Миколо-Гулак колгоспи, що знаходились в північній частині Казанківського району. Директором МТС був Юрій Миколайович Павліченко, головним інженером Грищенко М.І., головним агрономом – Гапонов М.С. Під час Великої вітчизняної війни до лав Червоної Армії було призвано 40 чоловік. Половина з них не повернулась з війни, загинули, захищаючи свою землю. Серед тих, хто повернувся, були Тараненко І.М., Сокуренко П.І., Макотер І.П., Макотер П.П., Фастовець О.П. Бойовий офіцер Фастовець Д.П. згодом очолив колгосп «Зоря», а потім «маяк». Після звільнення села від німецько-фашистської окупації було швидко відновлено село, відбудовані виробничі приміщення. Особливо відзначились ланки, які очолювали Бондар Галина Порфирівна і Фастовець Євгенія Дмитрівна, які за трудові здобутки були нагороджені орденом Трудового Червоного Прапора. В 1951 році всі Г.П.Бондар (в центрі) з колегами сільськогосподарські артілі об’єднались в одну, з центральною садибою в селі Миколо-Гулак. Головою новоутвореного колгоспу було обрано Філімоненка Максима Федоровича. В 1951 році був побудований автогараж. Його першим завідувачем став Прокопенко Іван Валентинович. Потім довгий час його очолював Стрижолоб Іван Сидорович. У 1954 році колгосп «Комуніст» очолив Геращенко Антон Максимович. За час його роботи на посаді було збудовано корівник, свинарник, Будинок культури, прокладено водогін по селу, зерносховище, два приміщення для великої рогатої худоби у селах Вербове та Утішне. У 1958 році МТС було реорганізовано в РТС Вручення перехідного Червоного Прапора колективу 149 колгоспу «Комуніст», 1977 р.
Миколо-Гулак – ремонтно-технічну станцію. У 1965 році на посаду голови колгоспу був обраний Григорій Харитонович Хуторний. В цей час продовжувалась розбудова села, покращилися здобутки колгоспу, як в рільництві так і в тваринництві. Збудовані приміщення контори колгоспу, відділення зв’язку, колгоспної їдальні, магазин, АВМ (агрегат для виготовлення вітамінного борошна для годування тварин), приміщення для утримання свиней, розпочато будівництво механізованого току. Збудовано та введено в експлуатацію майданчик з твердим покриттям для зберігання техніки, приміщення школи, дитячий садок та магазин в селі Тарасівка, корівник в селі Миколо-Гулак, будинок тваринника та більше десятка житлових будинків для колгоспників. З 1979 по 1983 рік господарство очолював Папушев Валентин Іванович, з його приходом на посаду розбудова сільськогосподарського виробництва продовжувалась. Збудовано та введено в експлуатацію кормоцех, два приміщення для великої рогатої худоби, прокладена бетонна дорога до механізованого зерно току та продовжена його розбудова та модернізація. Розпочата забудова нової вулиці перші десять будинків за рахунок коштів колгоспу. В подальшому ця вулиця отримала назву – Молодіжна. Вперше за час існування села Миколо- Гулак всі вулиці села були заасфальтовані. В 1983 році головою колгоспу став Григорій Дмитрович Атамась. За цей час економічний рівень колгоспу піднявся ще на вищий рівень розвитку. Набагато кращим став життєвий рівень колгоспників і жителів села. Розпочалася газифікація села на навколишніх сіл. Збудовано та введено в експлуатацію приміщення дитячого садка на 140 місць, дільничну лікарню на 35 ліжок, амбулаторію, аптеку. Розгорнулося будівництво Вручення перехідного Червоного Прапора за І місце критого току, пилорами, в соцзмаганні, 1983-1984 рр. столярного цеху, майстерні, 150
Миколо-Гулак ангару для комбайнів, складу будівельних матеріалів, приміщення для приготування кормів, збудовано 130 будинків для колгоспників. Всі села сільської ради з`єднали дороги з твердим покриттям. У 80-х роках 20 ст. молочно-товарна ферма та свиноферма отримали статус племінних. На молочно- товарній фермі всі роботи були механізовані. Колгосп займав призові місця в районі. За досягнення в сільськогосподарському виробництві декілька разів був занесений на обласну Дошку Пошани. В 1991 році на республіканській виставці наш колгосп отримав призове місце за успішне проведення зимівлі великої рогатої худоби у 1990-1991 роках отримавши Перехідний Червоний прапор і як приз - новий автобус. А на виставці в Москві – за високі технології виробництва отримали грошові кошти для будівництва літнього табору для великої рогатої худоби. 150 колгоспників мають державні нагороди, 98 – за успіхи, досягнуті у тваринництві. На кожному виробничому об’єкті діяли кімнати відпочинку, бані та сауни. У 1998 році очолив колгосп Міняйлик Анатолій Олександрович. В цей час розпочалася земельна реформа, яка ставила за мету земельне та майнове розпаювання. Колгосп «Комуніст» було реорганізовано в СГВК «Гулаківський», який в подальшому припинив своє існування з різних причин. Кожен колгоспник, одержавши свій пай в розмірі 5.89 га, вирішував долю цього паю на свій розсуд. Більшість здавали свої паї в оренду приватним підприємцям, фермерським господарствам. На базі колишнього колгоспу утворено товариство «Агропромінвест», яке також орендує частину земельних паїв жителів села. Решта – самостійно займаються обробітком землі. Певний час сільську раду очолювали Сотник, Є.Д.Фастовець, М.Т.Ярий, В.В.Водяний, О.І.Бондар, П.І.Вальчук, Л.І.Дубова. До революції в селі була двокласна земська школа. Перша початкова школа була в колишньому панському маєтку. В 30-х роках в селі був організований «Лікнеп». В 1933 році почала діяти семирічна школа, яка називалась «школа колгоспної молоді» (ШКМ). Її директором був Щербак Микола Павлович, завучем - Волчок Петро Володимирович. Вчителями початкових класів були подружжя Спащенків, Сокуренко, Руденко. Гончар - працювала керівником дитячого руху. Згодом школу очолив Копильців, а педагогічний колектив поповнився новими вчителями – Довгий Г.К,, Атамась А.А., Каракаєва Л.І., Хуторний О.О., Позняков Ю.Ф.,Худаковська Л.М.,Харлампій А.І. 151
Миколо-Гулак Перед війною школа стала десятирічкою, але перший випуск середньої школи не відбувся. Навчання перших дев`ятикласників перервала Велика Вітчизняна війна. Навчання в школі відновилося після 10 березня 1944 року, після звільнення села. Школа знову стала семирічною. Перший випуск учнів 10 класу відбувся лише в 1954 році. Випускники школи оволоділи різними професіями та спеціальностями, серед них: медики і вчителі, військові і інженери, спеціалісти інших галузей народного господарства. Деякі з них закінчивши вищі учбові заклади повернулись додому в рідну школу начати дітей своїх односельців - Панченко Т.В., Коновальчук Л.М., Сердечна І.В., Атамась І.В., Гетманенко Є.А., Прокопенко О.А., Мельник О.Б. Не можна не згадати вчителів Жученко Л.М. та Випускники Миколо-Гулаківської середньої школи Бондар Н.В. які приїхали в 1958 року село за направленням і назавжди залишились в ньому, створивши свої сім`ї сіють розумне, добре ,вічне. Не можна не згадати добрим словом тих, хто все своє життя присвятив вихованню підростаючого покоління і зараз уже пішов із життя. Це вчителі – Касим А.І.,Касим І.Х., Мельник М.Ф., Ляшенко М.Д., Ляшенко Н.Т., Макотер Г.К., Макотер М.П.. Сироватко Т.П., Стеценко Н.І., Василєва У.І.Дорофієва Є.Р., Грищенко Н.Д. В 1959 році в селі було зведено типове двохповерхове приміщення нової середньої школи. Згідно вимогам реформи про загальноосвітню та професійну школу з 1986 року школа отримала статус одинадцяти річки. 152
Миколо-Гулак Зараз школа має статус загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, очолює її Жученко Л.М. На території села діє дитячий садок. Перші дитячі ясла в селі було відкрито в 1933 році. До об`єднанні артілей у 1957 році дитячі ясла діяли у кожному селі сільської ради. В 1987 році в селі Миколо- Гулак відкрито нове, світле приміщення дитячого садка-ясел на 140 дітей. Зараз колектив дитячого садка очолює Словак Надія Богданівна. Багато сил, досвіду відділи рідному селу подружжя Фастовців. Олексій Пилипович довгий час працював головним бухгалтером колгоспу «Комуніст», а Євгенія Дмитрівна багато років віддала справі служіння інтересам громади на посаді голови сільської ради. Після закінчення з відзнакою Київської сільськогосподарської академії у 1967 році на посаді головного зоотехніка в місцевому колгоспі працював Лавріненко Олександр Панасович. Держава високо оцінила його трудові досягнення, ногородивши його орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову доблесть», а у 1988 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Простий сільський листоноша із села Миколо-Гулак Гриценко Валентина Антонівна у 1999 році удостоєна високого почесного звання «Заслужений працівник сфери послуг України». З листопада 1975 року в Миколо-Гулаківській сільській раді працює Онищенко Валентина Анатоліївна, наділена великим даром вмілого спілкування з людьми, привітна, уважна людина. 153
Новолазарівка 154
Новолазарівка Десь у 90-роках минулого століття, після скасування кріпосного права, в цих краях блукали ходоки з Бессарабії, яким Херсонський губернатор дозволив селитися поблизу Катеринославської залізниці (Долинська – Кривий Ріг). Ходокам найбільше сподобалась ця місцевість, широка і глибока балка, навколо якої розкинувся рівний з родючим грунтом степ, що обіцяв багато для знедолених панським гнітом людям. 19 квітня (2 травня за новим стилем) 1885 року з Лазарівки Тираспольського повіту Херсонської губернії переїхали перші 40 сімей. Серед них були сім'ї Рогових, Когутенка, Безпалюка, Бугаєнка, Ковальчука, Шавопалова, Гавриленка. З першими поселенцями з'явилися і перші пани-гнобителі. Розросталося село і багатів місцевий поміщик Плєщєєв. За його іменням і назвали тоді це невеличке село Плєщєєвка. На той час село мало дві назви: офіційне – Плєщєєвка, а як пам'ять про свою малу батьківщину – Новолазарівка. Тільки після революції 1917 року за адміністративним поділом була записана назва села Новолазарівка. І по цей день в селі живуть старожили, живі свідки історії села, серед них – Тимкова Марія Максимівна, якій в цьому році виповнилося 96 років. В 1891 році зібралася громада села і вирішила відкрити школу для навчання своїх дітей. На той час єдиною письменною людиною в селі був Гавриленко Іван Васильович, який дав згоду навчати сільських дітей. Так як окремого приміщення для школи не було, Іван Васильович віддав частину своєї хати для потреб школи. Навчались в ній тільки хлопчики. Пізніше друга школа була відкрита у Чередника Юхима, потім вона перебралася до Юзленка Антона. І тільки в 1896 році громада змогла викупити приміщення під школу у Мастюка Пантелія. Революційні події 1917 року не залишили осторонь наше село. Першими організаторами встановлення народовладдя в селі стали Павло Дорофійович Давиденко, Павло Ковальчук, Василь Михайлов, Одарка Шаповалова, Марія Ковальчук. 155
