Антологія суч. укр. поезії

То стільки літ уже пройшло, І ми зустрілися з тобою. А я й не вірю, ну невже Ми цілувались під вербою? Роки, мов листя восени: Все відлітає, відлітає… У тебе, в мене є сини, Нам колискову вже співають. А ми ще гарні, сивочолі, Сум заглядає в очі знов… Я запитаю в тебе, в долі: Ще не закінчилась любов? Роки пройшли, ми мудрі стали, Як серце б’ється – доторкнись… І наші душі не зів’яли, Як це було давно, колись… Доля написала А я все мріяла про тебе, Щоб зі мною увесь час… Ні, не послало мені небо, Бач, мабуть, Бог рішив за нас. Чи то так доля написала, Щоб ми з тобою не були… А я все мріяла, чекала, Для нас і весни не цвіли. Чи ми з тобою такі грішні? Та я й не вірю в ці слова. Любов буває не колишня, В душі, і в слові ожива. ~ 301 ~

Ти дарував мені букети, Чарівні маки від душі. Співав пісні, писав сонети, Читав мені свої вірші. А я вдивлялась в твої очі, Шукала щастя й не знайшла. Були безсонні тихі ночі, Я йшла до тебе - й не дійшла. Пливе ріка, куди - не знає, У неї є два береги. Як швидкоплинно час минає, Кохання ми не зберегли. Ну от і все, роки вже зрілі, А я шукаю, жду тебе. І знов цвітуть ромашки білі, Над нами небо голубе… Жінка і щастя Тихо! Вечір трави росить, Ніжно падає туман. Кожна жінка щастя просить, Просить щастя - не обман. Щастя десь блука далеко, Сонце грає від душі. Вдалині співа смерека, Землю вкрили спориші. Цвіт калини облітає, Літо барви розсипа, Жінка плаче і страждає, Осінь листям засипа. ~ 302 ~

В серці тиха прохолода, Жінка щастя не знайшла… Може в неї така врода? Вже і зіронька зійшла. І вечірнії тумани Сіли знову в спориші. А на серці тільки рани Свіжі рани у душі... *** Зорю запитаю: «Де місяць ночує?» Чи, може, як голуб з голубкой воркує, А може, як клен, із березою грає? Погляну на них і душа завмирає. А може, як дуб, до тополі схилився, Обняв її ніжно, та ні - не втомився. І десь осокори із вербами грають, Дощу напилися, і знову співають. Погляну на дуба, на клена, тополю, Згадаю свою я – доленьку-долю, Не буду на долю свою нарікати, І житиму чесно, навчила так мати. Ой, зоренько, зоре – світи, не здавайся, Із місяцем милим в коханні купайся. Кохання – це вічне, кохання – це проза, Йому не потрібні – ні бурі, ні грози. Я зірку спіймаю, візьму у долоню, І буде знов місяць в зірковім полоні. Він трепетно в небі зорю обіймає, Так ніжно і щиро її він кохає. ~ 303 ~

*** Люблю спориш, люблю його суцвіття, І різні трави у моїм саду. Яке красиве, гарне розмаїття, Думками у цей сад я стежкою іду. Ой рідна стежко, поведи у спомин, Де я ходила боса, по оцій траві. Я пам’ятаю ту лежанку й комин, І на калині нам співали солов’ї. Чому моя стежина заросла травою? Ой довго ти неходжена була, І знову ти зустрілася зі мною, І стежка ця у сад свій повела. І вишні тут, і абрикос старенький, І сливи тут, і яблуні в саду. І цей садок такий мені рідненький У спогадах до тебе я вже знову йду. *** Дерева осінні стоять в листопаді, І листя кружляє, кружляє в танку. Зима десь співає свої серенади, І будуть дерева у білім вінку. А листя кружляє, стежки замітає, І осінь приходить, іде крадькома. І вітер осінній листки обриває, Йому вже наснилась холодна зима. ~ 304 ~

Тумани осінні сідають на луки, Розсипали роси на землю стежки. І холодно, в трепеті серце і руки, Зима недалеко, вже йде навпрошки. А нас не лякають ні сніг, ні морози, Хай сипле снігами ця люта зима. А прийде весна і дзвонитимуть грози, То скільки гілок ця гроза наламала. Любов до України То як любив Шевченко Україну, Любив кохав, як матінку свою. Любив її за мову солов’їну, За спів дзвінкий, пташиний у гаю. Твої вірші – то рідний запах м’яти, Вірші твої – то запах полину. Стежина повертає вже до хати, Про тебе думаю і знову не засну. У твоїх руках – доля України, Тобі це наймиліша - рідна сторона. Твоя любов – безмежна до країни, Найкраща – і для мене ти одна. Твої слова такі пророчі стали, Твої пісні, поеми, думи на крилі. Ті, що померли, знову б не вмирали, Ти слід залишив на цій святій землі. Кобзар – святий Кобзар святий і його воля, Він не загубиться в книжках. Та, мабуть, в нього така доля, Він буде жити у віках. ~ 305 ~

І він для мене, як молитва, Ця книжка рідна і свята. То ріже серце, немов бритва, У ній є пекло, доброта. Він тішить душу й розриває, У світі він один такий. Кобзар святий, дитина знає, Він такий щирий, гомінкий. І для Шевченка – є ця книга, Молитва вічна і свята. У ній є біль, і є тривога, У ній є вічність, простота. Читайте книгу, поважайте, Любіть Шевченка й «Кобзаря»! Завжди в руках її тримайте, Допоки світить вам зоря! Моя матуся Ой ти моя рідна, ріднесенька матуся, Я знову і знову на тебе дивлюся. Дивлюся у очі, які вони сині, Немов би той льон, що цвіте при долині. Твій погляд, рідненька, як сонце на небі, Щоб зорі світили всі тільки для тебе. Для тебе всі квіти, від краю й до краю, Ти знай, моя рідна, тебе я кохаю. По совісті жити ти всіх нас навчила, Найкращих дітей ти для себе зростила. Твоє щире серце кордонів не знає, І кожної днини теплом зігріває. ~ 306 ~

