Антологія суч. укр. поезії

Країна лиш одна, ми в ній прапороносці, Пісні про неї будемо складать. Неначе горді змієлови-змієборці, Свій шлях єдиний будемо тримать! Матуся З дитинства матуся повчала любові, З людьми, говорила, ввічливим будь. Співала красиво свої колискові, В житті їх ніколи мені не забуть. Мені не забути, як ніжнії руки, Вночі, коли жар, протирали чоло. Які ж при народженні стерпіла муки? Завжди відчував материнське тепло! Я знаю, тобі було тяжко зі мною, Одне за одним лиш стояли стіною. Мене підняли ви удвох із сестрою, Ми діти твої, ми за тебе горою! Молитва Богу я тихенько помолюсь, Уночі упавши на коліна. На ікону щиро подивлюсь, Я не хочу бачити руїни. Помолюся тихо за сім'ю, Щоб здоровою була родина. Не забуду матінку свою І назавжди в серці Україна. Помолюсь, щоб не було війни, І без чварів доля обіймала. ~ 251 ~

Щоб живі були усі сини, Котрих ця подія поєднала. Кожен день сумні лиш чути звістки, Котрі в дім приносять тільки біль. Хай поперек горла стане кістка, Тим, хто наш народ вважа за ціль. Помолюся я тихенько Богу, Помолюсь за все, що є живе. Тільки він покаже нам дорогу, А чи рана з часом заживе? Загадкові очі Я вдивляюсь у очі барвисті, Де є всі почуття на землі. Подивлюся, вони такі чисті, А ще мить - і такі уже злі. І хто знає, що буде невдовзі, Кожен бачив лиш те, що хотів. Непотрібно на світі нам злості, Але кожен шука ворогів. Як же жити накажете далі, Та під маскою хто із нас є? Кожен хоче отримать медалі, Але ворогу пулю дає. Не ховайтеся ви за паркани, Замурована ваша душа. Я прошу, ви розбийте кайдани, . В котрі доля вас всіх завела. ~ 252 ~

Бо немає на світі порядку, Кожен хоче чим більше грошей, І не буде у нас так достатку, Як залишиться мало людей. Подивлюся у очі барвисті, Де побачу і страх їх , і біль, Очі гострі як скелі урвисті, Очі ті є кінець із кінців..! Життя Минає час як та вода, Що з гір Карпатських витікає. А ми ідемо по життю, Що швидко з року в рік минає. Проходять роки молоді, І не жаліє час нікого. Хто бігав босим по траві, Той випив і життя гіркого. Не треба нам брести по світу, Коли у серці осінь лине, А треба рухатися всім, Бо, хто зупиниться - загине! Життя не можна рахувати, Це вам не рахувальна ланка. Його потрібно так тримати, Неначе це криштальна склянка. Бо кожен день, із року в рік, Ми маємо лише турботи. І не замінять нам нічим, Життя, де грізні повороти! ~ 253 ~

А осінь така різна На вулиці тихенько восени, Гуляв старенький у негоді. Під дивну музику природи. Під дощ сидівши на колоді. Він подивися в небо та навколо, Не зрозумівши зовсім до пуття. Чому таке сумне природнє коло, Приность саме осінь золота. Немає близько ні душі живої, Всі вдома, наче вимер цілий світ. Заплакали у лісі ароматні хвої, Вони з ялинками залишили свій цвіт. Скоро зима, а поки жовкне листя, Неначе килимом покрилась вся земля. А дід старенький радісно дивився, Як золотом красиво світ кружля! Як швидко летить час Любов, вона минає швидко, Як літній дощ без чорних хмар. Так само і приходить палко, В коханні потрапляєм в жар. Хто не кохав - не зрозуміє, Він вміє тільки всіх повчать. А хто страждав - той не посміє Від болю голосно кричать. ~ 254 ~

Ми всі живемо, і не бачим, Як час втікає в небуття. А потім вже минулим марим, Щоб повернути забуття. Можливо, треба так прожити, Щоб потім не жаліть і міцно спать. Та без інструкцій тяжко жити, А де ми помилились - варто знать. Життя таке, що все минає. Підсказок і повторень не дає. Але якби сказали повторити? То відповів би я: верніть моє! У пошуках любові У мене мрія є одна навіки - Знайти любов, довіритися їй. І радісно усе життя прожити, Та рухатися на шляху до мрій. Пройду все пекло я заради неї, Та ріки всі смертельні перейду. Не побоявшись кари, і на небі Лише для неї янгола знайду. Весь світ пройти у пошуках любові, Побачити троянди та сади. І в очі подивитися чудові, Своє кохання назавжди знайти. І кожен крок вперед мене штовхає, У радісний, прекрасний новий день. Де моє серце щиро покохає, Та заспіває радісних пісень! ~ 255 ~

Козаки Ми нащадки отаманів, Наші предки козаки. Борючи усі кайдани, Танцювали гопаки. Повертаючись у курінь, Випивали по сто грам. Свою шаблю загострили, Дали в зуба ворогам. І пройшовши всі дороги, З перемогою весь світ. Даючи всім допомогу, Проживали сотню літ. На Покрову у нас свято Українських козаків. Так давайте всі завзято Танцювати гопаків. Щоб не мали з вами суму, Щоб не знали з вами бід. Хай Покрова нас всіх вкриє, Та розтопить в серці лід. Щасливі люди… Щасливі люди не пишуть віршів, І сльози з очей вранці не витирають. Щасливі люди не плачуть від снів, І в парку самотні вони не гуляють. ~ 256 ~

