ЧАС ВОГНЮ ТА КАМІННЯ

ПСИХОЛОГІЧНА АРХЕОЛОГІЯ УКРАЇНИ Роман Борсук ЧАС ВОГНЮ ТА КАМІННЯ Ми українці! Чому ми такі? Дніпро • «Герда» • 2020

УДК 94+902(477) Б82 Артефакт на обкладинці Так званий «мізинський браслет» – витвір мистец­тва палеоліту, якого знайдено в Україні біля села Мізин на Чер- нігівщині. Дослідники вважають, що орнамент на браслеті імовірно відображає календ­ ар. Цей прилад виготовлено на берегах Десни приблизно 20 000 років тому. З тих пір він справно виконує свою роботу – вимірює час. Той час, який створив нас з Тобою такими, якими ми є. Якщо Ти хочеш знати, яким Ти будеш в майбутньому, то мусиш, спершу, усвідомити, яким Ти був колись. Бо ріка часу тече з минулого в майбутнє прямо через Твій розум. Роман Борсук Б82 Час вогню та каміння : Ми українці! Чому ми такі? – Дніпро: Герда, 2020. – 244 с. – (серія «Психологічна археологія України») ISBN 978-617-7639-44-1 (серія) ISBN 978-617-7639-45-8 У кожного народу, так само, як і у кожної людини є своя власна, неповторна й унікальна вдача, що вирізняє цей народ серед інших народів. Ми не схожі на білорусів, поляків чи росіян, хоча й живе- мо, начебто й по-сусідству - мало що не в одному домі. То чому так діється? Коли мова йде про вдачу окремої людини, відповісти на таке запитання простіше: бо такою вона народилась, бо так цю людину виховали батьки, бо так, зрештою зійшлись зірки в момент її народ- ження. А коли нам святкувати народини свого народу? Не держави, а саме народу? Чи можемо ми сказати, що до такої-то дати українців не було, а після цієї дати вони з’явились. Звідки вони з’явились? От про те, звідки взялись українці на цій землі і ким вони були до того, як стати українцями, ми й поговоримо під час наших спільних подорожей у минуле. Бо, як сказав колись Сковорода, – ніхто не може вбити в собі зло, коли не втямить спершу, що таке те зло, а що добро. А не взнавши сього у себе, як можна взнати і вигнати його в інших. УДК 94+902(477) ISBN 978-617-7639-44-1 (серія) © Борсук Р., текст, 2020 ISBN 978-617-7639-45-8 © Ткаченко М., обкладинка, 2020

- ВІД АВТОРА - ВІД АВТОРА Присвячується моїй бабусі Ярославі, що навчила мене пам’ятати, а також всім тим людям, без яких ця книга була б неможливою, а насамперед - Марії Івановій, Марії Ткаченко та Андрію Устенко. Дякую вам! Якщо заглянути в будь-яку книгарню чи бібліотеку, то на полицях з написом Історія Ти знайдеш неймовірну кількість книг. Мабуть, не менше, аніж на полиці з написом Любовні романи. Люди люблять іс- торію? Хочуть дізнатись щось нове та важливе для себе? Ні, не люблять, бо як можна любити те, чого ми не знаємо? На- справді ми просто любимо читати історії, тобто різні цікаві оповідки, в яких персонажі, мислення яких нічим не відрізняється від нашого, переодягнені в екзотичні древні шати ведуть себе так, як вели б себе сучасні люди. Бо це всього лиш наші з Тобою сучасники, волею авторів заслані в далекі часи. Завдяки цій ілюзії, ми переконали себе, що світ наших предків був дуже схожим до нашого світу, тільки простішим і гіршим, а прогрес – це чудова штука, котра веде нас у світле майбуття. Є, щоправда й люди, які ідеалізують минуле, намагаючись побачити в ньому одні тільки чесноти й переваги. Помиляються і ті, й другі, позаяк в історії намагаються бачити тільки події, відмовляючись побачити за подіями людей. Внутрішній психічний устрій людей, що до нас творили історію, докорінно відрізнявся від психіки наших з Тобою сучасників. І чим далі вглиб минулого ми змогли б заглянути, тим більше змогли б цих відмінностей побачити. А, оскільки цих відмінностей ми не навчені ба- чити, то мотиви вчинків наших пращурів видаються нам незрозуміли- ми, нелогічними, а часом і взагалі виглядають на такі, що минаються із здоровим глуздом. Щоб пояснити самим собі ці вчинки ми намагає- мось допасувати до них ті засади, які є зрозумілими для нас у нашому світі – економічні, політичні, світоглядні. І власне це ми називаємо історією. Вважається, що історія (саме як наука, а не як тло для красного письменства) потрібна, щоб зрозуміти механізми еволюції соціуму, визначити закономірності цієї еволюції, засвоїти її уроки і більше не повторювати помилок попередників. Але як можна це вчинити, не зрозумівши, перед цим, закономірностей еволюції людського мислен- ня? А однією із найбільш поширених ілюзій є думка про незмінність людської природи. Начебто рід людський змінювався тільки до того моменту, доки сам не навчився змінювати середовище, що його ото- чує. І тепер, мовляв, коли уже все сталось, подальша доля людства за- лежить тільки від того, наскільки розумно ми будемо цим процесом управляти. Та чи доросли ми уже до такого щабля розумності, що мо- жемо це робити? -3-

- ВІД АВТОРА - Хоча і відмовити певній слушності цієї думки ми не можемо. Адже перша представниця нашого виду, ота знаменита генетична Єва, про яку ми ще поговоримо згодом, з’явилась на сході Африки десь із двісті тисяч років тому. Всього лиш двісті тисяч років, що за геологічними мірками є миттю, знадобилось людям аби розселитись по усьому світу, пристосовуючи себе до вимог світу і припасовуючи світ до своїх по- треб. Тепер же, коли світ заселено, а природу підкорено, – який може бути сенс в еволюції людини? Та тільки чи залежать еволюційні зміни від нашого на них дозволу? Поки що, ні. Тим більше, що додавши до природного середовища, з якого вийшли наші предки ще й середовище соціальне, ми, люди, тільки збільшили тиск еволюційних чинників на самих себе. Саме тому еволюція виду Homo sapiens не зупинилась і навіть не сповільни- лась, а, навпаки, прискорила свій плин. За оцінками американського антрополога Генрі Гарпендінга1 впродовж останніх десяти тисяч років еволюція людини відбувається в сто разів швидше, ніж у будь-який інший час після відособлення наших людських пращурів від предків інших сучасних приматів. Десять тисяч років – це час цивілізованого існування людства, за який ми навчились обробляти землю, одомаш- нювати диких тварин, будувати міста і писати книжки. І саме в цей час стались разючі зміни в нашому організмі. Змінилась його біохімічна складова – органи внутрішньої секреції навчились виробляти неймо- вірну кількість ферментів, що дають можливість організму отримува- ти енергію з абсолютно незвичних для інших істот продуктів – з при- готованої на вогні їжі, наприклад, чи з молока. Сьогодні ми можемо подискутувати на тему сироїдіння, приво- дячи аргументи як pro, так і contra, але якось не замислюємось при цьому, що для наших, не так уже й далеких, пращурів це було єдиним, доступним для них способом споживання їжі. За останні десять тисяч років ми майже втратили здатність відчувати запахи та орієнтуватись з їхньою допомогою у просторі. Змінився слух, і ми реагуємо тепер на звукові коливання не так, як робили це наші предки – ми розрізняє- мо найменші нюанси тонів людського голосу але, при цьому, втратили змогу чути як росте трава чи ступають лапи звіра у лісі. Ми бачимо ко- льори, що були невидимими для наших предків і можемо любуватись веселкою у всій її красі, але не можемо бачити так далеко як вони, бо хоча еволюція докинула нам паличок і колбочок на сітківку ока, але перемкнула його акомодацію на ближній зір. Змінились м’язи і кості нашого тіла – ми не можемо пробігати по кілька десятків кілометрів, якщо, звісно ж, спеціально не тренувались для цього, чи збивати пали- цею птахів на льоту, натомість навчились сидіти на стільцях, спати на ліжках і виконувати надзвичайно тонкі рухи своїми вправними паль- цями. Але це тіло, скаже хтось, а як щодо душі? 1 Генрі Гарпендінг (Henry Cosad Harpending, ⋆13.01.1944 - †03.04. 2016 роки) - американський антрополог, професор університету штату Юта, досліджував вза- ємозв’язки між генетикою та географією. -4-

- ВІД АВТОРА - Чи ж вона у наших тілах, що постійно змінюються, може зали- шатись такою ж, якою була у тих людей, котрі вперше усвідомили її існування? Зрозуміло, що ні. Зрештою, інакше й бути не може, бо тіло й душу розділити неможливо. Просто ми звикли, одразу зазна- чимо абсолютно безпідставно, сприймати за аксіому одну із парадигм релігійного мислення про те, що тіло – це щось на кшталт одягу для душі. Одяг зношується і його закопують в землю чи спалюють, а душа отримує нову вдяганку, себто нове тіло, або ж, за іншою версією, го- ленькою переселяється в метафізичний світ, щоб існувати там вічно. Автор тексту цієї книги аж ніяк не береться стверджувати, ніби знає що таке душа і куди вона дівається після смерті, але те що душа й тіло, принаймні за життя людини, є єдиним і неподільним цілим, він, як психолог та психіатр і, взагалі, людина з достатнім життєвим досві- дом, може стверджувати з усією відповідальністю за свої слова. Ми змінюємось. Змінюємось безперервно, хоча, зазвичай, плин цих перемін не є занадто швидким. Хоча іноді, як от в теперішні часи, зміни стають швидкоплинним, наче гірський потік. І тоді настає кри- тичний момент для народу, якого ці зміни торкаються: або він зможе пристосуватись до змін і продовжить свій шлях у майбутнє, або зник- не, розчинившись серед інших народів та віддавши їм свої гени, свої знання і свою пам’ять. Ми, українці, є одним із тих народів, котрі мали в собі силу пере- жити безліч таких критичних моментів. А тому, впродовж свого існу- вання ми ввібрали у себе пам’ять дуже багатьох племен та народів і, завдяки цьому, збереглись, як нація. Завдяки цій пам’яті сформувався наш національний характер, який і визначає наше теперішнє буття. Наскільки успішним та щасливим є це буття – нехай кожен судить сам, але заперечувати те, що живемо ми у світі, котрий своїми рішеннями створили нам наші предки, ми не можемо. Так само, як не можемо за- перечувати, що світ в якому житимуть наші нащадки, залежатиме від рішень, які ми приймаємо сьогодні. Як сказав колись Альберт Ейнштейн, ми не зможемо вирішити наші проблеми з тим же мисленням, з яким ми їх створювали. Наші предки натворили нам цілу купу проблем, з якими ми й досі не може- мо дати собі ради. У вирішенні їх навіть сотня ейнштейнів не була б найкращими порадниками, оскільки поставали ці проблеми на тому рівні мислення про який ми не тільки майже нічого не знаємо, але ще й відмовляємось дізнатись. А розв’язати ці проблеми ми можемо тільки повернувшись до рівня їх появи, зрозумівши чому та як вони виникли, і тільки після цього братись за їх вирішення. Вчинити це можна тільки одним і єдиним способом: повільно й прискіпливо про- кручуючи від самого початку фільм історії та досліджуючи кадр за ка- дром хід творення колективної вдачі свого народу, звертаючи увагу не стільки на самі події, скільки на причини виникнення цих події, і на те, як вони збереглись у нашій спільній пам’яті, оскільки все, що діється в нашому світі є тільки відображенням того, що діється в наших душах. -5-

- ВІД АВТОРА - Робота ця чимсь нагадує роботу археолога, тому й називається ця серія книг Психологічною Археологією України. На сторінках цих книг ми намагатимемось, верства за верствою, відкривати етапи фор- мування нашого національного характеру, фіксувати зміни, які в ньо- му відбувались, відмічати появу нових його рис і нових нашарувань нашої колективної пам’яті. Ми препаруватимемо події нашої історії під психологічним мі- кроскопом, прикладаючи максимум зусиль, щоб зрозуміти найголов- ніше – спосіб мислення тодішніх людей і їхні мотивації. Бо як же нам зрозуміти себе теперішніх, не зрозумівши себе колишніх? А тому неспішно рухатимемось від самих початків людинотво- рення, горизонт за горизонтом відкриватимемо нові рівні історичної пам’яті і спостерігатимемо, як крок за кроком ткався наш національ- ний характер. І це, можливо, найцікавіша з усіх історичних історій. Ну то що? Починаймо! -6-

-I- РОЗДІЛ I Як люди навчились лічити до десяти, а дехто й до дванадцяти? Коли не святі ліплять горщики. Як ми мислимо: про нейрони, нейронні мере- жі, і не тільки… Чому повторення є матір’ю навчання? Як відбувається імпринтування? Що ми пам’ятаємо, не пам’ятаючи. Коли і де почався ланцюжок трансляції пам’яті або від кого ведеться людський рід? Про де- нисівців, флоресців та інші різновиди розумних нелюдей. А почнемо ми наші психологічно-археологічні розкопки від часів царя Гороха, коли людей було трохи. Ну, геть зов- сім трохи. Так трохи, що, мабуть, аж ніяк не більше, аніж друзів на Твоєму профілі у Фейсбуку. І це всіх людей! Бо, як Ти думаєш, із скількома людьми Ти знайомий? І скільки людей знають Тебе особисто? Якщо трішки помірку- вати та перелічити всіх родичів, друзів дитинства, одноклас- ників, однокашників, сусідів, колег по роботі, приятелів - то набереться десь так із чотириста-п’ятсот душ. Якщо ж додати до них ще й френдів із соціальних мереж, то може набратись навіть і кілька тисяч осіб, про яких Ти хоч щось - та знаєш. Це, якщо не брати до уваги політиків, співаків, спортсменів, кінозірок та інших публічних людей, котрих знають усі. Зважаючи, що нашу планету замешкує зараз десь біля восьми мільярдів людей, то кілька сотень чи, нехай, навіть кілька тисяч людей, – це ніщо. Мікрокраплинка в порівнянні з людським океаном! Проте, саме з такої манюсінької (ба! навіть ще меншої) краплиночки почалось усе людство. Та навіть тоді весь вид Homo sapiens був розпорошений на дрібні громадки, кожна з яких складалась, в кращому випадку, з кількох десятків осіб, а, найчастіше, то й ще менше. Таким невеличким гуртом люди могли прожити весь свій вік, який тоді, зауважимо, був дуже коротким і не перевищував трьох десятків років (Так- так! Тридцять років - це вже була глибока старість і тільки одиниці до неї доживали), навіть не підозрюючи, що десь у цьому світі живуть інші, схожі на них, істоти. Щоб перераху- вати кількість учасників такої громадки вистачило б пальців власних рук. Ну, може ще й ніг. Так, власне, й народилась загальнолюдська десяткова система числення – пальці двох рук! Щоправда тоді загадковою стає поява дванадцяткової системи числення. Ми ж досі деякі предмети традиційно лі- чимо тузенями, чи не так? Столовий посуд, наприклад, чи меблеві гарнітури. Чи означає це, що у людей, принаймні у деяких (тих, що навчились рахувати), було по шість пальців на долонях? -7-

