ ПЛАЙ ЛТД», яке очолює Мкртчян Г.В. 100

Дмитро-Білівка Гордістю села є його уродженець Іван Гаврилович Богдан, який народився в селянській родині. Його свідомі перші кроки пов’язані зі школою та рідним колгоспом. Боротьбою Богдан почав займатися в 22 роки під час служби в армії, а в 30 вперше став чемпіоном СРСР, у 32 – поїхав до Риму дебютувати на Олімпійських іграх. На ХVII Олімпійських іграх у Римі в 1960 році став олімпійським чемпіоном. Майбутній олімпійський чемпіон народився в селі Дмитро-Білівка на Казанківщині. Першим його тренуванням була праця в місцевому колгоспі. Саме там, Іван усвідомив значення і якусь магічну силу багато раз почутого від старших слово “треба”. Потім це слово багато разів чув із вуст тренерів, керівників радянських спортивних делегацій і не раз допомагало воно атлету через “не можу” класти на лопатки супротивника. Тоді ж на неозорих степах українського півдня, Іван, як і всі його ровесники – сироти і напівсироти, зроставши в період окупації – працював від зорі до зорі. Коли радянські війська визволили його село, Богдану виповнилось шістнадцять, але він був мабуть самим старшим серед чоловіків, що залишились в селі. І в силу цього, а також по причині своїх індивідуальних, богатирських даних – кремезний, майже двохметрового зросту – він працював на самих важких роботах: в кузні, на току, трактористом. Іван, обертаючи металевою ручкою, запускав двигуни “залізних коней”. Про нову техніку лише мріяли, запчастин теж не було. Цінували колгоспники силу, природний розум Івана Богдана і його дотепне гостре слово. Ці якості стали в нагоді йому в армії. Щоправда, шинель, чоботи, гімнастерку і пілотку йому підібрали з великим зусиллям. Солдат брався за будь – яку роботу. Спортивний від природи Іван, коротаючи солдатські будні, з задоволенням плавав в басейні, бігав на різноманітні дистанції, стрибав в довжину і висоту, штовхав ядро і метав молот, грав в баскетбол. Йому в частині запропонували спробувати себе в боротьбі, про яку він не мав ні найменшого поняття. У відповідь на таку пропозицію сказав: “Не хочу сорому. Я не знаю жодного прийому, мене зразу покладуть на лопатки!...” - А ти, Ваню, не квапся відмовлятися, умовляв мудрий командир. Піди хоча б на одне тренування. А там видно буде. Перший тренер був дуже делікатний з новачком. Він попросту запропонував стати йому в партер і просто дати опір супротивнику, одному 101

Дмитро-Білівка кремезному спортсмену. Хіба міг наш Іван поступитися комусь, хоча й навченому. І він не поступився. Ранком слідуючого дня лише ціною неймовірних зусиль піднявся волочити команді: “Підйом!” При цьому, а ні ногою, ні рукою не міг поворухнути, ні спину повернути. Старшина порадив для початку розім’ятися. Богдан сказав, що для початку він намне боки вчорашньому спаринг – партнеру. Тренер був задоволений: такого бійця можна сміливо везти на змагання, честь частини не осоромить. Відвідавши декілька тренувань Іван осягнув лише ази боротьби, скажімо так, про тактику бою мав дуже віддалене представлення, визначене одним із “спеців”: “Використовуй, Ваню, свою недюжину силу – хватай і кидай”. Він так і робив, без особливих труднощів дістався до фіналу. Опонентом його вирішального поєдинку був старшина надстрокової служби Хома Безродний. Поступаючись Богдану фізичною силою, він отримав легку і невимушену перемогу, за рахунок техніки, тактики і стратегії. Іван зрозумів, що його арсенал потребує розширення і почав серйозне ціле направлене тренування під керівництвом Василя Бровченка. Три роки потому дебютуючи в чемпіонаті СРСР Богдан завоював бронзову медаль. Посипались запрошення на міжнародні змагання. І там, кладучи на лопатки таких авторитетів, як швед Свенссон, турок Каплан, угорець Коама, чех Кубат, німець Дитріх, український борець примусив говорити про себе з повагою. Римська олімпіада. Для змагання борців на Олімпіаді 1960 року в Римі виділено приміщення старинного храму – базиліка Массенцо. Жара в Італії була неймовірна, ртутний стовпчик не опускався нижче + 40 градусів. -Я через декілька десятиріч відчуваю ту пекельну спеку, - згадує Іван Гаврилович Ознайомившись з результатами жеребкування, я спочатку засмутився, а потім... потім пішов спати. Перед поєдинком я повинен подрімати. Перший опонент – турок Турман виявився не таким вже страшним “чортом”, як його малювали. Чиста перемога Богдана уже на третій хвилині поєдинку. Наступний поєдинок – з німцем Дитріхом, срібним призером Олімпіади – 56. Турнірна ситуація і спортивний досвід українця, якого прозвали Іван Мудрий, підказували: потрібна нічия. Ця захоплююча дуель прикрасила б будь – який фінал: німець рвався до перемоги, безперервно атакуючи Богдана, який здавалось ледве тримався на ногах від утоми. А все ж необхідний результат нашим земляком було досягнуто. Далі – поєдинок зі шведом Свенссоном, потім зі 136 кілограмовим гігантом із Чехії Кубатом. В другій половині зустрічі зі шведом, українець зненацька відчув різкий підупад сили. Його колихало з однієї сторони в другу, здавалось, доторкнись до Івана пальцем – він впаде. Але і Свенссона в умовах такої жари втомився не менше. Можливо, згадавши з дитинства знайоме “треба” Богдан зібрав невідомо якісь сили, різко пішов вперед, вдарив супротивника грудьми і через мить звалив 102

Дмитро-Білівка його. Перемога була стратегічною, - в протистоянні з чехом Богдана влаштовувала нічия. Не самий видовищний поєдинок став для українця самим пам’ятним, тому що приніс “олімпійське золото”. Через деякий час його груди прикрасили значок заслуженого майстра спорту, орден Трудового Червоного Прапора. Потім – остання “велика” медаль – чемпіонська нагорода світової першості в Японії. Завершивши кар’єру, Богдан зайнявся тренерсько – викладацькою роботою в Київському суворівському училищі. В запас пішов у званні майора. Але для всіх шанувальників боротьби Іван Гаврилович Богдан був і є генералом. Ось такий наш земляк із с. Дмитро-Білівки. 103

Каширівка 104

Каширівка Село Каширівка – центр сільської ради, розташований за 37 км від районного центру на північ і за 5 км від залізничної станції Висунь Придніпровської магістралі. Населення 428 чоловік. В селі є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, в якій навчається 100 учнів. Педагогічний колектив – 15 учителів. В селі діє ФАП, в якому надає допомогу досвідчений фахівець, чарівна жінка, депутат районної ради Горбачевська Галина Миколаївна; сільський будинок культури; бібліотека-філія, поштове відділення. Село було засноване в 40-і роки ХІХ ст. До кінця ХІХ століття село розрослося в зв'язку з добуванням тут граніту. До цього часу в долині річки Висунь, в місці, де вона впадає в Боковеньку, гранітні скелі утворюють ніби водоспад. Місцями гранітні скелі підносяться заввишки до 5-6 метрів. Назва села походить від прізвища «Каширін», але потім простувалась та набула назву Каширівка. Першими поселенцями села були 11 сімей, куплених паном на території теперішньої Кіровоградської області у пана Каширіна. Ці 11 сімей були поселені на місці теперішньої Каширівки. 7 сімей, виміняних за собак, поселили на протилежному боці балки Каширівки і назвали Малою Каширівкою. Господар кріпаків Малої Каширівки помер від чуми, залишивши двох дочок. Опікунами їх став господар Каширівки. Дівчата, дочки кріпосника, були малолітніми, тому село назвали Малолітнім. Коли вони виросли, якимись неправдами все добро дівчат переходить до рук опікуна. Було об'єднано землі обох сіл і село Малолітнє стало називатись Малою Каширівкою. Ця назва залишилася до цього часу. Село Каширівка було кріпосним. Через кілька років після поселення одинадцяти сімей кріпосне село виросло і нараховувало 60 дворів. Після земельної реформи в 1861 році, кріпаки одержали землю на викуп. Середні мали 170 десятин землі. Поміщик - місіонер Бобешко мав до тисячі га землі, конезавод, вирощував коней для армії, а також для змагань. Багато селян – стариків, жителів села , які в дитинстві служили у пана, розповідали,що своїми кіньми пан Бобешко 105

Каширівка їздив на змагання до Лондону, в Париж і інші міста Західної Європи. З ним їздив і селянин Шелест Марко, який хлопчиком прислуговував панові. Поміщик мав красивий палац над ставком. В саду біля палацу був парк. Прибутки поміщика були великі, але село було бідне. З 1900 року в селі було 350 дворів, два млини-вітряки, олійниця. На місці, не виїжджаючи, можна було купити все – працювало 3 крамниці, а в 1905 році школа прийняла перших учнів. Спочатку в ній було лише 4 класи, а згодом стало сім. І в кожному класі – до 30 дітей. В селі було 35 криниць, працювали дві кузні і дві теслярні. До 1915 року не було освітніх закладів. Навчання грамоти проводилось на квартирі заможних селян. Як і по всій Росії до революції в селі Каширівка було дуже мало освічених людей. Це могла бути лише вчителька, або піп, або управитель маєтку. До революції в 1910 році навчав дітей Шелест Іван, він був грамотною людиною, бо працював писарем. Коли в 1917 році відбулась революція, поміщик Бобешко втік із села, а селяни забрали землю і розділили її між собою. Каширівська громада одержала 1800 га землі, на якій стали господарювати більше 100 господарів. Після революції в селі було відкрито початкову школу для дітей бідняків. Багато змін пройшло в селі Каширівці. З початкової школи, яка існувала до 1951 року, було утворено семирічну школу, а потім – восьмирічну. Першим директором семирічної школи був Позняков Юхим Феодосійович. Миколаєнко Марія Опанасівна першою в селі закінчила педагогічний інститут. Довгий час директором школи працював Ніколаєнко В.П. В семирічці працювали Рєзник Катерина – вчителька історії, Каліновська – вчителька мови, Погрібний Володимир Миколайович – фізик-математик. В 1929 році була проведена колективізація сільського господарства. На території села Каширівка утворилось два колгоспи: імені Дзержинського та імені Перемоги. Спочатку не всі селяни вступили в колгосп. Були люди, які шкодили цьому. Першим вступив в колгосп Ярий Тихон Памфілович. Першим головою колгоспу був Омеленчук, а потім Шелест Іван Григорович. Першим комсомольцем на селі був Погрібний Микола Кузьмович. Вступив він у комсомол у 1923 році. Микола Кузьмович розказував, що дружно брались комсомольці за створення колгоспу, за руйнування всього старого і непотрібного. Пам’ятає він, як всі комсомольці з своєю художньою самодіяльністю на Паску пішли в село Щорбино до церкви і відкрито стали розповідати людям про релігію. Їх прогнали, але на цьому вони не зупинились і вирішили кожної неділі ходити туди і роз’ясняти людям. Техніка в колгоспі з’явилась в 1935 році. Номер першої автомашини був ФС 19-9 на ній працював Миколаєнко Петро. 106

