Антологія суч. укр. поезії

І босоніж протоптали рідний той куточок. Спориші в саду зелені радо зустрічали І ранковою росою ніженьки купали. Яблунька стоїть ще й досі в маминім саду, По вузесенькій стежині я до неї йду. Вже старенька, майже всохла, гілочка остання, І ніхто не прийде більше вже до неї зрання. Мами також вже немає, яблунька схилилась, В кропиву оте солодке яблучко скотилось. Вже не йдуть до неї діти і не йде матуся, Зі сльозою я до гілки ніжно прихилюся. Матінка і доня Змалку матінка навчала доню свою милу, Аби горя не зазнала рідная дитина: «Не кохай жонатих, доню, і не вір красивим, Не бери чуже в долоні»,- матінка просила. «Вір мені, моя рідненька, я життя пройшла,- ~ 101 ~

Просить доню мила ненька,- я така ж була. Чомусь так уже ведеться, зраджують оті, Кого ми впускаєм в серце вперше у житті». Доня слухала матусю, мовила тихенько: «Правду говорила , рідна, мила моя ненька». Витерла сльозу солону в себе і у доні: « Я ж тебе просила змалку… не дала лиш долі…». Хто я І хто на білім світі я, За що життя дає мені земля? Задуматися мусить кожний: І бідний дуже, і заможний. Що я зробив в житті такого, Просити щастя від Бога? Кому відмовив у водиці, Кому не дав зерна крупицю. А, може, ти образив дуже, Над цим питанням думай, друже. І щоб не пізно – схаменися, На стежку свою озирнися. Чи не від тебе стільки муки, Чи брав дитя своє на руки. Від кого стогне ця земля, Молитву мати промовля. Спитай же клин той журавлиний, Що в теплії краї полинув. ~ 102 ~

У неба запитай і сонця Чи ждуть тебе біля віконця. Хай кожен задає питання І, бажано, не пізно –зрання. На Божому одрі, залишений судьбою, Почуєш відповідь: «В житті цім, хто я?» Сльоза Скотилась непомітно по щоці сльоза… Здавив мов камінь груди… Невже завжди так буде, Ота нестерпна туга, той біль, а ще журба? Скотилася тихенько, ніхто її не бачив. Як мушу жити далі, Про те ніхто не знає, Про що сумую тишком, за ким ночами плачу. І котиться солона, і ллється мимоволі, Чому, про це я знаю, Бо рідне все втрачаю, То й котиться сльозинка від такої долі. Ой, сльози мої, сльози, де ж бо вас подіти? І здержати не в змозі, Як та травинка в лузі Вже маю тільки з сумом я голову хилити. Ні! Треба все здолати: і горе, і печалі, Нещастя, біль і сльози, І спеку,і морози. Та тільки сподіватись, що краще буде далі… Ти приходь ( пам’яті сина) Ти приходь в мої сни голубі Хоча б інколи, синку, благаю. ~ 103 ~

Знаю, віщими сни не бувають, Та хоч так ти зарадиш мені. То прийди навесні, як вона Прикрашає зеленії віти. Коли пахнуть аромами квіти, Коли пташка співа голосна. Може, влітку прийди у мій сон, Ясним сонцем до мене всміхнися. Чи то місяцем ще обернися І тихенько прилинь до вікон. Ще приходь восени, у дощах, У опалому жовтому листі, У калиновім диво-намисті, Я пізнаю тебе в своїх снах. А як прийдеш зимою, тоді Обігрієш матусині руки, Схолодніли вони від розлуки… Так прокинусь одна в самоті. КУТЯ Запитало в мами те мале дитя: – Що ж бо то за каша, зветься що ,,кутя,,? Мама посміхнулась, мовила тихенько: –То водичка з медом і пшениці жменька. В мисочку маленьку кашу насипає Ще своїй дитині так відповідає: – Це Господь дарує нам добро із неба, Тож його любити й шанувати треба. Вже сьогодні вечір – особливий, синку, Бо волхви у яслах та й знайшли дитинку. Нам Господь із неба зіркою явився І за нас з тобою все життя молився. З’їж цю кашку, любий,так потрібно нині,– лагідно мовляє матінка дитині. ~ 104 ~

–З Господом у серці треба, синку, жити і благословіння в нього попросити. – Добре, розумію, – відповів синочок, Підігнув колінця у Святий куточок. На іконку хлопчик вгору подивився, З матінкою разом Богу помолився. Не сплю Не сплю… не сплю… це що за лихо? Чом сон до мене вже не йде? Спокійна ніч, навколо тихо, У небі місяць ледь бреде. Все засинає…спить діброва, Сплять ясні зорі в небесах. Не чутна навіть тиха мова, Гойдає нічка нас у снах. А я не сплю, не можу спати, Не йде до мене диво-сон. Пегас ось завітав до хати І прихилився до вікон. Мою він Музу захищає, Не спить яка зі мною теж. Сидить тихенько, чи літає, А то пустує ще без меж. Злетів ось і розправив крила, Він захищає світ добром, Щоб я думок не розгубила… І потім лиш покриє сном. ~ 105 ~

Сивина Упала вже на скроні сивина – Така срібляста, наче сніг, невинна. Вона – мов лебідь, тиха і чарівна, У ній – то смуток, то якась вина. Білявим пасмом на чоло впаде, А то загубиться ще десь у чорних косах. Неначе заблудилась в росах – Так у волосся вкрадеться густе. У волосині-ниточці – життя, Що візерунком вишиває білим. Ховатися від неї ми не в силі, Бо у життя немає вороття. Мамині руки Руки у мами – правдиві і щирі. Руки у мами вас зрадить не зможуть, Тільки вони у біді допоможуть. Руки у мами – лагідні й милі. Крила розправлять над вами в негоду, Пестять, голублять вони все життя: Щастя, любов, ваші всі каяття. В спрагу до вуст піднесуть чисту воду. Підняті в небо з молитвою Богу, Силу орлину ~ 106 ~

