Історія Казанківського краю

Селище Казанка Одеська, Миколаївська, місто Київ). В ході фестивалю відбулись виїзди учасників та гостей фестивалю до 5-ти територіальних громад району для зустрічей з шанувальниками творчості П.П.Глазового. 4 жовтня учасники і гості фестивалю побували на малій батьківщині П.Глазового ( виїзд по краєзнавчому маршруту «Новоскелеватка - батьківщина П.П.Глазового»). Гості фестивалю: Кужільний Геннадій Якович, офіційний хранитель творчого спадку П.П. Глазового¸ поет-сатирик; Євтушенко Віктор Арсенійович, письменник, президент Міжнародного фонду імені Павла Глазового; Кульчицький Анатолій Іванович, композитор, заслужений діяч мистецтв України, Кривенко Галина Омелянівна. Журналіст газети «Молодь України». 2-4 жовтня 2009 року відбувся ІІ Всеукраїнський фестиваль-конкурс виконавців у жанрі гумору і сатири «Усмішки Глазового», в якому прийняли участь 66 виконавців з 14 областей України (Дніпропетровська, Полтавська, Київська, Тернопільська, Запорізька, Житомирська, Миколаївська, Черкаська, Харківська, Чернігівська, Закарпатська, Донецька, Кіровоградська, місто Київ). В ході фестивалю відбулись виїзди учасників та гостей фестивалю до 5-ти територіальних громад району та в Казанківській центральній бібліотеці для зустрічей з шанувальниками творчості П.П.Глазового. На базі Казанківського професійного аграрного ліцею відбулось традиційне засідання шанувальників творчості П.П.Глазового. Гості фестивалю: Євтушенко Віктор Арсенійович, письменник, президент Міжнародного фонду імені Павла Глазового; Кульчицький Анатолій Іванович, композитор, заслужений діяч мистецтв України, Кривенко Галина Омелянівна, журналіст газети «Молодь України», Яблонська Галина Гілярівна, народна артистка України, Пшеничнюк Василь Сергійович, Брязун Іван - друзі П.Глазового, шеф-редактор журналу «Дніпро» 49

Селище Казанка Юхниця Євген. Вперше звучить гімн фестивалю-конкурсу, авторами якого стали Кульчицький Анатолій та Євтушенко Віктор у виконанні вокального тріо «Веселка» Казанківського РБК. І знову 6-10 жовтня 2010 року Казанка зустрічає учасників та гостей ІІІ Всеукраїнського фестивалю-конкурсу виконавців у жанрі гумору і сатири «Усмішки Глазового», в якому приймають участь 40 виконавців з 13 областей України. Це говорить про те, що Всеукраїнський фестиваль має постійну прописку в нашому краї, стає візитною карткою нашого району на теренах всієї України. Центральна районна бібліотека була заснована в 1894 році. В 1994 році відзначила свій 100-річний ювілей. В 1995 році бібліотека стала лауреатом обласної премії імені М.М.Аркаса. Бібліотека має три структурні підрозділи: відділ комплектування і обробки літератури, організаційно-методичний і інформаційно- бібліографічний відділ, відділ обслуговування: читальний зал, абонемент, платний відділ. В 2010 році в бібліотеці налічувалось 1600 читачів. Бібліотечний фонд ЦРБ складає 41615 примірників літератури. В ЦРБ працює три читацькі об’єднання: «Світоч» для дорослих, «Контакт» для юнацтва, «Зореоко» для всіх категорій Бібліотека в 50-ті роки користувачів. Матеріально-технічна база ЦРБ Колектив бібліотеки, ветерани бібліотечної справи і гості під час відзначення 100-літнього ювілею бібліотечної справи 50

Селище Казанка відповідає сучасним вимогам, підключена до мережі Інтернет, має власний ВЕБ-сайт. Сучасний вигляд бібліотека має з 2008 року, коли на її облаштування та проведення ремонтних робіт були витрачені значні кошти. На протязі трьох десятиліть на базі бібліотеки працював літературний клуб «Світоч», який об'єднував інтелігенцію селища і користувався великою популярністю казанківців. Добрим словом згадують вони і сьогодні керівника клубу Смаровоз Людмилу Миколаївну. Центральна районна бібліотека є провідною в області з питань впровадження інформаційних технологій. На її базі в 2008 році проходила обласна Рада директорів ЦБС області. В 2011 році бібліотека стала фіналістом ІІ-го раунду конкурсу «Організація нових бібліотечних послуг з використанням вільного доступу до Інтернету» в рамках програми «Бібліоміст», що реалізує в Україні Рада міжнародних наукових досліджень та обмінів. З 1998 року в бібліотеках району впроваджуються платні послуги: “нічний абонемент”, платне позачергове користування літературою підвищеного попиту, “Пресс – абонемент” та інші. Працівники культури не забувають і своїх ветеранів: довгий час працювали в галузі ветерани бібліотечної праці – Асмолова Н.А., Литвинова В.О., Українець А.В., Мазур В.О., Ярошенко М.С., Ільченко Л.П., Лужецька Р.А., Чорновіл П.С., Колеченко Л.Д., Гуцало О.Н., Гордійчук Н.Х., Герасим’юк О.Г., Іванова Р.Д., Смаровоз Л.М., Алексєєва Т.І., Чорнооченко З.А. Казанківська дитяча музична школа була заснована в 1966 році. Першого жовтня 1967 року школа гостинно прийняла своїх перших учнів. На порозі їх радо зустрів перший директор школи Задніпрянець Анатолій Іванович та вчитель Непомнящий 51

Селище Казанка Микола Петрович. Спочатку школа була розрахована на 60 учнів, які почали своє навчання на фортепіанному, народному відділах та в хоровому класі. Поступово контингент школи розширювався, поповнюючись як учнями, так і викладацьким складом. Певний час педагогічний колектив школи очолювали: Задніпрянець Анатолій Іванович, Пшонний Вадим Павлович, Двадненко Сергій Миколайович. В свій час в Казанківській дитячій музичній школі викладачами по класу баяна, акордеона працювали Ободов Василь Іванович, Пархомов Юрій Іванович, Діджик Богдан Григорович, Хлонь Микола Олександрович, Пшонний Вадим Павлович.; по класу фортепіано – Бесараб Тетяна Олександрівна, Гаряча Ірина Богданівна; викладачами теоретичних дисциплін працювали: Запорожець Анатолій Петрович, Бесараб Тетяна Олександрівна, Пархомова Наталія Василівна, Двадненко Сергій Миколайович. Більше 300 випускників закінчили нашу школу за всю історію її існування. Деякі з них продовжили своє навчання в консерваторії, музичних училищах, училищах культури і пов'язали своє подальше життя з музикою. Це Гайдукова Ольга – викладач музики в м. Одесі; Бойчук Ольга – музичний керівник дитячого садка в м. Кривий Ріг , Кліміченко Марія - музичний керівник дитячого садка «Теремок» в смт Казанка; Жильцов Олег – викладач ДМШ; Янов Олександр – керівник оркестру ансамблю пісні і танцю ордена Червоного Прапора Південного оперативного командування; Марук Олександр - артист оркестру МВС України територіального командування південного напряму; Замрій Олег – вчитель музики і співів Казанківської ЗОШ №4, Шевчук Олександр – артист хору вищої категорії Криворізького театру драми та музичної комедії. Зараз контингент школи налічує 80 учнів, яких навчають 8 викладачів: Кишенич Марта Миколаївна та Жильцова Інесса Борисівна – по класу фортепіано; Барковський Віктор Васильович – викладач по класу народних 52

Селище Казанка інструментів; теоретичні дисципліни викладає молодий спеціаліст Морозан Сергій Миколайович; Біденко Оксана Миколаївна, Білан Світлана Василівна, Журба Юлія Вікторівна – викладачі по класу сольного співу; Жильцов Олег Борисович – концертмейстер, Музика Олександр Олександрович – викладач по класу духових інструментів. В нашому селищі значна приділяється розвитку фізичної культури і спорту. В Казанці є дитяча спортивна школа, спортивні зали в школах, стадіон, який у 2006 році відзначив свій двадцятирічний ювілей. Будівництво стадіону було розпочато методом народної будови. Першим прорабом будівництва стадіону був Петро Васильович Абрамов, який в той час працював прорабом колгоспу «Заповіт Ілліча». В будівництві стадіону приймали участь всі організації, підприємства та колгоспи селища. Кожне підприємство виконувало певний обсяг робіт. За допомогою техніки рибгоспу та «Сільгосптехніки» було завезено грунт під трибуни, який повинен певний час «встоятись», місцевий комунгосп зробив огорожу стадіону. Місцеві майстри з тодішнього колгоспу ім.Леніна будували трибуни вже під керівництвом прораба будівництва Миколи Івановича Познякова. Матеріали для будівництва стадіону надавали колгоспи ім.Кірова (голова В.Т.Гаращук), підприємство ВК-93 (директор В.П.Арнацький). Будівництво адміністративного приміщення стадіону виконано силами колгоспу «Ленінська іскра» (голова Л.В.Зінченко), асфальтування бігових доріжок, спортивних майданчиків, благоустрій стадіону виконали місцеві організації – дорожній відділ та відділ дорожнього будівництва. Великий обсяг роботи по будівництву огорожі на трибунах та балконах адміністративного приміщення виконали працівники майстерні Казанківського відділення «Сільгосптехніка» (завідуючий майстернею В.І.Перепадін - ветеран спорту). Бетонування підлоги, установка дверей – цей обсяг роботи був виконаний Казанківським райсількомунгоспом (начальник Бутьковський П.С.) Роботи по побутовому обладнанню приміщень стадіону виконували працівники лінійно-монтажної дільниці, начальник – ветеран спорту Олександр Костянтинович Целуйко. Освітлення стадіону взяли на себе працівники «Міжколгоспенерго», начальник Г.А.Швед. Працівники установ селища працювали на субботниках, як під час будівництва, так і по благоустрою стадіону. Боротьба – це сільський вид спорту. Де, як не селі, народжуються сильні чоловіки. В ДЮСШ працювало відділення боротьби, яку вів тренер, що любить свою справу - Микола Якович Послушняк. Він виховав не одне покоління спортсменів. Діти з великим задоволенням відвідували тренування. Були у нього і призери області, чемпіони області. А Володимир Качалаба виступав на чемпіонаті Радянського Союзу і став призером чемпіонату. 53

Селище Казанка Славилась Казанка і своїми волейбольними командами, як чоловічими, так і жіночими. Великий вклад в розвиток чоловічого волейболу внесли Сергій Позняков, Юрій Дідич, Володимир Ковбасюк, Василь Козак, Анатолій Кривцов. Жіноча волейбольна команда у складі Людмили Маслової, Олени Коптєвої, Людмили Подлінєвої, Ольги Жорової неоднократний призер республіканських чемпіонатів. Гандбол – один з важких видів спорту, але спортсмени Казанки – Іван Клімов, Олександр Воробйов, Микола Ворона, Євген Юрков, виступаючи на зональних змаганнях, завжди посідали почесні призові місця. Великих успіхів досягали наші тенісисти – Олександр Антонюк, Наталія Недашковська, які будучи чемпіонами області, входили до складу збірної України. Ми пишаємось нашими легкоатлетами – С.Махалкіним, В.Настичем, Ю.Баланським, А.Масловим, гирьовиками – В.Маляром, О.Терешковим, М.М`якеньким. Але найбільш масовим і улюбленим видом спорту у селищі є футбол. Пам`ятають жителі Казанки, що наша футбольна команда «Ветеран» брала участь у чемпіонаті СРСР серед ветеранів і дивувались, як так сталося, що в підгрупі команд вищої ліги «Динамо» (Москва), «Динамо» (Київ), «Дніпро» (Дніпропетровськ ) - команда «Ветеран» з Казанки. На цьому чемпіонаті наша команда зіграла з такими метрами, як Одеський «Чорноморець», Сімферопольська «Таврія». А через деякий час ці команди проводили ігри на казанківському стадіоні. Великий вклад у футбольні здобутки внесли А.Ванін, М.Павлов, Ф.Чухан, М.Асмолов, В.Чернецький, О.Воробйов, В.Онищенко, Ю.Дідич, М.Позняков, І.Трофімов, М.Хімій, В.Рибак, А.Казарін, М.Є.Онищенко, який не тільки сам прекрасно грав, але й виховав не одну плеяду футболістів. Не було жодного матчу, щоб Онищенко не забив гол. Сьогодні традиції ветеранів продовжує футбольний клуб «Казанка». В 2008 році ФК «Казанка» заявилися по другій групі Миколаївської області. В тому ж році стали чемпіонами і завоювали путівку в першу групу. З командою працюють лише 54