Каширівка Настав грізний 1941 рік. Велика Вітчизняна війна чорним крилом торкнулась нашого села. 200 чоловік боронили землю, 98 з яких не повернулись до рідного порогу, 104 одержали бойові нагороди. На їх честь в селі споруджено меморіальний комплекс. Пам’ятають земляки і про подвиг односельчанина, штурмана військово-транспортного літака „ЛИ-2” №4076 Володимира Плохого, про долю якого рідне село не знали 50 років. Коли прийшли німці в село, вони зруйнували господарство колгоспу. Знищили техніку, забрали худобу. Тяжкі були роки. Після визволення села люди з повними силами взялись за відбудову господарства. В перший рік майже повністю виконали план хлібоздачі. В селі працював лише один трактор, орали плугами, косили жатками і в’язали снопи вручну. Але хоч як було важко, господарство було відбудовано. Ще в 1936 році частина землі колгоспів ім. Дзержинського і „Победы” була передана в радгосп, який утворився в сусідньому Долинському районі Кіровоградської області. В 1951 році було проведено укрупнення колгоспів. На території Каширівки утворився один колгосп ім. Дзержинського, що об'єднав в собі колгоспи „Побєда” і „Зелені лани”. У 1958 році колгосп ім. Дзержинського з'єднався з колгоспом ім. Будьонного. Починаючи з 1975 року колгосп очолювали: • Помазан Микита Григорович • Тепленко Володимир Федосійович • РябчинськийОлександр Петрович • Дем’янськийВасиль Никифорович • Кузюк Анатолій Олександрович • Назаренко Анатолій Іванович В результаті аграрних реформ КСП ім. Дзержинського було реорганізовано в CГВК „Зоря”, на базі якого в 2001 році було утворено : ТОВ „Гамма” - директор Мкртчан Гарнік Володович; СФГ „Росток”- голова Овчаренко Юрій Григорович; ПП „Клан” - директор Озерян В’ячеслав Анатолійович. В 1960 році село електрифіковано і радіофіковано. 107

Каширівка В 1988 році була відкрита нова, світла. простора 10-річна школа, збудована колгоспом. В школі був лінгафонний кабінет, кабінет хімії, майстерня. Директором школи був Ніколенко Анатолій Андрійович. Його дружина – Ніколенко Людмила Іванівна, викладала хімію та біологію. Саме завдяки наполегливості подружжя Ніколенків Каширівська школа з восьмирічки перетворилася на навчальний заклад I-III ступенів. В ті часи в школі навчалося близько 200 учнів, що проживали на території Каширівської сільської ради. Педколектив школи налічував 20 чоловік. Семеро з них мали вищу освіту, п'ятеро – середню-спеціальну. Двоє з них, а саме Божук С.М., та Червотока В.С. і по теперішній час сіють вічне, добре, мудре серед підростаючого покоління. В 1998 році в колектив Каширівської ЗОШ вливається колектив Новоскелеватської ЗОШ 1-2-го ступенів. В 2004 році в селі Новоскелеватка було закрито початкову школу. Учні 1-4 класів та вчитель з вищою освітою, педагог по покликанню Іщенко Лідія Юхимівна влились в колектив Каширівської ЗОШ. Сьогодні в школі працюють педагоги, фахівці своєї справи: Мулява Л.І., Нирко Н.М., Михальчук Г.М., Нечепур К.В., Дмитрієва Г.В., Киричук Л.І., Астахова В.Л., Іщенко Л.Ю., Божук С.М., Червотока В.Є., Горбань Т.В., Швагер С.О., Горбачевський В.М. Сьогодні в селі працюють 18 приватних підприємств; 12 селянських господарств; 13 орендарів; 5 магазинів; дитячий садок. В селі дії водомережа. Село Каширівка займає вигідне положення. Воно розташувалося за 3 кілометри від станції Висунь, яка в 2009 році відзначила своє 135-річчя з для відкриття руху поїздів через цю станцію. Тому з села легко поїхати в усі кінці України. Майже всі будинки села розташовані фасадами у двір. В кожному дворі є окремі приміщення для худоби, птиці. В багатьох дворах є літні кухні. Память про загиблих воїнів-інтернаціоналістів – це гірка пам’ять. Казанківщина гордиться своїми синами і водночас сумує, тужить за тими, кого вже немає серед живих. Серед них - Сергій Миколайович Алхімов – посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. Народився Сергій Алхімов 7 грудня 1965 року в селі Неудачне Каширівської сільської ради Казанківського району. Тут він виріс, вчився в школі, а потім у Криворізькому ПТУ і одночасно відвідував курси парашутистів при організації Добровільного Товариства сприяння армії, авіації і флоту. 108

Каширівка Під час літніх канікул працював у рідному колгоспі ім. Дзержинського. Був помічником комбайнера, трудився на току. Навесні 1984 року, земляки провели його на службу до лав Радянської Армії. Односельчани тепло відгукуються про нього. Відзначають його врівноваженість, допитливість, енергійність. Юнак дуже любив художню літературу, захоплювався фантастикою. Йшов у армію спортсменом – розрядником з парашутного спорту. Служив Сергій в Афганістані в складі обмеженого контингенту повітряно - десантних військ. В одному з боїв взвод, в якому був і Сергій, одержав завдання заволодіти дувалом, де залягли душмани. Не довелося хлопцеві повернутися додому. Він прийняв на себе смертоносний метал, рятуючи товаришів, своїм тілом накрив гранату, кинуту душманами. А служити залишилося зовсім мало. Сергій не помер. Він живе в пам`яті земляків. Його ім’ям названа вулиця в селищі Казанка. А на околиці села Неудачного стоїть обеліск С.М.Алхімову, як символ вірності військовому обов’язку, взірець солдатської дружби й гіркий спомин про війну в такому далекому Афганістані. Щороку, 15 лютого члени районного клубу “Патріот Казанківщини” (керівник Пойда О.Я., директор районного народного історичного музею), колишні воїни-афганці виїжджають на могилу С.Алхімова в село Неудачне Каширівської сільської ради. Біля пам'ятного знака С.Алхімова проводиться мітинг, в якому беруть участь учні Каширівської, Миколо-Гулаківської, Новоданилівської ЗОШ, делегації від територіальних громад району. Щороку на базі Казанківського РБК проводиться районний конкурс патріотичної пісні “Афганістан звучить в моїй душі”. Видатним уродженцем села Новоскелеватка Каширівської сільської ради є Павло Прокопович Глазовий, відомий український поет-сатирик. Заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій ім. Остапа Вишні, П. Сагайдачного, І.Нечуя-Левицького, Наталії Забіли, поет – сатирик Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелеватка Казанківського району в родині селянина Прокопа Павловича, в якій крім Павла були сестри Марія, Любов і брат Олексій. У Новоскелеватці пішов до 109

Каширівка школи. В тридцятих роках після колективізації сім’я Глазових переїхала до Кривого Рогу. Павло Прокопович навчався у Новомосковському педагогічному училищі, вчителював у селі Кірове, Щорсівського району. Навчався у військовому училищі міста Орші в Білорусії. Учасник Великої вітчизняної війни, був в діючій армії з 1941 по 1946 рік. Захищав Ленінград, пережив блокаду, мав бойові нагороди. Після служби в армії продовжує навчання у Київському педагогічному інституті. Друкується з 1940 року, виступає як гуморист і сатирик. Працює переважно у жанрах співомовки, віршовані гуморески, байки. Павло Прокопович одинадцять років працював заступником головного редактора журналу “Перець”, пізніше заступником головного редактора журналу “Мистецтво”. За досягнення в літературній творчості П.П.Глазового нагороджено державними відзнаками. Лауреат премії Петра Сагайдачного 1966 року. З 1968 року – член Спілки письменників СРСР,Заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена «За заслуги». За роки своєї творчої діяльності Павло Прокопович підготував більше 20 збірок гумору та сатири. Він автор поеми “Слався, Вітчизно моя!” (1958 рік), книги “Великі цяці” (1956 рік), “Карикатури з натури” (1963 рік), “Коротко і ясно” (1965 рік), “Що б вам весело було” (1967 рік), “Мініатюри та гуморески” (1968 рік), жартівлива поема “Куміада” (1969 рік), “Байки та усмішки” (1975 рік), “Весела розмова” (1979 рік), “Хай вам буде весело” (1981 рік), “Сміхослов” (1982 рік), “Вибрані усмішки” (1992 рік), “Веселий світ і чорна книга” (1993 рік), “Сміхослов” (1997 рік), “Байкографія” (1997 рік). Павло Прокопович - автор ряду книжок для дітей: “Пушок і дружок”, “Про відважного Барвінка та Котика-Дзвоника”, “Іванець – Бігунець”, “Перченя”. Багато творів П.П.Глазового друкувалося на сторінках газети “Червоний прапор”, “Голос Казанківщини”. 110

Каширівка З 2002 року на Казанківській землі проходить обласний конкурс читців гумору і сатири «Усмішки Павла Глазового», який згодом став Всеукраїнським, приймаючи учасників не тільки Миколаївської області ,а й з усієї України. На малій батьківщині поета –гумориста, патріарха гумору та сатири вдячні земляки встановили пам’ятний знак на місці де була хата родини Глазових , де народився і зробив свої перші кроки в житті та творчості наш земляк. Також встановлено меморіальну дошку на приміщенні Новоскелеватської початкової школи, де маленький Павлуша отримав свої перші знання. В 1992 році, в рік свого 70 – літнього ювілею наш земляк відвідав рідне село Скелеватку. Виступав Павло Прокопович на засіданні літературного клубу “Світоч” центральної районної бібліотеки, на якому були присутні шанувальники його творчості, ті, кому не байдужий гумор, читачі бібліотеки, школярі . З великим успіхом його зустрічі в Казанці –Казанці, Дмитро - Білівці, Каширівці”. З 2002 року на Казанківській землі проходить обласний конкурс читців гумору і сатири «Усмішки Павла Глазового», який згодом став Всеукраїнським, приймаючи учасників не тільки Миколаївської області, а й з усієї України. ...31 жовтня 2004 року вранці з Києва долинула звістка-напередодні П.П.Глазовий з рідними та односельцями. 1992 р. помер Павло Прокопович Глазовий. Важко повірити, але рівно 2 місяці тому, 30 серпня, вітали його з 82-м днем народження і неначе нічого не віщувало горя. На початку жовтня сміялися на обласному конкурсі “Усмішки Глазового”, переглядали відеофільм про святкування його 80-річчя ( конкурс проходив на базі Казанківського районного будинку культури). Його слово було могутньою зброєю – гострою, влучною, дошкульною. Було і назавжди залишиться в арсеналі нашого поступу, тяжкого, але нездоланного – поступу вперед, до кращого життя. В ці дня ми в зажурі схиляємо голови над його світлою пам'яттю. Його світлий образ, його усмішка, його народне слово залишаться з нами назавжди, бо він поет воістину народний. 111