Пробач свою долю, що так вона склалась, Зростила онуків, і нами пишалась. І посмішка щира, як цвіт на калині, Немов ті ромашки, що цвітуть на долині. Найкраща у світі Чи можу я тебе спитати, Тобі щось маю я сказати, Що ти найкраща в усьому світі, Як ті волошки, що у житі. Ти синьоока і вродлива, Щоб ти завжди була щаслива. Що ти для мене – ніби сонце, Що світить знову у віконце. Хай сонце світить, зігріває, До тебе знову промовляє. Радій життю і кожній днині, Ти наче цвіт той на калині. Тебе я знову причарую, Вінок з калини подарую, І ми з тобою у зізнанні, Ми знов щасливі у коханні. Лелеки Летіли лелеки у вирій далеко, Летіли лелеки край мого села. Ой довго ж летіла, моя ти лелеко, Дорога у вирій тебе повела. ~ 307 ~

Сумуєш, лелеко, без рідного краю, Сумуєш за степом, в болоті була. Літала над полем, ходила до гаю, Ти нам малюків іздаля принесла. Я знаю, що важко без рідного краю, Я знаю, що важко в чужій стороні. Без рідного степу і рідного гаю Гніздечко мостила, на тому млині. Вертайся, рідненька, вертайся у села, На тебе чекає домівка твоя. Ти будеш тут жити і будеш весела, Земля твоя рідна, найкраща, своя. Ідуть дощі Ідуть дощі, і грім гуде, гуркоче, Пливуть осінні хмари вдалині. І голуб вже так дивно не воркоче, І не живе лелека на млині. І не співає пісню соловей у гаю, Йому так сумно – літа вже нема. І віє вітер з іншого вже краю. І прийде осінь, потім знов зима. І жовте листя падає із клена, Береза вся у жовтому вінку. Трава пожовкла, а була зелена, І співає осінь пісню недзвінку. І полетять птахи у ті краї далекі, І будуть сумувать на чужині. І знов весною прилетять лелеки, Ви повертайтеся додому всі живі. ~ 308 ~

А я чекатиму ту весну із-за гаю, Чекатиму її я, як колись. І знову зацвіте все у розмаї, Тільки, моя весно, ти не забарись. Весною зацвітають рута й м’ята, І квітнуть чорнобривці у рядку. І пригорнуся я до мами і до тата, І поговоримо ми тихо, в холодку. Чом сумуєш, Україно! Чом сумуєш, Україно, чому невесела? Ти була така щаслива і співали села. Чому, рідна Україно, маєш ти страждати? В тебе море, полонини і гірські Карпати. Є у тебе степ широкий і трави похилі, Десь видніють осокори, вони такі милі. Там в долині на калині соловей співає, І на зло всім ворогам не спить, не дрімає. І Дніпро такий могучий, і видніють кручі, І росте пшениця в полі, є ліса дрімучі. Не дай, Боже, Україну навпіл розірвати, Ти для мене сестра рідна і хрещена мати. Прославляйте Україну у віршах та одах, Буде жити ненька - мати на вустах народів. Маєш вроду, Україно, є що показати, Бо таку матусю милу ні з ким не зрівняти. Маєш волю, маєш долю, маєш синє небо, І для щастя, тобі рідна, більшого не треба. ~ 309 ~

Моїй Україні Моїй Україні – ні кінця, ні краю, Щоб жила щасливо, я тобі бажаю. Щоб цвіла, як квітка, і була багата, Хай повниться сміхом кожна твоя хата. Люблю твоє серце і люблю я душу, І своєї клятви повік не порушу. Тобі я присвячую всі свої вірші, У їх своя доля і вони від душі. Думаю про тебе, бачу уві сні, Тобі я співаю, співаю пісні. Моїй Україні - ні сльози, ні пекла, Щоб світило сонце, ніколи не смеркло. І земля щоб рідна не була в руїнах, І сини, і дочки, щоб жили в родинах. Тебе, моя рідна, хочу обійняти, Щоб жили тут поряд і батько, і мати. Дякую я Богу, що тут народилась, Ти, моя країно, знов мені наснилась. Моїй Україні – безхмарного неба Цей вірш написала я знову для тебе! Моя довгостраждальна Україна Твоє серце, Україно, Навпіл розриває, Та війна на Донбасі І досі триває. Б’ють гармати, автомати Сиплють залпи «градів». Не чекала ненька – мати Цих тяжких «снарядів». Ти була мені «сестрою», ~ 310 ~

Росія заклята, Як могла ти так зробити І піти на «брата»? Ти ж до мене пригорталась І була «святою», В моїм серці біль осталась, Я живу з журбою. Ну нічого, «рідна сестро», Ще часи настануть, Буде мир в моїй країні, Всі сніги розтануть… Не бери ти гріх на душу, Не гніви ти Бога, А я хочу жити, мушу, Буде перемога. Мені соромно за тебе, Що ти так вчинила, Не роби так більш , не треба! Ти синів згубила. Плаче мати дні і ночі, Плаче без зупину, Були сни такі пророчі - Син в бою загинув. Мати сина все шукає, Збилася з дороги. Вона вірить, вона знає: Йде до перемоги. Захищав син Україну Й матусю рідненьку, Захищав свою дитину Україну- неньку. Буде Боженько святий Нам допомагати. Ну, а ти, «Росіє рідна», Будеш ще страждати. ~ 311 ~

Поговори зі мною, Україно! Поговори зі мною, Україно! Ти обійми мене, як мати, Я тут живу, моя країно, Поговори за сина, і говори за брата. Поговори, як сонце сходить, Як серце рветься із душі. І навіть , коли муза не приходить, Як стеляться під ноги спориші. Милуюся тобою, а іноді і плачу: Чому у тебе доленька гірка? Тобі життям, країно, я завдячу, Щоб ти була щаслива, гомінка. Поговори зі мною, Україно, Як місяць виціловує зорю, Поговори, коли цвіте калина, Тебе я, Україно, кохаю і люблю! Поговори, як вітер скаче, віє, І жито шелестить і не змовка. Коли пшениця в полі половіє І навіть як тремтить твоя рука. Тебе я обійму і знову пригорнуся, Для тебе в мене вистачить тепла. Любові я твоєї п’ю і не нап’юся У тебе і вода смачна із джерела. Поговори зі мною, Україно! Твоїм словам ні краю, ні кінця, Поговори, бо в мене ти єдина, І хай сльоза не падає з лиця. Поговори зі мною, Україно! До тебе йду, до тебе обізвусь, Моя любов до тебе - не єдина, За тебе я молюсь, і знов молюсь… ~ 312 ~