Щасливі люди забудуть минуле, І скажуть усім, що у них все нормально. Забудуть про те, що в коханні тонули, І як посміхалися чисто формально. Щасливі люди забудуть всі дати, І їм не важливо все те, що навколо. Не хочуть ніколи вони помирати Та у своїх діях не ходять по колу. Щасливі люди..., у них все чудово, І їм не було у житті дуже важко. У них без питань завжди все казково, Нещасним постійно приходиться тяжко! Світ такий, який є, полюблю! Свої принципи я не порушу, Увесь світ наш прекрасний люблю. Головне берегти свою душу, Задля цього усе я зроблю. Ми живемо на грішній планеті У якій є важливе життя. Руки тягнемо лиш до монети, Та нема у очах каяття. Неважливі чужі нам проблеми, Якщо це не стосується нас. Кожен вірить у різні Едеми, Та блукає, рахуючи час. Я не хочу так жити у світі, Де нема співчуття та жалю. Але поки ще сонце в зеніті, Світ такий, який є, полюблю! ~ 257 ~

Кляті звички Пора давно змінити кляті звички, Не пити, наче то в останній раз. За це лиш келих підійму водички, Не хочу чути п'яних я образ. Палити також всім заборонити. Ми проти вбивства ненароджених дітей. Нам їх життя потрібно боронити, Щоб потім не читати жалісних статей. Наркотикам немає зовсім місця, Про них не треба навіть говорить. Нехай усіх рятує лиш Пречиста, А ми їм допоможем далі жить. Образливі слова всі забувати, Та жити далі без пустих прикрас. Відразу розпочнемо процвітати, Без неприємних та болючих фраз. Дивитися лише на колір шкіри, За мову, що говорять зневажать. Пропав наш етикет культури й віри, Нам треба всі народи поважать. Пора давно змінити кляті звички, А їх у нас багато розвелось. Та вранці встаньте, випийте водички, Подумайте - ми винні, чи здалось? ~ 258 ~

Рідна вулиця Я пройду рідненьке місто, Де нема гучних шосе. Стадіон, подвір'я чисті, А вночі сіяє все. Мій Маяк - моя фортеця, Де прожив усе життя. Назавжди в моєму серці, Та, на жаль, без вороття. Я колись там народився, Навіть зараз там живу. І ніколи не забуду Свою вулицю живу. Тут зробив я перші кроки, З друзями в футбола грав. Це були щасливі роки, Зараз вже дорослим став! Хоч дитинство вже далеко, Крок за кроком далі йду. У житті не буде легко, Та здолаю всю біду. Головне - дивитись далі, Про сім’ю не забувать. Треба жити без печалі І минуле пам’ятать! ~ 259 ~

Загадкове життя Ми блукали у пошуках дива, А вночі пили холодний чай. І нехай за вікном грає злива, Все ще буде, ти лиш зачекай. Ми не втратимо віру, надію, Свою волю в кулак зберемо. Тільки пестити будемо мрію, Не надінемо кляте ярмо. Ми живемо у новому світі, Головні в ньому - людяність, честь. Нам всім сонце однаково світить, Та чекаємо нових пришесть. Всі слова адресуємо Богу, Але вміємо тільки вбивать. Та не куля вселяє тривогу, Можна словом усіх розірвать! Для нас життя дорівнює любов З берези опадає жовте листя, Та птиці відлітають до тепла. Можливо, із багряного намиста Ти викладеш чарівнії слова. Повідаєш про все своє кохання, За почуття розкажеш лиш мені. І будемо з тобою аж до рання Говорити, цілуватися одні. ~ 260 ~

Поділиш всі зі мною таємниці, Чекати будеш, якщо пропаду. Пробачиш, коли я зроблю дурницю, За тебе навіть пекло все пройду! Ти знаєш, що для нас це лиш початок, Життя сторінку розвернуло знов. Для когось головне в житті достаток, Для нас життя дорівнює любов! *** Я до тебе кохати не вмів, А без тебе і жити не хочу. Ти одна варта сотні життів, Чого варті лише одні очі. Я б за тебе і душу продав, Якщо скажеш, пройду через скелі. Тільки руки твої цілувать, Обіймать тебе, бути на небі. Моя доля - твоя назавжди, Моє серце тебе лиш кохає. Все життя моє - ти, тільки ти, Моє тіло без тебе страждає. Я не хочу і дня бути сам, Якщо в пекло, то підемо разом. Я нікому тебе не віддам, Вся любов наша сяє алмазом. Зоря перемоги Десь там, у відлунні ночей, Зорю намагаюсь спіймати. І жити для цього - мені Потрібно всі сни відганяти. ~ 261 ~

Проводити час лише так, А в дань про це думати щиро. Хто я і хто є вона, Невдовзі скажу, і спочину. Навіщо ж, я правду знайду, В відлунні ночей утоплюся. Ту віру, ту силу свою, Потрачу і горя нап'юся Не хочу я втратити сни, І правду знайти не боюся. Але коли ніч без зірок, Я Богу тихенько молюся. Не треба мені легкий старт, І фініш без перемоги. А треба лишень та зоря, В котрої жага перемоги. Не грай з вогнем Не грай з вогнем, бо він пекучий, Не грай прошу, бо прийде ще біда. Біда не в тім, що щось згоріти може, А в тім біда, що серце догора. Я подивлюся в небо синє-синє, Побачу там як зірка дотліва. Так дотліва вогонь в душі дитини, В котрої батька забрала війна. Я хочу, щоб було на серці гарно, Я хочу, щоб живі були мої слова. І палко я жадаю мирну і красиву, Єдину, сильну, мужню Батьківщину. І хочеться знайти мені терпіння, Побачити без рани рідний дім. Благословенна буде Україна, І щезне безкінечний грім. ~ 262 ~

Не грай з вогнем, бо він пекучий, Не грай, прошу, бо прийде та біда. І діти стануть слізно промовляти: \"Я хочу, щоб завершилась війна!\" Більше, ніж кохання Я, може, щось не розумію, Чи може щось роблю не так? Живу я наче в Україні, Та не країна у думках! В думках і думах моя мила, Якій своє б життя віддав. Ім`я у неї сизокриле, Її, напевно, Бог послав! За неї б у середньовіччі Почався лицарскьий турнір. І я б, напевно, весь змарнівся, Але б я точно виграв в нім Цю дівчину, в якої врода Неначе всесвіт покорять. Ти краща, берегиня роду, За тебе можна й воювать! Я не люблю гучні слова всі, Лишень такі, що доведу. А говорити й не робити, Не те, на що весь час іду! Було, повір, життя спокійне, Та згодом, все пішло не так. Тебе зустрів і запалало, Вже мертве серце у грудях! ~ 263 ~