ще мають вони. І рятівні розставляють човни, Моляться щиро про мир, допомогу. Пташку -дитину гойдали в колисці І до грудей ще своїх прикладали. Падати вам все життя не давали, Вперше у трави вели шовковисті. Зможуть впізнати з очима сліпими, Слово підтримки сказати зуміють. Мамині руки без слів розуміють, Мами любов – у долонях, незрима. Десь виглядають обабіч дороги Ті зашкарублі ріднесенькі руки, Втомлені працею та від розлуки, Тож повертайтесь на рідні пороги. ~ 107 ~

Заспівай мені, матусю Співай, моя мамо, співай, моя рідна, Ти в мене на світі одна. У білому світі мелодія срібна Свята, як твоя сивина Георгій Петрук-Попик Заспівай мені, матусю, Пісню колискову, Хай в дитинство повернуся, В рідний край, додому. Щоб лунала пісня тиха Про життя дитяче, Де нема ні зла, ні лиха, Де ніхто не плаче. Задрімаю я, матусю, На плечі у тебе, У дитинство повернуся, Там – усе, як треба: Чорнобривці біля хати, Бджілка у садочку, Молода щаслива мати, Вишита сорочка. Та повернеться матуся Лиш у сни дитячі… Я за неї помолюся, Як проснусь – заплачу. Не гукай Не гукай, не гукай, бо ніхто не почує, І кохання твого вже, повір, не існує. Не тягни, не тягни знову руки до неба, Не благай і не плач, знай: цього вже не треба. ~ 108 ~

Не шукай, не шукай вже волошки у житі: Для букетів тих вази давно вже розбиті. І не вір у дива, у чарівную казку, Щоб без болю змогла відчувати поразку. Не питай, не гадай, чом той місяць у небі Знов засвітиться вкотре, але не для тебе… Бо життя – то не птах і його не спіймаєш. І цю істину давню ти, напевно, вже знаєш. ~ 109 ~

Любов Вовк Народилася в яскравому і теплому червні 1958 року у мальовничому селі Волошнівка на Роменщині. Потяг до літератури і закоханість у віршовий рядок відчула її душа ще в шкільні роки. А неповторна природа українського села пізніше примусила взятися за перо… ~ 110 ~

Жовта осінь, буйна осінь Розпліта берізок коси. Чеше віти гребінцями, Мочить трави з корінцями. Педагогічна діяльність пані Любові наповнила життя новими друзями, колегами, новими мріями і сподіваннями, новими і мудрими рядками. І прощально усміхнулися літа, І помчали по дорозі в тиху далеч. І десь в мареві та юність золота, І до неї не вертаються, ти знаєш. Любов Федорівна автор трьох збірок: «Лечу за обрій», «Солов’ями зачарована», «Щоб усе було на щастя», які користуються великим попитом у читачів. «Поезія – це щось таємне, загадкове, високе і нетлінне.... Це те, що розтопляє кригу у людській душі, те, що примушує дивитися в калюжу і бачити глибоке небо... Саме поезія наших класиків навчає любити Батьківщину, свою родину, бути хорошим другом і сильною особистістю. Кожне їх слово лунає солодкою піснею… Для мене поезія – це невід’ємна частинка мого життя, мого серця, моєї суті», – зізнається пані Любов Вовк. Друкувалася в альманасі «Ромен», колективних збірках «З Україною в серці», «Третя весна», «І пером, і серцем…», її поезії можна прочитати в міськрайонній газеті «Вісті Роменщини», альманасі «Ромен» та професійній періодиці. Більше десятка поезій Любові Вовк покладено на музику та виконуються як пісні. Живи, моя мово! Вам потрібно, щоб сильно, Вам потрібно – вагомо, Що було новомодне Запозичене слово. ~ 111 ~

Щоб із міфів не наших Були алегорії, Щоби рвали й метали Слова мої – воїни. Ну а я - про туман, Де нічого не видно, Ну а я - про калину Свою миловидну. Ну а я про кохання, Що ніжності сповнене, І про рідних селян, Добротою наповнених. Показать свою вченість Я можу, звичайно. Та сказати все просто - Моє це призвання. Я люблю свою мову, Народом зігріту, Де пісні про хатину, Барвінком повиту, Де слова, ніби зорі Освітлюють душу. Я її, мою рідну, Підтримати мушу. Так живи, моя мово, Красива й велика, Щоб в тобі я натхнення Черпала довіку. І нехай простим словом, Без неологізмів, Але вистоїм разом Під подихом грізним. Я вірю, що житимеш, Повна звитяги. Знаю, ми ще врятуєм ~ 112 ~

Тебе від зневаги. І всіма кольорами Зазвучиш ти по світу, Доки будемо ми Тебе, рідну, любити. Скажи, Всевишній, слово Що це? Гуркоче грім у хмарі грозовій? Ні! Це летять снаряди по моїй землі! Це рідну Україну вже на шмаття рвуть. Там хлопці молодії кров гарячу ллють. І плачуть матері у тиші без синів. Й ростуть сини та доньки без своїх батьків. Щасливії дружини – вже вдови назавжди… О Боже, Україну спаси Ти від вражди! О Боже, зупини це, це горе припини! Спаси тих бідних хлопців – вони чиїсь сини. Ну годі, годі ниви вже кров’ю поливать. Скажи, Всевишній, слово, що досить убивать! Яви Ти свою волю, чи якось пригрози, Щоб все це припинилось, щоб грім – лише з грози! І ми всі будем вдячні, навколішки впадем, Помолимось за мирний, без пострілів, той день. Вишиванки з дітьми я вивчала. Вишиванки з дітьми я вивчала. У селянських хатах побувала. Серед різних квітів і прикрас Часто зустрічається Тарас. Це ж чому Шевченка тут портрет? Він для простих людей – авторитет. Він їм символ і дороговказ. Не забули його люди в нас. ~ 113 ~