Краю мій Краю мій, ти рідна Україно, Краю мій – ти славна сторона. Я живу тобою - ти єдиний, Ти для мене скрипка чарівна. Стільки в нас з тобою пережито, Ти зі мною в щасті і в журбі , Щоб цвіли ромашки і родило жито, І росли волошки голубі. Краю мій, заквітчаний садами, Вигляда калина з-за вікна, Йду до тебе рідними стежками, Ти моя надія і моя весна. Краю мій, над річкою Сулою Грають верболози край води. Хочу жити, бути із тобою, Щоб ніколи не було біди. Краю мій, ти гордість України, Я не зможу перейти межу, Не поїду в іншу я країну, - Я для тебе вірність збережу. Люблю я свою Україну Люблю я свою Україну, Та хто її, мабуть, не любить, Люблю я свою Україну, Вона мене ніжно голубить. Люблю я свою Україну, Люблю я її, як ніколи. Люблю я свою Україну, Де все так буяє навколо. Люблю я свою Україну, ~ 313 ~

Я бачу її уві сні. Люблю я свою Україну, Про неї співаю пісні. Люблю я свою Україну За степ, і луги, і поля. Люблю я свою Україну, - Це все наша рідна земля. Люблю я свою Україну За небо, за місяць, зірки, Люблю я свою Україну Люблю її довгі роки. Люблю я свою Україну, Хоч буде холодна зима. Люблю я свою Україну, Милішого краю нема. Люблю я свою Україну, ЇЇ обійму я крилом. Люблю я свою Україну, Хоч буде і дощ за вікном. Люблю я свою Україну, Люблю я її колоски. Люблю я свою Україну, Стежиною йду навпрошки. Люблю я свою Україну. Люблю, як Шевченко любив. Люблю я свою Україну. По рідній землі він ходив. Люблю я свою Україну, Де місяць пливе у човні. Люблю я свою Україну, Тут мальви цвітуть чарівні. Люблю я тебе, Україно, Ти тільки в бою не скорись. Люблю я тебе,Україно, Моя Україно - не плач, не журись! ~ 314 ~

Ще не вмерла, Україна Ще не вмерла Україна, Та куди ж вмирати? Треба, браття -українці, Землю захищати. Стільки можна ображати Рідную країну? Стільки можна грабувати Неньку - Україну? Будем, браття -українці, Волю здобувати, Щоб жила вона щасливо І була, як мати. Спаси, Боже, Україну, Спаси її грішну, Щоб цвіла і розквітала Як у саду вишні. Знаєм ,браття, – ми єдині З козацького роду. Нам від віку і донині Захищать свободу. Щоб до себе пригортала Ти мене, країно. Знову й знову обіймала, Мати - Україно. Ще не вмерла Україна І не вмре ніколи, Буде жити в нас країна Процвітать довкола. Батьківська хата Батьківська хата – це біль і тривоги, Батьківська хата – розлуки й дороги. Родинне гніздечко тут мама звивала, І діток своїх тут усьому навчала. ~ 315 ~

Навчала, як землю свою боронити, І як Україну найкращу любити, І батька, і брата, сестру поважати, Здоров’я і миру усім побажати. Батьківська хата – це верби й тополі, Тут яблуні, сливи – усього доволі. Калина червона намистами грає, За душу бере і аж серденько крає. Батьківська хата – гніздечко лелеки, А ми пташенята, розлетілись далеко. Вертайтесь додому, до рідної хати, На вас тут чекають і батько, і мати. Батьківська хата – це хліб на столі, І мамині руки – це піт на чолі. Батьківська хата - це цвіт горобини. І сльози, і радість малої дитини. Батьківська хата - це вишні біленькі, А батько і мати такі вже старенькі. Дивлюсь на батьків я, аж сум огортає, Стежина рідненька у сад повертає. Батьківська хата - рушник вишиваний, Для Вас найдорожчий – для мене жаданий. Батьківська хата – це старість , не радість, А діти й онуки ростуть всім на заздрість. Батьківська хата… Живу я в тривозі, Віддати Вам крила – ніяк я не в змозі. Батьківська хата – цвітуть чорнобривці, І гордість у мами, що ми українці. ~ 316 ~

*** Моя Україна – це верби плакучі, Це вранішня ніжна роса. Моя Україна – тополі могучі, Ні з чим незрівнянна краса. Яскрава усмішка і поле пшеничне, Волошки, мов даль голуба. Краса неймовірна, вона буде вічна, Хоч десь заховалась журба. Козацькому роду нема переводу, Найкращої мови у світі нема. Завжди так бувало із роду до роду, Нашу країну ніколи й ніхто не злама. Село моє Село моє – омріяне думками, Село моє, засіяне в житах. Іду я знову рідними стежками, І дим іде, я бачу, на хатах. Село моє, оспіване піснями, Ти запах різних трав і споришу. Про тебе думаю і днями і ночами, Про тебе знову вірша напишу. Село моє, зима не за горами, Дорогу вже снігами занесло. Вітер виє, свище над полями Ти мене в дитинство повело. Село моє – тут рідна моя хата, Мама мені косу запліта… Пахне у дворі так ніжно м’ята, Пройшли тут молоді мої літа. ~ 317 ~

Село моє – там верби похилились, Над ставом знов курличуть журавлі. Яблуні в саду мені наснились, Іду я знову по святій землі. Село моє.. тут пахнуть чорнобривці, Ти ніби писанка моя свята. А за селом пасуться коні й вівці, Стежина рідна у село знов поверта. Село моє, ти - пісня України, Ти рідна моя мила сторона. Тебе люблю я ніжно, щогодини, Село моє, краса моя ти неземна. Краю мій рідний моя країно Ти краю мій рідний, моя ти країно, Ти як поживаєш сьогодні, скажи? Моя ти найкраща, моя Україно, Моя рідна сестро, себе бережи! В бою не здавайся, не стій на колінах, Ти спокою, миру у Бога проси. Рахуємо дні у хвилинах, годинах, Козацькую славу ти гідно неси. Чому твоя доля сумна , невесела? Чому твоє серце навпіл розрива? Жили колись гідно міста і всі села, Тепер усе інше, і гірші слова. У рідному краю лунають гармати, Чому зажурились у полі жита? Великі «чини», ті, що мають мандати Чому Україна для них не свята? ~ 318 ~