Селище Казанка дипломовані фахівці. Тренер, Геннадій Миколайович Приходько, — професійний футболіст, в свій час учився в школі відомої команди «Динамо» (Київ). ФК «Казанка» в короткий термін стала чемпіоном області. У 2009 році наші футболісти прийняли участь у змаганнях з міні-футболу в Хорватії. Всього було представлено п'ятдесят сім команд. Наша команда впевнено обіграла представників Угорщини, Румунії, Італії, Хорватії і стала переможцем Європейського турніру. Наші шахматисти Федір Леонтійович Кушнір, Олександр Тимофійович Волик, Анатолій Іванович Базалій, Микола Миколайович Бугайов - лідери в цьому виді спорту. Найближчими до людини, її потреб є сільські ради, які вирішують найважливіші питання. Тому від їхньої роботи багато в чому залежить життя територіальної громади. Після війни в Казанці було дві сільські ради першу очолювала Катерина Омел`янівна Волосовецька з березня 1944 року по 6 березня 1959 року. Протягом 45 років депутатом Казанківської сільради обирається К.О.Волосовецьеква, з них 26 років вона очолювала сільраду. В 1926 році К.О.Волосовецька була депутатом Всеукраїнського з'їзду жінок. Під час війни керувала евакуацією населення і колгоспного майна. Після війни комуністи Казанки двічі обирали її членом Миколаєвського обкому партії. За заслуги перед Батьківщиною вона була нагороджена орденами Трудового червоно Прапора, «Знак Пошани». Казанківську 2-гу сільську раду з березня 1944року по лютий 1945 року очолював Палига Федір Іванович; З лютого 1945 по 1947 рік очолював Шаповалов Микола Сергійович; З 1947 по 1954 рік Рець Олександр Федорович У 1954 році сільські ради Казанки було об’єднано в одну. Головою Казанківської сільської ради було обрано Волосовецьку Катерину Омел`янівну, яка працювала на цій посаді до 6.031959 року. З 6 .03.1959 по липень 1962 року Шушура Дмитро Якович. З липня 1962 року по 21.04.1966 року Коваленко Андрій Федорович; З 22 квітня 1966 по липень 1971 року Кравчина 55

Селище Казанка Віктор Митрофанович, (у 1967 році Казанка набирає статусу «селище міського типу» сільська перейменовується у селищну. З липня 1971 по липень 1973 року селищну раду очолював Лебідь Володимир Васильович; З липня 1973 по липень 1978 року – Кучеровський Василь Олександрович; З липня 1978 по серпень 1978 року – Федоров Олександр Петрович; З вересня1978 по жовтень 1978 року - Онищенко Михайло Леонтійович; З листопада 1978 по червень 1982 року - Білан Павло Никонович; З липня 1982 року по березень 1990року - Логонюк Аркадій Дмитрович; З березня по липень 1990 року - Галадим Андрій Миколайович; З липня 1990 року по 16.06.1993 року - Ніколенко Юрій Миколайович; З 16.06.1993 року по жовтень 2010 року Бутьковський Павло Станіславович. З листопада 2010 року - Паланіч Наталія Іванівна. Їх імена прославляють наш край Володимир Григорович Дорошенко - заслужений працівник сільського господарства, директор Казанківського аграрного ліцею, почесний громадянин селища Казанка, нагороджений орденом “Знак Пошани”, медаллю “Ветеран праці”. Доля цієї людини особлива. Уродженець таврійських степів, син вчителя і колгоспної доярки з дитячих років вбирав в себе життя таким, як воно є: по-пісенному красивим і до болю гірким. З відзнакою закінчив агрономічний факультет Херсонського сільськогосподарського інституту. Агроном колгоспу, інструктор обкому, а до цього – старшина флоту, староста інститутського курсу, навчався в Москві в Академії суспільних наук. За кілька місяців до її закінчення в квітні 1978 року його обирають першим секретарем Казанківського райкому Компартії України, який очолював 16 років. За цей час Володимир Григорович був не тільки секретарем райкому, в першу чергу він був землеробом, учителем, товаришем. Працьовитий, 56

Селище Казанка наполегливий, уважний до людей, делікатний в особистих питаннях, користувався повагою й довірою казанківців. Його тривогу і глибинну конкретність у рослинництві, тваринництві, механізації і економіці сільського господарства зрозуміли через кілька років, коли Казанківський район вийшов на перше місце в області і був нагороджений перехідним Прапором. Потім пішли дороги, газ, водопровід, будинки культури і ще безліч добрих і пам’ятних справ, пов’язаних з ім’ям Дорошенка. Сьогодення без директора В.Г.Дорошенка неможливо уявити аграрний ліцей. За роки його директорства здійснено газифікацію учбового корпусу та гуртожитку, придбано найсучаснішу сільськогосподарську техніку. Введені нові професії, які стали необхідними згідно вимог ринку праці – бухгалтер, фермер, соціальний робітник. Як директор В.Г.Дорошенко дбає про престиж учбового закладу, рівень професійної підготовки учнів, їх працевлаштування, про продовження навчання випускників; шефську допомогу ветеранам війни і праці. Вчить доброму й чесному. Михайло Євгенович Рукоманов – перший секретар Казанківського райкому Компартії України з січня 1965 року по квітень 1978 року. За цей час в районі успішно проводилось будівництво об’єктів соціально – культурного призначення. В райцентрі було збудовано п’ять двоповерхових будинків, приміщення районного вузла зв’язку, магазини “Дитячий світ”, “Меблі”, «Універмаг», пологовий будинок районної лікарні, дитячу музичну школу, адмінбудинки управління сільського господарства, селищної Ради, міліції, народного суду, комплекс СПТУ та гуртожиток. Збудовано районний Будинок культури, багато шкіл, пам’ятників, які увічнили пам'ять воїнів-визволителів рідного краю, воїнів-односельців, які не повернулись з війни. Завдяки стійким гуманістичним якостям Михайло Євгенович зумів набути в районі авторитет визнаного масами лідера, самобутнього духовного лідера, який допомагав йому, секретареві райкому, піднімати людей на виконання поставлених задач. Саме довірливе та шанобливе ставлення казанківців до його слів мали для Рукоманова важливе значення. Всім казанківцям Михайло Євгенович передав своє бажання вивести район в люди, перетворив це на особисту справу трудівників, яка наповнювала їх відчуттям власної гідності. Рукоманов зумів відкрити ту скарбничку, яка так не просто відкривалась. Він увійшов у свідомість та душі більшості трудівників району як мірило совісті, відповідального ставлення до своїх обов’язків. Без використання такого невичерпного резерву людського фактору, як взаємодовіра, та взаємодопомога, взаємовідповідальність сторін, не вдалося б 57

Селище Казанка послідовно йти по шляху, який уже в кінці 60-х років підняв Казанківський район із традиційного місця відстаючого по Миколаївській області. По виробничим та соціально- економічним показникам в 70-ті роки Казанківщина досягла небувалого для неї в минулому рівня, обігнавши райони, які мали славу штатних передовиків. Віталій Тарасович Левицький народився 1 жовтня 1942 року в місті Бердичів Житомирської області. З 1965 року проживав в Казанці, працював в ЗОШ №1. За багаторічну та сумлінну працю у справі навчання та виховання підростаючого покоління у 1974 році нагороджений знаком “Відмінник освіти УРСР”, в 1975 році йому присвоєно звання вчителя-методиста за результатами всесоюзної атестації вчителів та звання “Старший учитель”, “Заслужений вчитель”. Досвід роботи “вчителя з великої літери” узагальнений та поширений серед учителів математики району і Миколаївської області. В 1979 році В.Т.Левицький був учасником ВДНГ СРСР. Нагороджений орденом “Знак Пошани”, медаллю “Ветеран праці”. Він завжди сповнений енергії і вміє запалити на добрі справи інших – так відгукуються про нього колеги. Завжди підтримає слабкішого, виявляє здібності і таланти молодих, допомагає їх творчому становленню. Чи мріяв Віталій Левицький стати вчителем? Ні, в дитинстві плани були не такі далекі. Після закінчення семирічки вступав до технікуму. Не поступив. Підвела математика. Задумався: невже не зможу? Зміг. І чим більше вникав у складний світ математичних термінів і понять, тим доступнішою ставала “цариця наук”. Бо не абстрактним видивом, а реальністю ставала для нього. Чіткий світ цифр, світ логічний і довершений, поставав перед ним, ставав його душею. “... Людина може все, або нічого не може”, - так він думав. Після закінчення середньої школи, без особливих труднощів вступає він на математичний факультет Житомирського педінституту і успішно закінчує його в 1964 році. Потім служба в лавах Радянській Армії. Далі – така важка і легка водночас педагогічна праця. Левицький знайшов себе на педагогічній ниві. В колективі школи його характеризують як людину творчої вдачі, педагога за покликанням, що вміє передати свої знання вихованцям. У школі про нього кажуть: «Цей вчитель сам не любить говорити, а дає можливість подумати й висловитись учням». Він прекрасно знає матеріал, чудово володіє методикою викладання. На уроках широко використовує роздатковий матеріал, технічні засоби. Це, зрештою, роблять і багато його колег. Та основне, чого прагне Віталій Тарасович, – це навчити дітей мислити. Самостійно, нешаблонно мислити. 58

Селище Казанка ...Розв’язується завдання на дошці. Учениця говорить учителю, що забула формулу довжини дуги. «Цілком можливо, хоч і не бажано», – м’яко промовляє Віталій Тарасович, і тут же пропонує: – «Тоді сама і виведи її знову. Формулу довжини кола пам’ятаєш?» - Пам’ятаю, - відповідає дівчина. - Довжину дуги в один градус можна визначити? - Можна... - А якщо дуга містить не один градус, а 12, то чому дорівнює її довжина? Учениця повеселішала. «Згадала!» – вигукує дівчина радісно. Ось так завжди, не просто передає своїм учням певну суму знань, не просто тренує їх пам’ять, а вчить їх самостійно думати, здобувати знання. Творчий неспокій і пошук, прагнення до нового і сміливе дерзання – так характеризується робота В.Т.Левицького. Учитель мислячий і мудрий. Учитель не тільки в школі – все життя його присвячене великій і благородній меті – вихованню молоді. Майже 40-річний стаж роботи в школі – час немалий для того, щоб перевірити себе, вірність життєвих принципів і поглядів. Віталій Тарасович – Педагог з великої літери. Це мудрий, добрий і водночас вимогливий вчитель, тактовний колега. 7 жовтня 2001 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, його делегатом від педагогів Казанківщини став Заслужений вчитель України В.Т.Левицький. Багато вихованців Левицького після закінчення школи обирають професії, пов’язані з наукою, яку полюбили, і далі по життю йдуть його стежкою – викладають математику. Та ким би не стали за фахом його учні, передусім вони прагнуть бути схожими на свого вчителя, так як він любити свою справу, життя, людей. Анатолій Данилович Нікулін народився 22 липня 1937 року в с. Казанка. Трудову діяльність розпочав в 1957 році в колгоспі ім. Петровського (причіплювачем). З 1959 року – тракторист, комбайнер, начальник мехзагону. 7 липня 1966 року механізатор Анатолій Нікулін вперше в своєму житті був удостоєний медалі “За трудову доблесть”. 12 жовтня 1968 року йому присвоюють почесне звання “Ударник комуністичної праці”, а через два роки вручають другу медаль За доблесну працю” на ознаменування 100-річчя з дня народження В.І.Леніна. А потім пішли ордени. Їх у хлібороба аж три, і всі - Трудової Слави. Першого він був удостоєний 14 лютого 1975 року, другого – 24 грудня 1976 року. А третій орден Анатолію Даниловичу, як записано в нагородному листі, “За високий вклад в розвиток народного господарства країни, досягнуті 59