Я думав назавжди завмерло, Але лишень тебе зустрів, Я покохав, і не даремно, Я скільки років вже прожив! Весь час, що я блукав по світу, Всі темні ночі, світлі дні, Які пішли й не повернулись, Але тепер зі мною ти! Спогад осені Настала осінь золота, Яскраве листя опадає. І вітер чути навкруги, Гуляє він, юнак гуляє! Але зустрілося кохання, І позабув він нарікання. На золотистий килим впав, Подумав він – коли кохав? Коли ту дівчину бадьору Я вранці кавой пригощав? Коли кохання пам’ятав, Задумавсь він – коли кохав? І ось у пам’яті є спомин І серце почало боліть, Кохання було в нього поряд, Але пішло собі бродить! Бродило рік і другий, третій, І повернувшись знов назад. Забулось, все було не треба, Кохання моє трапив шлях! Але чому оці страждання, Було ж колись палке кохання! А зараз враз усе пішло, ~ 264 ~

Була любов, лишилось – зло! Всі почуття, що закликали, Борись за все – вона твоя. В дорозі тихо посміхались, Коли тікали в забуття. Була любов, прекрасні миті, І з посмішками ключові слова, Що були радістю повиті, Коли кричав - кохаю Я! А зараз все забулось нами, Мороз по шкірі вже пройшов. Летіла казка між світами - Палкий кінець їй вже прийшов! Роменський край Роменський край співучий і родючий, Наш край один, такого вже нема. І люди в нас привітніші Європи, І волю любим більше за життя . Буває нам і сумно, і буденно, Але завжди привітні й щирі ми. Бо є на світі місце оце славетне, Це край наш батьківський, святий. Його ми ні на що не проміняєм, Ми діти України і гордії є цим. І скільки в світі різних місць буває, В котрих ніколи не бували ми. І не потрібно нам того чужого краю, І долі щастя буде там за гріх. У нас є те, чого не мають інші. У нас є воля і любов до всіх. І в першу чергу – це любов до Батьківщини, Котрої не замінять нам нічим. Ми всі брати і сестри України, ~ 265 ~

Ми є твої і дочки, і сини. І нам країни іншої не треба, Бо в серці край Роменський назавжди! Цінуйте час! І не вдивляюсь більше в небо, Не бачу в зорях каяття. Я роздивляюсь тільки в себе, Де бачу сльози без лиття. Не хочу я шукати долю, А хочу час свій обминуть. Свою незламну, сильну волю, Ще в битву люту повернуть. І може хтось стоять не в змозі, Собі співатиме пісні. Але, можливо, при дорозі, Побачить зорі він ясні. Тепер не знаю, що й сказати, Ось як тепер життя цінить? Бо все можливо подолати, Але воно триває мить. І я не знаю : хто я, де я, Чи грішник може, чи святий. Але скажу, що навіть це є, Завзятий, щирий вогник мій! ~ 266 ~

Моє місто грає фарбами весни… Моє місто грає фарбами весни, Із зимою вчора попрощалися. Знову зеленіють ясени, Дві пори в одну на мить змішалися. І немає суму та жалю, Всі радіють, бігають, сміються. Розкажіть сліпому скрипалю, Як красиво гарні квіти в'ються. Вся весна як молодість буяє, Та теплом своїм нас обіймає. І хай сонце радісно сіяє, Та у радості усіх єднає. Все погане щоб забулось враз, А хороше в серці залишалося. Бо настав для нас прекрасний час, Повесні всі знову закохалися. Моє місто грає фарбами весни, Із зимою вчора попрощалися. Знову зеленіють ясени, Дві пори в одну на мить змішалися... Різдвяна ніч! Зима лютує надворі, Сніг барвами сіяє. Яскраво світять ліхтарі, Навколо все гуляє. ~ 267 ~

Завмерло все, така пора, І пес сидить тихенько. Щоб не кричала дітвора, Сказала люба ненька. А свято вже біжить, луна, Різдво приносить зірка. Кружляє фарбами зима, Заграє десь сопілка. Сьогодні народився Бог, Його ми прославляєм, Немає на душі тривог, Лиш в радості співаєм. Радіє все, вертеп сія, Спаситель народився. Відоме всім його ім'я, Христос на світ з'явився! Листопад Старі будинки, вулиці, міста І я весь час ходжу лише по колу. Чекаючи, що осінь золота У листопаді створить ореолу. І хай у ньому буду я кружлять, Неначе в танці з листопадом грати. Й листки, як ті пташки летять, Ніяк не хочуть на землі лежати. Вже відлетіли ластівки сумні, Шпаків та журавлів забрала осінь, Немає їх, вони на чужині, На небі і в очах сіяє просинь. ~ 268 ~

І хай кружляє осінь золота, Та зоставляє слід гіркий у серці. Із осінню приходить пустота, А після неї лад мінорних терцій. Ріка життя Не тримаю у серці образ, Не жаліюсь на долю свою. Покохаю в житті лише раз, Над рікою життя постою. А вода все тече та тече, У човні без упину пливу. Не забути красивих очей, Котрі бачу немов наяву. Я пройду через скелі густі, Подолаю всі хвилі проблем. І хоча вони будуть пусті, Та палають яскравим вогнем. Не забуду те місце в житті, Де у плав на човні я пішов. Проживу все життя в доброті, Повернути захочу все знов! Україна мила мати Україно мила мати, Як же ж неньку не кохати? Чи забути можна поле, Чи річки забути? Може соловейка в лісі Спів вже не почути? ~ 269 ~