Каширівка Двохтомник Павла Прокопович“Велика сміхологія” закінчується таким віршем: Коли у мене на могилі Чудесний виросте будяк, Хотів би я, щоб друзі милі Про мене згадували так: Ти пам'ятаєш Глазового: Невже забув? Це ж той Павло, Який життя прожив для того, Щоб людям весело було. І ось пішов він від нас назавжди, за межу вічності... Вічна пам'ять і вічна любов нашому славетному землякові, хай буде йому пухом тепла земля українська! Але пам'ять про видатного земляка живе. Живе в пам`яті його земляків, шанувальників його творчості, які щорічно на початку жовтня приїздять на Всеукраїнський фестиваль конкурс гумору і сатири «Усмішки Павла Глазового». Відвідують рідні місця патріарха сатири і гумору, вшановуючи пам'ять про нього, набираються позитивних емоцій та потенціалу для роботи та творчості. 2010 році члени однієї самої чисельної делегації шанувальників творчості П.П.Глазового «Весела Січ» із Запорізької області у складі незмінних учасників цього фестивалю Володимира Шолтіса, Таміли Тараненко-Дейнеги, Ігоря Крикунова, Ростислава Анасійчука, а цьому році до них приєднався і гуморист Пилип Юрик, посадили молоді дубки біля пам’ятного знаку на тому місці, де стояла хата родини Глазових з надією, що незабаром тут зашумить дубовий гай. А на березі річки Боковеньки посадили жолуді в пам'ять про своє перебування на цій благодатній землі. 18 вересня 2010 року районному центрі Казанка, у просторому холі приміщення районної бібліотеки для дорослих була урочисто відкрита галерея «Видатні казанківці», в якій по праву розміщено портрет Павла Прокоповича Глазового. 112

Каширівка Останнім часом на території Каширівської сільської ради розпочався промисловий видобуток граніту. ТОВ «Надра» чи не єдине нове підприємство, на яке покладено великі надії не тільки Каширівської сільської ради, а й усього району. Підприємство займається масовим випуском продукції з граніту. Тут виготовляють блоки, кубовидний щебінь, плитку та інші вироби з граніту. 113

Лагодівка 114

Лагодівка Село Лагодівка, центр сільської ради, розташоване на лівому березі річки Висуні, за 35 кілометрів від селища міського типу Казанка. До найближчої залізничної станції Інгулець - 22 кілометри. Населення – 498 чоловік. Сільській раді підпорядковані населені пункти Лагодівка, Мар'янівка, Петрово-Висунське, Червоно-Новоселівка, Бурячки. Засноване село Лагодівка в 1896 році. Пан Петровський, який проживав на той час в селі Григорівка, доручив Роману Івановичу Лагоді продавати землю, розташовану біля річки, недалеко від села Григорівка, заможним григорівським селянам. Земля була поділена на квадрати, на яких стояли таблички з номерами ділянок. За цих умов провели жеребкування. Папірці з номерами діставали селяни із Р.І.Лагода шапки, який номер дістався, за таким і заселялась ділянка. Тому заселення відбувалося хаотично, не по порядку. За зроблену роботу Лагода Р.І. не захотів брати ніякої платні, а попрохав пана Петровського, щоб село було названо від його прізвища - Лагодівкою. В 1915 році на цих землях осіли переселенці із села Козельщина Полтавської губернії. В січні 1918 року в селі була встановлена народна влада. На околиці села Мар'янівка археологами були виявлені залишки 2-х поселень епохи пізньої бронзи (кінець 2-го тисячоліття до нової ери) і одне - перших віків нової ери. За часів колективізації заможних селян цих земель виселяли, а переселяли бідних селян з села Григорівка. В 1923 році було створено комітет незаможних селян “Велетень всесвітній”, який очолювала Єрмолаєва Харитина Логвинівна. На початку 30-х років було утворено колгосп “Авангард”. В 1941році в серпні місяці село було окуповане фашистськими загарбниками. На фронтах Великої Вітчизняної війни билися 270 місцевих жителів, 106 з них – загинули, 179 – нагороджені орденами та медалями. Серед них Гуров О.Ф., Лагода Д.К., Драченко С.С., Тетерюк С.С., Козоброд Т.І., Шестопалов Р.М., Лапоха І.М., Павлов О.І. В період окупації з вересня 1941 року в селі починає діяти підпільна антифашистська група, очолена Г.М.Седнєвим, який за завданням Дніпропетровського обкому партії залишився на території району для організації партизанської боротьби. Спочатку це була підпільна патріотична група, яка наприкінці 1942 року утворилась з учасників підпільних груп Казанківського і Володимирівського районів Миколаївської області та Широківського району Дніпропетровської 115

Лагодівка області. Згодом групи були об’єднані в партизанський загін, який вів активні бойові дії, здійснив збройні напади на ворожі гарнізони в селах Троїцько- Сафоновому, Лагодівці, Миколаївці, Романівці. Ось як описуються партизанські дні в книзі Миколи Доброніченка \"Партизанські дні і ночі Миколаївщини\": ...Йшов грізний 1943 рік. Село Лагодівка лаштувалось до сну. Тривожну тишу порушували далекі поодинокі постріли, гавкіт собак та важкий тупіт чобіт німецьких вартових, що боязко ходили по вулиці. Ганна Семенівна Сосєдко, хата якої стояла на околиці села, чекала приходу партизанських зв’язкових. Та вони не з’являлись вже другий день. Добре, якщо їх попередили, що в неї поселились загадкові незнайомці. А якщо ні... Раптом – різкий стукіт у вікно. Почулися німецька лайка, вигуки. Ганна Семенівна пішла відчиняти. Незнайомці розгубилися, побачивши, що до хати ввійшли німецькі польові жандарми. А господарка з радістю і водночас з острахом у одному з фельджандармів упізнала ... Сєднєва. Добре володіючи німецькою мовою, він не дав чужинцям отямитись.: “Перевірка документів. Звідки ви і чому тут? Що ж ви спите, коли саме час ловити партизанів! А може ви і є Сєднєв зі своїм ординарцем? Одягайтесь! У жандармерії розберемось”. За годину обидва поліцаї були в бліндажі підпільників. “Іменем мільйонів замучених!...” Партизани не давали спокою ні на хвилину окупантам. У селах регулярно з’являлися листівки, несподівано псувався телефонний зв’язок. На кожному кроці фашистів чекала кара. ...Стіною стоять над річкою Висунь очерети. Вони мовчазні свідки того, що діялось тут шістдесят років тому. Тут у 1943 році кипів жорстокий нерівний бій. Останній бій Григорія Сєднєва і його бойових побратимів. Ось що сталося поблизу Лагодівки 10 грудня 1943 року. Того ранку до вечора гуділи мотори. Одна за одною під’їздили машини з німецькими автоматниками. Здавалось, фашисти ведуть бій з загоном регулярних військ. Але героїчний опір чинили лише семеро: Г.Сєднєв, Д.Ходін, О.Грузін, Ф. Осика, Брайко, Богатов і Буренін. Вони несподівано потрапили в засідку і всі спроби вийти з оточення були марними. Були тяжко поранені Ф.Осика, Д.Ходін, О.Грузін. Коли кулемет, за яким лежав закривавлений командир, востаннє захлинувся злим “та-та” і замовк, фашисти рвонулись вперед... Підпільники стерпіли нелюдські тортури, але зберегли всі таємниці. А Сєднєва фашисти мучили ще довго. У кабінеті слідчого пораненого Сєднєва очікував пихатий гестапівець Пуфель. В кутку, за столиком, сидів перекладач Лойвіц. –Явки, паролі, місце знаходження бойових груп? В іншому випадку... –Куля чи шибениця? – перервав фашистів Сєднєв. –Помиляєтесь. Такого задоволення обіцяти не можемо, - Пуфель подав знак жандармові. 116

Лагодівка –Фріц, починай! - Здоровенний кат ударом звалив Сєднєва на підлогу. Так почався перший допит. За ним другий, третій... Щоразу в камеру його вкидали вже непритомним. Але щоразу на допит Сєднєв йшов з високо піднятою головою. І ось останній допит. Він мовчав, терплячи нелюдські муки. Йому відрізали вуха, кінцівки рук, обценьками рвали живе тіло. Коли непритомнів, обливали крижаною водою, і все починалося знову. Йому викололи очі і повели вулицями Володимирівки: так буде з кожним, хто чинитиме опір.18 грудня 1943 року, нічого не добившись, фашисти обплутали тіло Сєднєва колючим дротом і кинули його в ополонку холодної Висуні. До визволення краю в міжріччі Інгульця і південного Бугу залишалось трохи більше двох місяців... Пам'ятний знак на місці Пам'ятний знак воїнам- останнього бою Сєднєва визволителям В березні 1944 року прийшло довгождане визволення села від окупантів, яке принесли воїни 82-ї стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 3-го Українського фронту. На честь воїнів - визволителів вдячні односельці встановили в селі Лагодівка пам'ятник загиблим воїнам-визволителям та пам'ятний знак на місці останнього бою Седнєва Г.М. та його бойових побратимів. В селі Бурячки на кладовищі знаходиться братська могила загиблих воїнів. 117

Лагодівка Війна закінчилась. В селі розпочалася відбудова сільського господарства. Силами селян навесні 1945 року була створена городня бригада колгоспу “Авангард”, який в той час очолював Сюльдін Сергій Максимович. Першим городником був Васильєв Тихон Олексійович. Пізніше городню бригаду очолював Гуров Олексій Фадійович - учасник Великої Вітчизняної війни. На початку 50-х років бригаду очолювала Шестопалова Ганна Петрівна, яка працювала на вирощуванні городини до 1983 року. Її трудовий стаж – 55 років. За високі трудові досягнення нагороджена медаллю “За доблестный труд”, в 1966 році нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Виховала і виростила 5-х дітей. Вирощування овочів в колгоспі проводилось болгарським методом. Вага одного помідора досягала 450-500 грамів, а качан капусти важив 10-12 кілограмів. С.М.Сюльдін Г.П.Шестопалова Після війни колгосп очолював Прокіпець Іван Васильович. За час його головування було проведено укрупнення колгоспів ім. Кагановича (село Петрово-Висунське) та “Авангард” (село Лагодівка). В 1957 році до колгоспу “Авангард” приєднується колгосп імені Фрунзе (село Мар'янівка), який очолює Пшеничний Іван Юхимович. В 1968 році колгосп очолював Федоров Олександр Петрович. В 1975-1976 роках - Сторожук Ігор Миколайович. В 1977-1978 роках колгосп очолював Кузюк Анатолій Олександрович, а в 1979-1995 роках – Подобєд Аркадій Федорович. Перша школа на території нинішньої Лагодівської сільської ради була заснована в 1904 році в селі Новоселівка. Новоселівська початкова школа проіснувала до 1952 року. Незмінною завідуючою цієї школи була Бондаренко Ганна Андріївна. Перший корпус школи села Лагодівка було збудовано в 1926 році. Очолила Лагодівську школу Волошина Наталя Матвіївна. Під час війни директором школи був Бульдович Яків Гаврилович. Після війни школу очолювали: Васильєва Віра Данилівна та Козоброд Варвара Пилипівна (до 1954 року). В 1954 році директором школи був Сидоров Іван Феодосійович, його дружина – Любов Федорівна, викладала біологію та хімію. На території пришкільних ділянок був закладений молодий сад, в школі розводили кролів. Була побудована шкільна майстерня, де вчитель праці Чепурно Іван Артемович вчив дітей. Стара школа містилась в 3-х корпусах. Нове приміщення школи було збудовано в 1971 році. 118

