Антологія суч. укр. поезії

Чи є такий, що знає, Чому лиш дощ Ніяких кольорів не має? *** Чи винен Лермонтов чи Пушкін, У тім, що ціляться в нас пушки? Що на Донбасі й досі Січ… Мабуть, таки не в мові річ? Забути легше, ніж згадати? Невинні ж йдуть у бій солдати! Сценарій нам знайомий тут: Російській мові – теж «капут». Ділить, хапать і продавати, Народ підступно ошукати… Так в Україні повелося.., Таку свободу дать вдалося… Не нарікаймо ж ми на слово, Знайдімо краще спільну мову, А замість нищити й стріляти – Пора державу будувати! Подрузі Та ні, вона ж бо така людяна й земна, То просто серце так за все її болить. Тому і даром наділить таким сповна ВсевишнIй, мабуть, не вагався ні на мить!!! Нехай же соняшники їй до неба виростають! А пелюстки спадають, мов поезії слова! Світанки зваблюють лелечі й надихають, Нехай душа неначе мальви розцвIта! ~ 151 ~

*** Хтось запита – як пишу вірші? Слова збираю і складаю аби як? Та ні, - народжуються з болем у душі, І просяться у небо, наче птах. А потім… повертаються до мене залюбки… І дуже обережна з ними бути мушу, Щоб хтось колись перечитав мої рядки, Й зігріли б вони хоч одну самотню душу… *** Тюльпани на столі… Весняні ніжні квіти, На сонячному тлі – Метелики тендітні. Тюльпани на столі… Палахкотять червоно, Мов простягнув мені Ти серце на долоні. Тюльпани на столі… Червоно від пелюсток. Там десь ідуть бої – Неначе крові згусток… Тюльпани на столі – Як феєрверк до ранку: Сплетіння душ і тіл, Прощання на світанку. Тюльпани на столі… Безцінний подарунок Несміливих губів Мов перший поцілунок. ~ 152 ~

*** Село похилилось сліпими хатками, Неначе в дитинстві, - я знову іду. І десь поміж сосен, як між сторінками, Я в книзі життя знов ту стежку знайду. Знайомий гайок ось мені вже киває, В поклоні глибокім схилилась верба. Та тільки не мати з вікна виглядає – Живуть там удвох тепер сум і журба. Мама Мама – це руки, що втоми не знають, Дотики ніжні, що нас зігрівають. Мама – це серце, що б’ється для нас, Це – як «швидка допомога» весь час. Очі, що нас і без слів розуміють, Теплі слова, що в печалі зігріють. Мама – священне і вічне це слово, Мама в дитинство вертає нас знову. Мама… Короткі зробилися дні, Стали вже ми матерями самі. І хоч тепер лиш з портрета всміхається, З нами незримо навік залишається. *** Жоржини останні Вже відцвітають, Тендітні пелюстки Тремтять від роси. Вони – як і люди, ~ 153 ~

Напевно вже знають: Продовження віку – То марно просить… Метелики ніжні Спадають під вишню, Там, де залишились Весняні квітки. Зима замете… і все Стане торішнім, Залишаться тільки Оці ось рядки… *** Я часто повертаюсь У той серпневий вечір, Як ти тоді несміло Обняв мене за плечі… Зірки у тиші падали, І серце калатало… Такого зорепаду Мабуть, ще не бувало. Той феєрверк до світу… Серпанок на волоссі… Давно скінчилось літо, А я у серпні й досі. *** В твоїх руках Лечу, мов птах, Душа співає, Земля пливе, Довіра – є, Страху – немає. ~ 154 ~

Хай хоч на мить Кожен злетить До небокраю. Не бійтесь літ! Душі політ Обмежень віку Не знає. Оптимістичне Іду дорогою я зранку, В долоні промені ловлю. Вдихаю пахощі світанку, І прохолоду вдячно п’ю. А потім стану при дорозі – Послухати початок дня… І далі йти уже не в змозі – Мелодія нова щодня! *** Була його остання та весна, Чекав на неї він, а, може, й не чекав? Та те, що скоро забере вона його, В те вірив чи не вірив, - але знав. Скільки разів у травень запашний Вела його заквітчана красуня! В той рік вже готувала лиш рушник, Сльозами вишитий рясними й сумом. І знову травень… Батька вже давно нема Черемха зацвіла і пахне так медово. Й доносить вітерець якісь слова… Я вгадую: там є і батька слово. ~ 155 ~

*** Небо високе, прозоре і синє, З півдня лелеки ось вже прилетять. Проліски перші, як очі дитини, Що починає цей світ відкривать. Я теж дивуюсь, бо кожної весни Пахнуть інакше і ряст, і бузки. Кожна весна неповторна й чудесна, Тому так легко лягають рядки. Життя – це мить Життя коротке, наче літо: Ще не збагнув – а вже пройшло. Так швидко буйний цвіт відквітнув, Впав сивий смуток на чоло. Дерева з сумом хилять віти, Вже осінь стука у вікно. Ти мріяв про життя без віку, Воно ж, як мить одна, пройшло. А хтось іде… Він ще в дорозі.., Хода весела, молода. Ти ж одинокий… на порозі, Печаль у душу загляда. Стерня на полі, замість жита, Замовк птахів веселий спів… Таке коротке наше літо… Чи хтось колись це зрозумів? ~ 156 ~

Осінній ліс Такий холодний перший сніг з дощем, Самотня безпорадно плаче осінь. І серце огортає тихий щем – В нім літа спогади тримаються ще й досі. В задумі сосни… Ліс немов завмер. Лиш вітер іноді гойдне зелені віти. Ми з осінню неначе подруги тепер: Одні-однісінькі лишилися у світі… Пам’ять серця Життя, як осінь, теж Буває різним. То вітерцем повіє Теплим, ніжним, То сонця промені Ласкаві подарує, Й красою тихою Своєю зачарує… А часом юність нам Примариться на мить, Ота шалено-ніжна Десь за небокраєм. І в серці щось Зненацька защемить… Воно ж мелодію весни Повік не забуває. Роздуми Проходить все… Сумна зима мине.., Але весна яскрава ~ 157 ~

