a

онукою самого Володимира Великого. Тому усі турботи по вихованнюдітей від Адлети лягли на її плечі, а так як Святослава сама мала відВратислава чотирьох синів, то Бржетиславу уваги приділяла мало і,мимоволі, неприязне відношення до мачухи переросло у нього у лютуненависть до Руської Церкви і усього руського. Цілком можливо, щоСватава діяла цілком свідомо, так як хотіла бачити на чеському тронісвоїх синів, а не Бржетислава. Так чи інакше, але саме син АдлетиБржетислав ІІ започаткував в Чехії реальній процес виходу цієї країни зісвіту руської віри, культури і мистецтва, у 1094 р. заборонивкириломефодієську церкву і літургію на церковнослов’янській мові,ліквідував усі православні монастирі, в тому числі Сазавський, примусивкатолицьких священиків переосвятити усі церкви і храми. Тим самим вінзначно послабив словянську першооснову самих чехів і створив усі умовидля їх наступної тотальної германізації. Зрозуміло, що жодної вини Адлетив цьому немає, просто це наочний приклад того, як звичайнінепорозуміння в родині в кінцевому результаті можуть фатальним чиномпозначитися на долі цілої країни.Література: 27; 327: Вікіпедія.Адріянов-Перетц Варвара (1888 Ніжин – 1972 Ленінград) - історик давньоїукр. і рос. літератури, фолкльору й театру, чл.-кор. АН УРСР та АН СССР;численні праці, зокрема «Евангелие Фомы в старинной украинскойлитературе», «Житие Алексея человека Божия» (1917), «До історії пародіїна Україні в 18 в.» (1924), «Сцена та костюм в укр. театрі 17 — 18 вв.»(1925), «Очерки поэтического стиля древней Руси» (1947) та ін.Література: 56; Вікіпедія.Азарій (ХVІ ст.) – монах – літописець.Він є автором хроніки давньоруських земель, які сьогодні належатьРумунії, і охоплює період 1551 - 1574 рр. Хроніка написана надавньоукраїнській мові, яку дослідники з Угорщини, Румунії, Чехії іПольщі, базуючись на фальшивому почутті місцевого патріотизму таантинаукових комплексах, пов’язаних з Україною і українським народом,воліють називати її старослов’янською або церковнослов’янською. Цямова завдяки Кирилу і Мефодію виникла у ІІ половині ІХ ст. на теренахПаннонії, яку в той час населяли русини, а тому й не дивно, що першийчеський історик Даліміл називав Мефодія руським єпископом, а папськабулла 973 р. про заснування Празького єпископства - «руською ересю». Націй «ересі» були написані не тільки Первинний Руський Літопис уБлатнограді чи Вестпрімі, а й численні «Житія» і Реймське Євангеліє

святого Прокопа у Сазавському монастирі, пісня «Богородиця» і «КазаніяСвентокржиські» у Польщі, але найдовше вона протрималася (до 1782 р.) іздійснила найбільший цивілізаційний вплив на румунів у Трансільванії таМолдові, які запозичили від місцевих русинів не тільки церкву, а йлітературну мову (це ще один доказ того, що румуни являли собою етнічнумішанку з фракійських, албанських, болгарських і тюркських племен, якіоволоділи романською розмовною мовою, але не романською культурноюспадщиною, принаймні вона не була тоді сильніша за давньоруську).Перший напис на давньоукраїнській мові, який виявлений у Румунії,походить з 943 р., а «Апостол» і «Октоїх» були написані в ХІІІ ст. Періодвід ХІVст. до кінця ХVІ ст. взагалі варто назвати Руською епохою вкультурному і духовному розвитку Румунії, так як перший зразокписемності на румунській мові тут з’явився лише у 1521 р. (Лист бояринаНякши). Фактично тоді тут ще панував «українській світ» і не дивно, що,як твердять філологи, саме тут, на півночі сучасної Румунії, на змінудавньоукраїнській мові з’явилися перші паростки староукраїнської мови(за інших обставин це в принципі не могло статися). Усьому цьому взначній мірі ми маємо бути зобов’язані десяткам безіменних літописців, втому числі Макарію та його учню Азарію.Колись літописи на давньоукраїнській мові велися мало не в кожномумісцевому православному монастирі. Тоді їх були сотні, але після переходуна латинку румуни свідомо понищили більшість з них і хронік, подібних дохроніки Азарія, сьогодні збереглося не так вже і багато, лише 13. Відлітописів, які були написані на території України, вони відрізняютьсялише тим, що певну частину в етнічному складі румун складали болгари ітому в них є більше елементів давньоболгарської мови. Завдяки Азарію,який продовжив літопис Макарія, нам стали відомі деякі героїчні сторінкивласної української історії, в тому числі усі перипетії бурхливих подій 1574р., коли на допомогу господарю Івану Лютому прийшли 1,2 тис. козаківгетьмана Свирговського, які розбили турків під Фокшанами, Браілою таБуджаком, захопили Бухарест, але, згодом, з-за зради боярина Ієремії, якийза 30 тис. галбен дав змогу туркам переправитися через Дунай, булиоточені переважаючими силами противника (деякі літописи твердять про200-тис. турецьке військо) під Рокшанами. Іван Лютий, повірившиосманам, вирішив капітулювати, але останні не дотримали свого слова,вбили Івана Свирговського та кошового Покатила, а Лютого прив’язалидо верблюдів і розірвали на чотири частини. Після цього кожен козакволів померти, але не здатися в полон. Багато хто з них дійсно загинув тодіна полі бою, але значна частина козаків вирвалися з оточення і на чолі зполковником Ганжою повернулися на Січ.

Козаки пішли на допомогу Івану Лютому не просто так, а тому, що він мавнамір стати незалежним від Османської імперії. Вони інтуїтивновідчували, що панування османів може фатальним чином позначитися надолі українства цих земель (природним шляхом румунський світ за жоднихобставин не переміг би тут український світ), а тому у багатовіковійборотьбі за них не жаліли своїх життів. Варто нагадати, що це були рокиапогею величі і могутності Османської імперії, коли її загони доходили аждо Відня і про жодні перемоги над ними годі знайти бодай одну згадку. Нажаль, про Азарія і про вражаючі уяву героїчні події нашої історії, які вінописав, неможливо знайти згадку не тільки у шкільних підручниках, а йнавіть у спеціальній літературі.Література: 14; 47; 118; 135; 277; 345; Вікіпедія.«Азбучна війна» (також «азбучна завірюха») - рух гал. українців,викликаний 1859 р. спробою австр. уряду (мін. освіти Л. Тун) ввести підвпливом гал. намісника графа А. Ґолуховського латинку для укр. абетки.Проєкт латинки для укр. письма, вироблений Іречком, мав бутизатверджений комісією, складеною з визначних укр. діячів, двох нім.урядовців, намісника Ґолуховського й Іречка. Більшість укр. членівкомісії висловилася проти латинки (Головацький, Лозинський,Малиновський), й у висліді прийнято зреформований правопис на основахкирилиці. Хоч і затверджений мін-вом освіти в Відні й приписаний дляшкіл і духівництва розпорядженням львівського намісництва, вінвикликав опір укр. громадянства зах. земель, і 1861 австр. уряд скасувавусі свої розпорядження, лишаючи справу правопису самим українцям. А.в., хоч і ведела на вузькому відтинкові, внесла деяке пожвавлення в культ.життя Галичини 50-их pp.Література: 56; Ф р а н к о І. Азбучна війна в Галичині. ЗНТШ, CXIV —CXVI; «Азбучна війна» в Великій історії України Крип’якевича І. —Голубця М.; С і м о в и ч В. Йосиф Іречек і укр. мова (До азбучної завірюхи1359 p.). Праці Укр. Вис. Пед. Інституту М. Драгоманова в Празі, II. Прага1932.Азовський Микола (1903 — 1947) - маляр, студіював у Київ. ХудожньомуІн-ті у М. Бойчука і Ф. Кричевського; працював у Харкові й у Донбасі; з1939 р. — у Львові, пізніше на еміґрації, помер у Буенос-Айресі; портрети,пейзажі, театральні декорації; один із творців укр. ґоблену; виставки наУкраїні, в Парижі, Копенгаґені, Філядельфії й ін. Серед творів м. ін.:«Робітники Донбасу», «Шевченко, на засланні», «Кармелюк», «Жнива»(див. ЕУ I, стор. 830, таблиця XVIII).Література: 56.

Айзенберг (EISENBERG) – селище в землі Нижня Австрія біля міста Крумауам Камп, яке в давньоруські часи мало назву Крумлов. Тривалий часналежало Бабинбергам (тут провела свої останні роки життя післярозлучення у 1261 р. з чеським королем Оттоном ІІ Маргарита Бабинберг),а в ХVІІ ст. потрапило в руки австрійського фельдмаршала ГеоргаЛобковича (1686-1755). Історія роду Лобковичів є надзвичайно цікавою і, крім того, що вінпоходить з Білої Хорватії (від князя Лобка), родинними зв’язками був тіснопов'язаний також і з Рюриковичами. Фактично Лобковичі стали прямимиспадкоємцями київського князя Олега Руського, так як Микола ІІЛобкович був одружений на Софії з роду Жеротинів і після смертіостаннього Жеротина усі їх маєтки потрапили до Лобковичів. Згідно праці Бартоломія Папроцького (B. Paprocki. Zrdcadlo slavnegoMorawskeho. 1593), син Олега Святославича втік до Моравії і правив тамна протязі 940-949 рр. За іншою версією, після того, як БолеславЖорстокий підкорив плем’я хорватців, до княгині Ольги, яка також булахорватською княгинею з Плісненська, звернулися за допомогою біліхорвати з території сучасної Чехії і вона спрямувала до них разом звійськом свого брата Олега. Як твердить чеський історик Томаш Пешинау праці «Mars Moravicus», яка була видана у 1677 р., Моравія і БілаХорватія, після вбивства Болеславом св. Вацлава, не корилися Празі, а тутправив руський князь Олег, який був братом княгині Ольги іплемінником князя Ярополка (Летописи и хроники. М., 1973. с. 312-316).Однак, у 949 р., угорці розбили Олега в битві під Брно і, як стверджуєСтредовський, князь повернувся на Русь, де і помер у 967 р. (J. Stredowski.Moraviae historia sive vita ss. Cyrili et Methudii. Solisbacum,1710). Тим неменш, більш рання за датою праця Яна Амоса Коменського («Історіябаронів Жеротинів» 1620 р.) твердить, що Олег перебрався тоді на північМоравії під захист польського князя Земовита і саме там у нього з’явилисянащадки, які отримали назву Жеротинів. Ця праця Коменського незбереглася, але її зміст згодом фактично переповів Томаш Пешина. Жеротини абсолютно були переконані у тому, що вони є нащадкамикнязя Олега та родичами Рюриковичів і не тільки зобразили на своємугербі шапку Мономаха, а й довели вірність Русі і руському світу усім своїміснуванням. Саме вони підтримали Кунгуту Ростиславну, коли вона булазмушена тікати від німців в Моравію, це вони були ініціаторами обранняна чеський трон Федора Острозького, а потім і Владислава Ягеллона. Цютрадицію сприяння руському світу, яка станом на ХІХ ст. набула ознакслов’янофільства, продовжили також і Лобковичі. Так, наприклад, князьАвгуст-Лонгин Лобкович (1772-1842) був знятий з посади губернатораГаличчини та Ладомирії за сприяння повстанню 1831 р., а його нащадкидемонстративно користувалися в Празі чеською мовою, яку тампрактично вже ніхто не знав, і протидіяли як тільки могли процесамасиміляції русинів в Угорщині. Разом з тим, не можна оминути той факт, що в Австрії найбільшесприяння і підтримку загальнолюдських культурних цінностей