Селище Казанка успіхи у виконанні планів і соціалістичних зобов’язань”, вручили 14 серпня 1990 року. Було це в Києві. Тоді він став повним кавалером ордена Трудової Слави. За доблесну працю А.Д.Нікулін удостоєний більше 20 різних грамот і подяк. Почесний житель смт Казанка ( 2000 й рік). Помер у 2004 році. Іван Іванович Чіпак. СТОВ “Відродження” – одне з найміцніших господарств у районі. Завдяки своєчасному належному і повноцінному догляду за землею тут щороку, незалежно від примх природи, вирощують високі врожаї зернових і технічних культур. А також завдяки філософській мудрості та житейській розсудливості, вмінню правильно обирати орієнтири у вільному ринковому “плаванні” його капітана, депутата обласної ради 24-го, 26-го скликань, ученого агронома, Заслуженого працівника сільського господарства України Чіпака Івана Івановича. Ця людина має свій особистий погляд на реалії життя. Ініціатива, новаторство, сміливість у прийнятті нестандартних рішень, висока відповідальність за свої вчинки дозволяють йому по перше , мати здобутки вже сьогодні і, по друге, прогнозувати на майбутнє позитивні господарські результат. Суворого і вимогливого до себе й інших Івана Івановича поважають і побоюються водночас. Ось як він характеризує стан українського суспільства: “Ми бідна країна, її населення переважно жебракує. А бідні, як би вони себе не називали, залишатимуться рабами. Однак, ми зараз одержали свободу, обличчя якої, правда, далеко не європейське, і чимало слід ще зробити, щоб воно стало таким. Та я переконався: руки ми собі потроху розв’язуємо і з кожним днем наше життя все більше залежить від того, хто ми і які. Якими хочемо бачити себе в майбутньому? Якщо економіку держави й можна перебудувати за кілька років, то людську свідомість доведеться перебудовувати не одному поколінню”. Такий висновок Іван Іванович зробив, бо чимало побачив, подорожуючи світом. Побувавши в різних якостях і за різних обставин у 15 країнах світу, переважно капіталістичних, він зробив для себе таке відкриття: матеріально люди там живуть краще. Внутрішньо розкуті. У стосунках з навколишнім світом незалежні. Українцям, щоб так жити, вважає І.І.Чіпак, треба докорінно змінити самосвідомість, відчути себе насправді творцями власного життя, працювати не покладаючи рук, але не за примусом – за власним бажанням. Саме в цьому і є свобода вибору. І головне тут – дотримуватись загальновизнаної цивілізованої вимоги: жити на чесно зароблене. Кожен має одержати стільки, скільки сам своїми руками та мозком заробив. 60

Селище Казанка Життєве кредо: подальше нарощування сільськогосподарського виробництва, створення високооплачуваних робочих місць на засадах підвищення продуктивності праці, з гарантією соціального захисту працівників, розвиток нових виробництв із застосуванням сучасного обладнання і передових технологій, сприяння соціальному захисту дітей-сиріт, дітей з малозабезпечених сімей, ветеранів війни та праці. Такі люди, як Іван Іванович, творять сьогодення і наближають яскраве майбутнє України. Його корабель пливе хлібним океаном. Підприємництво – справа ініціативних Приватний підприємець – одна з наймолодших професій сучасної Казанки. Першим приватним підприємцем в нашому селищі Андрій Федорович Долгий, який обрав сферу музичного обслуговування і був зареєстрований 25 грудня 1991 року. Серед числа найперших розпочали свою підприємницьку діяльність та працюють зараз підприємці В.С. Ткаченко та О.В. Заріцький Зараз на території району працює майже 800 підприємців. Значно збільшилась кількість підприємців, що працюють на ринку смт Казанка. Для родини Заріцьких вже давно власний бізнес став сімейною справою. А все починалось з невеличкого кіоску у центрі нашого селища. Згодом був побудований більший магазин, в якому зараз розташований магазин «Моє сонечко». Сьогодні працюють два великі двоповерхові магазини «Сінай» та торговельний центр. Останній відкрився на початку вересня 2010 року після ремонту та реконструкції. Ці магазини мають надзвичайно широкий асортимент товарів на будь який смак та вподобання. Не відстає від них і родина Мерзлікіних – колеги та конкуренти в найкращому сенсі цього слова. Перше приміщення магазину «Престиж» за два роки роботи стало замалим, тому згодом було збудовано 61

Селище Казанка нове велике двохповерхове приміщення магазину, яке стало окрасою нашого селища. А невгамовні та енергійні господарі завершують будівництво нового сучасного та ще кращого магазину. Характерною ознакою сьогодення є поява об’єктів “європейського зразку”, в яких гармонійно поєднано використання місцевих будівельних матеріалів і сучасних оздоблювальних виробів. Один з таких об’єктів – магазин “Престиж” ПП Мерзликіної А.І. в смт Казанка по вул. Миру, 209. Прекрасно вирішений інтер’єр готелю з рестораном “Ван” ПП Мкртчана Г.В., торгівельний комплекс родини ПП «Родина Заріцьких». Саме за такими об’єктами наше майбутнє. Не можна не згадати про чудовий дитячий магазин «Шалун», Бутьковської А.В., який після ремонту став справжнім чарівником здійснення дитячих мрій. Одним з кращих продовольчих магазинів селища є магазин «Поліна» родини Іванових. Викупивши колишній магазин молочних товарів родина розпочала свою підприємницьку діяльність. Через деякий час було добудовано торгівельну площу, але назва магазину залишилася без зміни. Магазин «Поліна» є одним з найкращих продовольчих магазинів . Не поступається популярністю серед жителів нашого селища магазин продовольчих товарів «Валерія» родини Баранюків. Чудовий магазин меблів та побутової техніки у приватного підприємця Риженко О.В. і не тільки в Казанці, але й у Володимирівці. Зовсім недавно у нашому селищі відкрито новий магазин «Самобранка» приватний підприємець Фурзенко О.Ю. Неабиякий досвід роботи за роки своєї підприємницької діяльності набула Мерзлікіна Л.О. депутат Казанківської селищної ради. Розпочавши свій бізнес у сфері виробництва хліба та хлібобулочних виробів відкрила велике затишне кафе «Маленький рай», яке незважаючи на значну віддаленість від центру селища, користується великою популярністю у населення. І сьогодні приватний підприємець не зупиняється на досягнутому – вона в пошуку нових ідей та шляхів покращення роботи, розвитку бізнесу. Л.О. Мерзлікіна разом зі своєю колегою по підприємницькій діяльності - Тамарович П.С. постачають продукцію власного виробництва в найвіддаленіші 62

Селище Казанка куточки нашого району, причому доречно відмітити, що за якістю і цінами значно нижчими інших виробників. В нашому селищі є підприємці, які роблячи свою справу дарують людям красу. Це наші відомі перукарі С.В.Михлик, В.С.Ткаченко, Н.О.Баранова, Н.М.Лисак, майстрині салону «Манго». Загалом приватними підприємцями надається 17 видів послуг: ремонт побутової техніки, автомобілів, взуття, меблів та житла, фото- та відео зйомка, перевезення пасажирів та вантажів та інші послуги. І кожен з них заслуговує на визнання і повагу, тому що робить добру справу для мешканців свого рідного селища. На території Казанки працюють 44 фермерських господарства, які обробляють 2474 гектара землі, в тому числі ріллі 2417 гектар. 63

В Володимирівка 64

Володимирівка Володимирівка – другий за розміром та чисельністю жителів населений пункт Казанківського району. Село розкинулося в північній частині Причорноморської низини, по обох берегах річки Висунь за 40 км від районного центру, ка протікає по території Казанківського, Березнегуватського та Снігурівського районів Миколаївської області. Річка Висунь є правою притокою Інгульця і належить до басейну Дніпра, а не Південного Бугу. Сьогодні р.Висунь окраса села Володимирівка тому, що саме біля Володимирівки вона має найбільшу ширину та глибину в середній течії. В селі налічується біля трьох тисяч жителів. Село багатонаціональне: росіяни, українці, білоруси, молдовани, вірмени, литовці, буряти, корейці, євреї, німці та болгари дружно живуть в селі. Перші жителі на території сучасної Володимирівки з'явилися у 2-му тисячолітті до нашої ери, про що свідчить виявлене тут поселення епохи бронзи. Історія села Володимирівка розпочалася на початку 19 століття в період інтенсивного заселення північного Причорномор'я. У серпні 1810 року тут зупинилися перші 383 вихідці з Володимирівської губернії, тому поселення і названо Володимирівкою. З січня 1829 року село переведено в стан військового поселення, в ньому розміщувався 5-й ескадрон Бузько-Уланського полку. З цього часу в селі панував жорстокий аракчеєвський режим. Всі польові роботи селяни виконували по наказу військових. Але військові поселення не виправдали сподівань царського уряду і були ліквідовані. З ліквідацією військових поселень в 1857 році жителі села були прирівняні в юридичних правах до державних селян. В 1858 році Володимирівка стала волосним центром. Лише в 1862 році в селі було відкрито парафіяльну школу, а в 1896 році – медпункт. В березні 1917 року створено сільський комітет, а в січні 1918 року проголошено Радянську владу та створено ревком. В лютому 1918 року відбувся перший волосний з'їзд, на якому було обрано волосний виконавчий комітет на чолі з С.І.Дюміним. 20 березня 1920 року Володимирівку зайняли війська білогвардійського полковника Дроздовського, а в березні 1919 року дивізія під командуванням П.Ю.Дибенка визволила село. Восени 1920 року через село проходили частини 1-ї Кінної Армії під командуванням Семена Михайловича Будьонного. Володимирівці виділили 248 коней для поповнення кавалерійських ескадронів, за що отримали подяку від командарма. В березні 1923 року Володимирівська, Макіївська, Троїцько-Сафонівська волості Херсонської губернії об'єдналися у Володимирівський район, який увійшов до Миколаївського округу. В 1924 році у Володимирівці організовано ТСОЗ “Шлях незаможника”, головою якого було обрано П.Р.Гурєєва. У 1928 65

Володимирівка році ТСОЗ “Шлях незаможника” прийняв статут сільгоспартілі. В наступні два роки в селі утворюється вісім колгоспів, в їх користування виділено 9070 гектар землі. Не оминули події 1932-1933 років і село Володимирівку. Из воспоминаний Любови Михайловны Митрофановой, 1922 г.р.,жительницы с. Владимировка. В 1933 году мне было 11 лет. Голодовку никто не ожидал. На огородах собрали кое какой урожай. Люди ждали, что дадут в колхозе что то. Но потом по селу стали ходить люди, называли они себя, по моему, «заготовителями». Забирали все: картошку, зерно, курей. Люди начали голодать. У нас дома в погребе отец вырыл яму, засыпали ее картошкой и закрыли большой, пустой бочкой. Погреб был большой и под бочку никто не глянул. Этой картошкой спаслись. Однажды к нам в дом нагрянули наглядатели и увидели, что в чугунке варится мелкая, как горох, картошка, они кричали на маму грозили посадить. Она плакала и показывала на нас 4 маленьких детей. Мы полуголодные не понимали, почему дяди вылили воду прямо на земляной пол. В кухне, а картошку начали толочь ногами. В школу ходили все. Там варили для детей кашу из высивок, суп, давали по кусочку хлебца. Помню как на День рождения Сталина нам дали по стакану молока и житник, это такой пряник. Боялись есть, думали отрава. Весной стало легче. Пошел конский щавель. Выливали ховрахов. А вообще многих тогда спасла р. Висунька. Люди ловили рыбу, выбирали ракушки, раков. Скажи кому и не поверят, а ели котов, собак, ловили ворон, воробьев, даже мышей в степу ловили. Ели все, только бы спастись. Люди ходили пухлые, у детей глазенки попровалывались, носики загострились. Про то чтоб ели людей я не слышала. Но, умирали от голода, особенно в тех семьях где было много детей. Попробуй прокорми, ели все, что было в запасах, вытрусили, забрали, увезли. Почему так было, я до сих пор не пойму, даже немцы в войну не так жестоко относились к детям, как свои в 33-м. Зла, на этих правителей, не держу. Время свое берет. Все мы, перед Господом в ответе. В 1939 році артіль “Шлях незаможника” було перейменовано на “Шлях заможника”. В селі працювали 2 клуба, 3 бібліотеки. З 1927 року в селі діє кіноустановка, а з грудня 1930 року – радіовузол. В жовтні 1930 року в Володимирівці створюється МТС. Через 2 роки вона мала 64 трактори, 5 автомашин, багато різної сільськогосподарської техніки і обробляла землі на площі 45 тисяч гектарів. За високі показники у вирощуванні врожаїв і розвитку громадського тваринництва в 1939 році більше 20 трудівників села, а серед них Л.А.Караченцев, П.С.Ванін, Н.З.Волобуєва, Ф.Г.Євдокимова, А.М.Бабанський та інші стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки, а вчителька А.Є.Третякова нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. 66