Бо прийшла біда на край наш, Та й прийшла з війною. Забирає всіх з собою, Смерть та із косою. Діточки усі твої, Україно нене, Боронять твої краї до крові своєї. Боронять від терористів, від солдатів руських Та вбивають на кордоні засланців кремлівських. І не будуть віддавати їм землі й частини, А будуть гордо промовляти: Слава Україні! *** ~ 270 ~

Катерина Скляр Народилася у липні 1956 року. Дитинство пройшло на квітучих берегах річки Сули, де в її заплавах було безліч маленьких острівців з високими травами. Навчалася в Гудимівській, а потім у Андріяшівській загальноосвітній школах. Уже тоді з’являлися з-під її пера перші римовані рядки: ~ 271 ~

Люблю , як писанку, свій край, Ставки і ліс, поля й сади. Здається, навкруги то тихий рай, Птахи в піснях – на всі лади. Дитинство залишило в пам’яті багато красивих і неповторних сільських краєвидів. По ріці можна було допливти човном аж до сусіднього села Чеберяків. Мачвеєва гора, Родникове озеро, тихий ліс – все це пізніше відгукнеться спогадом у віршованому рядку. Здійснила мрію, вступивши до Сумського педагогічного інституту імені А. С. Макаренка. А далі – вчителювання у школах Липоводолинщини. Праця в Андріяшівській школі приносила багато радості і задоволення. А неповторна природа села завжди спонукала братися за перо. Тоді душа вимальовувала тремтливі рядки: Яка навкруг неписана краса, Я ладна все руками обійняти! Я ладна потонути в небесах, І землю-матір на руках гойдати. Наразі Катерина Михайлівна пенсіонерка, але віршами й досі тамує свою душу і радує ними читачів. Мамі Холодна осінь хмариться дощами, І лист пожовклий вітер обрива. В цю пору в мене не стало мами, І на душі тепер зима, зима, зима… Десь у небі журавлі відлітають ключами, Та знову повернуться вони навесні. А я вже ніколи, ніколи не пригорнуся до мами, Та не побачу її очі рідні і ясні. ~ 272 ~

Ти – яблуневий цвіт (Пам’яті Миколи Євдокімова) Немає слів, щоб горе передать І біль отой не вимовить словами. Миколко, рідненький, тебе ми будем ждать, Й не вірить в те, що ти уже не з нами. Прийди до нас хоч теплим вітерцем У літню пору й сонячну годину. Або пролийсь дрібнесеньким дощем В осінній день у відчаю хвилину. Ти будеш пташкою, що стукне у вікно, Яка до нас зимою завітає, А в хаті біль, і горенько само, Там батько тужить й матінка ридає. Ти будеш цвітом, ти яблуневий цвіт, Якому не судилося дозріти… Тебе чекав прекрасний білий світ, Тобі б же тільки жити, жити, жити… Загинув в Росії, в полях Ленінграду (Пам’яті дядька Рябенького М.С.) Старенька хатина стоїть під горою, І досі чекає, мій дядьку, тебе, Що зайдеш до неї так тихо ходою, Пізнаєш з портрета самого себе. Безвусим ще хлопцем пішов ти із дому, Залишив матусю і рідну сестру. Прийшла похоронка невдовзі потому, Були як билинки оті на вітру. ~ 273 ~

Загинув в Росії, в полях Ленінграду, Стоїть обеліск, наче спогад про бій. Тим хлопцям було всього вісімнадцять, І список великий загиблих на нім. А ми тепер ділим і землю, і води, Москва у ефірі брехню лиш несе. Російські магнати, побійтеся Бога, Бо буде розплата, розплата за все! Він добровольцем рушив воювати Нова Гребля – маленьке село, Що на схилах гори простяглось. Відважними синами славилось воно, Та і тепер, і тепер прославилось. Звичайний хлопець в ньому ріс, Допитливий, ніяк не забіяка, Він доброту в своєму серці ніс, І звали його Петя Федоряка. Розумний був і здібний до науки, Мав кузню і шедеври в ній творив. Мов золоті, були у Петра руки, Бо молот у них дзвінко говорив Здавалося, усе в житті вдалося: І діти гарні, й внуки вже ростуть. На сході ж небо димом затяглося, Бо там війна і там бої ідуть. «А хто крім мене? То, коли не ми Вкраїну-неньку буде захищати? За неї, рідну стану я грудьми», - І добровольцем рушив воювати. Нелегкі будні і тяжкі бої – Усе так тісно на війні сплелося. Завдання є: прорватись до своїх ~ 274 ~

Шахтарськ, Засідка. Їм це не вдалося… Вогонь і дим – усе перемішалось. Нерівний бій, де відповідь одна. Живих із них практично не лишалось… Чому ж несправедливо так бува? Загинув він, та пам’ять в нас жива, І просимо війну оцю спинити! Життя один, один лиш раз бува! Чому ж не можна всім у мирі жити? Село на Сумщині Є Андріяшівка – село на Сумщині, Що в заплавах Сули простяглось. Найріднішим було завжди й нині, Мені жити у нім довелось. Тут в густих лугах квіти зацвітають, У зелених травах вітер їх гойда. Й джмелі в повітрі поважно літають, І краю кращого ніде, ніде нема. Чудовий цей чарівний білий світ, І краєвиди тут подібні раю: Бузок і липа, яблуневий цвіт – Це все краса Андріяшівського краю. А колись давним-давно Два рідних брати Тут заснували це село, Щоб сіяти й орати. Андрій та Яша – звали їх, Красивих, дужих, гарних, Що досягнули мрій своїх У прагненнях не марних. Ось біля тихої ріки, Де верби над водою, Перші поселення були, ~ 275 ~