Свята для народу, синів України, Тишу і спокій вони бережуть. Сипляться «гради», і видно руїни, Гідно службу за країну несуть. Уже розквітає бузок і калина, І знов половіють у полі жита. Ти житимеш вічно, моя Україно, Найкраща у світі, ти для мене свята! Рідна земля На рідну землю я впаду сльозою, Буду захищати Україну я. Буду боронити і впаду грозою, Цілувати буду - це земля моя. Буду я літати, гомоніти з вітром, Слухати я буду пісню солов’я. Розквітай, країно, ти найкращим цвітом, Тут живе родина - це земля моя. На рідную землю впаду зорепадом, Рідна Україна – ти мій оберіг. Журавлі курличуть і летять над садом, Кличе Батьківщина на рідний поріг. Розквіта калина разом з Україною, Розквітає в лузі гірким полином. На рідную землю я впаду зерниною, Виросту я в полі стиглим колоском. Моя рідна земле - з заходу до Сходу, Це земля Тараса, прадідів, дідів. Так було від нині - з роду і до роду Тут звучить мелодія наших кобзарів. ~ 319 ~

На рідную землю я впаду росою, Буду захищати Україну я, Буду милуватись небом і красою, Ой ти рідна земле, ти душа моя. *** Чому ми так живем сьогодні (Чи так і завтра будем жить)? Чи в нас такі путі господні, Що душу й тіло нам ятрить? У нас є воля, в нас є доля, То чомусь доленька сумна… Зашелестить в полі тополя, Я знаю – думка в нас одна. Нас не скорити, не зламати, Ми духом сильні на віки. Будем щастя на руці тримати Ми є народ – ми славні козаки. Здолаєм все – війну і голод, І на коліна не впадем! Чи буде дощ, чи сніг, чи холод - Вперед країну поведем. Вставай, Тарасе Вставай, Тарасе, подивися, Що в Україні розвелося. За Україну помолися, Все, що написане – збулося. Ти напророчив ніби долю В поемах, думах ти писав. Ми здобуваєм свою волю, – Про Україну ти все знав. ~ 320 ~

Ти знав, що буде Україна Горіти полум’ям в вогні, Нас не поставлять на коліна, Ми в цьому світі не одні. Ось так – єднаймось, сестри, браття, Єднаймось разом – навіки. Ми ще розпалимо багаття, Ще проростуть в нас колоски. Чи то жива ще Україна… Чи то жива ще Україна? Жива…жива…жива… У неї мова солов’їна І половіють ще жита. Чи то жива ще Україна, Забута Богом і людьми? Вже відцвіла і горобина Ідуть дощі, гримлять громи. Чи то жива ще Україна? Така розгублена, сумна? А ти ж була, моя країно, Весела, ніжна, чарівна. Чи то жива ще Україна? Вона сміється крадькома. То гірко плаче, мов дитина, Мене за плечі обійма. Чи то жива ще Україна? Тут, мабуть, є наша вина… Живи, моя ти Україно, Хоч в тебе доленька сумна. ~ 321 ~

Чи то жива ще Україна? Жива…жива…жива. І буде жити в нас країна, В любові, в злагоді сповна. О мальви, мальви О мальви, мальви диво цвіт, Стільки душі вашій вже літ. Та стільки літ й сама не знаю Літа на осінь повертаю. О мальви, мальви, пригорнуся, Це їх садила ще матуся. Було давно, то я й не знаю О мальви рідні, вас кохаю. О мальви, мальви на подвір’ї, Ваш цвіт у білому сузір’ї Рожевим кольором цвітуть, Життя і сили додають. Червоні квіти у долоні, Я вже у вашому полоні. Ви знов чаруєте літами, Та тільки вже тепер без мами… Доля у вінку Долю вишиваю, долю у вінку, Є волошки сині тут на рушнику. Рушники мережкою вишиваю я, Доля тут хрещата і душа моя. ~ 322 ~

Я вишию маки, диво-рушники, І чарують душу їхні пелюстки. Є тут чорнобривці, квіти-диваки, Шию , вишиваю знову залюбки. Хрестиком і гладдю вишиваю я, Синові в дорогу подарую я. Хай оберігає долю він твою, Буде оберегом у чужім краю. Щоб оберігав він від зла і біди, В щасливу дорогу його поведи. Тож бо, любий сину, ти є чоловік, Оберегом буде він на цілий вік. Рушникова доля, різні кольори, Обійму за плечі в сумні вечори. Долю вишиваю, долю у вінку, Сину подарую долю ось таку. Я іду берегами Ось так іду я берегами, І знову чую голос мами. А я іду, де двір, де хата, Там чути голос мого тата. Я так радію за батьків, Коли лунає в дворі спів, Спів колискової від мами, Вона веде мене до брами. Батьки - далекі це дороги, Це їхній біль, і їх тривоги. О, рідний батьку, рідна мати, Я так вас хочу обійняти. ~ 323 ~

Велика вдячність вам за час, Що ви так молитесь за нас. То ви ж бо є моя родина, А я для вас – рідна дитина. Скажу спасибі вам, батьки, Живіть, живіть усі роки. Я до батьків знов поспішаю, Мене пробачте, вас благаю. Життя минуло дуже швидко, Нема батьків вже біля хвірки. Ось так спішу я берегами, - Нема батьків уже із нами… Я повертаюсь Я повертаюсь, де луги, Де рідна стежка, береги, Де мама радо зустрічала, Всьому найкращому навчала. Я повертаюсь на стежину, Цілую мамину хустину. Я цілувала б їй вуста, Але хатина вже пуста. Ой, як згадаю про все – жаль, Життя покликало у даль. Життя із отчого порогу Мене покликало в дорогу. Дорога стелиться росою, Стежина заросла травою. А трави рідні похилились, Немов з дощу води напились. ~ 324 ~