Володимирівка Коли почалася Велика Вітчизняна війна, протягом перших двох днів на фронт пішло 48 жителів села, а ще через тиждень – близько 100, до 500 чоловік записалися в народне ополчення. 15 серпня 1941 року фашистські війська окупували село. Володимирівці з перших днів в тилу ворога повели антифашистську боротьбу. Очолив її Г.М.Сєднєв, залишений тут для підпільної роботи. Спочатку це була підпільна патріотична група, яка наприкінці 1942 року утворилась з учасників підпільних груп Казанківського і Володимирівського районів Миколаївської області та Широківського району Дніпропетровської області. Згодом групи були об’єднані в партизанський загін, який вів активні бойові дії, здійснював збройні напади на ворожі гарнізони в Троїцько-Сафоновому, Миколаївці, Романівці. ...Стіною стоять над Висунню очерети. Вони мовчазні свідки того, що діялось тут шістдесят років тому. Тут у 1943 році кипів жорстокий нерівний бій, останній бій Григорія Сєднєва і його бойових побратимів. Григорія Сєднєва фашисти захопили в полон. І ось останній допит. Він мовчав, терплячи нелюдські муки. Йому відрізали вуха, кінцівки рук, обценьками рвали живе тіло. Коли непритомнів, обливали крижаною водою, і все починалося знову. Йому викололи очі і повели вулицями Володимирівки: так буде з кожним, хто чинитиме опір. 18 грудня 1943 року, нічого не добившись, фашисти обплутали тіло Сєднєва колючим дротом і кинули його в ополонку холодної Висуні. До визволення краю в міжріччі Інгульця і південного Бугу залишалось трохи більше двох місяців. Від рук фашистських катів загинули учасники патріотичного руху у Володимирівці: В.М.Караченцев, С.Ю.Пшеничний, І.І.Волобуєв, М.А.Євдокимов, зв’язківець партизанського загону, учень місцевої школи В.Храмов. І.І.Волобоєв В.М.Караченнцев С.В.Пігарьов А.А.Мінаков М.М.Лактіонов На фронтах Великої Вітчизняної війни від Бресту до Берліну зі зброєю в руках билося багато володимирівців. 67

Володимирівка Уродженець Володимирівки капітан 2-го рангу Д.Г.Жмакін захищав Ленінград на чолі 66 бригади морської піхоти, а під час Сталінградської битви командував військово-морською базою на Волзі. Нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Бойового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни першого ступеня. Сім бойових нагород має уродженець села А.А.Мінаков. Повним кавалером ордена Слави прибув до Володимирівки В.В.Ржанський, що командував відділенням розвідки. Уродженка села Володимирівки Марія Павлова героїчно загинула в свої 19 років, захищаючи місто Ростов – на – Дону. Пам'ять про неї увіковічена в назві однієї із вулиць села. В.В.Ржанський – В березні 1944 року в районі Володимирівки точились повний кавалер запеклі бої. Тринадцятого березня 1944 року село визволили орденів «Слава» частини 27-ї і 28-ї гвардійських дивізій, що входили до складу 8-ї гвардійської армії В.І.Чуйкова. В травні-червні 1944 року в селі почали діяти: лікарня, сільський клуб, бібліотека. Після війни в 1946 році Володимирівська МТС мала 62 трактори. З Казахстану одержано велику кількість коней, корів, овець, свиней. В 1949 році тут відновлено довоєнні посівні площі, зміцнилось тваринництво. Праця в колгоспах стала більш ефективною. З 1948 року почала діяти вузькоколійна залізниця, що з`єднала ст.Новополтавка і село Володимирівка. У 1952 році колгосп “Шлях до комунізму” став мільйонером. В 1958 році до нього приєдналися інші колгоспи. У господарстві стало 13245 га земельних угідь, понад 400 га садів і виноградників. На 1970 рік колгосп мав 51 трактор, 26 комбайнів, 26 автомобілів, працювало 194 мотори в тому числі 98 – електричних, та іншу техніку. З 1958 по 1971 роки колгосп очолював Шпак Климентій Гаврилович. За цей час колгосп отримував стабільні високі врожаї В.Т.Малий Л.К.Танський зернових та К.Г.Шпак, голова технічних культур. колгоспу у 1958- За досягнуті успіхи велика кількість колгоспників 1971 рр. отримала урядові нагороди: Танський Леонід 68

Володимирівка Костянтинович нагороджений орденом Леніна, трактористи Ванін П.С. та Дюмін І.П.- орденом Трудового Червоного прапора, Нестеренко Є.М, Малий В.Т., Дюмін І.С. – орденом «Знак пошани». Багато колгоспників нагороджені медалями. В цей же час село розбудовується. Будуються бригадний клуб,два дитячі садочки, двоповерхове приміщення середньої школи, склад- холодильник для зберігання фруктів та овочів, збудовано чотири тваринницькі комплекси. В цей час в селі продовжується будівництво гуртожитку школи – інтернату, три приміщення для магазинів, пекарня, два спортивних зала, збудовано новий лікувальний корпус лікарні на 50 ліжок та амбулаторія. У 1970 році 208 колгоспників колгоспу «Шлях до комунізму» було нагороджено ювілейною медаллю «За доблесну працю». З 1970 році слава про жіночу тракторну бригаду колгоспу лине далеко за межі району і області. До складу бригаду входило 10 дівчат, які закінчили курси трактористів. Серед них: Кутєпова Віра Дмитрівна.Митрофанова Марія Павлівна, Умрихіна Т.А., Жердєва Р.В. Бригада була створена спеціально для вивезення і внесення органічних та мінеральних добрив на поля колгоспу. За ударну працю жінок нагороджують орденами і медалями. Одна із членів тракторної бригади Кутєпова Віра Дмитрівна обираласьдепутатом Верховної Ради УРСР, а Митрофанова Марія Павлівна - членом ЦК профспілки України. Населення Володимирівки обслуговувало 14 магазинів, діяв сільський будинок культури та 3 бригадні клуби. У селі діяла середня, восьмирічна школи, школа-інтернат, вечірня школа в яких навчалося більше тисячі учнів. А навчали їх – 82 вчителя. У 1967 році по вулицях села прокладено водогін завдовжки 20 км. З 1987 року вулиці села були заасфальтовані, а в 1988 році розпочалася газифікація села. 69

Володимирівка В 1989 році було створено Володимирівський держлісгосп. Площа лісового фонду становить 2742, 4 га. У лісгоспі вирощують саджанці дуба, горіха, абрикоси, аличі, бузини, смородини, аронії, ірги, терну, жимолості. Насадження лісових масивів на території Володимирівської сільської ради пов’язано насамперед з іменем К.Е.Собєнєвський Конрада Едуардовича Собєнєвського, який працював певний час на території села Лісне і впроваджував степове лісорозведення на півдні України. К.Е Собєнєвський - учасник «Особой экспедиции по испытанию и учету различных способов и приемов лесного и водного хозяйства в степях России», створеної при Лісовому Департаменті Міністерства землеробства та державного майна під керівництвом профессора В.І.Докучаєва у 1892 році. В цій експедиції він сформувався, як спеціаліст в області охорони та перетворення степів і успішно працював багато років. У 1892-1899 роках Собєнєвський був першим завідувачем одного з трьох відділків Докучаєвської експедиції Хрєновської дільниці, розташованої у Бобровському повіті Воронезької губернії. Тепер послідовником та правонаступником справ експедиції є науково-дослідницький інститут сільського господарства імені В.В.Докучаєва. І В в післяреволюційний час К.Е.Собєнєвський керував веденням лісового господарства та закладенням нових лісових насаджень на території Кам`яностепової сільськогосподарської станції ім. В.В.Докучаєва. У 1940-1950 роках на схилі років, тяжко хворий він продовжував свою діяльність по захисному лісорозведенню, лісоведенню,та лісоводству у Володимирівській агролісомеліоративній дослідній станції Українського науково-дослідницького інституту агролісомеліорації та лісового господарства, що знаходилася в селі Лісове. Тут він і керував роботою по рубках, догляду та поновлення в полезахисних лісових полосах та по випробовуванню порід- екзотів з метою їх використання в захисному лісорозведенні та озелененні в умовах зони південних чорноземів України. Володимирівська агролісомеліоративна станція стала останнім місцем його справ, на теренах пізнання та перетворення за допомогою лісу наших степів на благо свого народу. Тут в селі Лісове він і помер в березні 1952 року оточений увагою своїх рідних та близьких- дочки, зятя, онуків правнуків та працівників станції. Його могила знаходиться в сквері дендропарку поблизу парадного ганку наукового корпусу станції. 70

Володимирівка Його праці лісонасадженням більше 50-ти розміщалися в різних бібліотеках Росії та України. І на сьогоднішній день збереглося біля 300 унікальних порід дерев, чагарників, серед яких: ялина звичайна, ялина колюча, модрина європейська, сосна звичайна, сосна критмська, туя східна, ялівець звичайний, ялівець козацький, ялівець віргінський, барбарис звичайний, барбарис Тунберга, магнолія падуболиста, ломиніс Жакмана, платан східний, платан західний, самшит вічнозелений, три різновида дуба, липи, горіха, по два види шовковиці, ліщини, берези, в’яза, тополі, караган дерев’яниста, бархат амурський, амфора чагарникова, бобівник анагіролистий, софора японська, робінія звичайна, бундук дводомний, верба біла, маклюра яблоконосна, гледичія звичайна та інші. Найбільшою цінністю Володимирівського лісництва є «Степок». Це ділянка цілинного степу, який ніколи не розорювався площею 11 га на якому росте понад 300 видів трав`янистих рослин. 71

Володимирівка «Степок» являється ботанічним пам’ятником природи державного значення. Коли ступаєш на цю ділянку- ноги несподівано опиняються в м`якому, немов перина трав`яному покрову мало не до колін. Живі та засохлі рослини переплелись поміж собою: пирій, козилець, кривоцвіт, горицвіт, горошок, шавлія, жовтець, фіалка, лихохвіст, васильок Талієва, тюльпан Бугський, ковиль – у кожної людини перехопить подих від такої кількості трав одночасно. В 1957 році розпочав роботу Володимирівський цех Цурюпінського заводоуправління по переробці садово-виноградної продукції. З 1965 року на даному підприємстві працює подружжя Рубанів Віктор Олексійович та Тамара Миколаївна, за фахом – технологи-винороби, після закінчення Бердянського технікуму виноградарства та виноробства. У 1969 році Віктор Олексійович очолив винцех. За час роботи Рубана В.О. на посаді директора в цеху сталося багато змін – було придбано багато різної техніки, впроваджено різні нові технології, збудовано нові приміщення, криті виносховища. Подружжя приклало багато зусиль, щоб відродити плантації винограду. Володимирівському винцеху виділено 420 га орної землі. У 2002 році у Володимирівському ДП «Володимирівсське було закладено перші 129.28 га молодих виноградників, на догляд яких затрачено 3млн. гривень. Промислові потужності ДП «Володимирівське» 72