здійснювали переважно роди руського походження, адже творчістьМоцарта, Гайдна і Бетховена розуміли і спонсорували в першу чергуАндрій Розумовський та Йосип Лобкович (1772-1816) (Гайдн присвятивЛобковичу квартет №77, а Бетховен свої 3,5 і 6 симфонії).Література: 121; сайт Айзенберга.Айзенштадт (AIZENSTADT) – столиця землі Бургеланд (Земля Городищ) насході Австрії, яка була заселена давніми русинами в першу чергу і які підіменем карпатів (хорватів) та дулібів проживають тут на протязі 1700років. Руська назва цього міста – Залізно, а перше хорватське городище(градище) з’явилося тут на протязі 306-314 рр., в часи правлінняімператора Галерія. Місцеві русини як і в VІІ ст. традиційно називаютьсебе хорватами і статистика оцінює їх чисельність в 45 тис. Дехто зісториків натякає на те, що вони з’явилися тут лише в ХVІ ст., в моментекспансії османів на Хорватію, лукаво «забуваючи» про карпатів Одоакра,а також свідчення Костянтина Багрянородного (гл. 30) про те, що, в часиСамослава, після переселення дулібів, хорвати з-під Кракова, а в часиПрибини – з-під Нетрів (Нітри), знову заселили цю територію. Не дивно, іцей факт одностайно підтверджують філологи (С. Бернштейн. Словенскиеязыки. М., 1990. с. 460); Г. Тяпко. Хорватское «триязычье» в начале ХХІ в.М., 2006), що місцеві хорвати розмовляють на іншій мові, ніж південні (такзваному «чаковському» діалекті. Зрозуміло, що тисяча років відриву від основного етнічного масиву дляних не минули даремно. Місцеві білі хорвати тут не трансформувалися вукраїнців, а, можливо навіть не усвідомлюючи це, залишилися на стадіїдавньоруської народності, але приклад Ф. Ліста свідчить про те, що,потрапивши в Україну, вони моментально сприймають її народ, як ріднийі близький собі (див переписку Ф. Ліста з Іваницькою). В цьому немаєнічого дивного, адже дослідження Харківської криміналістичноїлабораторії довели, що геном хорватів і українців практично співпадає. Крім Ф. Ліста ця земля подарувала світу такого генія як Гайдн, якийнавчався в Айзенштадті і 30 років прослужив князям Естергазі. Вмісцевому замку розташований його музей, в т. ч. зберігся Концертний залі особисті речі видатного композитора. В наш час Айзенштадт прославивписьменник Гнат Хорват, який народився тут у 1895 р. В місті існує Центрхорватської культури, а також Науковий інститут градищанськиххорватів.Література; 121; сайт міста.Айналов Дмитро (1862 — 1939) - дослідник мистецтва княжої доби(Херсонес у Криму, Десятинна церква й Св. Софія в Києві, Св. Спас уЧернігові); «Киево-Софийский собор» (1889), «История древне-русскогоискусства» (1914).

Література: 56.Айхах (нім. Aichach [ˈaɪçax], бав. Oacha) — місто в Швабії на територіїфедеральної землі Баварія (ФРН).Тут є руїни родового замку Віттельсбахів, які на протязі майжетисячоліття були правителями Баварії. Назва замку (і роду) походить відімені засновника Вітила, що вже вказує на його словянське походження.Точно відомо лише те, що другою дружиною цього Вітека була дочкадавньоруського князя Прибини Лютослава (Ліутсвінда) (принаймні про цетвердять усі біографи цього роду). Саме тоді і мав бути заснований цейзамок, так як від 895 р. угорці почали робити постійні напади на Руськумарку і Лютослава з дітьми мала перебратися у більш безпечне місце.Історики вважають, що у 1209 р. за те, що Оттон Віттельсбах взяв участь взмові проти короля Швабії Филипа, шваби зруйнували цей замок іВіттельсбахи більше його не відновлювали, так як на той час вже малиінші резиденції (Вартенберг під Ердінгом та Новий замок під Айхахом).Віттельсбахи згадали про колиску свого роду лише в 19 ст. і замовилиархітектору Йосипу Ольмюллеру звести біля руїн замку монумент на честьзасновників цього баварського королівського роду, тобто і Лютослави.Монумент відкрили у 1834 р. і він став головною туристичною атракцієюцього регіону. У 1857 р. вклонитися пам'яті своїх предків приїздив корольБаварії Максиміліан ІІ.Література: 56; Вікіпедія.Академічеський кружок - студентське т-во москвофільського напряму уЛьвові в другій пол. 19 в. (з 1870 p.); орган «Друг».Література: 56.Академічна Бесіда - перше укр. статутове студентське т-во у Львові (1870— 71), народовецького напряму; влилося в «Дружеский Лихвар».Література: 56.Академічна Гімназія у Львові - найстаріша укр. гімназія в Галичині і наукр. землях взагалі; заснована 1784 разом з ун-том як його складовачастина, А. г. була фактично продовженням т. зв. акад. гімназії Єзуїтів (з1591), з 1774 — цісарсько-королівської, 1776 — 84 — терезіянськоїкоролівської держ. гімназії. Викладова мова до 1849 р. латинська здопомогою нім., потім нім., з 1867 — укр. в 4 нижчих, з 1874 — в усіхклясах; спочатку 5, згодом 6 кляс; з 1849 р. 8-клясна клясична гімназія,пізніше з паралельними відділами гуманістичного типу. Після реформи1932 р. реорганізована на 4-річну заг.-осв. гімназію і 2-річний ліцей (хоч

поль. уряд скасував назву А. г., але в поточній мові вона збереглася). А. г.мала репутацію найкращої укр. сер. школи. Директорами були видатніпедагоги: о. В. Ільницький, Е. Харкевич, І. Кокорудз, М. Сабат та ін. Міжучителями — автори підручників, науковці, письм., гром. діячі. Ч. учнів —на поч. 20 в. — понад 1 000, в 1921 — 31 бл. 500 — 800, приватистів — бл.100. З А. г. вийшли сотні духовних і світських діячів на різних ділянкахнац. життя. За сов. влади А. г. перетворено в десятирічку.Література: 56; Л у к і я н о в и ч Д. Екскурз. Наша Школа.1913; А н д р о х о в и ч А. Із минулого академічної гімназії у Львові. Укр.Школа, VII — IX. 1926; Держ. гімназія з укр. мовою навчання у Львові.Звідомлення за шкільні pp. 1921 — 31 і 1931 — 32. Л. 1932.Академічна Громада - студентське т-во у Львові (1896 — 1921), щовиникло з об’єднання Академічного Братства і «Ватри»; мала добрерозбудовані гуртки й наук. секції. Орган — «Молода Україна». Завмираєна деякий час по сецесії 1902 р. З 1908 р. — широка осв. робота серед селяні міщан (доповіді, курси, допомога читальням, вид. «Дешевої Бібліотеки»).Закрита поль. владою в зв’язку з переслідуванням таємного ун-ту.Література: 56.Академічне Братство - студентське самодопомогове і самоосв. т-во уЛьвові (1832 — 96) із соц. забарвленням; організовувало вакаційніпрогулянки з доповідями, фахові гуртки. Разом із «Ватрою» перетворилосяна Академічну Громаду (1896).Література: 56.Аквілея – місто на північному сході Італії, яке входить до історичноїобласті заселеної у свій час словянами. Саме тут 28 серпня 489 р. відбуласяперша битва «короля рутенів Одоакра» з остготами Теодоріха, колипочувши, що на бік ворога перейшли руги князя Филатея, Одоакр, щоб непроливати братської крові, вирішив відступити (руги як вважаютьісторики – первісна назва союзу волинських племен). Місто відоме своїмвеличним Аквілейським собором 4 ст., де був прийнятий Символ віри вякості додатку до Нікейського.Література: 120; 121; Вікіпедія.Акерович Петро (13 в.) - укр. архиєп. Митрополит Київський. 1245 бравучасть у Ліонському Вселенському Соборі, висланий туди кн. МихайломЧернігівським або Данилом Галицьким, щоб оповісти світу про монголо-тат. небезпеку. Мав зустріч з Папою Інокентієм ІV, але жодної реальноїдопомоги Русь від Заходу не отримала. Папа обмежився лише тим, щоспрямував до хана посольство на чолі з Плано Карпіні.