Він живий. Через пітьму століть Його вірші нам дають горіть. Кличуть до свободи, до добра. Україна щоб жила й цвіла! І слова його прості і щирі, Не заумні фрази. Серцю милі Нашим людям і по ці роки. Світить його світло на віки! Я жінка- осінь Я жінка Осінь, ще не Зима. Біліють скроні, але дарма. Їх пофарбую, змалюю губи. Іще для тебе я буду люба. Я жінка Мудрість,багато знаю, Але поради в Бога питаю. А Бог розкаже мені, як жити, Любов'ю, дружбою дорожити. Я жінка Мати, щаслива доля. У мене добрі, красиві доні. Зяті чудові, і дочок люблять, І своїх діток ніжно голублять. Я успіх маю, здоров'я маю, Страшні хвороби я проганяю. І вдячна Богу за все на світі. За мир, за весну у білім цвіті. Я знаю, прийде зима невдовзі. Хай буде радість на цій дорозі. Щоб я у серці щастя носила. Щоб своїм дітям була я мила. ~ 114 ~

Я жива, живу Я жива, живу, і слава Богу. Заплету в вінок свою дорогу. Полечу до сонця на вітрах. Мріями встеляю я свій шлях. Нахилилось небо в зорях ясних. Це для мене світ такий прекрасний. І мої бажання вже зі мною. Я пливу, пливу життям-рікою. Хай тече ця річка, не всихає. І надії світло ще палає. Радість хай лоскоче мої груди. А навкруг хороші лише люди. Заспіває у садочку Заспіває у садочку Пісню соловейко. А я стою під вишнею, Слухаю тихенько. Увібрались в пишні шати Яблуні і сливи. Мені ж хочеться сказати: Люди, я щаслива! Пропливають в небі хмарки, Сонечко сміється. І від радості лиш зранку Серце моє б’ється. Боже, дякую я дуже За Твою турботу, За життя, здоров'я, мужа, За мою роботу. ~ 115 ~

За зятів, дітей і внуків, За все найрідніше. Й без війни проклятих звуків Були щоб скоріше! Дума про Кобзаря А я була отам, на тій горі, Де вічним сном Кобзар наш спочиває. Він бачить звідти луки на зорі, Й Дніпро широкий хвилями там грає. Там, де хотів, спочинок він знайшов. Та тільки чи душа його радіє, Бо в Україну ворог знов прийшов, І від війни проклятої люд мліє. І гинуть кожний день чиїсь сини. В правителів нема часу на раду. Вони не хочуть бійню цю спинить, В оману лиш ввели усю громаду. Устань, Тарасе, полум’ям речей Нас поєднай, щоб ми були єдині! І не лилися сльози із очей, А мир настав у рідній Україні. Хто я Скільки відпущено – не знаю. Нехай пливуть собі роки. Не плачу я і не зітхаю, А навпаки, а навпаки! ~ 116 ~

Літ тисячі живу на світі, Милуюсь подихом Дніпра. Сарматка я , чи, може, з скіфів, Чи з половецького шатра. Чи у слов’ян була княгиня, А чи рабинею жила, Але в усі часи, я знаю, Я рідну землю берегла. Чи, може, я була росою, У сонця ясного сльозою, І вверх злітала на вітрах, І знову падала в житах. Я буду вічно жить на волі, Співати пісню вітерцю. Стану веселкою над полем, Бо так люблю я землю цю! Я слов’янський край порадую Я слов’янський край порадую, Заквітчаю синю райдугу, Я житами землю вишию, Вкину зелень від сосни. Щоб жилося людям весело, Щоб сміялись діти веснами, Щоб злітали в небо посмішки І весільнії пісні. Україно, край щасливих мрій, Моя рідна сторона. Край квітучих трав, трелей солов'їв, Моя доля чарівна. З глибини віків лелекою ~ 117 ~

Прокричу слова далекії, Запрошу до праці щирої, Вкину зерно на добро. Щоб не знали люди голоду, Щоб любов не тільки змолоду, Щоб збувались думи славнії І п’янили, мов вино. Земля лежала вишитим платком Земля лежала вишитим платком. Крячали в небі качки над ставком. Щось верболози з вітром гомоніли… І від краси такої ми німіли. А сонце нам сміялось з висоти, І ставило прозорії мости З веселок та вечірнього туману. І дарувало щастя без обману. Сміялись трави вічно молоді. Грайливі хвилі мчались по воді. Співали цвіркуни поміж буграми. Все накривало небо куполами. Притягну до себе тихо Притягну до себе тихо Лиш добро. Відправлю лихо В грізний сивий океан. Хай розсіється в туман. Нап'юсь свіжої водиці На світанку – на зірниці. Побажаю всім нам миру На Вкраїні моїй милій. ~ 118 ~

І все збудеться, я знаю. Буде щастя в ріднім краю. Будуть чисті, світлі роси Падать на густі покоси. І як сон страшний зникає, Зникне так війна у краї. Бог Вкраїні допоможе! Страшне горе переможе! Люблю куточок раю на землі Люблю куточок раю на землі, Оту хатину, де тепер живу. Нехай мої хороми і малі, Та тут радію їжі на столі, І тут я мрію, дихаю й люблю. Кругом розкинулись садки, лежать поля. В шеренги стали хати понад шляхом. П'янить духмяно зорана рілля. І радо світить вранішня зоря. І ми щасливі під небесним дахом. Хай знає навіть кожне немовля, Що рідним краєм треба дорожити. Любов даруй і зблизька, і здаля. Бо стогоном озветься вся Земля, Якщо не будеш ти її любити. Не може без Любові жить Земля! Над Сулою (про Ромни) Там, на горі, над гордою Сулою Піднявсь Ромен із сивини віків. Він Русь від Печенігів закривав собою, ~ 119 ~

