Історія Казанківського краю

Історія Казанківського краю Історико-краєзнавчі нариси Миколаїв 2011

Шановні земляки! 4 листопада 2010 року селищу міського типу Казанка виповнилось 210 років з часу заснування. Вже можна осягнути з ювілейної вершини пройдений шлях, зупинитись на сьогоденні, віддати данину пошани й пам'яті нашим славним попередникам, поваги сучасникам, промовити слова любові до нашого благодатного краю – малої батьківщини – Казанківщини, що виколисала й випестила не одне покоління своїх дітей. Разом з усім українським народом жителі нашого району пережили всі етапні історичні події власної держави: від голодомору й розкуркулення до лихоліття Великої Вітчизняної війни, наближали Перемогу, раділи звільненню від фашизму, самовіддано відбудовували народне господарство, лікували землю-годувальницю від ран, будували світле майбутнє... Воістину час був драматичний і водночас героїчний. Наш район славиться людьми - талановитими, щирими, добрими й працелюбними, які створюють його матеріальне й духовне сьогодення та майбутнє. Саме завдяки їхнім старанням, умілим рукам, натхненній праці він живе. У нас є міцне коріння, красива природа, щедра земля, працьовиті й талановиті люди. Все, що ми маємо, створено копіткою працею попередніх і нинішнього поколінь. Дякуємо всім мешканцям, які небайдужі до долі рідного села, до рідної історії, а особливо представникам старшого покоління, мудрим наставникам, тим, хто пройшов і війну, і голод, і розруху, але не зломився, не втратив віри, а продемонстрував приклад безкорисного служіння малій батьківщині, змінюючи своєю працею кожен день життя на краще. Звертаємося також до молодого покоління, яке буде визначати долю майбутнього нашого району. Дуже хочеться бачити нашу молодь цілеспрямованою, здоровою, перспективною, освіченою, з активною життєвою позицією. Нехай же зростає та процвітає наш рідний край! Нехай щастя, любов і достаток живуть в кожному селі, у кожному домі, в кожній родині, об’єднуючи всіх нас у згуртовану і небайдужу громаду! Ось вже 20-й рік ми живемо і працюємо в умовах незалежної й самостійної суверенної української держави. З кожним роком набуває сили національне відродження у всіх сферах соціально-економічного життя, хоч відбувається воно суперечливо. Є й надбання, позитивні зрушення, але є й негаразди, хиби, прорахунки, бо ми поки що стали лише на перший щабель зростання. Сьогодні Казанківський район – це мальовничий край хліборобів, в якому пліч-о-пліч живуть і працюють люди 31 національності: українці, росіяни,

білоруси, молдавани, вірмени... У нас є міцне коріння, красива природа, щедра земля, працьовиті й талановиті люди. Славні трудові традиції Героїв Соціалістичної Праці І.М.Соловйова, Д.І.Демчишиної, А.Г.Шамова, кавалера орденів Трудової слави трьох ступенів А.Д.Нікуліна гідно спадкуються молодим поколінням. Сьогодні ми, живучи на зламі віків єдиною родиною, пишаємося багатою історією свого рідного краю, належно оцінюємо досягнення та готові й надалі працювати задля зміцнення і процвітання Казанківщини, всієї України. Хай натхненна праця кожного та любов до батьківської землі зроблять наш Казанківський степовий край квітучим і заможним, а кожну родину щасливою! Наша спроба об'єднати в цій книзі весь матеріал по історії населених пунктів Казанківського району хай послужить цілям увіковічення пам'яті славних попередників, патріотичному вихованню молодого покоління. З побажаннями добра і щастя голова Казанківської голова Казанківської райдержадміністрації районної ради В.І.Кузін В.В.Скрипник

Казанка 3

Селище Казанка Казанка від дідів-прадідів Заснування села На початку листопада 1800 року обоз переселенців, направлених царським урядом з центру Росії в пустуючи степи Північного Кавказу – в район Моздока, зупинився в долині річки Висунь, на тому місці, де зараз знаходиться Казанка. Це були кріпосні казенні селяни з села Михайлівка Обоянського та інших повітів Курської губернії. Кріпосні казенні селяни належали державі (казні), на відміну від кріпосних селян приватновласницьких, що належали окремим поміщикам. 4 листопада помер, захворівши в дорозі, супроводжуючий обозу і селяни зупинились, бо місце їм сподобалось - річка Висунь була тоді повноводною, а в ній водилось багато риби, водоплавної птиці, на берегах ріс очерет. До того ж, без Витяг з межової книги, в якій згадується про кінця йшли холодні дощі, перших поселенців Казанки, 1828 р. наближалась зима, а в долині було затишно. Переселенці викопали землянки, вкрили їх очеретом і залишились зимувати. А весною, одержавши з Петербургу дозвіл на поселення, почали будувати більш зручне житло. Так виникло село, якому дали назву “Казанское”. Пізніше назва “Казанское” прийняла коротку назву “Казанка”, яка закріпилась за селом до наших днів . Сталося це 4-го листопада 1800 року в день релігійного свята – ікони Казанської богоматері, що відзначалось на Русі в пам’ять визволення Москви від польських інтервентів у 1612 році, і воно нерозривно пов’язане з патріотичним почуттям російського народу. Кріпосні неписьменні селяни, які в феодальному суспільстві перебували під подвійним гнітом - фізичним і духовним, які ніколи не Обробіток землі першими поселенцями, бачили книг, в своїй господарській початок ХІХ ст. діяльності і побуті орієнтувалися на церковний календар, звідси і назви - Вознесенське, Казанське, Покровське та ін. 3

Селище Казанка Коли прийшли переселенці, на місці теперішньої Казанки, говорячи термінологією архівних документів, була “пустопорожняя безводная степь”. Зі степу іноді прибігали на водопій до річки дикі коні. По берегах річки росли дубові гаї, дикі груші, горішник, ліщина, осика, та чагарники. В степу було багато дрохв, стрепетів, яких тепер уже і не побачиш. Якщо Казанка заснована випадково в 1800 році, то планове заселення цього краю починається з 1804 року. З часом в нашому селі царська адміністрація починає будувати “казенні хати”. В 1813 році прибули переселенці з Хотинського та інших повітів Курської губернії. Пам'ятний знак на честь Казанської В межовій книзі за 1828 рік, Божої Матері, покровительки Казанки написаній на підставі указу Миколи І і за рішенням Катеринославської межової контори, згадується про перших поселенців Казанки. Документ свідчить, що в Єлисаветградському повіті на «пустопорожней земле поселено село Казанское с ево пашенную землею, сенными покосами и прочими угодье, которые во владении стоят казенных поселян». Але справжніми хазяями були багаті землевласники. Великі земельні ділянки поблизу села належали поміщику Душенкевичу та вищим чинам царської армії – Потбеку та Виноградському. Коріння дерева життя сучасних жителів Казанки вростають в Казенна хата часів заснування Казанки, початок глибину віків. Якщо ж брати ближче, ХІХ ст. то предками нинішніх жителів першої сотні є вихідці із Обоянського повіту, тому їх в мовному обіході називають «обоянці». Родини першопоселенців Юркових, Євсюкових, Кривцових, Маслових, Сидорових, Коптєвих дали початок Казанківському роду. Саме ці прізвища найпоширеніші на території першої сотні. У 40-х роках 19 ст. у Казанці поселяються подоляни – вихідці з районів теперішньої Хмельницької області. Якщо перша і шоста сотні (поділ на сотні був введений в Казанці лише з 1829 року, коли вона стала військовим поселенням) були населені росіянами з 4

Селище Казанка Курської губернії, то четверта і п’ята – українцями, що прибули сюди із Поділля, Волині та інших місць. Деякий час росіяни і українці зберігали свої національні звичаї і традиціі. Кордоном між ними був Широкий провулок. Але з часом вони ріднилися між собою все більше і більше. Люди з дерева життя Казанківського краю вже залишили свій слід в історії рідної землі, але найяскравіші сторінки ще попереду. Казанка – військове поселення Безрадісним і злиденним було життя перших поселенців. Відірвані від рідного оточення, вони змушені були боротися з природою, щоб не померти з голоду, до того ж численні податки і повинності також виснажували і без того бідні селянські господарства. Хоч у селян була земля, але вони не мали чим обробляти її; селяни погано харчувалися, жили в землянках, спали долі на соломі, накрившись домотканими ряднами. Сім`ї були дуже великі - по 8-10 чоловік. Жителі села хворіли на різноманітні хвороби, смертність була дуже високою. Лікувати людей було нікому, бо в Казанці протягом цілого століття не існувало навіть медичного пункту. Ще важче стало жити селянам, коли Казанку за царським указом з 1січня 1829 Карта військових поселень, 1825 р. року було переведено на становище військового поселення. Майже 30 років тут панував жорстокий аракчеєвський режим. В селі стояв один із ескадронів Бузької уланської дивізії. Такі ж ескадрони стояли в Миколаївці, Кривому Розі, Березівці, Устинівці, Володимирівці. Всі вони входили в полк, штаб якого знаходився у Новому Бузі. Штаб Бузької уланської дивізії був у Вознесенську. З Вознесенська здійснювалось управління всіма військовими поселеннями дивізії. Подальше будівництво і Військове поселення (загальний вигляд). З заселення Казанки відбувалося за картини художника Моравова 5

Селище Казанка схемою військових підрозділів - сотнями. З цього часу в Казанці з`являється поділ на сотні. До наших днів залишилися терміни часу військових поселень: «сотня», «лінія». Старі люди в першій сотні до недавна говорили замість слова вулиця – «лінія», шламби - замість слова «шлагбаум». Всі селяни Казанки від 18 до 45 років оголошувалися військовими поселенцями. Все населення такого поселення перетворювалось по суті в довічних солдатів. Чоловіки відбували військову повинність протягом 25-ти Тип військового Нарукавні років і одночасно вели свої господарства. поселенця нашивки Їхні діти зараховувалися в кантоністські військового школи. поселенця Кожен хазяїн-поселенець зобов’язаний був утримувати своєю працею трьох постояльців- солдатів, котрі були повинні допомагати йому в польових роботах. Вся влада в селі належала військовому командуванню. Всі поселенці зобов’язані були носити видану їм військову форму, жити і працювати за суворим військовим розпорядком і цілий рік проходити військове навчання. Життя селен регламентувалось військовим статутом. Навіть шлюби укладалися за вказівкою начальства. Польові роботи розпочиналися і закінчувалися по команді унтер-офіцера. Двічі на день унтер-офіцери обходили житла поселенців, спостерігаючи за дотриманням встановленого порядку. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Тілесні покарання у військовому поселенні були звичним явищем. Заняття муштрою, караулом, різні будівельні роботи не залишали часу на для серйозного ведення господарства поселян, і ці господарства поступово 6

Селище Казанка розорялися. В умовах гострої господарської кризи, викликаної континентальною блокадою і розоренням країни після Вітчизняної війни 1812 року, військові поселення повинні були скоротити витрати на армію, створити резерв підготовлених солдат і офіцерів на випадок війни. В той же час організацією військових поселень уряд намагався відірвати солдат від селянської маси, створити ізольовану від села військову касту, вільну від всіляких зовнішніх впливів Але військові поселення не справдили надії самодержавства, поселенці не стали його оплотом, а тому військові поселення у 1857 році були ліквідовані. Казанка в кінці ХІХ століття Після ліквідації військових поселень в 1857 році Казанка стає державним селом. Переважна більшість державних селян користується мізерними наділами, урожаї з яких не забезпечують навіть прожиття. У 1860 році до Казанки дійшли чутки, що ніби-то у Криму з`явився цар і роздає всім волю. Тисячі людей кинувши все подалися в Таврію. Але вже по дорозі до Кривого Рогу їх зупинили. Повернули всіх назад, жорстоко покаравши. На початку 60-х років 19 ст. в селі було 685 господарств з 4487 жителями. За указами про поземельний устрій державних селян, вони повинні були викупити у держави свої земельні наділи - всього близько 20 тис. десятин придатних земель. Користування землею після реформи було общинним. Вся земля спочатку ділилась між громадами, яких у селі після реформи було 8, а потім - між членами громад. Переділ відбувався два-три рази на десятиріччя. І наділи вже розподілялися на господарства в залежності від їх заможності або, як говорили селяни, – «за станом». Навіть у матеріалах подвірного перепису населення за 1883 рік говорилося: «Казанка. Колишнє військове поселення. Користування землею зрівняльне, але ті, хто має силу, захоплюють по 100 і більше десятин». Великі власники Вітряний млин об’єднувалися в одну громаду. Чотири громади складали середні верстви населення - таких 7