Сповиті глиною й лозою. Зелені в травах береги, А в Мельниках дрімучий ліс. Ховались звірі навкруги, Й мисливець здобич легко ніс. Треба ж добре було знати Косяки Сули-ріки, Щоб улови добрі мати, Та не жить, як жебраки. Так, як колись і донині У Сули глибини синява, Так як колись у долині Вечорами плаче сова. Також дуб наш могутній Біля церкви стоїть, Триста років самотній, Все, що бачив, таїть. Бачив горе і сльози, Бачив радість і сміх, Не здолали морози, Він є символ для всіх. Шингурі, Зацарина, Підгай, Горби – Такі кутки і здавна повелись. Так ми звемо і зватимем завжди, Бо їх назвали ще багато літ колись. Ішли роки, міняли їх століття, Росло і розвивалося село, В часи війни і в роки лихоліття Своїх синів за волю віддало… Колективізація, війна і відбудова, - Цей шлях пройшли із честю земляки. А незалежність і свобода слова – Ось ці здобутки будуть навіки. Історія села – це літопис країни, Яку союзом називали ми. ~ 276 ~

І ті великі грандіозні зміни Нас в «перестройку» тупо завели. В руїнах ферми і поля спустіли, На заробітки їхати почали… Хіба ж такого люди всі хотіли, Хіба ж раніше ми отак жили? Тепер село потроху оживає, Бо в ньому є господар-меценат. За Андріяшівку він завжди вболіває, Він в боротьбі за неї, він солдат. Він – є підтримка і опора, Якщо нужденний – сирота або вдова. А ще пошле продукти і поїде їх комора Туди, де фронт, де бій, передова. А це – Михайло Шевченко – фермер наш, Народився і живе в селі. Він патріот і доброта – його багаж, А ще він знає ціну хліба на землі. Величних планів в нього ще багато, Це лиш початок всіх хороших змін. Село оновлює уміло і завзято, І всі чекають гарних перемін. Чеберяки – природи справжній рай Чеберяки – мого дитинства світ Розкинулось під горами, в долині. А той рожевий із шипшини цвіт Нагадує про це село і нині. Чеберяки – природи справжній рай, Ось шелюгом порослі береги, Плескіт ріки, лісів густий розмай, Весною щебет соловейка навкруги. ~ 277 ~

Мачвеєва гора і тихий ліс, Наповнений всілякими грибами, І пагорб, що ліщиною поріс, Колись заселений лисицями й зайцями. Між горами глибоке озерце, Вода холодна, рибна, непрозора, І верб незамкнене кільце Охороняє тут усе довкола. Яка краса: куди не подивись: Ось верби, що схилились над водою, Човни прив’язані, як і колись, Й очерета навкруг стоять отам стіною. Скрізь проміння сонця розлито, Земля дихає ніжним теплом, В барвах квітів купається літо, Жайвір небо торкає крилом. Ось цвіте вже білява ромашка Й колосяться у полі жита. Ніжним співом турботлива пташка З піднебесся всю землю віта. Як то гарно і любо в цім краї, Де клубочиться вранці туман. Все буяє, неначе у раї, Хмарок білих пливе караван… Завітаю в село Завітаю в село, що одягнене в клечання, Ніби в казку зайду, що жива. Тут і юність моя – найпрекрасніше речення, В берегах розгубило слова. ~ 278 ~

Позбираю слова, поспішу за роками, Та вони поросли споришем. Там давно вже не я пробігаю ногами Під липневим теплим дощем. Біля хати пройду, де віконця в Посулля, Де калина дні стереже. В цім куточку-раю кувала зозуля, Тут для мене ніщо не чуже. Я зустріла тебе Летять роки, як птахи в вирій, А їх би взять і зупинить. Але це все не в нашій силі, І нам цього вже не змінить. Я зустріла тебе й пригадала, Як хотів, щоб була я твоя. А добро, що від тебе узнала, Ще давала лиш мати моя. Як же міг ти мене так любити, Не було й поцілунку між нас… Зміг надією роки прожити, І все вірив, що прийде твій час. Ти не думай, що горда й смілива Або зверхня з тобою була, Що тепло твоє, щирість і ніжність Я прийняти тоді не змогла. Благородство твоє і манери Ще й тоді я умом осягла, Але серцем цього оцінити Не зуміла й прийнять не змогла. ~ 279 ~

Не прийшлось мені більше зустріти Чисту душу таку, як твоя, Яка вміє других розуміти Й біль чужий - як недоля своя… Називаєш дочку моїм ім’ям, Нехай же щаслива росте. Вдячна я тобі, друже, за пам’ять, - Не просте це життя, не просте. Роки ідуть Вже знову проліски цвітуть Й весняний вітер віти хилить. Роки ідуть, роки ідуть, А їм так хочеться не вірить… Ось соловейко заведе, Свій спів в гаю почне розносить. Ця мить пройде, ця мить пройде, І на порозі буде осінь. Та осінь, що не відліта, І не приходить тільки в гості, А та, що рахувала нам літа І зна, які вони не прості… Чарівниця-весна Розтанув сніг, луги вже під водою, І знову чути плескіт рік. В березах білих під корою Тече прозорий свіжий сік. ~ 280 ~

У цвіті буйнім знов розквітне В садах чарівниця-весна. І сонце радісне й привітне Знов подарує нам вона. Весна дарує листя шепіт Й п’янкий черемуховий цвіт. Та соловейка щирий щебет, Що так милує білий світ. А над Хоминцями кружляють журавлі Осінь. Пожовкле листя тихо опада, У вікна вітер стукає дощами. А мати жде синів, яких нема, Вона чекає днями і ночами. Не хоче вірить в правду ту страшну, Що проклята війна синів забрала. Та краще б, може, сіла у тюрму, Й була б обох синів своїх сховала. Бо горя більшого у світі не бува, Як поховати рідную дитину. А тут обох забрала та війна, Обох синів поклала в домовину. Може, не так виховувала їх? Навчала працю і людей любити, Взірцем була для діточок своїх – По совісті навчала в світі жити… А над Хоминцями кружляють журавлі Не хочуть вони в вирій відлітати Та ви ж повернетеся знову навесні, Живих завжди, завжди можна діждати. ~ 281 ~