Література: 56; Вікіпедія.Акідос Амброзій (1894 – 1960) - художник, учень Ладиженського іКостанді.Він народився в Одесі, мріяв стати мариністом (встиг навіть написати“Море”), але з – за більшовицького заколоту був змушений залишитибатьківщину і, після поневірянь по Австрії, Швейцарії та Франції, від 1929р. жив у Словаччині, в Мартині, а, згодом, Рожемберку.Так як це були давні українські історичні землі, то Амброзій явно відчувсебе тут як в рідному домі і став співцем Лемківщини та ОравськоїВолощини (“Піп Іван”, “Карпаторуська Країна”, “Церква в Хусті”,“Оравський замок”, “Рожемберк зимою” та ін.). У 1955 р. була організованайого персональна виставка. Значна кількість праць Акідоса експонуєтьсяв музеї м. Мартина.Література: 16; 25; 373.Аксай - м. Ростовської обл. РФ, укр. етногр. острів (1926 р. бл. 13 000українців). Засноване у 1570 р. як козацька станиця, у 18 ст. виконувалароль митниці (тепер музей), з чого можна зробити висновок про справжнікордони Російської імперії. Є тут також Військовий музей, в т. ч. колишнійкомандний бункер штабу Північнокавказького ВО.Література: 56; Вікіпедія.„Akta grodzkie і ziemskie“ - збірка іст. документів і матеріялівльвівського крайового архіву Бернардинів; з 1868 до 1935 видано у Львові25 тт.; збірка має велике значення як джерело для вивчення внутр. історіїзах. укр. земель, починаючи з 14 — 15 вв.Література: 56.«Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные иизданные Археографическою Комиссиею», І — V (Петербурґ, 1846 — 53) -збірники документів з історії України, Білоруси й Литви за період 1340 —1699 pp.Література: 56.«Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России,собранные и изданные Археографическою Комиссиею», І — XV (Київ, 1863— 92), збірники документальних матеріялів, присвячених переважно

історії України й Білоруси в 13 — 17 вв., за ред. М. Костомарова (тт. І —IX, XII — XIII) і Г. Карпова (тт. X, XI, XIV — XV).Акцентович Теодор (1859 – 1938) - видатний український художниквірменського походження, неперевершений по сьогоднішній день співецьГуцульщини, доля якого, однак, склалася так, що майже усе своє життя вінпровів поза межами рідного краю.Він народився у Брашові, на Семигородщині, - одному з тих небагатьохруських міст, яке на протязі тисячоліття так і не змінило свою назву(автентична назва цього давнього руського міста – Бранішев). Напевно,воно було засноване ще навіть раніше ніж сусідній Бранічев, так якдокументи 1221 р. згадують про нього вже як про столицю цілої землі, а цеозначає, що в цьому регіоні Брашов був найдавнішим поселенням і вінпередав свою назву цій частині території Семигороддя.Румуни з’явилися тут лише в ХІV ст., дещо раніше прийшли німці, аленавколишні села ще досить довго зберігали свій руський колорит і саме тутз дитинства Акцентович закохався у місцевий фольклор, який був майжеідентичний гуцульському.Теодор навчався спочатку в реальній школі у Львові, потім у Мюнхені, деспогади з рідного Семигороддя вже навіяли йому теми про життя давніхслов'ян, а на протязі 1888 – 1895 рр. жив в Парижі, де, власне, і почавписати “Свято Йордана”, “Гуцульські похорони”, “Процесію”,“Коломийки”, які на протязі свого життя повторював у багатьох варіаціях.Поза усяким сумнівом, він був не просто знавцем Гуцульщини, але і їїспівцем, так як навіть ті художники, які походили з Буковини (Й.Ярошинський, В. Яроцький), не змогли піднятися до рівня його праць,збагнути усю глибину феномена цього краю.Від 1895 р. і до кінця життя художник викладав в Академії Мистецтв уКракові і навіть був обраний її ректором. Він не мав жодної крапліпольської крові, але так сталося, що, як і Львів, Краків був тоді частиноюАвстрійської імперії, саме тут концентрувалося художнє життя цілоїГаличини і, мимоволі, Акцентович став вважатися польським художником,тим більше, що Україна ніколи не переймалася долею своїх талантів. Недивно, що практично усі праці художника зосереджені в музеях Варшави,Кракова, Вроцлава, Лодзі та Бидгощі, а у Львові експонуються лише його“Убиті горем” та інтер’єр Вірменського собору.Література: 47; 118; 190; 344; 373; 397; Вікіпедія.

Александр - український архітектор поч. ХVІ ст.Він є автором ренесансової кам'яниці міської ради (Радниці) у містіБардієві, яка була зведена на протязі 1505 – 1508 рр., а також Радниці уЛевочі (ці два архітектурні шедеври настільки подібні, що мистецтвознавціне мають жодних сумнівів у тому, що їх архітектором була одна і та жособа).Не має жодних сумнівів також і в тому, що Александр був місцевимрусином, так як італійські архітектори в усіх документах писалися тодівиключно як Александро. Наша Пряшівщина і Спиш завжди вирізнялисятим, що, на відміну від інших слов'янських земель, в Бардієві, Пряшеві,Спиському Підградді, Кошицях, Левочі, Сабинові, Ягері мали вдостальсвоїх власних архітекторів, які були не гірші від італійських (достатньопригадати собі монументальний Списький Град) і працювали не тільки усебе на батьківщині, а й в Польщі, Угорщині, Галичині (їх вплив нарозвиток українського зодчества ще вимагає свого ретельного вивчення).Література: 54; 87; 107; 243; Вікіпедія.Александров (ALEKSANDRŌW КУЯВСЬКО-ПОМОРСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА)У цьому місті біля Торуня розташований цвинтар українських вояків АрміїУНР, які у 1920 р. разом з поляками брали участь у боротьбі проти червоноїРосії.Петлюрі та Пілсудському вдалося тоді поновити після кількох столітьвзаємного відчуження історично закономірне українсько-польськебратерство по зброї. Саме завдяки цьому Польща тоді забезпечила собідержавність та незалежність від нової імперії. Хто знає, чи стався б у 1920 р.так званий “цуд над Віслою”, якби з польського боку у боях ізбільшовиками не брали участь десятки тисяч українських бійців (саме їмбіля Замостя вдалося переломити хід подій, який складався тоді далеко нена користь Польщі).Незважаючи на те, що при підписанні Ризького миру інтереси України булипроігноровані (Пілсудський, однак, згодом вибачився за це), не можнапогодитися із критиками Симона Петлюри у тому, що це була абсолютномарна для України справа. Галичина не отримала від Польщі обіцяноїавтономії, але Польща все ж таки не була більшовицькою Росією, і колиУкраїна за Збручем протягом 70 років радянської влади була знекровленатак, що це відчувається донині, то в Галичині українство не тількизбереглося, а й забезпечило відновлення нашої державності у 1991 році.Якщо б у 1920 році до складу Росії потрапила ще й Польща разом із

Галичиною, то зрозуміло, що “українське питання” вже давно було б“вирішеним” раз і назавжди.З кожним роком зростає усвідомлення величезної ролі людей, похованих нацьому (і не тільки на цьому) цвинтарі, у долі українства. Тож не дивно, щоу 1993 році цей цвинтар було відновлено на кошти саме українськоїсторони, хоча поляки мають бути вдячні цим людям не менше.Література: 205; 206; 327; 374.Александров Анатолій (1903, м. Тараща Київської обл. — 1994, м. Москва,РФ) — Президент АН СРСР, фізик.Анатолій Петрович народився в родині мирового судді. Навчався в 1-муКиївському реальному училищі, з 1916 р. — у фізико-хімічному гурткусередніх шкіл м. Києва. Разом з іншими членами гуртка організував приньому електротехнічну групу.Після закінчення училища вступив до Київського університету. Працюваву Київському рентгенівському (медичному) інституті в рентгенофізичномувідділі. Експериментальні праці Александрова та інших працівниківвідділу (ним керував професор В. К. Роше) зацікавили А. Йоффе, і в 1930 р.молодих учених запросили до роботи у Ленінградський фізико-технічнийінститут АН СРСР.У 1935 р. А. Александров, С. Журков і П. Кобенко розробили статистичнутеорію твердості, яка стала основою сучасної фізичної теорії довговічностітвердих тіл.У роки Другої світової війни Александров керував роботами із захистукораблів від магнітних мін. У 1943 р. Александров почав працювати надстворенням атомної зброї. Трохи пізніше став заступником І. Курчатова втак званій Лабораторії № 2 АН СРСР (тепер — Інститут атомної енергії ім.І. Курчатова).З ініціативи Александрова та за його участі розроблено та побудованосуднові енергетичні установки для атомних криголамів «Ленін»,«Арктика», «Сибір». Він — ініціатор розробки найбільшого в СРСРпристрою для зрідження гелію, канальних реакторів великої потужності(РБМК).У 1953 р. Александрова обрали дійсним членом АН СРСР, у 1975 р. —президентом Академії наук СРСР (на цій посаді він перебував 11 років —до 1986 р.). Великою трагедією стала для вченого аварія наЧорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. Так як на станції використовувавсяреактор РБМК, він розцінив цю трагедію як особисту,загальнонаціональну і планетарну, «від цього часу моє життя закінчилося

— і творче також». Разом з тим, слід визнати, що за часів його керівництваАкадемією Наук радянська наука займала одне з провідних місць у світі.Література: УРЕ; Вікіпедія.Александров Володимир (1825 — 1894) - військ. і міськ. лікар у Харкові,поет; драматург і перекладач («Тихомовні співи на святі мотиви»,«Малоруські співанки», 1880) автор оперет «За Немань іду» (1872) та «Неходи, Грицю, на вечорниці» (1873), відомих у переробці Старицького.Література: 56.Алекса́ ндровка — селище в Совєтськом районі Саратовської обл. РФ наберезі річки Нахой. Було засноване як німецька колонія Александер-Гей в1860 р., хоча вже віддавна тут проживали переважно українці.Батьківщина голови Верховної Ради УССР М. Бурмістенка (1902 — 1941),який однак незабаром зник з політ. арени. Загинув на фронті під час другоїсвітової війни.Література: 56; Вікіпедія.Александровський Григорій (1873 — 1936?) - педагог, літературознавець ігром. діяч; викладав у Києві, з 1906 р. проф. Вищих Пед. Жін. Курсів,пізніше — Муз.-Драматичної школи ім. Лисенка, Київ. Ін-ту Нар. Освіти; вдобу визвольних змагань працював у Мін-ві Нар. Освіти; співр. «Ради»,«Нової Ради», «Вільної Укр. Школи» та ін.; театральний критик, зокремаперіоду творення перших укр. театрів 1917 — 19 pp.Література: 56.Алексєєвка (рос. Алексеевка) — місто обласного підпорядкування,центр Алексєєвського району Бєлгородської області Росії.Місто засновано 1685 року (за іншими даними 1691). Пізніше відома якслобода Усердського повіту Воронезької губернії. Назва походить від іменікнязя Олексія Михайловича Черкаського, який володів цими землямиу XVIII столітті. 1833 року в місті збудували перший у Росії завод ізвиробництва соняшникової олії. Статус міста Алексєєвкаотримала 1954 року.Уродженцями А. є:• Бокарев Данило Семенович — підприємець, засновник виробництва соняшникової олії.• Нікітенко Олександр Васильович — історик літератури, професор Петербурзьокого унверситету, академік.