Теж минає… І полишає в нашім Серці щем, який вже Нас повік не відпускає. А потім літо Нас бере в полон. Радіємо йому, Неначе діти. Яка краса навколо! Чи це сон? Веселки в небі, У волошках – жито… Та ось і осінь Невблаганна стука У вікно. Коли прийшла? Не чути ж Було кроків. Життя! Загадка. Назавжди воно Не помічаємо ми Ані днів, ані років. Коло криниці В зажурі чорнобривці Поставали струнко. Сумні голівоньки Схилили паничі… Малює осінь повні Щему візерунки, Й доповнює сльозою На твоїй щоці. А вдень ще сонце Ніжно залоскоче, ~ 158 ~

І літа спогади Враз оживуть на мить. Та вітер той Безжалісно шепоче: Минає всі і Біль цей відболить… Мамі Я люблю твої очі, мамо, У віночку ласкавих вій. Як багато ночей ви не спали, Виглядали мене в сніговій. Я люблю вас, ласкаві очі, То печальні, то повні надій… Ви снитеся мені щоночі, І вплітаєтесь в райдугу мрій. Два озерця – віконця в душу, Відкривають мені весь світ… Як любити тебе я мушу, Щоб не в’янув твій ніжний цвіт?.. Крила дає любов Вигадала тебе, я знаю, Покохала тебе, на свою біду… Та чи щасливіша стану, Якщо тебе розлюблю? Бо ж піде все із тобою, І зорепади, й світанки, І нездійсненні мрії, Коли не засну до ранку… ~ 159 ~

Чи буду тоді щаслива, Як стану безкрилою знов? Й не буду літати більше, Бо ж крила дає нам любов. *** Кохання сліпе у щасті, Хоч вже байдуже йому, Наївно питає часто: - Ти любиш мене? Чому? Кохання сліпе у горі, Чи хтось допоможе йому? Невтішне, питає в докорі: - Мене розлюбив? Чому?.. Моє натхнення Я знаю, зустріч з Вами – подарунок від життя. Немов із дальньої дороги вороття, Коли, схвильований, стоїш на рідному порозі, І ледве стримуєш такі зрадливі сльози, Рядочок Вашого вірша… Він западає в серце, його вбираєш, наче воду Із чистого озерця. І враз стає світліше на душі, - Таку ось силу життєдайну Дарують нам Ваші вірші. ~ 160 ~

*** Дощ холодний осінній, все плаче довкола, Кожна крапля, як спогад про літо, що вже відцвіло. Де поділося небо - високе і синє? І де сонце, що щедре й ласкаве було? Та ось високо вітер підносить вітрила, Й чую я: відступає мій щем. Вітер наче дає мені крила, І приходить нове щось з дощем… Оберіг Ніби що там - платок? Так… Шматочок тканини. Накидаємо на голову Холодної днини. Та якщо нам його Кохана дала, Віддає він частину Її серця тепла. Якщо ж мами хустину Ми зберегли.., То безмежну любов Ми її прийняли. І довіку ось так, Ніби що там – хустина? Зігріває серця Чудодійна тканина. ~ 161 ~

*** Вже скільки сказано про весну! Чи можна щось нове додати? Вона так зваблює чудесно, І надихає нас кохати. Тюльпанів море колихнеться – І раптом хвилею накриє. І серце трепетно заб'ється, Й втекти так просто не зуміє. Вчителям Вчителі! Як зірки ви нам путь освітили. Вчителі! Ви частинку себе віддали. Зрозуміли ви нас і відкрили І путівку в життя ви дали. Вчителі! Ви себе не жаліли, Ви горіли, щоб нас відігріть. Дні і роки так довго летіли, Щоб змогли ми оце зрозуміть. Як зірки – ви лишились на небі, Щоб довічно світити нам шлях. Щоб знайшли ми дорогу до себе, Й ваше сяйво відбилось в серцях. *** Як я люблю оцю ось днину… Сиджу над річкою сама. Пишу осінню я картину, Й пейзаж підказує слова. ~ 162 ~

Рибалка в човні, тиша, спокій, Лиш гул автівок долина. Людині треба ось так трохи, Аби щасливою була… *** Кожен шукає дорогу до себе: Різьбить, малює чи пише вірші. В пошуках зірки вдивляється в небо, А хтось знаходить її в спориші… Бо вся ж природа нас так надихає, Музика дивна десь поруч луна. Серце підхопить її й заспіває.., Ну а душа вже підкаже слова. *** Рушники, рушники… Мов дороги, що пройдені кимось, Наче долі чиїсь, що в тканині Навіки відбились. Я дістану із скрині Бабусин безцінний рушник… Тут і радість, й печаль Поєднались, змирились навік. Рушники, рушники… В кожнім домі Святий оберіг. Наче компас душі… Котру вибрать З життєвих доріг? ~ 163 ~

Осінь Наповнена ще пахощами літа, Вступає осінь у свої права. Не знає, де їй радість цю подіти, Вона ж тепер царівна молода. День зваблює туман траву прим’яту, І ще п’яніє ранок у росі. І, як колись, ще пахнуть полин, м’ята… Та чи ще довго панувати над усім? То ж раптом стане смутною, німою, І сльози дощ холодний принесе, Й душа замерзне, скована зимою, І зробиться невтішним і немилим все. *** Такої осені, мабуть, ще не бувало, Милуюся і п’ю п’янке її вино. Як щедро музикою барв заграла, І я здаюся мимоволі в цей полон… Кружляю з листям, вітер доганяю, І забуваю, скільки мені літ. Та, наче в сні солодкім, відчуваю: Запам’ятаю я оцей душі політ… *** Йдемо і раптом губимось У цій красі осінній. Й душа у тиші лісовій Теж наче завмира. А небо, як колись, ~ 164 ~