Новолазарівка В 1927 році найбідніші селяни об'єднались У ТСОЗ, головою якого став Василь Григорович Іванов. Через два роки в селі було створено ще одне колективне господарство “Передовик села”. В 1930 році ці господарства об'єднались в єдиний колгосп “Передовик села”, назва якого проіснувала до 1950 року. На території нинішньої сільської ради існувало 7 господарств в післявоєнний період, а саме: “Веселий Гай” – с. Веселий Гай; “Хлібороб” – с. Покровка; “Світло” – с. Вознесенка; “Зірка” – с. Перше Травня; ім. Жукова – с. Копані; ім. Котовського – с. Сергіївка; “Передовик села” – с. Новолазарівка. В тому ж році всі ці господарства об'єднались і утворили велику сільськогосподарську артіль ім. Котовського. В 60-тих роках на її базі утворено державне господарство “Перемога”. В 1938 році в Новолазарівці відкрилась семирічна школа, але 156
Новолазарівка Велика Вітчизняна війна перервала мирну працю та навчання дітей. На фронт пішло 78 новолазарівців, 32 з них не повернулись до рідної домівки з поля битви. 26 – удостоєні бойових нагород. В 1974 році в Новолазарівці збудували меморіальний комплекс захисникам Вітчизни. Одній з вулиць села присвоєно ім'я Бориса Пантелійовича Рогова, уродженця села, відважного льотчика-винищувача. З раннього дитинства хлопець мріяв про авіацію. Після закінчення Чугуївського військово-авіаційного училища в званні молодшого лейтенанта пішов на фронт. Свій бойовий шлях розпочав в Сталінграді. На його рахунку 27 збитих фашистських літаків, а на грудях красувалися 2 ордени Бойового Червоного Прапора, ордени Вітчизняної Війни 1-2-го ступенів. Свої останні повітряні бої відважний винищувач провів у Карпатах. Загинув 14 вересня 1944 року, похований на Львівщині. На території села в роки окупації діяла підпільна-патріотична група в складі 22 чоловік, керував якою бувший директор МТС Блінов. В партизанському загоні, очолюваному Г.М.Сєднєвим воювали К,Я.Бугаєнко, А.К.Смажевська, А.М.Тимко, Г.М.Тимко, І.І.Чередник, М.С.Шаповалов, І.І.Денисюк, І.П.Решетняк, В.Л.Джулик. На примусові роботи до Німеччини були відправлені 16-ти річні жителі села С.М.Джулик, К.Д.Денисюк, К.К,Слюсар, П.І.Апросюхіна, М.І.Кацап, К.П.Гончарук, І.А.Пікач, К.А.Бойчук. Довгоочікуване звільнення рідного села від фашистських окупантів прийшло 9 березня 1944 року з військами 3-го Українського фронту у складі 394 –ї стрілецької дивізії 36 армії, 88-ї гвардійської стрілецької дивізії 8 гвардійської армії, 34-ї гвардійської стрілецької дивізії 46 армії. Жителі села вдячні визволителям, які віддали своє життя за їх мирне майбутнє. 4 радянських воїна поховано в братській могилі села, пам'ять 156 земляків увіковічена на меморіальних плитах. 17 березня 2005 року під час проведення заходів районної естафети 157
Новолазарівка Пам'яті на честь 60-річчя Великої Перемоги земля з братської могили передана до районного народного історичного музею. Відбудова села почалася з відновлення роботи школи. Сільську раду очолив Тимко Г.М., господарство – Шаповалов М.С., який очолював його до 1959 року. В 1974 році Новолазарівська школа отримала нове приміщення. Директором школи довгий час був Петро Сисоєвич Устименко (з 1957 по 1974 рік). Петро Сисоєвич був талановитою людиною, вчителем від Бога, гарним організатором. Він грав на багатьох музичних інструментах (скрипка, акордеон, балалайка), вмів малювати і всі ці таланти щедро передавав дітям. За його ініціативою в селі створено музей. Життя продовжується, вирує... Радгосп “Перемога” в різний час очолювали: Басов Ульян Дмитрович (1962-1968 роки), Кача Олексій Дмитрович (1969 –1970 роки), Гонтаренко Ілля Макарович (1971-1973 роки), Корінецький (1974 рік), Овсієвський (1975-1980 роки), Жарко Анатолій Миколайович (1981-1985 роки), Дашковський Василь Васильович (1985-1986 роки), Кузін Василь Іванович (1986-1988 роки), Ковбасюк Володимир Федорович (1989-1997 роки), Вакарь Віктор Костянтинович (1998-2004 роки). За цей час були збудовані 2 нові вулиці – Степова та Нова, сільський будинок культури, школа, типовий доїльний цех, спортивно-культурний комплекс, прокладено водопровід. З 1996 року в селі розпочалося розпаювання землі. Станом на сьогоднішній день славні традиції хліборобів радгоспу “Перемога” продовжують: СФГ “Прикарпаття” (Харук С.В.) СФГ “Суховецький” (Суховецький О). СФГ “Задорожній” (Задорожна О.А.) СФГ “Вознесенське” (Кабан М.І.) СФГ “Світлана” (Жарко С.В.) СФГ “Жарко” (Жарко Ю.А.) СФГ “Солодкий” (Солодкий О.І.) СФГ “Яківа криниця” (Євглевський Л.В.) СФГ “Свята Україна” (Євглевський І.В.) СФГ “Красовіцький” (Красовіцький В.І.) 158
Новолазарівка СФГ “Степок”, “Струмок”, “Пролісок” (Нікулін) ПП “Володимир” (Ковбасюк В.Ф.) ПП “Завадський” (Завадський Д.П.) СФГ “Катюша” (Костюк В.) ЛТД “Плай” (Завірюха В.) ПП “Лук'янов” (Лук'янов Ю.Л.). Відродженню, розбудові села сприяли працівники сільської ради, її голови і секретарі. Певний час сільську раду очолювали: Маракуца (1930 р.), Тимко Григорій Митрофанович (1944-1949), Чабан Василь Кирилович (з 1949р.), Смаровоз Іван Антонович, Хоменко Григорій Данилович, Сироїжко Андрій Костянтинович (1955-1958), Іванченко Віктор Дмитрович (1959-1961), Гавриленко Паша Михайлівна (1962 –1963), Ковальчук Яків Якович (1964р.), Шаповалов Анатолій Йосипович (1965-1982), Костиянон Юлія Олексіївна (1983 –1984), Ліферов Микола Власович (1987-1989), Жарко Анатолій Миколайович (1989-1999), Леонов Валерій Миколайович (1999 – 2000), Добродзій Валерій Іванович (з 2001 р.) Красовіцький Валентин Іванович (з 2007р.) На сьогодні в селі Новолазарівка діє 8 приватних магазинів, ЗОШ І-ІІІ ст., в якій навчається 73 учні і працює 16 вчителів. Дошкільний навчальний заклад «Сонечко» відновив свою діяльсть в 2009 році. Завідуює дитсадком – Ляхнович Галина Степанівна. Відвідує дошкільний заклад 13 дітей. В 1938 році в с. Новолазарівка була відкрита перша бібліотека, яка мала назву «Сільська хата-читальня колгоспу ім.Котовського». Вона розміщувалася в «Народному домі» (так називалося адміністративне приміщення в якому правління колгоспу, клуб і бібліотека). Бібліотекарем в той час працювала Козерецька Олена Кіндратівна. В післявоєнні роки в бібліотеці працював Хрущ Микола Афанасійович. В 1954 році бібліотеку перевели в нове приміщення контори, де вона займала дві кімнати. У 1970 році закінчили будівництво сільського Будинку культури, де для бібліотеки виділили одну простору кімнату. Сьогодні в бібліотеці працює Кучеренко Надія Григорівна. Бібліотечний фонд налічує 9641 примірників літератури. Директором сільського Будинку культури працює Капран Ольга Миколаївна. В 2010 році в селі Новолазарівка почав діяти православний храм Св. Володимира. В селі є поштове відділення, фельдшерський пункт. 159
Новоданилівка 160
Новоданилівка На березі мальовничої річки Висунь розкинулись села Малоданилівка та Великоданилівка. Заселення їх розпочалося ще на початку ХІХ сторіччя. Старожили розповідають, що на території даних сіл проживали два поміщики – брати: Данилов-старший та Данилов-менший. Від цього, очевидно, і пішла назва сіл. Але про назву сіл є і інша версія. Одне село було мале за кількістю жителів, інше – більше. Деякі старожили твердять, що від цього і пішла назва Малоданилівка і Великоданилівка. Значно пізніше, після революції, на протилежному березі річки Висунь виникло ще одне село – Незаможник. Старожили твердять, що така назва села пішла від того, що тут жили бідні, незаможні люди. Незвичайну історію мають прізвища, які часто зустрічаються в Малоданилівці: Ушканенки і Брижатенки. Ще до революції пан обміняв собак на польських селян: Ушканенків /Кирила та Дем'яна/ та Брижатенків /Лазаря, Максима та Мирона/. Більшу частину Миколаївської області займає Причорноморська низовина. На півночі відроги Придніпровської височини представлені магматичними гірським породами: гранітами. Біля нашого селища розташоване родовище сірих гранітів, видобуток яких вівся у двох кар`єрах. В одному кар`єрі добре видно грунтовий розріз, по якому можна спостерігати товщину шарів, порядок залягання, а також процеси руйнування гірських порід, склад грунту. В кінці 19-го сторіччя в Великоданилівку прибув інженер гірничої промисловості Лігінзевич Василь Францович. На той час Україна була відстала в гірничій промисловості. І часто більш розвинені капіталістичні країни вкладали свій капітал на її території. З такою ж метою приїхав і Робота місцевого художника: маєток Лігінзевич. родини Лігінзевича Відразу по приїзду він зайнявся 161
Новоданилівка розробкою гранітного кар'єру. Граніт користувався великим попитом у розвинених капіталістичних країнах. Василь Францович був добрим спеціалістом гірничої промисловості, порядною людиною, позбавленою зухвалості і жорстокості. Люди з охотою наймалися на роботу в його економію, не дивлячись на те, що в кар'єрі була тяжка ручна праця. Продукція в основному відправлялася до Німеччини. Його сім'я жила в місті Кременчук. Помістя Лігінзевича займало майже квартал по одній з вулиць міста. Влітку вся сім’я приїздила на відпочинок в цю місцевість. В той час тут був фруктовий сад, парк, чиста річка, розмічені і посипані жовтим піском доріжки . Роботою кар’єру керував економ, але і пан тут часто бував зустрічався з робітниками, цікавився умовами праці. В 1904 році Лігінзевич тяжко захворів і помер в Кременчуці. Тіло його було перевезено до Новоданилівка і поховано на території помістя. Тут йому було встановлено пам’ятник з червоного граніту, який виготовили задовго до його смерті. Після смерті батька керівництво кар’єром взяв на себе син Володимир і дружина. Але почалася революція і сім’я Лігінзевичів назавжди покинула Новоданилівку. Революція знищила все, що називалось панським. З 1917 по 1924 роки кар’єр не працював. З 1924 року став власністю Раднаргоспу. В 1931 році тут було створено школу удосконалення підприємства (ШУП), яка готувала спеціалістів для кар’єру. Директором її був Аркадій Павлович Кузьменко – високої кваліфікації спеціаліст, добрий господар (1930-1935рр.) Він турбувався про покращення умов життя робітників кар’єру, організовував підсобне господарство, яке дало можливість трохи позбавитись злиднів у кожній робітничій сім’ї. Того часу Новоданилівський кар’єр пишався такими робітниками, як Улєвич Григорій Данилович. Він зробив багато для розвитку кар’єру. За довгий час своєї роботи він опанував багато спеціальностей гірничої справи і став справжнім майстром своєї справи. Григорій Ульянович Вишневецький ще до революції 162