Жоржини голови схилили, І коси в мами побіліли. В неї ж була коса русява, Ти нас всіх ніжно цілувала. Колись була ти маків – цвіт, Ти так любила білий світ. Була дорога вся хрещата, В дворі так пахла ніжно м’ята. Дітей, онуків ти любила, За них ти Господа молила. Тепер дорога в небесах… Очі й вуста мої в сльозах. Я повертаюся додому, Хоч на душі я маю втому. Стоїть одна собі хатина, Співає пісню їй калина. А я …я повертаюсь, де луги Де рідна стежка, береги… Згубились наші роки Згубились наші роки в заметілі, Білим снігом сіли на чоло. А тепер роки з тобою у нас зрілі Швидко промайнули – ніби й не було. Згубились роки ранньою весною, Коли струмки відлунюють пісні. Як було добре нам удвох з тобою, Тепер лишились спогади сумні. ~ 325 ~

Згубились наші роки ще у квітні, Хоч прилетіли диво – журавлі, А ми були з тобою гарні, спритні, Тепер ми ніби в морі кораблі. Згубилось наше щастя серед літа, Де нам співали ніжно солов’ї. А я тепер одна – тобою я забута, Чому так тихо шелестять гаї? Згубились наші роки в далечіні, Стежина вже травою заросла. Лиш знову видно образи і тіні, Там де пили воду з джерела. Згубились наші роки, мов волошки В полі заховались у житах. А тепер лише рясніють зморшки, Я стою така зажурена в літах. Згубились наші роки листопадом, Дощами вмита осінь золота. А я іду одна, одна осіннім садом, Скажи: «Де ми згубили молоді літа?» Іду до тебе Іду до тебе в заметілі, А чи знайду – не знаю я? Один такий у світі білім, Чому знедолена так я. Морозні дні, морозні ночі, В душі печалі, мов сніги. Заглянуть дивно тобі в очі - Так розійшлися береги. ~ 326 ~

У тебе берег немов літо, У мене снігом засипа. Не розквітає буйним цвітом, Лише на плечі прилипа. Як гляну я на твої плечі, (Ти мене ніжно пригортав). Казав мені ти дивні речі… Невже тоді ти про все знав. Але не буде так ніколи, Що все зима і холоди. Я подарую своїй долі, Прийду туди, де береги. Чому я вірила в кохання, Черпала подих із води. Було нещирим це зізнання Тепер не буде, як завжди. До тебе зими знов приходять, До мене літо вже прийшло. І наші долі нас знаходять, А щастя – вже мене знайшло. Не приходь Не приходь, я тобі не пробачу Всі образи, що є у душі. Навіть серце, коли воно плаче, Відцвіли вже мої спориші. Ти пішов і залишив образи, Що було й не було поміж нас. Залишились слова і ті фрази, Бо, говорять, лікує все час. ~ 327 ~

Але не лікуються рани, І на серці великі сліди. У душі залишились обмани, Хай не буде лиш горя й біди. Знов приходить і літо, і осінь, Знов приходить зима і весна. Над ярами гуляє вже просинь, Лиш душа моя тільки сумна. Коли серце квітує, не плаче, Навіть те, що лишилось в душі. Хай Всевишній усе нам пробачить, Ще розквітнуть мої спориші. На порозі осінь На порозі моїм сива осінь, Я дивлюся у даль голубу. А на хмарах видніється просинь, Ти прийшов, щоб розвіять журбу. Сива осінь рясніє дощами, Навесні я до тебе прийду. Розпалю я багаття руками І стежину до серця знайду. Доторкнуся до тебе рукою, І посмію сказати : «Люблю» А до серця торкнутись душею, Поцілунок для тебе пришлю. У полон твій потрапити хочу Не на день, не на ніч – на роки! Диво – щастя тобі напророчу Знаю – ми береги однієї ріки. ~ 328 ~

Роки, мої роки Роки мої, роки мої, Ви наче ті лелеки. Відшелестіли, мов гаї, Пішли - ну так далеко. Вам вороття уже немає, Не запрошу я вас назад. Душа то плаче, то співає, То мов квітує зелен – сад. Роки мої, мої роки, Вас не утримати в долоні. Не відривайтесь від руки, Я вас чекаю на пероні. Роки , роки, мої ви роки, Ви ніби сніжні заметілі. Колись були і перші кроки, Тепер вже коси посивіли. Роки мої, як пелюстки, Летять і знову відлітають. Дивлюсь на вас я залюбки А солов’ї в саду співають. Але рокам я не здаюся, Не хочу вірити в слова. За вас я Господу молюся, Від вас хмеліє голова. Я попрошу вас, мої роки, Не залишать мене одну. Життя дало свої уроки, А я… А я чекатиму весну. ~ 329 ~

Намалюю кохання Я кохання тобі намалюю, Чи у вірші його запишу. З неба зірку тобі подарую, Ну, а може, листа напишу. Бо кохання – то наче примара, Воно в серці горить, не згаса. Навесні прилітає, як хмара, І в душі знову й знов воскреса. А кохання – то спів солов’їний, Це Господь нам його дарував. Ти для мене коханий – єдиний Під вербою мене цілував. Без кохання не можна прожити, Бо у нього душа не вмира. Без любові – не можна любити Без кохання душа завмира. Болить моя душа Болить… болить моя душа, Така вся стомлена тобою. Вона на спомин залиша, А ти… ти поруч не зі мною. Болить…болить моя душа, Розлука їй не дає жити. Сльозами серце утіша, Вона все має пережити. ~ 330 ~

Болить – болить моя душа, Вся переповнена думками. Її кохання не лиша, Вона знеболена роками. Болить, болить моя душа, Хоч і загоюються рани. До неї щастя поспіша, А у душі – лише обмани. Диво - казка Я, напевно, тобі подарую Диво - казку у моїм вікні. І коханням тебе причарую, Щоб ти снився ночами мені. Диво – казка ця буде святою, Ти приходь уві сні, наяву. Бути поруч я хочу з тобою, Зачитай мені казку нову. І щасливий кінець я шукаю, Притулюся до твого плеча. Може, іноді десь я блукаю, Слів для тебе мені вистача. Я тобі тільки щастя бажаю, Щоб тоді не було каяття. Ти приїдеш до мене – я знаю, Щоб в коханні прожити життя! ~ 331 ~

