Історія Казанківського краю

Новофедорівка У 2009 році за кошти сільгоспвиробників було відремонтовано приміщення спортивного залу загальноосвітньої школи. На ці роботи необхідно було 22 360 гривень. Спонсорами у такій важливій справі надали сільспвиробники: ТОВ «Батьківщина» - 13360 грн СФГ «Злагода» - 900 грн. СФГ «Серба» - 5000 грн. СФГ «Агропром-Синтез» - 2350 грн. СФГ «Антея» - 250 грн. Новогригорівська Церква Християн віри Євангельської - 500 грн Голова фермеського господарства «Агропром -Синтез» Берека І.В. надав бригаду, яка відремонтувала дах і стелю Новофедорівської ЗОШ. В 2008 році збудовано і введено в експлуатацію водопровід в селі Троянка на кошти сільської ради та членів територіальної громади села Троянка. Великий вклад в цю добру справу внесли жителі села, голова СФГ «Злагода» Нагін В.П. та його дружина Людмила Георгіївна. В цьому ж році вулиця Миру в селі Новофедорівка була облаштована вуличним освітленням за рахунок коштів сільської та обласної ради. У 2009-2010 роках було освітлено вулиці села Троянка, вулиця Шкільна в селі Новофедорівка, та вулицю Набережна у селі Новогригорівка - на кошти, виділені обласною та сільською радами. Найдорожче для людини – її власне життя. На сторожі злоров`я жителів є фельдшерського пункту, який розташований в центрі села. Його працівники - Обіход І..Ф., АратовськаА.І., Данчул Н.Г.Ф., Серебрякова В.А., Махова К.М., Вуйчекно Г.Г, Терлецька А.М.Москалюк О.С., подружжя Андришиних , Следська О.Л., які працювали у цьому закладі з 1944 по 2008 рік і вдень, і вночі, виконуючи клятву Гіппократа, надавали професійну медичну допомогу своїм односельчанам. Зараз фельдшерський пункт очолює Моторнюк Галина Василівна. В мирний час мешканці сільської ради отримали нагороди виконуючи свій інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан. 199

Скобелеве 200

Скобелеве Село Скобелеве – центр сільської ради, розташоване за 27 кілометрів на південь від районного центру смт.Казанка, і за 25 кілометрів від залізничної станції м.Новий Буг. Населення 237 чоловік. До сільської ради підпорядковані також населені пункти Веселий Кут, Воля, Ропове, Суходілля. Село засноване 130 років тому, на березі річки Висунь та правої її притоки Кодими, відставними солдатами, яких поселили на казенних землях. Назвали село на честь генерала М.Д.Скобелева, який відзначився в російсько- турецької війні 1877-1878років. Переїхали на нові землі люди, почали жити і працювати. Жили в куренях, поки не зліпили хати-землянки. Займалися переважно землеробством. Землю обробляли волами та кіньми. Після революції 1917 року та громадянської війни, життя стало поліпшуватися, з'явилась техніка – перші трактори ”Інтернаціонал”, почали організовуватися товариства по обробітку землі, колгоспи. В 1924 році в с.Скобелеве був створений ТОЗ „Боротьба”. В 1929 році ТОЗ „Боротьба” укрупнився і отримав назву колгосп ім.Сталіна. Основним напрямком розвитку господарства було – рільництво і твариництво. Допоміжні галузі виробництва: садівництво, городництво, виноградарство, рибальство. До Великої Вітчизняної Війни люди, подолавши розруху, яку принесли громадянська війна, голод 1933 року, почали краще жити. Вирощували гарні врожаї, але все перехрестила війна. В той пам’ятний 1941 рік урожай обіцяв бути щедрим, шуміли і колосилися щедрі хліба. Війна перехрестила всі плани, всі надії, всі сподівання. Пішли захищати Батьківщину від лютого ворога і наші земляки. В перші дні війни на фронт пішли ті, хто відслужив дійсну військову службу в 30-х роках, разом з ними і юнаки призивного віку. В військоматі були довгі черги добровольців, на столи мобілізаційних пунктів лягали заяви з проханням терміново відправити на фронт. Це були наспіх вирвані з учнівських зошитів, блокнотів, записних книжок листки, заяви були написані різними почерками і різними людьми. Батьки і діти, старі та підлітки писали про свою готовність стати в ряди захисників Батьківщини. Війна нікого не минула, зачепила кожну родину. В той далекий 1941 рік, коли почалась війна, в перші дні з нашої сільської ради пішли на фронт захищати Вітчизну 87 чоловік, потім на протязі війни пішли захищати Вітчизну 203 жителя Скобелевської сільської ради. На 47 день війни 8 серпня 1941 року німецькі загарбники увірвались в наші села . Потяглися довгі, чорні дні фашистської окупації. Чого тільки не пережили сельчани! Тяжка виснажлива праця, плач матерів, коли забирали дочок і синів, зовсім ще дітьми на роботу до Німетчини, все це довелося пережити нашим землякам. 201

Скобелеве 8 березня 1944 року територію нашої сільської ради було звільнено від ворога. Як тут не згадати жінок, котрі не дочекались своїх чоловіків з доріг воєнного лихоліття, 152 з них не повернулось до своїх домівок. А як важко було матері, яка чекала свого сина , адже немає для матерів важчого випробування, як чекати своїх дітей з війни. Жителі Скобелевської територіальної громади не забувають тих, чиї імена викарбувані на граніті - це визволителі Скобелевської сільської ради : 1. Андрієв А.С. рядовий 20.Іваніщин А.Я. сержант 2. Артамонов В.С. рядовий 21.Козін М.А. сержант 3. Алексеєв М.М. рядовий 22.Керимов Я.М. рядовий 4. Бойко О.А. рядовий 23.Кузьменко П.Т. рядовий 5. Бабенко В.Г. рядовий 24. Канелгин М.Ф. рядовий 6. Бархар О.Д. рядовий 25.Кучнов М.М. рядовий 7. Волошин П.Г. рядовий 26.Манько П.С. рядовий 8. Виборнов В.В. рядовий 27.Московкін І.Н. рядовий 9. Веред П.М. рядовий 28.Олейник П.М. сержант 10.Владико М.С рядовий 29.Пучков М.М. рядовий 11. Дрель О.Г. рядовий 30.Пащенко Ф.Є. рядовий 12. Давидов С.С ст.лейтенант 31.Фот М.А. рядовий 13. Жиляба М.П. рядовий 32.Хамдєєв Г.І. рядовий 14. Ісаєв Ф.І. рядовий 33.Шевченко І.С. рядовий 15.Шевяков М.І. рядовий 34.Демидов М.Ф. рядовий 16.Шаповалов В.Є. рядовий 35.Кудря А.А. рядовий 17.Сушков О.Д. капітан 36.Фесик Є.Ф. рядовий 18.Голенко Т.А. старшина 37.Бідагі А.С. рядовий 19.Пікало І.Г. рядовий Вони віддали життя за майбутнє покоління, а стрункі тополі, які ростуть навкруги, охороняють їх спокій. Щороку в День Перемоги біля меморіалу збираються люди, щоб вшанувати їх пам'ять, молодь проводе урочисті лінійки, приходять і ті, що стають на рушник подружнього щастя. 41 наш земляк за ратні подвиги в боях за визволення нашої Батьківщини нагороджені бойовими нагородими. Серед них бойовими орденами: 1. Єфремов Олександр Філатович, два ордена Слави другого та третього ступеня. 2. Піскурьов Василь Лаврентійович, орден Червоної Зірки. 3. Гомонюк Федір Федорович, орден Червоної Зірки. 202

Скобелеве 4. Шевченко Григорій Якович, орденами Великої Вітчизняної війни першого та другого ступеня. 5. Герасімов Георгій Павлович, орден Слави третього ступеня. 6. Шкуропат Тимофій Карпович, орден Слави третього ступеня. На жаль, їх уже немає серед нас, але ми завжди будемо пам'ятати їхні імена. Жителька села Воля Волобоєва Наталія Олексіївна нагороджена медалью „За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни”. В пам'яті про грізні роки вдячні Скобелевці у 1974 році спорудили меморіальний комплекс та розбили парк на честь визволителів та односельців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. 9 травня кожного року вдячні жителі Скобелевської сільської ради вшановують пам'ять загиблих односельчан і визволитилів нашої сільської ради. В цей період перед меморіальним комплексом розквітає море тюльпанів, які символізують кров наших односельчан і визволителів, які загинули в битві з коричневою чумою, фашизмом. 8 березня 1944 року с.Скобелеве було визволене від німецько-фашистських загарбників. Наступили мирні дні. Люди зайнялися відбудовою зруйнованих ферм, школи, клубу. Почав свою роботу колгосп ім.Сталіна, а також почали працювати сільська рада, школа, бібліотека, дитячий садок. Люди, не зважаючи на всі труднощі, відбудовували сільське господарство, очищали поля від снарядів та мін і сіяли хліб, щоб задовольнити потреби фронту та свої. В 1958 році було об'єднано два колгоспи „Шлях Леніна” с.Суходілля і колгосп ім.Сталіна с.Скобелеве в один колгосп, якому дали назву „Шлях Леніна”. Першим головою нового колгоспу „Шлях Леніна” став Чекмарев Іван Олексійович. За колгоспом було закріплено 5838 га орних земель. Основним напрямком господарства було рільництво та твариництво. Допоміжні галузі - огородництво, виноградство. В колгоспі було шість відділень це: Веселий Кут, Воля, Ропове, Садове, 203