-I- У людей, звісно ж, не було, але поряд з людьми в ті, далекі від нас часи, жили собі й інші розумні істоти, котрі людьми аж ніяк не були і, зрозуміло, виглядом своїм від людей відріз- нялись. А шестипалість, хоч і не надто часто, все ж трапляється в природі, – панди, наприклад, чи слони мають по шість паль- ців на лапах. Та й люди народжуються часом з, так званою, полідактилією, - аномалією будови тіла, при якій замість п’я- ти пальців на долоні виростає шість, або й більше. Походження цього дивного явища досі не з’ясоване, та схоже на те, що воно передається по спадковості. Як твер- дять німецькі вчені з Фрайбурзького університету, котрі до- сліджують полідактилію, наявність додаткового пальця дає їх власникам вагомі переваги, як в плані спритніших маніпуля- цій руками (що й не дивина), так і в розумовому відношенні. І останнє теж не повинно викликати подиву, позаяк центри мозку, що координують прецизійні рухи пальців, тісно пов’я- зані з центрами мови (зрештою, про це ми ще говоритимемо) та логічного мислення. На додачу виявилось, що у людей є гени, які, при певних обставинах, можуть ввімкнути програ- му полідактилії і активізувати нейронні мережі, які ці додат- кові пальці обслуговують. Але звідки це взялось у нас? Як гі- потезу, можна прийняти наявність серед віддалених предків людей істот з шістьма пальцями на лапах (руках?). До речі, знамениті розвельські2 інопланетяни (якщо вони, звичайно ж, не є чиєюсь вигадкою) нібито мали по шість пальців. Втім, повернемось до наших звичайних, п’ятипалих до- лонь. Є й більш приземлена гіпотеза про походження два- надцяткової системи числення. Річ у тім, що кожен палець людської долоні має по три фаланги і, якщо рахувати їх ве- ликим пальцем, то й матимемо рівно тузень. Прадавнім ма- тематикам, у яких, зрозуміло, не було калькуляторів і навіть звичайних рахівниць, такий спосіб обліку (на фалангах влас- них пальців) значно полегшував життя. Адже дванадцять ді- литься на два, на три, на чотири й на шість, а десять лише на два та п’ять. Та, хай би там що, але це теж людська рука! Бо й чим іще могли послужитись наші далекі-далекі предки, як не власними руками та головами? Особливо головами та мізками, що знаходились в них! 2 Розвельский інцидент (Roswell UFO іncіdent) - гіпотетична катастрофа неві- домого повітряного об’єкта поблизу міста Розвел (Roswell) у штаті Нью-Мексико, США в липні 1947 року. Є популярною версія, згідно з якою об’єкт був неземним кораблем, а його пілоти були інопланетянами, котрих уряд США полонив та засе- кретив. -8-

-I- Оскільки цивілізація мільярдів людей, якою ми з Тобою пишаємось (адже так?), започаткована зовсім не нами, а ними – тими далекими нашими предками, яких ми, абсолют- но незаслужено, вважаємо примітивними істотами – трогло- дитами3, що живились сирим м’ясом, рядились у невидубле- ні шкіри і, з неабияким зусиллям, могли долічити до десяти, перебираючи, при цьому, ніколи не миті пальці зашкарублих лап. Можна допустити, що десь на початку людської історії так воно власне й було, але яким же тоді робом ця, начебто примітивна, істота так швидко змогла розвиватись, щоб ста- ти творцем цивілізації? Якось не віриться! Бо уяви собі той їхній світ, де не було навіть найменшого, звичного для нас, комфорту, де ніхто не міг гарантувати Тобі безпеки, і де, що найголовніше, ніхто не знав, що і як робити далі! Адже всього того, що створено руками та розумами людей, тоді не існувало. Абсолютно все треба було робити самому. Бо вперше! Не святі горщики ліплять? Таки не святі. Втім, людям на початку їхнього існування, до ліплення горщиків було ще дуже й дуже далеко. Зрештою, так само, як і до лічення влас- них пальців. Перед людьми стояла тоді проблема, яка вимага- ла негайного вирішення – їм треба було вижити! При цьому, сподвигнутись на цей великий чин їм довелось в абсолютно несприятливому, а навіть ворожому для себе середовищі. І слабка, повільна, гола й недолуга істота, - бо що таке дрючок чи, хоча б, камінь проти звірячих м’язів, іклів та па- зурів, - спромоглась якимсь незбагненним чином це вчинити. Та ще й створити своє власне середовище буття, яке ми тепер іменуємо цивілізацією. Чи Ти колись замислювався на тим, як же це їм вдалося? Це питання не є виключно теоретичним і зверненим не тільки в минуле. Відповідь не це запитання може послужити не тільки задоволенню нашої цікавості, але й далеко більш поважним цілям. Бо хтозна, як ще обернеться доля людства? Не хочеться бути віщуном зла, але вірити в безконечний про- грес і наш рух від хорошого до ще кращого стає все сутуж- ніше. Не дай Боже, звісно ж, але якщо нам знову доведеться дбати про своє виживання, то розуміння внутрішніх психо- логічних механізмів, котрі можуть цьому сприяти, буде, як знайшов. Та тільки де ж ці механізми шукати? 3 Троглодит (з грецької - той, що живе у печері) - у концепції Карла Ліннея вид людей (Homo troglodіtes), що наділений людським виглядом, рясною волосатістю й нерозвиненою мовою. Варіант написання троглодит вперше застосований в Природничій історії Плінія Старшого. -9-

-I- Фізіологічним механізмом, який обслуговує наше мислен- ня, є кора головного мозку. При цьому, одразу зазначимо, що називати мозок органом мислення чи, поготів, вмістилищем душі є значним спрощенням, позаяк, мислимо ми усім своїм єством, а не якимсь окремим тілесним органом. Мозок в цьо- му процесі виконує роль комутатора інформаційних потоків та інформаційного сховища, і, тільки частково, є центром ге- нерування інформації. Будова нейрона: 1 - тіло клітини з ядром. 2 - аксон. 3 - дендрити Кора головного мозку з’явилась ще у перших земновод- них тварин, але у людини вона збагатилась, так званою, но- вою корою (neocortex), котра тонким шаром вкриває півкулі мозку і є, власне кажучи, фізичним носієм нашої людяності. Вона складається з нервових клітин – нейронів, котрих на кожну людську голову припадає десь із вісімдесят п’ять мі- льярдів. Кожна з таких клітин є, уже сама по собі, складним біо- логічним апаратом, роль якого визначена природою. Це збе- рігання і переказ інформації. З одного боку нейрона росте довгий хвіст, котрий зветься аксоном, себто віссю, а з друго- го - короткі, схожі на кущики, відростки – дендрити. Пере- каз імпульсів здійснюється між аксоном одного із нейронів і дендритами другого доти, доки імпульс не досягне мети або просто не згасне. - 10 -

-I- Переказ інформації, при передачі її між нейронами, від- бувається двояким способом: електричні імпульси кодують інформацію всередині нейронів, а хімічні речовини-посеред- ники, так звані нейромедіатори, - у з’єднаннях між аксона- ми та дендритами, які ще називають синапсами. Якщо прирівняти нейрони до комп’ютерів, то образно можна сказати, що в голові кожного з нас знаходиться своя власна комп’ютерна мережа, інформаційна місткість якої становить десь біля одного петабайта (1015 байтів), що при- близно дорівнює інформаційному наповненню всієї мережі Інтернет. Носити в своїй голові весь Інтернет, - це, погодься, круто! Однак, не будемо поспішати радіти своїй вродженій геніаль- ності, бо, насправді Інтернет головного мозку – це тільки по- тенційні наші можливості, з яких реалізуються всього лиш кілька відсотків у пересічних людей і, можливо, на декілька відсотків більше у непересічних. Тільки й того. А все тому, що активно діють та організують інформацію винятково ті нейрони, що пов’язані між собою в нейронні ме- режі. Саме нейронні мережі є носіями поведінкових програм, що керують нашими звичками, навичками, переконаннями і, взагалі, всіма нашими реакціями на обставини, котрі дов- кола нас відбуваються. Тому утворення якоїсь нової навички чи риси характеру завжди супроводжується появою нової нейронної мережі і, відповідно, зміною конфігурації уже іс- нуючих мереж. Людський мозок постійно перебудовує себе чи, принайм- ні, повинен так чинити, коли інформація, що доходить до нього із зовнішнього світу, змінюється. Тобто, особистість людини і спосіб, в який вона реагує на зовнішній світ (а саме це ми називаємо характером), визначається конфігурацією нейронних мереж її мозку, а тому є явищем цілковито уні- кальним, властивим тільки цій людині і нікому іншому у цьо- му світі. Немає двох абсолютно тотожних особистостей так само, як і немає ідентичних зовнішностей. Активних мереж, як було вже сказано вище, в корі голов- ного мозку пересічної сучасної людини відносно не так уже й багато – мабуть не більше десяти відсотків її нейронів вклю- чені в такі мережі. Але спробуй-но уявити собі десять відсо- тків від вісімдесяти п’яти мільярдів! Це так, наче абсолютно всі мешканці Землі безперервно й активно спілкувались б між собою, обмінювались інформацією, співпрацювали і до- помагали один одному. Фантастика! - 11 -

-I- Окрім того, між собою взаємодіють не тільки окремі ней- рони, а й цілісні нейронні мережі, поєднуючись в супер- і гі- пермережі. Втім, ще дивнішим є те, що весь цей надскладний механізм опрацювання, збереження і творення інформації монтується в наших головах наче сам по собі, у всякому ви- падку, без нашої свідомої участі. І особливо інтенсивно цей процес конструювання особистості відбувається впродовж приблизно півтора десятків щасливих років нашого дитин- ства. Швидкість створення нейронної мережі, що обслуговує певну модель поведінки чи звичку, залежить від кількості повторень цієї моделі чи звички. Тому повторення назива- ють матір’ю навчання (хоча може варто було б назвати ма- чухою?), а саме повторення потребує часу. Якщо довго-довго, ну, дуже довго, змушувати ведмедя крутити педалі та ще й заохочувати його грудкою цукру, то він таки навчиться ке- рувати велосипедом. Людський мозок, звісно, діє набагато ефективніше, аніж мозок ведмедя, і має здатність засвоюва- ти знання й виробляти навички набагато швидше. Ми влаш- товані так, що в певних ситуаціях нейронні мережі (читай риси особистості) вибудовуються одразу. В психології існує поняття імпринтування, яке впрова- див в науковий обіг австрійський етолог Конрад Лоренц4. В своїх дослідах він спостерігав одноденних каченят, які щойно вилупились з яйця. Як з’ясувалось, у найперший день свого качиного життя вони зайняті вирішенням архіважливого для себе завдання - пошуком своєї матері, за якою вони потім хо- дитимуть гусачком. Але в інстинктивній пошуковій програмі качиного мозку вказано тільки одну материнську ознаку – вона рухається. В природному середовищі цього, зазвичай, достатньо для того, щоб новоз’явлене на світ пташеня від- найшло свою матусю. Але там, де мами-качки немає, каченя ототожнило з матір’ю перший побачений рухомий об’єкт - в експериментах Конрада Лоренца це був тенісний м’ячик. І навіть потім, коли справжня мама-качка з’являлась і намагалась взяти під крило своїх діток, неслухняні каченята наче не бачили її і надалі бігали за м’ячем, а коли виросли і стали дорослими качурами, то вибирали, всупереч логіці ви- живання, тенісні м’ячики в якості сексуальних партнерок, іг- норуючи справжніх і, навіть, дуже симпатичних качок. 4 Конрад Захаріас Лоренц (Konrad Zacharias Lorenz, ⋆07.11.1903 – †27.02.1989 роки) - австрійський зоолог, лауреат Нобелівської премії з фізіології та медицини 1973 року. Вважається одним з основоположників етології. Є автором багатьох науково-популярних книг. - 12 -

-I- А все тому, що мозок каченят уже запрограмований гене- тично шукати рухомі об’єкти одразу після того, як воно вилу- питься із яйця, але в цій програмі пошуку не вказано, яким саме повинен цей об’єкт бути – качкою, куркою, черевиками експериментатора чи тенісним м’ячем. Власне це дивне яви- ще Лоренц назвав імпринтом, а процес його створення - ім- принтуванням (вдруковуванням, тобто). Максимально спрощуючи, процес імпринтування мож- на описати в такий спосіб: під дією потужних енергетичних імпульсів, викликаних, скажімо, яскравими візуальними об- разами чи потужними емоціями, що вимагають відповідної реакції організму, формуються нові нейронні мережі. Повто- рення ініціюючих імпульсів зміцнює новоутворену мережу і стабілізує її внутрішню архітектуру, закріплюючи в характері нову звичку чи навичку І тут пригадаймо собі, що сила струму прямо пропор- ційна напрузі й обернено пропорційна опору. Отже, чим біль- шою є мережа, тем швидше й легше проходитимуть по ній енергетичні імпульси. Це можна, також, порівняти з руслом ріки, яке ставатиме тим глибшим, чим більше води в ньому тектиме. А що кожна мережа для свого успішного функці- онування потребує енергії, то серед нейронних мереж існує конкуренція і, навіть, якщо можна так сказати, боротьба за доступ до неї. Хто перший - той кращий! Більш розбудована мережа отримуватиме більше енергії, а отже передаватиме імпульс швидше, і, так само, швидше вмикатиметься. Гене- тично закодована в качиному мозку команда ходити слідом за першим побаченим рухомим предметом, в випадку поя- ви цього предмета вмикає нейронну мережу, котра залишає поза конкуренцією всі інші можливі варіанти. З нами, людьми, відбувається принципово те саме, що й з лоренцовими каченятами. Щоправда, діється це складніше. Первинне програмне забезпечення наш мозок отримує, що до того, як ми з’явимось на світ Божий. Мозок дитини вже має певну, хоч і невелику, структуру нейронних мереж, утво- рених інстинктами та фрагментами генетичної пам’яті. Такі нейронні мережі є основою майбутнього характеру немовля- ти. Це, свого роду, операційна система, якщо продовжити наші комп’ютерні порівняння, котра знаходиться в стані очі- кування на певне, але не будь-яке, програмне забезпечення. Закріпляться, в першу чергу, ті імпринти для яких уже готові первинні нейронні мережі, що відіграватимуть роль точок кристалізації у насиченому розчині. - 13 -