• Кириленко Андрій Павлович — радянський політичний діяч, член ЦК КПУ, член ЦК КПРС, член Політбюро КПРС, секретар ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР кількох скликань, двічі Герой Соціалістичної праці.• Ночевкін Анатолій Петрович — перший секретар Одеського обкому компартії, член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР 11 скликання.• Попов Борис Олексійович — керівник дитячого духового оркестру міста Бєлгород.• Станкевич Микола Володимирович — суспільний діяч, філософ, поет.• Ткачов Тихін Якович — доктор медичний наук, науковець в області соціальної гігієни.• Усатов Дмитро Андрійович — артист Большого театру.• Шапошников Матвій Кузьмович — Герой Радянського Союзу, генерал, який в 1962 році відмовився виконати наказ на розстріл робітників в Новочеркаську.• Шиленко Ганна Гаврилівна — художник, графікЛітература: 56; Вікіпедія.Алексіїв Микола (1894 — 1934) - графік, студіював у Київ. Мист. Школі уФ. Кричевського і в Академії Мистецтв у Петербурзі; у 1917 — 18 грошовізнаки УНР і проєкти карт для гри, численні ілюстрації й обкладинки докиїв, видань у 1920-их pp., екслібриси в 1922 — 26 (див. ЕУ I, мал. 643).Література: 56.Алексіяну (Alexianu) Ґеорге (1897 — 1946) - рум. політ. діяч; 1938 — 39королівський резидент Сучавської обл., українофоб, 1941 — 44 губернаторт. зв. «Трансністрії» на півдні України, за його урядування булизліквідовані всякі прояви української національної діяльности наокупованих румунами територіях.Література: 56.Александрі́я (Александрія Єгипетська, Ель-Іскендерія) — головний порт ідруге за величиною та економічним значенням місто Єгипту,Місто засноване в 332—331 роках до н. е. Олександром Македонським.За Птолемеїв місто було столицею Єгипту та центром еллінської культури.Тут знаходились музей та бібліотека — один з головних наукових такультурних центрів античного світу. В складі Римської імперії (з 30 рокудо н. е.) та Візантії (з кінця IV століття) Александрія продовжувалазалишатись великим культурно-економічним центром. В I столітті вонабула другим за величиною містом античного світу (після Риму) знаселенням понад 1 млн. осіб. Пізніше місто стало одним з найбільших

центрів раннього християнства. Александрія була осередком одної знайбільших теологічних шкіл та центром одної з п'яти вселенськихранньохристиянських патріархій — Александрійського патріархату.У VII столітті Олександрія була завойована арабами і з того часу почавсязанепад міста.Після окупації Єгипту Великою Британією (1882) місто перетворилось вколоніальний порт, звідки Велика Британія вивозила єгипетську бавовну.В Александрії були зосереджені іноземні банки, компанії, агентства. Портвикористовувався як стоянка англійський військових суден. Пізніше містостало одним з центрів національно-визвольного руху вЄгипті. У Середньовіччі Александрія — важливий центр виробництвахудожніх тканин та виробів зі скла.Середньовічне місто було обмежене мурами з ворітьми (Баб-Рашид, Баб-аль-Бахр та ін.), забудоване 3-поверховими будинками з білим кольоромстін (фасади суспільних будівель були облицьовані мармуром).В східній частині міста знаходились палаци:• Дар-ас-Султан — древній ансамбль• Дар-аль-Адль• Дар-ат-Тіраз• АрсеналВ старому місті збереглись також залишки рібатів XIII століття: аль-Васіті(в східній частині мечеті Абу-ль-Аббаса-аль-Мурсі, нині завія), Сівар, аль-Хаккарі; мечеті XVII–XIX століття, в тому числі збудовані здревніх церков — Масджид-аль-Умарі та Масджид-аль-Джуюши; палаци(нині музеї) — Рас-ет-Тін (початок XIX століття),Мунтаза (початок XX століття), який має великий парк.В А. тривалий час перебував і був похований патріарх Пігас Мелетій (1549,Крит — 1601, Александрія, Єгипет), який відіграв певну роль також і вісторії України. У 1597 — 98 pp. як управитель Царгородськогопатріархату він виступав проти Берестейської унії (1596) і підтримувавправос. опозицію, м. ін. затвердив постанови протиунійного правос. соборуі в обороні православія видав ряд послань і листів з цього приводу.Література: 56; Вікіпедія.Александрія (англ. Alexandria) — місто у США, штат Вірджинія.Перше європейське поселення на місці майбутньої Александрії булостворене 1695 року в тодішній англійської колонії Вірджинія. 1746 рокукапітан Філіп Александер II (1704—1753) заснував садибу в тому місці, десьогодні є центр міста. Впродовж 1748—1749 років було затверджено назвувулиць та план забудови. Водночас, до 1779 року, місто мало неофіційнуназву Белхевен. Статус містечка Александрія здобула 1779 року.

Серед архітектурних пам'яток на увагу тут заслуговують:• Масонський національний меморіал Джорджа Вашингтона;• Старе місто (забудова 18-19 століть);• музей Форт-Ворд;• костелУ цьому місті завершив свій життєвий шлях і був похований німецький іамериканський вчений, конструктор перших ракетних систем Вернер ФонБраун (1912 - 1977). Ця особа має дотичність до українства в кількохаспектах. По-перше він і його рід цікаві з точки зору еволюції українськогоетносу на заході. Аже мало хто знає, що справжнє прізвище фон Браунів –Брунови. Цей рід походить з Клодського князівства білих хорватів віддавньоруського воєводи Бравна, який у 1233 р. перейшов на службу допоморських князів і отримав на території давньоруського племенічерезпінян маєток у Зімкендорфі біля Грайсфалда. У 1619 р. герцог ПилипЮрій обміняв їм цей маєток на значно більші землі у Східній Прусії, але уних в Поморській Русі залишилися родичі, які з плином часу почалиписатися не як Брунови, а Браунами. Рід матері також походив здавньоруської Вагрії і, як вважають деякі дослідники, їх родичем тут бувсам Рюрик.По-друге, у змаганні за вихід у космічний простір доля звела його упротистоянні з конструктором ракетних систем Сергієм Корольовим –людиною також українського походження. Тоді, у 1961 р., перемігКорольов. Найвидатнішим досягненням Вернера фон Брауна, безумовно, єтехнічне забезпечення експедиції американських астронавтів на Місяць у1969 р. Він мріяв також і про політ на Марс, але коли уряд СШАвідмовився профінансувати цей проект, фон Браун у 1972 р.демонстративно пішов у відставку. Помер у 1977 р. і на його могилі вОлександрії у штаті Вірджинія є напис: «Небеса проповідують справуБожу», хоча досить часто він втілював у життя цю благородну справудосить далекими від Бога засобами, так як на підземних заводах ФАУзагинули тисячі людей, а сам Вернер був членом ордену СС.Література: Вікіпедія.Александровичі (ALEKSANDROWICE МАЛОПОЛЬСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -Колишнє давньоруське білохорватське село біля Кракова, яке нині вжеопинилося майже у межах міста. Судячи з чисто руських назв лікарськихрослин каталогу О. Шнібергера “Catalogus Scirpium”, автор якого у 50-хроках XVI ст. жив у Кракові й збирав ці дані серед мешканців усіхнавколишніх населених пунктів, таких сіл із руським населенням тоді біляКракова було ще досить, і вони в той час ще не були сполонізованими.

Село належало українській шляхетській родині Александровичів (гербуТопор), які, крім Александровичів, володіли й сусіднім селом Моравичі (назахід від Кракова по дорозі на Лішки). Якщо врахувати той факт, що майжепоруч розташувалося також родинне село стародавнього українського родуБалицьких, то унікальність Александровичів є величезною і свідчить проте, що мало не увесь регіон на захід від Кракова в давнину був заселенийдавньоруським хорватським населенням.Документально підтверджено, що у 1499-1531 рр. селом Александровичіволодів Іван Александрович, а з 1533 р.- Станіслав Іван Александрович.Подвійне ім’я останнього вказує на те, що він був охрещений в руськійцеркві (вірогідно, у тій, що у Кракові, на Слов'янській площі), але з часомперейшов у католицтво і прийняв нове ім'я Станіслав.Нині зрозуміло, що цей перехід в іншу, хоча також християнську конфесію,надзвичайно гнітив родину Александровичів (і не тільки їх), бо щойнопочалася Реформація, майже усі вони стали ревними кальвіністами(промовистий факт: Реформація набула найбільшого поширення вМалопольщі, тобто на колишніх давньоруських територіях і серед родинпереважно руського походження).Одним з перших прихильників учення Кальвіна тоді став ІванКармінський з Александровичів. Поступово село перетворилося в один зосновних центрів Реформації в Польщі. Усі прибутки від свого села Іванспрямував на утримання краківських кальвіністів та відбудову їхзруйнованих святинь у Кракові (на жаль, українські туристи, якіприїжджають нині до Кракова, навіть не здогадуються, скільки коштів іскільки зусиль вклали їхні предки у розбудову цього міста).Справа дійшла до того, що у 1613 р. фанати-католики з Краковаорганізували справжній військовий напад на Александровичі і спалилизначну частину села. У 1614 р. Івану Кармінському довелося продати селородині Голуховських, а що й Самійло Голуховський у 1625 році перейшов укатолицтво, то від іновірців, а, отже, і українців, скоро тут не залишилосянавіть сліду.Ця місцевість розташована оддалік від туристичних трас, а коли якийсьукраїнець й потрапляє випадково сюди, то навіть гадки не має про те, що400 років тому тут вирувало українське життя, кипіли, хоча й підрелігійною оболонкою, бурхливі пристрасті (запекле протистояння булотоді й у громадсько-політичному житті країни: більшість шляхтичівукраїнського походження, в тому числі Кармінські, належали до партіїкнязів Зборовських).

Література: 205; 206; 327; 374.Алембек Іван († 1636) - львівський міщанин, провадив боротьбу протиміського патриціяту; залишив спогади й опис Львова.Література: 56.Аленич Олександр (1890 — 1923) – фізик, астроном, проф. Кам’янецькогоУн-ту. і С.-Г. Ін-ту, дослідник метеорів, популяризатор. Автор праць«Сферична геометрія», «Сферична тригонометрія».Література: 56; Вікіпедія.Аллепо – стародавнє місто на території Сирії.Документально підтверджено, що як Халеб він існував чотири зполовиною тисячоліття тому. Місто виникло, може, навіть у VI тисячоліттідо нашої ери. Його згадують хетські письмові пам'ятки в центральнійАнатолії у написах Марі на річці Євфрат. У XIV—XIII століттях до РіздваХристового тут правили хети. Згодом місто стало вузловим пунктом длякараванів із Великого Шовкового шляху За римлян Алеппо сталонайбільшим християнським центром Близького Сходу. Тут побудуваливеличезний, як на ті часи, собор, що нині є мечеттю Ель-Іалаве.В. Г. Григорович-Барський у своїй праці «Мандри по святих місцях Сходу»(15 листопада — 14 грудня 1728 року) згадує:Різних християн тут багато: вірмени, сирійці, мароніти й уніати, що »мають грецький чин, а догмати папські. Є тут і православні, але їхнебагато…Чимало там і римлян, i ченців, i купців, але ті мають своїокремі потаємні невеличкі церкви. Правдиво розповідають, що в містімешкає дві третини християн, а одна третина язичників або невірних.Усіх-бо християн, православних і єретиків, налічується чотирнадцятьтисяч; також безліч є магометан і гебреїв; місцевий люд розмовляєтурецькою та арабською мовами».З Алеппо в довгу подорож, у тому числі і в Україну, в 1654 році вирушивБульос аль-Халябі Ібн аз-Заіма аль-Халябі, відомий під іменем ПавлоАлеппський. «Подорож Патріарха Макарія», в якій автор описує тогочаснуУкраїну, і досі перекладають та перевидають у різних країнах.1708 року в Алеппо коштом гетьмана Івана Мазепи було видано Євангелієарабською мовою, а Антіохійський патріарх Афанасій отримав від Мазепи3000 злотих для підтримки православ'я в тогочасній СиріїОкраса Алеппо — безперечно, його цитадель. Збудували її у XIII століттіна руїнах давнішого укріплення. За переказами, саме на тій горі, де пасхудобу Авраам. Головна брама твердині — яскравий зразок арабської