Скобелеве Суходілля, Скобеелеве. В свій час колгосп очолювали з 1960 по 1961 Кравчина Віктор Митрофанович, 1961-1972 Яроцький Воллодимир Федосійович, 1972-1975 Майборода Микола Павлович, 1975-1977 Рукоманов Віктор Дмитрович, 1977- 1978 Федоров Олександр Петрович, 1978-1979 Антоненко Іван Серафимович, 1979-1983 Федорев Олександр Петрович 1983-1998 Кириченко Андрій Миколайович, 1998-1999 Чумаченко Анатолій Олександрович. Кожен з них вніс свій вклад в розвиток господарства. В 1973 була відкрита Суходільська середня школа. В період з 1983 по 1998 роки в соціальну сферу села і сільської ради вкладені великі кошти. За цей період були заасфальтовані дороги, реконструйовано Суходільську ферму, побудовано три мехзагони с.Скобелеве, с.Суходілля, с.Воля. Прокладено водомережу по с.Воля і с.Суходілля. Капітально відремонтовані сільський клуб в с.Воля та с.Скобелеве. Збудовані критий зернотік та амбари під зерно. В червні 1992 року колгосп „Шлях Леніна” було перейменовано в КСП „Колос”. В 1999 році КСП „Колос” перейменовали в СХПК „Колос”, а в 2000 році було реорганізовано в ПСП „Незалежність”. Жителі Скобелевської сільської ради пишаються своїми кавалерами ордена Леніна: комбайнером Т.Т.Луценко – два ордени Леніна, ланкова О.І.Гринько – орден Леніна, тракторист Г.П.Герасимов - нагороджений орденом Жовтневої революції. 70 трудівників відзначено іншими орденами і медалями. Історія села Скобелеве тісно пов'язана з історією козацтва. За версією історика Л.Т.Масенка саме на території Скобелевської сільської ради в долині річки Кодима у 1693 році відбулася битва козацького полковника Семена Палія з татарами, що в історичній і краєзнавській літературі відома, як „Битва на Кодимі”. На території Казанківського району, а саме поблизу села Скобелеве є балка, яка в давнинеу була правою притокою річки Висунь, а Висунь всвою чергу є правою приттокою Інгульця, котрий впадає в Дніпро.Так от, саме в долині річки Кодими і відбулася у вересні 1693 року відома битва козацького війська полковника Семена Палія з татарами У кінці ХVII Століття велику роль у боротьбі пороти турецько-татарської агресії відіграв фастівський полковник Семен палій (Семен Пилипович Гурко.В часи, коли запорожці після смерті знамепнитого кошового атамана Сірка не здійснили майже жодного,крім двох- трьох « гідних справжніх лицарів» походів, ініціатором і органвзатором боротьби з піваденним ворогом став Палій. Талант і хоробрість козацького полковника сприяли тому, що військо, кероване ним не знало поразки.Ім`я палія наводило на татар такий жах, як свого часу Івана Сірка. 204

Скобелеве Особливо слід виділити походи на Казикермен (1691), Буджак( жовтень 1691 року), Очаків ( березень 1692року) У березні 1693 року палієве військо одержало перемогу над ординцями під Казикерменом.Восени того ж року козаки Палія разом з Переяславським і одним з охотницьких полків ходили під Тягиню. Повертаючись назад, випадково зустріли у Дніпровських степах з військом білгородських татарів, які під проводом султанатОніти йшли грабувати Київ, але довідавшись про похід козаків у свої землі, повернули назад.Між козаками і татарами розгорівся бій, який тривав два дні. В літитопису козацького літописця Величка так викладається ця битва: …Козаки билися з татарами цілий день, але жодна сторона не могла перемогти. Під вечір татари припинили бій і влаштувалися наночівлю з тим,щоб продовжити його зранку. Їм вдалося схопити значного товариша перяславського Василя Максимовича і хотіли вони за цей час випитатиу відомості про чисельність та розташування козацького війська. Козаки за порадою Палія і Мировича вночі змінили позиції.Там де стояв Переяславський полк, стало Палієве військо. Вранці татари всіма силами врізалися в той бік , де мали стояти переяславці і де тепар столи козаки.І таку їм зустріч було підготовлено, що як зазначає Величко до трьох чи чотирьох тисяч там же «трупом в ніч спати положилося» Того ж дня рештки ординського війська залишили поле бою і пішли на свою Білгородщину, а козаки, переночувавши на Кодимі, повернулися на рідні землі. Таким чином, не зважаючи на велику кількісну перевагу противника, козацьке військо розгромило татарів. За цей подвиг російський цар помслав Палієві подарунки і жалування для його полку. В працях істориків різних періодів згадується битва при поверненні з-підТягина, як «битва на Кодимі».Як в історричні й, так і в худождній літературі місце бою визначається на правій притоці Південного Бугу- річці Кодимі і лише тому, що іншої Кодими в Наддніпрянщині проосто не знали. А втім, була ще одна Кодима – притока річки Висунь, котра була від Дніпра приблизно за 100 км, щзо дуже співпадає з відстанню, зазначеною Величком у його літопису. Тоді як Бузька Кодима взагалі знаходиться з іншого бокку Дніпра. Отже долину саме цієї Кодими , а не притоку Південного Бугу, слід вважати історичним місцем битви Палієвого війська з татарами у вересні 1693 року. Тобто сталася ця подія на місцевості, розташованій поблизу теперішнього села Скобелеве,де балка Кодими впадає в Висунь». 205

Скобелеве За ініціативою голови Казанківської райдержадміністрації В.В.Міздрюка 14 жовтня 2005 року в день Покрови Божої Матері, яка є покровительницею українського козацтва, на місці битви козацького війська Семена Палія з татарами встановлено пам'ятний знак. В 2005 році був реконструйований і відкритий фельшерсько - акушерський пунт. Сьогодні на території села працює ПСП”Незалежність” /керівник Побережна Л.К./, великі фермерські господарства: Веселий Кут /кервник Кириченко М.А./, Мартинова /керівник Мартинов М.І./ і чотири малі фермерські господарства. Приватних підприємств – 7, орендарів 4 . В селі Скобелеве працює Скобелевська сільська рада, клуб, бібліотека, ФАП, пошта, 2 магазини. Соціально-економічний паспорт Скобелевської сільської ради. Територія (га) 7165 Кількість населених пунктів 5 Кількість дворів 238 Чисельність населення 639 чоловіки 296 жінки 343 пенсіонери 180 Загальноосвітня школ 1 206

Скобелеве кількість учн 79 Медичні установи(ФАПи) 2 Сільські клуби 2 Бібліотеки 1 Крамниці 5 Відділення зв'язку 1 До складу сільської ради 4 скликання обрано 15 депутатів. З них жінок – 11, чоловіків – 4. Створено 4 постійні комісії. 207

Троїцько-Сафонове 208

Троїцько-Сафонове Троїцько-Сафонове – село, центр сільської ради, розташоване на лівому березі річки Висуні, за 21 кілометр від Казанки. До найближчої залізничної станції Новий Буг на лінії Миколаїв - Харків – 21 кілометр. Населення – 1180 (У Галі Корж вияснити) чоловік. Сільській раді підпорядковані населені пункти Лозове і Павлівка. Засноване Троїцько-Сафонове в 1820 році. Першими жителями його були кріпосні селяни, вивезені з Курської, Орловської і Симбірської губерній. Перша назва села походить від імені поміщика Стойковича – Стойковка. Пізніше, коли ці землі перейшли у власність відставного полковника Євтихія Сафонова і його матері “придворной советнице» Катерині Сафоновій, село отримало назву Євтихо-Стойковка. Частина села, де містились землянки колишніх стойківських кріпаків, і тепер носить назву «Стойкове». А назва поселення – Троїцьке – пішло від назви релігійного свята Трійці. Водночас за поселенням закріпилась і інша назва –Сафонове (від імені землевласника, відставного гвардії полковника царської армії, вихідця з багатої сім`ї Сафонова, який в період колонізації північного Причорномор`я отримав від царської казни 12606 десятин землі). Сафонов не тільки завозив селян з центральних районів Росії, але й обмінював кріпаків у інших поміщиків на собак. Земля, на якій ми живемо, нагадувала дикий степ, поросла ковилем, річка Висунь була повноводною, по ній плавали човни. Серед корінних жителів села Сафонове існує легенда, що в кінці ХVІІ століття під час турецько- татарської війни, в районі «Вовчого ставка» ( територія схематично позначена, як «гусяча лапка») була закопана турецька карета довжиною 6 м в якій знаходились коштовності: золотий шолом, різні золоті статуетки, та інші дорогоцінні вироби. Під місцем знаходження карети течуть підземні води. В діаметрі 25 м з`явилася низина і коли прикласти вухо до землі, то можна почути гуркіт. Приблизно в 60-70-х роках минулого століття жителі села Троїцько-Сафонове - Алєнін Пантелій Васильович і Загрєбаєв Павло Іванович вели розкопки на «гусячій лапці» з метою знайти цей клад, але їхня робота не принесла бажаних результатів. Але ідея – знайти карету, не покидає односельців і сьогодні. Ще за однією легендою, яка дійшла до наших часів, говориться, що сталося це одного весняного дня 1693 року, коли на село напали татари. В одній родини було двоє дітей – син і дочка. Батько, побачивши татар, забіг до хати і сказав родині, щоб вони ховались від бусурманів, а сам пішов захищати село. Сили були нерівні. Татари побили тих, хто став обороняти село. Татари вже впритул наблизились до села. Тоді син взяв шаблю в руки, а матері та сестрі наказав тікати у сховище, а сам пішов назустріч ворогу. Юнаку вдалося затримати бусурманів на кілька хвилин, щоб мама та сестра встигли втекти. Сам юнак від шаблі ворога загинув. Бусурмани порубали тіло юнака на шматки і розкидали по полю, засіяному житом. Село татари спалили, а полонених селян і худобу забрали з 209