І знав він волю славних козаків. Хлюпочуть хвилі в річці заворожено, Бо бачать в висі куполи церков. Мов Київ, тільки зменшений, запрошено, Й сюди, на Слобожанщину, прийшов. Роменський краю! Славен ти в віках! Тут волелюбні скіфи кочували, Тут гітлерівців били у лісах, Шевченка тут на ярмарку приймали. Мої роменці! Щастя Вам в житті! Піднімем край із запустіння круговерті, Бо маєте ви руки золоті, Серця в вас щирі, а душа – безсмертна! Заробітчани В чужих країнах ми раби – Безправні, голі, безголосі. Але туди, усе туди Як нам попасти, розум просить. Бо вдома, в рідній стороні Багато лишніх, непотрібних. Згинатись будем вдалині За тридцять гривеників срібних. Пів-України за бугром! Є і на Заході, й на Сході. І просимо, і б’єм чолом, І ніби ми уже не горді. Хто ж наш трудящий люд довів До ручки, до такого стану, Що наших дочок – на повій, А молодці – в чужині в’януть. Заробітчани нині ми. Правдиве слово країть душу. Але як жить? Як хоч живи… І я поїхати знов мушу… ~ 120 ~

Осінь в рідному краю Осінь прокладає стежку До мого села. Павучок суче мережку, І сивіє мла. Висять яблука червоні Й сливи на гіллі. Ой, така прекрасна осінь В рідній стороні! Приспів: Рідний край! – шепочеш ти здалеку. Рідний край, без мене як ти там? Тільки в нас несуть дітей лелеки, Й соловей щебече пісню нам. На Вкраїні осінь бродить, Фарби роздає. Жовтим став листок зелений, І червоний є. Гарбузи жовтіють в грядці, Сохнуть картоплі… Зове осінь всіх до праці На моїй землі. Приспів. Ой, тут осінь, а там літо, Вічна красота. Але не дають радіти Туга й пустота. На чужині - ми чужинці. Час летить-пливе. Гей ви, браття-українці! Рідний край зове! ~ 121 ~

Колихала мати доню Колихала мати доню, І бажала щастя-долю В Україні, в рідній стороні. Ти рости, моє дитятко, Неоперене пташатко, Хай Господь подасть дари земні. Приспів: Ой, ростіть щасливі, Всі дочки-синочки, Ви зустріньте, рідні, Долю-дивограй. У маминім серці Ваші голосочки Навік збережуться, Наче срібний рай. Кожна мати для дитяти Ладна зірочку дістати, Всю любов свою йому дає. Хоч і важко їй буває, Та від щастя розквітає, Рада, що малятко в неї є. Промайнули роки-рочки, Полетіли у світ дочки. Вас в дорозі Бог щоб не лишав! Тепер в хаті стало тихо. Хай минає вас все лихо! – Шепче вслід матусина душа. За Україну помолюсь Простяглись дороги від мого порогу. Мандрував я ними в різний бік. ~ 122 ~

І краї далекі, що мене манили, Стали рідними мені навік. І спізнав я славу, і роботу милу, І кохання сильного терпке жало. Та де б не бував я, куди б не носило, Батьківської хати відчував тепло. На Україну повернусь, За Україну помолюсь. За буйний ліс, високі гори, За золотих полів простори, За тихі плеса синіх рік. Щаслива щоб була повік. На синє небо подивлюсь, За Україну помолюсь. За чарівні міста і села, За люд трудящий і веселий. І колосяться хай жита. Земля хай славиться свята! Багатодітній матері Вона жила на світі недарма. У нас її надії і бажання. І кров її тече в наших тілах, За неї ми стрічаємо світання. Якби вона нас не пустила в світ, То не було б для нас зими і літа. Тому ми вдячні їй за дивоцвіт, За зорі й місяць, сонце, вільний вітер. Їй вдячні ми за те, що всі живем, Що вчила нас добро завжди творити, Що нам сміється щастя ясним днем, Що вмієм ми у дружбі щирій жити. І знай, матусю, вічно ти жива ~ 123 ~

У нашім подиху, у нашому коханні, У наших радощах, коли жнива, У наших болях, в гіркоті зітхання. Твої онуки вже летять у вись, Та незабаром й правнуки розквітнуть. Твої нащадки не перевелись. Лежи спокійно. Ти творила Світло! Про Дніпро Срібнохвилий Дніпре, ти течеш З часів прадавніх по моїй землі. Могутні води з силою несеш До моря Чорного в приранішній імлі. Багато бачив ти за всі літа, Відколи мчиш серед лісів, степів. Народи різні торували шлях, Щоб оселитися на схилах берегів. В бурхливих водах плавали човни Варягів, греків, інших вояків. Коли навалою татари йшли, Ти бачив славу гордих козаків. Були пороги грізнії колись. Тепер вже сплять, сховались під водою. І кораблі, що сонцем налились, Проходять шлях поважною ходою. Мій сивий Дніпре! У твоїх руках Любов і ніжність, боротьба і сила. Народ вкраїнський оспівав в віках Тебе в легендах, у піснях красивих. ~ 124 ~

Дума про землю Земля українська! Ти наша мати. Всіх ти зростила – і брата, і ката. Орди поганські тут ген кочували, Били, топтали тебе, плюндрували. Але тільки здавна вже так повелося, Що нам, українцям, без поля не йшлося. Тебе ми любили, тебе ми кохали, І між собою тебе розділяли. Чорна, мастка, ти родюча на диво, В шатах весняних лежиш ти , красива. Хліба просили – хліба давала. Ти і Європу усю годувала! Настало двадцяте буремне століття, І почалися нові лихоліття. Брат став на брата, сват став на свата, Кров’ю поїли і в будень, і в свята. Нарешті скінчили. Нарешті вже тиша. І сіють, і жнуть. Вітер жито колише. І ніжно отак колосочки шепочуть, Радіють і сонцю, і теплій ночі. Але що це сталося, що відбулося, Чому не радіє вже більше колосся? Чому коло хати згорьована мати, А діток немає – прийшлось поховати?! Земля не могла ну ніяк зрозуміти, Чому попід тином голоднії діти, Чому врожаї зернових все зростають, Селяни ж померлих сотнями ховають. ~ 125 ~