Селище Казанка господарств було приблизно 60. В трьох громадах об`єднувалася основна маса найбіднішого селянства. У 80-х роках у Казанці було 1100 дворів. Всі громада обробляли 11 552 десятини землі, решта якої використовувалася під пасовиська. Біднота перебувала в постійній економічній залежності від заможних верств населення. В останній чверті 19 ст. прискорилося класове розшарування населення. Виділяється сільська буржуазія, у якої найбідніше селянство наймитувало, а також орендувало землю. Ось як говорилося в одному з документів 1886 року: «Колишні військові поселенці Казанки громадами по 18-20 чоловік щорічно орендують по 550-650 десятин землі казенно-оброчних статей у місцевих або навіть у сусідніх землевласників». З 80-х років Казанка поступово стає великим, відомим на півдні Росії ринком збуту робочої сили. З багатьох губерній сюди йшли тисячі людей, сподіваючись знайти роботу. Чимало з них наймалося до багатіїв у самій Казанці. Лише протягом липня 1898 року у місцевих багатіїв залишилося наймитувати 218 чоловік з Київської, Полтавської, Чернігівської, Орловської і Могильовської губерній. Щорічний заробіток чоловіків складав 62 крб., жінок – 40, підлітків – 22. В той же час ціни на ринку були дуже високими: кінь коштував 60 крб., а пара волів у двічі дорожче. Багато прибулих селян і місцевих жителів йшли на будівництво залізниці Харків– Миколаїв, яка проходила поблизу села. В 1867 році була споруджена залізнична станція Казанка. З відкриттям регулярного руху поїздів у 1873 році економічне життя Залізнична станція Казанка (друга половина ХІХ ст.) Казанки ще більше пожвавилося. Щорічно з Казанки відправлялося близько 2 млн. пудів зерна до Миколаєва. Швидко розвивалося борошномельне виробництво. В селі було 58 вітряних та один паровий млин. Щорічно в селі відбувалося по три ярмарки, торгувало понад 50 крамниць. У 1884 році в Казанці проживало 6 144 особи. Першу школу в селі було відкрито через півстоліття після заснування – у1849році. В 1861 році школу відвідувало всього 30 учнів, 1862 року – 36, 1863 – 54, причому серед них не було жодної дівчинки. На початку ХХ століття тільки кожен десятий житель міг читати і писати. Незважаючи на швидке збільшення населення, мережа навчальних закладів розширювалася дуже повільно. 1904 року в Казанці проживало 10 400 осіб, а в двох церковнопарафіяльних школах, земському училищі і двокласному 8

Селище Казанка училищі Міністерства освіти навчалося 431 учнів, або 30% дітей шкільного віку. В 1894 році єлисаветградські повітові збори ухвалили відкрити в Казанці бібліотеку, виділивши для цього 75 крб. На цей час в селі діяли дві православні церкви і один молитовний будинок. За даними 1904 року в Казанці налічувалося 1857 житлових приміщень. З них 1812 – убогі хати і землянки, вкриті соломою чи очеретом, 32 будинки мали залізну покрівлю, 12 – дерев`яну і лише один будинок, який належав місцевому поміщику, був вкритий черепицею. Протягом цілого століття в Казанці не було навіть медичного пункту. Прийомний покій відкрився тут лише 1904 року. Приміщення на чотири ліжка орендувалося у місцевого куркуля. Але вже через рік цей прийомний покій припинив своє існування. В губернській газеті «Юг» зазначалося, що Єлисаветградська повітова управа відмовилася відновити контракт по найму приміщення для казанківської приймальної палати, тому що його хазяїн став вимагати за оренду надбавку – 100 карбованців. Експлуатація селянської бідноти посилювалася з кожним роком. Все частіше селяни, які розорялися, йшли на заробітки в місто, особливо на залізорудні шахти Кривого Рога. Спілкування з передовими робітниками Одна із старійших архітектурних сприяло їх політичному вихованню. Ще в 1881 споруд Казанки, в якій зараз році за протест проти політики царського розташований ПриватБанк самодержавства заслано на каторгу жителя Казанки Ф.В.Коржа, у 1893 році були засуджені селянин С.Л.Коптєв і відставний писарь П.Н.Храпак, а в 1895 році селянин П.М.Кисельов. Казанка на початку ХХ століття. Встановлення народовладдя В 1902 році на базарах в Казанці продавалось товарів на суму 310629 крб. Щорічно зростає кількість ярмарок. В 1902 році їх кількість зросла до п'яти. В 1905 році в Казанці було 12 кузень, 8 швацьких, 11 взуттєвих, 30 ткацьких майстерень. В 1909 році залізницею з Казанки було відправлено 2,9 млн. пудів хліба, більше 100 тис. пудів борошна, а прибуло сюди 26 тис пудів заліза, 2,3 тис. 9

Селище Казанка пудів сільського сподарських знарядь, через станцію відправлялося більше 400 тис. пудів будівельних матеріалів, та ввозилося біля 200 тис. пудів лісу. Події в пролетарських центрах країни 1905-1907 років знайшли відгук і в житті селища. Прокурор Єлисаветградської судової палати доповідав одеському прокурору, що в Казанці серед селян розповсюджується соціал- Центральна вулиця Казанки, загальний вигляд. 1907 р. демократична література. Перша світова війна принесла нові бідування жителям села. Розпочалася масова мобілізація до царської армії. Протягом 1914-1915 років на фронт пішло близько 300-х чоловік. З промислових центрів, частіше всього з Кривого Рогу, в Казанку почали надходити антиурядові листівки. Звістку про повалення самодержавства тут одержали в березні 1917 року. Місцева влада закликала населення підтримати Тимчасовий уряд, але селяни розуміли, що його політика не відповідає їх інтересам. В перші дні після перемоги Жовтневої революції в Казанці утворено земельний комітет, Політичні засланці Антон який вже 10 листопада 1917 року приймає рішення Кирилович Кривцов та Федір про перехід до його рук без викупу і винагороди Парфентійович Іванішин всіх приватновласницьких, казенних, удільних і монастирських земель. В січні 1918 року в Казанці створено волревком, який став першим органом народної влади. Зважаючи на те, що Казанка була адміністративним центром волості, Казанківський сільський ревком скоро набув значення волосного ревкому. Він розмістився в приміщенні колишньої сільської управи на головній вулиці Казанки (зараз Голова Казанківського вулиця Миру), тепер на волосного ревкому Онищенко Ананій Григорович (справа з тому місці збудовано газетою в руці). Фото 1918 року дитячий садок «Теремок». 10

Селище Казанка З найбільш сміливих людей ревком призначав комісарів у поміщицькі маєтки та німецькі колонії. Так, в колонії Августа Міллера комісаром був Перов Петро Васильович, в економії Антона – Санталов Дмитро Якович, в маєтку Жилінського – Петручок Костянтин Степанович. Під керівництвом ревкому були конфісковані землі, реманент і худоба у великих власників, в т.ч. 2395 пудів посівного матеріалу, 306 голів великої рогатої худоби, і розподілені поміж селян. Селянам Казанківської волості було передано більше 10 тисяч десятин землі, що до 1917 року належала поміщикам і німецьким колоністам. Крім того було проведено перерозподіл землі між селянами на користь бідняків. Ревком очолив боротьбу селянських мас проти контрреволюції. В селі було створено народну міліцію. Відгукуючись на заклик партії більшовиків, в лютому 1918 року ревком організовує з 176 жителів Казанки червоногвардійський загін, командиром якого призначає П.П.Дмитрієва. Загін Дмитрієва довелося створювати дуже спішно, бо з півночів до станції Долинська вже наближались австрійці. Першими в загін записалися активісти села – М.К.Кузьменко, Н.Ф.Недушенко, Т.Д.Якубишин, М.П.Швець,Ф.Т. Риженко, Ф.І.Позняков, Ф.Й.Волинець. Вони стали збиратися на постоялому дворі Шапошникова (для старожилів Казанки він більше відомий як двір Лукашкових) в центрі села. Потім вони перемістилися в приміщення Казанківського банку, розташоване на території, де зараз знаходиться районна лікарня. Одну частину приміщення займав банк, а іншу – нотаріальна контора Гаусмана. Командиром підрозділу піхоти призначено Дмитра Миронова, жителя другої сотні, командиром кавалерійського взводу – Олексія Рябчинського. Партизани були добре озброєні: у них були кулемети і навіть артилерія. 15 березня загін вирушив у похід в напрямку Кривого Рогу. Перше бойове хрещення вони одержали біля залізничної станції Долгінцево в бою з загоном царського полковника монархіста М.Г.Дроздовського, який пробивався з румунського фронту на Дон. Другий бій загону довелося вести вже проти австрійців біля села Катеринівка, за 20 км від станція Апостолово, де зазнали перших втрат. До рук окупантів потрапили розвідники Іван Іванишин, Сергій Пусімов, Федір Бондарчук, Іван Бабій, які були розстріляні на кладовищі біля села Велика Михайлівка. Після бою в Апостоловському районі загін відступив по залізниці до Нікополя. З Нікополя через Олександрівськ (Запоріжжя) – до Мелітополя.Тут партизанські загони Криворіжжя злилися з іншими загонами. Пліч-о-пліч разом з казанківцями билися партизанські загони Зорте, Кулика, Рязанцева, Андросова, Полупанова, Мокроусова, Шевченка, Левченка. Пізніше загін брав участь у боротьбі з австро-німецькими військами на Україні, з красновцями на Дону. Багато жителів Казанки мужньо билися на фронтах громадянської війни, в партизанських загонах. 11

Селище Казанка 20 квітня 1918 року на станції Іловайськ Дмитрієв приєднав свій загін до партизанського загону Шевченка, а сам перейшов на бронепоїзд «Свободная Россия», що відправлявся на Москву. У березні 1918 року Казанку окупували війська кайзерівської Німеччини, які відновили старі порядки, встановили жорстокий окупаційний режим. Восени їх змінили загони петлюрівської директорії. У буржуазній газеті «Голос юга» в № 68 за 1918 рік про становище в Казанці, що склалося в березні 1918 року, напередодні приходу австрійців, писалося: «…Следует отметить, что Казанка в последнее время стала базой, куда стеклись большевистские отряды, затем следовашие в Кривой Рог – место скопления большевиков, отправляющихся на фронт. Длинные вереницы обозов и бесконечное число автомобилей стали обычным явленияем в Казанке. На смену одним отрядам появлялись другие, а население все время держалось в паниченком страхе перед грядущей неизвестностью, внушающей самые серьезные опасения.» Інтервенти грабували і катували людей, вивозили до Німеччини хліб, худобу, сировину для промислових підприємств. До пізньої осені тривав окупаційний режим, на зміну йому прийшли війська петлюрівської директорії, яка була вельми непопулярна в нашій місцевості в зв’язку з тим, що значна кількість населення були вихідцями з російських губерній і їм, безперечно, були чужими ідеї українських націоналістів, що захищали війська петлюрівської директорії. Петлюрівська резиденція знаходилася в Казанці по вулиці Аненка і розміщалася в будиночку Макущенка (за територією нинішньої лікарні). В її розпорядженні був загін стражників, що служили в Казанці ще при самодержавстві, а потім пішли на службу до Директорії. В грудні петлюрівська директорія мобілізувала з усієї волості майже 400 чоловік і направила їх в повітовий центр – Єлисаветград (нині Кіровоград), де їм було запропоновано записатися до війська, щоб боротися за «самостійну Україну». Але ця спроба поповнення військ директорії не вдалася. В березні 1919 року війська Червоної Армії звільнили Казанку і села волості від петлюрівців. Вибирається волосна рада робітничих. Селянських і солдатських депутатів у кількості 50 чоловік, яку очолив Андрій Парфенович Іванишин. Це була перша на Казанківщині робітничо-селянська рада. Рішенням Ради ліквідовується волосне земство. В кінці місяця в Казанці відбувається з`їзд представників 9 волостей. У прийнятому рішенні було записано: «Геть всіх, хто заважає нам установити тверду владу народу. Геть всіх, хто проти народу проти його сподівань, проти його волі». 12

Селище Казанка Ананій Онищенко Діяльність ревкому була перервана в зв’язку з приходом у серпні 1919 року в Казанку військ Денікіна. 25 січня 1920 року в Казанку увійшли частини 45-ї дивізії на чолі з Й.Е.Якіром. У складі 45-ї дивізії була легендарна кавалерійська бригада Г.І.Котовського. Радянська влада в районі була відновлена. В травні 1920 року в Казанці створюється комітет незаможних селян (КНС), на чолі якого став Гнат Макарович Стьоболов, та перша партійна ячейка до якої входили Григорій Гордійович Кривцов, Панкрат Пушня. Секретарем ячейки був Ананій Онищенко. В кінці 1920 року для надання допомоги селянам в Казанці був відкритий прокатний пункт сільськогосподарського знаряддя. В 1918-1920 роках в Казанці діють банди Григор`єва, Шпака, Марусі, Іванова. Бандитизм був стихійний, анархічний. Одна з таких банд – банда Іванова - діяла в Казанці і районі на протязі 1920-1921 року. Банда Іванова представляла собою добре озброєний Меморіальна дошка П.Р.Аненку кавалерійський загін, який громив ревкоми, «Смерть комуніста Аненка», картина грабував людей. У 1921 році банда художника А.Завгороднього розправилась із П.Р.Аненком – керівником надзвичайноїтрійки, направленої до Казанки, щоб реквізувати надлишки зерна у населення. В 1922 році була створена комсомольська організація в Казанці, у складі дев`яти осіб, яку очолив А.П.Прохорець. Казанка в міжвоєнні часи (1922 – 1941 рр.) У березні 1923 року Казанка стає центром Казанківського району. Почалося нове адміністративно-територіальне ділення на Україні. На зміну губерніям, повітам, волостям - прийшли райони та округи. Під кінець 1925 року землі перших ТСОЗів села оброблялися тракторами. Першими за кермо трактора сіли Г.Н. Рябчинський., М.Н. Трофимов., І.Ф. Штельмах., Г.О. Локтіонов. 13