-I- Тільки-но з’явиться відповідний взірець та буде підкрі- плений значимим емоційним тлом (позитивним чи негатив- ним – не має значення), імпринт здійсниться – нова риса додасться до дитячого характеру. Тому, особливу увагу слід звернути на емоції – у нас, людей, вони є ключовим чинни- ком творення нейронних мереж, а, разом з ними, нашого ха- рактеру. Бо що ми запам’ятовуємо про себе? Зазвичай, те, що трапилось з нами вперше або те, що чимсь вирізнялось на тлі щоденної рутини, тобто, було забарвлене переживаннями, а також те, що видавалось смішним чи страшним. А не за- буваймо, що фізичними носіями емоцій є хімічні речовини, переважно гормони, що виробляються мозком та певними спеціалізованими залозами організму. Як було доведено уже досить давно, емоції, себто їх гормональні носії, безпосеред- ньо впливають на гени нашого тіла, в надмірних дозах ви- кликаючи мікромутації, що іноді можуть стати прихованими причинами захворювань. Однак, вплив емоцій на гени полягає не тільки в про- вокуванні тілесних змін. Завдяки таким мікромутаціям гени запам’ятовують емоції та причини, які їх викликали і переда- ють цю інформацію ланцюжками поколінь у майбутнє. З точ- ки зору запевнення виживання – це дуже цінний еволюцій- ний набуток, коли в пам’яті організму знаходиться свого роду банк інформації про ті критичні ситуації, в яких побували його попередники і, при цьому, вижили, передавши свої гени далі. Дякуючи цьому емоційно-генетичному тандему пам’ять попередників живе в кожному із нас, і живе незалежно від нашого на те дозволу. Ця пам’ять не є усвідомленою і проявляє себе тільки вря- ди-годи, у сновидіннях, наприклад, чи в незбагнених ста- нах дежавю, які кожен з нас хоч раз у житті та переживав. Однак, непомітність цієї внутрішньої пам’яті зовсім не оз- начає, що вона не впливає на формування характеру. Ще й як впливає! Бо саме генетична пам’ять, успадкована нами від своїх предків, творить ті первинні нейронні мережі, які після народження дитини покликані стати точками криста- лізації, першими вузликами, довкола яких почнуть в’язатись сплетіння нейронних мереж, що з часом стануть підставою особистості. Інакше кажучи, особистість кожного з нас почи- нає творитись з фрагментів тієї інформації, яку отримали від життя наші предки, часом неймовірно далекі від нас в часі і в просторі, і яку вони переказали нам за посередництвом генів. - 14 -

-I- І тут виникає запитання (врешті-решт, воно просто не може не виникнути) – а де ж почався цей ланцюжок трансля- ції генетичної пам’яті? Де саме в часі та просторі знаходилось те перше покоління істот, яких ми могли б людьми назвати? Ну, і найважливіше, а як же ці істоти стали нами, людьми? Дарвінівська теорія еволюції, яка є мало не аксіомою у нашій сучасній науці (нашій – це в масштабах світу, а не тіль- ки України), твердить, що предками людей були мавпи. Ну, не зовсім мавпи, а істоти на них схожі. Або ще інакше - у нас із мавпами був спільний предок. Так дипломатично, щоб не вразити наших почуттів, кажуть нам науковці. І це зрозумі- ло. Бо кому ж хочеться, щоб його прабабусю звали мавпою? Не хочеться, звичайно ж… Втім, і не тільки через це. Дуже багато людей дарвінізму не сприймають. Для християн, скажімо, дарвінізм неприй- нятний тому, що суперечить божественному одкровенню про створення людини Богом із праху земного. Навіть, не- зважаючи на те, що католицька церква, разом з частиною протестантських, ухвалила компромісне рішення, визнавши, що теорія еволюції не суперечить християнському вченню і може розглядатися, як гіпотеза в питанні про походження тіла людини. Зауваж – тіла! Але аж ніяк не душі! Інші ж, в тому числі й чимало вчених, бачать вбачають і внутрішні су- перечності в самій теорії Дарвіна. Однак, те, що дарвінізм, як теорія, котра намагається пояснити механізми еволюції, далекий від ідеалу, жодним чином не може скасувати самої еволюції. Так само, ми не мо- жемо заперечити своєї спорідненості з тваринами. Чи пого- джуємось ми визнавати теорію Дарвіна чи ні, але дев’яносто дев’ять відсотків генів у нас, людей, спільні із шимпанзе, а дев’яносто вісім - із горилою. Всього лиш один-два відсотки спадкової інформації чинять із нас людину, а решта – це, хай там що, мавпа. Хоча й це стосується не всіх нас, бо поведінка деяких (і на жаль доволі багатьох) людей часто-густо змушує замислюватись, чи усвідомлюють вони, що вже стали людь- ми, чи продовжують залишатися… гм… мавпами. А якщо без жартів, то в нашій людській поведінці так багато звірячих рис, а мавпячих особливо, що сумнівів у тваринному нашому походженні бути не повинно. Тільки от як відбулось олюднен- ня тварини ми таки не знаємо, а чудо це, аж ніяк не менше за своєю неймовірністю від чуда ліплення людини із праху земного. І те, і друге просто не могло відбутись! То звідкіля ж ми тоді взялись? - 15 -

-I- В наші дні майже ніхто в науковому світі не має сумні- вів у тому, що всі люди (у тому числі й українці), що заселя- ють Землю, походять від одно- го і єдиного предка. Генетичні дослідження, про які ще йтиме мова, дають, на підтверджен- ня цієї тези, доволі вагомі ар- гументи. Та при цьому, генети- ка разом з археологією кажуть нам, що вид Homo sapiens не був єдиним розумним видом, з тих живих істот, котрі існува- ли на планеті. Поряд з людьми, і, навіть, в один час з ними тут жили розумні нелюди. І їх було чимало. Не дивлячись на це, усталеним в масовій культурі є Dryopithecus. Реконструкція за кістяком уявлення про еволюцію люди- ни, як про лінійний послідов- ний рух. Ми звикли вважати (зрештою так написано в шкіль- них підручниках), що десь і колись, дуже давно, жила-була собі істота, схожа до теперішніх мавп. Ця істота поволі наби- ралась розуму, вивчилась ходити на задніх лапах, передніми ж стала обробляти каміння, заодно навчившись говорити, і, врешті-решт, стала настільки розумною, що відчула себе лю- диною і взялась писати книжки. Але тепер нам відомо, що це далеко не так. Втім, масова культура, при всій своїй спрощеності, тут не дуже-то й вин- на, бо ще недавно саме так вважала учена більшість. Вчені знали дріопітека - дрібне, схоже до гібона, звірят- ко, що, з’явившись десять мільйонів років тому, обжило весь Старий Світ, не діставшись хіба що Австралії та островів Ти- хого океану. Дріопітека стали називати пращуром людинопо- дібних мавп і, заодно, нас з Тобою. Справа була за малим - відстежити шлях еволюції від дріопітека до людини і виявити всі проміжні ланки. А що такі ланки будуть знайдені, ніхто сумнівів не мав – це, якраз, мало стати завданням археологів. І, само собою розуміється, дуже швидко така, нібито проміж- на між твариною та людиною ланка, знайшлась. Її, цю ланку, відкрили ще в 1891 році і одразу охрестили пітекантропом, себто мавпочоловіком. - 16 -

-I- Однак, згодом (і дово- лі швидко) раніше відсутні ланки, почали множитись ледь не в геометричній про- гресії і, якби ми поставили собі на меті всіх їх перелі- чити і, хоч коротко, описа- ти, то, сумнівно, чи нам ви- стачило б для цього кількох сторінок. Тому відзначимо лише деякі, найвидатніші з них, і зауважимо, що завдя- ки знахідкам їх скаменілих кісток лінійний процес, як він бачився першим дослід- никам антропогенезу, пере- творився в суцільне мере- живо, зіткане з величезної кількості еволюційних ліній різних видів, в тій чи іншій мірі, розумних істот. Найбільш популярними Denisova hominin. з них є неандертальці, котрі сусідили з нашими предками і навіть, певний час, були успішнішими за них. І це, як було уже сказано, далеко не все. Не тільки неандертальці були су- сідами й сучасниками (чи може дублерами?) людини. Сучасна наука знає ще й, так званих, денисівців – від Денисівської печери на Алтаї, де було відкрито кості та слі- ди діяльності цих істот. Вони жили біля шести-семи десятків тисяч років тому на території, де, разом з ними жили неан- дертальці, а згодом і люди. Денисівці володіли складними, як на ті часи, навичками: вміли робити кістяні голки з вушком, намистини з зубів тварин, підвіски з мушель, кам’яні брасле- ти. Виявилось, що, набір навичок, якими вони володіли, був схожим до навичок, якими люди обробляли камінь у значно пізніші часи. Та тільки були денисівці окремішнім видом ро- зумних істот. Вони були нелюдами. Незважаючи на це, їм, вдалося якось посіяти свої гени серед сучасних людей. В ге- номі меланезійців, мешканців островів, розкиданих в океані біля берегів Австралії та Нової Гвінеї, є близько п’яти відсо- тків генів, спільних з генами денисівської людини. Не мож- на виключити, що унікальні мови папуасів Нової Гвінеї теж якось пов’язані із спадком денисівців. - 17 -

-I- На додаток, кільканад- цять років тому відкрито кістки так званої флоресь- кої людини - назва від ост- рова Флорес в Індонезії, де було їх знайдено. Як на наш погляд, це були вкрай дивні істоти – на зріст не більше метра. Тому журналісти, за аналогією з істотами, що їх вигадав Джон Толкін5, наз- вали їх гобітами. Гобіти ці, не дивлячись на свій неве- ликий зріст, знались на ви- готовленні кам’яних та кіс- Homo floresiensis. тяних знарядь. Флоресці зникли всього лиш дванадцять тисяч років тому, та й то через природну катастрофу – вибух вулкану. А отже, цілком могли дожити і до наших часів. Чи може й дожили? Бо в пам’яті багатьох народів з островів Полінезії присут- ні міфи про менехуне – народ нічних карликів, які віддалено схожі на людей, але ними не є. В міфах менехуне не вміють розпалювати вогню та готувати собі їжу, зате знаються на чарах і, часом, якщо їх добре попросити, можуть допомагати людям. Вони, нібито, мають коротке й дуже міцне тіло, об- росле рудуватою вовною, червонувате обличчя і великі круглі очі, що ховаються під густими бровами. Характерною рисою менехуне є випнуте вперед, мавпяче лице і товстий м’ясистий ніс. Тому вигляд менехуне наганяє на людей страх, хоча вони ніколи не ведуть себе агресивно в стосунку до людей, а, на- впаки, любили, в давнину, разом з ними влаштовувати свята і тоді ставали страшенно смішливими та галасливими, голос- но вигукуючи слова, схожі на собачий гавкіт. Всі ці описи (за винятком може собачого гавкоту та веселої вдачі, про які нам важко судити) чудово пасують до реконструкцій зовніш- нього вигляду флореських людей, виконаних за викопними рештками. А тоді виникає запитання: а чи не існували часом якісь прообрази європейських гномів та ельфів? 5 Джон Роналд Руел Толкін (John Ronald Reuel Tolkien, ⋆03.01.1892 - †02.09.1973 роки) - англійський письменник, поет, філолог і професор, класик світової літера- тури ХХ століття та один із фундаторів жанрового різновиду фантастики - високе фентезі. Найбільш відомий як автор Гобіта, Володаря перснів та Сильмариліона. - 18 -

-I- І не здивуйся ствердній відповіді – були й такі. Поминаю- чи неандертальців, з якими люди (справжні люди) сусідили і контактували досить довго, що не могло не залишити слідів в нашій глибинній пам’яті, були ще й предки неандертальців – так звані гейдельберзькі люди, котрі бродили європейськими просторами десь із шістсот тисяч років тому. Були вони неви- сокими на зріст, десь із півтора метра, жили у печерах і вміли майструвати різні корисні речі. Ну чим не гноми? А от на півдні Африки, приблизно в той самий час, що й гейдельберзька людина, мешкала людина родезійська. Ніби для контрасту з іншими гомінідами, ці нелюди були довготе- лесими (понад метр вісімдесят) та дуже худими. І теж розум- ними. Та й це ще не все. Існують певні й доволі аргументовані підозри, що видів розумних істот було набагато більше, аніж ми знаємо і на- віть більше, аніж ми можемо собі уявити. Генетичний аналіз останків денисівських людей дав досить несподівані резуль- тати. В денисівському геномі є приблизно один відсоток ге- нів, яких немає ні у неандертальців, ні у людей, і які помітно старші від інших генів, тобто, є слідами схрещування предків денисівців з якоюсь цілком невідомою науці розумною істо- тою, яка жила дуже давно. Якою була ця істота? Цього ми не знаємо, але про певні речі можемо здогадуватись. Пігмеїв6 центрального Камеруну з народами хадза7 і сан- даве8 розділяє відстань в добрих кілька сотень кілометрів і маловірогідно, що навіть найбільш освічені представники цих народів знають про існування один одного. Але їх поєд- нують спільні ділянки ДНК, і це вказує, по-перше, на спіль- ного предка, що жив, найпізніше, сорок тисяч років тому, по-друге, на те, що цей предок вже тоді був власником ви- щезгаданих ділянок, і по-третє на те, що ці ділянки ДНК є наслідком гібридизації з досі невідомими нам нелюдськими істотами, котрі жили в Африці ще чотири десятки тисяч ро- ків тому. Можливо, навіть, що череп одного із представників цього виду було знайдено в печері Іво-Елеру (Ivo-Eleru), що знаходиться посеред тропічного лісу на південному заході Ні- герії. 6 Пігмеї (з грецької - люди завбільшки з кулак) - група низькорослих негроїдних народів, що живуть в екваторіальних лісах центральної Африки. Дослідження ге- нетичних маркерів вказує, що африканські пігмеї відокремились від решти люд- ської спільноти близько шістдесяти тисяч років тому. 7 Хадза - корінний народ, що живе на півночі Танзанії довкола озера Еясі. Генетич- ні дослідження показали, що хадза пов’язані із західноафриканськими пігмеями. 8 Сандаве (васандаве) - народ, що населяє центральні райони Танзанії (округ Кондоа). - 19 -