фортифікації. З півночі та півдня над ровами вивищуються великі вежі, асаме заглиблення сягає 20 метрів. У фортеці добре збереглися тронний зал,лазні, мечеть. Цитадель не раз було зруйновано під час штурмів таземлетрусів, але щоразу її відроджували з руїн. Коли вона втратилаоборонне значення, тут розмістили сумнозвісну «В'язницю крові». Ниніцитадель реставрують, вона належить до списку об'єктів ВсесвітньоїКультурної Спадщини ЮНЕСКО.Цікавий об'єкт — мечеть Джамія Закарієх — усипальня пророка Захарії,батька Іоанна Хрестителя. Сам мавзолей є зменшеною копією церкви,розміщеної під склепіннями мечеті. За зеленим склом заховано кам'янийсаркофаг із мощами пророкаНа окрему увагу заслуговує християнське Алеппо. У місті мешкаєнайбільше християн у Сирії — 120 тисяч, це представники 11 конфесій ітечій. Як і по всьому Близькому Сході, християни розселені в Алеппокомпактно — кварталами й вулицями. Православні, греко-католики,вірмени, ассирійці, монофізити, мароніти, протестанти, латинники —кожен знаходить одновірців та однодумців. У Алеппо сім великих церков ітри монастирі, найвеличніший із них — вірменський собор 40 святих.Разом з тим в ході Громадянської війни в Сирії багато пам’яток тут булопошкоджено.Література: 56; Вікіпедія.Алепський Павло (1627 - 1669) - архидиякон-сирієць з міста Халебі, авторзаписок про подорож на Схід Европи в 1653 — 56 pp., зроблену ним разом ізбатьком — антіохійським патріярхом Макарієм; мав особисту зустріч з Б.Хмельницьким. Записки А. містять багатий матеріял про високооцінювані ним звичаї, культуру населення й міста України, де вінперебував у 1654 і 1656 pp.; арабські манускрипти записок А. були видані1829 — 31 в англ. і 1896 — 1900 в рос. перекладах. У 1708 р., на знаквдячності за правдиву розповідь про Україну, гетьман І. Мазепа подарувавАнтіохійському патріарху 3000 золотих.Література: 56; Вікіпедія.Алеш Микола (1852 – 1913) – один з найбільш визначних чеськиххудожників.Народився у містечку Міротиці біля Пісека, в колишній давньоруськійДулібії, і з усіх чеських митців був найбільше пов'язаний з українством таукраїнською культурою. Вражений цим феноменом І. Репін одного разунавіть заявив: “Ну, брат чех, да ты просто русский человек”.Суть феномену Алеша полягає у тому, що він походив з території Чехії, якув давні часи заселяли племена дулібів. На відміну від білих хорватів вони

дуже довго противилися входженню до складу чеської держави і зберігалисвою незалежність, але, разом з тим, в наступні століття мали значно меншеконтактів і спогадів про Русь, в той час як проруські настрої в колишнійБілій Хорватії домінували ще навіть в ХІХ ст. Можливо це сталося тому,що Дулібію асимілювали не стільки чехи, скільки німці, але, як для півдняЧехії, позиція Алеша була далеко не типовою і заслуговує на повагу (і більшуважне вивчення з точки зору генетичної пам'яті).Свій шлях до відкриття України Алеш розпочав із захоплення руськимиказками, які надсилали йому з Росії Кафка і Турновський. Поступово віннагромадив бібліотеку історичних і художніх творів, оволодів українськоюта російською мовами і прийшов до висновку, що в історії слов'янствацентральне місце займає український народ і тільки він здатний принестичехам свободу (це в той час, коли мало не усі чехи були переконані, що наце здатні лише росіяни і закривали очі на темні сторони російськогоімперіалізму).Якщо раніше він писав переважно сцени суто чеської історії (наприклад“Зустріч Юрія Подебрада з Матвієм Корвіном”), то з кінця 70 – х рр. ХІХ ст.пішли полотна присвячені українській історії, зокрема білим хорватам ікозацтву («Битва у Грубих Скель», «Дозор», «Козаки в дозорі», «Козак наконі», «Конику мій вороний» та ін.). Мистецтвознавці прийшли довисновку, що ця тема і ці картини вдалися художнику найкраще.У 1891 р. на основі літопису Нестора він почав створювати цикл картин“Життя давніх слов’ян”, а, крім того, давньоруські мотиви є також в йогоциклах “Батьківщина” та “Почуття”. Більш монументальний “Руськийцикл” мав охоплювати величезний період української історії від часівправління Володимира Великого до татаро – монгольської навали, але зцього циклу йому повністю вдалося завершити лише полотна “Викраденняжінок” і “Татарські лучники”.Саме в процесі роботи над картинами з українського минулого, в процесівивчення історичних документів, зокрема хроніки Даліміла, Алеш, врешті –решт, зрозумів також і минуле своєї землі, руське походження дулібів і білиххорватів, в результаті чого він сформулював землякам своє кредо: “Язавжди з великою радістю обертаюся на схід – туди, звідки усі миприйшли”. Сучасники дорікали йому заглиблення у руське минуле, але вінсвято вірив у те, що саме на цьому прикладі він зможе створити народ зсамих чехів.У 1895 р. для Етнографічної виставки у Празі він оформив один ізпавільйонів в руському стилі. Яке було його здивування, коли Урбанський

повідомив йому, що надзвичайно близькою до цього стилю є народнаархітектура Волоської Моравії і запросив художника до себе. Останні рокисвого життя Алеш присвятив вивченню цього унікального куточкаМоравії, де руський етнос, хоча і під назвою волохів, на усій території Чехіїзберігся найкраще. Він написав портрети найбільш знаменитих місцевихопришків (Андрія, Юрка, Ставиноги, Янчія), а також розписав в народномустилі будинки місцевої управи та банку у Всетині.Тим не менш, заповіт Алеша все ж таки свідчить про те, що його серце булопостійно в Україні і він себе вважав частиною українського народу: “Колия помру, то посадіть мені, як козакові, на могилу червону калину, будуть домене прилітати зі степу вітри і приносити привіт”. Цей заповіт людини, уякої почуття українства не спроможне було стерти навіть ціле тисячоліття,слово в слово виконав його друг Ю. Фішер.Література: 1; 45; 62; 98; 143; 316; 327; Вікіпедія.Алешко Василь (1889 – 1944?) - письм., належав до спілки «Плуг»; зб.віршів «Поезії, кн. І» (1920), «Громодар» (1920), «Степи цвітуть» (1928);гуморески: «Божественні реп’яхи» (1925), «Терниця» (1925), «Кислиці»(1927); оповідання й нариси. Загтнув у в’язниці НКВС у Львові.Література: 56; Вікіпедія.Алешо Олександр (1890 - 1922) - антрополог і етнограф, учень Ф. Вовка, в1910-их pp. провадив досліди на Україні; чл. Укр. Наук. Т-ва, вченийсекретар С.-Г. Наук. Комітету; один з організаторів Кабінету Антропологіїі Етнографії ВУАН ім. Ф. Вовка.Література: 56; Вікіпедія.Алиськевич Андрій (1870 — 1949) - видатний організатор учительства йпед. діяч Галичини й Закарпаття, германіст, дир. укр. гімназій вПеремишлі (з 1910 p.), згодом в Берегові, Ужгороді, Великому Бичкові;засновник і почесний чл. Взаємної Помочі Укр. Вчительства, голова Пед.Ред. Комісії Руського Пед. Т-ва (1909), чл. Комітету для реформишкільництва при Мін-ві Нар. Освіти в Кам’янці-Подільському 1919, ред.«Дзвінка» у Львові (1904 і 1908 — 08), автор підручників.Література: 56.Аліпій (Алімпій, Олімпій) Печерський (близько 1050 —1114) —православний святий, перший відомий нам українськийживописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря,

перше відоме з літопису ім'я староруського художника, одинз авторів Києво-Печерського патерика. Навчався у грецьких майстрів.Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон деісусногоряду, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважалисьчудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі.Існує припущення, що Аліпій виконував також мозаїчні роботидля Михайлівського Золотоверхого собору в Києві зруйнованого у 1933році. До нашого часу збереглося лише одне творіння славетногопечерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська . З 1288року вона була головною святинею Успенського Свенського монастиряБрянська, а після знищення монастирського собору у 1927 р. зберігаєтьсяу Державній Третьяковській галереї. Існує також думка, що знаменитаЯрославська Оранта, або Велика Панагія, знайдена в 1919 р. у Спасськомумонастирі Ярославля, також може бути твором Аліпія. Вона такожзберігається в Третьяковці. Похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.Лаврський Патерик відзначає високу майстерність Аліпія: «добре извык хитрости иконнѣй, иконы писати хитр бѣ зѣло».Література: Вікіпедія.Алма-Ата (кол. Вєрний), - м. б. підніжжя Ала-Тау, столиця Казахської ССР,у 1939 — 230 000 меш.; в м. багато українців (1926 — 11% всьогонаселення); в 1931 — 32 були укр. радіоцентр, укр. школи й відділи вбібліотеках та книгарнях; в А.-А. перебувало на засланні чималоукраїнських науковців, культурних і громадських діячів.Алмазов Олекса (1886 — 1936) - військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР;1917 зформував у Києві Гарматний дивізіон і включився в Окремий Запор.загін, а згодом у 1 Запор. дивізію; у кінці березня 1918 у Харковіпереформував його в Кінно-Гірний Гарматний полк (кращий у складіЗапор. корпусу, популярна назва «алмазовці»); учасник 1 Зимового походу;на еміґрації з 1921 у Чехо-Словаччині, Польщі, на Волині. Похований уЛуцьку.Література: 56; Вікіпедія.Алти́ нівка — село у Кролевецькому районі Сумської області.Село відоме з першої половини XVII ст. але дуже постраждало внаслідокгеноциду українського народу, проведеного урядом СССР 1932—1933 та1946—1947 рр.В селі розташована пам'ятка місцевого значення — Комплекс церквиПокрови Богородиці і церковно-парафіальна школа. Кам'яна церква була