Володимирівка І сьогодні плантації вже дають врожаї винограду. У 2004 році винзавод став самостійною юридичною особою, перетворився на самостійну організацію «ДП Володимирівське» і очолив його Рубан Олексій Вікторович, який у 1995 році закінчив інститут харчової промисловості і працював на цьому ж підприємстві з 1991 року. В 1938 році був збудований Колектив Володимирівського сирцеху і почав свою роботу Володимирівський сирцех, який виготовляв “буковинський сир”. У селі є дільнична лікарня. Перший корпус лікарні був збудований в 1905 році. В 1937 році побудовано пологовий будинок, приміщення поліклініки збудоване в 1966 році. 33 роки свого життя віддав селу, людям заслужений лікар України Садовий Костянтин Дмитрович, що приїхав до Володимирівки за призначенням після закінчення Сімферопольського медичного інституту і з першого свого робочого дня очолив дільничну лікарню. 19 вересня 2002 року головному лікарю Володимирівської дільничної лікарні присвоєно звання “Заслужений лікар України”. 22 червня 2004 року перестало битися серце цієї чудової людини. К.Д.Садовий Володимирівська середня школа була створена в 1955 році. Вчителям Вакуловській К.А, Демидову М.І. було присвоєно звання “Заслужений вчитель” УРСР. Вакуловська К.О. розпочала свою трудову діяльність у 1921 році. Двічі у 1951 та 1955 роках обиралася депутатом Верховної Ради УРСР. 50 років свого життя віддала школі Кавалер Трудового Червоного Заслужені вчителі УРСР К.А.Вакуловська, М.І.Демідов, І.Ф.Мясоєдов 73

Володимирівка Прапора, відмінник народної освіти Людмила Олександрівна Скрипкіна. З 1991 року педагогічний колектив Володимирівської ЗОШ очолює Орлова Любов Федорівна, відмінник народної освіти, енергійна, чуйна жінка, випускниця цієї школи, яка майже 40 років віддала нелегкій праці вчителя, пройшовши шлях від вчителя до директора. Мясоєдов Іван Федотович очолював педагогічний колектив Володимирівської школи-інтернату майже з початку його становлення з 1959 року по 1991 рік. Іван Федотович – “Заслужений вчитель УРСР”, ветеран війни, кавалер ордена “Слави” II-III ступенів, ордена Вітчизняної війни, багатьох медалей. Подружжя Олійників: Фердинанд Сергійович та Світлана Михайлівна з 1965 року навчали дітей в Володимирівській школі-інтернаті. Поет Дмитро Пимонович Надіїн народився 21 жовтня 1907 року. Поетична творчість Дмитра Надіїна розпочалася в кінці 20-х років 20 сторіччя. Перша збірка віршів “На світанку” вийшла з друку в 1929 році. Після закінчення інституту другу половину 30-х років Надєїн працював наполегливо і як поет , і як викладач, і як науковець- він готував дисертацію. Але його працю і творчість перервала війна. Дмитро Надєїн пішов на фронт з непохитною певністю в перемогу. У розквіті поетичних сил та творчого таланту в буремний 1942 рік він пішов з життя під Ростовом, захищаючи країну від ворога. Але ім`я поета і воїна не забуто . Уже після закінчення війни були видані книжки його віршів : « Я був бійцем» (1958 ), «Пісня бійця»(1966) та збірка «Пісня мужніх»(1960). Саме в 30-ті роки творче зростання Дмитра Надєїна затрималося: не пощастило видати нової книги, яку він готував. Незавершено на жаль і кандидатську дисертацію на тему: «Проблема особи в творчості Лесі Українки», над якою Дмитро Пимонович захоплено працював,більшість неопублікованих творів автора загинула в роки війни. Пісня поета залишилась недоспіваною. Він був рядовим бійцем великої армії,захисником Батьківщини, творцем новітньої краси і до кінця ним залишився, відданим народу, мистецтву поезії. Вдячні земляки визнали і вважають його видатним земляком. Його портрет, роботи Олєйніка Ф.С. жителя села Володимирівка, розміщений в галереї «Видатний казанківець», яка була урочисто відкрита 18 вересня 2010 року у просторому холі приміщення Казанківської центральної районної бібліотеки . З 2008 року ім`я Д.П.Надєїна носить і Володимирівська сільська бібліотека- філія. 74

Володимирівка Валентин Трохимович Малий трудову діяльність розпочав на посаді головного агронома колгоспу “Шлях до комунізму”. На протязі 10-ти років очолював господарство, був головою Володимирівської сільської ради, нагороджений орденами: “Знак Пошани”, Трудового Червоного Прапора, за створення “зеленого поясу” навколо Володимирівки нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради СРСР, обирався депутатом місцевих рад усіх рівнів. Одним з перших фермерів в районі став житель Володимирівки, “Заслужений працівник сільського господарства” Стогній Михайло Федорович. Певний час в Володимирівці жив і працював Л.П.Риженко, державний діяч. В 1965-1970 роках очолював Міністерство м'ясної і молочної промисловості УРСР. На території Володимирівської сільської ради М.Ф.Стогній знаходяться дві природоохоронні зони: “Степок” – пам'ятник природи загальнодержавного значення, загальна площа 0,15 га та “Володимирівська дача” – лісовий заказник місцевого значення, загальна площа якого 1283 га; 4 пам'ятника Великої Вітчизняної війни, 17 пам'яток археології, 9 пам'яток містобудування та архітектури. Вперше в області до державного Реєстру пам'яток України занесено цілу вулицю села Володимирівка – вулицю Радянську. Помітний вклад в духовну скарбницю села внесли подружжя Долженків – Олександр Михайлович та Тетяна Іванівна, працівники Володимирівського сільського будинку культури. Олександр Михайлович – самодіяльний композитор, авторські пісні якого сповнені любові до рідного краю, батьківської землі, її героїчного минулого. Донька – Долженко Олександра, студентка Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтв, самодіяльна співачка, неодноразовий лауреат Всеукраїнських, обласних конкурсів, оглядів, фестивалів. В 2002 році вона отримала Гран-прі на міжнародному конкурсі дитячої творчості “Золотий лелека”, в 2005 році стала учасницею 9-го Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної української пісні “Червона Рута” в м. Києві. 75

Володимирівка Танцювальний колектив “Натхнення” (керівник Гаршеніна І.А.), створений в 1998 році, став першим в районі колективом, якому присвоєне звання “зразково-показовий”. Колектив “Натхнення” – неодноразовий лауреат обласних та міжрегіональних конкурсів, оглядів хореографічного мистецтва “Миколаївські зорі”, “Чарівний чобіток”, переможці Міжнародного телевізійного конкурсу “Південний експрес” в м. Ялта (Гран- прі конкурсу, 2006 рік). У жовтні 2010 року жителі Володимирівки зустрічали на своїй красивій, щедрій землі учасників 111 Всеукраїнського фестивалю виконавців гумору і сатири «Усмішки Глазового», який щорічно проходить на Казанківщині. Велике задоволення та емоційний потенціал отримали від цих творчих зустрічей наші гості, представники 14 регіонів України та місцеві жителі. Наша розповідь про село Володимирівку та його жителів підходить до кінця. Новий день принесе нові справи. Історія продовжується... 76

Великоолександрівка 77

Великоолександрівка Великоолександрівка – центр сільської ради, розташована за 12 км на захід від райцентру та в 1км від залізничного роз'їзду “Добровольський” на лінії Миколаїв-Вантажний – Долинська. Населення Великоолександрівської сільської ради складає 863 чоловіка. Сільській раді підпорядковані населені пункти: Велика Олександрівка, Романівна, Андріївка та роз'їзд “Добровольський”. Цей населений пункт виник в зв'язку з будівництвом залізничної колії (1873-1875 рр.). Перший корпус – казарма був збудований на території нинішнього села Добровольське в 1878 році і отримав назву на честь дворянина Добровольського, який жив в селі. Після скасування кріпосного права та проведення ряду реформ, на півдні Росії були створені сприятливі умови для розвитку економіки. Царський уряд в кінці 80-х років 19 століття надавав для заселення земельні ділянки, що належали німецьким колоністам-селянам Київської губернії. Так в 1887 році з'явилося перше поселення на території нинішньої Великоолександрівської сільської ради і отримало назву Олександрівка на честь царя Олександра III. Серед старожилів села існує легенда, що перший поселенець, яким був Добровольський Іван Тихонович, розділив землі трьом своїм синам: Олександру, Роману та Андрію, звідки і пішли назви населених пунктів: Олександрівка, Романівка, Андріївка. Будинок Іван Тихонович не будував, а купив у німецьких колоністів. На той час Іван Тихонович був освіченим, ерудованим чоловіком, мав свою бібліотеку, багато читав. В цьому ж році в село переїхали на поселення Пенеров Вакула, Осадчий Іван, Пустовітов Тимон, Носачів Іван, Носачів Олексій та інші. Розселялись відразу на 3-й вулиці і до початку 1900 року нараховувалося більше 200 дворів, а 4-а вулиця (Херсонська) була заселена в перші роки XX століття. В 1910 році на сільських зборах було вирішено побудувати в селі не церкву, а школу, будівництво якої закінчили в 1913 році. Так в селі з'явилася земська шестирічка. Першим її завідувачем був Воскобойников Г.Р. Перші піонери Слісаренко В., Низова І., Гакун І., Побережня Л. Випускники школи: Когатько Г.Й. – генерал-полковник, Шевченко Г.К. – генерал-майор, Ковтуненко П.В. – професор. Великоолександрівка – нове поселення, що виникло на базі “Приюта Казанського” у зв'язку з будівництвом залізниці (1873-1875 рр.). Назва перенесена (поблизу існував хутір Олександрівка, жителі якого переселилися ближче до залізниці). Слово “Велика” використовувалося в ролі розрізнювального члена (в межах вживалося кілька одно іменних сіл). Так пояснюється походження назви села в монографії В.В.Лободи “Топонімія Дніпро-Бузького межиріччя”, а походження назви села Добровольське пояснюється в монографії так: “... Населений пункт організовано на базі ранішнього “тракт” Добровольського у зв'язку з будівництвом залізниці (1873 рік). 78

Великоолександрівка 17 грудня 1905 року на одній зі сходок селян села Великоолександрівка був прийнятий документ, що свідчить про широке проникнення революційних настроїв у селянські маси, про їх зростаючу політичну зрілість. Ось про що йшла мова: “...селяни села Великоолександрівка Казанківської волості Єлисаветградського повіту, зібравшись на сільській схід у кількості 113 чоловік 17 грудня 1905 року по обговоренню своїх назрілих проблем, винесли такий висновок: Хоч гниле самодержавство впало, але уряд його, який складається з катів і казнокрадів, що тримає народ довгі роки у злиднях, темряві і гнобленні, продовжує терзати нашу багатостраждальну вітчизну, веде її до остаточного розорення; незважаючи на те, що уряд досить випив нашої народної крові, а тим більше ніскільки не чекаємо від нього обновлення матері - Росії, і сподіваємося, що тільки дружня боротьба з ним згуртованої маси приведе до перемоги. Тому постановляємо надавати всебічну підтримку міським робітникам. Для повного оновлення Росії ми вважаємо необхідним: 1. Повалити царське самодержавство. 2. Всі органи місцевої влади повинні обиратися населенням, незалежно від статі, національності, релігії, загальним, рівним. Прямим і таємним голосуванням. 3. Передачу всієї землі в руки тих, хто її обробляє 4. Знищення залишків кріпосного права на Україні, Алтаї, західному краї і інших областях. 5. Надати населенню повну недоторканість особи, життя, свободи слова, друку, зборів, спілок, совісті. 6. Надати право на самовизначення всім націям. 7. Відокремити церкву від держави і школи. 8 Надати амністію політичним ув'язненим. 9. Обмежити робочий день 8 годинами. 10. Надати право населенню одержувати освіту на рідній мові. Разом з цією постановою ми, селяни, шлемо селянський привіт петербурзьким робітникам і всім борцям за спільну справу”. Активним розповсюджувачем нелегальної літератури, прокламацій був житель села Великоолександрівка Іван Тихонович Добровольський. Перші органи Радянської влади на території сільської ради були створені в кінці 1918 - на початку 1919 року. Ініціаторами були Ковтуненко Мойсей, Авраменко Никифір, Стариченко Данило, Топчий Семен. З самого початку селяни господарювали одноосібно, а потім почали об'єднуватися по декілька сімей для спільного обробітку землі, а потім до них стали приєднуватися інші селяни. Перші СОЗи були створені навесні 1927 року. Їх організаторами були Слюсаренко Прокіп, Слюсаренко Григорій, Тищенко Олександр. В 1928 році була створена артіль, а в 1929 році селяни об'єдналися в колгосп під назвою “Воля”. 79