- II - Однак, тоді слід визнати, що подібні нелюдські види жили й процвітали ще зовсім недавно, адже черепу з Іво-Еле- ру, так само, як і останкам флоресців, не більше тринадцяти тисяч років. То чи не склалось у Тебе, часом, враження, наче якась сила створила одразу декілька модифікацій розумної істо- ти і навіть дозволила цим істотам конкурувати між собою – хто виживе, мовляв, той і кращий? Достеменно, як у романі Жозефа Роні-старшого9 Боротьба за вогонь. Там з головним героєм, який є справжньою, хоч і примітивною, людиною, взаємодіють декілька видів людиноподібних істот і далеко не всі є доброзичливими в своєму ставленні до нього. А відомо ж, що інтуїція письменника може часом бути глибшою за на- укові дослідження. РОЗДІЛ II Мітохондріальна Єва: хто вона така? Що можна знайти серед генетичного сміття? Як працює генетичний календар? Праматері й прабатьки людства: скільки їх було? Як вони виглядали або пралюди, що живуть серед нас. Яка мета у еволюції? Навіщо люди стали ро- зумними і скільки коштує розум? Шкільна теорія походження люди- ни або чому предки людей не повинні були людьми стати? Та, хай там як, з усіх видів розумних істот вижив та засе- лив усю планету тільки один вид – наші з Тобою предки. Але чому тільки вони одні? І чому саме вони? Якби існувала машина часу, то цілком можливо, ми мог- ли б розпитати свого предка про це. Бо, завдяки досягненням генетики вченим вдалось вирахувати час і місце появи пер- шої справжньої людини. Цього, нашого з Тобою предка, чи, точніше, предкиню, журналісти нарекли генетичною Євою. Або ще інакше - Євою мітохондріальною. Чому Євою – зро- зуміло, бо за аналогією із Євою біблійною, праматір’ю всього людства, але чому ще й мітохондріальною? Щоб отримати відповідь на це запитання, ми мусимо дещо оновити свої знання про генетику, бо сам там, в генах наших тілах, ця відповідь знаходиться 9 Жозеф Анрі Оноре Боекс (Joseph Henrі Honoré Boex, ⋆17.02.1856 – †11.02.1940 роки) – бельгійський франкомовний письменник. До 1909 писав спільно разом з молодшим братом Серафином-Жюстеном-Франсуа. Після того, як брати посвари- лися, з’явилися два окремі письменники - Роні-Молодший і Роні-старший. Автор пригодницької прози, романів про доісторичне минуле, один з родоначальників жанру наукової фантастики. - 20 -

- II - Давно відомо (ще до появи будь-яких наук), що певні риси будови тіла (колір шкіри, наприклад, чи колір волосся) успадковуються дітьми від батьків. Себто в тілах живих іс- тот існує щось, що зберігає і переказує спадкову інформацію. В другій половині минулого століття стало відомо, що носієм такої інформації, свого роду інформаційним чіпом в кліти- нах тіла, є дезоксирибонуклеїнова кислота (скорочено ДНК), яка за допомогою чотирьох видів своїх азотистих основ (аде- нін, гуанін, тимін і цитозин) записує цю інформацію. Близько дев’яноста відсотків ДНК клітини міститься в довжелезних молекулярних ланцюжках хромосом. А хромосоми, переваж- но (але не всі) знаходяться у ядрі клітини. У людини двадцять три пари хромосом. Двадцять дві із них однакові у всіх людей незалежно від статі. А от двадцять третя пара, котра містить гени, що визначають статеві оз- наки організму, у чоловіків та жінок збудована по-різному. У жінок обидві статеві хромосоми однакові і їх позначають латинською буквою X. А от у чоловіків в парі хромосом одна велика статева хромосома, інша ж – маленька й схожа на па- личку. Цю маленьку хромосоминку позначають латинською буквою Y. В момент зачаття, коли зливаються докупи два набори хромосом, можливі два варіанти їх поєднання. Або материн- ська X і батьківська X. І тоді матимемо донечку. Або материн- ська X і батьківська Y. І тоді народиться хлопчик. Бо Y-хро- мосому мають тільки чоловіки, і вона передається по прямій лінії від батька до сина (але, зрозуміло, ніколи від батька до доньки). Тобто, весь чоловічий рід несе в собі хромосому, яка походить від найдавнішого предка цього роду. Чи можна якимсь чином віднайти цього предка? Можна. Y-Хромосома насправді маленька у порівнянні з іншими, нормальними хромосомами. Вона містить всього лиш двадцять сім генів, які кодують певні властивості орга- нізму. Решта ділянок хромосоми, на перший погляд, не має нічого спільного з переказом спадкової інформації. Вони ні- чого не кодують, а тому перші дослідники генів спересердя назвали ці ділянки хромосоми нікчемними або навіть сміт- тєвими, переставши звертати на них якусь увагу, і пояснив- ши собі та людям, що генетичне сміття, мовляв, з’явилось, як побічний продукт в роботі еволюції. Наче стружка, що летить на всі боки з-під струга столяра. Та тільки в столярні стружку прибирають та викидають геть, а в майстерні еволюції роби- ти це нікому. Ну, немає у еволюції підмайстрів та замітайлів! - 21 -

- II - Втім, а чому б не подума- ти, чи така вже еволюція мар- нотратна, що викидає у сміття стільки цінного матеріалу? І, з плином часу, таки справді ви- явилось, що такі, нібито зайві, сміттєві послідовності хромо- соми теж містять у собі якийсь код. В одній з них, для при- кладу, шістнадцять разів пов- торено квартет ТАГА (тимін - аденін - гуанін - аденін). Або - одинадцять разів триплет ТАТ (тимін - аденін - тимін). З’ясувалось, що ці повтори аб- солютно однакові в сина, і в Генетична Єва. його батька. І в діда. І в праді- Реконструкція да. І так далі, у глибину віків. А в іншій сім’ї, у іншого конкретного чоловіка і його батька, діда, прадіда і всіх чоловічих предків число цих повторень уже інше. Отже, повторення ці є, нічим іншим, як генетич- ними маркерами, і, завдяки порівнянню кількості повторень генетичних маркерів, можна визначити, хто кому родич. Чим більше збігів – тим тіснішими є родинні зв’язки, а чим далі у часі спільний предок, - тим більша кількість му- тацій сталась в його хромосомах, і тим меншою є кількість збігів. Знаючи, хоча б приблизно, періоди повторів мутацій, а обраховано й доведено, що одна така мутація стається десь раз на п’ятнадцять поколінь, отримуємо календар генетичних змін або, якщо хочеш, генетичний годинник. І цей календар працює не тільки у чоловіків. У жінок ознака, що передається від матері до доньки також присутня Але вона знаходиться не в самому ядрі клітини, а в її мітохондріях. Нагадаймо собі, що мітохондрії – це, свого роду, клітинні електростанції, що перетворюють молекули поживних речовин на енергію. Мі- тохондрії ж, наділені особливою ДНК, що відрізняється від ДНК ядра клітини. ЇЇ позначають, як мтДНК. В 2000 році науковий колектив, під керівництвом Алана Вільсона10, оприлюднив висновки багаторічних досліджень зразків генетичних матеріалів, отриманих як від чоловіків, так і жінок всіх рас та з усіх материків. 10 Алан Чарльз Вільсон (Allan Charles Wіlson, ⋆18.10.1934 - †21.07.1991 роки) - професор біохімії університету в Берклі, піонер у використанні молекулярної біо- логії для побудови й вивчення філогенетичних дерев. - 22 -

- II - Науковці отримали змо- гу прослідкувати весь шлях як Y-хромосом, так і мтДНК з глибин часу аж до наших днів. Дякуючи цьому, ста- ло відомим, що жінки світу отримали мтДНК від, всблго лиш, вісімнадцяти прамате- рів, котрих, звісно, охрести- ли доньками Єви. Сама Єва, бабуся усіх сучасних людей, народилась в Африці, і там же провела все своє життя, сто вісімдесят чи може дві- сті тисяч років тому, хоча недавно з’явились дані, які ро- Генетичний Адам. блять нашу Єву молодшою ти- Реконструкція сяч на п’ятдесят років. Усі чоловіки світу, відповідно, дістали свою Y-хромосому від десяти синів Адама, а ті, в свою чергу, від самого Адама, який також був африканцем. То чи не там, бува, в Африці, існував біблійний Едем, куди Господь помістив перших людей, і звідки згодом вигнав їх за непослух? В Біблії ж не вказано, де саме був Едем. Ска- зано тільки, що на сході. Але, якщо б той Едем існував, то, на відміну від біблійних, наші генетичні Адам та Єва не могли б в ньому зустрітись. Вони взагалі не знались, позаяк були розділені в часі тисячоліттями. Праматір людства старша за генетичного прабатька десь так на сімдесят, а може й усі ві- сімдесят тисяч років, себто могла доводитись генетичному Адаму, хіба що прапрабабусею. Та чи означає це, що про- тягом отих шістдесяти-вісімдесяти тисяч років, поки справ- жніх чоловіків ще не було, жінки були вимушені… гм-гм… співжити з мавпами? Ні, не означає. Просто у Y-хромосомного Адама був більш віддалений у часі предок, котрий і передав йому у спадок унікальну Y-хромосому. А от сліди отого першопредка загуби- лись десь у часі. Або вчені їх іще не знайшли. Проте, хай там що, ми уже знаємо, що усі мільярди людей, котрі живуть за- раз на Землі, мають за предків всього лиш десять чоловіків та вісімнадцять жінок. Спробуй-но собі уявити таку невеличку громадку - міський автобус, навіть не в годину пік! Щоправ- да, аби перелічити їх, пальців рук та ніг однієї людини було б таки недостатньо, треба було кликати ще когось на допомогу. - 23 -

- II - Ми навіть можемо собі уявити, як виглядали ці люди. Згідно з висновками генетичних досліджень, генетичні Адам та Єва мали безволосу смагляву (але не темну) шкіру, хви- лясте темне волосся, трохи розкосі карі очі і зріст, лише тро- хи менший, ніж у наших сучасників. І, може, Ти здивуєшся, дізнавшись, що дуже схожі люди досі живуть майже там, де колись з’явилось першолюди. Це люди сан, або, як їх ще до недавніх часів називали європейці, – бушмени. Сан є носіями найдавнішого етнотипу і є найдревнішим народом планети, що дожив до сьогодення без особливих змін. Хоча це не заважає їм бути вельми скром- ними та мирними людьми. А могли б оголосити себе стар- шим братом всіх людей світу, адже вік, коли генетичні шляхи предків народу сан та предків решти людства розійшлись, - це шістдесят тисяч років тому назад, а найстаріші, відомі аналоги інструментів, якими й досі користуються ці люди, з’явились майже сорок п’ять тисяч років тому. Сан невисокі на зріст – не більше ста шістдесяти санти- метрів. Їхня шкіра має червонуватий відтінок і дивну схиль- ність до миттєвого утворення зморшок. Через це тіла, навіть не дуже літніх людей сан, виглядають, як поморщені яблучка. Хоча так буває тільки в часи недоїдання. Обмін речовин їх- нього організму налаштовано на миттєве засвоєння усіх ка- лорій, які тільки потраплять у нього, і на таке ж блискавичне перетворення у підшкірний жир. Тому після ситного обіду шкіра бушменів розгладжується буквально на очах. Ймовір- но, здатність ця виробилась, внаслідок адаптації до життя у пустелі, - коли їжі хронічно не вистачало, організм навчився власне таким чином швиденько громадити енергетичні за- паси. Живуть сан групами, а основу такої громадки складає вільне об’єднання декількох сімейних пар. Вождів у них нема, бо влада їм непотрібна, зате потрібне спілкування з духами, викликання дощу та лікування недуг. Для цього у кожній більшій громаді є знахар, котрий вміє усе це робити. Не можна сказати, що люди сан є прямими предками усіх нас. Просто вони першими з усіх людей вибрали свою власну дорогу, і навіть пройшли цим шляхом доволі далеко. Проте, не настільки далеко, щоб покинути нашу спільну загально- людську прабатьківщину. А природа та клімат змінювались в Африці не так радикально, як в інших куточках планети. Тому, серед усіх народів, люди сан зберегли найбільше рис перших людей. - 24 -

- II - Завдяки спостереженням за людьми сан, та ще дякуючи археології та генетиці, ми уже знаємо дуже багато про своїх предків. Ми знаємо, як вони виглядали, що робили, чим за- ймались і навіть, до певної міри звичайно ж, можемо рекон- струювати пізні етапи антропогенезу, тобто те, що відбува- лось з людьми, коли людьми вони вже стали. Але про те, що діялось раніше ми можемо тільки здогадуватись. У нас далі немає відповіді на запитання чому це сталось? Чому з’яви- лась людина? Зрештою, так само, як і не маємо відповіді на запитання: а навіщо вона з’явилась? Втім, на останнє запитання, схоже, відповів незаслужено забутий, а в Україні і взагалі незнаний, психолог та мисли- тель Андраш Ангял11, який належав до тих нечисленних уче- них, серед яких були такі усім відомі особистості, як Володи- мир Вернадський чи П’єр Тейяр де Шарден12, котрі змогли піднятись над обмеженнями сучасного людського мислення і подивитись на Землю та життя на ній, як на цілісність. А саме Ангялу належить авторство такого, популярного тепер, терміну, як біосфера. Андраш Ангял розглядав еволюцію біосфери, як ціліс- ний процес, в якому усі еволюційні події взаємно пов’язані між собою. Енергія, що рухає еволюцію, в розумінні Ангяла породжується постійною боротьбою двох діаметрально про- тилежних тенденцій: з одного боку, - тенденції організму до пристосування, свого роду злиття з зовнішнім середовищем і, з іншого боку, протилежної тенденції до виділення себе із се- редовища з наступним підкоренням його собі. І цю другу тен- денцію Ангял називав головною. Себто, еволюція, в розумінні Ангяла. - це зовсім не безладний спонтанний процес постійної адаптації, а процес цілеспрямований, процес. у якого є мета і вона, ця мета, полягає в максимальній, за словами Ангяла, автономізації. Щоб добитись гарантій власного виживання, живому організму необхідно стати незалежним, наскільки це можливо, від середовища, котре його оточує, бо саме звідти організм отримує найбільше викликів. Інакше кажучи, - це прагнення до свободи, яке і є рушійною силою еволюції. 11 Андраш Ангял (András Angyal, ⋆1902 - †04.06.1960 роки) - американський пси- хіатр і психолог угорського походження. Розробив теорію універсальної подвій- ності, згідно з якою в особистості людини одночасно існують здоровий та невро- тичний патерни, один з яких, зазвичай, домінує. 12 П’єр Тейяр де Шарден (Pierre Teilhard de Chardin, ⋆01.05.1881 – †10.04.1955 роки) - французький теолог і філософ, священик, один із творців теорії ноосфе- ри. Вніс величезний вклад в палеонтологію, антропологію, філософію і теологію; здійснив своєрідний синтез християнського навчання й теорії космічної еволюції (тейярдизм). - 25 -