Новоданилівка працював каменотесом у кар’єрі Лігінзевича. І після революції Григорій Ульянович продовжував свою роботу. Протягом всіх років роботи він був прикладом для інших робітників. Нарівні з чоловіками працювали в ті часи і жінки: Крупа Ірина Матвіївна, Чорна Тетяна Григорівна, Мунтян Ганна Олександрівна, Шатніченко Ольга Матвіївна, Кохан Дарія Семенівна, Дудатій Євдокія Петрівна. Важка виснажлива ручна праця в кар’єрі, а тут ще голод 1932-1933 років… Ось як згадує про ті роки жителька села Звенигородська (Кадош) Надія Петрівна, 28 жовтня 1924 року народження: «...в ті роки я була ще дитиною, але пам’ятаю ті події добре. На той час я разом із батьками та меншою сестрою Вірою проживали в селі Незаможник, на той час це була Кіровоградська область. Недалеко від нас жили дідусь і бабуся. Ми усі - Звенигородські. Пам`ятаю, що крім голоду дошкуляла малярія, люди дуже хворіли. Вижити мені допомогло те, що батьки працювали у кар’єрі, а там робітникам за їх виснажливу працю давали по порції їжі та по 200 грамів хліба. Я була старшою тож ходила в кар`єр до батьків і частину своєї їжі вони давали мені, а частину наливали у невеличку «криночку», щоб я несла меншій сестрі. Вона була слабенькою. Поки донесу до дому кілька разів вкушу окрайчик сестриччиного хлібця, оглядаючись чи ніхто не бачить, та вмочу пальчика в супчик - дуже їсти хотілося. Добрим словом згадую тодішнього директора кар’єру Кузьменка. Він не тільки опікувався робітниками, але й дозволяв приходити дітям,щоб їли з батьками. Потім батька послали на будівництво електростанції. Першим помер дідусь, мама сама була слаба, але дідуся похоронила сама в садочкую. Вирила яму, посипала її соломою, дідуся замотала в ряднину знову притрусила соломкою та й засипала. Через деякий час померла і бабуся. Мама, розривши могилу дідуся, похоронила там і бабусю. Потім додому повернувся батько і невдовзі померла сестричка. Я пам’ятаю, як мама казала: «…немає вже в тебе сестрички». Батько, плачучи, змайстрував невеличку труну, і разом з мамою понесли в садочок і поховали поряд з бабусею та дідусем. По сусідству з нами жила мати трьох дітей Бойко Векла. Одного разу її син пішов у сусіднє село Братський Посад, але не дійшов, помер по дорозі. Вона пішла на те місце, де лежав край дроги її син, там вона його і похоронила. Люди падали на «ходу» від виснаження. 163
Новоданилівка В довоєнний період інженером в нашому кар’єрі працював Борис Наумович Римський. Очевидці згадують, що це була людина великого розуму, таланту і незвичайно доброго ставлення до робітників кар’єру. Постійною турботою для Бориса Наумовича було полегшення тяжких умов робітників кар’єру: перекласти тягар роботи з людських рук в руки механізмів, які були майже відсутні в Ручна праця в кар'єрі в 30-ті роки той час на підприємстві. Дбав інженер про культурне дозвілля своїх робітників. Сам він майже не розлучався із скрипкою, а згодом Римський став організатором хору робітників кар’єру. Це була людина, душею віддана своїй справі. Серед робітників кар’єру довоєнного періоду з великою пошаною згадується ім’я Улєвича Дмитра Даниловича. Він працював ковалем. Нелегка в той час була його праця, але Дмитро Данилович долав труднощі, був серед передовиків кар'єру. Адміністрація через Міністерство будматеріалів домовилася про перехід Дмитра Даниловича до Новоданилівського кар'єру, де праця коваля була необхідною на той час. І робота після приїзду Улєвича в кар'єр «пішла маршем». Згадують робітники – очевидці. Наступив кінець тридцятих років. В країні неспокійно. Німецький фашизм, який поставив собі мету – зробити арійську націю панами, загрожував війною. Над нашою країною нависла небезпека. У травні 1941 року Новоданилівський кар'єр став центром уваги усієї республіки. Щодня ефективно відправляли камінь – граніт на будівництво оборонних споруд. Вдень і вночі витесувались все нові і нові брили. Так в передосінні місяці 1941 року в Новоданилівському кар'єрі кувалась оборона нашої країни. Один за одним приходили виклики чоловікам в райвійськкомат. Деякі з них навіть не повертались додому, щоб попрощатись з рідними. До кінця 1941 року майже всі чоловіки пішли на фронт, лиш деяким майстрам гірничої справи була дана відстрочка. Вони продовжували працювати в кар'єрі. Все ближче і ближче було чути гуркіт канонад. Війна наближалась до рідного краю. 11 серпня 1941 року перша група німецьких мотоциклістів проїжджала неподалік села Малоданилівка. На краю села їх зустріли радянські автоматники. Гітлерівці змушені були повернути назад. В той день була спалена станція Новоданилівка. Так вперше зустріли фашистів наші земляки. 164
Новоданилівка Гітлерівці в село не заходили. Вони пройшли неподалік Малоданилівки, де проходила дорога на станцію Висунь. Основні німецькі частини пройшли через великі залізничні станції: Бобринець, Долинська, Новий Буг. Роботи в той час в кар'єрі були зупинені і, майже до кінця року жителі ходили на роботу в село Сергіївку. Гітлерівці в той час наступали і тому лінія фронту все далі відходила від нашого села в бік міста Кривий Ріг. На поневолених землях оселились німці, в Казанці була німецька комендатура і жандармерія. Вони і управляли всім районом. В кожному великому селі був староста із числа місцевого населення, який керував селом. Люди навколишніх сіл працювали в колгоспах. Майже увесь урожай, особливо зернові культури, відправлялись в Німеччину. В грудні місяці в кар'єрі знову відновились роботи. Тепер він підпорядковується Казанківському дорожньому відділу, яким керували окупанти. Випускали в основному дорожню продукцію: шашку, копляж. Німці мріяли стати господарями нашої землі, тому і турбувались про міцність та надійність місцевих шляхів. Вся продукція кар'єру, яка навантажувалась у вагони, поступала в Новий Буг, де розподілялась по місцевості. Частина її відправлялась до Німеччини. Влітку 1942 року в село прибули для роботи в кар’єрі 9 німецьких спеціалістів-гірників. Поселились вони по той бік річки, де колись була контора заводу. Часто до них приїжджав з Миколаєва старший управляючий, якого між собою німці звали «шефом». Німецькі майстри носили військову форму, мали зброю, але шкоди і звірства серед населення не чинили. Вони примушували людей працювати в кар’єрі. Люди неохоче йшли на роботу, але іншого виходу у жителів села не було. Населення жило бідно. Люди ледве зводили кінці з кінцями. Кар’єр мав свою землю, тому частина жінок працювали в полі. Вирощували ячмінь, кукурудзу, соняшник. Сім’ї з нетерпінням чекали вісточок з фронту. Восени 1943 року в село увірвалась банда калмиків, прислужників гітлерівців. Вони ґвалтували жінок, грабували сільські оселі, чинили розбій. Але довго в населеному пункті вони не затримались. Під натиском німців, які працювали в кар’єрі, калмики покинули нашу землю. Молодь 1924-го, 1925, 1926-го років народження відправляли в Німеччину. Були серед них і наші земляки: Шатніченко Ольга Матвіївна, Кохан Дарія Семенівна, Бондар Іван Павлович, Сивачок Олексій Лук’янович, Харина Марк Андрійович, Ушканенко Петро Якович. Забирали і Ємця Григорія, але його вдалось комісувати. Деяким товаришам вдалося втекти по дорозі в неволю. Коли розпочалась війна наша землячка Кохан Дарія Семенівна була в місті Бориславі, що на Київщині. Звідти її забрали до Німеччини. Працювала на ливарному заводі різноробочою. Жили в бараках, годували бруквою, працювали 12 годин на добу. 165
Новоданилівка Довго переховувався в нашому селі секретар Дрогобицького райкому партії Голік Василь Олексійович. Тут жила його рідня. Він мешкав у землянці, на горищі до тих пір , поки не прийшли радянські війська. На той час наша армія перейшла в наступ. Лінія фронту все ближче наближалась до Новоданилівки. Чути було вибухи снарядів, гуркіт машин, видно спалахи пожарищ. Німці відступали в напрямку до Бобринця. Разом з ними пішли і ті, що управляли кар’єром. Фашисти відійшли майже до самої станції Висунь, де зупинились до зими. Пізніше, зимою 1944-го року, наші війська пішли в наступ і фашисти відступили. Під час наступу в селі Малоданилівці був розміщений німецький штаб. Німці виганяли наших людей рити окопи, робити укріплення. 9 березня 1944 року було убито нашого земляка Калуцького Олександра Семеновича. В цей час він переховувався на горищі і в бінокль спостерігав за навколишнім. Окупанти прийняли його за партизана, тому що поблизу, в Долинському районі, діяли партизанські загони. 11 березня 1944 року – день визволення нашого села від німецько- фашистських загарбників. Першими в село ввійшли на конях розвідники, піхотинці. Наші бійці падали змучені і голодні на лави у сільських хатах, а через 2 години їх підіймали командири в бій. Потрібно було наздоганяти і добивати ворога. В оселі біля затопленого кар’єру німці поставили дзоти. 16 березня ті чоловіки, які були залишені на початку війни для роботи кар’єрі, звернулись у райвійськкомат з проханням направити їх на фронт В селі залишились одні старі чоловіки, жінки і діти. Наступала весна. Потрібно було засівати поля і городи. Коней не було. Жінки запрягались самі і орали поле. Зерно сіяли вручну. Ті що не були задіяні в полі працювали в кар’єрі. Під кінець 1944року в село повернувся Хижняк Іван Омелянович. Згодом прийшли додому і інші земляки , але 40 воїнів-односельчан додому не повернулися. З фронту поверталися чоловіки і відразу приступали до мирної праці. Селище поступово залічувало рани війни. 166
Новоданилівка Не повернувся додому і Герой Радянського Союзу, льотчик Костянтин Григорович Вишневецький. З чого почати розповідь про цю людину? Чи з того сонячного ранку, коли малий Кость, прибігши в кар’єр, вперше побачив як працює його батько – каменотес? Чи з того пам’ятного дня, коли він, уже курсант авіаційного училища повернувся у рідне село на Казанківщині: “Я щасливий! Літаю! Вперше сам!”. Народився К.Г.Вишневецький в 1914 році в селі Новоданилівка Казанківського району. Перед початком війни закінчив Могильовську дворічну льотну школу. З цікавістю вивчав повітряну машину. Програму, розраховану на два роки він освоїв за рік, став самостійно управляти літаком. Радості не було меж. Заповітна мрія дитинства збулася. І раптом жахлива звістка: війна. Розпочалися повітряні бої, виліт за вильотом. Ворог рвався на південь. Наказ командування був один: затримати подальше просування фашистів. Повітряна оборона Сталінграда лягла на плечі ескадрильї, в якій воював К.Вишневецький. Це було навесні 1943 року. Після розгрому під Сталінградом гітлерівці намагались закріпитись на Кубані. Для підтримки цього плацдарму фашистське командування зосередило тут свої найкращі авіаційні сили, озброєні найновішими літаками. Битва над степами Кубані для радянських льотчиків була школою мужності і майстерності. Саме тут була вперше здійснена запропонована відомим льотчиком Олександром Покришкіним формула повітряного бою: висота – швидкість – маневр – вогонь. Серед героїв-льотчиків дивізії Дзукова, яку називали володаркою неба, було багато синів українського народу: брати Борис і Дмитро Глінки, Михайло Лиховид, Василь Семенишин, Василь Бондаренко, Іван Бабак, Іван Кудря, Олекса Закарлюк, Василь Шаренко, Костянтин Вишневецький. 24 травня 1943 року в газеті “Правда” з’являється фото чотирьох льотчиків – героїв кубанських боїв. Серед них - капітан Вишневецький, командир ескадрильї, а згодом штурман полку. В боях на Кубані вони збили 69 літаків ворога. ... Весна 1943–го. Початок травня. Полк базувався на аеродромі під станицею Афінською. Найкращою бойовою ескадрильєю командував у ньому капітан Вишневецький. Кому тоді на Північно - Кавказькому фронті не було відоме це ім’я! Голоси Олександра Покришкіна, братів Глінків, Костянтина Вишневецького навчились пізнавати в ефірі навіть німецькі “слухачі” і попереджували про їх появу над лінією фронту своїх льотчиків. Ще наприкінці 167