Великоолександрівка В 1929-1930 роках у селі було чотири вулиці. Колишня Шкільна та Гагаріна були віднесені до колгоспу «Червоний шлях» , головою якого став Мамалига Пилип Іванович, рахівником – Щербина Семен Лаврентійович. На території сільської ради було організовано ще два колгоспи : «Широке поле» та «Ударний гірник». Після революції 1905-1907 років в навколишніх селах почали будувати церкви. Але жителі Великоолександрівки всією громадою виступили проти, відмовились будувати церкву. На сільських зборах вирішили будувати не церкву, а школу будівництво якої завершилося в 1913 році. Навчання велося за програмою двухкласного училища. У 1916 році школа стала шестирічкою і лише за радянської влади стала семирічкою. Її завідувачем був Воскобойніков Р. У 1953 році школа стала десятирічкою, а в 1957 році відбувся перший випуск десятикласників. В 1962 році школу було добудовано. В школі був хороший спортзал, фізичний та хімічний кабінети, бібліотека. Працювало дві группи продовженого дня. Навчання проводилося в одну зміну. Відкрито консультативний пункт для осіб, що навчаються заочно. Якщо до революції загальна кількість учнів складала 50, то в 1962 році – 250. З числа вчителів, що працювали в школі вищу освіту мали – 8, незакінчену вищу - 4 , середню спеціальну -12. За роки свого існування школа випустила більше 3000 випускників, які працюють у всіх галузях народного господарства. У 1996 році в центрі села було збудовано типове двоповерхове приміщення Великоолександрівської школи з 15 кабінетами,, майстернею, спортзалом, їдальнею. За часів існування середньої школи з її стін вийшли випускники , нагороджені золотою медаллю : 1959 рік Іванченко Йосип Іванович 1965рік Мамалига Олена Пилипівна 1971рік Федорова Алла Василівна 1979рік Довгаль Світлана Петрівна Зі срібною медаллю школу закінчили: 1964 рік Грицаєнко Григорій Трохимович 1966рік Сік орська Тамара Гаврилівна 1968рік Грищенко Олена Іванівна Зданська Антоніна Миколаївна 1991рік Ковальчук Сергій Сергійович 1993рік Дяченко Олена Борисівна 1996рік Біневський Ігор Миколайович Лощинін Олексій В’ячеславович 2006рік Мельниченко Марина Сергіївна 80

Великоолександрівка У 1925 році була створена комсомольська організація в селі. До якої увійшли Мамалига Федір,Авраменко Данило, Стариківська Марія,Лисенко Микита, Галіца Панас, Хуторний Пилип, Рибальченко Д.М.секретарем обрали Мамалигу П.І. У 1930 році створена партійна організація у складі 7 чоловік: Мамалига П.І., Баранюк, Рубан, Рибальченко Д.М. Бова, Соломенко І., Соломенко О. Першим партгрупоргом був Рубан. Чорним крилом торкнувся голодомор і території Великоолександрівської сільської ради. Документи 1932 року свідчать про надзвичайно низький рівень господарювання в колгоспах, про великі втрати врожаю. В надзвичайному секретному повідомленні секретаря РПК Заворського на адресу ОК КПУ(б) від 6 квітня 1932 року читаємо: “... Имеются многие голодающие семейства в Великоолександровском сельськом совете - в количестве 11 семей…» . Діяла так звана “чорна дошка” в районі, економічні санкції були застосовані до Великоолександрівської сільської ради, що не виконала плану хлібозаготівель в 1932 році. Згадує Кривоніс Лідія Марківна- уродженка села Андріївки « …у 1933 році мені було 8 років і я пам`ятаю голод .Нас в сім` ї було четверо дітей та батько з матір`ю. Голод забрав у мене старшого брата Леоніда,1921 року народження , - всі інші вижили…» Кидайло Надія Свиридівна розповідала: «… мені на той час виповнилося 13 років я добре пам`ятаю ті страшні роки.В нашій сім`ї було четверо дітей. Мати забрала молодших і поїхала в с.Сагайдак, а мене залишила в селі. Біля нас жили заможні люди вони взяли мене на роботу до себе - доглядати свиней за харчі, і мене дразнили свинопаскою, було боляче, але я не була голодною. У родині Шилової Дар`ї Федорівни було 7 чоловік : 5- дітей та батько з матір`ю. Вона згадує: «…восени прийшли і забрали все зерно, яке було вдома. Мати насипала нам зерна в кишені. Але й те витрясли, навіть у піч дивилися. І почалася голодовка. Батьки вночі ходили в степ до Казанки, там стояли скирти з соломою і вони витрушували зернята з соломи, яка була наполовину з мишачими кізяками. Зерно перемелювали і пекли маторжаники. В колгоспі були коні, але їх годувати теж не було чим. Коли кінь здихав його не викидали, здирали шкуру, а м`ясо розбирали і їли. Ніхто не помер в нашій сім`ї, були пухлі, але вижили..» 81

Великоолександрівка 14 серпня 1941 року. Цього дня село Велика Олександрівка було окуповане фашистськими загарбниками. Незважаючи на жорстокий “новий порядок” великоолександрівці не корилися: саботували відправку хліба, що залишився на ст. Добровольський, худоби для відправки в Німеччину, виводили з ладу засоби зв'язку, транспортні засоби, переховували молодь від відправки до Німеччини. З перших днів війни на фронт пішло 492 олександрівця, 121 – загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни, 106 – нагороджені урядовими нагородами. 154 жителі сільської ради були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Ось що розповідає Уманська Лідія Федорівна, жителька села Андріївка: “...німці нас, як окупували село, заставляли працювати на вузькоколійці. Одного разу нас визвали в контору, я думала, що нас заставлять робити насип на дорогу, але нас не відпустили додому зовсім. Це було 20.04.1943 року. Відвели нас на ст. Казанка і посадили у вагони товарні. Хлопців в один вагон, а дівчат – в інший. Вагони не відкривали до Кракова. Всім нам прикріпили номерки та шматочки матерії з написом “ОST”. Я потрапила до Шлезвіку, де мене купила німкеня, в якої був будинок на 26 кімнат, ресторан. Будинок був двоповерховий. Моя робота була прибирати в приміщеннях: до 8-години я повинна була прибрати в ресторані, натерти підлогу, перемити посуд, а потім – прибирати в будинку жилі кімнати. Тож працювати приходилось тяжко і багато з раннього ранку до пізньої ночі. На відпочинок залишалось 4-5 годин. Годувала нас німкеня погано: бруква, шпинат та 100 грамів хліба на день. 25 травня 1945 року нас звільнили американці. На протязі трьох днів ми були в таборі, а потім нас відвезли до Білостока. Додому добиралася на платформах, що везли техніку з Німеччини”. Радісним для жителів села був день 9 березня 1944 року коли війська 20 гвардійського СД 57 гв/СП, 60 гв. СП 87 СП 55 гв. СП 46 Армії III - го Українського фронту звільнили Романівку та Великоолександрівку. Андріївка була розташована західніше і там було багато гітлерівців. До червоноармійців, полем незбираної кукурудзи, пробрався житель с. Андріївка Берестечко Микола і повідомив, що на околицю села німці зігнали жителів і примусили їх рити окопи. 82

Великоолександрівка В ніч на 10-е березня в село пробралася група розвідників. Зайшовши до хати, в якій проживав Григорій Михайлович Стецько, дізнались про обстановку в селі. Розвідники попросили провести їх до сусідніх сіл Новобузького району і Григорій Михайлович не відмовився і балкою повів розвідників вперед. Гітлерівці бачили, що радянські війська визволили сусідню Романівку, а це 3 км. від їх розташування і розуміли, що зав'яжеться бій за Андріївку. Щоб якось себе убезпечити і щоб була можливість вести прицільний вогонь із кулеметних точок, на околиці села Андріївка запалили хати Федора Яценка, Павла Крота, Григорія Савченка, щоб полум'я освітлювало навколишню територію. Вдень наші війська зосередились в бойові порядки, щоб зробити наступ на Андріївку. Раптом налетіла ворожа авіація. Один за одним над селом кружляли гітлерівські стерв'ятники з чорними хрестами, поливаючи наших бійців крицевим вогнем. Падали в полі скошені свинцевим градом фашистських куль наші солдати. Та ніщо не могло зупинити радянських воїнів. Піхотинці, танкісти, кінно-механізована група звільнили село. В боях за Андріївку, що велись з 11 по 15 березня ворог втратив 3 танки, 5 самохідних гармат, 190 автомашин, обоз в 450 одиниць підвод, 4 гармати; понад 600 солдат противника назавжди залишились в землі, 121 гітлерівець був взятий у полон. За Андріївку на полі битви залишилось 20 радянських воїнів – солдат і офіцерів загонів Абдрахманова, Мукіна, Ніязова, Горбачева, Ахмадишина. Всього 47 чоловік загинуло, визволяючи населені пункти Великоолександрівської сільської ради. На східній околиці села Андріївка в оточенні високих дерев принишкла братська могила радянських воїнів. На чотирьох плитах викарбувані 46 прізвищ українців, білорусів, татар, росіян, осетин, вірмен ... Над братською могилою височіє обеліск. На металевій пластині викарбувано прізвище молодшого лейтенанта Михайла Леонтійовича Мальцева. Братська могила стала священним місцем для андріївців. Тут вони збираються в день визволення села і в день перемоги 9 травня, приїздять сюди, щоб віддати данину пам'яті загиблим і їх родичі. Усі разом сідають за поминальний стіл і поминають героїв, які пішли на смерть заради миру на землі, свободи прийдешніх поколінь. В 1953 році село було радіофіковане, а в 1959 році – електрифіковано. В 1950 році відбулося укрупнення колгоспів в селі. Колгоспи «Червоний шлях», «Широке поле», «Воля», «Ударний гірник»- об`єдналися в один – імені 83

Великоолександрівка Щорса. Головою якого було обрано Чумака Василя Васильовича. В зв’язку з тим, що на початку 60-х років Казанківський район був приєднаний до Новобузького, де вже був радгосп ім.Щорса і щоб уникнути непорозумінь настала потреба в зміні назви колгоспу відтоді місцевий колгосп отримав назву «Дружба» В післявоєнні роки у колгоспі збудовано 5 корівників, 3 свинарники, 2 гаражі на 11 машин, 10 будинків для спеціалістів, 2 будинки для механізаторів і тваринників. В особистій власності жителів села в 1967 році було 4 автомобілі, 37 мотоциклів, 14 холодильників, 63 пральні машини, 189 телевізорів. В 1976 році колгосп «Дружба» нагороджено Перехідним Червоним прапором Міністерства сільського господарства СРСР. Окрасою кожного населеного пункту завжди були і залишаються його мешканці, які в ньому народилися, проживали та живуть і сьогодні. Завдяки їм на штальтах газет, журналів, сторінках книг гордо звучить назва нашого села – Великоолександрівка. За радянських часів з села вийшло 89 вчителів, 28 інженерів, 6 лікарів, 26 спеціалістів сільського господарства. Григорій Йосипович Когатько народився 12 березня 1944 року в с. Великоолександрівка Новобузького району Миколаївської області. У 1963 році закічив Миколаївський технікум залізнодорожнього транспорту, потім Ленінградське училище залізно дорожніх військ і військових сполучень імені М.В.Фрунзе, у 1972 році – з відзнакою Військову академію тилу і транспорту, у 1999 році – академію Генерального штабу ВС РФ. Проходив службу на посадах командира взводу, заступника командира і командира роти. З 1977 року на посаді командира бригади приймав участь у будівництві Байкало-Амурської магістралі (БАМ). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1984 року за видатні успіхи при спорудженні Байкало-Амурської магістралі, забезпечення дострокової укладки колії на всій її довжині і виявлений при цьому героїзм полковнику Когатько Григорію Йосиповичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученям ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот». У жовтні 1984 року полковник Когатько був призначений заступником, а потім командиром залізнодорожнього корпусу на БАМі. З 1988 року генерал- майор Когатько начальник Вищого ордена Леніна Червоно- прапорного училища Залізнодорожніх військ і військових сполучень імені М.В.Фрунзе. 84