закладена в 1829 р. на місці стародавнього цвинтаря, де з 1691 р. стояладерев'яна церква св. Кузьми і Дем'яна. Кошти на будівництво надалимісцевий козак Лук'ян Федченко, поміщик Михайло Бутович і священикХристофор Вербицький. Будівництво завершилося орієнтовно 1834 р. Врадянські часи більшовики зруйнували дзвіницю і пошкодили купол. Тутнародився відомий геолог Г. Молявко (1901 — 1986), праці якого (понад 60)присвячені неогеновим і четвертинним відкладам та палеогеографіїУкраїни.Література: 56; Вікіпедія.Алупка - м. на півд. березі Криму, 17 км напівд.-зах. від Ялти. Завдяки кліматичнимобставинам один із найкращих курортнихр-нів України. 1926 — 3 000 меш. Паркплощею в 40 га, в якому унікальний палацВоронцова у мавританському стилі (30-іpp. 19 в., тепер музей з колекціямимистецького устаткування, малярства ібібліотекою унікальних видань 18 — 19 вв.Література: 56; Вікіпедія.Алушта - м. на півд. березі Криму, яке в 11 – 12 ст. входило до складуТмутараканського князівства; р. ц. Кримської АР. У р-ні винограцництвой садівництво. Управління Кримського Держ. Заповідника, що міститьсяпоблизу, краєзнавчий музей. В давні часи грец. колонія Алустон, візант.кріпость (6 в.); як доводять розкопи, осередок гончарного виробництва. В13 в. — генуезька колонія. Збереглися вежі середньовічної фортеці.Алчевськ – українське місто на Донбасі, яке виникло у 1895 р. навколоєдиного металургійного заводу, який був заснований підприємцемукраїнського походження О. Алчевським. Однак російська владатолерувала переважно іноземний капітал, йому перешкоджали в роботі,відмовилися надавати позики і, у 1901 р., доведений до відчаю, він бувзмушений покінчити життя самогубством. Радянська влада також ворожеставилася до родини Алчевських, місто мало безліч інших назв, аж покивже в наш час люди вирішили повернути місту ім’я його засновника. У2017 р. і металургійний, і коксохімічний завод були привласнені Москвою.В цьому місті народився один з провідних акторів шоу «Квартал 95» Є.Кошовий.Література: 56; Вікіпедія.Алчевська Христина (1841 — 1920) - видатнахарківська пед. діячка, мати поетки Христі й співакаІвана. Утримувала на власний кошт з 1862 Жіночу

Недільну Школу (офіційно відкриту 1870), яка проіснувала бл. 50 pp. і булавідома добре розробленою методикою навчання дорослих (замолодувчителював у ній Б. Грінченко). У співпраці з учителями школи А. склалабібліографічний зб. «Что читать народу», І — III (1884 — 1906) і посібникдля навчання «Книга взрослых» (1899). А. — авторка спогадів«Передуманное и пережитое» й низки методичних ст. про навчаннядорослих.Література: 56. Алчевська Христя (1882 — 1931) - поетка і педагог; збірки поезій: «Туга за сонцем» (1906), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів» (1914), «Встань, сонце» (1916), «Пробудження» (1917), «Clematis» (1922), драма «Люїза Мішель» (1930). Література: 56. Алчевський Григорій (1866 – 1920) - укр. композитор поч. 20 в., автор симфонічної картини «Альоша Попович», а також пісень на тексти Шевченка,Франка, Лесі Українки й ін.Література: 56; Вікіпедія.Алчевський Іван (1876-1917), син Христини, визначний оперовий співак,драматичний тенор, артист петербурзької опери (з 1901), мав великий успіху концертах в багатьох великих містах Европи; засновник і керівник т-ва«Кобзар» у Москві (до 1914).Література: 56.Альба Юлія (Alba Julia) – давня столиця однієї з тих трьох частин, якісьогодні складають Румунію. В різні часи цю землю називалася то Дакією,то Волощиною, то Трансільванією, то Семигороддям, а її руська назва –Залісся. (див) Саме місто було названо так на честь матері римського імператораМарка Аврелія Юлії, хоча місцеві русини постійно називали йогоБілгородом (Білим Городом), угорці – Дюлофегиваром та Бігором, арумуни – Блаж. Так як місцеві жителі не тільки фортецю, яка стоїть нагорі, а також саме місто ще по сьогоднішній день воліють називати неАльба Юлією, а Білгородом, то руська етнічна традиція є тут не тількинайбільш живучою, а, як можна зрозуміти з цього факту, ще і найбільшдавньою.На протязі досить триволого часу, аж до 19 ст., русинами тут бувстворений величезний культурний пласт, яким користалися не тільки

румуни, а й мадяри і навіть німці (варто нагадати, що навіть свої закликидо повстання проти Михайла Хороброго угорці і німці були змушеніписати на руській мові).Всього на території Румунії збереглося біля 2000 пам'яток давньоруськоїписемності, причому переважна більшість з них зосереджена в архівах,бібліотеках та музеях Альби Юлії. Справа в тому, що, на протязі 1608 –1658 рр., до складу Семигородського князівства входили також Кошиці тасхідна частина Пряшівщини і величезна кількість пам'яток культури тамистецтва цього, ще дотепер українського краю була перевезена достолиці. Саме тут тепер зберігають “Баснь умелу” одного з першихлемківських професійних поетів 15 ст. Івана з Левочі. В Альба Юліїзнаходиться унікальний “Modus legendi” 1479 р. монаха Данила з Кошиць.Саме сюди, у 18 ст., потрапили усі книги Спишської капітули, в т. ч.фрагменти “Святого Письма” 12 ст. на давньоукраїнській мові. В гімназіїАльби Юлії від 1584 р. викладав Бенедикт Пільч, який походив зПряшівщини і писав не тільки наукові трактати, а і вірші.Найдавнішою руською пам'яткою Альба Юлії є земляні вали римськогочасу, які розміщені дещо далі на схід від сучасного міста (римлянам булоне властиво будувати земляні вали такого типу і історики схильнівважати, що це була справа рук слов'ян, які перебували тоді в союзі здаками).Від римлян тут залишився традиційний для них амфітеатр, акведук ітерми. В 12 ст. на горі була збудована фортеця, яку, як і місто, місцевілюди називають Білгородом, а тому її руське походження не викликаєжодних сумнівів. Саме старе місто у 18 ст. австрійці оточили товстенними(4 м.) мурами по системі Вобана (тобто у вигляді 6 – кутної зірки), а привході помістили барельєф Карла VІ, кінь якого демонстративно товчетурок. Мало кому навіть з місцевих жителів тоді було відомо, що саме підцим входом була розміщена підземна тюрма де, зокрема, австрійці трималикерівника повстання 1785 р. Хоріва.Місто має як католицький, так і православний собори, а в бібліотеці“Батіанеум”, власне, і є сконцентровані усі найбільш унікальні інкунабулита рукописи починаючи від 9 ст.Література: 120; Віеіпедія.Альберта (Alberta) - одна із 10 провінцій Канади, організована 1905 p.; 662000 км² площі, 4 146 тис. меш. (2014).1951 р. провінцію населювало 939 500 меш., у тім ч. 52,1% у міськ. оселях;найважливіші нації А. (в тис. і %): англійці, шкоти, ірляндці 451,7 — 48,1,німці 108 — 11,5, українці 87 — 9,3, скандинавці 71 — 7,5, французи 56,2 —6,0, поляки 29,7 — 3,2, голляндці 29,4 — 3,1. Із усієї укр. людности лише28,6% живе в м-ах, решта на фармах; найбільше скупчення українців уЕдмонтоні (на 173 000 меш. — 18 900 або 10,9%), значно менше в Калґарі(Calgary) — 3 300 або 2,4% і в. Летбрідж (Lethbridge) — 900 або 4,0%;найбільше скупчення укр. людности в околицях Едмонтону: округа 10Веґревіл — 46,6%, округа 2 Едмонтон — 10,6%, округа 12 — 9,7%, округа

13 — 27,3%, округа 14 — 25,9%, в обл. Піс Рівер (Peace River) округа 15 —5,9%, округа 16 — 8,7%, а далі в р-нах Калґарі та Летбріджу. Деякі околиціедмонтонського р-ну через великий % укр. людности набрали укр.характеру: Україна — 84%, Собор — 86%, Бірч Лейк — 59%, Іґел (Орел)— 75%, Леслі — 54%, Восток — 81%, Де Пайнс — 68%, Норма — 64%,Вільна — 75%, Смокі Лейк — 83%.Станом на 2006 р. чисельність українців становила 332 тис.Література: 56; Вікіпедія.Альтбернсдорф (ALTBERNSDORF) – містечко в Саксонії на кордоні з Чехієюбіля Горлиць, де на півночі від нього, на Рейхенбахер 5, збереглися слідидавньоруського городища, які належали до хорватського племенібезунчан. Історики безпідставно зараховують їх до сербських племен, хочаБаварський Географ подає їх окремо від сербів та лужичан, причому згадуєна наявність у них лише 2 городищ, що чітко вказує на важкодоступний,гористий характер регіону їх проживання (DESCRIPTIO CIVITATUM ETREGIONUM AD SEPTENTRIONALEM PLAGAM DANUBII. P.2). Поза усяким сумнівом одним з цих городищ були Горлиці, сама назваякого в першу чергу асоціюється з горватами, тобто хорватами, якіпроживали на території сусідньої Чехії і Польщі (Клодське князівство).Схоже на те, що лінія державного кордону магічно діє на свідомість деякихдослідників, які не можуть собі уявити, що етнічні кордони були зовсіміншими, ніж державні і межа розселення хорватів тоді мало не досягалаБудишина (Бауцена). Крім того археологія простежує зв'язокбернсдорфського городища більше з хорватським півднем, з МладимБолеславом (столиця князівства Хорватців) та Турновом (столицяТурновського князівства білих хорватів), ніж із сербською північчю.Навіть старий поштовий тракт, який зв’язував Старий Бернсдорф зпівднем називався «Руським» і ця назва виникла не у 1813 р., коли черезмісто пройшли російські козаки, а значно раніше. Ця місцевість в горах була не надто родючою і німці прийшли сюди та всусідній Кунненсдорф лише у 1306 р. Зрозуміло, що і процеси германізаціїмісцевого хорватського населення тривали тут значно довше, ніж в іншихрегіонах Саксонії і навіть сьогодні тут можна виявити багато регіональнихвідмінностей та своєрідний місцевий патріотизм. Саме з цього містечкапоходять родинні корені видатного німецького конструктора КлаусаРіделя (1907-1944), який разом із Вернером фон Брауном створив ракету нарідкому паливі. Він неодноразово приїздив сюди до своєї бабці і саме тут у1930 р. була проведена успішна серія випробувань її першого екземпляру.У 1942 р. він створив ракету, яка піднялася на висоту 90 км. і Рідельпоставив питання про її застосування не у військових цілях, а про політлюдини у космічний простір. Ця позиція вартувала йому життя і, чи то зподачі фон Брауна, чи то за ініціативою інших конкурентів, алеспецслужби ІІІ Рейху у 1944 р. влаштували автокатастрофу, в якій вінвласне і загинув. Ім’ям Ріделя названо кратер на зворотному боці Місяця.