Новоданилівка квітня 1943 – го фюзеляж літака Вишневецького прикрашали шість червоних зірок, а пілота нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора. В один із весняних днів капітан Вишневецький своєю групою з 11 літаків прикривав радянські наземні частини, що наступали в районі станції Кримської. Рація станції наведення раптом передала: “Соколи! Соколи! Із заходу йде група “юнкерсів”. Атакуйте!” “Групу бачу. Розвертаюсь для атаки. Б’ю по головному!,” - відповів ведучий. Зав’язався нерівний бій з дванадцятьма “Ю – 88” і сімома “ХЕ – 111”. Нелегко розладнати таку армаду, що має кілька десятків гармат і великокаліберних кулеметів. Вирішують успіх саме швидкість, маневр, вогонь, навальність. Не встигли радянські літаки вийти з атаки, як на них накинулись 12 винищувачів ворога. У цьому бою, що точився на очах командуючого 4-ю повітряною армією К.А.Вершиніна і Головного маршала авіації А.А.Новикова, капітан Вишневецький повністю зберіг за собою ініціативу і збив два літака. А вся група збила чотири бомбардувальника і п’ять винищувачів. Решта змушена була скинути бомби в море і рятуватись у хмарах. Увечері того дня перед строєм авіаційних підрозділів армії зачитували телеграму Головного маршала: “Герої – льотчики! Сьогодні наші наземні війська і танки успішно прорвали оборону противника і розвивають успіх... Вранці ви діяли добре. Впевнений у ваших силах і перемозі”. Висока оцінка бойових дій льотчиків стосувалась і ескадрильї Вишневецького. В ті ж дні Костянтин Григорович був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу. В нагородному листі зазначено: “Капітан Вишневецький має 123 бойових вильоти. Брав участь в 39 повітряних боях, особисто збив 10, у парах – 4, в групах – 9 і при штурмі на землі – 2 ворожих літаки”... 24 серпня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР К.Г.Вишневецькому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Осінь 1943 року. Радянські війська наступали. Сильні бої розгорілись на річці Молочній. Одного такого дня капітан Вишневецький повів вісім літаків до лінії фронту, їх зустріла група 12 “хейнкелів”, що прямували до Великого Токмака. “...Не пустити їх”, - скомандував Вишневецький і розворотом завів винищувач у хвіст ворожій групі і сам зумів крізь шалений вогонь прорватись до ведучого “хейнкеля”, стрілою атакувати його і збити. Стрій ворожих літаків розсипався, вони повернули назад. Уламки збитих “хейнкелів” горіли на землі...” Важкопоранений Вишневецький, стікаючи кров’ю, непритомний, робить посадку. У санітарну 168
Новоданилівка частину його привезли в тяжкому стані. Лікувався капітан Вишневецький в госпіталі у Москві. Після одужання був призначений начальником повітряно – стрілецької служби дивізії, якою командував О.І.Покришкін. З того часу голос Костянтина Вишневецького звучав в шоломофонах льотчиків: він наводив їх на ціль, попереджував про небезпеку. Навчав до останньої хвилини свого життя: в бою за визволення міста Львова був вбитий прямим попаданням ворожої бомби. Це сталося 30 липня 1944 року. На пагорбі Слави в м. Львові поховано славного сина – нашого земляка, В центрі села Новоданилівка височіє на рожевому граніті бюст К.Г.Вишневецького. Після звільнення села розпочинається відбудова села. Кар’єр розпочав виконувати перші замовлення. Він підпорядковується тресту «Укрнерудпром». Першим директором був призначений Ушканенко Федір Климович. 14 березня 1944 року він приступив до своїх обов’язків, про що свідчать документи, які збереглися. Це книга наказів по особовому складу за 1944 – 1945 роки. Поступово розвивається діяльність заводу, набираються на роботу люди. Із управління Укрнерудпрому надходять розпорядчі документи. Штатний розклад налічує 23 чоловіка. 25.12.1944 року вперше відправлені люди у відрядження в місто Бельці для закупки коней, корів, свиней. В ті роки основною тягловою силою були коні, тому що треба було перевозити продукцію. Організувався склад вибухових речовин, відділ технічного контролю, плановий відділ і відділ постачання. Незважаючи на тяжкі часи республіканський трест «Укрнерудпром» надсилає 2 телеграми про необхідність навчання на курсах плановиків при інституті підвищення кваліфікації УТП в місті Києві. І 30.01.1945 року на ці курси їде верхівник – касир заводу Коханова Марія Семенівна місяці А потім ці відрядження повторюються, і неодноразово від'їжджає агент постачання Фурзенко Євген Васильович в різні кінці країни. Почали видавати для робітників спеціальний одяг. Для налагодження і покращення умов роботи по організації праці і правильної розробки забоїв, згідно гірничих розробок та виконання виробничого плану призначається десятником кар'єру Патока А.К. До його обов'язків входить виконання робочого плану, інструмент та вся документальна робота. В цей час завод виготовляє щебінь, бутовий камінь. Новоданилівський каменеподрібнюючий завод виконує замовлення Мосради по обробітку спецборта, вивозу болванок, буту. Зростають валові доходи, виконуються п'ятирічні плани. 169
Новоданилівка Так, план 1946 року виконано за 10 місяців. Керівництво заводу бореться за трудову дисципліну, заохочує передовиків підприємства, кращих в роботі. З 5.11.1946 року керівництво каменеподрібнюючим заводом приймає Бугай Петро Пилипович, який призначається республіканським трестом «Укрнерудпром». Продовжується розвиток заводу. Надходять нові замовлення на борт, щебінь, бут. Керівництво приділяє велику увагу дисципліні, техніці безпеки. Розвивається підсобне господарство. Закуповуються нові посівні матеріали, відкривається дитячий садок, медпункт. Працівникам заводу надаються службові квартири. Але людей чекало нове випробування – голод 1947 року. Кожному робітникові на місяць видавали 9 кг муки. Потрібно було прогодувати всю сім'ю, запаси на зиму давно закінчились. На той час померло з голоду 3 робітники, в тому числі 1 жінка, Єременко Ярина Демидівна, залишивши круглою сиротою дочку Галину. Робочим не вистачило сил працювати в кар'єрі, пухли руки. В той час завод виконував замовлення із Баку. Адміністрація звернулась із проханням до Бакинських друзів допомогти продуктами. Незабаром прийшов вагон із трьома тонами муки і великою кількістю сушки. Ще допоміг в ті страшні часи директор Казанківського елеватора. Він відпустив для жителів Новоданилівка три тони фуражу, який був призначений для коней. Коли роздали все це людям, на слідуючий день над будинками було видно димок, пеклися коржі, люди готувалися до Паски. Ледь вдалося врятувати трьох дітей солдатської вдови Поліпонець Марії Іванівни. 17 червня 1947 року республіканським трестом «Укрнерудпром» призначається директором Панченко Леонід Сергійович. В важкі часи прийняв новий директор нелегку ношу. Але треба було жити далі і виконувати державні замовлення. Так робітники заводу виготовляли своїми руками в кузні інструменти – скарпелі для обробітку пам'ятника поету Ні замі. Керівництвом заводу виконувались вказівки по виконанню всіх постанов ВЦСПС. Укладалися договори з різними організаціями країни на постачання гранітної продукції. Продукція відвантажувалась залізничним транспортом, жінки вручну Карта постачання гранітної продукції місцевого кар'єру били камінь, грузили у 170
Новоданилівка вагонетки до станції Новоданилівка, а там вручну загружали у вагони. На початку 1948 року кар'єр розпочав постачати замовникам продукцію. На рахунок поступали гроші. Адміністрація виплачувала людям заробітну плату. З 23.08.1950 року на посаду директора заводу призначено Семченка Михайла Федоровича, який до цього працював головним інженером, був досвідченою і грамотною людиною. Каменеподрібнюючий завод став перевиконувати свої плани . Починаючи з 50 – х років кар'єр виконував замовлення для столиці країни: спец борт, облицювальна плитка, ступені, які йшли на відбудову університета ім.Ломоносова, метрополітену, набережної річки Москви, Москворічного мосту. Але згодом він був переведений на іншу роботу, а в кар’єрі став директором Рибалко П. А. Важко було працювати людям у зимовий час, тому не завжди виконувався план. Життя йшло вперед. Селище і завод розвивались, не дивлячись ні на що. В той час на сторінках газети «Червоний прапор» прославляли каменеподрібнюючий завод, що з честю виконав замовлення, поставляючи деталі із червоного граніту для спорудження пам’ятника Сталіну в місті Полярному і будинку обкому КП(б) в місті Москві . Щодня ведеться контроль за безперебійною роботою механізмів: компресорів, автокранів, дробілки, бурмолотків та ін. В цей час в країні широко розповсюджується питання раціоналізації та винаходів. На заводі створюється технологічна рада по раціоналізації. За рішенням Всесоюзної партконференції була дана вказівка кожному заводу, фабриці, залізничній дорозі: «покончить с бесплановостью, ненормальным выпуском продукции, со штурмовщиной в работе предприятия и добиться ежедневного выполнения производственной программы». На основі цього велика увага приділяється підготовці до зими, забезпечується повна підготовка бутових забоїв, завозяться паливно-мастильні матеріали, ремонтуються дороги, проводиться ремонт житлового фонду, збирається уроржай, забезпечується кормами поголів’я худоби. На завод поступає багато нових механізмів та обладнання: електростанція «Кларк», компресорна установка, п’ять нових автосамоскидів. Колектив робітників і службовців протягом року багато зробили на благо Батьківщини. Достроково виконано завдання по поставці блоків для Московського Державного університету та інші держзамовлення. За систематичне перевиконання норм виробітку, добросовісне відношення до праці заносяться на Дошку Пошани робітники: Ушканенко Ф.К., Брижатенко М.П., Звенигородський В.В., Ушканенко Б.Ф. та ін. В 1950 році 44-ий Миколаївський будівельний трест розпочав будівництво двох двоповерхових, а пізніше шести одноповерхових будинків. А працювали на будівництві ще зовсім молоді дівчата та хлопці, яким виповнилося 15 – 20 років. Це Луговицька Марія Никифорівна, Муха Віра Ігнатівна, Ємець Григорій Семенович, Красіна Меланія Андріївна та ін. В обідню перерву наші трудівниці 171