Сторінки життя Гортаю сторінки свого життя, Життя, що так минає із роками. Вже заглядає в очі майбуття І пада листя жовтими рядками. Все згадаю – пройдешні ті роки, Де все було у кольорах квітучих, Торкався ніжно до моєї ти руки, Тримав мене в руках своїх могучих. Я ніжно по-дівочому тремтіла, Як ти мене до себе пригортав. І я до тебе дзвінко гомоніла, Але тепер вже інший час настав. Нема тебе вже поруч біля мене, Вже не співають дзвінко солов’ї. Згадую тебе, ну як ти там без мене? Знов облітає листя, шелестять гаї. У серці біль, розлуку ти залишив, Не хочу вірити в пройдешні я роки. Настане час, і справи ти облишиш, Скажеш ніжно: «Прошу твоєї я руки». Гортаю сторінки свого життя, Сторінку до сторінки прикладаю. Я вже щаслива – маю майбуття, Я щастя ніжно у руці тримаю… ~ 332 ~

*** Я ніби не жила, я ніби не любила, Та старість вже підходить крадькома. Я ніби не кохала, та я й не розлюбила, Господь дарує долю – цю долю не дарма. Я ніби не жила, а все одно я мушу… У полі десь гуляє віхола зима. Я ніби не жила, все бентежить душу, Ідуть роки, проходять, повернення нема. Я ніби не жила, моя душа співає, Співає вона, плаче, дзвенить немов струна. Та слів моїх на все не вистачає, Живу я в цьому світі, живу я не одна. Я ніби не жила, дорога так далека, Та всеодно в коханні, в любові я живу. Двох синів для мене вже приніс лелека, І сонце десь за обрій, сідає у траву. Я ніби не жила, а живу й кохаю, Кохаю рідну землю, і рідну сторону. Я ніби не жила, то все одно я знаю, Люблю я Україну, люблю її одну! Впевнено іду Я за тобою впевнено іду, Я все вдивляюсь в твої очі. І з-за морів, і океанів я прийду, Хоч будуть темні - темні ночі. ~ 333 ~

Я за тобою впевнено іду, Крок за кроком впевнено ступаю. До тебе я стежину віднайду, Хоч скільки кілометрів я не знаю. Я за тобою впевнено іду, Спішу тебе так наздогнати. Хоч буде важко, навіть упаду, Щоб тільки своє щастя мати. Я за тобою впевнено іду, Тримати твої руки у долонях. Чи буде сніг, зима - а я прийду, Хоч із роками сивина на скронях. Я за тобою впевнено іду, За плечі ніжно тебе я обіймаю. І не кажи, я всеодно прийду, Я долю у руках тримаю. Осінь жовтокоса Розправила осінь жовті свої крила, Не вгамує душу жовтень, листопад. Повертає вітер знов свої вітрила І летить із неба цілий зорепад. Осінь жовтокоса з кленами гуляє, Розкидає листя, край дороги йде. Не може змиритись (ще надію має) В правилах записано, що зима прийде. Виконати треба зими забаганки, Скласти повноваження, відійти у тінь. Плакати не треба, були обіцянки, Не вгамує душу тополиний «дзвін». ~ 334 ~

Знов складає осінь листя у покоси, А осінній вітер знов їх розкида. Береза сплітає дивні свої коси, Жовтень з листопадом нас він покида. Покида не гучно осінь у печалі, І немає правил змінити закон. Так було і буде в правилах надалі, Вже співає пісню дивний камертон. Осінь вже забула те, що обіцяла, Відлітають птахи у чужі краї. Важко так летіти, їм у слід кричала: - Повертайтесь знову, де рідні гаї. І не спіши, осінь, зима на порозі. Ще весна із літом знов до нас прийде. А зима все чує, їде, їде у дорозі, Час осінній знову, знову нас знайде. Поверни мене, доле… Поверни мене, доле, в дитинство, Де я босою йшла по траві. Стежка долі колюча й терниста Там, де квіти цвіли польові. Щоб згадати, як пахнуть ті трави, Як росою вмивалася я, Де лежали покоси з отави, Де туманами вкрита земля. Поверни мене, доле, додому, Де зозуля кувала в гаю. Я розвію і смуток, і втому, Щоб зустріти матусю свою. ~ 335 ~

Щоб згадати і слово, і пісню, Ту, що мама співала мені. І про сад, і заквітчану вишню, І про чари оті неземні. Поверни мене, доле, у літо, Де цвіли чорнобривці в саду. Все теплом і коханням зігріто. Квітку долі для себе знайду. Поверни мене, доле, у осінь, Де дощами рясніє земля. Тепле літо пройшло, сіє просинь, Знов чорніє у полі рілля. Поверни мене, доле , у весни, Де співали всю ніч солов’ї. Може, знову кохання воскресне, Б’ють ключами весни ручаї. Поверни мене, доле, до хати, Де солодка джерельна вода. Там зустріне мене моя мати, Де край стежки мене вигляда. Єднаймося, браття Єднаймося, браття, єднаймось у вірі, Єднаймось у слові,єднаймось у мрії. І ми, об’єднавшись, з’єднавшись у силі, Квітучії весни до нас запросили. Єднаймося, браття, єднаймося світом, Єднаймось коханням, єднаймося цвітом. Хай сонце і небо єднають країну, Таку незалежну, святу Україну! ~ 336 ~

Єднаймося, браття, єднаймось у слові, Єднаймось у мові, в зорі світанковій. Ми будем орати, співати, сіяти , жати, Ми будем вертатись до рідної хати. Єднаймося, браття, єднаймось в долоні, Єднаймось у тиші, єднаймось в полоні. Хай будуть напружені, втомлені очі, Ми будем трудитись із ранку й до ночі. Єднаймося, браття, єднаймось в країні, Єднаймось в печалі, єднаймось в надії. Ми вірші й поеми складаєм із слова, Така неповторна, єдина в нас мова. Єднаймося, браття, єднаймось вітрами, Єднайтесь цілунком для рідної мами. Війни ми не хочем, ми хочемо миру, Ми хочем плекати надію і віру. Єднаймося, браття,єднаймось сльозою, Єднаймось дощем і єднаймось грозою. І рідну оселю, і батька й родину Захистим і Вітчизну в найтяжчу годину. Єднаймося, браття, єднаймось в тривозі, Єднаймось в сніги і тріскучі морози. Наш прапор країни жовто – блакитний, Він кольору неба, веселий, розквітний. Єднаймося, браття, єднаймось житами, Єднаймось садами, єднаймось полями. Цвітуть чорнобривці, квітне жоржина, Вже пісню співає червона калина. ~ 337 ~