Лагодівка Директором школи на той час був Будник Василь Григорович. З 1973 по 1980 рік школу очолював Літвінов Леонід Гаврилович, а з 1980 по 1989 рік – Чепурко Ніна Данилівна. З 1989 по 2000 рік – Вінар Альбіна Василівна. В даний час школу очолює Козоброд Іван Іванович. Відвідують заклад 34 учні. Педагогічний колектив школи в основному складається з випускників Лагодівської школи: Козоборд І.І., Гуров П.В., Гуров В.В., Думанська Т.М., Колєснік В.М., Авраменко О.П. В 1970 році при Лагодівській школі була відкрита музична школа по класу баяна, в якій грі на баяні сільських дітей навчав Гуров Віталій Олексійович. В 1998 році за ініціативою Драченко Наталії Володимирівни було відкрито філіал Казанківської дитячої музичної школи по класу фортепіано. Працівники сільської ради, завдяки своїй невтомній праці сприяли відродженню, розбудові і розквіту села. З 2009 року в селі діє мобільний зв'язок. В 2008 році в приміщення школи відкрито дитячий садок короткотривалого перебування дітей, який відвідують діти всіх сіл Лагодівської сільради. На даний час в дитсадку 10 вихованців. В січні 2011 року виповнилось 65 років з дня утворення Лагодівської сільської ради. Першим сільським головою був Нікітенко Трохим Іванович, а секретарем Колотій Раїса Кирилівна. Певний час сільську раду очолювали: Алхімов М.А., Ліпаков І.М. З грудня 1946 року по березень 1943 – Алхімов Н.Н. Березень 1953-квітень 1955 року – Колотій В.С. 119

Лагодівка Квітень 1955 – серпень 1957 – Сайко П.Х. Серпень 1957-травень 1960 - Сльозко І.І. Травень 1960 – березень 1961 – Войцехівська Н.М. Березень 1961 – березень 1965 – Алхімов Н.Н. Березень 1965- квітень 1967 – Прокопець І.В. Квітень 1967 – березень 1969 – Васильєва Є.Л. Березень 1969 – листопад 1969 – Аксьонова К.М. Листопад 1969 – червень 1971 – Лісовий Яків Пилипович, секретар – Федорова М.К. Червень 1971 – червень 1971 – Кузюк А.О., секретар – Лісовий Я.П. Червень 1973 – квітень 1977 – Озеров М.Г. Липень 1977 – червень 1982 – Козоброд П.Т., секретар Труханова Л.П. Липень 1982-червень 1983 – Шеляг В.А. Липень 1983 – 1987 рік – Антішина Н.М., секретарі Коваленко Н.С., Єрмолаєва Р.Г. 1987 рік – квітень 2000 року – Урус В.М. Липень 2000 – квітень 2002 – Стасів І.І. З квітня 2002 року Лагодівську сільську раду очолює Лагода Олена Іванівна. В 2010 році виборці знову переобрали її на цю посаду. З 1950 року на території сільської ради функціонує Голова сільської ради Лагода О.І. обговорює з Лагодівський сільський клуб. культпрацівниками Антошиним О.В. та Урус Л.В. план заходів з підготовки святкування 110-ї річниці Люди збиралися в ньому зі від заснування села Лагодівка. своїми інструментами (гармошка, гітара, мандоліна, балалайка, скрипка та бубон), розучували пісні, танцювали, відпочивали. На гарбах кіньми їздили по ближніх селах з концертами. Першим завідуючим клубом був О.Хміль, уродженець Дніпропетровської області. У 60-х роках завідуючим клубом працював В.Кучер. Але часи та роки спливали. Після закінчення культурно-освітнього училища в м. Миколаєві додому повернулась жителька села, дипломований спеціаліст Р.Г.Єрмолаєва. В клубі був створений вокальний ансамбль “Мрія” (1984 рік), який займав призові місця в районних та обласних конкурсах. В 1946 році в селі була відкрита бібліотека. Активними засновниками її були бібліотекар Пожаренко К.П. та комсомолець-активіст Лобода П.П. Приміщення майбутньої бібліотеки будували всі гуртом. Спочатку розбирали кам'яні мури і з цього матеріалу зводили будівлю. Фонд бібліотеки спочатку 120

Лагодівка налічував 100 екземплярів. Деякі з них збереглися і до нашого часу. Йшли роки. Змінювалися завідуючі бібліотеки. В 1970 році до книгозбірні прийшла Косенко Л.С., яка найдовше пропрацювала завідуючою бібліотеки . 21 рік вона обслуговувала книгами жителів сільради. Серед односельців КосенкоЛ.С. користувалася великим авторитетом. Її неодноразово вибирали депутатом сільської ради. Сьогодні бібліотечний фонд Лагодівської бібліотеки – філії налічує 6 тисяч примірників книг. Минають часи, роки, змінюються стилі і напрямки роботи, але не змінюється доброта, працездатність наших односельців. Окрасою нашого села завжди були, є і будуть його люди. З 1947 року в нашому селі проживає Мальнєв Семен Максимович. 40 років він пропрацював трактористом в колгоспі “Авангард”. За високі трудові досягнення в 1971 році був нагороджений орденом “Знак Пошани”. Гуров Олексій Фадійович – учасник Великої Вітчизняної війни. Орденоносець. Олексій Фадійович приймав участь у прориві оборони ворога в районі Ковеля, в визволенні міст Лодзь, Кутно, Томакув, Гостинін, Ленчиця, Гнезін, Познань, приймав участь в штурмі та визволенні Варшави, Берліну. Має бойові нагороди. Павлов О.І. – інвалід Великої Вітчизняної війни, має бойові нагороди. Після закінчення війни приїхав в село Лагодівка, приймав участь у відбудові колгоспного життя. Сорокопуд Григорій Семенович, механізатор колгоспу “Авангард” – кавалер ордена “Трудового Червоного Прапора”. Онищенко Сергій Петрович – воїн-афганець, проходив строкову службу в місті Кундугуз, водій-механік стрілкового полку. Після повернення додому працював у рідному колгоспі. Помер в 2004 році. Чепурко Ніна Данилівна. З 1954 року проживає в селі Лагодівка. Після закінчення школи вступила до Криворізького педагогічного інституту. Вчитель хімії та біології. Майже 10 років очолювала Лагодівську 8-ми річну школу. “Відмінник народної освіти”, за сумлінну працю нагороджувалася грамотами. Продовжує сіяти розумне, добре, вічне. 121

Лагодівка Користується повагою серед жителів села, пише вірші, передає свій великий досвід молодим вчителям. В 1930 році в селі була відкрита сільська амбулаторія. З 1974 року працює завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом Грибова Наталія Іванівна, уродженка Оренбурзької області. Більше 35-ти років присвятила вона себе справі служінню людям. Наталія Іванівна - фельдшер вищої категорії, нагороджена знаком “Відмінник охорони здоров'я” та знаком “Відмінник санітарної оборони”. Лагодівський ФАП – кращий в Миколаївській області. Її знають від малого до старого як чуйну, добру людину, яка завжди вислухає і надасть кваліфіковану допомогу. В 90-х роках в селі була створена сільська футбольна команда, ініціатором створення якої був Аркатов Валерій Іванович, на той час заступник голови колгоспу по роботі з молоддю. Ядром футбольної сільської команди є брати Васильєви Олександр і Валентин, Войтенко Олександр, Халілов Сергій, Грибов Микола. Команда завжди приймає участь в товариських зустрічах, в районних змаганнях. В 1998 році колгосп “Авангард” реорганізовано в СГВК “Авангард”, а в червні 2001 року створено приватне сільськогосподарське підприємство “Авангард”. На сьогоднішній день на території сільської ради утворено і 122

Лагодівка працюють 9 селянських фермерських господарств. Жителі села надали в оренду свої земельні частки (паї): ПП “Кузьменко О.І. – 74 чоловіка; СТОВ “Відродження” – 65 чоловік; СФГ “Плеска” – 8 чоловік, ПП \"Литвиненко\" – 11 чоловік, ПСП \"Аграрник\" – 33 чоловіка, ФГ \"Мєліхов\" – 6 чоловік, ФГ \"Умрихін\" – 2 чоловіка; працюють одноосібно – 156 чоловік, погектарно – 23 чоловіка. Сільська рада налічує 3700 га ріллі, загальна ж площа землі – 5607 га. На території села Лагодівка працюють два приватних магазина, в селі Мар'янівка – 1 та готується до відкриття ще один приватний магазин. 123

Миколаївка 124

Миколаївка Історія села Миколаївка розпочалась навесні 1840 року, коли переселенці Летичевського повіту Подільської губернії почали заселяти обидва береги річки Висунь в південному степу Херсонської губернії. Так заселено і територію села в храмове свято святого Миколая. Звідси і походить назва села Миколаївки. Першими переселенцями були Карпишин Степан і Оріховський Лукіян. На жаль, їхні нащадки в даний час не проживають в селі. Якщо перегорнути сторінки історії краю, починаючи з глибин віків, то ми побачимо, що на місці території сучасної Миколаївки археологами відкрито залишки поселення епохи пізньої бронзи – це кінець 2-го тисячоліття до н. е., тобто більше ніж три тисячі років тому. Також знайдено сліди поселень скіфської і половецької культур. Пам'ятками присутності скіфів і половців на території Миколаївської сільради є 16 курганів. На жаль, до теперішнього часу залишилось тільки три не розорених кургани. Вони чекають своїх дослідників, щоб відкрити їм свої загадки і збагатити історію села. З 1840 року розпочався бурхливий ріст і розвиток Миколаївки. До революції в селі налічувалося більше 1500 дворів і близько п'яти тисяч жителів. Для сільської громади було виділено 12 десятин землі (48га). На один селянський двір в середньому припадало від 7 до 15 десятин – в даний час – розмір паю від 9,8 до 17,0 га. Жителі села жили життям свого народу. До 1861 року – кріпацтво, після відміни кріпацтва – наймитування, батракування – робота на поміщиків. Після революції 1917 року настала нова пора. Початок історії цієї пори і подальший розвиток вже пам'ятають довгожителі Миколаївки, багато односельчан. Діти приймають від батьків розпочату ними роботу по розбудові села, своєї кращої долі. Були свої злети, були й зупинки, але ніколи не було вороття назад. З січня 1920 року в с. Миколаївка остаточно встановилась Радянська влада і розпочалась побудова нового ладу. У 2-й сотні організовано Комітет незаможних селян на чолі з Григорієм Желєзняком. В 1922 році пройшов повний розподіл землі, а в 1926 році організовано товариство по спільній обробці Пам'ятний знак на честь членів землі “Зірка”, головою якого був Рибак Павло ревкому Сироїжка С.Т., Озерова Стратонович. А.С., Янковського С.Н Перші колгоспи були організовані в 1929 році: “Нове життя”, “Жовтень”, “Наймит”. В І-й 125