Новоданилівка не відпочивали. Їхні тендітні руки вишивали чудові візерунки на серветках, рушниках. Ці витвори мистецтва збереглися у них до сьогоднішнього дня. Під час відпочинку дівчата співали пісні, а улюбленою була пісня «Місяць на небі». Так почало утворюватись нове село, в якому ми зараз живемо. Всі роботи виконувались вручну. Лише через п’ять років привезли бетонозмішувач та підйомний кран. В 1953 році на завод прибула група спеціалістів - студентів для проходження практики. В зв’язку з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 31.08.1953 року за номером 1014-р, наказа Міністерства промбудматеріалів за №1045 від 10.09.1953року, постанови Ради Міністрів УРСР від 21.09.1953 року за № 1995 «О поставке бута Министерству жилищно-гражданского строительства УССР для защитной Никопольской дамбы», завод перейшов до інтенсивної цілодобової відгрузки бута. Із лютого 1954 року було пущено каменеподрібнюючий агрегат для випуску щебня і першим машиністом – дизелістом агрегату був призначений Курєпін Яків Семенович. При заводі працювала кваліфікаційна комісія, яка присвоювала розряди робітникам. Надаються відпустки, виплачується компенсація за невідбуту відпустку. Поступово, крок за кроком, покращувалось життя людей. 9.11.1956 року за станом здоров'я Рибалко П.А. був звільнений з посади директора, а на його місце прийшов Хачхарджи Г.Г. Пропрацювавши рік, він звільняється на пенсію. На цей час Новоданилівський КПЗ був підпорядкований управлінню будівництва і будматеріалів Херсонського раднаргоспу і директором призначено Некрасова Б.І. Продовжується розвиток виробництва заводу, покращується благоустрій території і культура селища. Підвищується заробітна плата низькооплачуваним робітникам і службовцям. Значно покращилося пенсійне забезпечення, скорочено робочий час у передсвяткові і передвихідні дні. Зменшено сільськогосподарський податок і проведено ще ряд інших заходів. Із 22.07.1958 року директором призначається Колєснік Володимир Лук'янович. Ведуться будівельні роботи. Так, 14.03.1959 року було побудовано і здано в експлуатацію склад для вибухових речовин. Приймала цю новобудову Одеська гірничотехнічна інспекція. Начальником охорони складу призначено Капусту В.А. В ті часи він також керував і добровільною народною дружиною. Значна увага керівництвом заводу приділялась трудовій дисципліні робітників і службовців та виконання планів виробництва. Почало діяти положення про преміювання інженеро – технічних працівників та службовців. Продовжував працювати подрібнюючий агрегат «БЛЕСК САЙМОНС», а монтажі роботи виконував підрядчик СМУ 17. План випуску щебеню на рік доводився до 96 тисяч метрів кубічних. І каменеподрібнююча дільниця стала окремою виробничою одиницею (дробілка). Випуск щебня досяг 600 кубометрів на місяць. На 172
Новоданилівка заводі розвивається механізація, вдосконалюється техніка, покращуються засоби виробництва. В жовтні 1959 року відгружаються блоки в Москву для пам'ятника 14 Ташкенським комісарам, деталі для облицювання Цирку і будинку спорту в Києві. З 20.11.1959 року новим директором заводу призначається Філоненко Василь Олексійович. 1960 рік - другий рік семирічки. Колектив заводу зустрічає його новими виробничими досягненями. План виконано на 107,9%. Керівництво держави прийняло наказ про перехід всіх підприємств на 6 – 7-ми годинний робочий день. Випуск продукції виріс на 64% в порівнянні з 1959 роком. В цей час прибув на завод головний інженер Андрєєв Олександр Степанович і пропрацював багато років, вніс великий вклад в розвиток виробництва. Рада Міністрів СРСР зобов'язала ЦСУ СРСР провести перепис обладнання, як нового, так і старого, з метою чіткого контролю за його використанням. В 1961 році керівництво заводом приймає новий директор Свєточєв. Проводиться перевірка готовності підприємства до роботи в осінньо- зимовий період. Підвищилась продуктивність праці. Продовжується співробітництво з іншими підприємствами республік. Закінчується будівництво житлових будинків. 21 серпня 1962 року на заводі проходять зміни. Завод передається під керівництво МВС Миколаївської області. Йде комплектування кадрів. 3 вересня 1962 року до Новоданилівка приїздить майор Кузько, який виконує обов'язки начальника колонії – підрозділу УВС ПЯ №128/93. Виходить наказ про перехід каменеподрібнюючого заводу із системи Херсонського раднаргоспу в систему МВС УРСР. Головний інженер Андрєєв разом з прорабом Блохіним розробляють заходи по обладнанню дороги і складів вибухових речовин. Будується житлова і промислова зона колонії. В 1965 році велика робота приділяється раціональним винаходам по вибуховим роботам в кар'єрі. Головному інженеру Андрєєву О.С. видано авторське свідоцтво разом з грошовою винагородою в сумі 300 карбованців за одержаний ефект винаходу в розмірі 10869 карбованців. З 1968 року директором заводу призначається Макет селища Симоненко Сергій 173
Новоданилівка Матвійович. Хоч і недовго він прожив в Новоданилівці, але багато встиг зробити. Завдяки йому прокладено дорогу від нашого селища до станції Казанка, збудовано клуб, дитячий садок, двоповерхові будинки, приміщення штабу, частково заасфальтовано вулиці села. Сергій Матвійович був організатором художньої самодіяльності. Люди залюбки співали, танцювали, ставили п'єси, грали в духовному оркестрі. Розпочато будівництво двох шістнадцятиквартирних житлових будинки, зі здачею в червні першого, іншого до кінця року. Завод виконує замовлення для інституту фармакології. В 1970 році створюється футбольна команда. До неї входили Іваськевич Е.М., Березок А.П., Бурлаков В.М., Хлистун С.Є., Васильченко Ю.І., Попов В.С., Климаченко Є.С., Березок П.П. Між цехами на заводі ведуться змагання. В 1970 році попереду ішов гірничоподрібнюючий цех, начальником якого був Єременко М.І. В 1973 році начальником установи ІН 316/93 стає Базаренко А.С. На заводі працюють 4 цехи: гірничоподрібнюючий, кольно-тесний, деревообробний та залізообробний. Великий вклад в розвиток підприємства вніс інженер Арнацький Валентин Павлович. В 1966 році після закінчення Харківського автодорожнього інституту Валентин Павлович приїхав до нашого селища. З його участю відкривались нові цеха, вдосконалювались умови праці. Його по праву можна назвати майстром своєї справи. З 1984 по 1995 роки начальником установи був Ткач Володимир Анатолійович. Завдяки йому в селище прийшли газ, якісна вода, збудований новий дитячий садок, новий 70-квартирний житловий будинок, забудовано нову вулицю імені Вишневецького (котеджі), проведено реконструкцію школи, заасфальтовано повністю територію селища, перон на залізничній станції Новоданилівка, збудовано новий штаб, відремонтовано сільський клуб, ФАП. З 1986 року починає відлік Новоданилівська сільська рада (спочатку вона називалась Незаможницька, а в серпні 1990 році президія Миколаївської обласної ради перейменувала її в Новоданилівську). В цей час значно покращено транспортний парк установи, придбано у місті Львові великий пасажирський автобус для потреб жителів селища. Таким чином було налагоджено зв'язок з районним центром. В ці роки підприємство працює на повну міць, отримує великі прибутки і частина з них перераховується на позабюджетний рахунок сільської ради, звідки гроші ідуть на покращення соціально – побутових умов людей . Першим головою сільської ради, з 1986 по 1988 рік був Козлов Сергій Вікторович. З 1988 по 1990 рік сільську раду очолював Погорєлов В. Г. З 1990 по даний час сільську раду очолює Брижатенко Наталія Олексіївна. 174
Новоданилівка Сільська рада за роки існування отримує багато нагород і займає перші місця не тільки в районі, а і в Миколаївській області. Все це завдяки людям, які живуть і працюють в Новоданилівці, які з молодих років докладали зусиль для її розквіту , по праву являються гордістю нашого селища. В числі молодих спеціалістів, які їхали в Новоданилівку по направленню, була і Жукова Катерина Савеліївна, яка приїхала з Криму. Ентузіазму і енергії цієї тендітної жінки можна було позаздрити . Вона завжди була в центрі подій. Довгий час очолювала профспілковий комітет. 17 років працювала Катерина Савеліївна начальником відділу кадрів. Звенигородський Григорій Олександрович працював в кар’єрі з дитинства, продовжуючи династію своєї родини. Сумлінно відносився до роботи , був хорошим спеціалістом гірничої справи. Працював начальником кар’єру, старшим майстром, начальником відділу. Був одним із ініціаторів спорудження в кінці 30-х років пам’ятника Леніну, який в 1957 році був перенесений в Новоданилівку. На жаль, пам’ятник не зберігся до наших днів. З 1995 по 1996 рік начальником установи працював Балухатий М. В. А з 1997 року по 2007 рік начальником установи працював Брижатенко В. М. За цей час в установі проводилася робота з метою стабілізації на виробництві виробничих показників. В кар’єрі організовано проводилися вскришні роботи гранітного масиву з метою збільшення видобутку граніту, гранітних блоків. З 2007 року по теперішній час начальником установи працює підполковник Ляшко Анатолій Юрійович. Усі ці роки граніт користувався і користується попитом в Україні і далеко за її межами. Фонтан на території с. Новоданилівка, продукція, вироблена з новоданилівського граніту 175
Новоданилівка Роботи в Новоданиліському кар'єрі Талановиті люди проживали і проживають у цьому селі. Ілля Олександрович Єременко – місцевий поет, який у своїх віршах оспівував красу рідного краю, його багатство, велич земляка–трудівника. За основу пісні про село Новоданилівка взято один із віршів Іллі Олександровича «Новоданилівка». Народився поет 2 серпня 1925 року в селі Новоданилівка. Його дитинство пройшло в рідному селі. В 1945 році закінчив педагогічні курси в м. Миколаєві і працював вчителем у місцевій школі. У 1967 році заочно закінчив історичний факультет Київського державного університету продовжуючи працювати у рідній школі учителем історії. Ілля Олександрович - співець рідного краю. В своїх віршах він оспівував трудовий Казанківський народ, природу. В 60-х роках минулого століття він написав вірш «Казанківщина моя», яка певний час була гімном Казанківського району, його візитною карткою. Не було жодного звітного концерту у м.Миколаєві де б не звучала пісня «Казанківщина моя» у виконанні зведеного хорового колективу Казанківського району. Казанківшина моя, Золотисті ниви, Урожайні в нас поля, Дружні колективи. Серце радість звеселя Від щастя співає, Казанівщина моя квітне, розквітає 176