Єднаймося, браття, єднаймось роками, Єднаймось і серцем, душею, руками. Росте в Україні і клен, і тополя, Спасибі Вам, браття, що є у нас воля. Єднаймося, браття, єднаймось в дорозі, Єднаймось у долі в Шевченковій прозі. Тарасове слово не вмре – оживає, Бо він Україну ще й досі кохає. Єднаймося, браття,єднаймось, єднаймось! Єднаймось і знову собі признаваймось. Що наша держава – це наша країна Свята й неповторна у нас Україна! ~ 338 ~

Тамара Пімурзіна (Слабоспицька) Народилася 8 липня 1963 року у м. Ромни Сумської області. У 1980 році закінчила Роменську середню школу № 7. У 1980-1982 році навчалася у Дніпропетровському педагогічному училищі на дошкільному відділенні. З 1982 по 1995 рік працювала вихователем у дитячому садочку. ~ 339 ~

У 1996 році закінчила Глухівський державний педагогічний інститут, отримала кваліфікацію спеціаліста - викладач дошкільної педагогіки і психології. Вихователь. Перші поетичні твори надруковані у 2015 році. Різні теми життя хвилюють поетесу: і родинно-побутові, і соціальної сфери, і теми екології, теми братів наших менших. Захоплює патріотична, пейзажна та інтимна лірика: А весна не забариться - Завітає на поріг, Перелітні птахи вчасно Сповістять її прихід. Або: А скільки їх, бабусь, отак живуть Хтось із рідні, чи просто лиш - сусідка А внуки по \"столицях\" десь живуть, І про стареньких згадують лиш зрідка. Ряд віршів надруковано у збірках: \"Антологія сучасної української літератури\" (Хмельницький, Видавець Стасюк Л.С., 2015 р.); літературному часописі \"Барви\" (Хмельницький, Видавець Стасюк Л.С., 2016 р.); літературному альманасі \"Сонячна палітра\" (Хмельницький, Видавець Стасюк Л.С., 2016 р.); колективній збірці ГО \"Літературне об`єднання \"ДИВОСЛОВО \" - \"З Україною в серці\" ( Миргород: ТОВ Видавництво \"Миргород\", 2016 р.); колективній збірці ГО \"Літературне об`єднання \"ДИВОСЛОВО\" - \"Третя весна\" (Миргород: ТОВ Видавництво \"Миргород\", 2017 р ); колективній збірці ГО Літературне об`єднання \"ДИВОСЛОВО\" - \"І пером, і серцем\" (Миргород: ТОВ Видавнитво \"Миргород\", 2018 р ). ~ 340 ~

Осіння казка Казковим все навколо стало - У гості осінь завітала. Чарівним пензлем лиш змахнула І вітерцем легким подула - В таночку листя закружляло І сукню вишивати стало - Вбрання для матінки-землиці - Нове вбрання, як і годиться: Сережки - кетяги калини, Намисто все - із горобини. Казкова сукня, золотиста, А перли - вранішня росиця. Як не любити цю барвисту Осінню казку золотисту ! Осінній вальс Берізок віти золотаві Чарують, ваблять восени, А вітер золотом цим грає, Шепоче лагідні пісні. Кружляє плавно листя клена - На вальс запрошує дівча, Калина молода, вродлива Вмить зашарілася уся. Вбрання осіннє - до таночка, А щічки - кетяги рясні, Кружляє лист кленовий вкотре, Обвівши стан її стрункий... ~ 341 ~

Вже килим осінь постелила - Прекрасна, неповторна мить. А вранці знов кружляє лист осінній І вальс чарівний переливами звучить. Найкраще місце на землі Чарівні квіти польові, Лани безкраї, волошкові. Найкраще місце на землі- Де народились ми з тобою. В дитинстві, де ми босоніж Ступали, квіти оминали, Де шелест слухали беріз, Дубів той гомін величавий. Мій рідний край- поля, лани, Блакитне небо, як ніколи,- Хай згасне полум'я війни, Хай мир скрізь запанує знову. Крилаті вісники весни Уже в дорозі птахи перелітні - Летять вони до рідної землі, Долаючи моря і кілометри, Дощі, вітри і негаразди всі. Щоб закружляти у повітрі чистім , Яке їм якнайбільше до снаги І помахом крила всіх сповістити, Що повернулися до рідної землі. \"Привіт!\" сказати лукам і дібровам, Лісам, полям, гаям, садам. Всім розповісти щебетом веселим, Що весну в край на крилах принесли. ~ 342 ~

Весна іде Сонце зранку в небі сяє - Як чудово навкруги! Вже струмки шляхи проклали, Потемніли вже сніги. Чути стукіт мелодійний На деревах угорі - Дятел яблуньку лікує \"Оперує\" стовбури. Щоб весною пишним цвітом І вбранням тим весняним Милувались всі довкола - \"Лікар\" вправно стукотить. А весна не забариться - Завітає на поріг. Перелітні птахи вчасно Сповістять її прихід. Україна – єдина країна Я бажаю, щоб мир в Україні Якнайшвидше повсюди настав, Щоб загоїла рани країна, Рідний край щоб завжди процвітав. Щоб у кожнім куточку країни Знали діти чи не з пелюшок, Що живуть у єдиній країні, В Україні вони що живуть. ~ 343 ~

Щоб сини вже дорослі і доньки Не були, наче ті дітлахи: Їх \" не чують\", \" не бачуть\", не бавлять, Люблять менше, ніж інших дітей. Україна у всіх нас єдина, А країна - єдина сім`я : Вріже пальчика котра дитина - А у матінки серце болить. Я бажаю, щоб ми в Україні Завжди з світом у мирі жили, Щоб на борщ український сусіди Приїздили до нас звідусіль. Не шукали щоб ми десь по світу Іншу долю і інших країв, Бо матуся - єдина на світі, Знають ті, хто втрачав матерів. Я бажаю, щоб ми, українці, Жили в дружній, єдиній сім`ї, Щоб гордились країною люди, А країна - пишалась людьми. Чорнобривців насіяла мати \"Чорнобривців насіяла мати\" - Нам знайомі з дитинства слова \"Чорнобривців насіяла мати\" - України ця пісня жива. Чорнобривці - ці квіти чарівні , Ніби зіроньки впали з небес І розсипались скрізь по подвір`ям, Мов дарунок далеких планет. ~ 344 ~