Миколаївка сотні була створена артіль “Зміна” під головуванням Кожустинського Дмитра, котрий першим на тракторі проклав борозну в селі. В І-й сотні в 1929 році були створені колгоспи “Наймит” і “Світова революція”. В 1929 році в селі був один з лідерів Великої Жовтневої соціалістичної революції і Комуністичної партії Орджонікідзе Г.К. Він брав активну участь у створенні колгоспів, зокрема колгоспу “Авангард”, першим головою якого був Демков Василь Остапович. У 3-й і 4-й сотнях також вирувало життя і створювались колгоспи. 1926 рік – “Комунар” – голова Франко Григорій Трохимович; 1929 рік – колгоспи “Комунар”, “Комінтерн”, “Трудовий селянин”, які в 1933 році об'єднались в один колгосп “Комінтерн” під головуванням Гордєєва Степана. В 3-й сотні був створений колгосп “Незаможник”. Настав страшний 1933 рік, голодомор. Ця страшна подія забрала в селі більше половини односельчан. Від голоду повністю гинули цілі сім'ї і навіть вулиці. Багато нащадків, засновників нашого села, померли в ці страшні роки. Та село постало із мерців, переживши страшний період голоду, розправило плечі, піднялось, розквітло і заспівало. Як громом прогриміло страшне слово: “Війна”. В перші дні війни на поле битви Миколаївка відправила 375 чоловік, 256 з них загинули на полі бою. Їх могили залишились на просторах Росії, Білорусії, країн Прибалтики, Молдавії, на полях нашої України і на всьому просторі Європи – в Румунії і Болгарії, Чехословаччині і Польщі, Югославії і Угорщини, Австрії і Німеччині. Всі народи завдячують Миколаївцям за своє звільнення від фашизму. 270 жителів села нагороджені в роки Великої Вітчизняної війни за героїзм і мужність, за ратний подвиг орденами і медалями. Подякою і вічною пам'яттю від односельчан є відкриття в 1970 році пам'ятника на братській могилі 52 гвардійцям 394-ї Криворізької Червонопрапорної дивізії, що загинули, визволяючи 9 березня 1944 року Миколаївку від фашистських загарбників. Пам'ятник споруджено на спомин загиблим односельчанам, а також жителям нашого села, партизанам, підпільникам, що були розстріляні в період окупації і загинули на примусових роботах в Німеччині. Сьогодні в Миколаївці проживають 3 учасники бойових дій: Токар Володимир Гнатович, Мельниченко Леонід Митрофанович, Дикий Валентин Григорович. Позаду в них вогненні шляхи війни. Своїми працьовитими руками, гарячими серцями 126

Миколаївка писали вони мирну трудову біографію села і зараз на схилі літ вони продовжують жити справами своїх земляків. Настав мирний час і розпочалась відбудова села. З ентузіазмом взялись за справу односельчани. В 1954 році в нашому селі було 5 колгоспів: “Наймит”, “Світова революція”, “Авангард”, “Комінтерн”, “Незаможник” – останні два в 1952 році об'єдналися в колгосп “Червона Україна”. В 1955 році всі колгоспи було об'єднано в один - “Зоря комунізму”, а в 1960-1961 роках колгосп реорганізовано в радгосп “Україна”. Перший директор радгоспу Силенко Леонід. В 1962 році директором призначено Лісовського Анатолія Даниловича, потім Куперова Анатолія Івановича. З 1978 року на протязі 19 років - радгосп, а потім з 1996 року - колгосп “Україна” очолював добре відомий шанований всіма поколіннями миколаївців Шатковський Віктор Порфирович. За роки існування радгоспу “Україна” було збудовано три нові магазини, двоповерховий будинок побутового обслуговування населення, їдальню, лазню, Будинок культури, лікарню, п'ять двоповерхових восьмиквартирних будинків, приміщення контори радгоспу, майстерню і гараж, критий тік і сіносховище, дванадцять приміщень для корів і свиней, кормоцехи на кожній фермі, водогін протяжністю 30 кілометрів, заасфальтовано 20 кілометрів шляхів і територію зернотоку. В цей період в селі видається багатотиражна газета \"Зоря\". До послуг трудящих – 10 магазинів, їдальня, комбінат побутового обслуговування, сільпо. З 1946 року в селі діє сільська бібліотека, яка спочатку була розміщена в приміщенні сільської ради та мала два книжкових стелажі, на яких було розміщено 100 книг. Зараз бібліотека знаходиться в колишньому приміщенні будинку побуту. Останньою великою будовою в селі був дитячий садок “Усмішка”, збудований в 1990 році. І сумно стає старшому поколінню, що від всіх цих будов, в які вони вклали своє вміння, знання, які будували з любов'ю, сподіваючись на краще життя для себе, своїх дітей і онуків, в наш час залишаються руїни, що їх розтягують, хто хоче, передають на злом. Як гіркий спогад про колишні, просторі і світлі будови приміщень залишились лише шлакові руїни стін. Але часи змінюються на краще. Нещодавно дитячий садок було відбудовано, відремонтовано і з великим задоволенням його відвідують 17 дітей. Завідуюча дитячим садком Смоль Алла Анатоліївна і вихователь 127

Миколаївка Смаровоз Людмила Станіславівна докладають максимум зусиль, щоб їхнім вихованцям було комфортно і затишно. Велика заслуга теперішнім господарям села: депутату районної ради Сатановському Володимиру Володимировичу– за благоустрій, фактично повну перебудову мехбригади колишнього відділку “Авангард”, за побудову нового сховища для зерна і техніки, за збереження приміщення двохтисячника на СТФ №1; депутату сільської ради Сидорову Ігорю Григоровичу за побудову складських приміщень для зерна і техніки; депутату сільської ради Ящишину Олександру Андрійовичу за благоустрій забудови території колишньої теслярні, приватним підприємцям Смаровозу О.О., Омельчуку П.П., Запорожченку А.П. за новобудови. На жаль, житлове будівництво в селі призупинилося. Життя продовжується, вирує... В селі після розпаювання земель в 1997 році, припинило діяльность СГВК “Україна” в лютому 2002 року утворились: ТОВ “Золотий колос” (директор Шаповалов М.О); ТОВ “Миколаївське” (директор Жученко Ю.Ф.); СТОВ \"Відродження\" (Чіпак І.І.) ПП “Сатановський” (Сатановський В.В); ПП “Сідоров” (Сідоров І.Г.); ПП “Борейко” (Борейко Н.О.); ФГ “Вільна Україна” (Запорожченко А.І.); ФГ “Свобода” (Григор’єв В.П.); ФГ “Олена” (Волочай О.В.); ФГ “Поділля” (Омельчук П.П.); ФГ\"Мєчта\" (Возніков); ФГ\"Пульс\" (Фалій); ФГ\"Жасмин\" (Макарова); ФГ\"Комінтерн\" (Долгорученко); ФГ\"Дніпро\" (Чухан); ПП “Денисюк” (Денисюк І.В.); ПП “Ящишин” (Ящишин О.А.), інші фермерські господарства, приватні підприємства, які підхопили естафету від своїх батьків – хліборобів по вирощуванню високих врожаїв сільськогосподарських культур. 128

Миколаївка Жителі Миколаївки вміли і вміють вирощувати високі врожаї, вирощувати тварин і одержувати вагомі прирости молодняку, надоювати молоко. Про це свідчать результати праці і висока оцінка державою здобутків миколаївців. Дарія Іванівна Демчишина народилася у 1919 році в селі Миколаївка в родині бідних селян. Свою трудову діяльність Д.І.Демчишина почала у 1937 році, коли здійснилася її мрія - стати комбайнером. Успішно закінчивши курси механізаторів, стає за штурвал степового корабля, працюючи спочатку помічником комбайнера, а потім комбайнером у Миколаївській машинно-тракторній станції (МТС). Сумлінна і самовіддана праця молодої трудівниці неодноразово відзначалася дирекцією МТС, колгоспниками. У роки Великої Вітчизняної війни Демчишина, не змігши евакуюватися, проживала в рідному селі Миколаївка. З перших днів визволення Казанківщини від німецько-фашистських окупантів і по 1948 рік Дарія Іванівна працювала рядовою колгоспницею в артілі \"Незаможник\", беручи активну участь у відбудові колективного господарства. Своєю почесною працею вона і тут завойовує щиру повагу хліборобів. У 1948 році Демчишина знову очолила екіпаж комбайнового агрегату, добиваючись незмінно високих показників на збиранні врожаю і намолотах зерна. За успіхи, здобуті у 1951 році, коли за 25 робочих днів комбайном \"Сталінець-6\" намолотила 8109 центнерів зерна, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1952 року Дарії Іванівні присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. В районній газеті \"Червоний прапор\" від 25 травня 1952 року був надрукований цей Указ: “Відповідно до Указу Президії ВР СРСР від 27 квітня 1950 року за досягнення високих показників на збиранні і обмолоті зернових та олійних культур у 1951 році присвоїти звання Герой Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі \"Серп і Молот\" Демчишиній Дарії Іванівні - комбайнеру Миколаївської МТС, яка намолотила комбайном \"Сталінець-6\" із зібраної площі за 25 робочих днів 8109 центнерів зернових культур\". Після того, як Демчишиній Дарії Іванівні було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці, вона взяла зобов'язання намолотити ще більше зернових культур. Про це повідомила районна газета \"Червоний прапор\" від 25 травня 1952 року. \"З 1935 року я працюю комбайнером. З року в рік удосконалюю свою трудову кваліфікацію, невтомно збільшую продуктивність праці. 129

Миколаївка Найкращих результатів я домоглася в минулому році: обслуговуючи колгосп \"Червона Україна\", ім. Щорса та ім. Леваневського, я за 25 робочих днів комбайном \"Сталінець-6\" скосила 575 га та намолотила 8109 центнерів зернових культур. За високий виробіток, який я досягла в минулому році, я одержала звання Герой Соціалістичної Праці... Я беру на себе нові підвищені зобов'язання: зібрати у цьому році врожай зернових культур за 18-20 робочих днів з площі 500 га; намолотити 10 тисяч центнерів\". У 1953 році виборці Казанківщини обрали Демчишину Дарію Іванівну депутатом Миколаївської обласної ради депутатів трудящих, а в 1954 - депутатом Верховної Ради СРСР 4 скликання. До виходу на пенсію Дарія Іванівна продовжувала трудитися на комбайні, а потім на різних роботах у радгоспі \"Україна\" Миколаївської сільради. Брала активну участь у громадському житті, у вихованні молодої зміни. Померла Дарія Іванівна Демчишина 28 січня 2000 року. За трудові здобутки житель села Фіщин Федір Васильович нагороджений орденом Леніна і двома орденами Трудового Червоного Прапора, Мамон Іван Якович – Кавалер Ордена Леніна, і ще вісімдесят три жителя села нагороджені державними нагородами. Багато жителів села є учасниками Всесоюзної і Української виставок досягнень народного господарства, де здобували призові місця і нагороджувались медалями, дипломами і цінними подарунками цих виставок. Жителі села з прадавнього коріння були віруючими людьми. На території Миколаївки завжди діяла типова церква. В 1954 році до служби в церкві приступив Антонюк Андроник Калістратович, який в цьому ж році і заснував Свято - Миколаївський храм. 45 років він був духовним наставником майже для всіх жителів району. І понині діє цей храм, продовжуючи добру справу засновника. З 1960 року в селі було відкрито дільничну стаціонарну лікарню з амбулаторією та двома стаціонарними відділеннями на 20 ліжок: терапевтичне на 15ліжок та 5 ліжок пологового відділення. В пологовому відділенні працювали чудові жінки – акушери Шостова Ліна Василівна та Бульба Марія Миколаївна, за допомогою яких на світ з'явилося не одне покоління миколаївців та жителів навколишніх сіл. Амбулаторією завідував лікар – терапевт Ткаченко Микола Іванович, він же і працював в терапевтичному відділенні. Згодом до лікарні прибув молодий лікар-терапевт Якименко Надія Іванівна. В 80-х роках лікарню було реконструйовано в сільську амбулаторію, яка діє і по даний період, завідуюча Сорока Ірина Анатоліївна. На даний час на території сільської ради проживає 1030 жителів. 130