Таке ж яскраво-синє, Лиш тільки лист В прощальнім танці Все кружля. Та скажемо «спасибі» Ми і цьому літу, І осені, що тихо надійшла. Бо спогадами теплими Душа зігріта, Що пам’ять серця Вдячно зберіга. Пісня Спадає золото до ніг осіннє, І загляда печаль у душу крадькома. Ще манить небо нас високе й синє, Та десь зима вже тихо поспіша. Прощальний бал – калина й горобина, Тепер вони тут верховодять всим. І трохи жаль всього того, Що ми колись любили, Хоч серце завмирає від краси. Вже листопад останні шле привіти, Листівки він нам щедро розкида. В зажурі хиляться й дерева, й квіти, Й повернення до теплих днів нема. Тихі кроки Замовкла річка, пляж затих, Верба схилилась одиноко, Зима бере вже свій розбіг, - І так щороку, так щороку. ~ 165 ~

А в пам’яті ще й досі дощ, Той, що застав нас ненароком… І чую й досі я чогось Нашого літа тихі кроки. *** Я знаю, що ти далеко, І різне у нас життя. Давно відлетіли лелеки, В минуле нема вороття. І раптом ми наодинці – Одна випадкова мить… Нас доля звела на зупинці, А що – не сказала робить. Та сталося чудо неначе: Між нами ні літ, ні розлук. Лиш погляди наші гарячі, Та трепет і серця, і рук… І, як колись, говорили Про все, що було, що пройшло. І вдвох таємно молили: «Автобус пізніше б прийшов!..» Літа Біжать роки, і я старію, Зима прожите заміта. Та все ж наївно й досі мрію Пізнати істину буття. ~ 166 ~

Сягнути б в небо темно-синє, Зірок торкнутися на мить, Забути б про волосся сиве, І так, як в юності, любить. Пробігтись полем, що без краю, Упасти в росяну траву… Душа ж як в юності літає, Колись набрала ж висоту. Дуби шепочуться ревниво, Тополя теж їм в такт кива. Літа – то цінність невстидлива, Якщо прожиті недарма. *** Люблю я навіть ці самотні вечори, Побути в тиші наодинці із собою. А ти собі що хочеш – говори – Більш одинокою була удвох з тобою. Вже знову осінь, і зима десь поспіша, І прокидаюсь все частіше я над світом. Забракло мови нам, що знає лиш душа, І ще чогось, що так шукає кожен в цьому світі. *** Літа мої, літа далекі… Чому так швидко відійшли? Тужливо десь кричать лелеки – То дні самітності прийшли… ~ 167 ~

А десь калина червоніє, І віти щедро простяга. І, може, навіть про щось мріє, Та чи признається сама? А ранок все ще світлом манить, І день тепло ще обіцяє. Й радієш ти цьому обману.., Й душа, мов квітка розцвітає. *** Жінка з ніжності зіткана, сплетена з болю, То ж тому та душа так за все і болить. А ще є в ній вогонь… Не згасає ніколи, То ж слабкою вона може буть лиш на мить. Бог надійний мав план – Силу дав велетенську: Не скорятись біді ні на мить. Врятувати всю людськість Вселенську. І любить, попри все, Все любить, всіх любить! *** Чи завжди буде все так само? Зима покине нас з снігами, Весна нам дасть нове життя, І вирве нас із небуття… Чи завжди буде все так само? Рясна роса впаде лугами, Зачервоніє маків цвіт, Високим буде птахів літ. ~ 168 ~

Чи завжди буде все так само? Когось не буде поряд з нами, Зів’яне буйний зорецвіт, Стернею в полі стане слід… Чи завжди буде все так само, Коли і нас отак не стане? Я вірю: знов трава зійде, Хтось інший слід свій прокладе… *** Веселка на небі Схожа на драбинку. Піднімусь по ній я, І торкну хмаринку. А ще, може, в сонця Тоді запитаю, Чого та веселка Так швидко втікає? Синові Місяць загадковий Вже зійшов на небі. Ніченька спокійна Поспіша до тебе. Спи, мій любий сину, Спи, мій дорогенький, Сон оберігає Матуся рідненька. ~ 169 ~

Про коника Коника свого Дуже я люблю. Чистою водою Його напою. Будемо на луках Весело стрибати, Коник, як і я, Хоче про все знати. Він мені розкаже Про кожну травинку, А я йому – про сонечко, Небо і хмаринку. *** Ось вже сонце красне Загляда в вікно. - Ти ще й досі спиш? Питає воно. - - Ну ж-бо, одягайся, Та виходь гуляти, Гарної години Шкода змарнувати. Полюбляють сонце І дорослі, й діти, І ростуть від нього І дерева, й квіти. Сонце – як матуся, Всіх нас зігріває. Той, хто з сонцем дружить, Той біди не знає. ~ 170 ~

*** Околицею вранці йду І тиху радість відчуваю – Чи краще місце я знайду?.. Мабуть, такого вже немає… Зайду у ліс – там білка скаче… Горішків і для мене припасла. І почуваюся у казці я неначе, І зачаровує який вже раз сосна… Калина усміхається, Шипшина теж вітає, І простягають щеро свої віти. Морозний присмак ягід відчуваю – Та хоч на мить, вертаюсь знову в літо. *** Р. Бернс «Моя любов, мов червона троянда» Переклад Валентини Шевченко Моя любов – троянда-квітка, Що в червні раптом розцвітає. Моя любов – чарівна скрипка, Що ноти ніжно підбирає. Хай море піниться, І б’є у скелю, Хай сонце гнівається, Й пече пустелю… Як спопелить й мене – Не пожалію! Несу тебе в душі, Неначе мрію. ~ 171 ~