- II - І якщо подивитись на еволюцію життя в планетарному масштабі, то важко не визнати слушність аргументів Ангяла. Адже життя на Землі постійно рухалось від простих форм до більш складних, з кожним разом піднімаючи себе на більш високий щабель незалежності від оточення: від одноклітин- них організмів до багатоклітинних, від них – до рослин, від рослин – до тварин. Логічним продовженням цієї лінійки є поява організмів, які, завдяки своєму розуму здатні не тільки пристосуватись майже до будь-яких умов середовища, але й змінювати, згідно до своїх потреб, само середовище. Звичай- но наша людська незалежність від природи є, в великій мірі, ілюзорною, однак, і еволюція ще, однозначно, не досягла сво- єї мети, чи не так? Як казав, уже згадуваний нами автор теорії імпринту, Конрад Лоренц - не варто шукати перехідну ланку між тва- риною та людиною, бо ми її ніколи не знайдемо, тому що самі є цією перехідною ланкою. Свого роду мостом між тваринним берегом буття та якимсь іншим, нам, поки що, незнаним. Ми, сучасні люди, знаходимось десь посередині цієї переправи. Вже не звірі, але ще й не вільний від усіх обмежень, вінець творіння. Еволюція біосфери продовжується і цей процес триватиме далі незалежно від нашої на те волі. Від нас людей залежить тільки одне – з нами він буде продовжуватись чи без нас. Бо, поки що, людина еволюції потрібна, та чи буде так завжди? Нічого ж незмінного у цім світі немає. Давній грецький філософ, котрого звали Гераклітом13, сказав колись, що все рухається й ніщо не залишається на місці, а ще, уподібнюючи все суще плину ріки, він додав, що двічі Тобі не ввійти в ту саму ріку. І це правда. Більше того - так було споконвіку. Навіть тоді, коли не тільки людини, але й життя на Землі ще не було. Спочатку це були астрономічні, тектонічні, кліматичні й інших фактори, створювані самою планетою. Згодом, коли життя уже з’явилось, зміни приско- рились, бо до них долучились чинники самого життя, яке спо- чатку пристосовувалось до факторів, створюваних планетою, а потім і само себе почало підганяти. Причин змінюватись ставало щораз більше – з ускладненням та урізноманітнен- ням форм життя двигун еволюції почав набирати обертів. З появою Людини розумної, з’явились ще й соціальні та еколо- гічні чинники, що не могло не вплинути на хід еволюції. 13 Геракліт Ефеський (Ηράκλειτος ο Εφέσιος, ⋆544 - †483 роки перед Різдвом) - давньогрецький філософ-досократик. Єдиний відомий твір - Про природу. Автор відомих виразів: Усе тече, усе змінюється та Не можна двічі ввійти в одну і ту саму річку. - 26 -

- II - Все це можна порівняти з сеансом одночасної гри в шахи, де гросмейстер-природа грає проти незліченної кіль- кості аматорів, які не дуже-то добре знаються на шахах, але чудово розуміють, що програш у грі є для них рівнозначним смертному вироку. У шахах (як, втім, і у кожній іншій грі) більше шансів має той, хто здатен передбачити ходи супро- тивника і мати донесхочу варіантів відповідей на них. Подіб- не відбувається і у великій грі життя з природою. Чим більше інформації може здобути, засвоїти й обробити той чи інший організм, чим краще він орієнтується в сьогоденні і здатен передбачити майбутнє, тим адекватнішою та доцільнішою буде його поведінка, і тим, вищою ймовірність того, що в умовах змін цей організм виживе. В міру ускладнення форм життя, все важливішу роль в організації поведінки починає відігравати інформація, яку організм отримує і зберігає не в генах, а завдяки пам’яті й досвіду даної особини й запозиченню досвіду їй подібних че- рез навчання, наслідування і нагадування. Уміння здобува- ти, обробляти й зберігати якомога більше інформації стало запорукою виживання, а отже чинником свободи. Саме на цьому шляху до звільнення відбувається становлення свідо- мості, а потім і розуму. Адже свідомість – це здатність до не- генетичного, і, при цьому, немеханічного, активного, вибір- кового засвоєння інформації, а розум – її вища форма, коли здатність до фіксації досвіду доповнюється здатністю до мислення. Люди стали розумними не тому, що дуже захотіли таким стати, а тому, що без розуму не змогли б вижити. Проте, всьому є своя ціна. Здатність пам’ятати, мислити, проникати в уяві в минуле й майбутнє, що відрізняє людину від всіх інших живих істот, чинить нас не тільки могутніми, але й безпомічними, не тільки щасливими, але й глибоко не- щасними. Платою за розум стали емоції – болісне усвідом- лення власної минущості, муки совісті, тривога за майбутнє, страх за близьких та інші душевні муки, невідомі нормаль- ним тваринам – їм жити простіше, аніж нам. Коли почався процес олюднення наш мавпоподібний предок про все це не відав. Не вистачало йому розуму, для цього. І тут мимоволі усвідомлюєш значення слів поета про те, що горе від розуму, чи не так? Та, хай там що, не відаючи, що його чекає в майбутньо- му, пішак з другого ряду шахівниці рушив до її протилежного краю. Там були неймовірні можливості, які він врешті здобув і якими зараз послуговується. - 27 -

- II - Однак, про те, як він туди добрався, на які саме клітинки шахівниці рука еволюції його переставляла і чому інші, наба- гато сильніші фігури, цього пішака не знищили, ми, поки що, можемо тільки здогадуватись. І не варто зараз посилатись на шкільні підручники, де чітко прописано, що мавпи, чи то пак наші мавпоподібні предки, жили собі колись у вологих афри- канських джунглях. Було це, нібито, десь із десять, може дванадцять міль- йонів років тому. Жилось їм добре. Фруктів було вдосталь, а ворогів обмаль, і більш нічого для щастя вони не потребу- вали. Та згодом клімат на планеті змінився, стало холодніше і сухіше, і джунглі стали висихати – фруктів стало мало, а ворогів багато. Мавпам, чи, будемо дипломатичними, подіб- ним до мавп предкам, ніде було жити і вони вимушені були переселитись у степ, або, по-африканськи, у савану. Там, у степу, вони скинули своє хутро, начебто для того, щоб не пе- регріватись на сонці, встали на задні лапи (тепер уже ноги), щоб здалека бачити ворогів, навчились говорити, щоб про ворогів повідомляти родичів, і взяли у передні лапи (тепер уже руки) дрючки та каміння, щоб від недругів відбиватись. А щоб мати силу все це робити, почали жерти м’ясо, бо де ж у степу візьмуться фрукти та ягоди? І все це, разом узяте, перетворило їх на людей. Виглядає це логічно й розумно… з точки зору сучасної людини. Але з точки зору гіпотетичного мавпячого предка це зовсім не пояснює, чому ж це його так припекло ставати лю- диною. Джунглі в Африці так і не висохли, і в них досі живуть собі дикі та вільні шимпанзе з горилами. І якби не докучли- ві люди, то жилось би їм весело, сито й щасливо, бо їжі ви- стачає, а ворогів обмаль. А в степу африканському кочують інші мавпячі племена – бабуїни з павіанами. І також, якби не людина, то почували б вони себе привільно. Не скидаючи з себе хутра, не встаючи на задні лапи і не хапаючи передні- ми дрючків та камінців. Та й бігати на задніх лапах не так- то просто. Людська хода – це далеко не найшвидший спосіб пересування. Енергії, при цьому, марнується незміряно, а користі… Навіть найхирлявіший лев легко дожене чемпіона світу з бігу. І з’їсть, якщо голодний. Дрючки та камінці тако- го лева тільки б розсмішили, якби лев, звісно, умів сміятись. Єдиний порятунок – це видертись на дерево, якщо у степу таке трапиться. Тоді дозволимо собі спитатись: а якого біса було з того дерева злазити, якщо там і їжа, і безпека? - 28 -

- II - Мова й свідомість? Згуртованість та колективна під- тримка? Ці, чисто людські якості, звичайно ж дають вели- чезні переваги у боротьбі за виживання. Однак, для їх появи потрібен час. А, враховуючи швидкість виникнення та за- кріплення групових навичок у сучасних приматів, для цього потрібен був час життя багатьох поколінь. Часу ж цього у без- захисної голої двоногої мавпи не було аніскілечки. Перш, ніж вона навчилась б захищати себе по-людськи, її б просто з’їли. Якщо звичайно не допустити, що мова та усвідомлення самого себе, а також інші чисто людські властивості, що дали можливість пралюдям вижити і стати людьми, сформувались не так і не там, як описано це в шкільних підручниках. Та ще й, при цьому, мусимо прийняти до уваги, що при всій своїй генетичній схожості із приматами, а генетична різниця між нами й ними – це всього лиш двісті двадцять три гени, в фізіології людини є риси абсолютно непритаманні приматам і сухопутним тваринам взагалі. Насамперед – це специфічна будова горла, яка, хоч і справляє нам певні труднощі (не можемо ж ми, одночасно, дихати й ковтати, а тому часом ризикуємо, часом, подави- тись), зате дає нам можливість робити те, чого не можуть інші примати, а саме - говорити. Але пращури людей, оті, які не були ще людьми, говорити не вміли. То навіщо їм це здалось? Істотам, для яких вода є домом, така будова горла дає можливість пірнати, затримуючи подих. Але навіщо це сухо- дільним істотам? Бо, згідно з істиною шкільних підручників, наші пращури скакали собі по гіллю дерев, а не хлюпались у воді, чи не так? Та й чому в усіх наших найближчих родичів (отих, з якими у нас спільні дев’яносто вісім відсотків генів) такого чудового горла немає? А ще, наша безволоса шкіра, яка не дає жодних пере- ваг у степу, а тільки наражає на ризик зневоднення та со- нячних ударів. Позаяк хутро, - це зовсім не грілка, а термос, що створює повітряну прокладку і, в такий спосіб, підтримує (звичайно в певних межах) температуру тіла його власника, а тому ефективно діє тільки в повітрі. В усіх водяних тварин шерсть або дуже коротка, або її взагалі немає і її функцію виконує підшкірна жирова про- кладка. До речі у людини, навіть у найбільш тренованих спортсменів, підшкірного жиру набагато більше, аніж у тих таки шимпанзе з горилами. То чому ми такі? Говіркі, двоногі, безволосі, і… розумні? - 29 -

- III - РОЗДІЛ III Якщо не Дарвін, то хто? Звідки взялись двісті двадцять три гени, що чинять нас людьми? Нібірійські колонізатори та шахтарі-австра- лопітеки: чи можливо це? Деволюція проти еволюції. Заборонена археологія: незручні артефакти. Куди ми рухаємось: від тварини до людини чи навпаки? В шкільних підручниках відповідей на це запитання Ти не знайдеш. А якщо абстрагуватись від усіх аксіом науки, то можна навіть допустити, що ми, люди, є наслідком гене- тичної інженерії, коли в геном кількох видів людиноподібних мавп було вшито додаткові двісті двадцять три гени, які саме визначають будову горла, голу шкіру, прямоходіння, конфі- гурації нейронних мереж і всі інші чисто людські риси. Після цієї операції нас покинули напризволяще, себто дозволили змагатись із середовищем і в конкурентній боротьбі між ви- дами. Хто кращий – той і виживе! Але ким тоді могли б бути ті генні інженери, які переробляли мавп на людей? Американський письменник Зехарія Сітчін14 до останніх своїх днів невтомно твердив, що сучасна людина створена вихідцями з іншої планети і навіть знав, як саме це сталось. Сенс його теорії походження людини полягає у наступному: у Сонячній системі існує ще одна планета, яка у текстах ста- родавніх шумерів називається Нібіру і з’являється поблизу Сонця один раз за майже чотири тисячі років. Під час однієї такої появи, прибульці з Нібіру висадились на Землі, набу- дували тут шахт і почали колонізацію планети. Та праця для нібірян виявилась заважкою. Шахтарі-нібірійці збунтувались і тоді їхні менеджери вирішили, що доцільніше було б вико- ристовувати тубільців. А що ті були дикими і не піддавались навчанню, їх трохи… гм… модифікували. Себто, із цієї теорії випливає, що ми, люди, не тільки онуки мавп, раби інопла- нетян, а ще й генетично модифіковані організми. ГМО, ко- ротше кажучи. Відповідно до гіпотези Сітчіна та його послі- довників, новостворені люди одразу обожнили свої творців, а ті, в свою чергу, навіщось змусили будувати їх платформи в Баальбеку15, єгипетські піраміди і шумерські міста. Працюю- чи, люди вчились у небожителів і набирались розуму. 14 Зехарія Сітчін (Zecharia Sitchin, ⋆11.07.1920 - †09.10.2010 роки) - американ- ський письменник, прихильник і популяризатор теорії палеоконтактів та інопла- нетного походження людини. 15 Баальбекська тераса - руїни стародавніх циклопічних споруд у місті Баальбек в долині Бекаа (Ліван), поблизу підніжжя Антиліванських гір. Спосіб будівництва тераси до сьогодні залишається нез’ясованим. - 30 -

- III - Натомість інопланетяни побили між собою горщики і знищили один одного в ядерній війні. Людям, що вижили в цій катастрофі, дістався на дурняк увесь спадок по інопла- нетянах з якого і постала цивілізація. І всю цю, м’яко кажу- чи, дивну гіпотезу Зехарія Сітчін обґрунтовує численними і доволі серйозними аргументами, яких він назбирав чималу кількість. А диму, як відомо, без вогню не буває… Однак, проблемою Сітчіна та й багатьох інших єретичних (і неєретичних теж) учених є те, що демонструючи факти, які не вкладаються в офіційно апробовані наукові теорії, вони беруться трактувати їх з точки зору панівних соціальних про- грам, цінностей та установок сучасної людини. Інопланетні колонізатори-імперіалісти, бунти шахтарів, експлуатація ди- ких та наївних тубільців, міжусобні війни із застосуванням ядерної зброї і так далі. Тобто, і на превеликий жаль, саме так, як, вірогідно, вчинили б на іншій планеті люди, якби звичайно мали таку можливість. Ми не можемо (або й не хочемо?) визнати, що предки наші мали інакші, часом діаметрально відмінні від наших, погляди на себе і на життя в цілому. Та й мислили вони зов- сім інакше. Не кажучи вже про інопланетне мислення, про яке ми взагалі нічого не знаємо, однак, узурпуємо собі право вважати, що інопланетяни – це майже ми, тільки трохи більш технічно оснащені. При цьому, звичайно ж, вважаючи свої власні технічні здобутки вершиною всього. Згадаймо Еріха фон Денікена16, який одразу після перших вдалих космічних польотів, у своїх Спогадах про майбутнє почав переконува- ти публіку, що малюнки древніх людей, – це, насправді, ма- люнки космічних кораблів, бо малюнки ці чимсь нагадують зображення тодішніх космічних ракет. Але ні фон Денікен, ні його читачі не завдали собі зусиль подумати про те, що сучасні космічні кораблі і до Місяця долітають ледве-ледве, а будь-які міжгалактичні польоти їм узагалі не під силу. Приблизно так само справа мається і з теорією штучного походження людини. Тільки-но ми відкрили для себе, поки що тільки в першому наближенні, генну інженерію, як одразу оголосили себе її продуктом. Переоцінюючи власну техноло- гічність та якість знань, якими володіє сучасна людина, ми абсолютно недооцінюємо творчі здатності своїх предків. Бо що-що, а єгипетські піраміди, чи гігантські платформи Ба- альбеку будували таки люди, а зовсім не гіпотетичні інопла- нетяни. 16 Еріх фон Денікен (Erіch von Dänіken, ⋆14.04.1935 рік) - швейцарський пись- менник і кінорежисер, один з найвідоміших ідеологів теорії палеоконтактів. - 31 -