Троїцько-Сафонове собою. Під вечір, коли все скінчилось, мати з дочкою вийшли зі схованки і пішли шукати сина і брата, та знайшли лише шматки тіла. Збираючи шматочки тіла, вони поливали поле своїми сльозами, а вранці житнє поле зацвіло синіми і червоними квітками. Там, де впали крапельки крові юнака, виросли маки, а там, де поле було зрошене сльозами матері і сестри – зацвіли волошки. Отож і зараз, на ланах пшениці і жита поряд квітують маки та волошки. В 1830 році в селі проживало 300 осіб, а напередодні скасування кріпосного права в 1859 році – 1700 чоловік. Поміщик Сафонов завіз додатково в село 348 кріпаків з Орловської, та 190 - з Курської губерній. Далі село мало назву Євтихо-Ополь. Свою теперішню назву – Троїцько-Сафонове –село отримало, судячи з архівних даних, в 1868 році в день закладення церкви на свято Трійці. Першим священиком церкви був Фрисан Заводський. В селі на той час проживало 541 чоловік і 475 жінок. До кінця XIX століття поміщики Сафонови були єдиними господарями величезних земельних площ. Після смерті Євтихія Сафонова, частина його землі перейшла до рук зятя, ще більшого власника – поміщика й капіталіста графа Володимира Васильовича Стенбок – Фермора, який в свій час був депутатом Державної Думи Росії і постійно проживав у Херсоні. За роздільним актом йому в Троїцько-Сафонівській дачі належало 2038 десятин найкращих земель. Значні ділянки були виділені його родичам – графам Толстим і Тарасовичам. Своєму стрімкому розвитку село багато в чому завдячує графу Стенбок- Фермору. При ньому було закладено село Графське, яке нараховувало в той період 30 дворів і 90 жителів. Граф Стенбок-Фермор був попечителем шкіл в селах Сафонове і Миколаївка, а його дружина – лікарень. В 1896 році в селі було 2975 десятин землі, пошта, телеграф, амбулаторія, аптека, 2 школи, єврейська синагога, працював ветеринарний лікар. В селі налічувалось 366 дворів і проживало 2567 жителів. Поміщицьке господарство в Троїцько-Сафоновому було відоме на Херсонщині як одне з кращих, зразкових. Тут впроваджувалася багатопільна сівозміна, проводився облік врожайності різних сортів хліба, вивчався вплив різних умов і способів обробітку землі на посіви, велося промислове городництво. Господарство обслуговувала метеорологічна станція. Хліб, м'ясо, вовна та інші продукти нескінченним потоком вивозилися з Троїцько-Сафонового не тільки до Херсона й Миколаєва, а й за кордон. Від цієї торгівлі землевласник одержував величезні прибутки. Лише через 48 років після заснування села відкрилася школа, в якій навчалось 30 учнів, серед яких не було жодної дівчини. В школі було 20 азбук. З 1870 року у Троїцько-Сафоновому працювала однорічна школа Міністерства освіти, яку відвідувало 25 чоловік. 210

Троїцько-Сафонове До села надходило лише 4 газети, які отримували: піп, поміщик, вчитель та один селянин. Звістка про перемогу Великої Жовтневої революції була сигналом для здійснення революційних перетворень на селі. В березні 1918 року Троїцько-Сафонове окупували австро-німецькі війська, які хазяйнували тут до листопада 1918 року. З їх приходом в селі почав діяти партизанський загін, що складався з робітників Криворізького промислового басейну на чолі з колишнім фронтовиком І.М.Макаренком. До них приєдналися жителі села Троїцько- Сафонове, які зі зброєю в руках билися проти ворогів революції. В листопаді 1918 року село захопили петлюрівці, а в березні 1919 року війська регулярної Червоної Армії, що наступали від Катеринослава, звільнили село. У січні 1920 року село захопили денікінці, а після їх вигнання в селі відбулися вибори Троїцько- Сафонівського волосного виконкому. А у травні створено комітет незаможних селян (КНС), головою якого було обрано Я.П. Загребаєва. На початку 1921 року 80 членів КНС організували комуну, а в березні цього ж року сільськогосподарське трудове товариство. 22 березня 1925 року організовано сільгоспартіль «Рассвет пролетарской жизни», яка об’єднувала 64 двори і мала 134 десятини землі. В 1928 році були утворені колгоспи «Пролетар», «Червоний незаможник» та «Хлібороб». Третього серпня 1922 року Троїцько-Сафонівський волосний виконком очолив робітник-металіст К.Т.Чеботарьов. Восени 1922 року Троїцько-Сафонове увійшло до складу Володимирівської волості. У 1925-1926 роках почала діяти комсомольська організація, вожаком якої був Тимофєєв Михайло Опанасович, а в 1927 році утворено партійний осередок, який очолив Тулупов Савелій Леонтійович. В 1920 році почала працювати школа, в якій щорічно навчалося 120-140 дітей. На той час в селі налічувалося близько 700 неписьменних жителів. До тридцятих років в селі працювали три школи лікнепу, щороку близько ста чоловік навчалися в них грамоті. Ними керували вчителі П.В.Медвєдєв, Л.А.Пономаренко, Ю.Д.Іванова. На початку січня 1924 року в селі було відкрито сільбуд та хату-читальню. В 1930-х роках в селі було здійснено початковий всеобуч, а потім семирічний. З 1938 року місцева школа набуває статусу середньої школи і в цьому велика заслуга її директора Павла Васильовича Ковриги. В 1941 році відбувся перший випуск Троїцько-Сафонівської середньої школи. Всі юнаки, випускники школи, були мобілізовані на фронт. Налагоджувалась і культурно-освітня робота на селі. Було відкрито пересувну бібліотеку, яка згодом стала стаціонарною, хати-читальні, червоні кутки, народний клуб. На початку 1941 року в стаціонарній бібліотеці 211

Троїцько-Сафонове налічувалося 2 тисячі книг. Заслужену популярність серед населення здобув хоровий колектив, який налічував 40 чоловік. Держава всіляко допомагала селу. В 1926 році ТСОЗ “Незаможник” придбав першого трактора, а в 1929 році в Троїцько – Сафоновому їх було вже близько десяти. Наприкінці 1927 року в селі організовується перша артіль “Червоний незаможник”. Протягом наступних трьох років утворюються колгоспи “Пам'яті Леніна”, “Хлібороб”, імені Фрунзе, імені 61 комунара, “Вірний шлях”, що об'єднали 555 дворів (з 670 в селі). Ще в січні 1928 року за рішенням загальних зборів членів КНС було створене сільське тракторне товариство. В 1933 році 50 відсотків усіх посівних площ оралося тракторами, а з жовтня 1935 року у Троїцько-Сафоновому вже діяла МТС. Протягом 1938-1941 років МТС очолював активний учасник громадянської війни, кавалер ордена Червоного Прапора А.З.Чорний, який загинув у роки Великої Вітчизняної війни. В 1936 році Троїцько- Сафонівська МТС була однією з передових у районі. У 1938 році тракторист Загрєбаєв О.П. на тракторі «ЧТЗ» зробив роботу, об’єм якої склав півтори норми. І він перший в селі отримав урядову нагороду – медаль «За трудову відзнаку». У 1939-1940 роках за отримання високих урожаїв пшениці по 125 пудів з гектара 40 колгоспників і працівників МТС були удостоєні державних нагород та дипломів ВДНГ. Чорним крилом торкнули жителів села події голодомору 1932-1933 років в Україні. Ось як згадує про ті страшні роки Гурова Варвара Іванівна, 1914 року народження. “... Мені на той час було 19 років, а в сім'ї було четверо дітей і мама. Я була старшою. 1933 рік – самий важкий рік в моєму житті. Було голодно та холодно. Хата була під солом'яною стріхою, в печі топили кураєм. 212