Все більше в могили несуть, щоб приймала. Вона ж бо родила! І все віддавала. Чому це від голоду мруть всі, як мухи? Де ж хліб той поділи, що взяли у руки? Земля ж бо не чула, земля ж бо не знала, Які розпорядження в Центрі приймали, Як ті розпорядження долі вершили, Як голодом нашу Вкраїну душили. А потім, хто вижив, боялись згадати, Мовчали, бо скажеш – так будуть карати. За ті колоски, що на полі збирали, Щоб вижити якось, - у тюрми саджали. Минули роки. Зарубцьовані рани. Уже на полях трактори і комбайни. Розквітли міста. Відродилися села. Життя більше стало стрімке і веселе. Та знов почалася війна та проклята, Що рвала снарядами землю на шмати, І бомбами так ізгори молотила, Що ями земля півстоліття носила. Усе перетерпіли. Все пережили. Побитих сховали, від горя тужили. Та наш український народ роботящий Піднявся з руїн. Стали жити ще краще. Та криза настала років дев’яностих, Коли виживати було всім не просто. Мільйонами нам зарплатню всім платили, А землю свою обробить не зуміли. ~ 126 ~

Була бур'янами поросла, забута. Та скоро минула пора оця люта. Вже власники нові тепер походжають. Не люблять її, тільки гроші збирають. У наші чудові часи та заможні Стоять сільські хати, сумні і порожні. Стоять у садках запустілих хороми Покинуті людом, не треба нікому. Для кого село – екзотика, Для кого село – це пісня. Для мене село – життя моє, Буденне і урочисте. Я вірю – відродиться рідне село, Любові й натхнення мого джерело. Пісні заспівають від хати до хати Про рід український, про Землю багату! Ти моє Богом послане щастя Щось шепочуть кленки пеленасті. Вітер з ними розмову завів. Ти моє Богом послане щастя. Я тебе якимсь дивом зустрів. І схиляються зорі намистом. Нареченої срібна фата Покриває моє тихе місто, Де тебе я зустрів на літа. Ти моє світлом виткане чудо, Найрідніша для мене душа. Я кохаю й кохати я буду. Хай в дорозі нас Бог не лиша. ~ 127 ~

Ти чому полетів Ти чому полетів вдаль по синіх вітрах, І розтанув у млі, і пустий битий шлях. Я тебе виглядала на ранній зорі. І без тебе росли наші дітки малі. Я без тебе складала докупи світи. Ну, а ти не наважився знову прийти. І солона сльоза не раз душу пекла. Ну а річка життя тихо далі текла. Час злічив мої рани, і я підвелась, Хоча біла пороша у коси вплелась. Нині я на вершині, все в мене гаразд. Вже про тебе не згадують дітки щораз. Тільки як тобі там, в твоїх мандрах крутих, Як ти зміг жити в них без дітей золотих? Скоро й старість уже. Ти б подумав хоча, До чийого пригорнешся потім плеча? Я про тебе мрію. Я про тебе мрію. Я про тебе марю. Стукотом чечітку Серце вибива. Ти моя надія, Ти мій милий ладо І сім’ї моєї голова. Завихриться осінню Срібна павутина, І впаде на скроні Золотим дощем. Я люблю, як в юності, Я – твоя дружина. ~ 128 ~

І я вдячна Богові За тебе кожен день. Відкидаю спогади Про зради непрошені. Помилки прощаю І любов даю. Хай уже літами Коси припорошені, Але я , як в юності. До тебе горю. Теплий вечір Теплий вечір, Весняний вечір Упав на землю, Розправив плечі. Приліг спочити В міста і села, Проник у кожну Людську оселю. Вечором цим Я тебе чекала, Свою світлицю Пишно прибрала. Змочила ноги В холодних росах, Коли бродила По травах боса. Коли бродила, Тебе стрічала. Лиш місяць бачив, Як виглядала. ~ 129 ~

Лиш місяць бачив Мої страждання. Такої ночі – І без кохання. Ти – моя частинка щастя Засміюсь вишневим цвітом, Опаду пожовклим листом І тебе я серед тисяч літ знайду. Ти моя частинка щастя, Моє зоряне намисто, І до тебе, і до тебе Я біжу, лечу, іду. Не забудь, прошу, мене ти, Як піду я, де лелеки, Бо була для тебе вірна я жона. Я той вітер, що в тополі, І пшениця, що у полі, Я жива, жива, Для тебе вічно я жива. Промінцем я сонця стану І на тебе ніжно гляну З висоти небес, з тієї висоти, Куди й ти прийдеш, мій милий, Як роки приглушать силу, Бо не вічні на землі Ні я, ні ти. Та це буде ще нескоро. Ми звернем з тобою гори, Ми у щасті побудуємо свій дім. Буде радість разом з нами, ~ 130 ~

І діла всі будуть славні, Бо знайшла тебе я В безлічі світів. Я тебе зустріну Теплий вечір прийшов, тихо ліг на дорогу, І зірки хороводи ведуть наяву. Я зустріну тебе коло свого порогу, Запрошу тебе в дім, і за стіл позову. Я чекала тебе всі роки, подорожній, Я не знаю який ти, та вірю, прийдеш. Я впізнаю тебе серед тисяч похожих, Лиш один в моє серце любов приведеш. Заспівають струмки, і ми, взявшись за руки, По життю закрокуєм плече до плеча. Допоможеш мені відійти від розпуки, Розжену ніжно я твого серця печаль. Так судилося бути, так бути повинно, І від долі своєї ніхто не втече. Ти частинка моя, ти моя половина. Так вода в двох струмках, що до річки тече. Через роки Як зорі раділи, як зорі сміялись, Коли ми з тобою колись зустрічались, Коли ми руками так ніжно тримались, Коли ми губами до губ доторкались. ~ 131 ~