П. Верлен «Осіння пісня» Переклад Валентини Шевченко Як восени почую я, Десь скрипка жалібно загра, Стискає душу так, Що серце завмира. І спогади беруть мене В полон неначе. І плачу я тоді, Невтішно плачу. І геть біжу… Куди і сам не знаю. А вітер… він підхоплює мене, І я лечу, мов лист, Що назавжди вмирає… *** Ранок у кожного різний – Хтось починає з турбот. Інший – наспівує пісню, Веселих шукаючи нот. Та все ж для всіх так важливо Істину ось цю відкрить: Ранок – це нова можливість Інакше життя це прожить. ~ 172 ~

Микола Андрієнко Писати про себе, мабуть, найважче. Адже бути в гармонії самим з собою в сучасному світі, отруєному вірусом наживи й безчестя, не так уже й просто. ~ 173 ~

Гармонія лишилася хіба – в дитинстві. Тоді і я відчував себе надто щасливим, хоч було моє дитинство босоноге, напівголодне та напівроздягнуте… Народився я 6 серпня 1947 року в маленькому українському селі Довга Лука Липоводолинського району на Сумщині. З батьків пам’ятаю лише маму-колгоспницю, Катерину Григорівну. Одинокі жінки з дітьми у той далекий повоєнний час жили в нашому селі майже через хату. У 1966 році закінчив школу в сусідньому селі Байрак. Працював різноробочим у місцевому колгоспі «Ясна зірка», завідуючим сільською бібліотекою і клубом, кіномеханіком. Навчався в Сумському педагогічному інституті імені А.С. Макаренка. Потім працював у школах Сумщини – навчав діток рідної мови, прищеплював любов до української літератури. Все моє свідоме життя пов’язане з газетним і поетичним словом. Ці дві стихії у 1983 році занесли мене в редакцію Недригайлівської районної газети «Світло Жовтня» (нині «Голос Посулля»). На посаді завідуючого агропромисловим відділом пропрацював аж до травня 2008 року. Але зв’язків із рідним часописом не полишаю – при районці очолюю літературне об’єднанн «Пролісок Посулля». У своєму скромному творчому доробку маю чотири збірочки: «Планета серця», «Осипається небо квітами», «Чорнозем», «Мовчання грому», публікації в альманахах. Плач Небесної сотні До другої річниці Революції Гідності Тринадцятий рік, Революція Гідності, Кипить, вогневіє народний Майдан. Повстав проти влади брехні він і бідності, Гнів морем гримучим його розгойдав. Диктатор щось мимрить іудиним белькотом, Вгодований, ситий, як добре теля, ~ 174 ~

Прицільно, в упор автоматами «Беркута» Народу своєму у серце стріля. А потім тікає – душа пацюковая: Хай тоне держави його корабель. Як раб до Москви ланцюгом він прикований, Він їй Україну продав і себе… Це й зараз болить, бо воно не в минулому. Європа не витягне нас із біди, Бо знову серцями так міцно заснули ми І губим безслідно Майдану плоди. По трону неправди нічого не гримнуло, Знов зло у палацах рятунок знайшло. За що ж бо борців сто сімнадцять загинуло, Безстрашною сотнею в небо пішло? Вже друга річниця кривавої пам’яті, Сліди її час забуттям не замів. А ми, мов осліпли і служим, як найняті, Тому, проти чого ж повстали самі. Над Києвом дощ дням комфорт перекреслює, Печаль у очах дощової імли… А може, то вбиті із сотні небесної Так плачуть, що марно в борні полягли? Не покаране зло Туманами, млою і чорними хмарами, Вчепившися мертво в коріння старе, Звиса над Вкраїною зло не покаране І правду безправну за горло бере. Ні криз, ні дефолту нема над палацами, Там в розкошах тонуть чиновні пани. Чим більше біднішає стомлена нація, Тим чомусь ситніші й багатші вони. ~ 175 ~

Болотом отруйним корупція хлюпає, Неправда грошима шинкує кругом. Все тіло Вкраїни покрилося струпами, То зло не покаране точить його. На добре чекаєм ми святами й буднями, Але не гряде благодатна пора. Як зло ми законом карати не будемо, То нас воно буде безжально карать. Тумани Вже скільки ми літ виглядаємо долю, Немов Ярославна князя на валу… Та скрути нас топчуть безжально, до болю, Мов кінські копита в степу ковилу… Тумани покрили Вкраїну, тумани, Здушила усе корупційна імла. Душа моя в муках, а серце у ранах, Тремтить в ньому кривди кровава стріла. Вітри історичні розбурхано віють, Та все на супроти, то в різні боки… Минають епохи, пани багатіють, І точать державу, немов хробаки. На край мій калинний зло круками пада, Розвіює цвіт наш в чужинні світи. Повстань же грозово, Шевченкова правдо, На бій переможний борців освяти. ~ 176 ~

Слуги народу В нас скільки слуг, що не злічити: Парламент, уряд, Президент… В трудах важких без відпочинку Вони нам служать кожен день. І ніби мудро морщать лоба, Та жити краще не стає. Їх ненаситная утроба Із головою видає. У них в руках державна дійка. Вони Вкраїні на ганьбу Народу зроблять на копійку, Самі ж мільярдами гребуть. В нас слуги – то пани пихаті, Такого в світечку нема, Щоб жив господар в бідній хаті, А слуги – в пишних теремах. Вони у нас князі і графи, Дворяни ситі, царська знать. Нема у них у Бозі страху, А є лиш духу гнилизна. Дурні царі Про мир людські уста шепочуть, І сонце бачить угорі – Ніхто з народів війн не хоче, Заводять їх дурні царі. Їх на землі іще багато Таких, що з тьмою в голові. Вони цькують вбивати брата І топлять совість у крові. У світі знов нема спокою, Диявол людство підкоря. Літають біси над Москвою, ~ 177 ~