- III - А те що, у наших предків не було підйомних кранів зов- сім не означає, що у них не було мізків, які б не вимислили інших способів переміщення тягарів. Та про це ми ще пого- воримо у наступних наших книжках. Аргументом проти теорії Сітчина є також час, який по- трібен для змін. Ми ще не можемо пояснити, звідки у про- толюдей з’явилось горло, одразу пристосоване до мовлення і чому з них злізла шерсть, залишивши беззахисною їхню ніж- ну шкіру, але з усією впевненістю можемо сказати (і цьому є маса археологічних підтверджень), що процес еволюції лю- дини розтягнувся на мільйони років. З точку зору геологічної історії це дуже швидко, але скільки ж терпіння мусили мати оті нібірійці, аби чекати мільйони років, поки продукт їхньо- го виробництва дозріє і порозумнішає принаймні для того, щоб узяти в руки кайло. Втім, є й інша, цілком протилежна думка, щодо похо- дження людини. Дарвінівська теорія та теорії позаземного чи штучного походження розумного життя все-таки сходяться на тому, що людина еволюціює, себто розвивається і цей рух приносить їй користь, тобто, умовно кажучи, людина руха- ється вперед і вверх, і вершина у нас ще далеко попереду. Але ж так само можна допустити, що ми, люди, вже давним-дав- но минули вершину свого розвитку і тепер, щораз швидше та стрімкіше, скочуємось вниз, переживаючи не еволюцію, а, навпаки, деволюцію? Власне про це, тільки своїми словами, намагались сказати у свій час чимало духовних лідерів люд- ства. Американський археолог Майкл Кремо17 також долучив свій голос до цього хору критиків невпинного прогресу. І, на- віть, був почутий. Вільям Гоуеллс18, один з провідних антропологів світу в листі до Майкла Кремо написав: Визнання того, що сучасна людина відбулась набагато раніше, коли, по суті, навіть не існувало найпростіших приматів, які могли б стати її пред- ками, здатне похитнути не тільки устояні погляди. Воно здатне похитнути саму теорію еволюції. Альтернативна гіпотеза повинна мати на увазі певний процес, що не впису- ється в рамки теорії еволюції, як ми її знаємо сьогодні, і тут, на мій погляд, потрібні будуть пояснення. 17 Майкл Кремо (Mіchael A. Cremo, Drutakarmā Dāsa, ⋆15.07.1948 рік) - американ- ський письменник і дослідник, один з найбільш відомих пропагандистів ведич- ного креаціонізму. 18 Вільям Вайт Гоуеллс (William White Howells, ⋆27.11.1908 – †20.12.2005 роки) - професор антропології Гарвардського університету. Його вкладом в сучасну ан- тропологію є систематизація доказової бази єдності виду Homo sapiens. - 32 -

- III - Свої пояснення Майкл Кремо надав у книзі Заборонена археологія: невідома історія людства (Forbіdden Archeology: The Hіdden Hіstory of the Human Race) яку він створив у співдружності з Річардом Томпсоном19. Приведемо деякі з них: 1830 року в кар’єрі неподалік від Норрістауна (Nor- ristown, Пенсільванія, США) було виявлено масивний марму- ровий блок з різьбленнями, що нагадували букви. Цей марму- ровий блок був піднято із глибини в двадцять метрів. Мармур у Норрістаунських кар’єрах має вік приблизно п’ятсот-шіст- сот мільйонів років. Двадцять другого червня 1844 року лондонська газета Tіmes повідомила: Робітники, найняті добувати камінь на березі Твіду20 у чверті милі від місцевості Резерфорд-Мілл, ви- явили кілька днів назад золоту нитку, умуровану в кам’яну брилу, що залягала на глибині восьми футів. Камінь, в якій знаходилась золота нитка відносився до раннього кам’янову- гільного періоду (триста п’ятдесят мільйонів років тому). Того ж року сер Девід Брюстер21 повідомив про знахід- ку цвяха всередині брили піщаника з каменоломень Кінгуді (Kingoodie, Шотландія). У своїй доповіді Британській асоціа- ції наукового прогресу Брюстер писав: Порода в каменолом- нях Кінгуді складається з переміжних шарів твердого каме- ню і м’якої глинистої речовини, відомої як тіль, або валунна глина, причому товщина кам’яних пластів коливається від шести дюймів до шести футів. Товщина плити, в якій знай- дений цвях, дорівнювала дев’яти дюймам. При очищенні шор- сткою поверхні плити для подальшого її шліфування вияви- лося вістря цвяха (густо вкритого іржею), яке, приблизно на півдюйма, проникло в шар тілю. Сам цвях розташовувався горизонтально на кам’яній поверхні, а його голівка вдавалась в шар каменю приблизно на дюйм. 1871 року, в штаті Іллінойс, під час буріння свердловини на глибині в тридцять п’ять метрів, виявлено кілька речей, зроблених людиною. Однією з них була мідна монета. Згідно оцінок геологів, породи, де було знайдено артефакти, сфор- мувались приблизно чотириста тисяч років тому. 19 Річард Леслі Томпсон (Rіchard Leslіe Thompson, Saddaputa Dasa, ⋆04.02.1947 - †18.09.2008 роки) - американський математик і письменник, займався пробле- мами співвідношення ведичного й наукового підходів. 20 Твід (Rіver Tweed) - ріка, що протікає в прикордонному районі між Англією й Шотландією і є у нижній своїй течії адміністративним кордоном між ними. 21 Сер Дейвід Брюстер (Sіr Davіd Brewster, ⋆11.12.1781 - †10.02.1868 роки) - шот- ландський фізик. Спеціалізувався на вивченні оптичних явищ, насамперед спек- тральних і поляризаційних. В 1816 році винайшов калейдоскоп. - 33 -

- III - 1889 року в Нампі (Nampa, штат Айдахо, США) із сверд- ловини, глибиною в дев’яносто метрів, було піднято різьблену фігурку, що зображує людину. Вік порід, де цю знахідку було зроблено, понад два мільйони років. Одинадцятого червня 1891 року газета The Morrіsonvіlle Tіmes (США, штат Іллінойс) написала про знайдений в роз- колотій брилі вугілля золотий ланцюжок довжиною двадцять п’ять сантиметрів. За даними геологічної служби штату Іллі- нойс, вік вугільного шару, у якому було знайдено ланцюжок, оцінюється в триста мільйонів років. В червні 1968 року Вільям Майстер (Wіllіam J. Meіster), кресляр за фахом та колекціонер трилобітів22 за покликан- ням, повідомив про відбиток сліду взутої ноги, виявлений в нашаруванні сланцевої глини неподалік від Антилоп Спрінгс (Antelope Springs, штат Юта, США). Людина, що залишила цей слід, не просто йшла узбережжям моря, всіяному три- лобітами. Вона ще й наступила й розчавила одного із них. І зробила це правою ногою, що чітко видно з того, як зносився каблук взуття. А останні трилобіти вимерли десь із двісті сім- десят мільйонів років тому. Впродовж декількох останніх десятиліть поблизу містеч- ка Оттосдаль (Ottosdal, Північно-західна провінція, Південна Африка) гірники знаходять сотні металевих кульок із однією, двома або трьома паралельними насічками, що оперізують їх посередині. Знаходять ці кульки в покладах мінералу класу силікатів, який називають пірофілітом. Вік цих покладів біля трьох мільярдів років. Фактів, приведених в книзі Майкла Кремо та Річарда Томпсона, занадто багато (майже дві з половиною сотні), щоб ігнорувати їх, хоча автори у своїй книзі скаржаться на те, що наукова спільнота з усіх сил намагається чинити власне це, тобто, замовчувати і вдавати, що нічого особливого не ста- лось. Зрештою, і Кремо і Томпсон не приховують, що чудово розуміють причину намагання наукової спільноти приховати певні факти. У своїй другій книзі Деволюція людини: Ведична альтернатива теорії Дарвіна Кремо пише: Ми не розвину- лись з матерії; навпаки, ми деволюціонували, тобто, зійшли з рівня чистої свідомості. Початково ми являли собою част- ки чистої свідомості, що перебували у гармонії з вищою свідо- містю. Себто, деволюція за Майклом Кремо трохи схожа, як не дивно, на еволюцію Чарльза Дарвіна – тільки от напрямки у них різні. 22 Трилобіти (Trilobita) - клас вимерлих морських членистоногих, що мав велике значення для палеозойської фауни земної кулі. - 34 -

- IV- За Дарвіном ми еволюціюємо від тварини до розумної істоти, а у розумінні Майкла Кремо – деградуємо від чистої свідомості до тваринного рівня, тобто, еволюціюємо в зво- ротньому напрямку. Але якщо визнати це, то тоді слід визнати і те, що в прогресі, яким так пишається сучасна наука, немає нічого доброго, а, скоріше, навпаки, - це шлях, що веде нас не до більшого розуму, а до отупіння та, врешті-решт, остаточного озвіріння. А є й інші – компромісні, чи може гібридні теорії, які стверджують, що фази еволюції та деволюції, як коливан- ня маятника змінюють одна одну, змушуючи людства то роз- виватись, то деградувати. Можна б, звичайно, знайти сотні аргументів і за і проти кожної з цих теорій. Але навіщо це ро- бити, якщо ні теорія деволюції Кремо, ні маятникова теорія не пояснюють механізму появи розумного життя, просто від- суваючи цю подію у часі, а теорія Сітчина – ще й у просторі. Тому не будемо відкидати жодної із теорій тільки тому, що, як казав герой одного з оповідань Чехова, цього не може бути, позаяк не може бути ніколи23. Все може бути. І, мож- ливо, в чомусь-таки Зехарія Сітчин і мав слушність. Бо якщо спробувати реконструювати найбільш ранній етап антропо- генезу, взявши до уваги оті чудні аномалії людської природи, про які ми говорили вище, то виглядатиме він більш ніж див- но. Так, наче якесь сила навмисне створила достатньо ізольо- ване та захищене, але не позбавлене викликів середовище – таку собі гігантську теплицю чи, може, лабораторію, наче спеціально призначену для вирощування розумних істот та експериментів з ними. Заглянемо ж і ми у цю лабораторію. РОЗДІЛ IV Східна Африка тепер і колись. Велика Африканська Рифтова Долина – колиска чи лабораторія людинотворення? Земноводнодеревне жит- тя: що для нього потрібне, а що є зайвим? Чому, щоб стати розум- ним треба залишатись дитиною? Незбагненне чудо неотенії. Інфор- маційний голод: чинник чи наслідок олюднення? Перенесемось, в уяві, з України у східну Африку. А саме в місцину, яка називається Афар. Зараз – це один із районів Ефіопії, що знаходиться на кордоні з Еритреєю та Джибуті і є глибокою та пустельною западиною. 23 Лист до вченого сусіда - перше надруковане оповідання Антона Павловича Чехова. Гумористична розповідь у формі листа сільського поміщика своєму ново- му сусідові-професорові. - 35 -

- IV - Глибина депресії Афар - понад сто п’ятдесят метрів ниж- че рівня моря, а стовпчик термометра тут не опускається нижче двадцяти п’яти градусів і, при цьому, опадів випадає десь із два сантиметри за рік. Одним словом голо, пусто і го- лодно. Афар – це північна околиця так званої Великої рифто- вої долини (або, інакше, Великого Африканського розлому), яка простягнулась більш ніж на шість тисяч кілометрів від північної Сирії аж до центрального Мозамбіку. Рифт, нагадаємо собі, - це гігантський рів, глибиною від кількох сотень до тисячі метрів і завширшки десь біля сотні кілометрів. З’явився цей рів, внаслідок лобового зіткнення двох тектонічних плит – африканської та аравійської. Ста- лось це дуже давно і тоді тут було повно діючих вулканів. В наш час вулкани пригасли, але ще й зараз Велика рифтова долина є зоною підвищеної тектонічної активності – земле- труси тут мало не побутове явище, на яке місцеві мешканці майже не звертають уваги. Так само, як не звертають уваги на підвищений радіоактивний фон, який тут постійно при- сутній. Цей фон не є критичним, він не є шкідливим, вреш- ті-решт це не чорнобильська зона, але на здоров’я все-таки впливає, прискорюючи генні мутації та збільшуючи їх кіль- кість. Запам’ятаємо цей факт. І якщо підвищене радіоактивне тло тут існувало завж- ди, то голо, пусто й голодно тут стало не відразу. Десь біля семи-восьми мільйонів років тому північні ділянки Великої рифтової долини, саме там, де тепер знаходиться Афар, були квітучими й мальовничими - розсипи великих та малих, але неглибоких озер з теплою прісною водою, довкола яких росли вічнозелені джунглі. А що з усіх сторін цей райський куточок був оточений високими та стрімкими горами, дістатись туди було непросто. Усім істотам, які тут жили, це запевняло від- носну безпеку. Принаймні від вторгнення непрошених гостей. Тобто долина Афар та околиці була, на той час, замкнутою екологічною системою. На додаток, тут був чудовий мікроклі- мат теплої вічної весни та невичерпні запаси їжі. Такий собі доісторичний загублений світ або, точніше, справжній Едем. Цілком не виключено, що спогади про цей райський куточок переформатувались потім у наші легенди про втрачений рай. У цьому окремішньому раю жили різні тварини. І серед них - істоти, наділені чималою кмітливістю, які втямили, що їжу можна знаходити не тільки на деревах, але й у воді. Ці істоти зуміли навчитись злазити з дерев та бродити по пляжах (і на- віть заходити в воду), шукаючи молюсків і рибок. - 36 -