Щасливі були, та цього ми не знали, Своїх почуттів ще всерйоз не сприймали, І в сторони нас рознесло, як вітрами, Пішли між людьми ми своїми стежками. Нам зорі кричали ще щось з височини, Але ми не слухали. Наші причини Нас розвели остаточно по світу, Щоби не знали, де себе діти. Щоб через роки, ці довгії роки Прийшов ти до мене, порушив мій спокій, Щоб лише зітхання та погляд болючий Снився ночами, веснами мучив. Чом ще тоді, у тій юності дивній Був ти такий і простий, і наївний, Чом я тоді за любов не боролась, Чом відпустила, чому охолола… Буде в нас ще з тобою літо Розцвіли під порогом вишні, Щось з тобою у нас не вийшло, Щось з тобою у нас не склалось Так як думалось, як гадалось. Той вишневий цвіт, що під ноги впав, Потоптали ми, потоптали. І любов свою, і веселий сміх Іншим ми тепер дарували. Зачарую тебе востаннє, Поверну своє я кохання. Буде в нас ще з тобою літо ~ 132 ~

Золотавим дощем омите. Ми зберем разом вишень стиглих плід, Ще не пізно нам, ще не пізно. І любов свою, і веселий сміх Подаруй мені, моя пісне. А ти люби Отам за горами сховалися дуби, І плачуть зорі над холодними степами. А ти мене, як завжди, з ніжністю люби. І тепло нам у нашім домі з діточками. І тепло нам у нашім домі з діточками. Бува – між нами річка й береги. Але натхнення повертає віру в себе. А ти мене, коханий, з щирістю люби, І завжди буду я вертатися до тебе. І завжди буду я вертатися до тебе. А ти люби мене і вір в мою зорю. Мені твоя підтримка, любий, так потрібна. Інакше я не розцвіту, перегорю. Мене підтримує любов твоя постійна. Мене підтримує любов твоя постійна. Ти мене почуєш Ти мене побачиш, ти мене почуєш, Я в твоєму серці заспіваю пісню. Ти мене побачиш, ти мене почуєш, Але буде пізно, але буде пізно… Багатоголоссям птахи защебечуть ~ 133 ~

Весняного ранку під твоїм вікном. Але так не буде, як було між нами. Це було вже вчора. Це було давно. Приспів: І я, як в юності, згораю попелом, І знов, як в юності, йде кругом голова. Так пропади воно все, мабуть, пропадом, Якщо нещирі всі твої слова. Я облітаю світ цей чудо-думкою, Я подарую ще комусь любов. Не хочу жить, цілуючись з розлукою, Не хочу вити вовком на вогонь. Хай проміння грає у твоїй оселі, Цвітом яблуневим дихає тепло. Я тобі бажаю, щоб ти був веселий, Щоб з тобою в дружбі було лиш добро. Проміняв мене ти на свою роботу, Та життя коротке, і літа вже мчать. Розвела б я втому від сьомого поту… Тільки ти не хочеш мене повертать. Приспів. Зове любов Жовта осінь, буйна осінь Розпліта берізок коси. Чеше віти гребінцями, Мочить трави з корінцями. Приспів: І свій осінній рок-н-рол Танцює в парку жовте листя. А вітер грає на трубі, То ніби флейта, ніжно свище. ~ 134 ~

А я спішу до тебе знов, Мене веде-зове любов. Прийде літо і зима, Та завжди любов права. Буде жити вона вічно, Як те Сонце, як трава. Приспів. Буде дощ і снігопад, Скинуть клени свій наряд. Та стежиною в’юнкою Я зустрінуся з тобою. Приспів. Народила мене мати в цій землі Народила мене мати в цій землі. Хліб навчала поважати на столі. Працьовиті руки щиро шанувать. На поталу рідну землю не давать. Приспів: Українка я, і це моя земля. І куди б же мене доля не вела, Пам’ятаю я той край, де народилась, Де дощем весняним у дитинстві вмилась, Де під сонцем ясним коси заплела. Полонили мене луки і гаї, Що ховались під туманами в імлі. Це вони наснаги й сил мені дають. І до щастя через них у мене путь. Приспів. О великий, сильний Боже, поможи! Україну нашу рідну збережи! ~ 135 ~

Від війни мій рідний край оберігай. Мир і злагоду землі вкраїнській дай. Свята Україна Отак, Україно, була ти багата. Та знала правителя хама і ката. Тихенько бідніла. Розкрали неситі. Пішла попід тином підмоги просити. Невже, моя нене, тебе роздеруть, Куски похватають і тама і тут? Невже навіть назви не буде на світі, Й тебе не побачим в вишневому цвіті? Кого ж тоді будем ми вірно любити, За кого молитись і Бога просити? Прошу: залишайся велика, єдина. Бо як нам без тебе, свята Україна! Осінь (пісня) Осінь, осінь землю вкрила Легкокрилим листом. А мені дала ця осінь З шипшини намисто. Вітер вербоньки хитає, Хиле над водою. А я все собі гадаю, Чи буду з тобою. Небо сіре, хмари – вата. Ридають дощами. Та не буду сумувати Довгими ночами. ~ 136 ~

Поміж зірок визирає Місяць молоденький. А я все собі гадаю, Де ж це мій миленький. Хай негода стороною, В мене ж ясне сонце. Тобі, милий, відчиняю Я своє віконце. Я тебе зустріну радо По зорі раненько. Будь зі мною, світла осінь, І ти, мій миленький. Розцвіли сади-садочки Розцвіли сади-садочки, Цвіт за вікнами буя. Підростають наші дочки І синочки-соколочки. Ми щасливая сім’я. Приспів: Ой ви, дочки, ой, синочки. Тата й мами ви надія. Ми про вашу, ми про вашу Про щасливу долю мрієм. Україно, мила мати. Трель щебечуть солов’ї. В ріднім краї проживати, Горя-горенька не знати Мріють діточки мої. Приспів. (задумливо) ~ 137 ~