Страшні служителі царя. Він добре, добре, клятий, знає, Що гарба землі не свої. Він Україну розпинає За правду й воленьку її. Маскарад Державці роками одне хороводять: Нас криза гризе, в економіці спад… У масках лисичок і зайчиків ходять, Обличчя в державців – один маскарад. Той вовчиком добрим сміється увічі, Ведмедиком інший все маже медком. Не чистому ставить таємно він свічі, Щоб жити з ним в мирі і дружбі ладком. А інший фазаном кричить про реформи. Завидний до лжі чоловік має хист. Міняє не зміст він, а тільки лиш форми, Бо хитрий такий, як фарбований лис. Все брешуть нам правду ці милі звірята: «Нема в нас держави, один зоопарк». Бідою народу життя в них багате, Феміда ж не бачить, феміда сліпа. Корупція з влади звиса павутинням, Усе прогнило в Україні до дна. Нема для держави Вітчизни святині, Їх думка про гроші у зграю єдна. ~ 178 ~

Московія Завжди Московія хитрує, Надівши маску доброти, Та чорту про діла звітує, Бо в неї демони-брати. Її історія – брехуха, В віках лукавістю дзвенить. Москва зійшлась з нечистим духом, Щоб царювати в шлюбі з ним. Росія кривдою торгує Там, де шумлять базари зла. Вона із світом ворогує Й не хоче істин Божих знать. Нема Кремлю ні в чім довіри, Війна і кров його трима. В Росію можуть тільки вірить Оті, у кого брак ума. Кіборги Ніколи про вас не забути Донбасу, Що змія Кремлівського жертвою став.. Ви воїнства нашого вічна окраса, Ви прапор відваги і мужності сталь. В бою в вас душа і рука не тремтіла, Вас куля боялась, вогонь не палив. Були ви неначе із плоті і тіла, Мов духи свободи, безсмертні були. У дні героїчні й розстріляні ночі Стояв, як фортеця, аеропорт. Вас ворог боявся, як кари за злочин, Від куль ваших влучних ховався сам чорт. ~ 179 ~

Палала земля, кров’ю небо світилось. Смерть час затискала, неначе удав. А «кіборги» бились, а «кіборги» бились.. Ім’я невмирущеє ворог вам дав. Ніколи й нікому ваш подвиг не стерти, Він жити нас вільно усіх заклика. Ви – наша легенда, ви – наше безсмертя, Що буде світити зорею в віках. Серцями ви світлі, як сонце уранці, Красиві і чисті, як перли роси. О «кіборги» наші, вкраїнські спартанці, Ви слава і гордість Вкраїи-Руси. Звернення до князя Коли ж добро вже переваже? Ніколи, завтра, незабаром? Народе мій, великий княже, У тебе слуги все забрали. Із тебе скинули корону, Неправда кривду рясно сіє. Біля твого святого трону Не слуги вже, а хижі змії. Твоєю кров’ю жирні гади Повзуть на тебе мов нізвідки. Де ж, княже, меч твоєї влади, Щоб гадам голови відсікти? Навколо тебе жирні свині, Що все їдять несамовито… Ти, княже, сам лише у силі Своє князівство відновити. ~ 180 ~

Розвій недолі хмару чорну, Не йди так сліпо до могили. Свою відстояти корону Ти сам повинен, бо загинеш. Воїнам АТО Володі, Саші, Колі, Вані, - До вас лиш думка досяга. Ми в теплих хатах, на диванах, А ви в окопах і снігах. А ви на фронті – мирні люди – Йдете безстрашно в центр грози, Де важать долю щосекунди Життя і смерті терези. В Кремлі пани, на розум бідні, Вкраїну нашу хочуть вбить. За що ж ви винні, наші рідні, Що треба кров’ю вам платить?! Нелегко службу вам тримати У день непевний і вночі. В руках солдатських автомати Блищать, як ковані мечі. Вам участь випала лихая І героїчна водночас. Нехай вас Бог оберігає, Чекаєм вас і любим вас. Ви з змієм боретесь безстрашно, Який приповз до нас з Москви. Вогнем він дише в груди ваші, Його ж б’єте безстрашно ви. Добрині наші і Микули, Привіт вам, витязі, привіт! Хай вас минають вражі кулі, Вертайтесь цілі і живі. ~ 181 ~

Криголам Іду безстрашно проти зла, Що наступа в житті із шиком, Кришу його, мов криголам, Хоча й тріщить моя обшивка. Навколо хуги і сніги, Цупкий мороз скрипить зубами. Дай, Боже, сили і снаги, Щоб проломить із криги брами. Ці брами гостро піднеслись І закривають шлях діброві. Списами в серце уп’ялись І не пускають до любові. Життя земного океан Красою стелиться живою. Веду вперед свій криголам Й сигналю тим, хто йде за мною. Чатують айсберги навкруг, Чекають інші небезпеки. І лише небо, як мій друг, До раю жде мене із пекла. Нехай життя змаліє строк, І криголам проб’ють льодини… Найбільша в світі з катастроф – Це утопить в собі людину. Земля О земле наша, яблуко Адама, Живеш давно ти з черв’яком гріха. І жнеш рясні трагедії і драми, Бездумних воєн кров не висиха. ~ 182 ~