Селище Казанка Появу перших тракторів у Казанці описав у своєму оповіданні «Крицевий кінь» український письменник Леонід Юхвід, який в цей період проживав у Перший трактор у Казанці Один з перших трактористів .Н.М.Трофімов селищі. Але найбільшу відомість йому принесла п'єса «Весілля в малинівці», за якою була знята улюблена в народі музична комедія. Л. Юхвід жив у Казанці Агротехнічна нарада Казанківської МТС, протягом 1925-1926 8.04.1934 р. Леонід Юхвід років. У 1927 році він виїхав до Кривого Рогу на роботу в редакцію газети \"Червоний гірник\". Казанківці вважають, що в той час, коли Л. Юхвід жив в Казанці, в нашому краї ще свіжими були спогади про події громадянської війни, враження від яких лягли в основу написаного. Партійна організація стала ініціатором створення в Казанці в 1927 Колектив трактористів майстерні році першої артілі ім. В.І. Чапаєва, до Казанківської МТС, 1931 рік якої вступило 275 жителів. Вона мала 1444 га. земельних угідь. Після XV з’їзду партії, який взяв курс на колективізацію, в колгоспи почали об’єднуватися й члени ТСОЗів та інших кооперативних товариств. В селі на той час діяли лікарня на 20 ліжок і амбулаторія, де працювало два лікаря, два фельдшера, акушерка та п’ять медичних сестер. В трьох начальних та семирічній школах 24 учителя навчали 500 учнів. Тричі на тиждень у місцевому кінотеатрі з залом на 250 місць демонструвалися кінофільми. 14

Селище Казанка В 1928-1929 рр. у Казанці виникло 20 дрібних артілей, які на початку 30-х років були об’єднані. В 1930 році в Казанці створюється МТС. Через два роки в ній вже працювало 50 тракторів. До вересня 1930 року Казанківський район входив до Криворізького округу. До села часто приїздили шефи – робітники криворізьких підприємств. З лютого район було ліквідовано, і Казанка увійшла до складу Долинського району Дніпропетровської області. Голодне лихоліття не стало історичним минулим для нашого селища, а залишилося незагоєною фізичною та духовною раною, яка різким болем пронизує пам'ять багатьох поколінь. Страх проймає розум і серце навіть через десятиліття, коли слухаєш чи читаєш розповіді очевидців страшної трагедії – голодомору 1932-1933 років. Ті, хто вижив і донині серед нас, добре пам’ятають той страшний час. Вони - очевидці, котрі донесли до представників молодших поколінь свої спогади про те, як найбагатший хлібодарний край перетворився на голодну пустелю, в якій прийняли мученицьку смерть мільйони українців. Ось розповідь Євсюкової Любові Свиридівни, 1907 року народження під час голоду 1932-1933 років проживала в селах Чабанка та Казанка. «…У 1932-1933 роках прийшло лихо у наш край. Почався голод, Не було нам життя у Чабанці. Мій чоловік купив хату в Казанці, в якій я залишилася жити з дітьми, а сам подався на заробітки в с.Каширівку. Там він працював трактористом. А я ходила на роботу в колгосп ім.Ворошилова – полола буряк, щоб заробити щось поїсти. Голод підкрадався до нашої оселі все ближче. У мене було багато одягу. Я ходила по млинах і міняла його на борошно та кукурудзяну муку. Але настав час, коли міняти вже не було чого… …Останню велику гарну хустку я виміняла на три склянки кукурудзяного борошна, принесла до дому, залишила на столі, а сама пішла нарвати калачиків, щоб спекти маторжаників. А коли зайшла в хату – побачили, що середня дочка з`їла майже всю муку. Я була в розпачі. Що робити?.. Раптом відчинилися двері і до хати зайшов чоловік. Він приніс дві великі хлібини, трохи крупи та декілька буряків. Я і діти зраділи, він запевнив нас,що що виживемо, не помремо, йому в Каширівці давали пайок, який він приносив додому, рятуючи свою родину від голодної смерті. Згодом він забрав нас у Каширівку, де ми жили на квартирі. Від голоду помер двоюрідний брат мого свекра і його двоє синів, троє дорослих хлопців померло у сім`ї Стьболових, двоє дівчаток – у родині Дєєвих, двоє дітей - у Фурсових, отак влада довела людей до вимирання». А так згадує Салова Фросина Миколаївна, очевидець голоду 1932-1933 років про той жах: «…їсти було нічого, рвали траву лободу, калачики, додавали туди висівки, якщо були, та пекли маторжаники. Сховати щось було дуже важко. По дворах ходили люди в цивільному одязі та шукали зерно, картоплю, забирали квасолю, горох, що тримали у вузлику для посадки весною. 15

Селище Казанка Кожного ранку чути було плач на вулиці - знали, вже знову хтось помер. Померлих хоронили без гробів та хрестів, бо нічого не було». Позняков Іван Єгорович, 1 жовтня 1923 року народження, так згадує той період: «...у нас була своя хата проживали ми на першій сотні в с.Казанка. У мене було 4 сестри і брат. Мої батьки померли у 1933 році,бо був неврожай. Я ходив по селу і просив їсти у людей, мені давали що хто міг, ще я ходив до Кривого Рогу просив їсти. У сім`ї я був самим меншим. Старші брати і сестра пристосувалися хто як міг, а мене після смерті батьків відправили до дитячого будинку я побував дитбудинках Широкого, Кривого Рогу, Кіровоградської області. Потім мене взяла на виховання дуже хороша жінка - Станкевич Марія Миколаївна, яка працювала в Казанківській аптеці. Я не вважаю, що це був голодомор, просто був голод і я пережив голодовку, а не голодомор. Я вижив, значить голоду не було. Я пройшов війну брехати не люблю, згадувати про той час не хочу.» В січні 1935 року знову створюється Казанківський район. 27 січня районна партійна конференція обрала районний комітет партії. 9 лютого 1935 року вийшов перший номер газети «Червоний прапор». На цей час в Казанці було 11 колгоспів – ім. Леніна, «Заповіт Ілліча», ім. Петровського, ім. Чапаєва, ім. Ворошилова, ім. Жовтневої революції, «Влада-Радам», ім. Люксембург, «Красное знамя», «Перекоп», і «Третій вирішальний». В 1935-1936 рр. всім їм були вручені державні Акти на вічне користування землею. Найбільш М.М.Куковицький, голова яскравим виявом масових зрушень у психології ТСОЗу «Перекоп» колгоспників було широке охоплення їх соціалістичним змаганням. Так в, в 1930- 1940 роках урожайність зернових в казанківських артілях зросла з 10-12 ц до 15-17 ц з гектара. Ланка М.Ф.Полової в 1936 році зібрала 504 цнт буряків з гектара. Через рік ще кращих результатів добилися ланки А.М.Петренко, П.Ф.Швець і Молотьба в колгоспі ім. Петровського, Казанка, 1935 рік О.Д.Куковицької. Вони виростили по 600, а на поливних землях – по 740 цнт буряків з гектара. Портрети кращих людей вивішувались в будинку культури, їхні імена заносились на Дошку Пошани. 16

Селище Казанка В 1936 році Казанку відвідав голова ВУЦВКу Г.І.Петровський. Виступаючи на мітингу перед її жителями, він високо оцінив трудовий патріотизм колгоспників. На честь Г.І.Петровського був названий один з колгоспів Казанки. На курсах, що були організовані при МТС в 1931-1935 роках було підготовлено 500 трактористів, 50 – шоферів, 65 – комбайнерів, 28 – бригадирів тракторних бригад. Відомий заклик П.М.Ангеліної «Сто тисяч подруг – на трактор!» знайшов гарячий відгук у дівчат Казанки. Сто з них прийшли в МТС працювати на тракторах, зокрема Казанківська МТС. Комбайни готові до О.П.Швець, К.І.Кошлова, Н.Ф.Кудінова, жнив, 1933 рік П.І.Соловйова, Г.Н.Вальчукова та ін. 82 жінки водили комбайни, 25 – автомашини. Село швидко будувалось і оновлювалось. Зникли всі землянки, яких в 1917 році налічувалось декілька сотень. В селі діяли маслобійка, промкомбінат, мукомельні, меблеві, столярні підприємства. До вересня 1930 року Казанківський район входив до складу Криворізького повіту. В лютому 1931 року район було ліквідовано і Казанка ввійшла до складу Долинського району (з лютого 1932 року – Дніпропетровської області). В січні 1935 року знову створюється Казанківський район, спочатку у складі Дніпропетровської, а з жовтня1937 року – Миколаївської області. Лише за 1940 рік тут виросло до 70 просторих і світлих будинків. Широко розвивалося присадибне господарство і садівництво. Поліпшилося їх медичне обслуговування. Якщо 1917 року в селі був лише один фельдшер, то в 1940 році вже трудилося 30 медичних працівників. Діяла поліклініка, лікарня на 45 місць з пологовим відділенням. У колгоспах працювали постійні та сезонні дитячі ясла. Значні зміни сталися в галузі освіти. В 1937 році повністю була ліквідована неписьменність серед дорослого населення. Велику допомогу у цій справі надавала держава. Лише в 1940 році на народну освіту по району було асигновано 2 млн. карбованців. В 1941 році в Казанці у 2 семирічних та 2 середніх школах навчалося 1200 учнів, їх вчили 47 вчителів. В колгоспах працювали постійні і сезонні дитячі ясла. В 1933 при МТС був обладнаний радіовузол, який міг забезпечити два- три десятки радіоточок. В 1936 році став до ладу новий радіовузол на 400 точок. 17

Селище Казанка Культурно–освітню роботу проводили районний будинок культури, бібліотека та сім колгоспних клубів. Напередодні війни в Казанці мешкало 10600 жителів. В грізні роки війни (1941 – 1945 рр.) 22 червня 1941 року мирну працю людей перервала страшна звістка про напад гітлерівської Німеччини В перші дні війни в Казанківський райвійськкомат надійшло 1344 заяви з проханням відправити на фронт. Наприкінці червня 1941 року в Казанці був створений винищувальний батальйон. Сотні жителів району пішли на фронт Жителі Миколаївської області на чи записалися в народне ополчення. будівництві захисних споруд, 1941 рік З 14 серпня 1941 року по березень 1944 року Казанківщина була окупована фашистами, зразу встановився період жорсткого терору. Окупанти розправлялися з усіма, хто викликав хоча б маленьку підозру. Під час чергової облави фашисті зігнали на площу 13 жителів села,жорстоко побили їх металевими прутами. Схопили комуністку Леонову А.М., передову колгоспницю артілі «Перекоп»і розстріляли її. Кроваву розправу вчинили фашисти над родиною фронтовика - директора місцевої школи № Ю.С.Гордишевським. На очах його дружини Гордишевської Ф.А. - кат розстріляв трьох дітей, а коли вони кинулась їх захищати прикладом оглушив її і кинули в яму, закопавши її живою. На катівню перетворили Казанківську неповну середню школу № 3 фашистські прихвосні з калмицького карального корпусу, який був створений у серпні 1942 року німецькими розвідувальними органами, з числа бандитів, націоналістів, дезертирів та інших злочинних елементів. ЇЇ очолював Отто Верба, кадровий розвідник фашистського «абвера», своє справжне прізвище він приховував під псевдонімом «доктор Долл». У листопаді 1943 року за вказівкою «доктора Долла» була проведена Казанківська планова каральна операція, яку очолював Мукебеков. В катівню звозили людей з навколишніх сіл, жорстоко знущалися над ними. Там були замучені А.Г.Ликова, її син Іван, дружина військовослужбовця - Поліна Пашкова. Арештованих утримували в сараях, погребах. Вночі допити жорстокі тортури і розстріли. А вдень грабували населення. Тут їх довго не тримала, 2-3 дні нелюдських тортур в катівні і відправляли на Новий Буг, продовжуючи знущатись по дорозі. 18

Селище Казанка Жителька Казанки В.Г.Фурсова розповідала: «Мені довелося спостерігати жахливу картину, коли кати розстрілювали хлопчиків віком 12-15 років. Погріб на території колишньої школи Будинок колишньої школи №3, в якому під №3, в якому окупанти тримали час окупації знаходилась фашистська арештованих катівня Дітей вишикували на подвір`ї школи. Кат у офіцерській формі їм щось говорив, потім підходив до хлопчика, в упор з пістолета стріляв у нього, а дитину, котра стояла поряд, змушував відтягувати труп вбитого вбік. Таким чином карателі перестріляли всіх. На шкільному подвір`ї був погріб. Там утримували 72 військовополонених і цивільних. 6 і 7 листопада 1943 року з німецькою педантичністю через 2-3 хвилини виводили з погреба жертву за жертвою. Постріл в потилицю… Постріл в потилицю. На околиці Казанки був ставок, відомий під назвою Хасан. Тут було виявлено 40 трупів, в тому числі 3 - жіночі. Експертиза визначила, що всі загинули від пострілу в голову. На протязі двох днів було заарештовано багато казанківців, серед яких були П.С Зима, Ликов А.М., Г.П.Сторожев, І.О. Федоревський, О.Трофімов. та інші. 14 грудня 1943 року 22 казанківця було вбито після жорстоких тортур. Виявом непокори «новому» порядку у Казанці була діяльність підпільних патріотичних груп. Одна з таких груп була створена влітку 1942 році на чолі з офіцером Червоної Армії М.О.Кірсановим, до якої входили: місцеві жителі – Шостов О.О., Сідоров М.І., Барташевич В.Л., Водоп`янов В.Т., Грузін О., Зима П.Ф., Казарін Ф.П., лікар місцевої лікарні Буйлака А.О. та Алєксєєва М.Г., в оселі якої була явочна квартира. М.О.Кірсанов А.О.Буйлака О.Ф.Казарін 19 В.Л.Барташевич