Миколаївка Працівники місцевого самоврядування завдяки своїй невтомній праці сприяють відродженню, розбудові і розквіту села. Певний час сільську раду очолювали: Перший голова – Гладчишин Олександр Юхимович, секретар - Шпирь. З 1926 року по 1972 рік, більше 46 років, сільським головою був Литвинов Антон Омелянович, секретарі: Зосика, Сивокобилко Павло Петрович, Шатковська Алла Олександрівна, Буднік Клавдія Кирилівна. Головами сільської ради обирались: З 1972 року - Рибак Василь Васильович, З 1973 року - Рудий Валентин Петрович, В 1973-1978р.р. – Цеглов Микола Іванович, В 1978-1979 р.р.– Осауленко Юрій Іванович, В 1979-1982р.р. - Гулько Віктор Йосипович, 1982-1990р.р.– Рукоманов Віктор Дмитрович, В 1990-1992 р.р.– Проценко Сергій Микитович, В 1992-1997 р.р.– Волочай Юрій Миколайович, В 1997-2004р.р.-Стариківська Катерина Василівна. В 2004 – 2010р.р. - Сорочан Анатолій Васильович. З жовтня 2010 року сільським головою обрано Казимира Віталія Вікторовича. Понад двадцять чотири роки в сільській раді працювала Садамчук Валентина Василівна, з них понад 23 роки – секретарем сільської ради. Окрасою села є Миколаївська загальноосвітня школа, яка булазаснована в 1843 році. Миколаївська школа має багату історію. До революції в селі діяло дві земські школи і одна церковноприходська школа. Після революції всі школи стали початковими. З 1927 року відкрився п'ятий клас, з 1929 року – школа колгоспної молоді, а з 1932 року школа колгоспного учнівства, з 1933 року реорганізовано в неповну середню школу і в 1941 році Миколаївська школа зробила свій перший випуск десятикласників. Випускний бал, схід сонця, мрії та сподівання юнаків та дівчат були перервані війною. Випускники вранці після свого балу пішли до військкомату і були направлені на фронт. 131

Миколаївка Лише в 1956 році Миколаївська школа знову змогла випустити десятикласників. Більше 1200 випускників має школа за 49 років, серед них 12 – з золотими медалями. Майже 370 випускників здобули вищу освіту. Серед них є професори: Ткаченко Володимир Миколайович, Нечай Лідія Дмитрівна, Вінійчук Валентина Іванівна, доценти, підполковники і полковники – Атаманчук Василь Семенович, Кваша Іван Олександрович, Дерновий Вадим Андрійович. Є багато директорів заводів, головних інженерів і просто інженерів-технологів, будівельників, юристів та найбільше хліборобів. 31 серпня 1972 року директором радгоспу “Україна” Лісовським Анатолієм Даниловичем було перерізано червону стрічку і вручено символічний ключ від нової двоповерхової школи директору Миколаївської СШ Слізіній Павліні Іванівні. Сьогодні в школі працює 18 досвідчених вчителів, які навчають 109 учнів. Тільки дійсно талановиті люди, з широкою душею і великим люблячим серцем здатні присвятити своє життя благородній справі – сіяти розумне, добре, вічне. Саме такими якостями наділений педагогічний колектив Миколаївської ЗОШ 1-3 ступенів, який протягом 23 років очолює добре знайома усім, доброзичлива, професійно грамотна людина - Михайлова Ольга Іванівна. Матеріал підготували А.В.Сорочан, О.П.Казаріна 132

Михайлівка 133

Михайлівка Коли ви проїжджаєте автотрасою Одеса-Дніпропетровськ, то за районним центром, десь кілометрів за 12, розташоване наше село Михайлівка, яке влітку потопає в зелені дерев та буянні квітів. Переділене село сріблястим плесом ставка, на який щороку прилітають білі лебеді і радують око наших земляків. Як свідчать архівні дані, наше село засноване в 1889 році і назване на честь ходака Михайла Білого. Щороку на Михайла святкують це свято, вважаючи його престольним. Понад 100 сімей переїхало з Ананьївського повіту Одеської губернії. Першими поселенцями були М.Білий, Горовенки, Яковенки, Логонюки, Заболотні, Нестерчуки, Гаращуки, Марченки. Земська управа переселенцям давала по три десятини землі на чоловічу стать. Землі були цілинні, що їх орендував у Херсонського земства князь Шуйський. Спочатку наші прадіди жили в землянках – куренях дуже бідно. Навкруги нового села були казенні села Макарівка, Сечаванове, Козлівка та німецькі економії панів Ганцебеляра, Модера, Гонуса. Землі їм подарувала цариця Катерина, щоб ці пани показали, як треба господарювати Одним із потомків перших поселенців в нашому селі був Гаращук Віктор Тимофійович (28.06.1928-2.11.2009), батько якого Тимофій Якович був переселенцем з Ананьївського повіту, працював ветеринарним фельдшером в колгоспі і помер в 1953 році. Мати- Євдокія Герасимівна померла в 1983 році. Сам потомок переселенців Гаращук Віктор Тимофійович усе життя прожив в Михайлівці, майже 23 роки очолював місцевий колгосп ім. Кірова, тут живуть і працюють його діти Валентина Вікторівна – сільський голова, Володимир Вікторович – водій і онука Тетяна Володимирівна – завідуюча Нововолодимирівським ФАПом. Працелюбні в родині Гаращуків були всі, змалку привчені до роботи. Після закінчення школи Віктор не переймався тим, куди податися, де працювати. Звісно – в колгосп. Але в 1947 році, як не дивно, зважаючи на його відповідний інтелект, юнаку пропонують посаду завідуючого бібліотекою. Та Віктор Тимофійович не цурався будь-якої роботи, працював і обліковцем, і бригадиром, керуючись почуттям відповідальності, прикладаючи неабиякий ентузіазм і завзяття. Після закінчення школи сільськогосподарських керівників, був обраний секретарем партійної організації. Він завжди був надійним тилом керівників господарства, їх невидимою тінню. 134

Михайлівка Працездатність, відповідальність, обов’язковість, високі моральні якості, людяність – це далеко не повний перелік головних рис цього неординарного чоловіка. Поміж собою молоді голови правлінь колгоспів в свій час Віктора Тимофійовича по-приятельськи називали «дідом». На це керівник зовсім не ображався, навпаки – трохи навіть пишався таким ставленням до нього. Своїми справами В.Т. Гаращук завоював вагомий авторитет спочатку у Михайлівці, потім у всьому районі. Та й у сусідньому великому місті – Кривому Розі – його багато хто знав і поважав. Його робочий день розпочинався о 4 годині і закінчувався тоді, коли село вже давно спало. Він все бачив і все знав. Під час його головування в колгоспі ім. Кірова стрімкими темпами розвивались рослинництво, тваринництво. Вулиці сіл Михайлівської сільської ради, території ферм, мехзагонів, току вкрилися асфальтом, спеціалісти отримували житло. Місцева школа, клуб, гаражі, ферми, водопровід у с. Михайлівці будувалия під його керівництвом. Щороку поповнювався машинно- тракторний парк. В.Т. Гаращук жив потребами людей, інтересами колгоспу. Заснована ним городня бригада і закладений сад відомі далеко за межами Михайлівки. Але все це було потім… Село розбудовувалося і на початку минулого століття про це не мріялося…. В 1907 р. відкривається горілчана лавка та розпочато будівництво церкви. Про школу ніхто і не думав. Селяни, які були в змозі, - наймали випадкових людей, які вчили грамоті їхніх дітей. Перша така «школа» була відкрита в оселі Олексія Шваґера. Школу відвідували тільки хлопчики. Нарешті в 1910 р. відкривається земська школа. Революційний рух в селі розпочався в 1915 р. Так, колишній житель села К.Бондаренко діставав підпільну літературу в шахтарів м. Кривого Рогу, яку приносив у село. Після Жовтневої революції всі двори заможних селян були націоналізовані, деяких виселили з села. В 1929 р. створюється комсомольська організація. Першими комсомольцями були Марко Григорович Яковенко, в майбутньому віце-адмірал, та Григорій Онисимович Хуторний, який став вчителем і довгий час працював директором однієї з шкіл м. Нікополь Дніпропетровської області. В.Хуторного в 1925 р. було направлено в м. Дніпропетровськ для одержання трактора «Фордзон» для колективного господарства. Сильний гуркіт трактора підняв все село, люди бігли зустрічати трактор, як небачену силу. Це було в суботу, перед Вербною неділею. Першу борозну цим трактором проклав В.О.Хуторний біля свого села. Першими трактористами були – 135

Михайлівка Н.Г.Заєць., М.Д.Десятнюк., Г.Г.Іщенко. Приходили люди навіть з інших сіл дивитися на цей трактор. Розпочалося об’єднання господарств у СОЗ. В об’єднанні «Плугатор» організаторами були С.А.Заєць., М.М.Кушнір. Організовано також артіль «Вперед» під керівництвом Росикова, яка існувала до 1930р. Пережили михайлівці і голод 1933 року. Чорним крилом торкнулися події 1932 – 1933 років і с. Михайлівку. Про події того періоду розповідають, ті хто вижив, хто пережив той страшний період. Гнояна Єфросинія Василівна, 1918 року: «… на той час мені виповнилось 14 років жили на той час в с. Бойкове. Влада забирала і врожай і все інше – одежу, реманент і в першу чергу в тих, хто не йшов у колгосп. По полях нічого не дозволяли збирати охоронники – ті, що першими пішли у колгосп. Першими у колгосп ішли бідні, а ті що мали своє господарство в колгосп не йшли. У тих, хто не йшов у колгосп забирали геть все. І люди йшли в колгосп за тарілку баланди. Восени 1932 року ми з мамою ходили копати городи в село Єврейське за харчі, а коли стало важко – записалися в колгосп. Та тим, хто останніми прийшов у колгосп – припала сама важча робота, особливо жінкам. Я пішла в город, працювала за 10 крб. в місяць. Вижили ми, але багато людей померло. Арабаджі Катерина Іванівна згадує: «Пам’ятаю той час, мені було 8 років. Був недорід через посуху та ще й силою забирали з дворів, погребів. Спочатку приховували , закопували хліб, картоплю, а вночі відкопували і варили баланду. Обшукували часто подвір’я тих людей, які робили у степу. На степу давали їсти один раз в день якусь баланду, але все не їли, а несли додому – дітям. Жінки, що робили в полі, шили торбинки, ховали їх під одягом, щоб принести додому якесь зерно чи колоски. Їздили в міста, обмінювали речі на продукти. Одного разу мама за подушку виміняла 400 гр. крупи. Ми вижили, бо поїхали до тітки в місто, батько знайшов роботу, а мама і ми шестеро дітей вижили завдяки тітці, яка працювала в їдальні, а додому приносила помиї. В сімейному альбомі Кондратенко в дівоцтві Чухан Ольги Григорівни збереглася фотографія дітей дитсадка к-пу ім. Петровського, фото датоване 21 липня 1933 року. Кондратенко Ольга Григорівна так згадує той час: «…мені на той час виповнилось 7 років. Хліб весь вивезли, вдома все забрали, навіть з глечика квасолю. З сестрою ходили в степ, де були скирти з проса, ми віяли сміття і приносили додому. Дома мололи на жорнах і варили бурду – одну воду, наїмося – живіт великий, а їсти все одно хочеться. В дитячих яслах давали їсти – юшку з щавлю і лободи, хліба не було. Мати їздила в місто міняти одяг на 136