Осінь В багрянці й золоті стоять гаї, Листочки з кленів тихо опадають. Уже до осені прийшли літа мої, В зажурі й спогадах про весну дні минають. Нависли сині хмари угорі, Дощі частенько з неба накрапають. Курличуть десь в прощанні журавлі, Вони на зиму в вирій відлітають. Не треба вам так жалібно кричати Й прощатись болісно так помахом крила. З цвітінням саду будете ж вертати Тоді, як тут буятиме весна. Від осені мені ж не відлетіти, Від сірих не сховатися дощів.. Як боляче це серцю розуміти,- А хто б мене зігрів і зрозумів?.. Зима Прийшла зима холодна й біла, Поля й діброви замело, Все помережити зуміла, Здається, й літа не було. В гаю знов віхола гуляє, В долинах крутить заметіль, Вона пухнасту застилає В срібних мереживах постіль. ~ 282 ~

Ставки заснули під льодами, В задумі тихій береги, Річки замерзли з холодами Й містком з’єднали всі луги. І як же зиму не любити? Повітря свіже і легке… В цей час так хочеться творити, І вірити у щось святе. З тих пір пройшло багато років Є таке село – Кімличка, Верби там – із краю в край Стоять, шумлять біля потічка, - Яка краса, мов справжній рай. В цьому селі була як королева, Щаслива, впевнена, рішуча і проста Вожата в школі, не місцева… Коли ж вони пройшли, мої літа? Все пам’ятаю: як тоді кохала, З ким працювала, де і як жила, Як вірила, надіялась, чекала, - Яка щаслива я тоді була! З тих пір пройшло уже багато років, Цивілізації тут, наче й не було. Стоїть, як і тоді, старенька школа, У вербах загубилося село. І серце лунко б’ється й завмирає, І розривають груди почуття. Минуле, як картина оживає, Невже туди не буде вороття? ~ 283 ~

І я б хотіла знову повернутись В ті роки, що як казка були. До тих днів на мить пригорнутись, Що давно вже, давно відпливли. Ось дорога у даль простяглася, Та її тут колись не було. А місток дерев’яний зламався, Заросло і спустіло село. І жаль мені, що це село пустіє, Що вже його не можна врятувать. Душа від цього ятриться й міліє, - Його вже можна хутором назвать. І серце лунко б’ється й завмирає, І розривають груди почуття. Минуле, як картина оживає, Невже туди не буде вороття? Як би знов хотіла вернутись В ті роки, що як казка були. До тих днів на мить пригорнутись, Що давно вже, давно відпливли. Ні, не в силі цього ми зробити, Тільки спогади можем вернуть. Все, що тут довелося прожити, Я не можу, не можу забуть. ~ 284 ~

Свята зірка Є на небі багато зірок, Лиш одна є для мене святою, Сяє так, як коштовний брелок, Так багато пов’язано з зіркою тою… На Великій Ведмедиці зіронька та, Яку давно ми своєю назвали, В ній підтримка твоя й висота, Ми усе їй, усе довіряли. Стільки літ вже немає тебе, Стільки літ це ти – ота зірка. Я до неї приводжу на сповідь себе, Притулившись вночі до одвірка. А колись, як у Польщі служив, По Москві о двадцятій на неї дивились. Кожен з нас так цим дорожив, Тільки спогади нині лишились… У самотні мої вечори Я на зіроньку нашу дивлюсь, Чомусь думаю, що й ти угорі, Бачиш, як у житті цім борюсь. Коли хочу тобі щось сказать, Я шукаю, де сяє вона. Так я можу тобі передать Щем душі й наболілі слова. І коли я звертаюсь до Бога й до неба, Знов на зірочку нашу дивлюсь. У житті мені більш вже нічого не треба, Я за сина й дочку помолюсь. ~ 285 ~

*** Гудими – таке село єдине. Ти найкраще на усій землі. Душа моя завжди до тебе лине. Тобі несу я радості й жалі. Міняйлове , Йовпатівка, Карячкове- Це все заплави на ріці Сула. А під самим Глинськом – Головкове Я тут пізнала світ і тут зросла. Та як же можна не згадати Про Лазню, Сажку, Кручу й Панський луг. Для багатьох це може нагадати Дитинства роки й життєвих перепетій круг. А як прийде літечко барвисте На поля й зелені луги. Роси сріблясті намистинки Застелять тихі береги. Там веселка у травах іскриться І тиху думу нашіптує гай. В осоки є своя таємниця То ж попробуй її відгадай. Як не любити цей вишневий край І очерет у лузі над водою. Плескіт ріки. Лісів густий розмай. Це все у серці житиме зі мною. Бо де ще так співають солов’ ї І тихо верби журяться у воду, І цвіт калини і густі гаї – Це все краса моя й мого народу. ~ 286 ~

Кружля, вихрить хурделиця Кружля, вихрить хурделиця В полях попід ліском. І сніг пухнастий стелиться Під вечір бережком. Мете, мете хурделиця, І спину їй нема. Сріблястий іній стелиться, Бо знов прийшла зима. Липневий вечір над Сулою Сивіє вечір над Сулою, В лугах клубочиться туман. Десь тут, над тихою водою Кружляв сполоханий кажан. Цвіркун цвіркоче у долині, І серцю жалю додає. А ось на молодій калині Хтось береже гніздо своє… На небі зіроньки ясніли, На трави випала роса. Верба і шелюг гомоніли, Що це чаруюча краса. Заморозила зима Заморозила зима Ріки і долини, Вовчикам їжі нема І теплої хатини. ~ 287 ~

Ще насипала зима Снігу білого охапки, Заморозила вона Зайчикові лапки. Бо заснув він на сніжку У біленькім кожушку. Та й весна йому приснилась, Й кожушинка, що змінилась. Але тепло й затишно у домі, Хоч мороз, метіль – дарма. Задоволений у всьому В нас живе кицько Кузьма. Але тепло й затишно у домі Вчора, завтра і тепер. Задоволений у всьому В нас живе коточок П’єр. Але тепло й затишно у домі І живе, як той панок, Задоволений у всьому Наш мазун кицько Димок. Не змогла ні на кого змінить У безсоннії довгії ночі Я пригадую юність свою, Твою вроду й ті карії очі, Що бентежили душу мою. Я пригадую ніжні слова, І побачення наші до ранку, Й чистоту, що між нами була, Як роса у травневім світанку. ~ 288 ~