Розцвіли сади-садочки, Припинилася війна. І радіють наші дочки, І щасливії синочки. Мирне небо звеселя! Приспів. Україна єдина Ти підеш на полонину, Ну, а я піду в долину Та ромашки й дзвоники зберу. Хоч усі такі ми різні, Та усі такі ми рідні, Любим землю світлую свою. Приспів: Україна для нас єдина Від Карпат та до моря й Дону. Моя рідна, квітуча, мила. Не віддам тебе я нікому! У Карпатах полонини, А у нас лише долини І горбочки, і ярки. Скільки сяє сонце ясне, Україна скрізь прекрасна І була, і буде на віки! Приспів. Ти підеш у ліс далеко Там, де буки і смереки І чудову пісню заведеш. Я ж піду у ліс зелений, Де дуби стоять і клени. Моя пісня теж звучить без меж. Приспів. ~ 138 ~

Падає сніг Приспів: Падає сніг на твої щоки, Падає сніг на твої очі. Падає сніг на твоє волосся, Яке я цілувати хочу. Ой так негадано, так неждано Закружляла зима-зимовиця, Посипала всю землю снігом Із морозної рукавиці. І у танці із вітром буйним Опускались сніги на місто. Забілили усе навколо, І зробився світ чистим-чистим! Приспів: І очистив сніг мою душу, Бруд закрив, що попід ногами. І на весь світ сказати я мушу – Буде завжди щастя між нами! Ой хурделиця, ой метелиця! Ти зібрала всю силу лютую. Скрізь під ноги сніг білий стелеться, Всі будинки в шапки укутала! І сміється з-за хмари сонце, Світлі промені розкидає. Заглядає в твоє віконце, І на сніг гулять закликає. Приспів: Падає сніг на твої щоки, Падає сніг на твої очі. Падає сніг на твоє волосся, Яке я цілувати хочу. ~ 139 ~

Мій рідний край Гей над синім морем піднялися гори, За горами доли простяглись. Це землі моєї чарівні простори, Де я народився і кохав колись. Приспів: Краю милий мій, моя земля, Сині ріки, золоті поля, Все до болю рідне Хай садами квітне, квітне, Душу мою завжди звеселя, Душу мою завжди звеселя. Ой піду до річки, стану під вербою, І хлюпочуть хвилі біля ніг. Щебетом весняним птахи душу гоять, Як вертаю я з тяжких доріг. Приспів. Золотом медовим пахнуть квіти в лузі, В далечінь хмарини понеслись. Тут під ясним сонцем мої щирі друзі Славлять Україну, як було колись. Приспів. Всі ми родом із села Всі ми родом з села, тільки пам’ять мала, Стали чомусь усі забувати, Де ті мальви цвіли, Куди стежки вели, Де стояла бабусина хата. ~ 140 ~

Приспів: А хата білая, білая Була в садочку. Сиділи часто ми Там в холодочку. Там пахло грушами Жовто-медовими, Там їли яблука Такі чудові ми! Босі ноги твої часто мила роса, Але ти її там не боявся. По калюжах бродив І грязюку місив… Чом тепер від села відцурався? Приспів. А твої земляки ще живуть на землі, Вони орють, і сіють, і косять. Ти згадав би про них В кулуарах своїх, Ти ж бо там, де вердикти виносять. Приспів. Рідне село. Розкинулось село поміж полями, Закрилось лісом від вітрів. Подекуди змережане ярами, Оточене блакитними ставами, Моєї юності веселий переспів. Приспів: Хати рядочком до дороги туляться. Хлібом печеним пахне вся вулиця. Свята неділя – село святкує. Будні робочі – село працює. ~ 141 ~

Я пам’ятаю, юними роками Я бігала по вуличках вузьких. І слались мені трави килимами, Село сміялось різними дворами, І в захваті дивилась я на них. Приспів. Якщо тебе зіб’є життєва буря, То батьківська хатина приютить. Тебе нагріє, одягне і взує, І від хвороб душевних полікує, Від всіх незгод болючих захистить. Приспів. Юля яблучка збирала Юля яблучка збирала І у ящичок складала. Червоненькі, зелененькі. І великі, і маленькі. Як прийде зима холодна, Як настане в нас негода, Будем яблучка ці брати І діточок пригощати. Добра тітонька Біля нашого двора Добра тітонька жила. Вона смачно готувала І нас, діток, шанувала. Ну, а ми були раденькі Їсти коржики біленькі. Інколи, як забігали, Ще й борщу нам насипала. Борщ вона в печі варила. Я смачнішого не їла! ~ 142 ~

Вітання мамі Завтра рано-вранці встану, Клей і ножиці дістану. Буду квіти вирізати І листівку прикрашати. Наліплю ромашки білі І фіалки сині-сині. Зелененькії листочки Й цифру вісім у куточку. І під цим я намалюю: «Мамо, як тебе люблю я!» Метелики-веселики Метелики-веселики Над травкою літали. Барвистії метелики І пурхали, й кружляли. Як квіточки чарівнії Листочки покривали. Легесенько хиталися І з вітром танцювали. Біла хмарка У небі синім Повисла хмарка. Закрила сонце, Бо дуже жарко. Така біленька, Як тая вата. Така м’якенька, Як кицька Ната. ~ 143 ~

І, ніби кицька, В клубочок склалась. Мала хмаринка За вітром кралась. Хитрі мишки Хитрі мишки жартували І котика дратували. І по черзі, і по черзі З нірки раптом вибігали. Котик був трохи ледащо, Бігать не хотів нізащо. Але вуса його чують, Мишки де малі мандрують. Мишки, мишки, стережіться, Котику не попадіться! Календар Ми вже вивчили буквар І будем вчити календар. Зима найперша хоче бути. Зима – це грудень, січень, лютий. Весна – це березень та квітень. Ну ще і травень, любі діти. А літо з червнем припливло. Та й липень, серпень – теж воно. Ось осінь золота настала. Із вереснем вона примчала. А дальше жовтень, листопад. І знов спішить зима назад. ~ 144 ~