Новоданилівка Села в нас чудові У красі ранковій Заквітчались в зелень, Мов завжди весна, З кожним роком краща, Радісна від щастя, В золотистім колосі –Казанківщина моя. А цим віршем, самодіяльний поет прославляє багатство рідного краю - граніт, який видобувають в Новоданилівці, - Коли бадьорий свіжий ранок Приносить щастя в кожен дім, Над рідним селищем світанок Вітає зривів мирний грім. І завжди в славі буде жити У праці творчих довгих літ, І буде довго нам служити Новоданилівський граніт. Сьогодні поезія Єременка повертає нас у далеке минуле. Його твори публікувалися в республіканських газетах «Сільські вісті», «Літературна Україна», місцевих – обласних та районній газетах, та періодичних виданнях сусідньої Кіровоградської області. Матеріал підготували: Н.І.Савенко, О.Я.Пойда, Л.М.Діджик 177
Олександрівка 178
Олександрівка У кожного села – своя історія. Не є винятком і село Олександрівка Казанківського району. Виникло село ще на початку ХІХ століття. До 1926 року мало назву Долгорукове, по прізвищу князя, який володів тут значними площами орної землі. Додатково село залюднене після реформи 1861 року. Предками теперішніх жителів села були вихідці з Курської та Орловської губерній. Нині село Олександрівка центр сільської ради, якій підпорядковані також населені пункти Волна, Зоря , Мотроно-Василівка, Новоблакитне, Привілля. На околицях с.Олександрівка виявлені залишки поселення епохи неоліту ( VI-IV тисячоліття до н.е.). Три поселення епохи пізньої бронзи (кінець 11 тисячоліття до н.е.) виявлені біля села Волна. Поблизу цього ж села відомі також поселення перших століть нашої ери з кам’яним будівництвом. ...Одного далекого осіннього дня, коли осінь розпустила своє золоте плетиво, а небо наповнилося сумним курликанням птахів, в долині річки Висунь зупинився обоз переселенців з Курської губернії. Повноводна річка, в якій було багато риби, дичини сподобалась переселенцям. Вони залишилися на зиму - обладнали собі землянки, накрили їх комишем, а по весні почали будувати більш зручне житло для своїх родин. Так в українському степу виникло нове поселення зі своїми звичаями, мовою і прізвищами. Найбільш поширеними прізвищами до сьогодні в селі залишаються прізвища перших поселенців - Астахових, Чистякових, Власових, Похлєбаєвих, Ступакових. ….Йшов час. Проходили різні події, зміни та перетворення, в яких приймали участь і жителі цього краю. В роки громадянської війни село було окуповане білогвардійськими військами генералів Денікіна та Колчака, іноземними інтервентами-поляками та німцями. Населення не корилося, чинило опір, багато жителів зазнали тортур, були фізично знищені. У 1918 році окупанти жорстоко знущалися з жителя села Фурсова Тимофія Сергійовича – прив’язали його до крил вітряного млина, пустивши їх за вітром, після чого його розстріляли. Після громадянської війни люди заліковували тяжкі рани, а попереду були не менш важкі роки. Роки колективізації, голоду, які не обійшли наші села. В довоєнні часи були засновані на нашій території колгоспи: «Червоний боєць» - голова Азаров Андрій «Червоний жовтень»- голова Решетніков П.І Ім.Чапаєва – Шустіков Ім.Молотова – Турченюк Іван 179
Олександрівка Йшла розбудова населених пунктів сільської ради. …Ось уже на порозі 1941 рік. У тому пам’ятному 1941-му 127 жителів стали на захист своєї батьківщини, 89 – загинули на полі битв, 177 місцевих жителів в роки війни отримали державні нагороди за ратні подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни. В пам'ять про воїнів-односельців споруждено пам’ятник в селі на меморіальних плитах якого викарбовані прізвища полеглих земляків. Не оминуло лихе гарне село, що розкинулося на березі річки Висунь. Це були тяжкі роки знущань та випробувань для жителів. Багатьох наших односельчан було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Це Марія Безхмельницька, Марія Похлєбаєва, Марія Астахова, Раїса Пам'ятний знак на честь воїнів-односельчан, що загинули в роки Астахова, Петро Великої Вітчизняної війни Астахов, Анастасія Колісник, Марта Білецька. Майже три довгих роки тривала страшна фашистська окупація. І тільки в березні 1944 року прийшла довгождана весна визволення нашого села. Вранці 11 березня 1944 року 88 гв. стрілецька дивізія 8 гвардійської армії генерал-лейтенанта В.І.Чуйкова визволили село Олександрівка. Багато радянських воїнів різних національностей загинуло, визволяючи села сільської ради від фашистів. Після визволення населених пунктів сільської ради життя почало відновлюватися: почали працювати школа, клуб, медичний пункт. Післявоєнний період відновлювати навчання дітей почав директор школи Стройко Андрій Семенович та педагогічний колектив у складі Карапаш Галини Григорівни, Пігрьова Григорія Акімовича, Пігарьової Зінаїди Григорівни, Гострик Раїси Василівни, Довбенко Віри Іванівни, Оберемченко Володимира Миколайовича. Згодом школу очолювали: Астахова Раїса Василівна, Горобець Микола Петрович, Доценко Василь Іванович, Турашева Валентина Олександрівна. 180
Олександрівка Зараз педагогічний колектив працює у складі: Турашева О., Турашев М,Г, Лукьянчук С.М., Гаджа К.Г.,Реммельг Д.Б,. Богословська А.М., Умрихін О.І. Шевченко Н.Г, очолює - Похлєбаєва Марина Аркадіївна В повоєнний період у медичному пункті працювали: фельдшер Свінцов Віктор Дмитрович, Кашина Галина Федорівна - медик, учасник Великої Вітчизняної війни, та Власов О.Н. Згодом на сторожі здоров`я односельчан були Фурсова Світлана, Влад Олена Янушівна. Сьогодні надає першу медичну допомогу односельчанам надає Турашева Альона Анатоліївна. В Олександрівці свято шанують і пам'ять воїнів-визволителів рідного краю, які принесли довгождану свободу і визволення від ворога в березні 1944 року. Братські могили радянських воїнів, що загинули, визволяючи Олександрівку Могила рядового В.А.Лисечка, що загинув, Братська могила радянських визволяючи с. Мотроно-Василівку воїнів, с. Зоря 181
Олександрівка Пам'ятний знак на могилі невідомого солдата, Пам'ятний знак на могилі с.Ново-Блакитне невідомого солдата, с.Волна На території Олександрівської сільської ради 6 пам`яток історії, пов’язаних з подіями Великої Вітчизняної війни. Серед яких – один пам`ятник воїнам – односельчанам на центральній садибі сільської ради в с.Олександрівка. За визволення Олександрівки загинуло 18 воїнів. В братській могилі села Зоря поховано 34 радянських воїна, в Ново-Блакитному в братській могилі – 16 чоловік, в Мотроно-Василівці – 25 чоловік. Братські могили в селах: Зоря, Новоблакитне, Мотроно-Василівка, Олександрівка, на яких вдячні жителі встановили обеліски і постійно доглядають за ними. Ці обеліски та братські могили - німі свідки жорстоких боїв, що проходили при звільнені населених пунктів у березні 1944 року. Залишились позаду пильні дороги Великої Вітчизняної війни. Своїми трудовими руками почали олександрівці писати мирну трудову біографію своїх населених пунктів, заповнюючи сторінку за сторінкою. В післявоєнний час у 1960 році всі колгоспи сільської ради були об’єднані в один, який отримав назву «Ленінська іскра», площа земельних угідь склала 7557,49 га, з яких орної – 5700 гектарів. Головою колгоспу було обрано Курілова Бориса Прохоровича який працював на цій посаді до 1979 року. В післявоєнний період колгоспи очолювали Весєлін Семен Романович, Ісаков Михайло Васильович, В 1960 році Олександрівка була електрифікована. У 1964 році було прокладено водогін по всіх населених пунктах сільської ради. 182
Олександрівка У 1967 році було закінчено будівництво приміщення сільського будинку культури і 7 листопада 1967 року – заклад культури гостинно відчинив двері для жителів села для участі в роботі гуртків художньої самодіяльності, спілкування. На той час в будинку культури працювало подружжя Панфілових. Надія Іванівна – директор, а Микола Іванович – художній керівник. Згодом клубний заклад після закінчення Миколаївського культурно- освітнього училища очолив Турашєв Микола Григорович, який біля 40 років працював у цьому закладі. З 1982 року працює у сільському будинку культури Тетерюк Н.У. спочатку художнім керівником, а зараз – директором. Олександрівська бібліотека- філія почала своє існування з 1933 року, як хата–читальня. Сюди збиралися всі охочі, а бібліотекар читав уголос. Люди були неписьменні. Першим бібліотекарем у селі був Тетерюк Костянтин Герасимович. Він ходив по хатах читав людям, бажаючих вчив читати. Потім бібліотекарями були Чувасова М.В., Луцкая Раїса. З 1967 року бібліотека розташована в приміщенні сільського будинку культури і завідували бібліотекою Курилова Н.В., Кабиш О.В., Чеботаряну Т.В. З 1991 року бібліотеці–філії працює Кабиш О.В. Всі масові заходи в селі проводяться в тісній співпраці сільської ради, бібліотеки-філії, сільського будинку культури. Бібліотека обслуговує жителів населених пунктів Олександрівки, Привілля, Зорі, Мотрьоно–Василівки. Бібліотека обслуговує близько 500 читачів. Фонд бібліотеки налічує 12 462 примірника. З яких книг - 10 420, брошур -1997. З 2005 року при бібліотеці працює клуб «Роксолана», який об`єднує 15 активних читачів. За рахунок членських внесків членів клубу поповнюється фонд бібліотеки. Олександрівська бібліотека-філія – це активний учасник життя людей села, вкрай необхідний населенню для того, щоб постійно оновлювати свої знання та мати розраду від книг та спілкування. 14 жовтня 2010 року в селі відновив роботу дитячий садок, який відвідують наймолодші жителі села. Завідуюча – Артамова В.В. Газифікація населених пунктів сільської ради розпочалася у 1990 році. Жителі села працюючи на тваринницьких фермах, одержували високі надої молока, прирости ваги худоби, вирощували зернові та технічні культури, отримуючи високі врожаї. За що отримували високі урядові нагороди. Більше 80 трудівників колгоспу удостоєні високих державних нагород за значний вклад в розвиток сільськогосподарського будівництва та високі показники в роботі. Тракторист Надєїн Г.М. нагороджений Орденом Великої Жовтневої революції, трактористи В.І.Гуратов, В.І.Гусаров., Є.А.Москот - орденом Трудового Червоного Прапора. З року в рік колгосп отримував стабільні високі показники в тваринництві та рослинництві, за що отримував Перехідні Червоні прапори. У цьому велика 183