Їх магічне, чарівне цвітіння До морозів нам радує зір. І краса їх велична і мила, Аромат - незрівняний ні з чим. Чорнобривці я сію щорічно - Як матуся колись навесні, Їх краса і їх сила магічна До вподоби з дитинства мені. Є у кожного пристань своя Є у кожного пристань своя І своя незабутня стежина На планеті великій - Земля, Там, де батьківська рідна хатина. В мій чарівний і древній Ромен, В моє місто, найкраще у світі - З різних місць, континентів, земель, Мов птахи, повертаються діти. Щоб пройтись по знайомим стежкам, Щоб вклонитися рідному краю, Що у серці назавжди зберіг, Що не зітреться з пам`яті, знаю. Щоб згадати Ромен вечори І чарівні осінні світанки, Тихоплинні ті води Сули І духм`яні від пахощів ранки. Мій чарівний і древній Ромен Моє місто, найкраще у світі - Мов птахи, із далеких земель В ромен-край повертаються діти. ~ 345 ~

Щоб зустрітися з юністю знов І поринути в спогади щирі, Де кохання ти перше зустрів, А, можливо, й останнє - єдине. Мій чарівний і древній Ромен Має магію чисту, незриму - Вабить він із далеких країв Земляків на малу батьківщину. Є у кожного пристань своя І своя незабутня стежина Для моїх земляків - \"пташенят\"- Це Роменщини дружна родина. Стара хатина край села Стара хатина край села - Здається, в ній колись бувала... Перед очима, ніби враз, Дитинства книгу прогортала... Зимовий день - скрізь замело, Мороз за щічки, ніс щипає, В старій хатині за столом Бабуся внуків пригощає. Макітра теплих пирогів, Картопля, борщ - лишень із печі, І так цікаво все було, Нам з братом, ще тоді, малечі. В кутку почеснім - образи, На стінах - пожовтілі фото, Усі світлини в рушниках - Бабусі нашої робота. ~ 346 ~

Вінок цибулі на стіні, Біля дверей, що йдуть у сіни, Калини кетяги - пучки, а поряд - Низки груш і яблук намистини... Нас сон зморив, і на печі Бабуся постіль розіслала. Через хвилину сон той щез... Бо піч ...фортецею нам стала. Мов вартові, із висоти Ми все навколо споглядали : Як бабця тісто на хлібці Допізна у діжі вчиняла. Як тітка в хату увійшла, Сказала - \"Віхола гуляє, Стежки знов зовсім замело, Мабуть, на гарні урожаї\" А потім - сон, все ж, переміг, До ранку піч нас зігрівала, Прокинулись аж під обід, Бабуся хліб вже допікала. По кухлю, дружно, молока, З окрайцем хліба запашного, І,на подвір`я ми чимдуж, Збивати килима пухкого... Дитинства спогади мої - Їх не зітруть роки ніколи... Які були щасливі дні В старій хатині тій, край поля. ~ 347 ~

Волонтери Є професій у світі багато, В їх переліку - цю не знайти. Волонтерство - це стан твого серця, Волонтерство - це поклик душі. В сніг і в спеку і в люті морози, В дощ і вітер - вони у путі, Волонтери - відомі на Сході Це - надійна підтримка бійців. І якщо вже держава не в змозі, Чи не встигла щось вчасно здобуть - Ти замов волонтерам, герою - Через декілька днів привезуть. Є професій у світі багато, В їх переліку - цю не знайти. Волонтерство - це стан твого серця, Волонтерство - це поклик душі. Це - місток між домівкою й Сходом, Це - привіт від коханих, родин. З нетерпінням чекають повсюди Волонтерів із древніх Ромнів. Ніби рідні вже стали героям Посланці від роменських країв, Земляки - волонтери на Сході- Добрі янголи захисників. Є професій у світі багато, В їх переліку - цю не знайти. Волонтерство - це стан твого серця, Волонтерство - це поклик душі. ~ 348 ~

Знов сніжинки в повітрі кружляють, Завтра знову в дорогу - на Схід. Волонтери шляхи визначають, Там на їх вже чекають приїзд. Не для почесті чи нагороди Небезпечні долають шляхи. Непомітні війни ці Герої, Волонтери - мої земляки. Прийде час і скінчиться жахіття, Стихне постріл останній війни, Складуть оди про вас ті Герої, Про яких піклувалися ви. Є професій у світі багато, В їх переліку - цю не знайти. Волонтерство - це стан твого серця, Волонтерство - це поклик душі. Життя \"Життя прожить - не поле перейти\" - Давно відомий вислів цей, мій друже, Буває все у нашому житті - І злети й радощі, щасливі дні й не дуже... *********************** Живе старенька в одному селі, Хатина непримітна потопає У цвіті вишень, яблунь навесні, А взимку - снігом все навколо замітає. ~ 349 ~

Стоїть хатина на краю села - На тиждень двічі \"лавка\" приїжджає, Сусідів поряд майже вже нема, З \" собезу\" лиш хтось зрідка завітає. Живе старенька, плаче кожен день - Літа давно за обрій повернули І Господа благає, щоб забрав До рідних, що навіки вже заснули. Життя своє \" прокручує\" весь час - І фільму чорно-білого не треба: Ось у дитинстві в спогадах вона - Підняв татусь її так високо, \"до неба\". Тут поряд, брат молодший і сестер Веселий сміх у вухах, як згадає, А матінка готує всім обід, І потім всю сім`ю свою скликає... А згодом - чорні дні, війна, Страшні роки і окупація ворожа, І звістка, що змінила все життя, Ну і, звичайно, наша Перемога. І сподівались, вірили усі, Що може десь закралася помилка, Що не загинув батько на війні, Постукає одного дня у вікна... \"Як тяжко було, тату, нам без вас, Як мамі тяжко було нас виводить \"в люди\", Зростила нас, хоч залишилася сама - Слова хороші чула про дітей усюди...\" ~ 350 ~