Прийшла осінь у село (гумореска) Прийшла осінь у село. Ми ховаєм, що було На городах і в садках. Трохи в погребі в банках, Є в корзинах на горищах. У кладовці – гарбузища. У підвалі – бараболя. У мішках стоїть квасоля. Буряки повиривали, Гичку зчистили, сховали. А тепер, на нашу втіху, Стали падати горіхи, Що волоськими зовуться. Ой, за них ледве не б’ються! Це ж тепер наша валюта. Помагає, коли скрута. Співа півень на зорі, Дід Іван вже на дворі! До сусідки шкандибає. Та не любощів чекає. Молиться, хай спить сусідка, Він збере оріхів сітку! Тільки вітер розгулявся – Дід Іван не розхилявся. Цілий день збирав, що міг, А надвечір зовсім зліг. Поперек схопив, скотина, - В позі «зю» стояв всю днину. Ну, а я й собі збираю. Чищу, пальцями ламаю Ту шкарлупу, що прилипла. Жадність включена велика! Глядь на руки – мов у красці. Що тепер робити – трясця. ~ 145 ~

Чим я тільки їх не мила! Уксус з додаванням мила, Ще й з картоплею змішала. Й всі штани перестірала (Радість хоч для чоловіка!) А мені біда велика! Бо по плану зустріч буде. Що про мене скажуть люди? Манікюр зробить хотіла. Мої ж руки – негра тіло! Раптом зять мій виручає, Що робити – научає. - Ви перчатки одягайте, Вірші так свої читайте. Ой, спасибі за пораду! Значить, знов іду до саду. Мажу, мажу, вже й не мию. Я ж перчатками все скрию! ~ 146 ~

Валентина Шевченко Народилася в мальовничому селі Бобрик Роменського району Сумської області у теплому вересні. Мабуть, тоді і закохалася в золото осінніх днів та синь глибокого неба. Бо, пішовши у школу, у її душі стали народжуватися якісь незвичайні рядки. Були вони про вербу-красуню, червону калину, про трепетні зажурені осики , про вранішнє сонце, яке будило її спозаранку… ~ 147 ~

Ішли роки, цікаві життєві будні Роменської школи №11 вносили в життя нові теми: роздуми над життям, перше кохання, миті розпачі і душевних розчарувань… Тут же – спалахи великої снаги до іноземних мов, якими захопилася, і це – на все життя! «Замилування іноземними мовами у мене ще з того моменту, коли в клас зайшла Ольга Яківна Беркут – вчитель англійської мови. Саме вона відкрила надзвичайно цікавий світ інознмних мов , їх своєрідну мелодію, багатство поетичного слова. Тому і зв’язала своє професійне життя з іноземними мовами…» I це стало її найбільшим захопленням. Володіє вільно англійською, німецькою, французькою, польською, вдосконалює італійську та іспанську. Відкриває красу поезії інших культур, робить переклади . Сьогодні пані Валентина – педагог, перекладач. Знаючи півдесятка іноземних мов, свої знання поширює серед учнів міста і району. Говорять: творча людина – творча у всьому. Так і Валентина – і руки працьовиті, і душа щедра і щира, і серце добре і м’яке. Нікого не залишає в біді: ні пташки, що квилить, ні тваринки, що чекає допомоги, ні слабкої людини, яка бідує… Про це все – у її поезіях. Патріотична лірика примушує серце битися частіше і гучніше. Пейзажна тематика зворушує до глибини душі, не дає байдуже пройти повз заквітлі віти черешні чи оксамитові тюльпани навесні. Тюльпани на столі… Палахкотять червоно, Мов простягнув мені Ти серце на долоні. Чудово вплітає авторка в канву своєї творчості теми родини, сім’ї, матері, людських стосунків. Часто роздумує над сенсом життя, порушує вічні питання щастя, кохання, розлуки і мрій та надій. ~ 148 ~

Я часто повертаюсь У той серпневий вечір, Як ти тоді несміло Обняв мене за плечі… «Поезія для мене - це цілющий ковток для спраглої душі, це ясний промінець сонця в негоду, це біла квітка сподівання... Поезія — це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку», - говорить літераторка. Життя – це мить, Колись ти це помітиш. І заболить… Чому ж раніш не помічав? Як зірка літ, Як пелюстки із квітів, Згорає вмить. Життя – буття свіча. Все, що любив, Стає таким байдужим… Все, що зібрав – Чи то насправді скарб? А може, то так зріють Наші душі… І легшають, Щоб вгору їх забрать… *** Україно моя уквітчана! Незрівнянна ні з чим краса. Щовесни розквітаєш, мов дівчина, З золотавих полів – коса. ~ 149 ~

Глянь, сокирки сховались в житі, На волошках – рясна роса. Тут би нам всім щасливо жити, Та тремтить на очах сльоза. Чим же ми й перед ким завинили? І чи є в тім лиш наша вина? Сильні світу цього свою совість згубили – Ми ж спокуту спиваєм до дна… Україно моя, ти – єдина, В моїм серці святий оберіг. Тож як мати блудного сина, Повертай їх з «не тих» доріг! *** Бракує слів мені, Шукаю порівняння Із кольорів життя: Який би мені взяти? Та, мабуть, то важке завдання, Щоб всі життя відтінки описати. Як смуток – то все сіре, сиве, Як радість – то червоне палахкоче, А як біда – то все немиле, Й тоді чорніше від чорної ночі. І раптом дощ… Та довгождання злива Змиває сум, гамує біль, Й колише. І байдуже тобі – який то колір. Відпочиваєш в хвилях спокою І тиші. Та все ж, хто відповість? ~ 150 ~