Прозорий пульс твоєї атмосфери Шарфом здаля ясніє голубим… Чому ж без миру крутиш свої ери? А Бог сказав усім, що не убий. Не винна кров струмочками стікає, І біль страшний кричить до неба з ран. В душі людей перемагає Каїн, Хова майбутнє в смоговий туман. Адам в зажурі і сумує Єва: Давно нема вже райської пори… О земле наша – неба королева, Згадай про Бога, що тебе створив. Ціна хліба В зелене літо і у білі зими, Коли вітри морозяні війнуть, Уже заходить страшно в магазини, Щоби не наштрикнутись на ціну. Агромагнатам усе мало, мало, Вони доводять землю до плачу. Ціна на хліб життя ціною стала, Немов його із золота печуть. І це в краю одвічних хлібодарів, Де все в нас пахне медом і зерном. Чого ж чекати нам, що буде далі, Коли нам крутять ось таке «кіно»? На все в нас ціни люті, мов шакали, У них уже захмарна висота. Бабуся гривні в вузлику шукає, А в нім лишилась тільки пустота. ~ 183 ~

Потрібно їй ще сірничків і мила, А грошенят пенсійних вже нема. Вона ними за хлібчик заплатила, Який, немов життя своє, трима. Тремтять у неї ревматичні руки, Болять іще колгоспні мозолі. Та що до того ситим агродукам, Що рай собі будують на землі. У них усіх латикрундистські цілі І логіка безжальної змії: Тим вище піднімати хлібні ціни, Чим вищі будуть хліба врожаї. Корівка Великий там живе господар, Де ще корівка мукає в дворі. Він праці творить вічний подвиг, Він вірний друг ранкової зорі. У літній час і час осінній, Коли надворі тепла ще пора, Його душа, уся у сіні, З чола росинки поту витира. Хазяїн все в хліві ладує, Без діла він і хвилі не гуля. Корівка всіх в сім’ї годує, І скромні гроші чесно заробля. Вони з господарем трудяги, Свою державу поять молоком. Хоч ціни все з селян і тягнуть, Але не підеш скаржитись в райком. Течуть, течуть молочні ріки, В них молоко цілюще і густе, ~ 184 ~

Бо совість чиста у корівки, Не те, що в наших сумнівних властей. Нема в них правди за душею, Там щось давно маскується друге. Бо молоко селян таке дешеве, Як в магазинах стало дороге. *** Мені багато так потрібно У цій країні, де живу! Я хочу золота і срібла, Світлицю чисту і нову. У рушники рясні убрану, Калину з рястом по кутках, І долю, сонцем вишивану У солов’ях і у квітках. Мої надії чорноброві Не знають осені й зими… Я хочу золота любові І срібла дружби між людьми. У золотім палаці мрії Вкраїни жду я майбуття. Я найбагатший, бо умію Їй віддавать серцебиття. Я долю світлу їй пророчу У правді Божій і красі. Себе я їй віддати хочу Найбільше, може, від усіх. Сонце Іду і з сонцем розмовляю, Дивую вулицю і сніг. Я сонцем сповнений до краю, Воно аж хлюпає в мені. ~ 185 ~

Ним серце все прозолотіло, У владі сонця я увесь. Воно, як кров, тече по тілу Теплом і сяєвом небес. Ним всі думки мої налиті, Бажання, мрії й почуття. Я хочу сонцем поділитись, Кому його не вистача. *** У генах сховані програми, Душа моя живе в крові… А як вміщається планета В моїй маленькій голові, П’ятьма цвіте материками В своїй Божественній красі, Та ще і крутиться космічно Навколо сонця і осі? В своєму розумі незримо Я із планетою живу. Ми чуда ждем в житті своєму Й не бачим справжнє наяву… Ніхто не знає, окрім Бога, Що є земля і неба синь. Дарма потіє цим комп’ютер, Ума людського штучний син. Кобзар Усіх чуттів і дум початок – Вітчизни рідної зоря… Щоб Україну відчувати, Частіш читайте Кобзаря. ~ 186 ~

Доступний він, як світ, відкритий, Народна в нім живе душа. «Кобзар» не можна повторити, Болить він, плаче і втіша. Проймає правдою до генів, Любові хлюпає моря, Живе в нім Слова вічний геній, Що із народом розмовля. До серця щемісно дотичний, Він всю планету приласкав, Бо він є сонце поетичне І совість істинно людська. Щоб душу величчю окрасить І волі дух не вигорав, Частіш звертайтесь до Тараса, Читайте, пийте «Кобзаря». Слід життя Чекає усіх забуття В свої незбагненні причали… У щастя коротке життя І довше воно у печалі. Завжди існуватиме світ, Без тебе він гіршим не стане… Який залишаєш ти слід – У цьому найбільше питання. Наш слід є і добрим, і злим, А є ще і повна безплідність. Який же лишаєте ви, Якщо ви людина є гідна? ~ 187 ~

Хороша людина У серці так гарно, погідно, Щось тепле у нім процвіло, І люди усі, немов рідні, Прослалось, як пісня, село. Гаїв березневі палати Вітрець продзвенів голубий. Так хочеться день обнімати І все, що навколо, любить. Десь ділись в чуттях холодини І світ в душу раєм війнув… Це словом хороша людина Торкнула любові струну. Почуй мене, матусю Хоч сніг на голову вже трусить, Для мене ти завжди свята. Почуй, почуй мене, матусю, У недоступних вже світах. За всі гріхи свої плачу я, Гірке минулого вино. Я вже ніколи не почую Словечка теплого «синок». Ніхто вже в очі так не гляне, Як ти, голубонько моя, І не загоїть в серці рани Отак, як усмішка твоя. Я часто грівся твоїм словом, Яке ж тепло від нього йде… Такої вірної любові Не стрів я в Всесвіті ніде. ~ 188 ~