Селище Казанка М.І.Сідоров О.О.Шостов М.Г.Алексєєва Група встановила зв`язок з партизанським загоном Г.М.Сєднєва, який діяв на території Казанківського та сусіднього Широківського районів Дніпропетровської області. Підпільники збирали зброю, готували бази для партизан, зривали відправку Головна явочна квартира казанківських молоді до Німеччини, підпільників, знаходилась на території розповсюджували листівки про Казанківської райлікарні положення на фронті, саботували відправку зерна, худоби, пошкоджували транспорт, засоби зв’язку. Наші земляки на фронтах війни На фронтах Великої Вітчизняної війни проти гітлерівських загарбників билися немало жителів Казанки. Особливо відзначились наші земляки – льотчики. Серед них Мирович А.І. – заступник командира ескадрильї 98-го окремого гвардійського полку, Герой Радянського Союзу. Анатолій Іванович Мирович народився в 1914 році в Казанці. Дитинство його проходило в Казанці, а в 1920 році родина Мировича переїхала на Криворіжжя, де й оселилася на руднику Жовтневому. В 1939 році А.І.Мирович закінчив льотне відділення Харківського військового училища НКВС імені Ф.Е. Дзержинського, а в 1940 році – курси удосконалення при Ангельському військовому авіа училищі. А.І.Мирович був сильною, вольовою людиною. Часто повторював слова Валерія Чкалова : “Якщо 20

Селище Казанка бути, так бути першим”. Ось як пишуть про нього автори книги «Сыновья верность Отчизне» А.Т.Бондюков і М.В.Кравченко: «…Майстерно водив літак на бриючому польоті, піднімався на висоту понад шість тисяч метрів. Праця повітряного розвідника потребує високої льотної майстерності, досконалого володіння обладнанням, що знаходиться на борту літака, відмінного знання наземних військ, тактики ворога, його прийомів маскування. Повітряний розвідник повинен добре орієнтуватись на місцевості за будь якої погоди, вдень і вночі, Анатолію Мировичу були притаманні ці якості. Прилітав з пробоїнами на крилах і фюзеляжі літака, іноді з помороженими ногами, що товариші виносили його з кабіни на руках. Доводилось розрізати унти, щоб вивільнити опухлі ноги. Але такого випадку, щоб завдання не було виконане, ніхто не міг пригадати. ... 13 січня 1944 року за завданням Головного Командування Червоної Армії виконуючи розвідку за маршрутом Шепетівка – Тернопіль – Проскуров – Жмеринка - Вінниця Анатолій Мирович, подолавши лавини снігопаду, пройшов через центр аеродрому в Проскурові, де виявив 50 літаків, штурмував літаки на аеродромі (пройшовши в хвості двох “МЕ – 109”, що патрулювали), протягом п’яти хвилин вів бій з двома “МЕ – 109”, вміло маневруючи і відбиваючи їх атаки, зник у хмарах. Після цього, по дорозі штурмував автоколону і доставив цінні дані про підхід військ ворога на заданому маршруті. ... Наступного року здійснив три бойових вильоти в район оточеного угрупування гітлерівців у районі Чорткова. Виконував завдання на висотах від бриючого польоту до 6000 метрів, двічі був атакований винищувачами і обстріляний з усіх видів зброї ворога. Незважаючи на численні пошкодження літака від багатьох кульових і осколочних пробоїн, завдання виконував успішно. За час бойової роботи Анатолій Мирович неодноразово фотографував міста, аеродроми і залізничні вузли – Льгов, Ромни, Конотоп, Прилуки, Гомель, Новозибков, Мозир, Київ, Біла Церква, Фастов, Річиця, Житомир, Овруч, Коростень, Хелм, Львів, Люблін, Демблоь, Жешув, Дембіце, Краков, Катовіци, та інші. За цей час за фільмами Мировича від дешифровано 110 аеродромів, 2115 літаків, 340 залізничних вузлів і станцій, 3680 залізничних составів, 26000 вагонів, 680 паровозів, 14800 автомашин, 780 танків, 140 артилерійських і зенітних батарей, 270 річкових суден і барж, 4200 квадратних кілометрів площі ліній оборони і місць зосередження військ і техніки противника. Коли треба було виконати бойове завдання за будь-яку ціну і в будь-яких умовах, посилали екіпаж Мировича, який бойові завдання успішно виконував. 22 рази він був атакований винищувачами противника, але вміло відбиваючи атаки і застосовуючи маневр, виходив з нав’язаних боїв і продовжував виконувати поставлене завдання». 21

Селище Казанка Ас авіарозвідки А.І.Мирович надав величезну допомогу командуванню в проведенні бойових операцій і тим самим наблизив довгожданий день Перемоги. Казанківець Кривцов М.А. воював у небі Білорусії та на Курській дузі, під Сталінградом. У перший же день Великої Вітчизняної Війни аеродром дев`ятого швидкісного бомбардувального полку атакувало 12 «Хейнкелів». Були втрати в людях і техніці. Але не було розгубленості, через двадцять хвилин після підступного нападу, командир ескадрилі капітан Кривцов , взявши дозвіл на виліт, повів своїх «Петлякових» на захід, на фашистський рейх. Позаду Каунас, Інстербург. Висота – 750. І ось крутий заліт на північ. Внизу – Тильзіт. Все стає зрозумілим: тут авіаційні заводи гітлерівців. Штурмани перевіряють приціли. Наростає швидкість. Розкриваються бомболюки флагмана. В цей час одержують наказ: «Ескадрильї повернути назад. Полк перебазовуються.» Командири не спускають очей з флагмана. Яке рішення прийме Кривцов? Та командир ескадрилі продовжує шлях на ціль. Відчайдушне семикілометрове піке і смертоносний вантаж зі свистом летить на завод, на сплетіння залізничних колій, що забиті військовими ешелонами… Чорні плями зенітних вибухів навколо, та вони не лякають : завдання виконане, фашисти одержали гідну відсіч. В січні 1944 року екіпаж командира Червонопрапорного ордена Кутузова 54-го бомбардувального полку 30-ї авіа дивізії підполковника М.А.Кривцова загинув в боях за Білорусію. Січень 1944 року. Німці скупчують значні сили і бойову техніку на станції Калінковичі. Ешелон за ешелоном доставляють сюди танки, самохідні гармати, боєприпаси, пальне. Ще день і фашисти підуть у наступ. Командир дивізії Федір Михайлович Федоренко викликає командирів полків. Він пояснює обстановку, дає наказ. 54 -й авіаційний полк 301-ї дивізії підполковника Кривцова першим поніс бойовий вантаж на Калінковичі. Командир дивізії Федоренко разом зі штурманом майором Авдєєвим очолив другу дев`ятку Пе-2 в полковій колоні Кривцова. Взлетівши ланками, швидко зібрались в 22

Селище Казанка бойовий порядок і під прикриттям винищувачів Як-7 прямували до лінії фронту. З повітря чітко були видні багато чисельні вогненні спалахи, Це наземні війська вели тяжкі бої з ворогом. «Петлякови» ще не встигли лягти на бойовий курс, як біля них виникла стіна вогню. Зенітна артилерія почала шалений вогонь. 200 зенітних гармат зустріли дев`ятку «Петлякових».Вісім винищувачів з фашистською свастикою накинулися на ведучі літаки Федоренка і Кривцова, щоб не допустити їх до цілі. Уміло маневруючи, ведучі вели свої літаки до цілі. Перші скинуті бомби це сигнал дій для інших. Бомбовий удар був точним. Загорілися вагони з боєприпасами. Від прямих попадань за за другою замовкли зенітні батареї. Купою металу стали танки, пушки, автомашини. Фотоплівка фіксувала цю картину. Через день розвідка доповіла, що наліт був неочікуваний для ворога. На станції Калінковичі свою могилу знайшли сотни фашистів. Більшість ешелонів була знищена, залізничний вузол Калінковичі повністю вийшов з ладу. Бомби падали на скупчення ешелонів. І тут сталось непоправне . Зенітний снаряд вцілив в лівий двигун літака Кривцова. Саме в цю мить тричі розстріляний флагман перестав підкорятися волі командира полку і палаючим факелом стрімко неслась до землі, де вирувало море вогню. Була можливість скористатися парашутом, але екіпаж Кривцова у складі підполковника Кривцова, штурмана майора Сомова, та стрілка-радиста Палова вирішили інакше: «Краще смерть, ніж ганебний полон». І підполковник Кривцов скерував палаючий літак на скупчення ворожої техніки – «Це моя остання куля» – і літак спалахує в нічному небі, як серце Данко. Так, і тільки так, слід розшифрувати те, про що скупо повідомлялося із архіву Міністерства оборони про героїчну смерть сокола Кривцова. Гвардії червонофлотець з крейсера «Красный Кавказ», комендор Слободзян Михайло Корнійович ще 18 листопада 1937 року потрапив на флот. І випало йому служити на найсучаснішому на той час, першому у військовій і політичній підготовці крейсері «Красний Кавказ», до речі збудований він був у Миколаєві на суднобудівному заводу імені 61 комунара. Команда налічувала 1000 моряків. Крейсер мав на озброєнні чотири 150-ти міліметрові далекобійні гармати, двадцять чотири 100-мм спарені зенітні гармати, тридцять75-мм гармат, гармату автомат, великокаліберні кулемети, крім того, для боротьби з підводними човнами крейсер мав спеціальні мінові- дачі. Війна застала його в Севастополі і відтоді 23

Селище Казанка червонофлотець Слободян беззмінно на кораблі, участь якого вирішувала долю визначних операцій на Чорному морі. «…якось довелось висаджувати десант у вересні1941 року під Одесою, для знищення батареї гітлерівських далекобійних гармат, що вели прицільний вогонь по Одеській бухті, утруднюючи підхід туди радянських кораблів. Нам це вдалося, хоч фашистська авіація не давала нам спокою, - згадував фронтовик. 25 грудня 1941 року команда крейсера одержала бойове завдання: з 1500 червонофлотцями на борту разом з крейсером «Красний Крим» взяти участь у бойових діях по визволенню Феодосіі. З хвилюванням згадував Михайло Корнійович про висадку десанту у Феодосії в ніч під Новий 1942 рік. Адже він там мало не загинув, незважаючи на бронезахист гармати. «…Було це так. Підійшли ми до Феодосії, незважаючи на сильний шторм і відкрили артилерійський вогонь з гармат усіх калібрів, допоміжні кораблі зайняли охорону, і наш крейсер з десантом на борту увійшов в бухту. Відразу наша гармата відкрила вогонь. Ми встигли зробити 26 пострілів, і тут в башту влучив ворожий снаряд. Від прямого попадання відірвало дверці башти і загорілись боєприпаси. Багато моїх бойових побратимів геройськи загинули, а я обгорів. В тому бою легендарний крейсер одержав 24 прямих попадання, на борту крейсера ліквідовано 3 пожеж. Завдяки підтримці крейсера, десантна операція увінчалась успіхом. Було взято в полон 15 тисяч фашистських солдат і офіцерів. А невдовзі крейсеру «Красний Кавказ» довелось витримати важке випробування. На стоянці, в Феодосійському порту, на нього налетіли фашистські літаки. Від вибухів бомб між корпусом корабля і причальною стінкою потріскали шви, у відсіки хлинули потоки морської води, було відірвано два ходових гвинти з чотирьох. Крейсер набрав - 30 тисяч тон. Вийшов у відкрите море крейсер почав боротися за виживання. Боротьба тривала три доби. Корма, що майже затонула, позбавила розташованих там продовольчих запасів. І ми витримали, власними силами припинили течію, а потім в порту міста Поті відремонтували корабель. 500 моряків без відпочинку працювали і вдень, і вночі, виконуючи завдання командування, готували крейсер для нових операцій. Екіпаж поспішав на допомогу Одесі. Після визволення Одеси поповнивши запаси боєприпасів «Красний Кавказ» відправся в Крим. За період Великої Вітчизняної війни крейсер «Красний Кавказ» здійснив 64 бойові виходи, відбив 200 повітряних атак. Йому першому на флоті було присвоєно звання «гвардійський», брав участь у Григорівській, Феодосійській, Керченській та Новоросійській десантних операціях, прославився він в боях і за Кавказ. 24

Селище Казанка Четверо вірних друзів, четверо гарячих сердець жили в Казанці. Ходили до школи, ганяли м’яча, рибалили на Лозівському ставку, в гарячу жнивну пору допомагали колгоспу. Всі вчилися в дев’ятому класі і, як всі в такому віці, замислювалися про вибір життєвого шляху. У кожного була своя мрія. П.Коптєв М.Послушняк І.Баранчук В.Миронов Петро Коптєв бачив себе матросом на кораблі, Василь Миронов – офіцером Червоної Армії, Іван Послушняк остаточно ще не вирішив ким бути. Та чорною зловісною хмарою насунула грізна війна й зламала їхні плани, одягнувши на юнацькі плечі сірі солдатські шинелі. Важкі дороги війни привели наших земляків до захмарних висот Кавказьких гір, стрімких скель, бездонних ущелин, гірських перевалів, льодовиків. Тут вони безстрашно вступили в бій проти вишколених гітлерівських головорізів з гірськострілецької дивізії, зокрема есесівської дивізії “Едельвейс”. Гітлерівці рвались до сонячної Грузії, до джерел кавказької нафти. Ворог мав значну перевагу в живій силі й техніці, в стратегічній позиції, але відважні радянські воїни, поливаючи гарячою кров’ю льодовики і перевали, стояли насмерть. Мужність, самовідданість наших бійців перемогли пихатість жорстоких “едельвейсів”. Лише небагатьом з них вдалося уникнути смерті. Решта знайшла свій ганебний кінець в горах. Радянські воїни відстояли Кавказ. Серед них були казанківці – Петро Коптєв, Іван Баранчук, Михайло Послушняк, які назавжди залишились на Марухському перевалі, Василь Миронов, що повернувся з війни інвалідом. Не відразу стали відомими місце ї обставини загибелі казанківців – захисників Кавказу. ... Чабан колгоспу “Знамя коммунизма” Зеленчукського району Карачаєво – Черкеської автономної області Ставропольського краю, шукаючи овець, що відбились від отари, попрямував по льодовику вгору. Діставшись до Марухського перевалу, чабан виявив сліди жорстоких боїв – окопи, гільзи, розтрощену зброю, залишки солдатського майна, останки бійців, що вмерзли в кригу... 25