Великоолександрівка У1990 році призначений начальником Центрального автодорожнього управління Міністерства оборони СРСР. З лютого 1992 року командувач Залізнодорожніми військами Збройних Сил РФ. У листопаді 1992 року йому було присвоєно вище військове звання - «генерал-полковник». З 1995 року директор Федеральної служби Залізнодорожніх військ – командувач Залізнодорожніми військами РФ. Після включення військ у склад Збройних Сил – командувач залізно дорожніми військами Збройних сил РФ. У 2007 році був звільнений від займаної посади і відправлений в запас. Генерал-полковник Когатько – академік Академії військових наук і Академії транспорту російської Федерації, доктор транспорту, професор, заслужений будівельник РФ, Почесний транспортний будівельник, Почесний залізничник. Г.Й.Когатько нагороджений орденом Леніна, орденом Червоної Зірки, орденом «За службу Вітчизні у Збройних Силах СРСР» ІІІ степеня, російським орденом «За заслуги перед Батьківщиною» ІІІ і IV степеню, медалями. Біографія Олександра Івановича Жука дуже схожа на біографію його ровесників. За комсомольською путівкою вступив до Качинської авіаційної школи, в якій колись навчалися відомі льотчики П.М.Нестеров, тричі Герой Радянського Союзу О.І.Покришкін. Фінська війна для О.І.Жука стала першим випробуванням на безстрашність, на героїзм. Близько тридцяти бойових вильотів зробив він у складі ескадрильї, бомбардував передній край оборони противника. Його літак обстрілювала ворожа артилерія, смерть зазирала в обличчя, але машина була наче заворожена. Ні кулі її не брали, ні вогонь. – Везучий ти, - говорили йому товариші. Мабуть ангел-охоронець з тобою літає. Та екіпаж добре знав, що ангел-охоронець їхнього командира – висока льотна майстерність, витримка і холоднокровність. Про це свідчать і сухі рядки з нагородного листа: “Оволодів добре технікою пілотування на літаку СБ. До двадцяти разів у складі ескадрильї потрапляв під інтенсивний зенітний обстріл артилерії та кулеметів противника. У польоті спокійний, літає з бажанням, є прикладом для інших. Достойний високої урядової нагороди – ордена Червоної Зірки. ... Архівні документи, вирізки з газети “Красная звезда”, спогади очевидців дозволяють відновити картину останнього бою. Екіпаж бойового літака, командиром якого був Олександр Іванович Жук, входив до складу 60-го швидкісного бомбардувального полку 11-ї змішаної авіаційної дивізії. Невеличкий колектив, душею якого був Олександр Іванович жив дружно, як одна сім'я. Штурманом літака був хлопець з Білорусії Олексій Гуменнюков. Це сталося 13 липня 1941 року в небі Білорусії. Село Бєль Перша Могильовської області. Декілька німецьких винищувачів в небі над селом Турівка впритул розстріляли беззахисний радянський бомбардувальник, у якого закінчилися боєприпаси. І тоді екіпаж загорівшогося літака здійснив свій останній подвиг – протаранив фашистський Ю – 88. 85

Великоолександрівка Обидва літаки, охоплені полум'ям, впали на землю на околиці с. Турівка. Врятувавшись на парашуті, німецький льотчик, майор, обвішаний хрестами здався нашим військам. І коли самовпевненого фашистського пілота вели біля його горілого літака, він сказав, що то були “Гросс-льотчики”. Екіпаж радянського літака лежав поряд: мертві – командир екіпажу старший лейтенант О.І.Жук, штурман – лейтенант О.В.Гуменнюков. Радянський літак повертався після виконаного завдання. Раптом з-за хмар виринули три літака зі свастикою. Вони з ревінням носилися над землею, поливаючи свинцевим вогнем беззахисних людей. На хвилину в кабіні запала тиша. Члени екіпажу ст. лейтенант Жук О.І., штурман Гуменнюков О.В., і стрілок-радист зрозумілі один одного без слів. ... “Не втечете від нас, гади”, - подумав О.І.Жук. І вголос додав: “Приймаємо бій”. Наш бомбардувальник розвернувся і пішов на “юнкерсів”. Усі, хто спостерігав цю картину завмерли: “Невже один наважиться проти трьох?”. Наблизившись до ворога, радянський літак швидко пішов вниз. В першу хвилину машина здалася підбитою. Та то був лише маневр. Мить – і бомбардувальник знову випрямився, злетів угору і вдарив вогнем по гітлерівській машині. Задимів фашистський літак. Невдовзі і другий “юнкерс” був підбитий. Біля них на сільській підводі лежав з перебитими ногами третій член екіпажу, стрілок-радист, який чудом залишився живим. Прийшовши до тями, він сказав, що його командир – з Донбасу, а штурман – із сусіднього села Бєль Перша. Орден Святого князя Олександра Невського I ступеня на ім'я Жук Олександра Івановича, нагородженого посмертно за мужність та героїзм, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни і в зв'язку з 60- ти річчям Великої Перемоги за №137 переданий на збереження в Казанківський районний народний історичний музей. О.М.Мамалига Г.К.Шевченко Гордістю села є його уродженці: - заслужений юрист, генерал-майор Григорій Костянтинович Шевченко; - професор Московського ордена Леніна хіміко-технологічного інституту ім. 86

Великоолександрівка Мендєлєєва Ковтуненко Павло Васильович; - доктор технічних наук Ковтуненко Станіслав Васильович; - доктор фізичних наук Йосип Мойсейович Іванченко; - Мамалига Олена Миронівна – ланкова колгоспу «Дружба», ветеран колгоспного будівництва, у 1958 р. нагороджена орденом Леніна. У вирі життя села завжди була і є сільська рада, її депутатський корпус. Завдяки їх невтомній праці проходило відродження і розбудова села. Певний час сільську раду очолювали: Хуторний Григорій Харитонович Розтрепенко Володимир Данилович Правєдніков Тихон Дмитрович Мамалига Олена Миронівна Крупська Євдокія Михайлівна Марченко Юрій Іванович Данілов Іван Миколайович Кравчина Андрій Іларіонович Дяченко Борис Григорович Новикова Любов Федорівна Баланський Микола Павлович Та нинішній голова – Лейбович Олена Володимирівна Раніше на території села Великоолександрівка було одне господарство – колгосп «Дружба» орні землі якого становили 3940 га. Основним напрямком розвитку якого було тваринництво на рослинництво. У 1995 році землі були розпайовані – 325 сельчан отримали акти на право приватної власності на землю. В даний час на території сільської ради діють : СТОВ «Промінь» СПП «Агросвіт» 11 фермерських селянських господарств 11 приватних підприємців 87 одноосібників 87

Великоолександрівка На територіі села розташовані Великоолександрівська ЗОШ І-ІІІ ступенів, дитячий садок, ФАП, центр соціального захисту населення, пошта, бібліотека, 7 торгових точок. 88

Весела Балка 89

Весела Балка Село Весела Балка – центр сільської ради, розташоване за 12 км на північний захід від районного центру та за 2 км від залізничної станції Казанка на лінії Миколаїв (сортувальний) – Долинська. Село було засноване в 1922- 1924 роках – переселенцями з Чернігівської області. Перші жителі дали йому назву – Весела Балка за веселий і гарний краєвид – на схилах балки росли гарні польові квіти. Мальовниче село розділяють два ставки. Спочатку село було маленьким, в ньому було лише дві вулиці, але поступово село будувалось, виростали нові вулиці. Зараз у селі 7 красивих вулиць. Наймолодша вулиця - Шкільна, збудована в 1988 році. А першими поселенцями села були родини Ярошенків, Харченків, Губенків, Василенків. І сьогодні тут живуть нащадки перших поселенців, люди, які є свідками розвитку села. Серед них: Мєдвєвєва Єлизавета Семенівна, Чернецька Софія Пилипівна.Свідчить Чернецька С.П. – Був великий голод,не було що їсти,а робить заставляли важко.Голодували,їли траву,яку знаходили на балці. Головою колгоспу на той час був Іванов Тимофій Іванович - дуже хороша людина. Коли працювали в комуні, нам було краще- там варили їсти і роздавали в глечиках три рази в день.Коли в селі Пищевиця організували колгосп, стало гірше. Ще колгоспи були в Любомирівці, Миргородці, Новоолександрівці, Веселій Балці, Камяній Криниці. Село Пищевиця було заселено в основному приїзджими. Перший колгосп був організований в 1930 році і отримав назву “Комунар”. Певний час головами колгоспу були: Бабенко, Грушко, Птиця І.І., Гайдай М.І., Паращук, Логонюк А.Д.., Дависвіч А.В., Біденко В.Т., Загорський Ю.О., Войтенко І.М., Бульба О.В., Гериш І.М., Дуднік В.Д. Давно відгриміли грозові дні війни, затяглися рани... З руїн піднялося село, та не стерлися з пам'яті людської імена тих, хто визволяв рідне село, рідний край, рідну Вітчизну, тих, хто пройшов дорогами війни, тих, хто не повернувся додому, назавжди залишив своє прізвище на карбованих плитах. В тому далекому грізному 1941 році 200 жителів села стали на захист своєї Батьківщини. Сто з М.Ф.Теличко (в першому ряду зліва) з бойовими них загинули на полях битв побратимами з ворогом. 117 – нагороджені орденами і медалями. В честь світлої пам'яті тих, хто здобув 90

Весела Балка перемогу, в честь вірності і в знак скорботи і вічної пам'яті про наших земляків в селі споруджено пам'ятник Слави загиблим воїнам-односельцям. 11 жителів села були відправлені на примусові роботи до Німеччини: Ханюк К,А., Гериш О.М., Малик Н.Ф., Войнович В.П., Радченко В.С., Коріновський І., Колодязний М., Данченко Б.С., Петренко В.П. Тяжко було жити їм в неволі, але серця гріла надія на швидку Перемогу. Учасники бойових дій – жителі с.Весела Балка Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна Миколі Теличко було 15 років. В 18 років його відправили в діючу армію. Воював з 1 вересня 1944 по 9 травня 1945 року. Перемогу зустрів в Угорщині. Після війни служив ще 7 років. Смаровоз Михайло Антонович проходив строкову службу в рядах Червоної Армії на території Білорусії. З 1941 року - льотчик 291 авіаційної бази, обороняв Київ. Після госпіталю звільняв Молдавію і Румунію. Потапчик Микола Васильович в 18 років пішов захищати Батьківщину, воював в Білорусії, східній Прусії, прочищав Назурські болота. Сьогодні на території сільської ради проживають два інваліди Великої Вітчизняної війни, три учасника бойових дій, три воїна-інтернаціоналіста. Сільський голова... Завдяки його невтомній праці Весела Балка зростала, відроджувалася, будувалася. Сільський голова вирішує питання, які турбують жителів села. В свій час сільську раду очолювали: Гайдай М.І., Омелянчук Л.І., Риженко Г.М. та нинішній голова Подгурська Наталія Леонідівна. На території села проживає 462 жителя. В Веселобалківській ЗОШ 1-3 ступенів 22 вчителя навчають 150 учнів. В селі працюють: ЗАТ “Казанківське Н.Л.Подгурська, хлібоприймальне підприємство”, Казанківське Веселобалківський сільський дочірнє підприємство “Миколаїв – нафтопродукт”, голова, Людина Року-2009 91