Михайлівка харчі, одного разу в місті виміняли на швейну машинку – клумак зерна отак і вижили. …В той пам’ятний рік урожай обіцяв бути щедрим, шуміли і колосилися високі хліба. Війна перекреслила всі плани, всі надії, всі сподівання. Пішли захищати Батьківщину від лютого ворога і 180 наших односельчан, 123 з них загинули на фронтах великої Вітчизняної війни, 95 – нагороджені орденами та медалями за бойові подвиги на фронті. 10 серпня 1941 року німці увійшли в Михайлівку. Потягнулися довгі, чорні дні фашистської окупації…. Чого тільки не пережили односельчани ?! Тяжка виснажлива праця, плач матерів, коли забирали дочок і синів, зовсім ще дітей, на роботу до Німеччини. Плакали матері, збирались в далеку дорогу дівчата: Брин Федора Іванівна., Ніколаєнко Лідія Костянтинівна., Конухова Олександра Миколаївна. Цим жінкам довелось сповна скуштувати гіркого хліба чужини. Визволення прийшло в образі радянського солдата, який визволив бранок з рабства. Війна несла людям горе. В село почали надходити «похоронки». Росли сиротами діти, а жінки підіймали ростили дітей, працювали за себе, і за чоловіків… В 1943 році почалось масове визволення території, окупованої гітлерівцями. Все ближче і ближче приближались бої і до нашого села. В січні, 1944 року поблизу Михайлівки висадився десант розвідників на чолі зі старшим лейтенантом Іваном Барабанщиковим. Темної січневої ночі воїни постукали до хати Федора і Наталії Логонюків. Господарі впустили нічних гостей до хати, 137

Михайлівка обігріли, нагодували. Чим ризикували господарі – говорити не доводиться. За такі справи в окупованому німцями селі одна кара – смерть. І все ж німці довідались, оточили хатину. Зав’язався нерівний бій… …Розвідники вискочили у вікно, а старший лейтенант Іван Барабанщиков підірвав себе і ворогів гранатою. Господаря забрали до поліції в Казанку, потім відправили до Німеччини. Наталія Кирилівна прожила довге життя і до останнього дня пам’ятала події тієї далекої, січневої ночі. В селі діяла підпільна комсомольська група. Підпільники розклеювали листівки, розповідали сельчанам про події на фронті, закликали на коритися фашистам. Німці вистежили підпільників, довго катували і в лютому 1943 під Казанкою стратили Висощук Анастасію Іванівну (1889 - 10.02.1943) і Комаровського Федора Корнійовича (1897 - 10.02.1943). Тяжкі бої вели дивізії 46 Армії 34 і 40 гв. стрілецькі дивізії, воїни, яких підняли прапор визволення над Михайлівкою та Нововолодимирівкою. Через двадцять років після закінчення війни нагорода знайшла нашого земляка Дмитра Євтуховича Гончаренка. Він воював на «Малій землі», був розвідником. За мужність і відвагу, його було нагороджено орденом Червоного Прапора. Рання і тепла весна 1944 року явно випереджала свої календарні строки. Це був рік, який завершував визволення України від німецького-фашистських загарбників. Через відлигу та дощі дороги були непролазними. Особливо важко доводилося артилеристам. Грузли автомашини з гарматами. Боєприпаси, продукти харчування та інші вантажі з великими труднощами доставлялися до військових підрозділів. Фронтовикам тоді чимало допомагало цивільне населення звільнених районів. Траплялося й так, що люди за кілька кілометрів несли на руках снаряди на бойові позиції. Так була навіть організована на той час група у кількості п’ятдесяти чоловік із жителів села Михайлівка, які несли по одному снаряду кожний до Казанки під обстрілом ворожої дальнобійної артилерії. Але вже ніхто і ніщо не могло злякати людей. Велике піднесення також панувало і у військових частинах. Зі спогадів уродженця с.Вербове Казанківського району жителя м. Очаків Олександра Шелеста Федоровича: «…на початку березня 1944 року розпочалося вигнання ненависного жорстокого ворога воїнами 4-го гвардійського кавалерійського корпусу під командуванням генерала І.О.Плієва та 4-го гвардійського механізованого корпусу під командуванням генерал- лейтенанта Танасчишина. Ворога погнали далі, а односельчанам треба було жити, піднімати село, сіяти хліб, ростити дітей. 138

Михайлівка Великих втрат Михайлівці завдано в роки фашистської окупації. Господарства ім. Кірова та «Серп і молот» зазнали фінансових втрат майже на 10 млн. карбованців – поголів’я, ферми, житлові будинки, сільгоспінвентар були розграбовані фашистами.» Михайло Іванович Логонюк - працював головою колгоспу згадував, як тяжко і гірко працювали жінки-вдови, як ночували в полі, впрягались в плуг замість коней, яких на той час в селі не було. Зараз в селі проживають діти солдатських вдів, які пам’ятають ті важкі часи, хоч були зовсім дітьми, але таке не забувається. Бойченко Іван Павлович – батько загинув в Білорусії. Золотаревська Раїса Іванівна – батько загинув в 1942 під Харковом. Індичевська Валентина Яківна – батько пропав безвісти під Смоленськом. Як тут не згадати жінок, котрі не дочекались своїх чоловіків з доріг воєнного лихоліття. 123 наших односельця не повернулись до своїх домівок. Пам’ятник загиблим воїнам стоїть у центрі села. Земляки не забувають тих, чиї імена викарбувані на граніті – це восьмеро воїнів – розвідників- віддали свої життя за майбутнє поколінь, а стрункі ялинки, які ростуть біля пам’ятника охороняють їх вічний спокій. Вдячні жителі свято шанують їх пам'ять. Щороку в День Перемоги біля пам’ятника проводять мітинги Пам’яті, урочисті лінійки, приходять і ті, що стають на рушник подружнього щастя. Всі вклоняються та кладуть квіти. До цієї братської могили перепоховані 8 розвідників, які загинули в січні 1944 року. …Час біжить невблаганно. Піднялося із повоєнних руїн село, відродився колгосп. Розпочалося мирне трудове життя. Відразу, після визволення села було обрано голову сільради - ним став Коваль Василь Семенович, в селі відновив роботу фельдшерсько-акушерський пункт. сільський клуб. Головою колгоспу був обраний Рубченко. За час існування колгоспу ім. Кірова в наявності були сильні трудові колективи авто гараж, мехзагін №1, садо-городня бригада, будівельна бригада, МТФ №1, пізніше тваринницький комплекс по вирощуванні великої рогатої худоби, який налічував більше десяти тисяч голів. 139

Михайлівка Історія села – це, насамперед, його люди. Про деяких з них наша розповідь. Довгий час з 1985 по 2000 року завідуючою була Троян Людмила Іванівна. Людмила Іванівна почала свій трудовий шлях в 15 років телятницею, закінчивши 7 класів. Сім’я була великою, мати рано померла, і дівчині довелось самій заробляти собі на хліб. Згадуючи цей період свого життя Людмила Іванівна не може стримати сліз, як тяжко доводилось працювати, як ображала мачуха, як не було що одягти, навіть коли йшла реєструвати шлюб. Позичала одяг в подруги. Разом з чоловіком Федором Олександровичем працювали на фермі, будували хату, потихеньку спинались на ноги. За свою самовідданну, добросовісну працю нагороджена орденами Леніна і Трудового Червоного Прапора, була делегатом Всесоюзного з’їзду колгоспників в 1974 і делегатом 26 з’їзду КПРС і Компартії України. Людмила Іванівна разом з чоловіком виростила трьох дочок, має онуків, які дуже люблять своїх бабусю і дідуся. Людмила Іванівна з хвилюванням згадує ті часи, коли ферма була першою в районі по надоях молока, і зараз багато її колишніх працівників проживає в селі, і пам’ятають ті ще зовсім недалекі часи коли слава про їхні трудові досягнення линула на весь район. Дмитренко Марія Павлівна. Народилась 10 жовтня 1930 року в селі Орлянське Василевського району Запорізької області, в селянській родині. Батько загинув на фронті. Після закінчення середньої школи в 1948 році вступила до Запорізького учительського інституту. По закінчені інституту в 1952 році за направленням приїхала в Михайлівку, працювала вчителем фізики і математики в НСШ. В трудовій книжці має один запис – вчитель Михайлівської восьмирічної, а пізніше СЗОШ. Має 47 років трудового стажу. На заслужений відпочинок вийшла в 1999 році. Проживає в Михайлівці. Віктор Васильович Гончаренко народився 2 червня 1936 року в Михайлівці, в сільській родині. Батько, Василь Омелянович працював трактористом, мама - Поліна Сергіївна в буряківничій ланці. В 1951 році закінчив сім класів і вступив до Нового Бугу в 140

Михайлівка однорічну школу ветфельдшерів, потім навчався у Широківському зооветеринарному технікумі. В 1955 році призвали на службу в Збройні сили, служив на Курілах в Морфлоті. Після служби в армії працював ветфельдшером в к-пі ім. Кірова. З 1972 по 1975 роки працював завідуючим Макарівською ветеринарною дільницею на Київщині. З 1977 року – головний ветлікар к-пу ім.Кірова, пізніше агрофірма «Агротех». В 2007 році Гончаренко пішов на заслужений відпочинок. Десятнюк Григорій Іванович народився 7 вересня 1924 року в Михайлівці в багатодітній селянській родині. Закінчив початкову школу. В 1942 році в 18 років пішов захищати Батьківщину від німецько-фашистських загарбників. Воював у складі 3-го Українського фронту в 15 гвардійській дивізії 47 гвардійського полку. Був командиром відділення кулеметників. В бою під Бендерами неподалік села ближній Хутір кулеметника присипало землею. В результаті тяжкої контузії втратив слух. Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, медаллю «За бойові заслуги», багатьма ювілейними медалями. Довгий час ветеран працював бригадиром садо-городньої бригади – до виходу на заслужений відпочинок, проживає в Михайлівці. Логонюк Ольга Василівна – народилась 14.10.1929 року в селі Іваново Новогеоргієвського (Світловодського) району кіровоградської області. Після закінчення середньої школи в 1949 році вступила до Кіровоградського учительського інституту на факультет англійської мови . По закінченню ВУЗу в 1952 році приїхала на роботу в Михайлівську семирічну школу учителем англійської мови. Трудовий стаж – 42 роки. На заслужений відпочинок вийшла в 1994 році. Нагороджена медаллю «Ветеран праці». Проживає в Михайлівці. Яковенко Марко Григорович – народився 15 квітня 1907 року в селі Михайлівка Казанківського району Миколаївської області в сім’ї селянина – бідняка. До 1922 року жив і працював в різних краях, був секретарем комсомольського і партійного осередків в Михайлівці. У жовтні 1929 року був призваний на службу на Чорноморський флот, де служив до 1933 року. З 1938 по 1939 навчався на Вищих Військово-політичних курсах при Політуправлінні Робітничо-Селянської Червоної Армії. З 1939 по 1941 рік служив на Балтійському флоті на крейсері «Кіров». В роки війни служив на Червонопрапорній Амурській флотилії. З 1947 по 1948 рік перебував на навчанні в Москві на Вищих Військовополітичних курсах, при Військовополітичній 141