Як ти мене ранком знайшов В перший день роботи моєї. 25 кілометрів пішки пройшов, Щоб добратись до Каті своєї. Як щотижня туди приїжджав, Які плани удвох будували. «Я люблю», - мені тихо казав. Ми щасливі були і це знали. Я пригадую дні у журбі, Як до війська пішов ти служити, Як давала я клятви тобі, Й не могла ні на кого змінити… Козацькому роду нема переводу (хлопцям, які 30 серпня з м. Ромни їхали на схід Захищати рубежі України) Славетна Україна іздавна Красою рік й прадавніми лісами. А більше всього славиться вона Відважними і мудрими синами. Згадаймо наших славних козаків, Які завзято край оберігали. Усіх безстрашних мужніх вояків, Що так хоробро землю захищали. Вони є гордість нашої землі, Вони мірило честі і відваги. Усі їх подвиги великі і малі Нащадкам додають наснаги. ~ 289 ~

Ми гордимося, що в артполк Сумський Роменщина дала своїх героїв, Що дух козацький в нас іще живий, Що кожен наш юнак сьогодні – воїн. Серпневий день. Але чому На пероні у Ромнах солдати? Як страшно, люди, вірити тому, Що оці діти їдуть воювати… Ось іде малесенький солдат, Автомат дістає майже додолу. Дивишся: ну що ж там убивать? Взяти б за руку й повести додому. Далі стоять хлоп’ята в холодку, Хто палить, хто лиш розмовляє. А там, ліворуч, у кутку, Дружина з донькою свого випроводжає. Підійшла лише до трьох, А вони з усюди до мене позбігались. Прості, щирі, жарти в багатьох, - Ось так ми легко і познайомились. А їм сьогодні лише 20-35, Не всі життя ще уповні пізнали, Але хоробро їдуть захищать На схід кордони нашої держави. «А хто, крім нас, а хто, коли не ми Вкраїну-неньку буде захищати? За неї, рідну, станемо грудьми, Вона одна у нас, неначе рідна мати… ~ 290 ~

Не плачте, тьотю, нас не повбива, Додому ми повернемось живими. Не віримо, що отаке бува, І доведеться вмерти молодими…» У грудях сильний біль, биття, Ну як допомогти, як врятувати, Як вимолить у Бога їм життя? У кожного в них дома рідна мати. Тоді пішла, купила пирогів, Вернулася і стала пригощати Отих соколиків, тих земляків-синів, Що нас відважно їдуть захищати. І знов Володя каже ті ж слова: «Додому ми повернемось живимми. Не плачте, тьотю, нас не повбива, Не доведеться вмерти молодими. А хто, крім нас, а хто, коли не ми Вкраїну-неньку буде захищати? За неї, рідну, станемо грудьми, Вона одна у нас,як і одна в нас мати» Скажіть, кому потрібна ця війна, І доки хлопців будуть убивати? Ой, скільки ж бід і сліз несе вона – У кого й де ще можна запитати? А Іловайськ, хто винуватий в цьому? І хто за кров і смерті відповість? Хто розбереться совісно в усьому, Щоб не посіять в душах сіру злість? ~ 291 ~

Не знаємо, як ці герої помирали, Які були останні їх слова, Як допомоги всі вони чекали, Яка до рідних так і не прийшла… А ті, хто зник, кого ніде нема, Їх скільки часу матері чекати? Та поки ненька рідная жива, Не перестане сина виглядати. Хто скаже нам, які знайти слова, Аби війну прокляту цю спинити? Життя один, один лиш раз бува - Чому не можна нам у мирі жимти? Олександр Македонський колись Півсвіту був собі завоював, Та в Африці захворів, хоч моливсь, Невдовзі зрозумів, що помирав… Він своє військо доблесне зібрав, Звелів нести себе з відкритими долонями. Щоб кожен зрозумів, і запам’ятав, Що на той світ не беремо нічого ми. Звертаючись нині до всього народу, Хочу сказати зрозумілі слова: «Козацькому роду нема переводу, Хай буде в надійних руках булава!» ~ 292 ~

Тетяна Кутня Народилася в селі Хустянка Буринського району Сумської області 21 січня 1965 року. Змалечку задивлялася на квітучі вишні та яблуні, милувалася айстрами та чорнобривцями, коли наставало тепле літо. Осінь по- особливому відгукувалася у юній душі… ~ 293 ~

Навчалася в Сулимівській та Хмелівській школах. Саме тут знайшла справжніх друзів і товаришів, відчула присмак добра і щирості, пізнала мить кохання, мрій і розчарувань… Після закінчення торгово-кулінарного училища в місті Суми працювала в торговій сфері. Саме тоді багато рядків у неї народилося про найдорожчу в світі людину – рідну матусю: Ой ти моя рідна, ріднесенька матуся, Я знову і знову на тебе дивлюся. Дивлюся у очі, які вони сині, Немов би той льон, що цвіте при долині. Наразі Тетяна Григорівна працює в Роменському коледжі Сумського Національного аграрного університету. А я не вірю, я не вірю, що вже літа не молодії. Хоч коси білі на плечах, Та я не без надії. Писати поезії почала тоді, коли на Україні почалися трагічні події. Все, що відбувається сьогодні в державі, вона пропускає через своє серце і викладає на папір римованими рядками: Я піду гаєм, піду лісом, Там квітку папороть знайду. Тепло пішло за своїм літом, А я…а я по осені іду. ~ 294 ~