Селище Казанка Повідомлення про цю знахідку тривожною звісткою облетіло все Ставропілля. На Марухський перевал було споряджено експедицію. Проведене нею обстеження дало можливість мільйонам людей ознайомитись ще з однією яскравою сторінкою в славному літопису героїзму й мужності радянських воїнів в роки Великої Вітчизняної війни. Про результати роботи спорядженої експедиції писала газета “Комсомольская правда” в серпні 1962 року. Знайшлися сотні свідків учасників цієї героїчної оборони. Серед останків бійців, які на Марухському перевалі було вийнято з льодової могили, знайдено два комсомольських квитка. На одному з них в номері не вистачало лише однієї цифри 14?6295, ім’я воїна збереглося повністю – Петро, а від прізвища залишився тільки початок Коп.... Стаття з газети допомогла учаснику боїв на Марухському перевалі, одному з чотирьох казанківців, що боронили Кавказ - Миронову Василю Єгоровичу, знайти через два десятиріччя друга, командира взводу розвідників, Петра Коптєва. За допомогою редакції газети “Комсомольская правда” він встановив зв’язки з письменниками В.Гнєушевим та А.Попутько, які працювали над книгою “Таємниця Марухського льодовика”. Ось деякі сторінки цієї книги: “810 стрілецький полк, в якому служили комсомольці з Казанки, був сформований переважно з молоді, яка лише недавно досягла призовного віку. Навчали призовників недовго. Поповнили здобуті тсоавіахімівські знання, озброїли й відправили на одну з найвідповідальніших ділянок фронту. Так диктувала бойова обстановка. Озброєні до зубів фашистські єгері гірськострілецького корпусу, в який входила й дивізія “Едельвейс”, мали в достатній кількості альпіністське спорядження, відповідний теплий одяг, взуття. У наших же бійців обмундирування було звичайним і не захищало від гірського холоду, снігових заметів та дощів. З альпіністського спорядження вони мали лише вірьовки... Безстрашно билися з фашистами казанківці. Не один едельвейсівець знайшов смерть від снайперської кулі Миронова, від вогню Коптєва, Послушняка, Баранчука. Вони добровільно стали розвідниками, вміло захоплювали “язиків”. Якось примітив Миронов через приціл своєї снайперської гвинтівки: з однієї стрімкої скелі фашисти на канаті спускають своїх головорізів, що згуртовувались для атаки. Порадившись, розвідники вирішили: коли фашистів набереться побільше, закидати їх гранатами. А тих, що спускались на канаті, Миронов “пригощав” кулями, і вони падали вниз мертвими. Потім влучним пострілом перебив канат. Багато було знищено фашистів в цьому бою, але й розвідники зазнали втрат. Смертельно був поранений Михайло Послушник. Тяжку рану дістав і Василь Миронов. Помираючи, Послушник прошепотів пересохлими губами друзям: “... не дайте фашистам відійти, не відпускайте їх далеко від себе...”. 26

Селище Казанка А ворог був підлий, підступний. В цьому нашим землякам довелось незабаром переконатись. Щоб виграти час до приходу підкріплень, едельвейсівці підняли білий прапор і стали гукати: “Рус, не стріляй! Вишліть парламентарів”. Коли ж наш офіцер і солдат стали наближатись до фашистських позицій, вони зрешетили кулями парламентарів, а потім сміливців, які хотіли винести тіла парламентарів. “... – Ні, не залишу товаришів на поталу ворогові”, - твердо сказав Петро Коптєв. Ризикуючи життям, він проявив виняткову мужність і спритність і під вогнем противника виніс тіла загиблих воїнів. Вбитим бійцем – парламентером був казанківець Іван Баранчук, веселий, кмітливий юнак. Його крилату приказку “Якщо треба, значить, треба”, - знав увесь полк. Там же, на піднебессі, Івана й поховали. Незабаром Петро Коптєв став командиром бойового заслону, до складу якого ввійшли тільки добровольці. Він і його побратими полягли смертю хоробрих, але не відступили ні кроку назад, з честю виконавши завдання командування. І лише через двадцять років останки воїнів – героїв бережно, на плечах знесли з гір і з військовими почестями поховали у братській могилі в станиці Зеленчукській Карачаєво-Черкеської автономної області. Тепер на цій могилі стоїть високий обеліск і на ньому золотом викарбувано імена тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. Серед них імена наших земляків Петра Коптєва, Івана Баранчука, Михайла Послушняка. Про подвиг наших земляків розповідає один з розділів книги «Таємниця Марухського льодовика», авторами якої є В.Гнєушев та А.Попутько. Київ визволяв наш земляк П.М.Юрков, командир підрозділу славнозвісних “катюш”. За участь в Корсунь-Шевченківській операції В.Я.Бойчук з Казанки нагороджений п’ятьма бойовими нагородами. Молодший лейтенант А.Д.Нікулін з Казанки визволяв Прагу й Бухарест, а лейтенант Б.А.Мерзлікін – Варшаву. Казанківець А.Д Дармограй брав участь в боях в Австрії в Східній Пруссії там також воював розвідник І.І.Канін з Казанки. Берлін штурмували казанківці Г.М.Рябець, П.П.Євсюков, П.Є.Нарешник, А.С.Плоткін. Великий внесок в перемогу внесли жінки-фронтовички Казанківщини. В.Я.Бойчук І.М.Жабський А.Д.Дармограй 27 П.П.Євсюков

Селище Казанка Серед них – учасниця боїв на Малій Землі М.М.Маслова, М.М.Павлова, О.В.Шестопалова, П.Т.Місюра, В.С.Мерзлікіна, Є.Ф. Кисла, Г.А.Попова та Н.А.Коваленко з Казанки. А.С.Плоткін Є.Ф.Кисла М.М.Маслова Н.А.Коваленко Ф.Є.Нарешник М.М.Павлова Г.М.Рябець Б.А. Мерзлікін На початку березня 1944 року командування 3-го Українського фронту безпосередньо приступило до визволення Миколаївщини, розробивши і здійснивши з цією метою Березнегувато-Снігурівську операцію по оточенню і розгрому 6-ї німецької армії. Гітлерівське командування покладало надії на цю армію і її командуючого генерала Холлідта в тому, що вона візьме реванш за поразку 6-ї армії Паулюса під Сталінградом. Замість армії Паулюса була створена нова 6-та армія, яку гітлерівці ще називали «армією месників». 6 березня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського розгорнули бої за визволення Миколаївщини. 88 гвардійська стрілецька дивізія 8 гвардійської армії генерал–лейтенанта В.І.Чуйкова розпочала Березнегувато-Снігурівську операцію і першою прорвала головну смугу оборони ворога. 28

Селище Казанка Дивізія після потужної артпідготовки прорвала німецьку оборону і просунулась по території району на 8 км. У прорив увійшла також кінно- механізована група, яка була створена командуванням фронту як рухоме з’єднання для наступу в умовах небувалого бездоріжжя. До складу групи увійшли 4 гвардійський кавалерійський корпус під командуванням генерал–лейтенанта І.О.Плієва і 4 гвардійський механізований корпус під командуванням Т.І.Танасчишина. Під командуванням генерала І.О.Плієва група наступала вночі, забезпечуючи несподіваність і зменшуючи втрати. На світанку 7-го березня силами двох кавалерійських дивізій під командуванням генерал- майора І.В.Татаринова і В.С.Головського було здійснено обхід з півдня основного вузла ворожого опору в районі села Троїцько-Сафонове, а війська 4-го гвардійського механізованого корпусу завдали удар з півночі. Ворог чинив шалений опір, але коли кавалеристи почали обхід села з заходу, боячись Генерал-лейтенант оточення відступив. І.О.Плієв Троїцько-Сафонове – перше село, яке було звільнено радянськими військами від окупантів на території Миколаївської області. У Троїцько-Сафоновому розташувались штаб і Військова рада 8-ї гвардійської армії. Дивізії цієї армії вели бої на території району до 12 березня і визволили ще ряд населених пунктів. За бої на Казанківщині 39-а та 70-а гвардійські дивізії були нагороджені орденами Суворова 2-го ступеня. Разом з 88-ю гвардійською стрілецькою дивізією, вели наступ 35-та і 82-га гвардійські стрілецькі дивізії. В той же час 8 березня війська 46-ї армії під командуванням генерал- лейтенанта В.В.Глаголєва, що знаходилися правіше 8-ї гвардійської армії прорвали головну смугу оборони гітлерівців. Протягом трьох днів 46-а, 8-а гвардійські армії і кінно-механізований корпус вбили клин в оборону ворога загальною глибиною більше 50 км. Внаслідок чого гітлерівські війська були розколоті на дві частини, а ударне угрупування 3-го Українського фронту мало змогу здійснити обхідний маневр в південному напрямку і оточити противника в нижній течії Інгульця. Тепер долю операції вирішували дії кінно- механізованої групи. Маючи в своєму складі кінноту і механізований корпус, вона мала високу мобільність, могла наступати швидше інших частин, навіть в умовах бездоріжжя. І коли після полудня 8 березня кубанські козаки і танкісти Танасчишина почали рухатись з Нового Бугу в бік Баштанки, генерал Холлідт і його штаб, не чекаючи такого маневру, лише тепер зрозуміли, що радянські війська ведуть операцію по оточенню чотирьох корпусів 6-ї німецької армії, які оборонялися під Снігурівкою та Березнегуватим. Холлідт вжив термінових заходів протидії, наказавши зосередити в районі Казанки дві дивізії танків 57-го 29

Селище Казанка корпусу генерала Кірхнера і створивши з них броньований кулак, вдарити навздогін радянській кінно-механізованній групі, тим самим зірвати її рейд на південь… Незграбні «тигри», з чорними хрестами на баштах зарокотіли двигунами. Від Долинської, Устинівки, Дмитрівки на інших місць, де бої ще не набули великих розмірів, броньовані черепахи групами направлялись в Казанку. А зосередившись, вони повинні були вранці 9 березня вирушити на південь, навздогін «руссиш казакен» (так німці називали пліївців), і залізним залізним тараном врятувати свої війська від оточення. В кінці дня 8 березня Кірхнеру вдалося стягнути в Казанку деякі сили. Прибув піхотний полк, що складався з офіцерів-штрафників, встигла підійти група Шпірлінга чисельністю майже в два полки з батареями штурмових гармат, підтягнулося чимало «тигрів», «пантер», і «фердинандів» 24-ї танкової дивізії. А тим часом у Кривому Розі генерал Юхим Григорович Пушкін, командтр 23-го танкового корпусу, приймав рішення великої ваги. Командування фронту наказало йому поспішати в Казанку, де танкістам-пушкінцям треба буде «схрестити шпаги» з Кірхнером, розбити його сили, прикрити групу Плієва з півночі. Сутінки настали рано… Березневі хмари затягли небо. Настала темна ніч. «Тридцятьчетвірки», напружуючи всю міць своїх двигунів, вивертаючи з-під гусениць фонтани болота, рухалися по розмитих шляхах і полях. Погода остаточно зіпсувалася. Часом подував пронизливий північний вітер, густо сипало Генерал Ю.Г.Пушкін мокрим снігом. І раптом майже одразу віхола змінилася проливним дощем, в повітрі теплішало, а на шляхах збільшувалася липка грязюка. І все ж танкісти Пушкіна ту ніч з 8-го на 9-е березня пройшли майже 40 кілометрів в умовах весняного бездоріжжя. Це був славний марш танкового корпусу - марш витривалості і відваги. Генерал Пушкін, як завжди, зі своєю оперативною Нарада командного складу 23-го танкового корпусу групою йшов у першому перед наступом на Казанку ешелоні. Він уточнював командирам бригад завдання, 30

Селище Казанка радив як краще їх виконувати. Своєю присутність вселяв в них впевненість у перемозі. Хоч ворог знаходився за десятки кілометрів але спати в ту ніч не довелося… Слух вловив звуки, що доносилися з боку Казанки. Це ревли мотори «тигрів». Ворог готувався наздоганяти плієвців. Недалеко від східної околиці Казанки Пушкін затримав свої танкові колони. Він, блискучий майстер танкового бою, нав’язав Кірхнеру бій на вулицях Казанки. Ворогові це було вкрай не вигідно. Його громіздка техніка – танки, грузовики, та інша бойова техніка запрудила вулиці Казанки, стояли борт до борту, не маючи можливості І.І.Калина, командир розвернутись для ведення бою в бойовий порядок. Такий екіпажу танку Т-34 з розрахунок командира корпусу будувався на якісній бортовим номером 271 перевазі наших бойових машин, їх високій маневреності, а також міцної волі танкістів до перемоги. Зав’язався бій за Казанку. Першим на вулиці селища з включеними звуковими сиренами увірвався танк з номером 271 на борту – командира взводу лейтенанта Іллі Івановича Калини. Відступаючи, ворог залишав техніку, боєприпаси, пальне. За три години бою ворог втратив 900 солдатів і офіцерів, 1000 автомашин, близько сотні гармат і майже 40 танків. Казанка була очищена від окупантів і маневр кінно-механізованої групи надійно прикритий з півночі. Ця перемога означала розгром головних сил 57 танкового корпусу ворога. Полковник Девятко Полковник Підполковник Чікін Безнощенко 31