Троїцько-Сафонове Їли – що прийдеться. В полі, біля скирт, відшукували зерно, полову, вдома на жорнах мололи, пекли коржі. Також робили трав'яну макуху з лободи, свиріпи. Виливали в полі ховрахів, знімали з них шкіру і варили юшку. Так виживало все село, кожна сафонівська сім'я”. Значні зміни сталися в галузі охорони здоров'я. З 1930 року тут почала працювати амбулаторія, в якій допомогу хворим надавали 8 медичних працівників, а в 1940 році в селі відкрилася перша лікарня на 30 місць. Першим лікарем в селі була Осипова Раїса Миколаївна. Напередодні війни в Троїцько-Сафоновому налічувалося близько 40 членів партії. Тяжкі випробовування випали на долю жителів села у роки Великої Вітчизняної війни. З перших днів війни на фронт відправлено 50 жителів села. Близько 100 чоловік записалося добровольцями, в тому числі 30 жінок записалися до народного ополчення. На 53-й день війни, 14 серпня 1941 року, фашистські загарбники увірвалися в село. У приміщенні лікарні окупанти створили майстерню для ремонту зброї, а в головному шкільному корпусі – для ремонту автомашин та іншої техніки. З вересня 1941 року в селі починає діяти підпільна антифашистська група, очолена Г.М.Сєднєвим, який за завданням Дніпропетровського обкому партії залишився на території району для організації партизанської боротьби. Троїцько-Сафонове стало центром партизанського руху усіх сусідніх районів Миколаївської та Дніпропетровської областей. Найближчими помічниками Сєднєва були брати Мартинови, Дмитро Ходін з села Троїцько-Сафонове та інші. Протягом року загін вів активні бойові дії, у лютому 1943 року кілька разів нападав на ворожі гарнізони в Троїцько-Сафоновому та інших селах. Учасниками антифашистського підпілля були десятки жителівТроїцько- Сафонового: вчителі К.П.Колоткова, Д.Г.Вергун, Є.І.Бєлін, О.М.Бондаренко, Н.Є.Сюльдіна (Морозова), учні: Є.Волков, В.Кравченко, В.Мартинов, О.Мартинов, В.Нащокін. Ризикуючи життям, вони влаштовували у себе явочні квартири, допомагали партизанам продуктами, переховували їх та поранених бійців. Однією з активних учасниць троїцько- сафонівського підпілля стала місцева вчителька Н.Є. Сюльдіна. Залишившись на окупованій фашистами території, вона з перших днів включилася у патріотичну боротьбу, на ручному друкарському верстаті друкувала, а потім розповсюджувала антифашистські листівки і звернення до населення. 213

Троїцько-Сафонове За патріотичну діяльність на окупованій фашистами території медаль “Партизану Вітчизняної війни” 1-го ступеня одержала Н.Є.Сюльдіна та інші. Сміливими підпільниками зарекомендували себе Є.П.Волков, В.М.Кравченко, В.В.Мартинов та інші. В.М.Нащокін майстерно виготовляв фальшиві медичні довідки, рятуючи багатьох від фашистського рабства. Понад двадцять чоловік з села, учасників підпілля, серед них К.П. Колотков, В.М.Нащокін, Є.Х.Мартинов та 7 членів його сім'ї були розстріляні фашистами. ... 14 серпня 1941 року. Цього дня фашисти захопили Троїцько-Сафонове. Та не підкорилися “новому порядку” жителі степового краю. На тимчасово окупованій території все яскравіше розгорялося полум'я підпільної боротьби. Активними учасниками підпілля стали Мартинови – мешканці однієї з вулиць села. Мартинови: Олексій Васильович, Василь Васильович, Клавдія Василівна, Василь Хомич, Єгор Хомич, Федір Хомич, Гнат Хомич, Єлистрат Хомич – одними з перших влилися в групу Сєднєва, щоб помститися ворогу за спалені міста і села, за сльози матерів, вдів, за смерть мільйонів людей. Вони шкодили загарбникам, чим могли: рятували громадян від фашистського рабства, закликали не коритися поневолювачам. Олексій, Василь і Клавдія допомагали підпільникам продовольством, одягом. Єгор Мартинов став першим помічником Сєднєва, разом організовували в селі мережу явочних квартир. Але фашистам вдалося натрапити на слід групи. Єгора схопили і відправили у Володимирівську жандармерію. Але як не катували його – він не виказав ні братів своїх, ні товаришів по зброї. Під час одного з допитів Єгор вискочив у вікно з другого поверху і загинув. Гната, Василя і його дітей недолюдки закопали в землю в степу, поблизу Нового Бугу. Не витримало серце дружини Василя Хомича такої неймовірної втрати, і вона померла. Лишився живим лише їх чотирирічний син Ваня. Щоб урятувати хлопчика, вірні люди переправили його у віддалене село, де надійно сховали дитину. Після нелюдських тортур і знущань гітлерівці розстріляли всіх з великої родини Мартинових. Односельчани свято шанують їх пам'ять. 10 березня 1975 року виконком Троїцько-Сафонівської сільської ради вирішив на честь 30-річчя Великої Перемоги перейменувати вулицю Поштову на вулицю Мартинових. Окупанти лютували в селі до березня 1944 року. Ламаючи опір ворога, наближалися до Троїцько-Сафонового передові частини Червоної Армії. На західних висотах за селом гітлерівці створили сильний оборонний рубіж, маючи намір зупинити наступ радянських військ. Командування 3-го Українського фронту, готуючись провести операцію по оточенню великого угруповання ворога в районі Березнегуватого, Снігурівки вирішило зробити прорив ворожої оборони на Новобузькому напряму. Цей прорив швидко здійснила 8-а гвардійська армія та кінно- механізована група під командуванням генерала І.О.Плієва, згодом двічі Героя Радянського Союзу. 214

Троїцько-Сафонове Силами двох кавалерійських дивізій під командуванням генералів І.В.Тутаринова і В.С.Головського зроблено обхідний маневр з півдня основного вузла ворожого опору в районі Троїцько-Сафонового, а війська механізованого корпусу завдали удару фашистам з півночі. Ворог зазнав величезних втрат. Дороги були забиті кинутою бойовою технікою і транспортом. На підступах до Троїцько-Сафонового окупанти залишили понад сотню автомашин, танків, гармат. Тут було покладено початок оточенню і розгрому 6-ї німецької армії, яку Гітлер назвав “армією месників”, бо вона була створена замість 6-ї армії, знищеної під Сталінградом. Троїцько-Сафонове було першим населеним пунктом, визволеним радянськими військами на території Миколаївської області. Це сталося 7 березня 1944 року. Спочатку в село вступили підрозділи 212-го танкового полку 4-го гвардійського механізованого корпусу генерал-лейтенанта Т.І.Танасчишина. На честь визволення села від фашистських загарбників при в'їзді до села встановлено пам'ятний знак воїнам 8-ї гвардійської армії та кінно-механізованій групі. На багатьох фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо билося багато жителів Троїцько-Сафонового. Під Сталінградом командував батареєю гвардії- лейтенант В.І.Потапов. У битві на Орловсько-Курській дузі відзначився своєю відвагою і був нагороджений орденом Леніна винищувач танків І.М.Кузюков. Багатьох бойових нагород удостоєні учасники Великої Вітчизняної війни Я.В.Коротков, І.В.Ананьєв, А.Є.Сюльдін, Г.М.Скуртула, 215

Троїцько-Сафонове Н.К.Гуров, Д.Г.Маслов, Є.В.Соловйов та інші. Дорогою ціною дісталася перемога. Близько 150 уродженців Троїцько - Сафонового, воїнів Червоної армії і учасників підпілля віддали своє життя за свободу і незалежність Батьківщини. Недалеко від середньої школи зведено пам'ятник землякам, де вибито прізвища всіх односельців, полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни і при виконанні бойових завдань в підпіллі. Величезної шкоди завдала фашистська окупація селу. Гітлерівці спалили півсотні житлових будинків та МТС, вивезли сільськогосподарську техніку, зерно, худобу, зруйнували лікарню й школу. Під час боїв на території району й області жителі села безпосередньо допомагали радянським воїнам: переносили боєприпаси, доставляли фураж для кавалерійських частин, транспортували поранених. Близько місяця в Троїцько- Сафоновому розміщувався польовий госпіталь. І коли він перебазувався слідом за фронтом на захід, на ім'я голови колгоспу “Червоний незаможник” надійшов від начальника госпіталю лист: “Від імені командування польового гвардійського госпіталю складаю Вам і всім колгоспникам щиру подяку за допомогу в справі розміщення поранених воїнів і в догляді за ними”. Після визволення села в 1944 році замість довоєнних шести артілей було створено п'ять. У важких умовах доводилося відбудовувати зруйноване війною господарство. В артілях бракувало насіннєвого фонду. Орали колгоспні поля коровами. Близько п'ятдесяти воїнів повернулися до рідного села і разом з усіма працювали над виконанням народногосподарських планів. В березні 1944 року відбулась районна учительська конференція, яка прийняла рішення про відкриття нових шкіл. Вчителі села активно включились в цю роботу, в результаті якої були відкриті 6 перших паралельних класів, в яких навчались діти різних вікових категорій. Першими вчителями повоєнного часу стали О.М.Бондаренко, Н.Л.Алєніна, Є.І.Гулькова, Н.Є.Морозова, М.С.Кузькова, М.М.Бондаренко, Т.С.Потапова, Д.С.Бєлан, а очолювала їх Курінна А.М. З 1 вересня 1944 року почала діяти неповна середня школа, а вже з 1 вересня 1950 року школа стала середньою. В 1953 році був перший повоєнний випуск середньої школи. 216