Михайлівка академії ім. В.І.Леніна. Після закінчення навчання був призначений в Головне Політуправління Збройних Сил старшим інспектором. У липні 1950 року призначений членом військової ради Північного Флоту, де служив по 1953 рік. З 1953 по 1956 рік – заступник начальника Політичного Управління по політичній частині. Марко Григорович брав участь в розгромі Японії на озері Хасан, у війні проти білофіннів, громив Японських мілітаристів на Далекому Сході. За заслуги перед Батьківщиної і її Збройними Силами відзначено високими нагородами: Орденами: Леніна двічі Нахімова – 1 ступеня Червоної Зірки,Червоного Прапора,Вітчизняної війни. Медалями: «За оборону Ленінграда» «За оборону Сталінграда» « За перемогу над Німеччиною» « За перемогу над Японією» « 30 років Радянської Армії і ВМФ» Марко Григорович дослужився до звання контр-адмірала, неодноразово був гідним посланцем Північноморців у Мурманській обласній Раді. Контр-адмірал М.Г.Яковенко пройшов славний життєвий шлях. Був надзвичайною скромною людиною, принциповим керівником, справедливим. Проживав у Москві, помер 8 лютого 1963 року там і похований., але михайлівці не поривають зв`язки з потомками знаменитого земляка і підтримують зв`язок з його онуком - Гришиним Іваном Леонідовичем, директором видавництва «Русский вестник» У соціальній інфраструктурі села бібліотека і будинок культури посідають особливе місце. Бібліотека є найважливішим культурним, інформаційним центром з багатими традиціями. Книгозбірня має фонд понад 9 тис. примірників, обслуговує 500 читачів, в тому числі 35 – юнацтва. 80 – дітей. Бібліотеку очолює Маліновська Олена Степанівна – депутат районної ради. Вагомий внесок у розвиток бібліотечної справи в селі зробила колишня завідуюча бібліотеки Чорновол Поліна Семенівна. В селі розташований 142

Михайлівка будинок культури, збудований в 1971 році і є центром дозвілля територіальної громади. В ньому працюють гуртки художньої самодіяльності як для дітей, та і для дорослих. Активними учасниками художньої самодіяльності з багаторічним стажем є Гаращук В.А., Шваґер М.К., яка на сцені вже 25 років. Самодіяльна співачка приймала участь в обласному огляді колективів художньої самодіяльності. Також приймають активну участь у художній самодіяльності -Озерова Т.І., Маркарян Г.А., Бондаренко С.В., Дмитренко С.В. Сільський будинок культури працює в тісному контакті з школою, діти приймають активну участь в вечорах, сценках, дитячих ранках і активними учасниками дитячого фольклорного колективу. Час біжить невблаганно. Відродилося колгоспне села. Сіяли, збирали урожай, займались тваринництвом. В 50-х роках працював головою колгоспу С.І.Денисюк, який підняв виробництво сільгоспкультур, їх врожаї. Згодом, місцевий колгосп очолювали Митрофанов, Петренко Микола Пантелійович, Дмитренко Анатолій Олександрович, Рябець Микола Гнатович, Співак Леонід Миколайович, а з червня 1978 року сільськогосподарське виробництво в селі очолює потомок перших поселенців, шанована не тільки в своєму рідному селі, а й усьому районі Віктор Тимофійович Гаращук. Життя в селі вирує… У 60-70-х роках відбувається бурхливе будівництво тваринницьких ферм, адміністративного будинку колгоспу ім.. Кірова, в 1971 році зведено будинок культури, новий магазин. Поповнився машинно- тракторний парк потужними тракторами та сільськогосподарською технікою. Біля села розташувалося тваринницьке містечко, в якому утримувались тисячі голів ВРХ та свиней. Як не згадати колгоспників, які самовіддано працювали, одержували високі врожаї зернових та технічних культур, досягли високих надоїв молока, приростів молодняка. Уряд високо оцінив їх працю. Були нагороджені орденами та медалями: подружжя Троянів – Людмила Іванівна і Федір Олександрович, Логонюк Ганна Пилипівна, Білай Катерина Петрівна, Шлянюк Іван Іванович. Не стояли осторонь розбудови села і голови сільської ради: 1.Коваль Василь Семенович (1944) 143

Михайлівка 2.Сідоров Яків Миколайович (1945) 3.Баранюк Микола Костянтинович (1950-1953) 4.Сорока Олександр Климович (1954) 5.Нестерчук Дмитро Карпович (1959) 6.Чугуй Лідія Яківна (1960) 7.Шахін Іван Вікторович (1962) 8.Аратовський Яків Іванович (1963) 9.Даховська Фросина Вікторівна (1964) 10.Облат Ганна Семенівна (1965) 11.Цвітнов Борис Семенович (1967) 12.Стецьков Іван Васильович (1974) 13.Волик Тетяна Василівна 14.Єрофєєв Олександр Степанович 15.Сай Тимофій Кузьмович 16.Кібенко Валентина Вікторівна - нинішній голова з березня 2002року. Сучасна Михайлівка – центр сільської ради. Вселі проживає 530 жителів. Сільській раді підпорядковані населені пункти: село Козлівка, Кротівка, Нововолодимирівка. В населених пунктах проживає 805 жителів, серед них 150 дітей. В селі діє загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. в якій навчаються 103 учня. Колектив школи очолює Заєць Олена Віторівна. В різні роки педагогічний колектив школи очолювали: Гречко Є.М., Нагорна Г.П., Гончаренко І.В., Клімова Н.І. На сторожі здоров'я жителів сільської ради стоїть фельдшерський пункт з новим сучасним обладнанням, в якому завідуючою працює Кібенко Т.В. Ветераном медицини села є Волкова Н.В., яка 37 років відділа улюбленій справі. Окрасою села є дитячий садок «Ромашка», який відвідує 16 дітей. Колектив дитсадка очолює Третьякова Л.С. Кінець 20-го століття приніс зміни в життя села та і всієї країни. Такий звичний для всіх колгосп ім.Кірова на початку 21-го століття став сільськогосподарським виробничим кооперативом. Сільське життя зазнає певних змін. В 2006 році в селі з`явився природній газ, а в 2007 році - розпочалася масова газифікація населеного пункту. Зазнали змін інші сфери життя та діяльності села. В селі є приватні підприємців, які надають різні види послуг односельцям. 144

Михайлівка Незмінним для михайлівців є робота на широких степах та ланах і надія на отримання сталих високих врожаїв, покращення добробуту своєї родини та рідного села. Найбільшим підприємством в районі є підприємство «Агротех», в колективі якого працюють майже всі жителі населених пунктів сільської ради. Очолює підприємство заслужений працівник сільського господарства України Ю.П.Корецький. В селі працює 7 приватних підприємців і 4 фермери. Матеріал підготували: Н.Л.Дмитренко, Т.І.Алексєєва 145

Миколо-Гулак 146

Миколо-Гулак Чи доводилося вам подорожувати по Україні від Полісся до Чорного і Азовського морів від Карпат до Донецького кряжу? Якщо ні, то послухайте… Розташувалася ця слов`янська земля на південному заході великої Східно-Європейської рівнини «проти Сонця головою до Чумацького возу ногами до синього моря», як співали колись кобзарі та лірники. Завдяки сусідству з незамерзаючим морем на її шляху по її території пролягали торговельні шляхи, відомі новгородським купцям та варязьким гостям та іншим народам. Там, де проходили ці шляхи розросталися міста і містечка. На півдні був край, простори якого поросли високими степовими травами, навіть річки оминали його і звали його татари «Диким полем», багатим воно було на рослинні угрупування із замкнутим покривом, що складалося з сухостійних багаторічних рослин з яскравими квітами та стрижневою кореневою системою. Довгий час простори ці ніким не заселялися, хоча були тут най родючіші грунти. Проходив час і поступово ця територія залюднювалася. Як свідчать архівні дані, наше село засноване переселенцями з Черкащини на поч. 19 століття і мало назву Гулакова (1835р.) В 1848 році в село прибули переселенці з Миколаївки-на-Висуні і була встановлена назва «Гулакова Николаевка» в 1855 році, а пізніше в 1896 році стала називатися «Николаєвка Гулакова». За спогадами старожила села Миколи Павловича Крупи назва «Миколо- Гулак» пояснюється так: «…ще до заселення цієї місцевості сюди прибув генерал Микола Гулак з кріпосними селянами з Черкащини. Його маєток був розташований на тому місці, де зараз знаходиться стадіон. Земля маєтку охоплювала території теперішніх вулиць Радянської та Лікарняної». Село Миколо-Гулак – центр сільської ради, розташоване за 15 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції Висунь Придніпровської залізниці. Сільській раді підпорядковані також населені пункти Вербове, Тернове, Тарасівка, Утішне, які були заселені на початку 20-х років минулого століття як хутори. Цікавц назву має село Тернове. У книзі В.Лободи «Топонімія Дніпро- Бузького межиріччя» про територію Тернового і його земель говориться, що землі належали «экономии Водопьяновой при деревне Николаевке» (1896 рік). Слід сказати, що під назвою Миколаївка мається на увазі село Миколо- Гулак. Воно мало кілька назв: то Гулакові, то Гулаківка, то Миколаївка на Висуні. Назва села Тернове пішла від назви тернового гайка на балці Терновій, що ріс тоді від ставка посередині села, до ставка в Казанці, який називали «Ворошилівський». Саме вихідці з Казанки і заселили цю місцину. Незручно було хазяям добиратися до своїх земельних наділів. Треба рано- вранці з першими півнями виїжджати з дому і брати з собою дітей. І так з 147

Миколо-Гулак ранку до ночі, з весни і допоки не випаде сніг. От і вирішили казанківці, що жили на Ховраховій балці (тепер це територія колишнього колгоспу ім.Петровського) вибрати собі місце проживання. Проблеми з вибором місця проживання не було: родючі землі, гарний ставок, можна викопати криницю і будеш з водою, та й земельні наділи поряд. Не треба далеко їхати, полишати дітвору вдома на когось із жінок, були близько і землі, що були наділені казанківцям і простяглася вони від Казанки до сіл Вербове, Тарасівки, Кагановича (Веселого), Жовтня. Після залюднення в 1922-1923 роках переселенцями з Олександрійського повіту творилася назва, що дублювала найменування балки –Тернова, а згодом дооформлена - Тернове. Село Утішне було засноване в 1921 році вихідцями з села Гуртківка Долинського району Кіровоградської області. Його назва походить від назва станції, що знаходиться неподалік від села. Першими його поселенцями були родини Макотера Павла, Коваленка Федора, братів Івана та Никонора Артеменків, Тараненка Миколи, Качана Федота. Згодом до них приєдналися вихідці з сіл Нечаєвка, Вергуни, Сагунівка з Черкащини. В період колективізації в селі було створено сільськогосподарську артіль «Перше травня», головою якого був Кузьменко Павло Феодосійович. В селі Вербове - «Червоний жовтень» - голова Трощинський Тимофій Антонович. В селі Тарасівка колгосп «Комуніст» очолював Феофан Сидорович Шпак. В селі Тернове артіль ім.Шевченка очолював Григорій Федорович Добровольський. В селі Миколо-Гулак колгосп «Червоний переможець» очолював Марк Йосипович Ющенко. В 30-х роках 20-го століття на території Миколо- Гулаківської сільської ради було три колгоспи: «Своя праця», «Червоний переможець», «8 Березня». Але не все село було охоплено колективізацією. Були і одноосібники. В основному займались рільництвом і тваринництвом. М.С.Гапонов В цей же час в селі було створено машинно- тракторну станцію (МТС), яка обслуговувала 148