- IV - Втім, спочатку, коли наші істоти ще жили винятково на гілках дерев, вони живились тільки тим, що мали змогу там знайти - рослинне меню, часом (але не надто часто) збагаче- не яйцями, термітами чи, навіть, дрібними теплокровними істотами. Так зараз харчуються дикі шимпанзе. Однак, у воді були безпечніше, тут можна було рятувати своє життя від хи- жаків, бо ще й нині африканські кішки недолюблюють воду. Тому, перебуваючи досить часто у воді, наші розумні істоти зметикували, що час очікування, поки злий леопард піде собі геть, можна згаяти з користю для себе і перекусити дарами моря (чи то пак озера). Стоячи на двох ногах, зайти у воду можна значно далі, аніж рачки. Виявилось, що прямоходіння – це вкрай корисна навичка для життя на мілководді: так, щоб одночасно мати можливість бачити все, що відбувається у тебе під ногами, довкола тебе і над твоєю головою. Зробити це було не важко, бо питома вага тіла більшості ссавців май- же така, як і питома вага води (коли вдихаємо трохи мен- ша одиниці, а коли видихаємо – трохи більша) і, пірнувши у воду, тіло втрачає майже всю вагу. Воно важить стільки, скільки важать ті частини тіла, що перебувають над водою, - приблизно чотири кілограми. Завдяки цьому дуже швидко почав розпрямлятись хребет істоти, а суглоби рук та ніг ста- вали більш гнучкими та рухомими. Проте цілком перетворитись на водяних жителів наші розумники не могли, бо у воді існували свої небезпеки – кро- кодили, наприклад, від яких доводилося втікати на дерева. Швидкість, з якою істота могла це вчинити, запевняла їй ви- живання, тому змінювався плечовий пояс, піднімаючи руки вверх і роблячи зап’ястя гнучкими, а долоні та пальці – чі- пкими. Середовищем буття нашої істоти стали прибережні пля- жі, мілководдя й довколишні дерева. Там була їжа, і там був порятунок від любителів поласувати свіжиною. Звичка до підводного полювання змінила дихальне горло і ці зміни були вкрай важливими. Спочатку вони дали змогу нашим істотам за власним бажанням затримувати подих, а їхнім далеким нащадками - говорити. Перебудова дихального апарату ви- кликала зміну налаштувань центрів мозку лівої півкулі, які керують диханням, перемкнувши їх у напівавтоматичний режим та підвищивши їх складність. Щільне хутро у воді не- потрібне, оскільки обтяжує рухи. І наша істота поступово від нього звільнилась. А от густа шапка волосся на голові, – це, хоч якийсь, але захист від палючого африканського сонця. - 37 -

- IV - Спосіб життя, одночасно на землі, в воді і на деревах, вимагав кмітливості – в кожній окремій ситуації слід було ви- бирати куди втікати – дертись на дерево чи плигати у воду, і помилковий вибір міг стати останнім. Кмітливість росла, бо причин для її зростання було більш ніж достатньо - від неї за- лежало виживання виду, і тому вона закріплювалась в генах і передавалась від покоління до покоління. Виживали вже не ті, що вміли швидше за інших бігати, а ті, що вміли і непога- но бігати і швидко приймати вірні рішення. Світ для випрям- леної істоти став інакшим, ніж для істоти на чотирьох ногах, і органи чуття змінились. Очі й вуха стали важливішими від носа. Пряма постава і нові способи доступу інформації дава- ли переваги, але потребували для себе додаткової енергії. Необхідність в більшій кількості енергії заохочувала все- їдність, себто можливість, з однаковою користю для себе, споживати як вуглеводну, так і білкову їжу. Біохімія орга- нізму ставала гнучкішою і вчилась легко переналаштовува- тись на різні типи їжі, що теж сприяло виживанню. Істота уже могла не тільки успішно боронитись від тих, хто був від неї сильнішим, але й з’їсти кожного, хто був слабшим. А та- ких ставало усе більше і це, у свою чергу, сприяло розвитку ловецьких навичок. Виявилось, що легше відкривати стулки мушель зі смачними молюсками, коли великий палець долоні протиставлено чотирьом іншим. А якщо вже на те пішло, ще простіше не мучитися, відкриваючи стулки, а просто розби- ти їх каменюкою. Або досягти палицею стиглий плід, що ви- ріс зависоко. Або шпурнути каменем в шаблезубого тигра24. І щоб було ще дошкульніше загострити камінь. Чи палицю. Чи, навіть, з’єднати їх разом. Тому ніхто з сусідів істоти схамену- тись не встиг, як на їхніх очах постав справжній цар гори (чи то озера?), який видерся на саму верхівку локальної харчової піраміди, нахабно зайнявши трон. Для будь-якого іншого створіння це був би нечуваний успіх, але новоявленому царю цього вже було замало. Істо- ти училися швидко, бо викликів в навколишньому світі було донесхочу. І вони, ці виклики, були, як у добре складеній навчальній програмі, – різноманітними але не надмірними. Наче зумисне максимально корисними для швидкої і безпеч- ної еволюції. Чи може таки зумисне? 24 Шаблезубі кішки (Machaіrodontіnae) - вимерла підродина котячих. Завдячу- ють своєю назвою дуже довгим вигнутим іклам, що досягали в деяких видів двад- цяти сантиметрів. Назва шаблезубі тигри вводить в оману - результати аналізу ДНК показують, що підродина Machaіrodontіnae відділилась від ранніх предків су- часних котів і не пов’язана з будь-якими з нині існуючих представників котячих. - 38 -

- IV - Як би там не було, по- треба в постійному творенні й закріпленні все нових і но- вих навичок стала збільшу- вати тканину мозку, а з ним і кістки черепа. Випрямлена постава та двонога хода, ви- давалося б, заважала цьому, оскільки зміни костей тазо- вого поясу вели до того, що самиці істот не могли народ- жувати головастих дитин- чат. Але природа віднайшла геніальне вирішення цього протиріччя – діти стали при- ходити на світ недоношени- ми, а природа навчила мам піклуватись про своїх дітей набагато довше і краще, ніж це діється у звичайних тва- рин. Щоправда діти втрати- Гіпотетичний прапредок людини ли змогу самим триматись за шерсть матерів через її брак, і їх довелось носити на руках. Це збільшувало силу та спритність рук. І не тільки. Турбота про дітей віднімала багато часу у матерів, і вони не могли подбати про себе. Отже, слід було їм помагати, бо брак такої допомоги призвів би до загибелі виду. Як наслі- док - звичка до взаємодопомоги стала ще однією обов’язко- вою рисою цих непересічних істот. На додачу, прапрапредки людини, бо саме про них (а про кого ж іншого?) ми зараз говоримо, мали вдосталь часу, який не треба було марнувати на пошуки їжі та виживання. Що вони з цим часом робили? Напевне не чухались і не спали. Точніше не тільки чухались, і не тільки спали. Гра була їхнім основним заняттям. А гра – це природний спосіб навчання, до речі, набагато ефективніший, аніж наше сучасне шкільне навчання. Всі молоді тварини люблять ба- витись, щоправда тільки до певного часу. Коли тварина стає дорослою, себто досягає статевої зрілості, час забав для неї закінчується. Для створіння ж, про яке ми ведемо мову, природа чо- мусь зробила виняток – їхній час забав розтягувався на все життя. - 39 -

- IV - Чому так сталось, ми не знаємо. Чи то достаток їжі, чи почуття безпеки, чи може вплив підвищеного радіоактивного фону рифтової долини? Подіяти могли всі ці чинники. Так само, зрештою, як і щось цілком нам невідоме. Тим не менш, факт залишається фактом – прапредки людини все своє жит- тя психологічно залишались дітьми. І це відіграло ключову роль у становлення людини. Не хочеться зачіпати дражливої теми нашої схожості з мавпами, але давно помічено, що ми, люди, більш подібні до дитинчат мавп аніж до дорослих звірів. І схожість ця сто- сується не тільки фізичного вигляду, скільки психічних рис. Однією з таких рис, є наша людська здатність проявляти в зрілому віці і в стосунку до дорослих осіб одного з нами виду стиль відносин, який у інших тварин присутній тільки в сто- сунках між матір’ю та її дітьми. Можливо, ця риса вироби- лась у пралюдей, як елемент сексуальної поведінки, оскільки до особин, трохи схожих на дітей, їх шлюбні партнери від- чували більш ніжні почуття. Жіночі (читай дитячі) сльози є одним із складників того клею, яким, іноді, склеюються доку- пи розбиті серця та безвідмовним інструментом, яким вміло користуються жінки для маніпуляцій чоловіками. А плач – це ж ніщо інше, як дитяча рефлекторна відповідь на стрес, бо як інакше, немовля, яке не вміє говорити, може дати знати дорослим, що йому голодно, холодно або страшно? Людські дитинчата ж, на відміну від дитинчат інших тварин, народ- жуються абсолютно безпомічними і єдиний їх спосіб спілку- вання зі світом – це плач. І дуже ймовірно, що цей плач, чи точніше реакція на нього, стала однією із багатьох рушійних сил розвитку мозку. Науковці Рочерстерського університету у США дійшли висновку що догляд за дітьми став для пралюдей значимим стимулом для збільшення розмірів мозку. Вчені проаналізува- ли, як співвідноситься час припинення грудного годування у приматів з різним рівнем розвитку інтелекту. На основі отри- маних даних вчені показали, що потреба догляду за дітками ввімкнула у предків позитивний зворотний зв’язок і змусила батьків безпомічних нащадків самим набиратись розуму. Наша теорія пояснює, чому примати розвинули інте- лект, а динозаври, яких спіткали ті ж виклики довкілля, але які мали більше часу для розвитку, - цього не змогли вчини- ти. Динозаври розвивались в яйцях, тому в них не спостері- галося зв’язку між інтелектом і незрілістю при народженні, - зауважує один з авторів дослідження. - 40 -

- IV - Можна було б, звичайно ж, подискутувати відносно кате- горичності цього твердження, однак, заперечувати той факт, що сімейні стосунки для людини є вкрай важливим чинни- ком ми заперечити не можемо. Логічно було б допустити, що сповільнення розвитку мозку, необхідне для того, щоб люд- ська дитина народжувалась, хоч і недоношеною та безпоміч- ною, але живою та здоровою, потягне за собою і сповільнення розвитку організму в цілому. Хоча ми поки ще мало знаємо про генетичні механізми регуляції темпів розвитку (зокрема, невідомо, як саме відмірює час єдиний онтогенетичний го- динник організму і як він взаємодіє з різними молекулярни- ми системами на різних етапах), більш-менш очевидно, що тайминг розвитку різних підсистем організму й етапів он- тогенезу - якщо не всіх, то хоча б більшості - повинен бути взаємозалежним. Тому вповільнення одних процесів повин- но автоматично викликати вповільнення інших. Так воно й сталось. Учені називають збереження дитячих ознак у зрілому віці – неотенією. Порівняння характеру вікових змін процесу використан- ня спадкової інформації генів для синтезу білків чи РНК (так звана експресія) багатьох ключових генів, пов’язаних з роз- витком нової кори головного мозку й пластичністю синапсів у людини й близьких нам приматів привело дослідників до висновку про так звану транскрипційну неотенію людського мозку. На молекулярному й клітинному рівні розвиток пра- людського мозку виявився сильно розтягнутим у часі в по- рівнянні із, хоча б тими ж таки, шимпанзе. Це, в свою чергу, привело до розтягнення в часі періоду росту та розвитку моз- ку, себто, кажучи інакше - створює набагато більше можли- востей для творення і змінення нейронних мереж людського мозку, у порівнянні з мозком тварини. Ми маємо більше часу для творення нових навичок та закріплення й модифікації уже існуючих. Ми можемо довше і краще вчитись. Сповільнений розвиток мозку і закріплення цього впо- вільнення в геномі, у випадку людини призвів до загального вповільнення онтогенезу й продовженню життя. Адже ста- ріння - закономірний етап життєвого циклу, який залежить від генів і запрограмований у геномі точно так само, як і інші онтогенетичні процеси. У випадку людини природний добір став працювати на продовження довговічності. А довгий вік – це життєвий дос- від, який можна і треба передавати молодшим поколінням. - 41 -

-V- В результаті в пралюдському суспільстві ставав все більш важливим негенетичний переказ інформації, себто досвіду виживання, яким володіли старші покоління. Про це свід- чить хоча б той факт, що здатність до активного життя збері- гається у людей, на відміну від інших ссавців, ще довго після згасання репродуктивних функцій. Ба більше, у нас, людей, дитяча допитливість, властива всім молодим теплокровним тваринам, зберігається на все життя аж до глибокої старо- сті. Недарма ж кажуть, що старе - як мале. Ця незбагненна але могутня неотенія, змушувала отих мешканців раю, про яких ми зараз говоримо, постійно гнатись за чимось невідо- мим, таємничим, цікавим, як ми кажемо, робити щось нове, з чимсь експериментувати, щось досліджувати. Їм, так само, як і нам, повсякчасно потрібна була нова інформація, нові враження, нові переживання. Чомусь же Ти читаєш цю кни- гу, чи не так? Це був голод. Тільки не фізичний, а інформа- ційний. А кожен із нас знає, що інформаційний голод може бути не менш дошкульним, аніж голод фізичний. Настільки дошкульним, що часом змушує навіть декого із наших сучас- ників ризикувати власним життям аби заглянути, а що там далі, за виднокраєм? Щоб зрозуміти, чому так відбувається, ми мусимо звер- нутись до теми, яка на перший погляд має мало спільного з темою цієї книги, а саме до фізіології щастя, бо хто ж стане заперечувати, що вгамовуючи інформаційний голод, дізнаю- чись, щось нове для себе, опановуючи якісь нові навички ми не стаємо, хоч на коротку мить, щасливими? Тому давай спо- чатку розберемось з тим, а чим є щастя з точки зору фізіоло- гії. Для цього нам доведеться заглянути всередину людського мозку - центру управління нашим організмом. РОЗДІЛ V Наш потрійний мозок. Внутрішня рептилія: що вона любить? Емо- ційний мозок та його внутрішня мова. Несвідоме та неусвідомлене: в чому різниця? Раціональний мозок: де він знаходиться? Хімія щастя. Гормональний квартет задоволення. Механізм внутрішнього підкрі- плення. Людський мозок - це потрійна структура, що знаходить- ся в одному контейнері, яким є черепна коробка. Вона з’я- вилася в процесі еволюції, коли завдання, що стояли перед живими істотами весь час ускладнювалися, і їм потрібно було відповідати на все нові виклики. - 42 -