Олександрівка заслуга колгоспників, спеціалістів та керівництва колгоспу, який в різні часи очолювали знані в районі та за його межами голови колгоспу – Шевченко Іван Олександрович, Курілов Борис Прохорович, Тимченко Володимир Федорович, Озеров Микола Григорович,Зінченко Леонід Васильович. Не стояли осторонь цієї справи і сільські голови Гридасов Герогій Петрович, Прошин Володимир Миколайович, Шевченко Анатолій Якович, Палій Іван Максимович, Фурсова Лідія Йосипівна, Фітісов Володимир Леонідович, Фетісова Ольга Трофимівна, Сула Григорій Андрійович, а також та нинішній сільський голова Матулько Борис Васильович. У 1970 році побудовано та здано в експлуатацію типе приміщення Олександрівської ЗОШ І-ІІ ступенів. За цей час школа випустила 280 випускників, які набули багатьох спеціальностей. Гордістю школи є її випускники - наші земляки: Жоров Віктор Іванович – доктор технічних наук, проживає м.Київ. Астахов Валентин Іванович - декан факультету державного технічного університету м. Кривий Ріг. В 1992 році село повністю було газифіковане. Пишаються жителі нашої сільської ради своїми земляками, які прийняли естафету ветеранів Великої Вітчизняної війни виконували свій інтернаціональний обов’язок в республіці Афганістан. Вони стали свідками страшної війни, повернулись дожому на радість батькам, рідним та друзям. Це Гусаров Юрій Олександрович, Зінченко Ігор Леонідович, Нотченко Вячеслав Ілліч, Глазков Микола Миколайлович. Наші села - це чудовий благодатний край хліборобів, людей праці. Реформування сільськогосподарської галузі дало поштовх для розпайовки землі, що належала колгоспу «Ленінська іскра», яке розпочалося у 1997 році. Земельні паї отримало 430 жителів сільської ради. В даний час на території сільської ради працюють 93одноосібники, 190 жителів села здали свої земельні наділи в оренду, 7 селянських фермерських господарств: фермерське господарство «Коренєв», (голова Коренєва О.В.), фермерське господарство «Мозговий» (голова Мозговий М.С.), фермерське господарство «Пікалов» (голова Пікалов Ю.Г.), фермерське господарство «Дюмін» (голова Дюмін А.А.), фермерське господарство «Фєтісов» (голова Фєтісов В.Л.), фермерське господарство «Мєліхов» (голова Мєліхов). 184
Новофедорівка 185
Новофедорівка Історія села Новофедорівка бере свій початок у ХІХ столітті. Село було засноване переселенцями з Білорусії і мало першоназву «Сичеванова». У 1869 році після земельної реформи та відміни кріпосного права в цю місцевість прибуло багато переселенців, серед яких значну частину складали вихідці з Черкащини. Сучасну свою назву населений пункт отримав за зразком села, звідки прибули переселенці. Але оскільки в окрузі були подібні назви: Велика, Мала Федорівки, то своєму поселенню люди дали назву «Новофедорівка». Новофедорівка є центром сільської ради, яка має однойменну назву. До складу територіальної громади входять населенні пункти Новофедорівка, Троянка, Новогригорівка, Жовтень, залізнична станція Утішне. Село Троянка засноване після відміни кріпосного права, коли селянам давали наділи землі. Хата в селі, ХІХ ст. Сучасну назву село отримало від імені власника цегельного заводу Троянка. Продукція заводу користувалась неабияким попитом. Цеглу називали троянською, а робітників - троянцями. З того часу ця назва була офіційно узаконена. Село Новогригорівка засноване у 1795 році землевласником Григорієм Івановим сином Денисовим і отримало назву Григоро- Денисівка. У 1820 році землевласник помер і поселення було ліквідоване. Сучасне поселення було засноване після відміни кріпосного права та реформ 1861 року і залюднене переселенцями. На вибір назви вплинула назва попереднього поселення. Слово «Ново» вказує на те , що це нове село. Село Жовтень засноване 186
Новофедорівка євреями з Казанка та Кривого Рогу, які були примусово переселені на нові землі у 1924 році. Офіційно назване на честь Жовтневої революції, а неофіційна назва - «Най Лебен», таку ж назву мав колгосп у цьому селі, головою якого на той час був Слуцький Е.С. У 1930 році в селі Новофедорівка розпочалася колективізація. Жителі села об`єдналися в господарство з назвою «Радсело», головою якого став Гаркуша Микола Омел`янович. Страшною сторінкою для жителів сільської ради були події 1932-1933 років. Ось декілька спогадів жителів населених пунктів сільської ради. Свідчить Носач Ніна Лаврентіївна, 1928 року народження з села Троянка Казанківського району: «…У своєму селі пережила і голод, і війну. У 1932 році мені було 5 років, але ті страшні сторінки життя запам’ятала на все життя». З розповіді ми дізналися, що в родині крім неї було ще три сестри і брат. Батьки на той час тримали корову, яка, можливо, й врятувала їх в ту лиху годину. Разом с сестрами та братиком вона ходила Активісти комунарського руху, 1934 р. рвати лободу, щирицю, калачики та іншу траву, яку потім мати змішувала, додаючи води, молока варили і тоді їли. З буряків робили коржі. Дуже запам’яталися їй коржі, які мати робила з трухи, яку стушували з сухих дрючків. Виливали ховрахів. На толоці знаходили нори ховрахів, відрами носили воду, заливали нори. Як пощастить, могли наловити 5-6 ховрахів, тоді щасливі бігли додому: будуть ситі. 187
Новофедорівка Сам процес ловлі приносив задоволення, але одне лихо було для маленької Ніни Лаврентіївни – шкода було дуже було їх їсти. Через деякий час родина залишилась без годувальниці - корову забрали в колгосп. Потім почали видавати молоко від колгоспу, але коли брат пішов по молоко – йому не дали ані краплиночки, хоч корову в сім`ї забрали. Влітку, коли вже закінчилися жнива Ніна зі своїми однолітками ходила збирати колоски, що залишилися на полі, але й це було заборонено. Якщо піймають їх на стерні – будуть бити куди попало. І не один раз під це попадала й маленька Ніна, але все одно йшла. Осінню 1933 року стало трішечки легше жити. У колгоспі почали видавати потроху хліба. А потім і по 200 грамів сорго. Мирне життя жителів сільської ради порушила Велика Вітчизняна війна. Почувши про початок Великої Вітчизняної війни, а також знаючи про ставлення німців до євреїв, тодішній голова колгоспу «Найлебен» Слуцький Е.С. розпочав евакуацію євреїв до Казахстану, та не всі погодилися полишати рідні домівки. Страшна трагедія сталася на території сільської ради восени 1941 року. 10 жовтня 1941 році загін німців дійшов до села Жовтень, що було заселене євреями у 1924 році. Цього дня вони обійшли всі домівки, кожному єврею до рукавів пришили шестикутну зірку. З цією відзнакою люди продовжували працювати в полі, збирати врожай. … 14 жовтня 1941 року зранку накрапував дощик, люди поїхали на гарбі в поле. Повертаючись ввечері з поля всі зрозуміли, що в селі коїться щось лихе: було чути крики дітей та стариків. Під`їхавши ближче побачили, що людей зганяли до криниці, що стояла в центрі села. Всі ті, що їхали на гарбі, були мокрі, брудні від дощу, легко одягнені. Гарбою управляв Березовський А., у якого на рукаві була нашивка – шестикутна зірка. Німці його також кинули до юрби людей, а з хати на матраці винесли хвору стару бабцю Жерибчевську, яка благала не чіпати її. Всіх повели на край Братська могила жертв фашизму на місці розстрілу села. Та раптом німці мирних жителів села Жовтень у 1941 р. побачили хлопчика, що переховувався поміж виноградом. Це був приїжджий з Києва племінник Палатнік К. Його також 188
Новофедорівка схопили і кинули до гурту.. За селом людей примусили вирити могилу, в яку після розстрілу потім скинули їх тіла. Тієї ночі в селі ніхто не спав… Стогін недобитих і присипаних землею людей озивався болем в серці та сльозами. Тієї ночі загинуло 21 єврей, з яких - 5 дітей. Як пам'ять та болючий спогад про ту страшну трагедію, на околиці села Жовтень, стоїть обеліск на братській могилі жертв фашизму на місці розстрілу. За роки війни на захист своєї Батьківщини встало 253 жителя населених пунктів сільської ради. З війни не повернулося - 83. 145 жителів Новофедорівської сільради повернулися з війни з бойовими нагородами. На примусові роботи до Німеччини з Новофедорівки вивезли багато молодих хлопців і дівчат. Коли слухаєш їх спогади , серце стискається від болю…. Луньова Лідія Миколаївна народилася 12 грудня 1926 року в селі Новогригорівка Казанківського району. Роки юності прийшлись на роки Великої Вітчизняної війни. Ось як згадує вона про страшні роки лихоліття: «… 16 серпня 1943 року у село надійшла сумна звістка: юнаків і дівчат 1926 року вивозять на примусові роботи до Німеччини. Поліцай попередив усіх, якщо хтось втече, розстріляють батьків. 18 серпня вранці підводи з молоддю вирушили на станцію Казанка. На станції ще раз зробили перекличку, там було дуже багато людей, усіх посадили в товарні вагони, в яких перевозили худобу. Кожен вагон охоронявся німцями. Перон стогнав від сліз і плачу… Розподіл прибулих був у місті Гдиня. Мене направили на сільські роботи у місто Нойтах, де я потрапила до бауера Йогана Варкентіна села Альтмюнстерберг. Жили у низенькому з маленькими віконцями приміщенні, за стіною якого знаходилися свині. Всю роботу виконували українці, росіяни, поляки. Доїли корів, доглядали за свиньми, пололи цукровий буряк, збирали і відправляли його на цукровий завод у Маренбург. А після закінчення польових робіт остарбайтерів відправляли для роботи на завод у місто Ельбінг.» Звільнення для Лідії Миколаївна та таких як вона прийшло 9 травня 1945 року. Люди було слабі, після визволення 30 дівчат, серед яких була і Лідія Миколаївна, направили до військової частини на Далекий Схід. Саме в той час Японія розпочала війну з Радянським Союзом. Доїхавши до Казані, зупинились. З Казані направили усіх до міста Кіров. На той час Японія підписала акт про капітуляцію, війна закінчилась. Додому Лідія Миколаївна приїхала 20 листопада 1945 року. Незвичайна доля ветерана Великої Вітчизняної війни 189
Новофедорівка Царенка Бориса Яковича. У березні 1940 року юнака призивають на службу до лав Червоної Армії. Службу проходив у місті Дніпропетровську у полковій школі. Восени йому було присвоєно звання молодшого сержанта і він продовжує нести службу у полковій школі. Після оголошення війни військову частину передислоковують на білоцерківський напрямок, але діставшись до ст. Долинська, частина змінює маршрут в зв’язку з тим, що ворог зайняв Знам`янку. Ешелон прямує на Миколаїв, але в районі станції Новий Буг потрапив під наліт ворожої авіації і був розбитий. Бійці військової частини, що залишилися живими, поверталися до Дніпропетровська пішки разом з ними і Борис Царенко. Влітку ворог дійшов до Дніпропетровська, розпочалася запекла боротьба за місто, але сили були нерівні. Велика кількість бійців потрапила в полон, серед них і Царенко Б.Я. Так він з іншими потрапив до Німеччини у місто Госторфель, як військовополонений. Розпочалося табірне життя…. Звільнення прийшло взимку 1945-го. Знову фронт. Автобатальйон військової частини 229, у складі якого Царенко визволяв Кенінсберг. У 1946 році Царенко демобілізувався. В роки тимчасової окупації території Новофедорівської сільради тут діяла підпільна група з 10 чоловік під керівництвом братів П.Є.Москалець та Ю.Є Москалець. В кінці 1942 року більшість з них увійшло 190 Відроджується колгоспне село, фото 1948, 1950 рр.