Троїцько-Сафонове В 1957 році Троїцько-Сафонівську школу очолив Крупський Г.В. В той час в школі навчалося 314 учнів. 4 листопада 1975 року відбулося відкриття нового приміщення Троїцько- Сафонівської СШ на 560 місць. Директорами школи в різний час були: Арсеньєв Г.В., Ємцев Б.Ф., Ільїн І.С., Буднік В.Г,Волкова Н.А. Зараз загальноосвітню школу очолює Алєніна Ольга Анатоліївна. За роки свого існування Троїцько-Сафонівська школа випустила зі своїх стін 1134 учнів. 14 випускників школи були нагороджені золотою медаллю, 6- срібною. В школі працює 20 вчителів, навчаються 98 учнів. Першим бібліофілом в селі був Бєлан Денис Степанович, 1898 року народження, вчитель фізики Троїцько-Сафонівської школи, “Заслужений вчитель Української РСР”, нагороджений орденом Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора. Його домашня бібліотека складалася з творів класиків російської, української, зарубіжної літератури, тлумачних словників, довідників з різних галузей знань, якими він щедро ділився з односельцями. Бєлан Д.С. захоплювався гідрометеорологією, вів спостереження за природою. Результати дослідів передавав в Миколаїв, Дніпропетровськ, був членом Ленінградського географічного товариства. Ним написано ряд монографій, які друкувались в атласі географічного товариства, на сторінках журналу “Юний натураліст”. В післявоєнні роки високими темпами розвивається сільське господарство села. Уже в 1948 році артіль відновила довоєнні посівні площі, перевиконала план хлібоздачі. За виконання соціалістичних зобов'язань колгосп “Червоний незаможник” було занесено на обласну Дошку Пошани. Троїцько-Сафонівська МТС мала тракторів і комбайнів у півтора рази більше, ніж до війни. В 17 тракторних бригадах працювало 156 трактористів і 24 комбайнери. Протягом 1949-1950 рр. в артілях було відбудовано зруйновані будинки, ферми, господарські приміщення. В 1950 році МТС отримала 14 нових тракторів і 13 комбайнів. План тракторних робіт того року було виконано на 117 відсотків. Підвищення технічної оснащеності сільськогосподарських робіт, впровадження прогресивних форм оплати праці дали можливість колгоспу ім.Щорса вже у 1955 році досягти значних успіхів у виробництві сільськогосподарської продукції. Валовий збір зерна збільшився більш як у два рази, урожайність досягла 24-27 цнт з гектара. В 1958 році до колгоспу імені Щорса влився колгосп “Зорі Кремля”, що розміщувався в селах Павлівці і Лозовій, підпорядкованих Троїцько- 217

Троїцько-Сафонове Сафонівській сільській раді. Земельні угіддя об'єднаного колгоспу перевищували 9 тисяч га, лише орних земель було 6918 га. В цей час очолював колгосп Сьомін Павло Іванович. Тоді був збудований сільський будинок культури. З 1962 року колгосп очолив Бондаренко Степан Тимофійович. В ці роки була реорганізована МТС, колгосп придбав значну кількість сільськогосподарської техніки. В 1963 році в селі було створено відділення “Сільгосптехніки”, яке здійснювало ремонт сільськогосподарських машин, надавало допомогу колгоспам у механізації тваринницьких ферм. З 1964 року колгосп очолив Скуртул Григорій Маркович. В ці роки здійснюється механізація виробничих процесів, підвищилася культура рільництва. В 1972 році колгосп очолив Баляба Володимир Сергійович За роки його керівництва був збудований консервний завод,олійниця, водомережа протяжністю 14 км, лазня, реконструйовані приміщення та збудовані нові приміщення птахоферми. Колгоспники напружено працювали на ланах і фермах колгоспу, отримуючи стабільні урожаї та високі показники в тваринницькій галузі. З 1980 року колгосп очолив Дем'янський В.Н. Господарство мало 3300 голів великої рогатої худоби, 4,5 тисячі овець, 200 голів свиней, 78 тисяч птиці. У 1986 році за високі досягнення в роботі обком Компартії України, облвиконком, облпрофрада і обком комсомолу нагородили колгосп імені Щорса Перехідним Червоним прапором. У 1991 році господарство очолив Шаповалов Микола Олександрович. Орна земля колгоспу в кількості 6700 га приносить високі врожаї, швидкими темпами розвивається тваринництво, що загалом приносить великий прибуток колгоспу. За трудові досягнення держава відзначила працівників сільськогосподарського виробництва високими державними нагородами. Орденом Леніна нагороджені: Капошко Олександра Яківна, завідуюча молочнотоварною фермою, колгоспу імені Щорса. Нагороджена в 1966 році за високі трудові досягнення в галузі тваринництва. 218

Троїцько-Сафонове Мартинов Володимир Федорович, механізатор колгоспу імені Щорса. Нагороджений в 1973 році за високі трудові досягнення в сільськогосподарському виробництві Григоренко Юрій Васильович, начальник мехзагону імені Щорса. Нагороджений в 1973 році . Орденом Трудового Червоного Прапора та медалями нагороджені: Лиходій Олексій Петрович, Григоренко Микола Григорович, Назарова Поліна Фомівна, Варламов Микола Олексійович, Юрчак Ніна Петрівна, Білоконський Іван Володимирович, Варламов Валерій Федорович, Загрібаєв Віктор Олександрович, Сковородко Олександр Іванович, Чудновцев Василь Єгорович, Чумак Віталій Васильович, Котов Олексій Андрійович, Загрібаєв Павло Іванович. В 1998 році колгосп імені Щорса був реорганізований в СГВК “Сафонівський”, в 2000 році СГВК “Сафонівський” реорганізовано в СФГ “Еталон-Агро” та ТОВ “Рост”. Створено 12 фермерських господарств, серед яких самим великим є фермерське господарство «Варламов М.С.». В селі працюють 14 підприємців, відкрито 7 магазинів, працює амбулаторія сімейного типу. В теперішній час на території Троїцько-Сафонівської сільської ради проживає 1180 чоловік. В 2010 році капітально відремонтовано та газифіковано дошкільний заклад «Алёнушка». Перша церква на території села з`явилася в 1823 році. Першим священиком був отець Синицький. В 1937 році церква була повністю зруйнована. В 60-х роках минулого століття церква розміщувалась у пристосованому приміщенні родини Забабуріних, де проіснувала до 80-х років. 219

Троїцько-Сафонове В 2004 році відновлено Свято-Троїцьку церкву у селі. Окрасою сільського життя є сільський будинок культури. Початок художньої самодіяльності в селі припадає на 1920 рік. Тоді ж було створено і народний клуб. Заслуженою популярністю у населення користувався хоровий колектив, який складався з 40 чоловік. На концертних майданчиках вони співали революційні пісні, читали твори Дем'яна Бєдного, Максима Горького. Протягом 1920-1921 років самодіяльні колективи показали 64 вистави і виступили з 15-ма концертними програмами, а зібрані кошти передали на придбання продуктів харчування для голодуючих дітей Поволжя. Активними учасниками драматичного гуртка були М.Тулупова, П.Аланін, А.Лагунов, О.Бондаренко. Пізніше до них приєдналися В.Загребаєв, О.Загребаєва, Л.Григоренко, В.Стешин, Л.Гулькова, Є.Крупська, М.Горда, К.Нащокіна. Вони ставили п'єси українських і російських класиків. Велика заслуга цих людей полягає в передачі естафети самодіяльної творчості майбутньому поколінню аматорів. Давно, ще з першими поселенцями в селі з'явилася пісня. Відтоді вона й живе разом з нами. В 1956 році вчителька Г.О.Бондаренко організувала хор при сільському будинку культури і при місцевій школі. Першими його учасниками були М.Суслов, В.Гулько, С.Назаров, А.Григоренко, Є.Нащокіна, яка крім того, що гарно співала, була ще й майстром художнього слова. Вагомий внесок в розвиток культури села зробила М.С.Назарова. Вона вміла грати на музичних інструментах і добре розумілася на музиці. В селі збереглася добра традиція, коли старше покоління самодіяльних митців передає своє вміння, знання молодшому. 220