Весела Балка ТОВ “Казанківська агрофірма “Агротех”, сільський будинок культури, бібліотека-філія, дитячий садок “Колобок”, ФАП, поштове відділення. ТОВ “Казанківська агрофірма “Агротех” очолює справжній господар, людина, яка завжди виконує свої обіцянки – Корецький Юрій Панасович. 259 власників земельних паїв довірили йому свої земельні паї, за які агрофірма вчасно розраховується та надає послуги. Багато зусиль доклав керівник агрофірми до газифікації населеного пункту. В листопаді 2005 року в оселях 90 веселобалківців спалахнув блакитний вогник. Поштовий зв'язок в сільській місцевості забезпечують чарівні жінки – Машталяр В.М., яка більше 30 років працює завідуючою поштового відділення та її помічниці – Цигань В.А. та Олексієнко О.І. З 1995року завідуючою ФАП працює Заремба Л.А. Кожного дня проводиться амбулаторний прийом хворих, обслуговуються виклики на дому. Стоян Н.Ю. все своє життя присвятила благородній справі – лікувати людей. Її знають від малого до старого як чуйну, добру людину, яка завжди вислухає і надасть кваліфіковану допомогу. Кожного ранку привітно зустрічають юних жителів Веселої Балки вихователі дитячого садка “Колобок”.: Листопад Т.П., Подгурська Л.В., Мельник М.В., Петришина Н.Б. Окрасою села є Веселобалківська загальноосвітня школа 1-3 ступенів. Свідоме життя людини починається зі школи, а школа – з учителя. Тільки дійсно талановиті люди здатні присвятити своє життя благородній справі – сіяти розумне, добре, вічне. Саме такими якостями і наділений колектив Веселобалківської ЗОШ, який протягом 15-ти років очолює Косич О.Г., посаду заступника директора школи по навчально-виховній роботі обіймає Троян Н.Д., яка більше 20-ти років свого життя присвятила школі рідного села. В 1968 році в селі збудовано типове приміщення сільського будинку культури, в якому проходять урочисті зібрання громади, реєстрація шлюбів, вручення атестатів зрілості випускникам школи, театралізовані заходи, святкові концерти, конкурси, молодіжні розважальні програми, вечори відпочинку для молоді села. Реформа в сільському господарстві торкнулася і нашого колгоспу. В 1996 році 369 колгоспників отримали земельні паї. Сьогодні в селі створено і працюють 9 сільськогосподарських фермерських господарств, 9 приватних підприємств, 5 – орендарів. В 2000 році колгосп “Комунар” було реорганізовано в СГВК “Дзвони майбутнього”. В 2002 році це господарство було приватизовано і набуло назви “Земля Казанківщини”, яке згодом влилося в ТОВ “Казанківська агрофірма “Агротех”. 92

Дмитрівка 93

Дмитрівка Серед розлогих широких степів України, на північно-східній частині Миколаївщини розкинулись населені пункти Дмитрівської територіальної громади, до якої входять три села: Дмитрівка, Сергіївка, Василівка, але до складу сільської ради входило ще село Донівка, жителі цього села були переселенцями з Устинівського району, що на Кіровоградщині села Івано- Доніно. Згодом перша частина назви загубилась і Доніно стало Донівкою. Дуже довго територія села пустувала. Кущі, трава сягали людського зросту, блукали дикі звірі, земля чекала на дбайливого господаря. І дочекалася. Кріпаки-втікачі, дізнавшись про вільні землі, вирішили спробувати щастя. Почали освоювати ці ділянки землі. Спочатку Василівка, Сергіївка та Дмитрівка існували, як хутори. Їх назви були утворені від власних імен людей. Є два пояснення даного факту: припускають, що територія належала багатому пану, який внаслідок розподілу майна розділив землі між синами Василем, Сергієм, та Дмитром. Навколо створених маєтків утворилися поселення, які згодом почали називатися хутір Дмитрівка, х.Василів, х.Сергіїв. З роками хутори заселялися закріпаченими селянами та військовими поселенцями з Одещини та Росії. Друге припущення: назва населених пунктів виникла від імен перших поселенців населеного пункту. По неофіційних даних село Сергіївка засноване у 1889 році, а Дмитрівка у 1906 р. До революції люди жили в жахливих умовах, хати вкриті очеретом та соломою. Колись верхня вулиця села Сергіївка називалась «Завадівкою», або «Гора» тому, що знаходилась вище інших вулиць і на ній були із житлових будівель тільки землянки і курені, бо земля була орендована, а на орендованій землі не можна було будувати постійне житло. В хатах були лави і тапчани. У великих родинах спали на долівці на соломі, вкрившись ряднами. Не було в селі ні школи, ні лікарні. Лікуватись їздили за декілька десятків кілометрів. Часто звертались селяни за допомогою до знахарок. Заможні селяни наймали для своїх дітей вчителів, а бідні селяни не мали змоги вчити своїх дітей. Тільки в 1914 році в селі Сергіївка була збудована земська школа, по клопотанню Івана Кириловича Лашкула, який на той час закінчив агрономічну школу і вчив дітей по хатах. Директором першої школи був Олександр Кіндратович Хоменко, а вчителькою була його дружина Євдокія Данилівна. Навідувався в школу і піп читав «Закон Божий». В 1918 році в селі встановлено народовладдя. Багато дітей мріяло про школу, але їм не було що одягти та взутися. Одні чоботи були на всю родину. Влада у селі часто змінювалась. Діяли банди Григор’єва, Красноставців. Петлюрівці, німці та австрійці закрили школу і перетворили її на бойню. 94

Дмитрівка Після громадянської війни почали створюватись Комнезами (комітети незаможних селян). Створені по селах комнезами допомогали бідним сім’ям. Головами комнезаму в наших селах були: Носик Петро, Давиденко Кость Сазонович, Торбінський Василь Терентійович. В1929 році в наших селах організувався перший колгосп, що називався «Рух бідноти», а в 1930 році – другий, під назвою «Радянські лани». Першими головами були: Боровик Кость, Луговіцький Михайло, Козострига Григорій. У 1924 році перших школярів було прийнято в піонери. Першим піонером був Сорочан Іван Якович. 1928р. в селі створена комсомольська організація за сприянням Друмашко М.Я. Першими комсомольцями стали: Тарасюк Олександр, Сорочан І.Я. В 1932 р. було об’єднано два колгоспи в один, що називався «Червоний прапор». Не обійшов стороною наші села і голодомор. Були померлі. Плач і стогін лунали майже з кожної хати. Єфросинія Петрівна Калашник згадує: Нас в сім’ї було сім чоловік, але із них четверо померло в голод 1932 року. Люди їли все, що можна було жувати. Варили квіти з акації, зелену лободу змішували з товченими качанами від кукурудзи, і було за щастя, хто міг, добавити жменьку висівок. Від такої їжі розпухали ноги, лопала шкіра. Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар померлих дітей, везли на візках, у кого ще лишалися сили. Люди виживали як могли. Згодом стало зміцнюватись сільське господарство, жити стали краще, колгоспники освоювали нову техніку. Першими трактористами в селі були: Усенко Іван, Курінний Володимир, Бойченко Ніна, Мазур Павло, Тарасюк Павло, Муха Василь. Перші вантажні машини з ‘явилися в селі у 1936 році. 1939 р. - у школі новий директор Тищенко І.К. Вчителі: математики – Головко Кость Єгорович, вчителька української мови та літератури – Олійник Марія Василівна, вчитель російської мови та літератури – Шаповалов Віктор Іванович. ...Та зненацька підкралося лихо. Віроломно на нашу землю напали фашисти. Не довелося колгоспникам зібрати вирощеного врожаю. 11 серпня 1941 року перша група німецьких мотоциклістів проїхала неподалік села Новоданилівка. На краю села розпочалася перестрілка, гітлерівці змушені були повернути назад і відїхати в бік Казанки. ... А до вечора станція Новоданилівка була спалена. На місці буйних пшеничних нив палали заграви пожеж. Почалися чорні дні окупації... Молодь, народжену 1924-1926 років, примусово відправляли до Німеччини, така доля спіткала Сіроус Марію Вереміївну, Овсяника Івана 95

Дмитрівка Свиридовича, Вербу Леоніда Івановича, Корчомаху Поліну Пилипівну, Кравчину Петра Івановича, Кравчину Любов Трохимівну. Сорок чотири жителя не повернулися додому: Сорочан І.С., Страх П.М. Васильченко О.І., Лашкул Г.Ф.Семенченко А.П., Верба М.І., та інші. З нагородами повернулися: Овсяник М.С., Кравчина П.І., КозаченкоЮ.Н., Козострига І.І., Луговіцький Н.П. В березні 1944 року війська 3-го Українського фронту звільнили села від фашистів. Почалось мирне життя , відбудова народного господарства. Після війни директором школи була Корецька Анна Петрівна. Гордістю нашої школи стали: інженер Микола Романович Верповський, Військові полковники Артюшенко Василь, Муха В.Т., Сорочан І.Я. 1950-1960 рр. змінюється вигляд сіл. Будуються нові будинки, перебудовуються старі хати. Дахи перекриваються шифером, черепицею. В оселях яскраво сяють електричні лампочки, говорить радіо, мерехтять голубі екрани телевізорів. В 1952 році Сергіївська школа набуває статусу десятирічки, директором школи став Попов Григорій Андрійович, завучем – Колодяжний Д.Р. Нова двоповерхова школа в селі Дмитрівка була збудована в 1971 році. В цьому ж році відкрився новий Будинок культури. В Будинку культури було виділено дві кімнати для Дмитріваської бібліотеки-філії. В 1980 році відкривається пам’ятник 93-м односельчанам, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. Зараз в селі є: сільська рада, медичний пункт, школа, бібліотека, магазини. Матеріал підготували: О.Я.Пойда, К.Й.Гринишина 96

Дмитро-Білівка 97

Дмитро-Білівка Село Дмитро-Білівка за старовинною легендою отримало назву від імені та прізвища запорозького старшини Івана Дмитровича Білого, якому було доручено утворити козацьке формування для захисту південних кордонів держави. У 1784 році було організоване Бузьке козацьке військо, яке одержало землі для свого поселення між Бугом і Дністром. Пізніше козаки, отримавши перемогу у війні з Туреччиною отримали нагороди, військо отримало нову назву – чорноморські козаки, а їх кількість досягла 7000 чоловік. Після смерті їх покровителя князя Потьомкіна у Петербурзі почали вести мову про ліквідацію чорноморських козаків. І лише зваживши на прохання старшини Івана Білого - Катерина ІІ наділила земельні ділянки в межах звільненої від турків землі. Але поселення існувало вже під названою – Степанівка. Від імені землевласника Степана Мецевича. Із історичних джерел відомо, що село засноване в другій половині 18 століття. Але біля села археологи знайшли рештки трьох поселень епохи пізньої бронзи ( кінець ІІ тисячоліття до н.е.) У друкованих виданнях, що зберігаються у фонді науково-довідкової бібліотеки держархіву Херсонської області, стосовно сіл Білівка та Дмитро- Білівка є такі дані: «…Село Білівка засновано на початку ХІХ століття. За станом на 1859 рік тут нараховувалось 24 двори, проживало 111 жителів». «…В селе улицы кривые, простройки скучены, в некоторых колодцах вода плохая.» За переписом 1883 року в селі було 50 дворів проживало 277 жителів. Була одна лавка. У власності селян – з вітряні млини, кузня, 46 коней, 13 лошат, 76 волів, 56 корів, 149 голів молодняку, 83 вівці, 19 свиней. Сільське товариство володіло 1287 десятин землі ( 1 дес=1.09 га) За станом на 1859 рік в селі -31 двір та 148 жителів. « …дворы расположены прямими улицами, окопаны рвами. В селе есть пруд. В колодцах вода хорошая….» На 1883 рік 266 жителів села – «малороси». На 1883 рік в селі були лавка, шинок, 2 вітряні млини, кузня, два добротні будинки, 67 хат, 4 землянки проживало 351 чол. На 1916 рік в селі Білівка нараховувалось 57 господарств, проживало 317 жителів. 98