На плач, Україно Моя Україно – ти велична державо, Ти маєш зростати в любові, в красі. Господь так велів і надав тобі право, Щоб ти розквітала завжди навесні. І липи медовим своїм ніжним цвітом Приносили радість, не гасли в вогні. Голуб щоб миру літав понад світом, Солов’ї щоб співали пісні чарівні. Моя Україно, для мене ти рідна, Ти рідна у щасті, ти рідна в журбі, Для мене, як мати, мені ти потрібна, Маки квітують, волошки тут є голубі. Не плач, Україно, я поряд з тобою, Тебе я кохаю, про тебе співаю пісні. Не плач, Україно, я завжди з тобою, Ти знову приснилась мені уві сні. Моя Україно, ти в мене єдина У цім білім світі ти в мене одна. Щоб ти розквітала, як квітне калина. Твою неповторність спиваю до дна. Не разом Зацвіла калина у моїм саду І сказав ти тихо: «Я вже не прийду…» Вмилась я сльозою (так вже повело), Ну чому, коханий, нам не повезло? Ти пішов дорогою у далекий шлях, Не воркує голуб в саду на гіллях. Згадую я часто цілунки твої, ~ 295 ~

Чому не приходиш, ти у сни мої? Цілував ти ніжно гарячі вуста, Не вертає стежка, бо душа пуста. Тішить мою душу журба і печаль, Чом не разом ми? Ой, як мені жаль… Спуштошене серце і цвіт обліта… Як минули швидко молоді літа! В снах тебе шукаю, знову обійму, Чому ми не разом, ну скажи, чому? В моїй душі В душі наскільки пустота, Вона вбиває мою мрію. Повір, що зовсім я не та, Я не плекаю вже надію. Завжди надією жила. Я вірила, кохала і любила. В саду калина зацвіла, Я була чайка сизокрила. Тепер я маю вже страждати Тільки скажи мені - за що? Тебе не буду я чекати, Я думаю - це вже ніщо. Ну що ж – я маю зрозуміти: Життєвий різний у нас шлях… Але й сьогодні маю жити, Хоч у грудях «забитий цвях». Для нас цвіли волошки в житі, Але це так було давно… І ми могли б життя прожити, І смакувать терпке вино… ~ 296 ~

*** А я дивлюсь, а я дивлюсь, у далечінь дорогу, Роки ідуть, роки ідуть, навіюють тривогу. А сивина, то сивина з пройдешніми літами. А старість їде, старість йде, вона не за горами. А стільки зим уже пройшло, і літо на осінь звернуло. Роки ідуть, роки ідуть, вони на весну повернули. А я не вірю, я не вірю, що вже літа не молодії. Хоч коси білі на плечах, Та я не без надії. Я хочу жити і творити, І щоб життя прожити. Ой, як би тяжко не було, чекати і любити… *** Своєї краси не віддам я нікому, Нікому жалю я і мрій не віддам. Та навіть довірити серце другому Я душу свою не віддам, не продам. Не треба нікому ті сльози солоні, Хоч плакати буду (це звісно мені). Хай падають ніжно вони у долоні, Навіть згасають в палкому вогні. ~ 297 ~

Я сліз не боюся, хай падають градом, Хоч в серці розлука, печаль, як зима. І спів солов’їний лунає над садом, Мене у житті вже ніщо не злама. І я не боюся, ні бурі, ні грому, Мене не лякають тернисті шляхи. Бо я повертаюсь до рідного дому, Хоч знаю, що маю, великі гріхи… Я знаю, настануть ще дні золотії, Знов прийде у серце кохана весна. Як прикро, що зникли літа молодії, На скронях моїх золота сивина. Осінні мотиви Осінні мотиви, вгорі зорепад, Вже падає листя, іде листопад. Вересень, жовтень позаду лишився, Туманом осіннім згори покотився. А осінь, то осінь - вона як жар-птиця, І пісню свою не співає криниця. Червоні і жовті листки опадають, Чекають на зиму, надії не мають. Осіння пора так віршами крислата, Засипана листям і мамина хата. Стежиною йду, жовтий лист розгортаю, Вже видно хатину, у двір повертаю. Хатина так рідно мене зустрічає, Матусі не видно, її вже немає... І біль, і розлука на серці , мов камінь. А спомин…він так мене глибоко ранить. ~ 298 ~

Осінні мотиви, і знов зорепад, Опало вже листя, пройшов листопад. То тільки в саду червоніє калина, Намистами грає вона, як дівчина. А я по осені іду… Я нагадаю вам про себе, Що я по осені іду. Вже сипле листя, мов і з неба, І я чар-зілля тут знайду. Знайду я листя тополине, Що шелестить і не змовка. До мене пташкою прилине, То вже тремтить моя рука… Я у руці листи тримаю, Шепочу їм щось у саду. Моє чар-зілля,- я вже знаю, Що відведе мою біду. Я піду гаєм, піду лісом, Там квітку папороть знайду. Тепло пішло за своїм літом, А я…а я по осені іду. Не залишай мене одну Не залишай мене одну, Де пада листя, мов покоси. На тебе погляд поверну, Хоч вересневі сіють роси… ~ 299 ~

Не залишай мене одну, Хоч осінь барви розсипає. Пробач мені мою вину, - Вже жовтень землю прикрашає. Не залишай мене одну, Де журавлями небо вкрите. Я радість в осені знайду, Все павутиною обвите. Не залишай мене одну, Де осінь сіє листопадом. Я буду Мавкою в саду, Хоч дощ іде, і сипле градом. Не залишай мене одну, Ні серед поля, серед гаю. Я п’ю водицю крижану, Я осінь в гості так чекаю. Не залишай мене одну, Де листя барвами шепоче. А я в осінній сад іду, Бо так зустріти тебе хочу… Роки летять Летять осінні журавлі, Летять роки, як зграї. Вклонюсь їм низько до землі, Живу тепер я в іншім краї. Роки летять, як листопад, Та не вертають знову. А я піду в той зелен-сад, До тебе йду я на розмову. ~ 300 ~