Ноктюрн Вітрець, як песик, лащиться до ніг. Вже скоро ранок нічку переможе. Перекликаються дзвінкі півні, Немов нічна стривожена сторожа. Ще квітне в тиші марево зірок, І теплі сни зітхають в травах пишних. Зайшов скупатись місяць у ставок, Який легким туманом біло дише. Спинився час й нікуди не мина. Хтось в мандри вічні відпустив комету. І чуть, як вісь поскрипує земна Від безкінечних обертів планети. Самотність В цвітіння літнє і морози, Коли зима сніги кладе, Стоїть бабуся при дорозі, Все вигляда когось і жде. Старенькій нікому радіти, Лишився вдома лише кіт. Сама живе, не вдома діти, Такий он, бачте, білий світ. Батьки і діти поокремо – Навпіл розчахнута сім’я. Ми нині всі отак живемо, І доля в кожного своя. Бабусі шкода рідну хату. До сина йти?.. Якби ж знаття… Для неї хата – рідна мати, Усе прожитеє життя… Бринить сльоза в старечім оці ~ 189 ~

І душу болем обпіка. Їй важко вже на кожнім кроці, Планета в неї, бач, така. Бабуся досить ще красива, Гірка усмішка на устах. Самотність згорблена і сива – Бабусі рідная сестра. Звучать надривно смутку струни – Вона сама, завжди сама. Вітання стрічних, як дарунок, Бабуся радісно прийма. Її самотність давить гнітом, Вона – тісна бабусі кліть. Щоб буть хоч трохи якось з світом, Вона на вулиці стоїть. Лінь Вона чекає нас на кожнім кроці, У теплім літі й білу заметіль. Вона дрімає тихо в нашім оці, Солодким сном заманює в постіль. Вона, як жінка ніби безневинна, Фарбується у різні кольори І розставляє скрізь медові вина: Бери і пий, бери мене, бери. Бери усю, закохуйсь до нестями, До тиші мертвої, до забуття. Відчуєш ти зі мною із літами, Що краще не бува мого пиття. Зливайсь зі мною в ніжнім поцілунку, Люби мене задарма, як рабу. Я ще наллю тобі свойого трунку, Аж поки душу в тебе не згублю. ~ 190 ~

Борги Я відчуття завжди такеє маю, Як ніби щось комусь не доробив. Але забув давно і вже не знаю, Як тих в минулім ніжно долюбить, Хто ждав мене, неначе порятунку І простягав мені своє крило, Та не знайшов в душі моїй притулку, Бо долі, мабуть, вгодно так було. Простіть гріхи боргів моїх невольних У ласці, допомозі, доброті. Пробачте крик мені німого болю, Що серце вам поранив у житті. Прийдіть усі, як зорі, до хатини, Де я в чеканні щирому стою. Усі борги свої, аж до крихтини Я вам віддам, нічого не втаю. Рідна мова Моя світанковая мово, Вітчизни мій вірний маяк, Життя мого вічна осново, Калинова пісне моя. Тобою я мислю і мрію, Співаю про сум і любов. І серце тобою я грію, Бо ти найтепліша із мов. На тебе кайдани кували, Шукали отрути в Кремлі, Мов квітку чарівну топтали І рвали з корінням з землі. А ти проти зла повставала І йшла проти лютих примар. На попелі ти виростала, ~ 191 ~

Як зірка сіяла з-за хмар. Розтали тумани неволі. Для мене ти вічно нова. Ти вітер розкрилений в полі, Що пісню свободи співа. Звучить хай німецька, англійська, Хай мови усі в нас звучать… Та мова моя українська – Початок всіх мовних начал. Немов на твердому граніті, На слові вкраїнськім стою. Як прапор несу його в світі У праці і правім бою. Вкраїну не рвіть, малороси, Душею і серцем малі… Слова українські, як роси На квітах кохання і мрій. О мово, ти слава Вкраїни, Краси ти безмежна ріка. Я рідною мовою вільний, Я нею безстрашний в віках. Не журись, тополе Не журись, тополе, Не сумуй, висока, Ще розквітне воля, Ніби степ широкий. Понад білим світом, Що свій цвіт колише, Буде зеленіти Твоя крона пишна. ~ 192 ~

Зашумить, як пісня, Твій листочок кожен, Й люта буря грізна Вже зігнуть не зможе. Все лихе минеться, Сплине в далеч млою. Щастя усміхнеться Тихо над тобою. Уже зовсім близько Жде тебе майбутнє. Не хилися низько, Ти ж така могутня. Росами ти плачеш, Рвешся в небо гідно. У тобі я бачу Україну рідну. *** Свої у дошку й не свої Хвалили так, що навіть хрипли, Та крила почуттів моїх До меду слави не прилипли. Стоять поезії стовпи, Щоб тільки їх і помічали. Вином амбіцій я не впивсь, Не блискав гордощів речами. До правди й слова простоти Я прикладусь, як до святині. Хай слава в замках гримкотить, Мені ж комфортно і в хатині. ~ 193 ~

Неначе той актор в кіно, У віршів я лишусь рядочках. Із лаврів сплетений вінок Роздам я людям по листочку. Квіткова фантазія Рясніють скрізь квіти, мов райдужна повінь, Проміниться сонце по них навскоси. Живу я між ельфів у царстві квітковім, Де править троянда – цариця краси. Їй знатні жоржини вклоняються низько, Прислужують цинії цілим гуртом. Гвоздики рум’яні стоять зовсім близько, Де пишний троянди возноситься трон. Бал квітів вирує на царськім подвір’ї, Лілеї у танці біліють, мов сніг. Хор айстр запашних різнобарвним сузір’ям Співає свої кольорові пісні. Немов офіцери, стрункі чорнобривці, Галантно зробивши низький реверанс, Ромашок ведуть у танок білолицих, Кружляють чарівний нечуваний вальс. Здивовані ельфи сміються від щастя, Любов’ю цвітуть їх квіткові слова… У нашу реальність приходить не часто Ніким не сполохана казка жива. ~ 194 ~