Селище Казанка Казанку визволяли танкісти 23 танкового корпусу у складі: * 3-ї танкової бригади командир, полковник Дев`ятко; * 135-ї танкової бригада командир, полковник Безнощенко. В розпорядженні 23 танкового корпусу був також 28-й окремий важкий танковий полк прориву, командир полку підполковник Чикін. Танкісти вступили в село зі сходу, а з півдня наступали полки 236-ї стрілецької дивізії - командир двічі Герой Радянського Союзу генерал-майор Фесін, що входила до складу 46-ї армії вони принесли довгоочікуване визволення на нашу Казанківську землю . Цей подвиг танкістів генерала Ю.Г.Пушкіна увіковічено монументом на східній околиці селища Казанка. На гранітній дошці напис: “Славному 23 танковому корпусу Советской Армии, громившего 9 марта 1944 года в Казанке бронетанковые силы 6-й фашистской Армии». Гітлерівці після себе залишили близько сотні спалених адміністративних і житлових приміщень, зруйновані тваринницькі ферми. В громадському господарстві в перші дні після визволення села залишилось всього 20 коней і 25 корів. З одинадцяти колгоспів десять не мали жодного кілограма зерна. Відступаючи, фашисти вивезли з Казанки близько 30 тис. цнт хліба. Загальний збиток, заподіяний окупантами району становив близько 80 млн. крб. Першу матеріальну допомогу населенню подали військові частини Червоної Армії. Вони виділили 270 цнт зерна, 240 цнт картоплі, 28 цнт м'яса, 500 цнт молока, 2500шт. яєць. Незважаючи на труднощі, жителі села також прагнули допомогти Червоній Армії в розгромі ворога, зокрема брали активну участь у зборі коштів на будівництво танкової колони «Колгоспник Миколаївщини». До 1 травня 1944 року вони підписались на суму близько 700 тис. крб., з яких 60 тис. внесли готівкою. Сільська Рада організувала збір коштів до фонду оборони країни. В 1944—1945рр. жителі Казанки зібрали більше 200 тис. крб. У важких умовах доводилося відбудо¬вувати зруйноване фашистами господарство. В 1944 році з 17 тис. га орної землі за¬сівалась тільки половина. У полі, на фермах — скрізь переважала жіноча праця. В колгоспі ім. Петровського з 367 працюючих було 340 жінок, у колгоспі ім. Ворошилова з 110 працюючих — 101 жінка і т. д. З чоловіків були тільки підлітки і старики. Перший післявоєнний урожай зерна 1944 року становив лише 48 тис. цнт, тобто втричі зменшився в порівнянні з 1940 роком. 32

Селище Казанка Незважаючи на це, у жовтні-листопаді 1944 року від залізничної станції Казанка відійшло кілька ешелонів з плакатами «Одержуй, Батьківщино, наш український хліб!». В таких надзвичайних умовах довелося відроджувати господарства. Незважаючи на труднощі воєнного часу жителі району допомагали Радянській Армії добити ворога. З вересня 1944 року почала знову виходити газета «Червоний прапор» — орган райкому партії та виконкому районної Ради депутатів трудящих. Вона підтримувала тісний зв'язок з фронтом. Лише протягом перших трьох місяців тут було опубліковано близько 20 листів з фронту про подвиги земляків. 15 березня 1944 року райвиконком прийняв свою першу післявоєнну постанову. Ось її текст: “Доблесна Червона Армія звільнила наш район від німецько-фашистських банд. Господарство району за час німецького господарювання занедбано та зруйновано. Для успішної відбудови всього господарства району, налагодження нормальної роботи відповідних радянських, політичних та господарських організацій виконком райради постановляє: 1. Всім організаціям, тимчасово припинившим роботу під час окупації, негайно відновити свою роботу згідно існувавшого закону до окупації району. 2. Всім робітникам і службовцям, які працювали до окупації, повернутись на місця роботи. 3. Все майно, взяте на тимчасове збереження, повернути державним, громадським та іншим відповідальним організаціям. 4. Все військове майно та військову зброю здати відповідним військовим частинам. 5. Всі могили загиблих червоноармійців привести в належний порядок. 6. Ця постанова входить в силу з дня її оголошення. Начальнику міліції та головам сільрад стежити за її виконанням”. В перші дні після звільнення району колгоспи і окремі колгоспники здали в фонд армії 212 тис. пудів хліба. Трудівники нашого району стали також ініціатором соціалістичного змагання під девізом: “Під прапором соціалістичного змагання виростимо високий врожай перемоги!”. Ентузіазм й палка вдячність колгоспників армії – визволительниці, радість визволення вирішили справу. Тракторами, кіньми, коровами, що були в особистому користуванні селян, а також вручну, весняну сівбу було проведено вчасно. По району було заплановано посіяти 600 га ярової пшениці – посіяли 900 га; вівса та ячменю 7400 га – посіяли - 7524 га; соняшнику замість 400 га – посіяно 7300 га; понад план було посіяно 200 га цукрових буряків. 33

Селище Казанка Влітку 1944 року, долаючи значні труднощі, майже вручну, колгоспники Казанківщини за 17 робочих днів закінчили жнива, а скиртування соломи – за 5 днів. Самовіддана праця трудівників тилу на звільненій землі – безприкладний подвиг в ім’я Великої Перемоги, в ім’я мирного життя. Кращі трудівники району за самовіддану напружену працю були нагороджені медаллю “За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 р.р. Учаснику трудового фронту”. Серед них жінки та підлітки - Микола Савчишкін та Іван Погребняк. Казанківці свято шанують пам’ять про воїнів Радянської Армії, партизанів та підпільників, які віддали своє життя за свободу та незалежність Вітчизни, про синів і дочок братніх народів полеглих за Україну, про тих, хто прийняв мученицьку смерть у концтаборах, про мільйони мирних людей, що загинули від рук німецьких агресорів. 7 пам’ятників та пам’ятних знаків установлено на території Казанки. Німими свідками подвигів радянських воїнів 3-го Українського фронту під час Березнегувато - Снігурівської операції є споруджені пам’ятні знаки вдячними казанківцями. На східній околиці селища Казанка, гордо височіє грізний в роки війни, танк Т–34 з бортовим номером 271, з написом на передній дошці «Славному 23 тк Советской Армии, разгромившему 9 марта 1944 года бронетанковые войска 6 фашистской армии». Цей пам’ятник вдячні жителі нашого селища встановили на честь танкістів 23 танкового корпусу генерала Пушкіна Юхима Григоровича, які визволили наше селище 9-го березня 1944 року. На перехресті вулиць Миру та Васляєва, в районі автовокзалу, встановлено пам’ятний знак на честь Васляєва В.О., танкіста 23 тк, бувшого секретаря Миколаївського обкому Компартії України ,який визволяв Казанку у березні 1944 року. Про шану казанківців до своїх визволителів свідчать 34

Селище Казанка назви вулиць селища: Танкістів, Артилеристів, ім. Васляєва, ім. Калини. На центральній вулиці Миру знаходяться: меморіальний комплекс на честь воїнів-визволителів та воїнів-односельчан, пам'ятний знак на честь воїнів-односельчан, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни та могила воїна-визволителя майора Миколи Отаріна. На вулиці ім. Леніна знаходиться братська могила радянських воїнів (44 чоловіки) та пам’ятний знак на честь воїнів- земляків, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни. Велику допомогу в увіковіченні пам`яті загиблих в роки війни наших односельчан та воїнів-визволителів надали працівники Криворізького художнього фонду: скульптори В.О.Перш та С.В.Безрук; творчі колективи Київського та Одеського художніх фондів, Криворізького тресту “Буддеталь”, народні умільці нашого краю. Відбудова народного господарства Після визволення від німецько-фашистських загарбників почалась відбудова народного господарства. Уже 15 березня 1944 року відновив свою роботу виконком районної ради, який очолив Міщенко М.Я. багато сили, уміння доклали в роки відбудови села Сорокіна Марія Нестерівна, Бєлий Микола Михайлович які працювали в період січня 1945 по листопад 1946 року на посаді голови райвиконкому. Держава надавала кредити та будівельні матеріали жителям села. Весною 1944 року в Казанці з`явилися перші фронтові комсомольсько - молодіжні ланки високих врожаїв. Силами механізаторів І.С.Євсікова, Д.І.Ткаченко, М.М.Коптева, М.І Фурсова була відновлена Казанківська МТС, якій війські частини передали вісім тракторів, ще чотири трактора передав Алтайський тракторний завод. В квітні 1944 року в Казанці відкрились лікарня, чотири школи, бібліотека, будинок культури. З вересня 1944 року почала виходити района газета «Червоний прапор». В березні 1945 року вступила до ладу електростанція. В червні 1945 року 50 казанківців працювали на відбудові суднобудівельних заводів обласного центру, а в 1946 році 19 жителів Казанки, отримавши путівки сільської ради – працювали на відбудові шахт Донбасу. 1946 році район очолив колишній фронтовик, кавалер 10 бойових нагород Гнат Миколайович Рябець. 35

Селище Казанка До 1949 року всі сільгоспартілі села відновили довоєнні посівні площі. У 1950 році в Казанці діяла лікарня на 50 ліжок, з амбулаторією, жіночою та дитячою консультацією. Медичну допомогу жителям Казанки надавали 6 лікарів та 20 медичних сестер. Працювали середня школа, дві семирічні, в яких 52 вчителя навчали 1281 учня. Культурно-освітню роботу проводили районна бібліотека з книжковим фондом 5097 екземплярів, будинок культури та три клуби. Упевнених успіхів в розвитку сільськогосподарського виробництва добились працівників полів. В 1950 році почалося об`єднання колгоспів у селі. Замість 11 було утворено 6, а в 1954 – 4. З січня 1959 року в Казанці залишилося три колгоспи: ім.Леніна, ім.Петровського та «Заповіт Ілліча». Укрупнення господарств давало можливість ефективного підбору та розстановки кадрів спеціалістів, більш раціонального використання землі, техніки. З 1950 по 1958 рік виробництво зерна збільшилось в 1,2 рази, поголів’я худоби в два рази, доходи артілей досягли 2 млн. карбованців. Після реорганізації МТС у 1958 році колгоспи купили її техніку. Велику роль в підйомі економіки колгоспів відігравали соціалістичні змагання. Хлібороби колгоспу ім.Леніна включились в змагання на завання господарства високої культури землеробства і у 1968 році першими в Миколаївській області отримали це почесне звання. Не дивлячись на несприятливі кліматичні умови, тут урожайність склала 27 центнерів з гектара. Завдяки високій культурі землеробства урожайність зернових в господарствах Казанки стала стабільною. У 1968 році господарства почали спеціалізуватися на вирощуванні тієї чи іншої продукції. Так, колгосп ім.Петровського спеціалізувався на вирощуванні свиней, а колгосп «Заповіт Ілліча» - на відгодівлі великої рогатої худоби. В колгоспі «Заповіт Ілліча» був збудований та введений в експлуатацію відгодівельний комплекс з повною механізацією усіх виробничих процесів. У 1970 році на фермах місцевих колгоспів налічувалося майже 8 тисяч голів великої рогатої худоби, в тому числі 1000 корів, а це - майже довоєнне поголів’я великої рогатої худоби всього району. Матеріально-технічна база колгоспів з кожним роком ставала кращою. У 1970 році на полях господарств Казанки працювало 116 тракторів, 78 комбайнів, 58 вантажних автомобілів. Електроенергія Каховської ГЕС в 1960 році дала можливість механізувати більшість виробничих процесів. Велику допомогу господарствам Казанки надавали шефи – робітники кораблебудівних заводів Миколаєва. Наприклад колгоспу ім.Леніна комплексну механізацію тваринницьких ферм допомогли здійснити робітники Миколаївського кораблебудівного заводу ім.61 комунара. 36

Селище Казанка У 1970 році загальний валовий дохід колгоспів перевищив 4 млрд. карбованців, а це сума, яка в п’ять разів перевищила прибуток шести господарств у 1953 році. Колгоспами Казанки керували вмілі організатори. Протягом чверті століття колгосп ім.Леніна очолював ветеран колгоспного будівництва Ф.І.Марченко. Народився Федот Іванович в селі Покровське Апостолівського району на Дніпропетровщині. В 1925 році першим в’їхав в рідне село на тракторі і проклавши першу борозну на полях в об’єднаних в товариство по спільній обробці землі бідняцьких господарств. А потім “університети життя” – був комсомольцем, служба в Червоній Армії, робота завідуючого сільбудом, начальником автоколони, інструктором Волинського райкому партії, заступником директора МТС. Коли настав грізний час для Вітчизни і фашистські орди вступили на рідну землю, Ф.І.Марченко пішов на фронт. Хоробро воював Марченко, переніс всі тяготи фронтового життя в складі 55 Гвардійської дивізії, дійшовши до Берліна і Праги. Демобілізувавшись з лав Радянської Армії, Ф.І.Марченко був направлений на роботу в один із автопарків м.Кривого Рогу. Але тяга до землі, до колгоспних справ не полишала солдата. І повернувся він в Казанку, очолив колгосп, що став для нього рідним - колгосп ім.Леніна. Віддавав свої сили, розум, талант справі організаційно – господарського зміцнення рідного господарства. Майданчик машинного двору колгоспу Аналіз якості кормів в лабораторії колгоспу ім. Леніна Він розумів час, в якому живе і йшов разом з ним в ногу, використовувати все нове, передове, що дає наука і передові досягнення. Його девіз був – ніколи не зупинятися на досягнутому, це – минулий день, а жити і мислити 37