Новофедорівка до складу партизанського загону, який очолював Г.М.Сєднєв. Після визволення від окупантів рідного краю в березні 1944 року новофедорівці приступили до мирної праці, до відбудови рідного села, основну масу робочих рук на той час склали жінки – Костенко Явдоха Миколаївна, Серба Ганна Федорівна, Хижняк Пестина Терентіївна, Ліпєєва Віра Микитівна, Михайліченко Ганна Митрофанівна, Кобзар Олександра Федорівна, яка очолювала на той час рільничу бригаду і була нагороджена орденом Трудового Червоного прапора. Троянська початкова школа, 1960 рік. Педколектив Новофедорівської восьмирічної школи, 1969 рік. Відновила роботу семирічна школа, яка була заснована у 1905 році, як церковно-приходська, педагогічний колектив якої очолював директор Спащенко Л.Д., у Новогригорівській початковій школі директор - Москалець Ю., Троянскій М.І., Москавець, а Новофедорівську неповну середню школу очолювали Білан К. та Кумаранськиий. У 1950 році в селі відбулися великі зміни. Чотири маленькі колгоспи об`єдналися в колгосп «Маяк комуни», з центральною садибою у селі Новофедорівка. Головою колгоспу став Гаркуша Микола Дмитрович. 191
Новофедорівка У 1952 році колгосп був перейменований і отримав назву імені Карла Маркса. На той час колгосп мав 3984 га орної землі. Головним бухгалтером був Луньов Євген Харитонович. У 1964 році головою колгоспу був обраний Комар Петро Михайлович. господарство спеціалізувалося на виробництво зерна та На той час П.П.Родь м'ясо-молочної продукції. Допоміжними галузями були садівництво,городництво виноградарство та рибальство. Під керівництвом Комара П.М. колгосп досяг високих показників у виробництві сільськогосподарської продукції. 29 колгоспників отримали високі державні нагороди. Орденом Леніна нагороджено бригадира рільничої бригади Родя Павла Павловича, голові колгоспу Комару Петру Михайловичу присвоєно звання «Заслужений зоотехнік Української РСР». В цей час в селі діяла восьмирічна школа, дитячий садок, пологовий будинок, бібліотека.,збудовано приміщення сільського будинку культури. Розпочалося індивідуальне будівництво житлових будинків колгоспників, для чого колгосп виділяв кошти та будівельні матеріали. Велику допомогу в придбанні будівельних матеріалів забудовникам села надавав завідуючий господарством колгоспу Слуцький Ейзер Савулович. За період 1964-1970 роки в селі було збудовано більше 50 –ти будинків. 192
Новофедорівка В 1970 році головою колгоспу був обраний Краснощок Анатолій Терентійович і розбудова села продовжилася. Збудували нове приміщення восьмирічної школи, підрядчиком будівництва був колгосп ім.Карла Маркса, будівництво якої завершили у 1977 році. Побудований дитячий садок на 50 дітей, магазин в центрі села, нове приміщення відділення зв’язку, встановлена автоматична телефонна станція на 50 абонентів, Збудовано нове приміщення контори колгоспу ім.Карла Маркса та Новофедорівської сільської ради. За вагомі здобутки в виробництві сільськогосподарської продукції колгосп імені Карла Маркса був учасником ВДНГ УРСР у 1978 році. Збігають роки, відбудувалося та розбудовується село і ніколи осторонь важливих справ не стояла сільська рада, депутатський корпус на чолі яких були – сільські голови: 1945-1946 Цвітнов Борис Семенович 1947-1948 Лясов Никіфір Васильович 1949- 1956 Колєснік Олександр Дмитрович 1956 Сміян Роман Пилипович 1957 Стецьков Іван Васильович 1962-1969 Олійник Іван Калинович 1969-1971 Савченко Олександр Бенедиктович 1972-1979 Шестопалов Михайло Гаврилович 1979-1980 Швець Анатолій Сергійович 1980-1986 Безуглий Григорій Пантелеймонович 1986-1988 Шишка Андрій Дмитрович 1988-1990 Лаба Надія Михайлівна 1990-1991 Чухлєб Микола Андрійович 193
1991-2002 Новофедорівка 2002-2004 Іванченко Лідія Василівна Познякова Наталія Терентіївна та нинішній сільський голова Іванченко Лідія Василівна., яка працює на цій посаді з вересня 2004 року. Більше 30 років свого життя віддала справі служіння землякам на посаді секретаря сільської ради Федоренко Віра Мусіївна. У 1974 році на центральній вулиці села Новофедорівка було відкрито меморіальний комплекс на честь тих, хто відстояв мир та свободу нашого народу у Л.В.Іванченко Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роках. Ця історична пам`ятка стала символом патріотичного виховання населення. У 1985 році Новофедорівська восьмирічна школа набула статусу середньої. Виникла Куточок Бойової Слави у Новофедорівській ЗОШ необхідність добудови приміщення школи, яка успішно була завершена за два роки 1986-1988 роки. 5 лютого 1988 року колгосп ім. Карла Маркса очолив молодий спеціаліст Міздрюк В.В. З приходом енергійного керівника розбудова населеного пункту продовжилась. Почалось будівництво водопроводу, яке завершилося у 1993 році, завдяки його введення в експлуатацію жителі отримали питну воду, заасфальтованні вулиці. В селі побудована затишна церква, котру освятив архієпископ Миколаївський і Вознесенський Пітірим. Мабуть не випадково владика нарік її «Церква Віри, Надії, Любові і матері Софії». Сама атмосфера, яка панує в селі підказує таку чудову назву. 194
Новофедорівка Майже у кожного народу є певна соціальна група, прошарок суспільства, який з найбільшою силою втілює в собі і виражає національний дух, національний спосіб життя. В українців такою суспільною верствою були запорізькі козаки, українське лицарство. В їхньому характері,в їхній душі з дивовижною силою і яскравістю проявлялися національні риси, що становили індивідуальне єство кожного українця, але були замулені буденщиною, уярмлені колоніальним гнітом чисельних завойовників. Упродовж віків козацтво було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності, і честі України, як незалежної держави. Землі Казанківщини з незапам`ятних часів відносилися до Бугогардієвської козацької паланки, що була розташована між річками Інгулець та Південний Буг. Паланка - це козацькі землі, що надавалися в оренду бажаючим для вирощування сільськогосподарських культур. Нині козацтво відроджується, відроджується для підростаючого покоління на славних традиціях , для духовного самоочищення. Відродження козацтва на Миколаївщині почалося ще з 1993 року, у нас в кінці 90-х років. Одними з перших на території Казанківського району почали справу відродження козацтво жителі Новофедорівського сільської ради та учні школи. В школі утворена «Козацька община Новофедорівської школи». Козацька община – це самодіяльне дитяче об`єднання, яке будує свою роботу на принципах добровільності, демократії, родинно-національної спрямованості і самоврядування та діє на принципах законності, гласності та колегіальності. Головною метою своєї роботи - виховання підростаючого покоління, захисту їх прав, інтересів, створення умов для формування всебічно розвиненої особистості. Головним завданням козацької общини школи є вивчення, відродження народних традицій, звичаїв, родинної обрядовості. Жителі села вірять, що саме козацька Новофедорівські козаки і козачата 195
Новофедорівка модель суспільства , вистраждана і вироблена самими українцями, допоможе побудувати сильну і самодостатню державу Україна. 90-ті роки ХХ століття стали поворотними в історії нашого села. Постановою Верховної Ради від 18 грудня 1990 року було оголошено про початок земельної реформи в Україні, яка була введена в дію1 березня 1991 року. Основним завданням земельної реформи був перерозподіл земель з одночасним наданням її у довічне спадкове володіння громадянам. До впровадження земельної реформи на території Новофедорівської сільської ради приступила сільський голова Іванченко Лідія Василівна. В ході інвентаризації землі були виділені землі для ведення фермерських господарств -339 га, Землі резервного фонду для соціальної сфери – 509 га, землі запасу, та землі колективного господарства. Таким чином, з`явилася необхідність реформування колгоспу ім..Карла Маркса. Потрібний був новий підхід в господарюванні. Тому у 1992 році колгосп ім., Карла Маркса був реорганізований в КПС «Батьківщина». В 1996 році КСП «Батьківщина» одержала в колективну власність 3590,8 га землі. 6 травня 1996 року господарство отримало державний акт на право колективної власності на землі. Почалася підготовка господарства до розпаювання колективної власності на землю. В серпні-вересні 1997 року КСП «Батьківщина» розпайовує землю на частки-паї. Всього 520 земельних часток-паїв. В січні 2000 року КПС «Батьківщина» реорганізовується в СГВК «Батьківщина», а в грудні 2000 року СГВК «Батьківщина» реорганізовується ТОВ «Батьківщина». 196
Новофедорівка В 1999 році на землях Новофедорівської сільської ради з`являється перше селянське фермерське господарство Соляника Костянтина Віталійовича, якому сільська рада виділила 50 га землі. У 2000-му році по ініціативі сільського голови Іванченко Л.В. працівники соціальної сфери села отримують в постійне користування земельні ділянки по 2 га для ведення особистого селянського господарства, і в 2001-му році були вручені акти на право приватної власності на землю. На кінець 2001 року було виготовлено і видано 400 державних актів. Сьогодні на території сільської ради функціонують базове господарство ТОВ «Батьківщина», фермерські господарства «Злагода» - Нагін В.П., - орендує 16 паїв 111.34 га та 36.69 га земля фермерського господарства; «Гетьман» - Гетьманенко А.А., обробляє 34.11 га землі фермерського господарства та 4.19 орендної землі. «Престиж» -Співак П.М. обробляє 21.92 га землі фермерського господарства; «Надія» голова Соляник К.В. – 50 га фермерської землі. У 2008 році утворені нові фермерські господарства: Фермерське господарство «Серба» - голова Серба Юрій Вікторович, який обробляє 40 га землі та обробляє112 паїв односельчан, загальною площею706,28 га та 102,5 га ріллі, та арендує ставок в селі Новогригорівка водне дзеркало, якого складає 19,9 га та 149 га пасовищ. Та фермерське господарство «Антея» - голова Горбунова Зінаїда Іванівна – 40 га землі. Приватний підприємець Суходольський І.І. орендує земельні паї 36 односельчан площею 208.02 га. На території сільської ради працюють - 36 одноосібників та 148 чоловік погектарників, які самостійно оброблюють більше 500 гектарів землі. На території сільської ради також діє ТОВ «Батьківщина» - директор Сидоренко А.В. ТОВ «Батьківщина» обробляє земельні паї односельчан в кількості 239, загальною площею 1473.22 га та 129 .2 га ріллі. Під будівлями, що знаходяться у власності товариства,- 10,2 га землі, 197
Новофедорівка Загальна площа пасовиськ товариства складає 9.00 га та ставок в селі Троянка, площа водного дзеркала становить 14.76 га. Фермерське господарство «Агропром-Синтез» голова Берека І.В. обробляє 63 земельних паїв жителів сільської ради площею 404,64 га. Разом з реформуванням сільськогосподарського виробництва на територію населених пунктів сільської ради прийшли і інші зміни. По перше жителі відчули комфорт і зручність у своїх сільських оселях, тому що в село прийшов природній газ. У 2006 році газ був підведений до села Новофедорівка. За рахунок коштів громади газифіковано село. У 2007 році було збудовано підвідний та розвідний газопровід за рахунок жителів села Троянка, і в цьому ж році побудовано і розвідний газопровід за рахунок коштів голови фермерського господарства « Серба», який виділив для цього 65 тисяч гривень та за рахунок Новофедорівської сільської ради в сумі 39 тисяч гривень та Казанківської районної ради – 50 тисяч гривень. В грудні 2007 року завершені роботи на розвідному газопроводі в селі Новогригорівка. У 2007 році газифіковано Новофедорівську ЗОШ . У 2008 році газифіковано приміщення Новофедорівської сільської ради та ФАПу. У 2006 році на кошти залучені від інвестицій Світового Банку на капітальний ремонт опалювальної системи та будівлі школи. Вартість мікропроекту склала 319 тисяч гривень, завдяки якому було змонтовано нову систему опалення, замінені всі дерев`яні вікна металопластикові, замінені двері. У 2007 році на території сільської ради відкрився дитячий садок, який займає частину будівлі школи. Завідує дитячим садком Божинська Надія Василівна, яка має великий досвід у вихованні дітей дошкільного віку. 198
Search
Read the Text Version
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- 6
- 7
- 8
- 9
- 10
- 11
- 12
- 13
- 14
- 15
- 16
- 17
- 18
- 19
- 20
- 21
- 22
- 23
- 24
- 25
- 26
- 27
- 28
- 29
- 30
- 31
- 32
- 33
- 34
- 35
- 36
- 37
- 38
- 39
- 40
- 41
- 42
- 43
- 44
- 45
- 46
- 47
- 48
- 49
- 50
- 51
- 52
- 53
- 54
- 55
- 56
- 57
- 58
- 59
- 60
- 61
- 62
- 63
- 64
- 65
- 66
- 67
- 68
- 69
- 70
- 71
- 72
- 73
- 74
- 75
- 76
- 77
- 78
- 79
- 80
- 81
- 82
- 83
- 84
- 85
- 86
- 87
- 88
- 89
- 90
- 91
- 92
- 93
- 94
- 95
- 96
- 97
- 98
- 99
- 100
- 101
- 102
- 103
- 104
- 105
- 106
- 107
- 108
- 109
- 110
- 111
- 112
- 113
- 114
- 115
- 116
- 117
- 118
- 119
- 120
- 121
- 122
- 123
- 124
- 125
- 126
- 127
- 128
- 129
- 130
- 131
- 132
- 133
- 134
- 135
- 136
- 137
- 138
- 139
- 140
- 141
- 142
- 143
- 144
- 145
- 146
- 147
- 148
- 149
- 150
- 151
- 152
- 153
- 154
- 155
- 156
- 157
- 158
- 159
- 160
- 161
- 162
- 163
- 164
- 165
- 166
- 167
- 168
- 169
- 170
- 171
- 172
- 173
- 174
- 175
- 176
- 177
- 178
- 179
- 180
- 181
- 182
- 183
- 184
- 185
- 186
- 187
- 188
- 189
- 190
- 191
- 192
- 193
- 194
- 195
- 196
- 197
- 198
- 199
- 200
- 201
- 202
- 203
- 204
- 205
- 206
- 207
- 208
- 209
- 210
- 211
- 212
- 213
- 214
- 215
- 216
- 217
- 218
- 219
- 220
- 221
- 222
- 223
- 224
- 225
- 226
- 227
- 228
- 229
- 230
- 231
- 232
- 233
- 234
- 235