Пізня осінь Вже котрий день і плаче, й поливає, Вітрець заводить пісеньку нудну. Глибока осінь, глибше не буває, Іду я в ній один по самім дну. Вона вже все, що можна, промочила, В тумані бродять постаті примар. Пішов за ліс зарюмсаний Дощило, Злякавшись сонця мокрого між хмар. Із сірими і добрими очима Через озимих руна, наугад В благій, промоклій наскрізь сірячині Бреде полями пізній листопад. Вбивство Рожево-біло яблуні цвітуть, Якусь печаль вони в собі тримають. Уже над ними бджоли не гудуть, Їх золотої музики немає. З німим докором яблуні в саду На мене дивляться очима цвіту… Влетіли бджоли в полі у біду – Убив їх чорний гербіцидний вітер. Дивлюся у хімічну далину, Не знаю й сам, за що караюсь. Прошу простити не свою вину І, як найбільший грішник, каюсь, каюсь… А як же ті, що руку підняли На вбивство, лиха бджолам натворили? Їм нагороди за врожай дали Та ще й єлеєм слави намастили. ~ 195 ~

*** Хустину чорну ніч пере В росі у травах біля шляху. А понад кронами дерев Світання мчить червоним птахом. Іду в цвітінні я весни, Стоять тополь зелені храми. Молитви листя шепче в них. Синіє тиша над гаями. Чекає щастя в них за крок, І солов’їниться Вкраїна. В короні з росяних зірок В них жде мене моя царівна. Навік залишуся в гаях, У їх палацах чудо-дивних. Бо тут живе душа моя І мавки ходять не видимі. Зима У білій імлі виднокруги, Хтось плаче і стогне, й шумить… Вітри наступають і хуги На білому фронті зими. Мороз – генерал в еполетах Із льоду блискучого йде. По дюнах м’яких переметів Дивізії білі веде. ~ 196 ~

Шикує в похід темні хмари, Команди холодні скрипить. Кружля завірюхи примара І хоче всей світ заліпить. На поле в атаку в розгоні Йдуть армії білі сніжин. Усе вже у білім полоні, Не видно землі, ні стежин. Снігів височіє облога, Вже білий збудовано дім. Святкує зима перемогу Під прапором білим своїм. До природи Природо, мамо таємнича, Я в тебе душу всю заплів. Твою задуману величність Малюю пензлем щирих слів. Малюю жовто-голубою, Пшениця ти і небо ти. Я трепечу перед тобою, Як перед образом святим. Заходжу в ліс, як в диво казки, Полів читаю сторінки. Дари рясні, мов царську ласку, Даєш мені ти із руки. Твоїми болями я плачу, Твоїми квітами сміюсь. З тобою я багато значу, Засохнуть серцем не боюсь. З тобою вічний я у часі, Твоїм я духом молодий. ~ 197 ~

Із тебе я у світ почався, Тобою й стану назавжди. День святого Миколая Вже відзвучала служба Божа, Та свічка віри не згоря… До Бога путь людині кожній Ляга лиш тільки через храм. Новим із храму повертаюсь, Відчувши благодать святу… Я повертаюсь, ніби з раю В життєву грішну суєту. Надворі хмуро, мряка сіє, Гаї заплакані стоять, А в серці радість зеленіє І тепле сонечко сія. Душа із Богом розмовляє, Гріхи сповідує свої. У день святого Миколая Я чую зцілення її. Молодість Душі моєї роки не сточили, Хоча вже осінь сива обніма, Дивлюсь на світ я юними очима, В моїй любові старості нема. Нехай навіки молодість святиться, Я нею дію, дихаю й живу… А теплий спокій хай і далі сниться Отим, що сплять так міцно наяву. ~ 198 ~

Труджуся я не в затишній долині, Де взимку тепло, влітку холодок. Я там живу, де вітер в небо лине Й підносить серце ближче до зірок. *** Усе, як тіні промайнуло, Лиш дальня котиться луна. Моє майбутнє вже минуло Й сучасне спішно промина. Вже інший час в обличчя віє, Нову під ноги стеле путь. Немає в мене ностальгії За тим, що вже не повернуть. Але є біль і вічна туга, Що мало я в житті зробив. На посивілих виднокругах Стою, як пам’ятник журбі. *** Лежать сніги в полях заснулих, Із кленом вітер розмовля, З-за хмари сонечко сяйнуло, Неначе усмішка твоя. І я згадав тебе далеку, Таку далеку, як зорю. Мені без тебе так нелегко В полоні зимних завірюх. ~ 199 ~

Віки туманяться імлою, Епохи мчать у сиву даль. А ти в душі усе зі мною, Як щемна радість і печаль. Чи осінь птахів шле у ірій, А чи весна співа в садах, У тебе й досі серце вірить, В вікно надії вигляда. Черешнева ніч Красуня-черемха стоїть при дорозі, У трави високі закутала нозі, І їй на пахучії білії коси Все падають, падають зоряні роси. Дивлюсь я на неї, немов на дівчину, Що вийшла чекати весною хлопчину… І лине в солодкому ніжнім чеканні Черемховий шепіт про перше кохання. Любитися все, обніматися хоче. Жага поцілунку у серці тремкоче. Задумався місяць, і слухає тиша, Як нічка квітнева черемхово дише. Про синього птаха Незнане щось в мені проснулось, Звучить промінням, ожива. Журба у серці усміхнулась, Запахли квітами слова. ~ 200 ~