-V- Разом з ускладненням живих істот еволюціонував і їхній мозок. Втім, на відміну від інших органів, мозок не зміню- вався внутрішньо, а обростав все новими і новими шарами. Достеменно так, як обростає листям качан капусти. Завдяки цьому, в наших черепах містяться, як наче ляльки-матрьош- ки, один в одному, одразу декілька мізків – починаючи від примітивного риб’ячого в самій його середині і закінчуючи верхнім шаром виключно людської кори головного мозку. Верств мозку багато, бо від кожного свого предка на кож- ній сходинці еволюції ми отримували якесь доповнення, але для спрощення вважатимемо, що основних шарів є три - це ретикулярний (рептильний) мозок, емоційний (лімбічний) мо- зок і візуальний (кора головного мозку). Одразу зауважимо, що всі ці три наші мізки за довгий час еволюції не злились докупи, а навчились співпрацювати між собою, при цьому, залишаючись, в достатній мірі, автономними формаціями. Рептильний мозок25 (він же R-комплекс) - це найдавні- ший з наших мізків, бо існує він, принаймні, сто мільйонів років. З’явився він у перших хребетних тварин, що вийшли з моря на суходіл. Завдання, яке виконує рептильний мозок - просте і конкретне - зберегти в недоторканності тіло свого носія і запевнити трансфер його генів в майбутнє. Тому він знає тільки одне добро – своє власне виживання і тільки одне зло - весь навколишній світ. По натурі своїй - це недобрий та егоїстичний, в найгіршому сенсі цього слова, мозок. Він пов’язаний з емоціями, але тільки і виключно з емоціями не- гативними. Це, образно кажучи, злобний дракон, що кварти- рує в людській душі і він, цей дракон, є генератором наших страхів. При цьому, слід пам’ятати, що страх - це первинна емоція всіх живих істот і вона необхідна для виживання. Дис- комфорт, викликаний страхом, змушує організм завжди бути напоготові і тримає його в тонусі. Рептильний страх присут- ній в нас завжди, він підсилюється при якихсь клопотах, ви- кликає тривогу та невпевненість у завтрашньому дні і трохи попускає після їжі та сексу. І тому щастя нашого рептильного мозку просте – це зниження рівня страху після ситного обіду чи спарювання. Саме тому для деяких людей їжа та секс є ліками від стресової напруги – цього вимагає від них їхній рептильний мозок, щоб заспокоїти себе. 25 Рептиильний мозок - частина людського мозку розташована у задній та цен- тральній частинах мозку, містить у собі мозковий стовбур та мозочок. Відповідає за базові функції життєдіяльності організму: дихання, кровообіг, м’язові реакції, сон. У ньому закладені поведінкові стереотипи, пов’язані з інстинктом виживан- ня й прагненням до продовження роду. - 43 -

-V- Внутрішньою системою опрацювання інформації реп- тильного мозку є виключно мова відчуттів. Він абсолютно позбавлений можливості розуміти слова, так само, як і здат- ністю калібрувати час. У нього немає ні минулого, ні майбут- нього: він потрібен для негайних реакцій, коли ми спочатку робимо (наприклад відсмикуємо руку від гарячої праски), а вже потім думаємо, що і навіщо ми вчинили. Через це, всі події, як реальні, так і ті, що приходять з пам’яті чи уяви, рептильним мозком сприймаються в такий спосіб, ніби вони діються тут і зараз. Він легко може сплутати уявну небезпеку з дійсною загрозою і негайно підвищити рі- вень страху, блокуючи всі інші ділянки мозку. Це власне той рефлекс (а очі рептилії реагують тільки на рухомі предмети) допомагав дрібним динозаврикам, прародичам ссавців, ря- туватися від хижаків. В такій ситуації злість або страх не да- ють нам аналізувати обставини, приймати зважені рішення, а часом і взагалі рухатись. Другим людським мозком є лімбічна система26 або емо- ційний мозок. Він з’явився у перших ссавців приблизно п’ятдесят мільйонів років тому і, так само, як і рептильний мозок, займається вирішенням завдання запевнення індиві- дуального виживання, але в зовсім іншому стилі. Його голов- ним завданням є підтримка гомеостазу в організмі (тому його також називають мозком внутрішніх органів) і дотримання status quo в стосунках із середовищем та іншими людьми. Він любить комфорт і рутину, одноманітність, і весь час праг- не до безпеки та стабільності у всьому. А для емоційного моз- ку безпека - це робити нині те, що Ти робив вчора, і знати, що завтра буде те, що є сьогодні. Як і рептильний мозок, він не відрізняє реального і вигаданого і, співпрацюючи з реп- тильним мозком, пов’язує всі наші спогади так, наче події відбуваються в теперішньому часі. Коли емоційний мозок приймає рішення, він опирається на те, що йому близьке і знайоме. 26 Лімбічна система (limbus - межа) - сукупність структур головного моз- ку, що огортає верхню частину стовбура головного мозку і утворює його край (лімб). Включає в себе, зокрема, нюхову цибулину (Bulbus olfactorius) і нюховий тракт (Tractus olfactorius), поясну звивину (Gyrus Cinguli), яка контролює авто- номні функції регулювання частоти серцебиття і кров’яного тиску, гіпокамп (Hippocampus) - необхідний для формування довготривалої пам’яті, мигдалевид- не тіло (Corpus amygdaloideum), що контролює агресію і обережність, гіпоталамус (Hypothalamus), що регулює автономну нервову систему через гормони, голод, спрагу, статевий потяг, цикли сну. Лімбічна система запускає вегетативні та со- матичні реакції, що забезпечують адекватне пристосування організму до зовніш- нього середовища і збереження гомеостазу. - 44 -

-V- Власне емоційний мозок підтримує ту зону комфорту, про яку говорять психологи. А все, чого ми в житті хочемо (мрії, цілі, плани) знаходить- ся поза зоною комфорту, чи не так? Внутрішньою мовою емоційного мозку є, зрозу- міло, всі відтінки емоцій, а також візуальні образи які не повністю контролюються свідомістю. Емоційний мо- зок - це те, що ми зазвичай називаєте підсвідомістю або, точніше, неусвідомленим. І тут важливо провести грань між неусвідомленим (підсві- домим) та несвідомим. Ево- люційна відстань між двома крайніми точками розвитку Схема потрійного мозку людини людського мозку (R-комплек- сом і новою корою мозку) настільки велика, що спілкуватися вони можуть тільки за посередництвом лімбічної системи, а не безпосередньо. R-комплекс - це несвідоме, тобто, та частина інформації нашого мозку, яка в принципі не може бути усвідомленою, на відміну від неусвідомленого, яке, при певних обставинах, може входити в контакт зі свідомістю. Додамо, що до неусві- домленого варто також віднести і надсвідомість, тобто, гіпо- тетичний контакт нашого мозку з тим, що умовно можна б назвати колективним полем мислення чи ноосферою, як ка- зав Вернадський. Лімбічна система еволюціонувала, постійно створюючи всередині себе все нові функціональні центри, починаючи від центрів нюху і закінчуючи центрами регуляції внутрішніх органів, сну, притомності, довготривалої пам’яті, мотивації, вироблення та закріплення навичок, орієнтовно-дослідниць- кої діяльності і, навіть, найпростіших конструктів мови. Це всі ті листки капусти, якими обростав наш мозок в проце- сі своєї, тваринної ще, еволюції і які надалі функціонують у нас, сучасних людей. Тому на деяких, дуже важливих для нас функціях лімбічної системи зупинимось трохи нижче більш детально. - 45 -

-V- Як було уже сказано, рептильна та емоційна системи моз- ку співіснують вже давно і навчилися співпрацювати між со- бою більш-менш злагоджено. Це й не дивно, тому що завдан- ня у них одне - запевнити виживання організму за будь-яку ціну. А от з корою головного мозку ці дві древні структури ще тільки вчаться кооперувати. Кора головного мозку - наймолодша структура, її вік при- близно два мільйони років і фактично вона ще перебуває в процесі формування. Появою кори головного мозку можна б датувати появу справжнього Homo sapiens. Саме цей наш мозок виробляє думки, які ми постійно чуємо в своїй голові (приблизно шістдесят тисяч думок в день!) і бачить усвідом- лювані візуальні образи. Це мозок свідомості, він вербалізує і візуалізує інформацію, яку отримує з неусвідомленого і на підставі її, а також аналізу навколишнього середовища за до- помогою п’яти органів почуттів, вирішує, які дії нам потрібно виконати в даний момент часу і до чого це призведе в май- бутньому. Це, власне і є розум. Раціональний мозок вміє мріяти, встановлювати цілі і складати плани, аналізувати власну поведінку і поведінку ін- ших людей, відрізняти минуле від майбутнього і реальне від вигаданого. Втім, можливості планування і постановки цілей обмежені короткостроковою перспективою. Тут і зараз ми можемо рішуче ставити визначати цілі і планувати їх досяг- нення, але їх реалізація в довгостроковій перспективі тіль- ки на два відсотки керується розумом, все інше - робота не- усвідомленого, тобто, емоційного мозку, бо емоції, а не розум керують нашою поведінкою. Щоправда, розумовий мозок теж наділений здатністю переживати емоції, однак, емоції ці дуже відрізняються від емоцій, які генеруються лімбічною системою. А все тому, що всі три наші мізки мають свої влас- ні механізми творення щастя. Хімічними носіями щастя в організмі є так званий гормональний квартет задоволення - ендорфін, серотонін, окситоцин та дофамін. Назва гормональний квартет є не цілком коректною, бо в мозку ці речовини діють, як нейромедіатори, тобто, хіміч- ні речовини-посередники, а не гормони, активізуючи зв’язки між нейронами всередині нейронних мереж. Однак, для про- стоти не чіплятимемось за термінологію, а розглянемо осо- бливості кожної з цих речовин. Ендорфін - в перекладі з грецької - це внутрішній морфін (від імені бога Морфея, який древнім грекам навіював сни), а морфін - це речовина з категорії опіатів. - 46 -

-V- Це співзвуччя назв невипадкове: дія ендорфінів схожа на дію опіуму. Продукція ендорфіну в організмі різко збіль- шується у відповідь на стрес і на біль. Образно можна сказа- ти, що в момент випробувань організм впорскує сам собі дозу заспокійливого, дозволяючи самому ж собі мобілізувати сили для перемоги. Його роль в створенні щастя – це придушення перманентного страху рептильного мозку і активізація орга- нізму в критичних ситуаціях. Тобто, ендорфін, власне кажу- чи, не є стовідсотковим творцем щастя, він просто пригнічує наш рептильний страх, який цьому щастю заважає. А от інший учасник квартету – це вже провідник щастя. Йдеться, звичайно ж, про серотонін, який генерується части- ною нашого мозку, відомою, як шишкоподібне тіло або епі- фіз, а також спеціальними клітинами травного тракту. Під дією високих концентрацій серотоніну людина відчуває ду- шевну піднесеність, аж до ейфорії. Ми кричимо, плачемо і стрибаємо від щастя якраз через надлишок серотоніну. Для виробництва серотоніну абсолютно необхідне сонячне світло і, можливо, саме тому світло, просвітлення ми пов’язуємо зі щастям? Рівень серотоніну підвищується при вживанні соло- дощів (а глюкоза часом буває дуже навіть потрібна нашому мозку). Творче прозріння, натхнення, напади геніальності, медитативний транс і пов’язане з ним переживання блажен- ства - все це теж робота серотоніну. Так само, як і серотонін, з лімбічною системою пов’яза- ний і окситоцин. Він виробляється безпосередньо в лімбіч- ній системі і звідти транспортується в задню частку гіпофізу, звідки виділяється в кров. Окситоцин відіграє важливу, але до кінця ще не зрозумілу роль в регулюванні статевих функ- цій організму. Його називають гормоном довіри, оскільки він викликає почуття задоволення та зниження тривожності, коли ми знаходимось серед близьких людей. І про цю його роль ми, трохи згодом, поговоримо. Четвертий наш хімічний ощасливлювач – це дофамін. Його кількість в організмі різко збільшується, коли ми отри- муємо якісь заплановані заздалегідь ефекти або відкриваємо щось нове для себе. Іншими словами, дофамін - це гормон успіху і він є ключовим фактором навчання, бо підвищену дозу дофаміну ми отримуємо, як позитивне підкріплення в створенні різноманітних навичок. Можна навіть сказати, що дофамін – це бонус, який нам дарується за перемогу в якійсь грі. І, при цьому, зовсім не важливо хто був суперником – хтось сторонній чи ми самі. - 47 -

- VI - Підсумовуючи, скажемо, що цей квартет (ендорфін, се- ротонін, окситоцин та дофамін) в цілісності створює повноту переживання і відчуття щастя. Ендорфін пригнічує страх і сприяє енергетичному жи- вленню організму (бо стан щастя - це дуже енергоємний процес). Серотонін в помірних дозах створює позитивний емоційний фон, а в підвищених (але не надмірних) запускає емоційно-інтелектуальну складову щастя, розширюючи сві- домість для сприйняття нової інформації. Окситоцин чинить нас толерантними в стосунку до близьких нам людей і дарує нам задоволення від спілкування з ними. Дофамін нагород- жує нас задоволенням за добре виконану роботу, за досяг- нення мети та набуття нових навичок і знань. Все це разом називається механізмом внутрішнього під- кріплення (reward system), який насправді є системою бато- гів і морквин, які формують нашу поведінку в житті. Тому при відсутності гормонального підкріплення (або навіть хоча б одного з його елементів) ми відчуваємо себе по- гано. Ну, а якщо в організмі починають накопичуватися по- хідні кортизолу (гормони страху), то і зовсім зле. При цьому, головною складовою механізму внутрішнього підкріплення є саме лімбічна система, себто емоційний мозок, який налаш- тований на підтримання status quo і дуже не любить змін. То як тоді бути з дофаміновим підкріпленням, яке на- городжує нас щастям за досягнення цілей, створення нових навичок та відкриття для себе чогось нового? РОЗДІЛ VI Вікові особливості механізму внутрішнього підкріплення. Дофамінове підкріплення: що воно дає людям? Кому належить механізм підкрі- плення? Загибель мишачого раю. Самостимуляція і самомотивація або чому нам весь час чогось хочеться? Справа в тому, що механізм підкріплення має свої вікові особливості. В молодому віці домінує дофамінове підкріплен- ня, яке змушує мозок навчатись, пізнавати нові знання і за- кріплювати їх у навичках. Але коли організм досягає статевої зрілості, статеві гормони пригнічують дофамінову складову механізму підкріплення і вимикають її. Вивчення довкілля та вироблення нових навичок пере- стає приносити задоволення – і це сигнал для організму, що пора стати дорослим. - 48 -