Селище Казанка сьогоденням, торувати нові шляхи. Але найзаповітнішею мрією і головною метою для Марченка було культурне, заможне життя хліборобів. За багаторічну працю, трудові заслуги Ф.І.Марченко був нагороджений орденами Леніна і Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, Знак Пошани, мав багато медалей, удостоєний звання «Заслуженний працівник сільського господарства УРСР». Представляв селянство Казанківщини на III з’їзді колгоспників України. Звання Героя Соціалістичної праці у 1966 році отримав бригадир тракторної бригади колгоспу ім.Леніна – Соловйов Іван Мусійович, а у 1974 році – цього високо звання був удостоєний передовий комбайнер цього ж колгоспу – А.Г.Шамов, який першим в області на жнивах1974 року намолотив комбайном «Нива» 20 тисяч центнерів зерна і став ініціатором руху двадцятитисячників серед комбайнерів України. Герої Соціалістичної Праці Андрій Георгійович Шамов і Іван Мусійович Соловйов Іван Мусійович Соловйов народився в 1921 році 28 травня в сім`ї колгоспників, з чотирьох братів він – найстарший. Свою трудову діяльність розпочав будучи підлітком в 14 років, в колгоспі “Заповіт Ілліча”. Перший трактор, на якому працював юнак, називався “Універсал”. Одна з перших трудових нагород, яку одержав Іван Мусійович в свої 15 років, були костюм, сорочка та туфлі, які було вручено йому правлінням колгоспу “Заповіт Ілліча”. Як сказав сам Іван Мусійович: “Одягли мене, як нареченого”. В 1940 році закінчив курси трактористів і в цьому ж році був призваний до Збройних лав Радянської Армії. А в 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна. Перше бойове хрещення отримав під Ростовом в складі 26 танкової бригади. Будучи командиром танка вперше зустрівся з жорстоким та сильним ворогом під ст. Октембр. 100 наших танків, в тому числі і танк під командуванням Івана Мусійовича на протязі 6 діб держали оборону проти 38

Селище Казанка танкової армії ворога. Воював під Сталінградом, на Курській дузі. Визволяв Польщу, Германію. Саму високу свою нагороду Орден Бойового Червоного Прапора одержав на початку 1943 року за бої під Сталінградом. Під Кенігсбергом одержав тяжке поранення. Повернувся інвалідом війни 3 групи. Але це не перешкодило Івану Мусійовичу добитися вершин і на трудовій ниві. Головою колгоспу ім.Петровського був Іван Дмитрович Українець – учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер восьми бойових урядових нагород. Після війни, здобувши економічну освіту довгий час працював на посаді голови правління колгоспу. За уміле керівництво колгоспом удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора. Цією ж урядовою нагородою відзначений і голова колгоспу «Заповіт Ілліча» Іван Дмитрович Небога. Урядових нагород удостоєні майже 200 трудівників ферм і полів Казанки: орденом Леніна – колишній голова колгоспу ім.Петровського Михайло Якович Гаращук, завідуюча молочно-товарною фермою цього ж колгоспу Раїса Павлівна Чухан, доярка колгоспу «Заповіт Ілліча» Марія Терентіївна Леонова; орденом Жовтневої революції – чабан колгоспу «Заповіт Засідання правління колгоспу «Заповіт Ілліча» Ілліча» Володимир Федорович проводить І.Д.Небога, 1969 рік Мартинюк. У 1966 році місцеві колгоспи перейшли на грошову оплату праці. У 1967 році наше село набуває статусу «селище міського типу». В селищі ведеться велике будівництво, з`являються нові вулиці. Населення проживає в добротних будинках, в яких світяться голубі екрани телевізорів, є холодильники та багато іншої побутової техніки. В селищі діє водопровід. Працює пошта, автоматична телефонна станція, телеграф, Будинок побуту. До послуг жителів селища магазини «Універмаг», «Дитячий світ», «Гастроном», 14 магазинів продовольчих, промислових товарів, кафе. У 1975 році введена в експлуатацію автостанція з пропускною можливістю 3000 пасажирів на добу. Селище було сполучено автобусними маршрутами з усіма населеними пунктами району, обласним центром, іншими містами області і республіки. 39

Селище Казанка Значну роль у господарському житті Казанки відігравали підприємства місцевої промисловості і транспорту. Лише у відділенні «Сільгосптехніка», «Міжколгоспбуді», автоколоні автопідприємства №14114 працювало 640 чоловік, а на всіх підприємствах – більше тисячі чоловік. Дієву допомогу господарствам Казанки надавало місцеве підприємство «Міжколгопбуд». За 1971-1980 роки його допомогою збудовано 11 житлових будинків, 89 господарських та культурно-побутових приміщень. В післявоєнні роки Казанка повністю обновилась. Виросли двоповерхові житлові будинки, зведено приміщення універмагу та «Дитячого світу». В селі діяв сирзавод, після реконструкції якого, його потужність в порівнянні з 1954 роком збільшилась в шість разів. У Казанці широка мережа лікувальних закладів: поліклініка, лікувальний корпус на 100 місць, пологовий будинок, аптека, колгоспні профілакторії. У 1977 році введені в експлуатацію районна аптека, санепідемстанція. В медичних закладах працює 22 лікаря, 73 чоловіка з середньою спеціальною освітою. В селищі 6 дитячих дошкільних закладів: дитячий садок та п’ять ясел- садків, де виховуються 600 малюків. В селищі – 3 середні школи і одна восьмирічна, в яких працюють 102 вчителя і навчають 1394 учня. У 1966 році рішенням ради народних депутатів для естетичного виховання молодого покоління і надання початкових навичок музичного виховання була заснована Казанківська дитяча музична школа. 1 жовтня 1967 року школа гостинно прийняла школа своїх перших учнів. На порозі їх радо зустріли перший директор школи Задніпрянець А.І. та вчитель Непомнящий М.П. 40

Селище Казанка Спочатку школа була розрахована на 60 учнів, що навчалися на фортепіанному, народному відділах та у хоровому класі. З часом контингент школи розширювався, поповнюючись як учнями, так і викладачами. В нашому селищі є ще один заклад освіти. Це Казанківський професійний аграрний ліцей. Історія Казанківського професійного аграрного ліцею розпочалася 30 червня 1963 року. За наказом Державного комітету з професійно-технічної освіти, в якому говорилося: \"…створити з 1.07.1963 року в селі Казанка Миколаївської області училище механізації сільського господарства №11. Заняття розпочати з 1.01.1963 року\". В 1963 році після укрупнення районів на базі приміщень, що вивільнилися від районних організацій села Казанки було створено Казанківське сільське професійно-технічне училище №11. Першим директором Казанківського СПТУ №11 був призначений Бондаренко Вячеслав Степанович, а його заступником – викладач Снігурівського СПТУ № 4 Носаль Володимир Григорович. Бажання переїхати в Казанку і працювати в СПТУ №11 виявили викладачі Бузирєва Марія Самсонівна, Бузирєв Валерій Григорович, Бочковський Захар Петрович, Коваленко Олександр Васильович. Серед перших майстрів виробничого навчання були жителі нашого села – Воскобойник Павло Дмитрович та Пономарьов Анатолій Іларіонович. Це був перший педагогічний колектив Казанківського СПТУ №11. Більшість з них справі навчання та виховання молоді віддала понад чверть століття. З 1966 року розпочалось будівництво гуртожитку, а згодом – навчального корпусу та гуртожитку, в якому тепер навчаються та проживають учні. Бувництвом училища займалися директори: Бережанський Л.Р. (1968-1969), Кирпа А.М (1969), Коноваленко В.П. (1972-1976), який і підписав акт прийомки новобудови. А в 1973 році училище реорганізоване в середнє професійно- технічне училище № 11 У 1970 році зі Снігурівського СПТУ №4 в Казанківське училище на посаду заступника директора з навчально-виробничої роботи переведено Медушенка Петра Власовича, де він пропрацював майже 25 років. Петро Власович особисто працював над забезпеченням навчальних кабінетів, лабораторій, майстерень обладнанням, наочними посібниками, технічними засобами навчання. Неоцінений вклад невтомний новатор вніс у справу підготовки спеціалістів. В навчальний процес училища за його ініціативи впроваджені нові спеціальності та професії: майстер-плодоовочівник, кухар, лаборант хіміко- бактеріологічного аналізу. Особисто через Київський Республіканський 41

Селище Казанка навчальний кабінет узгодив навчальні плани та програми, так як Казанківське СПТУ №11 було першовідкривачем в Миколаївській області з підготовки майстрів-плодоовочівників і лаборантів ХБА. Невтомний педагог-новатор дбав про забезпечення уроків всім необхідним для повноцінного навчання, про якісне відпрацювання виробничої практики та працевлаштування випускників. Піклувався про те, щоб учні не зупинялися на одержаній професії, а продовжували навчання в вищих учбових закладах. За вагомий внесок у справу професійної підготовки молоді Петра Власовича Медушенка нагороджено Знаком «Відмінник профтехосвіти СРСР» в 1985 році та одного із перших в Миколаївській області нагороджено медаллю «За доблесну працю». З 1976 по 1996 рік директором Казанківського професійного-технічного навчального закладу був Гуцало Георгій Миколайович, який зміцнив матеріально-технічну базу училища, дбав про якісний підбір педагогічних кадрів. З 1975 року у викладацький колектив училища влилися викладачі: Н.І.Щічко, О.О.Коноваленко, В.С.Таран, В.М.Трофімова, О.М.Антонюк, Ф.Т.Кожина, В.М.Грищенко, Н.В.Бойчук, Б.Б.Герінскас, Ю.Д.Швагер, М.Г.Риженко, які наполегливою працею творили славні сторінки історії Казанківського професійно-технічного навчального закладу. Викладачі Н.І.Щічко та О.І.Антонюк удостоєні педагогічного звання «Відмінник народної освіти УРСР», майстри виробничого навчання В.Н.Бойчук та Б.Б.Герінскас удостоєні звання «Майстер виробничого навчання 1 категорії», а Б.Д.Трощинський та А.І.Пономарьов – «Майстер виробничого навчання 2 категорії». Згодом, починаючи з 1983 року, в педагогічний колектив прийшли нові викладачі: В.В.Поліщук, С.В.Коноваленко, Н.М.Сорочинська, С.В.Степанова, Л.І.Баранюк та майстри виробничого навчання Л.Г. Гринишин, В.М.Штельмах, Т.С.Гладирь, Л.В.Тарасюк, В.І.Сторжук, які продовжують педагогічні традиції своїх старших колег, з душею виконують свої професійні обов`язки. У 1985 році в Казанківське СПТУ№11 реорганізовано в професійно- технічне училище № 41, а пізніше наказом Міністерства освіти і науки України № 607 від 24.10.2002 року та наказом №452 від 01.11.2002 року Управління освіти і науки Миколаївської облдержадміністрації Казанківське професійне училище №41 реорганізоване в професійний аграрний ліцей. Сьогодення ліцею неможливо уявити без його директора Володимира Григоровича Дорошенка, який очолив трудовий колектив у 1996 році коли панувала економічна криза, що охопила всі сфери соціально- економічного життя України, завдавши відчутних ударів по професійно-технічному навчанню взагалі. Наполегливість, рішучість, відповідальність, велика працездатність, значний життєвий досвід заслуженого працівника сільського господарства України 42

Селище Казанка В.Г.Дорошенка дали результат – в Казанківському професійно-технічному навчальному закладі здійснено газифікацію, підведено воду, здійснено ремонт лабораторій, майстерень, гуртожитку, оновлено кабінет комп`ютерної техніки, придбано ряд нових сільськогосподарських машин. Першочерговим завданням педагогічного колективу є вдосконалення сучасних форм навчання, зокрема формування в учнів бажання отримувати знання та вміння їх застосовувати у практичній діяльності, сприяння самореалізації особистості учня, збагачення його культурного потенціалу; формування в учнів активної життєвої позиції, вміння долати труднощі; розвиток підприємницьких здібностей учнів; формування позитивного ставлення учнів до здорового способу життя. Викладачі та майстри виробничого навчання чітко усвідомлюють що і як, та для кого і для чого здійснюється щоденна наполеглива копітка робота. Девізом трудового колективу ліцею вже не один рік є слова поета Миколи Луківа: Люблю свої обов`язки трудні, Себе за плечі інших не ховаю, Свій хліб у світі чесно заробляю І можу поклястись при знамені, Що мав би за найвищу нагороду Потрібним бути власному народу. За час існування Казанківського професійно-технічного навчального закладу досягнуті значні успіхи у підготовці спеціалістів сільського господарства. Неодноразово наші випускники ставали переможцями у різних змаганнях, конкурсах, олімпіадах. Починаючи з 1972 року наші випускники беруть участь у змаганнях на кращого орача. У 1972 році випускниця нашого училища Людмила Заблоцька зайняла перше місце на обласних змаганнях серед молоді на кращого орача. Цього ж року вона брала участь в республіканських змаганнях на кращого орача, де посіла 3-є місце. Після закінчення училища, будучи механізатором колгоспу ім.Петроського, Людмила Заблоцька ввійшла до складу команди для участі у Міжнародних змаганнях жінок-механізаторів, які у 1974 році проходили в Югославії, де вона посіла призове місце. У 1980 році учні нашого училища Микола Мордас та Віктор Булка зайняли відповідно 1 та 2 місця в обласних змаганнях на кращого орача, що проходили у Березнегуватому. А згодом у тому ж році Микола Мордас зайняв призове 2-е місце на Республіканському конкурсі, які проходили на Вінниччині і був включений в команду молодих механізаторів України для участі у Всесоюзних змаганнях. Всесоюзні змагання проходили у Казахстані, де Микола увійшов у десятку найкращих молодих орачів тодішнього Радянського Союзу. У 1979 році інженерно-педагогічний колектив у складі старшого викладача Петра Потапович Горбунова та викладача Миколи Гавриловича Пашкова, майстрів виробничого навчання Миколи Васильовича Бойчука, Броніслава 43