Троїцько-Сафонове Гордістю нашого села є самодіяльний народний вокальний ансамбль “Дівочі мрії”, який був створений у 1962 році. Звання “народний самодіяльний” було присвоєно колективу в травні 1996 року. Керівники колективу - Кашулап Т.М. і Рудаков Г.В. Колектив має звання та нагороди: дипломант огляду колективів художньої творчості районів та міст Миколаївської області, присвячений 50-річчю Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років (травень 1995 року); переможець районного огляду народної творчості серед вокально-хорових колективів (квітень 1999 року; Всеукраїнського огляду народної творчості (вересень 1999 року); Всеукраїнського фестивалю майстрів мистецтв та народної творчості, присвяченого 10-й річниці незалежності України (серпень 2001 року); дипломант 7-го фестивалю національних культур південного регіону України “Дружба” (вересень 2001 року). При Будинку культури діє кімната народознавства, в якій зібрані старовинні речі, роботи народних умільців села. Тут проводяться заходи за народним календарем, зустрічі з народними умільцями. Найбільша краса села – його люди. Агрономи і педагоги, військові і лікарі, вчені, підприємці, хлібороби, - ось далеко не повний перелік людей, які прославили село. Серед уродженців села Троїцько-Сафонове багато відомих, знаних людей. Ось деякі з них: • Бєлан Борис Денисович- заступник директора по науковій роботі Томського інституту оптики атмосфери Сибірського відділення Російської Академії наук. Спеціаліст гідрометеорології. Захистив кандидатську, докторську дисертації в області фізико-математичних наук, професор; • Бєлан Денис Степанович – перший бібліофіл села, вчитель фізики Троїцько- Сафонівської школи, «Заслужений вчитель Української РСР», нагороджений орденом Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора; • Горбунов Володимир Васильович кандидат технічних наук, старший науковий співробітник Дніпропетровського інституту чорної металургії; • Бондаренко Олександра Михайлівна - вчителька, нагороджена знаком “Відмінник народної освіти України”, орденом “Знак Пошани”; • Пихтін Віктор Миколайович - заслужений вчитель України, працює директором школи в Київській області; • Загребаєв Іван Іванович. Закінчив Одеський університет за спеціальністю – історія та правознавство. Політпрацівник, підполковник, має державні нагороди. Ветеран Збройних Сил СРСР. Після виходу на пенсію працював викладачем в ліцеї правознавства в м. Чернівці. Нагороджений знаком “Відмінник освіти України”. • Фролов Андрій Вікторович. Закінчив Харківське воєнне авіаційне училище, командував ескадрильєю. Підполковник запасу. Багата історія села Троїцько-Сафонове. 221

Троїцько-Сафонове Щоб зберегти історію рідного села педагогічний колектив та учнівський комітет школи прийняли рішення про відкриття музею історії рідного села. Була розгорнута активна пошукова підготовча робота і 7 березня 1989 року, в день 45-ї річниці з дня визволення села від фашистських загарбників, музей було відкрито. Знаходиться музей в приміщенні загальноосвітньої школи. В двох його залах, загальна площа яких 62 квадратних метри, виставлено 362 експонати- оригінали. В одному залі експозиція сформована за розділами: “Історія виникнення села”, “Встановлення Радянської влади і соціалістичне будівництво”, “Період Великої Вітчизняної війни”, “Період відбудови народного господарства”, “Герої війни і праці”. В другому залі відтворено історію розвитку в селі народної освіти. Музей став центром навчально-виховного процесу в школі. Тут проводять уроки історії, літератури, різні виховні заходи, ранки. Експозиція музею постійно поповнюється, а їх експонати розповідають про багато інших незабутніх подій, що відбувалися в Троїцько-Сафоновому. Все це історія села. Її повинен знати кожен, хто тут проживає. Сьогодні Троїцько-Сафонове – це мальовничий куточок південного хліборобського степу, де живуть і працюють люди різних національностей. День 17 жовтня 2010 року став знаменною історичною датою в житті сафонівців. В цей день Троїцько-Сафонове підключено до газової магістралі району, перший блакитний вогник спалахнув в оселях жителів села. Газифіковані Троїцько-Сафонівська ЗОШ та дитячий садок. (фото 21 жовтня 2010 року Голос Казанківщини). У нас міцне коріння, гарна природа, щедра земля, щирі, працьовиті і талановиті люди. Все, що ми маємо, створено копіткою працею наших дідів і батьків та примножено нинішнім поколінням наших земляків. 222

Червонознам'янка 223

Червонознам’янка Червонознам`янка - село, центр Червонознам`янської сільської ради, розташоване на південь від районного центру і за 12 км від залізничної станції Новий Буг. До сільської ради відносяться населені пункти Новочудневе та Панасівка. Всього населення на території сільської ради 442 чол. На території сільської ради діють школа І-ІІ ступенів, бібліотека-філія, дитячий садочок, сільський клуб, магазин поштове відділення, ФАП. Базовим господарством сільської ради є ПСП Агрофірма імені Шевченко, за яким закріплено 2713,24 га землі, діють п’ять селянських фермерських господарств: «Бджілка», «Поділля», «Дєва», «Полісся», «Гвардійське». Населений пункт заснований у 1923 році. ….Одного весняного ранку, серед степу, що лише прокидався від сну зупинилися підводи. Скільки їх було? П`ять? десять? Тепер вже важко пригадати, бо від того часу минуло багато років. Стомлені подорожні присіли на присілу на зазеленілу весняною поросллю землю, щоб перепочити, дати спокій волам , які вже не день, не два міряють дорогу від лісової Черкащини все далі на південь України. Сонце піднімалось все вище і вище, ласкаво хилило в солодкий сон подорожніх і вони підкорились його волі. Добре відпочивши подорожні роздивилися увсебіч, взяли в руки землицю, а вона масна, родюча. Кращої шукати досить. Бо для хлібороба що треба? Аби ниву власну мати, а руки роботи не бояться. «Отут і зупинимося»,- сказав Федір Гаврилович Мироненко. Задзвеніли сокири в умілих руках і незабаром рівнесеньким рядочком виросли курені – перші житла поселенців. Це сталося у 1923 році. Власне саме тоді і було засноване нинішнє село Червонознам`янка. Восени того ж року, зібравши врожай, черкащани подалися в рідні краї. А Федір Гаврилович зі своєю родиною залишився і вирішив назавжди поселитися серед багатющого широкого степу. Збудував хату, завів господарство. На молоде, зовсім юне поселення, що й назви не мало, насувалися бурхливим виром події…. Простора хата Мироненків стала своєрідним штабом, центром села, особливо тоді, як повернувся з Червоної армії син Федора Гавриловича – Степан. І, мабуть, легкою виявилася Перші поселенці – Федір Гаврилович рука чоловіка, бо тільки одну зиму і Марія Іванівна Мироненки провів з родиною самотньо. Ранньою 224

Червонознам’янка весною повернулися його земляки і заходилися будувати собі надійне житло. А пізніше Степан, син Федора Мироненка, запропонував назвати село, яке ще не мало назви – Червонопрапорівка. Згодом він організував комітет незаможних селян і на той час молодий Мироненко вже був головою сільської ради. І вже в 1930 році червонопрапорівці згуртувалися у колгосп, обравши своїм головою Федора Гавриловича Мироненка. У 1925 році молодший син Мироненків – Пилип - організував у селі молодіжний осередок, і був першим ватажком комсомольського осередку Червоної Знам`янки. Комсомолія села організовувала роботу по ліквідації неписьменності, випускала стінну газету. При осередку була створена політшкола, якою керував Пилип Мироненко. Родина Мироненків не лише заснувала село нового типу, але багато зробила й для зміцнення відносин між людьми. Пилип Федорович і Онуфрій Федорович Мироненки Коли із заходу донеслися перші громи Великої Вітчизняної війни, стали на захист і чотири сини Федора Гавриловича. Та не всі дожили до переможного 1945-го. Пилип Федорович поліг смертю хоробрих у бою під Ростовом у грізному 1942 році. Захищаючи Нальчик, загинув Степан Федорович, а Онуфрій Федорович в останню атаку на ворога ходив під Вінницею. Там його і поховано. Найменший син Федора Гавриловича - Андрій - старший лейтенант медичної служби, нагороджений орденами і медалями. Він, як і його братии, дорожив любов`ю і повагою односельчан до його сім`ї, яка заснувала село в Андрій Федорович степовому краю, багато зробила, щоб воно розвивалося, Мироненко міцніло, стало багатшим і красивішим. Серед прибулих на нове місце був і Денис Вовк. Приїхав він з дружиною та синами, яких було шестеро. Спочатку жили в курені, згодом у них народився сьомий син-Федір. Батько поїхав до Кривого Рогу підзаробити грошей, щоб купити ліс на хату, а старші сини тим часом робили лампач та почали будувати хату. 225