Західні спеціалісти часто закидають С. Корольову те, що він лишескористався розробками Ріделя, Данненберга та фон Брауна, тобтодосягненнями німецької конструкторської думки, а особисто не вніс нічогопринципово нового. Корольов справді провів декілька років в Німеччині,вивчаючи напрацювання німецьких інженерів і Ріделя зокрема. Він,однак,вчасно зрозумів, чому німецька ракета зупинилася перед порогомкосмосу і в жодному разі не буде здатною його подолати. Корольов вніс рядзмін в саму конструкцію ракети (в т. ч. замість одного застосував цілийпакет двигунів) і якщо німці справді зробили перший крок у практичномуракетобудуванні, то завдяки йому були зроблені два наступних кроки, яківласне і привели до кінцевого результату. У будь-якому разі вихід людства в космічний простір, якщо згадатиКоперника, Мартина Русина, Ціолковського, Кондратюка, Гнатюка,Засядька, Глушка, Янгеля, Челомея, Лозино-Лозинського, Корольова табагатьох ін. вчених українського походження, є насамперед досягненнямукраїнського інтелекту, а, якщо додати до всього цього Ріделя, родинаякого, як і Коперника, походить з Білої Хорватії (Коперніки розташованібіля сусідніх Михайловців), то і німецький інтелект, як виявляється,багато в чому має завдячувати давньоруській складовій.Література: 121; сайт міста.Альтдорф-бай-Нюрнберг (нім. Altdorf bei Nürnberg) — місто в Німеччині,розташоване в землі Баварія. Підпорядковується адміністративномуокругу Середня Франконія.В місцевому університеті навчався підкоморій київ., учасник Куруківськогодоговору 1625 p. Степан Немирич († 1630). Практично одночасно з нимнавчався виходець з чеської частини Білої Хорватії майбутнійгенералісимус А. Валленштейн (можливо вони були знайомі, так якостанній постійно використовував козацькі полки і хтось їх мав йомувербувати в Україні). Хоча король Баварії у 1809 р. закрив цей навчальнийзаклад, але університетський музей діє по сьогоднішній день і щорічно вмісті проводять фестиваль Wallensteinfestspiele.Література: 56; Вікіпедія.Альтенбург (ALTENBURG) – місто на сході Тюрінгії, яке було заснованерусинами орієнтовно у 700 р. і називалося тоді Плісно (Castrum Plysno). Їхгородище розміщувалося на горі, що панує тепер над містом, і коли в Х ст.сюди прийшли німці, то воно було вже настільки старим, що германціназвали його «Старим замком» (Альтенбургом). Тим не менш, русинирозмістили його на торговому шляху настільки стратегічно вдало (таксамо, як, згодом, і Плісненськ на Львівщині), що німцям нічого незалишалося, як в ХІ ст. звести свій бург на тому самому місці (залишкицього давньоруського городища були розкопані, власне, біля башти ХІ ст.).

Ранню історію Альтенбургу (Плісна), як, до речі, і усіх без виключеннястародавніх міст сучасної східної частини Тюрінгії, слід розглядати якісторію наших далеких предків і, незважаючи на те, що. з певнихоб’єктивних обставин, вони залишили цю територію або булиінфільтровані в німецьке середовище, до неї все ж таки слід ставитись звідповідною повагою (відомо, що в Альтенбурзі вживання слов’янської(давньоукраїнської) мови було заборонене у 1327 р., тобто. починаючи із639 р., наша історія тут нараховує майже 7 століть!!!). (див. Тюрінгія) Сьогодні нам важко сказати, хто саме з цих двох (а можливо і більше)князів володів на поч. Х ст. Альтенбургом та найбільш східною частиноюТюрінгії – «Biemarus princeps Russiae» чи «Radelotto dux Russie». Так як до1132 р. місто ще носило руську назву Плісно, то і місцеві князі на поч. Х ст.ще мали бути руськими (русин Biem (Боїм?), чи Rad (Радко?)). У зв’язку з цим ми не можемо пройти мимо повідомлення хронікиФредегара про те, що у 636 р. герцог Рудольф нібито вигнав слов’ян зТюрінгії. Однак, чомусь в цій історичній хроніці практично одночасноповідомляється, що, у 639 р., він раптом перестав коритися королюДагоберту, розбив його військо і, навпаки, уклав союзну угоду зіслов’янами, що для «герцога-переможця» мало би бути цілком алогічнимкроком: «Он стал считать себя королем Тюрінгії, заключил договор осоюзе с вендами и начал переговорьі с другими соседними народами.. неотвергая Сигиберта, но на деле делал все, что мог для ослабления еговласти». (The fourth book of the Chronicle of Fredegar. Greenwood Press,1981. § 77, 87). Насправді, усе це свідчить не тільки про вихід тоді Тюрінгії з – підпідпорядкування франків, а й про захоплення її східних земельдавньоруським князем Самославом, який примусив Рудольфа до васальноїзалежності від себе (усе це Фредегар у властивому йому езопівському стиліі намагався приховати від нащадків за словесною еквілібристикою про„союз” Рудольфа зі слов’янами). Це не означає, що Самослав взяв під свій контроль буквально усюТюрінгію. Рудольф і далі на правах васала володів її найбільш західнимиземлями, але на території Східної Тюрінгії явно запанувала династія, якупотім усі історики, що займалися генеалогією магнатських родин,одностайно назвали «руською» (von Reuss) (про її представників більшдетально див. в розповіді про Геру, Грейц та Плауен). Руський слід був відчутний не тільки в місті, а й в навколишніх селах.Зовсім поруч розташоване містечко Росітц, яке в документах 1181 р. щеназивалося Родешичі (можливо власність нащадків князя Родька). Щостосується самого Альтенбурга, то, крім городища на Замковій горі, впередмісті Stunzhain по дорозі на Бахнгоф існувало ще одне давньоруськегородище, яке місцеві німці тепер називають Лігвом. Воно знаходиться вмісці злиття двох річок, тобто виконувало сторожову функцію і, виходитьтак, що наші предки взяли тут під свій повний контроль шлях постачаннясолі. Не дивно, що місто швидко розбагатіло і привернуло увагу навітькоролівських осіб. У 1156 р. Плісно, а тепер вже Альтенбург, купив ФрідріхБарбаросса і саме він максимально сприяв поселенню тут німців, зробив

його імперським містом та столицею цілої провінції Саксен-Альтенбург(вдячні німці навіть потім мали намір перейменувати його наБарбаросштадт). Зрозуміло, що за цих умов русини почали поступововтрачати свою культуру і мову (нагадаємо, що остаточно її заборонили у1327 р., але протистояння двох світів тут відчувалося так довго, що під часІІ світової війни нацисти створили з місцевих жителів батальйон«Альтенбург», який на території СРСР цілеспрямовано займавсязнищенням саме «руського світу»). Тим не менш, але саме в Альтенбурзінародився видатний вчений і засновник німецького слов’янознавстваСеверин Фатер (1771 – 1826). Саме з Альтенбурга походить родинаЛейбніца, дід якого мав далеко не німецьке імя Амбросій. Навіть німецькідослідники визнають, що він є словянського походження, але називаютьсорбом, тобто сербом, хоча місцеві плішани жодного відношення долужицьких сербів не мають. У місті є палац Лінденау з картинами видатних італійських художниківта фабрика виготовлення відомих в усьому світі гральних карт. Однакукраїнців в першу чергу мали би зацікавити пам’ятки Х – ХІІІ ст. інасамперед комплекс Замкової Гори, до яких наші предки так чи інакше,але приклали свою руку. У 1040 р. тут перебувало посольство з КиївськоїРусі. (Анналіст Саксонський під 1040 р. сповіщає нам, що до містаАльтштедт в Тюрінгії до імператора Генріха ІІІ прибуло руське посольствоз дарами для імператора) (Annalista Saxo. Рік 1040). Відомо також, що напротязі 1146-1159 рр. тут жив і помер син київської княгині ЗбиславиСвятополківни Владислав, якого поляки вигнали з Кракова (цілкомймовірно, що він був похований тут в храмі св.. Бартоломея). Зрозуміло,що в першу чергу німецькі гіди розкажуть вам про Ф. Барбароссу чи протрадиційні для усіх замків привиди (служку, який був замурований взамкову стіну за те, що допоміг лицарю Кунцу викрасти дітей місцевогокурфюрста), але насамперед варто вклонитися тіням наших далекихпредків, які проглядаються в розкопах біля фундаментів храму св.Бартоломея та однієї із замкових башт ХІ ст. Література; 121; сайт міста.Альтенгройч (ALTENGROITZSCH) – Старий Гройч в Саксонії, на заході відякого, на території сучасного заповідника, знаходиться давньоруськегородище хорватського племені долемінців, від якого (Старе Городище)місто, власне, і отримало свою назву. Багато істориків, абсолютизуючи одні факти і вперто «забуваючи» проінші, без жодних на те підстав зараховують долемінців до сербськихплемен. Серби дійсно до 631 р. займали територію Саксонії до р. Соленої(Заале), але Костянтин Багрянородний вже давно звернув увагу на тойфакт, що у 636 р.: «…когда двое братьев получили от отца власть надСербией, один из них, взяв половину народа, попросил убежища уИраклия, василевса ромеев. Приняв его, сам василевс Ираклийпредоставил ему в феме Фессалоники как место для поселения Сервии,