Селище Казанка Бенедиктовича Геринскаса, Бориса Дмитровича Трощинського, Анатолія Іларіоновича Пономарьова, Михайла Леонтійовича Онищенка, вивчивши досвід роботи Архангельського училища Херсонської області по організації роботи учнівських механізованих загонів для проходження виробничої практики в умовах виробництва, організували учнівський мехзагін «Гвардієць» у складі 15 учнів 2-го та 3-го курсів на чолі з майстром М.В.Бойчуком. Мехзагін, включившись у змагання з кращими мехзагонами району, скосив кожним комбайном загону понад 200 га зернових. Про успіхи членів мехзагону «Гвардієць» С.Качалаби, М.Ганжи, М.Драча писала газета «Правда», а також про наполегливу працю «гвардійців» було освітлено по українському телебаченню у програмі «Жнива-79». У 1980 році організовано ще один мехзагін – «Комсомолець», який працював на полях колгоспу «Заповіт Ілліча», де знову прославились наші учні, зокрема Іван Бень та Віктор Булка, які були нагороджені грамотою обласної Ради за найвищі показники на жнивах серед комсомольсько- молодіжних загонів. У 1981-1982 роках учнівські мехзагони «Гвардієць» та «Комсомолець» за натхнену працю на жнивах та найбільші намолоти зерна серед молодіжних мехзагонів нагороджені Грамотами райкому Компартіі України. У 1981 та 1982 роках члени екіпажів отримали привітальні листи від космонавтів (листи зберігаються в музеї ліцею). Багато наших випускників нагороджені за визначні досягнення у праці: А.І.Шрамко – нагороджений орденом «Знак Пошани», М.І.Трунов – медаллю «За трудову доблесть», колективи жіночих тракторних бригад колгоспів ім. Карла Маркса та «Шлях до комунізму», в складі яких прцювали випускниці училища 1970-1973 років. Про їх трудові досягнення неодноразово писали газети, розповідали по телебаченню. Випускниця училища Віра Дмитрівна Кутєпова обиралася депутатом Верховної Ради УРСР, а випускник Л.М.Білик – депутатом Верховної Ради СРСР (1984) від Казанківського та Новобузького районів. П.С.Кузнєцов та А.І.Шрамко обирались депутатами обласної та районної ради. 44

Селище Казанка Понад 12 тисяч юнаків та дівчат одержали професію в стінах Казанківського ПТНЗ з моменту його заснування. Крім професій тракторист- машиніст сільськогосподарського виробництва, лаборант ХБА, кухар останнім часом введені нові професії: обліковець, конторський службовець, фермер, соціальний працівник. Сьогодні аграрний ліцей характеризують міцна матеріально-технічна база, стабільний високопрофесійний педагогічний колектив, позитивний мікроклімат в колективі – як в трудовому, так і учнівському, взаємоповага та взаєморозуміння між інженерно-педагогічними працівниками та учнями. Галузь “Культура” району представлена 47 закладами. Це – районний будинок культури, 12 сільських будинків культури, 8 сільських клубів, 2 селищних клуба, централізована бібліотечна система, до складу якої входять 2 центральні районні бібліотеки (центральна районна та дитяча районна) та 20 бібліотек-філій, районний народний історичний музей та дитяча музична школа, в якій навчаються 80 учнів по класу баяна, фортепіано, духових інструментів, вокального співу. Поштовхом для активізації творчої діяльності самодіяльних художніх колективів району став Указ Президента України “Про Всеукраїнський огляд народної творчості “ від 29 грудня 1998 року. В огляді взяло участь 640 учасників художньої самодіяльності, 92 колективи, 230 стали учасниками виставок декоративно-прикладного мистецтва. За підсумками звітного концерту, який відбувся 14 квітня 1999 року в Дмитро-Білівському сільському клубі лауреатами I – го Всеукраїнського огляду стали: народний самодіяльний хоровий колектив районного будинку культури (керівник Малихіна Л.І.), вокальне тріо “Веселка” (керівник Журба Ю.В.), народний самодіяльний вокальний ансамбль Троїцько-Сафонівського сільського будинку культури (керівник Кошулап Т.М.), ансамбль бального танцю “Горизонт” Володимирівського сільського будинку культури (керівник Караченцев О.Б.), фольклорний колектив учнів Казанківської ЗОШ №2 (керівник Поляничева Т.П.), самодіяльний композитор та виконавець Олександр Долженко з Володимирівського СБК, Антон Калініченко з міського клубу №1. В рамках II Всеукраїнського огляду народної творчості пройшов обласний огляд сільських художніх колективів “Хай хліб і пісня єдину Україну славлять”. За підсумками звітного концерту, який відбувся 11 червня 2002 року на сцені Казанківського РБК, його лауреатами та дипломантами стали: Ансамбль танцю “Натхнення” Володимирівського СБК (керівник Горшеніна І.А), Олександр Долженко – автор і виконавець з Володимирівки, його донька Олександра Долженко, юна співачка Катерина Рудакова, фольклорний ансамбль “Витоки” МК №2, сімейний вокальний ансамбль Галкіних міського клубу №1, народний самодіяльний ансамбль Троїцько- Сафонівського СБК (керівник Т.М.Кашулап). 45

Селище Казанка В 2008 році лауреатами чергового Фестивалю мистецтв України стали: дитячий хоровий колектив ДМШ (керівник Біденко О.М.), народний хоровий колектив РБК (керівник Малихіна Л.І.), народний вокальний ансамбль «Веселка» (керівник Журба Ю.В.), фольклорний колектив РБК (керівник Білан С.В.), сімейне тріо Біденко, чоловічій вокальний квартет РБК (керівник Шевчук О.О.), дитячий дует ДМШ у складі Тетяни Жильцової та Валерії Біденко, вокальний дует Троїцько-Сафонівського СБК у складі Тетяни Кошулап та Світлани Тищенко, солісти –Долженко Олександр (Володимирівського СБК), Шевчук Олександр (РБК), Мєтєльська Аліна (ПАЛ), духовий оркестр РБК (керівник Музика О.О.), зразкові танцювальні колективи «Натхнення» (Володимирівський СБК, керівник І.Горшеніна) та «Дивоцвіт»( РБК, керівник І. Гаршеніна), виконавці розмовного жанру, члени клубу «Жарт»: Дмитро Гавенко (Михайлівський СБК), Дмитро Чистяков (Олександрівський СБК), Олександр Коваленко (Веселобалківський СБК), Наталія Пихтіна, Валентина Єремєєва (РБК), Галкін Володимир (селищний клуб №1). Серед лауреатів фестивалю майстри народної творчості: Олена Король, Любов Риженко, Анастасія Шевчук з Казанки, Фердинанд Олійник з Володимирівки. Шість колективів самодіяльності мають звання «народний», «зразковий». Це: хоровий колектив Казанківського РБК, керівник Малихіна Л.І. (рік присвоєння – 1996), вокальний ансамбль “Веселка” РБК, керівник Ю.В.Журба (рік присвоєння -1999), вокальний ансамбль Троїцько- Сафонівського СБК, керівник Т.М.Кошулап (рік присвоєння -1996), ансамбль танцю “Натхнення” Володимирівського СБК, керівник І.А.Гаршеніна (рік присвоєння – 2003). В 2009 році звання «зразковий» отримав танцювальний колектив «Дивоцвіт» Казанківського РБК (керівник І.А.Гаршеніна) та звання «народний» ансамбль російської пісні Казанківського РБК (керівник Білан С.В.). У звітних концертах Миколаївської області в різний час приймали участь наші колективи та виконавці. В 1999 році 13-річний Антон Калініченко читав гумор нашого земляка П.П.Глазового. В 2001 році ансамбль російської пісні Троїцько - Сафонівського СБК в фольклорній композиції національних меншин області “І в вас, і в нас хай буде гаразд” виконав російську пісню “Четыре двора”. В 2009 році наш район у звітному концерті області представляв ансамбль російської пісні Казанківського РБК. 26 вересня 2002 року вокальне тріо “Веселка” у складі Юлії Журби, Ольги Бордіяну, Світлани Білан приймає участь в ювілейному концерті нашого земляка П.П.Глазового з нагоди його 80-річчя. Самодіяльні співачки на фоні кадрів про с. Новоскелеватку (батьківщина Глазового) виконують пісню “Ти, земле моя!”. 24 серпня 2010 року тріо «Веселка» знову в Києві на майдані Незалежності представляло Миколаївську область на святковому концерті до Дня незалежності України. З 2000 року в Казанці проходять конкурси дитячої та дівочої вроди “Міс – Казанка”, “Міні – міс Казанка”. Степовими красунями “номер один” стали: 46

Селище Казанка 2000 рік – Асмолова Світлана (Казанківської ЗОШ №1); 2001 рік – Поленок Сніжана (Казанківської ЗОШ №2); 2002 рік – Фурзенко Анастасія (Новоданилівської ЗОШ), 2003 рік – Сиротіна Олена (Казанківська ЗОШ №2), 2004 рік – Маляр Анастасія (Казанківська ЗОШ №4), 2005 рік – Галадим Юлія (Казанківська ЗОШ №4), 2008 рік – Головіна Марина (Казанківська ЗОШ №1), 2009 рік – Асмолова Тетяна (Казанківський професійний аграрний ліцей). З 1994 року щорічно проводяться фольклорні свята: «Івана Купала», «Зелені свята», «Свято меду». В 2010 році вперше проведено «Свято українського борщу», в 2011 році – «Казанківська Масляна». З'являються нові клубні знахідки: «Свято весняного дощу», «Свято квітучого соняшнику», «Три спаси в гості», «Свята вулиць Казанки». З 2009 року проводиться районний конкурс «Людина Року Казанківщини». В закладах культури району працюють творчі особистості, які щедро, з повною віддачею переймаються збереженням духовності, самобутніх народних традицій народу. Їх безмежна відданість своїй справі не може не викликати захоплення і поваги. Це Галкін В.І, завідуючий селищним клубом №1, Кишенич М.М., Жильцова І.Б, Барковський В.В. – викладачі ДМШ, Швецова Т.Д, Убоженко Л.Г., Єманова Н.А., Білан С.В., Журба Ю.В., Малихіна Л.І. – працівники Казанківського РБК, Алексєєва Т.І., Крюкова Л.В., Вишнякова О.В. - працівники бібліотечної системи, Пойда О.Я. - директор районного народного історичного музею. Районні заклади культури мають сучасний привабливий вигляд. Казанківський районний будинок культури збудовано та введено в експлуатацію в грудні 1970 року. РБК має газове опалення, глядацьку залу на 500 місць, танцювальний зал, приміщення для гурткової роботи, клубну вітальню. Він є центром дозвілля, культурним осередком, де працює 15 клубних формувань, в яких займаються 388 чоловік. Серед клубних формувань 10 колективів художньої самодіяльності, 5 любительських об'єднань. 4 колективи художньої самодіяльності мають звання «народний» та «зразковий». Ці колективи неодноразові переможці 47

Селище Казанка обласних, регіональних, Всеукраїнських фестивалів, конкурсів. За останні чотири роки відбулося значне покращення матеріально- технічного стану районного будинку культури. 2007-й рік – реалізація мікропроекту УФСІ (Українського Фонду соціальних інвестицій) по капітальному ремонту споруди. 2008 - й - реконструкція та технічне переоснащення сцени РБК, ремонт глядачевого залу. 2009-2010 роки – облаштування фойє. Районний будинок культури повністю оснащений сучасною технічною апаратурою для повноцінного функціонування. Районний будинок культури є методичним центром для 22 сільських клубних закладів району. В 2008 році за підсумками обласного конкурсу районних будинків культури Казанківський РБК посів 2-ге місце. Більше 15 років будинок культури очолює Швецова Тамара Дмитрівна. З 2002 по 2006 роки на базі Казанківського РБК проводиться обласний конкурс читців гумору «Усмішки Глазового», присвячений нашому земляку Павлу Прокоповичу Глазовому, корифею української сатири та гумору, видатному поету-гумористу. В 2007 році відбувся І-й відкритий (12-й обласний) конкурс читців «Усмішки Глазового», в якому вперше прийняли участь 40 конкурсантів з шести регіонів України (Київ, Дніпропетровська, Херсонська, Черкаська, Миколаївська, Одеська області). В цей же рік відкрито пам'ятні знаки П.П.Глазовому в смт Казанка та с. Скелеватка. Започатковано творчі зустрічі учасників та гостей фестивалю- конкурсу з жителями територіальних громад району та відвідування учасниками батьківщини Павла Глазового. 3-5 жовтня 2008 року на базі Казанківського районного будинку культури відбувся І Всеукраїнський фестиваль-конкурс виконавців у жанрі гумору і сатири «Усмішки Глазового», в якому прийняли участь 47 виконавців з 12 областей України (Дніпропетровська, Херсонська, Полтавська, Київська, Івано- Франківська,Тернопільська, Львівська, Запорізька, Житомирська, 48