Червонознам’янка Федір Денисович Вовк та його дружина та його дружина Наталка Михайлівна корінні жителі села. Так склалася доля що Федір Денисович все своє життя прожив у нашому селі за винятком років війни. На протязі 40 років він водив машина різних марок по степовим дорогах. Разом з дружиною виховали двох доньок та сина, які зараз мешкають у місті Миколаєві. Мають 5 онуків. В нашому селі проживає ще один потомок перших поселенців, син Кириченка Панаса Отропійовича - Степан Панасович з дружиною Ганною Андріянівною. Його батьки переїхали сюди п’ятьма дітьми, троє народилося вже тут. І самий молодший Один з перших серед них – Степан. комсомольців, Глибоко пустило коріння діда Панаса. Родинне механізатор Іван дерево нараховує 8 дітей,17 онуків, 21 правнук, 2 Кирилович Охріменко праправнука. Але тільки наймолодший син діда Панаса пустив своє коріння у нашому селі. Має двоє дітей, 4 онуків, є і правнуки. 72 роки стаж роботи у місцевому колгоспі подружжя Кириченків. Разом з землями Червонознам`янки заселялися і навколишні землі. Дід Панас Луценко з Житомирщини заснував хутір поблизу річки, який потім став селом з назвою «Панасівка». А село Новочудново дістало свою назву від вихідців з міста Чудново Житомирської області, які поселилися в цій місцевості. Минувшину нашого краю треба знати. Хто нам розповість історію, як не самі старші люди нашого села, його справжня жива історія. Вони жива його пам'ять. І пам'ять знову веде нас по важких дорогах років колективізації, пережитого голоду 1933-го. Зі спогадів Ковтун Мотрони Яківни, 1913 року народження на території Червонознамянської сільської ради проживає з 1929 року «… переїхала на територію сільської ради у 1929 році з Черкаської області. Коли почався голод мені було вже виповнилось 19 років, тому пам’ятаю все добре. 1932 рік був неврожайним. Частину врожаю здавали державі, а собі залишилось мало. Сім`ї в той час були великими, харчів не вистачало. Крім того були створені загони, які ще перевіряли по хатах харчі, і коли знаходили щось то забирали їх. Працювали люди дуже тяжко. Люди переховували харчі, щоб якось протриматись. Наша сім`я була дружня, трудолюбива ми допомагали один одному пережити те страхіття. Ділилися останньою крихтою хліба. Так і вижили. 226

Червонознам’янка В селі були дуже великі сім`ї, харчів не вистачало, а іншої допомоги не було, то люди і помирали. Багато людей в пошуках шматка хліба залишали село, їхали до великих міст, де влаштовувалися на роботу на заводи, а там - видавали пайки, які вони привозили додому, щоб підтримати свою родину.» Не встигли люди оговтатись після страшного голоду, тільки-но почало ставати на ноги село – знову біда. 22 червня 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Багато жителів сільської ради були мобілізовані в ряди Червоної Армії. Позаду тяжкі роки Великої Вітчизняної війни. Своїми трудовими руками, гарячими серцями пишуть вони мирну трудову біографію свого села., заповнюючи сторінку за сторінкою. І зараз на схилі літ продовжують жити справами рідного села. А розповідь про історію села продовжується… Не дивно, що саме засновник села Федір Гаврилович Мироненко став і першим головою сільгоспартілі, а його син – Степан, солдат Червоної Армії- головою сільської ради. З 1930 року починає свій лік наш колгосп. З початку це були артілі, колгоспи в кожному селі і Могила радянського воїна Бориса Огнєвого мали вони назву: «Імені «Комінтерн», Чубаря», і тільки в 1956 році колгоспи, що були на території сільської ради були об`єднанні в один колгосп, який називався колгосп імені Шевченко. Неоцінимим багатством нашого села є його жителі, які проживали і проживають зараз в селі, його жива історія, завдяки яким на шпальтах газет та в радіоефірі прозвучала назва села і вони по праву вважаються гордістю села. 227

Червонознам’янка Червона Знам`янка дала Вітчизні десятки, сотні дочок і синів, які воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, боролись за честь, свободу і незалежність рідної землі, за щасливе майбутнє народу. Сорок вісім славних земляків не повернулося з поля битви, у грізні 40-і . Односельчани свято бережуть і шанують пам'ять про них. Про що свідчить пам’ятник Пам'ятний знак на честь воїнів-односельців, які односельчанам, відкритий на загинули в роки Великої Вітчизняної війни центральній вулиці села. Михлик Василь Ілліч, уродженець с. Олександрівка (Солдатське) Червонознамянської сільської ради. У Першій повітряній армії за роки Великої Вітчизняної війни було виховано 167 Героїв Радянського Союзу, вісімнадцять з них – двічі удостоєні цього звання. Серед них - Василь Ілліч Михлик. Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз, біографія юнака тільки розпочиналася і вкладалася вона буквально в декілька рядків: народився в 1922 році в селі Солдатському Червонознам’янської сільради Казанківського району в сім’ї селянина. Згодом сім’я переїхала в місто Кривий Ріг, де юнак вчився в школі, займався спортом, як і багато його ровесників мріяв про небо, про авіацію. У 1940 році вступив до Волоського авіатехнічного училища, там його і захопила війна. І ось восени 1941 року Василь у званні сержанта технічної служби потрапляє в запасний авіаполк. Молодий воїн з любов’ю і старанністю доглядає техніку, дотримуючи ввірений йому літак у постійній бойовій готовності, але в думках він був за штурвалом штурмовика, писав рапорт за рапортом командуванню з проханням направити на перепідготовку. Врешті прохання його було задоволено. В 1943 році Василь Михлик став пілотом “ІЛ – 2”. Перший свій бойовий виліт лейтенант Михлик здійснив у складі шестірки “ІЛ – 2” на розгром великої колони танків і автомашин на шляху Брянськ – Карачев. Долаючи шалений вогонь зенітної артилерії, відбиваючись від ворожих винищувачів, група прорвалась до цілі і завдала ворогу значних втрат. 228

Червонознам’янка У холодні січневі дні 1944 року радянські війська прорвали кільце фашистської блокади навколо Ленінграда. Четвірка “ІЛ – 2” без прикриття з повітря руйнувала укріплення ворога, знищували його живу силу і техніку. Ведучий групи Василь Михлик першим помітив колону, що рухалась до станції Мшинська. Не встиг подати команду на атаку цілі, як почув схвильований голос свого повітряного стрілка: “Товаришу командир! Праворуч вище – чотири ворожі винищувачі!” Зволікати не було часу. Ведучий подав команду: “Увага! Скоротити дистанцію. Підготуватись до відбиття месерів!” І в ту мить, коли Василь відкрив вогонь, він відчув удар. Незабаром помітив, що горить праве крило. Різким маневром вдалось збити полум’я. І командир знову ринувся в атаку, подаючи приклад веденим. Нарешті завдання виконано. – Всім збір! – наказав Михлик. Але групу штурмовиків, які вже вишикувались, несподівано з-за хмари атакували три винищувачі. Літак командира знаходився найближче до “месерів”, Михлик скомандував: “Всім – курс на свій аеродром! Я прикриваю”. Два ворожі літаки вирішили добити зранений літак і зайшли йому в хвіст. Стрілок Іван Фаюстов зустрів їх кулеметним вогнем і одного з них збив. Та інший кулеметною чергою прошив штурмовик Михлика. Спалахнула пожежа, кулі перерубали системи управління елеронами і стерном. Висота почала різко зменшуватись. Ледь керований літак, охоплений полум’ям, падав на лісовий масив. - Ваню, кріпись! Ідемо на вимушену, - почув сержант Фаюстов голос командира. Радянський штурмовик знизився до бриючого польоту і, чіпляючись за верхівки сосен упав на галявині . Василь Михлик та Іван Фаюстов, кинувши останній погляд на “ІЛ – 2”, що догорав, вирушили по тилах прифронтових гітлерівських частин до своїх. І лише на четвертий день вони прибули в рідний полк, де вже втратили надію їх дочекатись. За мужність і відвагу, виявлені в боях за Виборг, Нарву, Псков Михлика було нагороджено орденами Бойового Червоного Прапора і Вітчизняної війни 1 ступеня. А до цього часу льотчик здійснив 105 успішних бойових вильотів, під час яких особисто знищив 16 танків, 50 автомашин, 17 паровозів, 33 вагони, майже батальйон живої сили ворога. Командування представило відважного пілота до присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу. Восени 1944 року дивізію, в якій служив Михлик, переводять на Третій Білоруський фронт в Першу повітряну армію. Капітан Михлик тут командує ескадрильєю. За роботою Михлика на полі бою неодноразово спостерігали командуючий фронтом генерал І.Д.Черняхівський і командир Першої повітряної армії Т.Т.Хрюкін. В особистій справі Василя Ілліча з’явились записи подяки від цих воєначальників за безстрашні дії в боях з гітлерівцями. Ескадрилья капітана Михлика брала участь в прориві укріпленої оборони німців на підступах до Східної Прусії. 229

Червонознам’янка 23 лютого 1945 року було оголошено Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння Василю Іллічу Михлику звання Героя Радянського Союзу. Ставши Героєм капітан Михлик воював ще з більшою енергією і завзяттям, зробив ще 82 бойових вильоти, особисто знищив і пошкодив 21 танк і самохідну установку, 64 автомашини, зруйнував три склади, подавив вогонь 12 батарей, вивів з ладу багато живої сили. В ескадрилью прославленого аса під час боїв у Східній Прусії прийшло шість молодих льотчиків. Ескадрилья втрат особового складу не мала. У квітні капітана Михлика було представлено до нагородження другою медаллю “Золота Зірка”. Указом Президії Верховної Союзу РСР від 29 червня 1945 року відважному льотчику вдруге присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Відгриміла Велика Вітчизняна війна. В повоєнні роки Василь Ілліч Михлик закінчив Академію Військово-Повітряних Сил ім. Ю.О.Гагаріна, продовжував службу в рядах авіаторів. У 1966 році розлучився з небом, тривалий час працював в одному з науково – дослідних інститутів Москви. Багато наших земляків боронили нашу землю на фронтах Великої Вітчизняної війни. Ось як згадує про свій бойовий шлях наш земляк Радушинський Дмитро Дмитрович: «…мені, як і всім воїнам 106-ї танкової бригади 6-го танкового корпусу 301-ї танкової армії прийшлося з боями пройти Західний,Воронезький, Брянський, та Центральний фронти., а пізніше 1-го Українського фронту. … Це було від Тулою. Мороз 30 градусів. Бойові машини на платформах для відправки на фронт. Під час руху ешелон бомбили «юнкерси». Вночі розгрузили техніку замаскувавши її в лісі , а наступної ніч почали рух. Пройшли майже 200 км по заметілі та хуртовину. Танки розганяли щоб пробитися через перемети. Населення навколишніх населених пунктів вдень і вночі прочищали нам дорогу. На відході до Россоші танкова бригада розгромила 2 піхотні дивізії та 2 полки СС, затримали 6 ешелонів ворога з технікою та близько 3-х тисяч німецьких солдат. За участь у цих боях я був нагороджений медаллю «За відвагу». Тяжкі бої на Орловсько - Курській дузі запам’яталися мені на все життя. В боях за населенні пункти Орловщини наші танкісти зустрілися з німецькими «тиграми» та « пантерами» вперше. Наші Т-70 та Т-34 завдавали їм такого вогню, що вони горіли немов смолоскипи. 23 липня танкісти одержали наказ – підтримати наступ піхоти. Біля села Нікольське зав’язався тяжкий з німецькими «тиграми». Під час бою було знешкоджено 13 танків ворога, а ворожі танки сунули стіною, у нас не вистачало боєприпасів, ми несли великі втрати техніки і людей. Наш танк був підбитий мене контузило. З порставлено задачею ми справилися. За цей бій я був нагороджений Орденом Червоної Зірки. 230

Червонознам’янка Пам`ятаю бої за визволення столиці України місто Київ. Для операції по звільненню міста Києва була згуртована 3-я гвардійська танкова армія. Густота техніки досягала 300 стволів на кожен кілометр. Після звільнення Києва наша частина звільняла Фастов – стратегічний залізничний вузол. За успішні бої по звільненню Києва та Фастова я був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». А далі були бої в Польщі, звільнення Праги, Німеччина, де я й розписався на стінах рейхстагу. Вовк Федір Денисович в після закінчення школи снайперів опинився в Ленінграді. У 1944 році звільняв Прибалтику.В запеклих боях під Нарвою отримав тяжке поранення. Довге лікування і недуга відступила. Знову в стрій. Воював на Ленінградському, 1-му, 2-му Прибалтійських фронтах . Знову тяжке поранення. Підлікувавшись знову на фронт. Йшов переможний 1945 рік. Учасник параду Перемоги на Красній площі. Додому повернувся у 1946 року. За ратні подвиги був нагороджений: Орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня,Богдана Хмельницького 3-го ступеню.» А його брати Трохим, Фрол, Данило не повернулися з війни. Вони полягли в боях за незалежність і свободу країни. Сорок вісім славних земляків не повернулися з поля бою у грізні сорокові роки минулого століття. Вшановуючи пам'ять земляків полеглих на фронтах Великої Вітчизняної війни вдячні односельці 7 листопада 1983 року відкрили пам`ятник односельчанам, що загинули на в грізні 1941-1945 роки. Село Олександрівка, яке ще називають Солдатське, було засновано у 1908 році. Згідно спогадів старожилів першими жителями цього села були «солдатки» - дружини солдатів що проходили службу в царській армії і їм були виділені земельні ділянки. До 1963 року населений пункт входив до складу Новомихайлівської сільської ради Новобузького району Миколаївської області, розташоване за 4,5 км від центральної садиби села Червона Знам`янка і в 27 км на південь від районного центру смт.Казанка., за 12 км від залізничної станції Новий Буг. В селі працювала школа. Олександрівці працювали на землях колгоспу ім.Леванівського. У 1963 році об’єкти місцевого колгоспу ввійшли до складу колгоспу імені Шевченко, головою колгоспу був Осауленко Юрій Іванович. Село славилося своїми роботящими людьми. Це родини Боровця Михайла Павловича, Новгородського Володимира Івановича, Писарського Володимира Романовича, Швеця Олександра Івановича, Ціпцюри Олени Василівни, Тиновської Лідії Іванівни, Стадника Володимира Івановича, Мурзановського 231

Червонознам’янка Володимира Миколайовича, Тихенка Якова, Янчука Івана Івановича, Ковальчуків, Ставниченків, Черкісів, та багатьох інших. В селі був прекрасний клуб створений особистими руками молоді. Жителі села уміли добре працювати і відпочивати. Жили олександрівці за принципом «Один за всіх, всі за одного». Та настав 1975 рік…. Закрили школу, дитячий садок, сільський клуб, магазин. Тваринницьку ферму та тракторну бригаду перевели на центральну садибу колгоспу. Жителі села залишилися без роботи, без перспективи на майбутнє. Село ввійшло до складу так званих «неперспективних» населених пунктів.. . З біллю і смутком залишали жителі рідні місця , стареньких батьків, які не змогли залишити свої домівки, бо всім серцем прикипіли до них. Рішенням Миколаївської обласної ради № 4 від 27 травня 2005 року село Олександрівка Червонознам`янської сільської ради Казанківського району Миколаївської області виключене з облікових даних. Так з карти України зникло ще одне мальовниче село. Село Орлівець, засноване в 1923 році, було підпорядковане Червонознамя`нській сільській раді. Першими жителями села були переселенці з населених пунктів Київської,Черкаської областей. На території села діяв колгосп імені Кірова. Який потім ввійшов до складу колгоспу імені Шевченка. Коли перші зупинилися в степу біля ставка, їх зачарувала краса цього краю. Це було красиве, мальовниче, затишне місце. Люди вирішили заснувати в цьому мальовничому місці село, яке назвали «Орлівець». І назву села пояснювали тим, що саме в це місце було улюбленим місцем степових орлів. Засновниками села були родини Коваленка Федора Івановича, Попович Устинії Петрівни, Ковриги Олександри Михайлівни, Резник Ганни Антонівни, Недоступа Федора Марковича, Боярського Романа Антоновича, Карпова Степана Івановича, Ковриги Івана Васильовича. Село жило однією міцною, дружньою трудолюбивою сім`єю. Які це були люди! Майже кожна сім`я – це трудова династія доярок, механізаторів, трудівників ланів. Серед жителів села Орлівець були орденоносці: Нечипоренко Микола Іванович та Ласкавий Василь Семенович - кавалери ордена Трудового Червоного прапора. До 1972 року село не було електрифіковане, 232

Червонознам’янка відсутні дороги з твердим покриттям і люди почали залишати свої домівки,влаштовувати своє життя та побут в інших місцях. Вчительську дорогу довжиною в 50 років пройшов учасник Великої Вітчизняної війни, депутат сімнадцяти скликань Червонознам`янської сільської ради, І.М.Плахотній, перший вчитель Учні Червонознам'янської школи з директором школи В.С.Гречаненком, 60-ті роки ХХ ст. колишній директор школи Гречаненко Василь Сидорович сіючи вічне, мудре, розумне. В Червонознам`янській ЗОШ 1-2 ступенів працює 8 учителів, з яких шестеро - має вищу освіту. Три вчителя мають першу категорію, один вчитель – другу категорію, та четверо – спеціалісти. В школі навчається 34 учні. Зараз школу очолює Ященко Олена Василівна. 233