которая с той поры и получила это прозвание» (К. Багрянородный. Обуправлении империей. Гл. 32). Безліч фактів свідчить про те, що ці серби залишили територію не направому березі Лаби (там вони існують по сьогоднішній день), а саме налівому березі і ця територія перейшла в руки хорватських, тобтодавньоруських племен. Якщо навіть в Тюрінгії існувало князівство Рус, тоі в Саксонії також була Руська земля (Руська марка) з центром у Мишині(Мейсені). Про неї згадує Статут лицарських турнірів у Магдебурзі, атакож факт передачі у 1087 р. Сілезької, Лужицької і Руської маркичеському королю Вратиславу ІІ. Таким чином уся західна і південна(вздовж кордону з Чехією) частини Саксонії входили тоді до складу Руськоїмарки, що підтверджується різноманітними джерелами. починаючи зКузьми Празького та М.Гольдаста (Melchiorus Goldasti. Collectio.Frankofurti, 1713. P. 213). Про давньоруське минуле Старого Городища свідчить також керамікацієї археологічної пам’ятки, яку спеціалісти ідентифікують виключно зкерамікою Празько-Корчаківської культури, яка в той час була поширенавід Тюрінгії до Дніпра. Зі Старим Гройчем тісно пов’язане життя такої непересічної особистостіяк маркграфа Мейсенської марки Віпрехта фон Гройча (1050-1124). Як недивно, але, незважаючи на ім’я, за своїм етнічним походженням він буврусином, сином бодрицького князя, який володів землями навколосучасного Стендаля в землі Саксонія-Ангальт. Батько Віпрехта належав дотих не надто чисельних представників давньоруської правлячої еліти, яків числі перших прийняли католицьку віру і тому дуже цінувалисянімецькими імператорами. Після смерті (скоріше за все вбивства) батька,сироту не залишили без догляду: його взяв на виховання до себе саммаркграф Північної марки Лотарь Удо ІІ, який дав йому на утриманнязамок Тангермюнде в землі Саксонія-Ангальт. Виходячи чи то суто змеркантильних міркувань, чи то намагаючись уникнути засудливих або йнавіть ворожих поглядів як на зрадника рідних йому бодричів, але у 1073р. він обміняв Такгермюнде на Гройч. Тим не менш, тут також зустрілийого не надто привітно, але на цей раз вже не місцеві долемінці, а німецькіосадники Егелін та Хаген, які вважали, що як завойовникам ці землімають належати саме їм, а не слов’янам. Сили були нерівними і післякількох сутичок Віпрехт був змушений залишити Гройч і виїхати до Чехії. У слов’янському середовищі він зробив стрімку кар’єру, був наближенийдо празького двору короля Вратислава ІІ, а коли імператор Генріх ІVрозпочав боротьбу з саксами, тобто його кривдниками, то, незамислюючись, став на його бік. Від 1080 р. Віпрехт брав участь у всіх безвиключення битвах, які вів імператор, але особливо відзначився під часпоходу в Італію. Руське походження Віпрехта сприяло тому, що королеваЧехії Святослава (племінниця Ярослава Мудрого) видала за нього своюдочку Ютту (в справах одруження своїх дітей головну роль грав неВратислав ІІ, а саме вона) і таким чином Віпрехт встановив династичнийзв'язок з правлячою династією київських князів. Важко сказати з якоюметою він це робив, але і після смерті Ютти він також одружився… з екс-

королевою Русі Кунигундою (1055-1140), яка українській історії більшвідома як дружина князя Ярополка Ізяславича (1047-1086) Ірина. Більшетого, з дочкою цієї Ірини він одружив також і свого власного сина. Тепер можна тільки гадати з приводу того, чи не збирався він часомповторити шлях Рюрика або Олега, які також походили з династіїбодрицьких князів, але реальний зиск від одруження зі слов’янськоюкнягинею він відчув вже у 1087 р., коли Вратислав ІІ передав йому в якостіприданого за Ютту Будишин (Бауцен) в Лужицькій марці і Нісани (Носсен)біля Мейсена (що в черговий раз підтверджує свідчення про передачуГенріхом ІV Лужицької та Руської марки Вратиславу ІІ і що землі назаході від Ельби входили тоді до складу саме цієї Руської марки). Збагатившись і створивши свої власні збройні сили, Віпрехт незволікаючи жодної хвилини повернув собі Гройч, напав на замок своїхворогів у Зейтці, а коли ті сховалися у кафедральному соборі міста, то, ненадто замислюючись над можливими наслідками, спалив їх там разом зусім храмом. Цей факт викликав величезне обурення не тільки в Римі, а йв цілій Європі і в черговий раз засвідчив те, що слов’янська верхівка вНімеччині приймала віру виходячи не стільки з потреб духовності, скількизадоволення своїх особистих інтересів (врешті-решт, німці також невирізнялися надто великою духовністю і прикладів цього у Тітмара таГельмольда безліч). Віпрехт скупив цю провину перед Папою Римським прощею до Іспанії, атакож заснуванням монастирів в Пегау та Лаусігу, але і далі діяв виходячисуто зі своїх власних інтересів. Він кинув Генріха ІV і перейшов на бік йогосина, за що у 1106 р. отримав титул графа, а у 1124 р. став маркграфомМейсенської марки. Цією посадою, однак, він тішився не надто довго, такяк німці нагадали йому про своїх спалених ним в Зейтці родичів тим, щопід час сну підпалили його власну спальню і від отриманих опіків Віпрехтневдовзі помер в монастирі Пегау. Вважати Віпрехта ворогом німців і послідовним захисником руськихземель від колонізаторів не варто, так як історик Джеймс Томпсон провівретельне дослідження і виявив, що саме він розпочав їх масовепереселення з Франконії в Саксонію, в результаті чого від реальної Руськоїмарки досить швидко не залишилося навіть сліду. Їх ворогом він стававлише час від часу, в залежності від того, як складалася ситуація особистодля нього. Біографія Віпрехта, фон Русів, Шварцбургів, Веттинів, Мекленбургів табагатьох інших аристократичних родин Німеччини становить для нас нетільки пізнавальний, а й, насамперед, суто академічний інтерес. Аджеподібні процеси відбувалися з руськими князями в Польщі, Литві, Росії,Угорщині, Австрії, Чехії, ми маємо величезний простір для порівнянь, іНімеччина, як виявляється, не була тут винятком. Усюди вони діялиоднотипно, були етнічними і духовними хамелеонами, постійномімікрували, спочатку намагалися триматися свого кола (Віпрехт,наприклад, свою дочку видав за одного з Веттинів), але в разі потреби безжодного жалю залишали своє власне етнічне середовище і розчинялися вчужому. Іноді їх інтереси співпадали з інтересами того етносу, з якого вони

походили і на такі факти безумовно слід звертати особливу увагу, але впереважній більшості вони були зациклені на своїх власних інтересах івласний народ для них був пустим місцем, як, до-речі, й усі інші народи.Тим не менш, слід визнати, що більш пассіонарно налаштованих діячів,ніж в руському середовищі, жодна інша європейська нація не мала, адже вкінцевому результаті вони потрафили правити не тільки в Україні, а й вРосії (Рюриковичі, Романови), Польщі (Ягеллони, Собеські, Вишневецькі),Угорщині (Арпади (від часів Андрія І), Запольські, Ракоці), Чехії(Острозькі, Ягеллони), Австрії (Бабинберги, та й, врешті-решт, іНімеччині (Веттіни, Мекленбурги, Поморська династія). На сьогоднішнійдень в руках подібних до них «пассіонарів» залишилася тільки Україна,але від подібного «щастя» правління цих вічних ненажерів наш народчомусь більше плаче, ніж радіє.Література; 121; сайт міста.Альтенкирхен (нем. Altenkirchen) — селище на півночі німецького о.Рюген, яке розташоване на місці зруйнованого давньоруського містаАркона. В церкві цього селища знаходиться так званий «каміньСвятовита» (Svantevitstein), а також поховання князя Теслава.Література: 121; Вікіпедія.Альтентрептов (ALTENTREPTOW) – в землі Мекленбург-Передня Помераніяна півночі від Нойбранденбурга, де виявлено аж три давньоруськихгородища. Два з них (вул. Каштаналлее і Мухленштрассе 5) контролювалиторговий шлях на північ, а третє являло собою святилище, на місці якогопотім поставили храм св. Петра. Від назви цього святилища (Треба, тобтожертва) місто, власне, і отримало свою назву Требутове, яку німці потімспотворили як Трепутове – Трептов – Старий Трептов. Храм св. Петра в Передній Померанії є один з найстаріших і звели його у1128 р. самі русини (німці, які прийшли сюди разом з ОттономБамбергським, у 1128 р. лише зруйнували святилище і керували роботамипо зведенню церкви). Згодом, у 1173 р., Казимир І дозволив німцямзбудувати тут свій монастир, але, зважаючи на постійну загрозу бутизруйнованим, монахи в ХІІІ ст. перенесли його в інше місце. Те, що самерусини, а не німці, були тоді вправними будівельниками свідчитькомплекс 3-х поверхових житлових будинків, які виявлені в сусідньомуКонерові, а також в Корениці (суч. Венц) на острові Рюген, що викликало усвій час величезне здивування Саксонського Граматика. Тому усе, що булозбудоване тут після 1168 р., не варто сприймати як суто німецькийфеномен, так як русини приклали свої руки до будівництва не тількихраму св. Петра, а й монастирського комплексу, Бранденбургських воріт і,врешті-решт, усього, що знаходиться в Старому Трептові (Hg. J. Herrmann.Die Slawen in Deutschland – Ein Handbuch. Berlin, 1985).

Найбільше місто пишається своїм великим сином, письменником ФріцемРейтером (1810-1874), який першим почав писати твори на так званійнижньонімецькій мові. В її основі лежить мова давніх саксів з численнимислов’янськими запозиченнями (порт, товар, чайка, ковбаса, плитка,корма, кіль, дошка, бурштин, тканина та ін.), в результаті чого цю мовутривалий час розглядали не як діалект, а як вияв справжнього мовногосепаратизму. За «зраду батьківщини» Рейтера у 1836 р. навіть засудили дострати, але усе закінчилося тим, що він 7 років відсидів у в’язниці. Недивно, що його твори замовчували не тільки в часи нацизму, а навіть вНДР, яка на словах палко сповідувала принципи «інтернаціоналізму».Повне зібрання праць Рейтера видане в 15 тт., але найвідомішими з них є«Моя фортеця часу», «Пригоди інспектора Брісіга», «Рання історіяМекленбурга». Рейтер не був істориком, але шукаючи відповіді на походження таеволюцію своєї мови, він не міг пройти повз слов’янського, тобтодавньоруського періоду історії своєї рідної землі, тим більше, що його матипоходила з роду Ольпке і явно мала руські корені. У Рейтера булипослідовники, в т. ч. Томас Манн, який використовував у своїй творчостіне тільки окремі місцеві слова, а й цілі звороти. На сьогоднішній деньвідомо 20 німецьких письменників, які пішли шляхом Рейтера і завдяки їмФРН визнала його мову одним з 19 регіональних діалектів німецької мови,які охороняються законом. Офіційна назва цього діалекту – Мекленбург-Вестпроменський з центром у Любеку. Звертає на себе увагу той факт, щона карті їх поширення Гольштинський діалект практично співпадає зтериторією розселення давньоруського племені вагрів, Мекленбург-Вестпроменський – варнів, Тюрінгський – плішин, Маркішський – волян(вільців), Оберсаксонський – гломачів (далемінців), Сілезький – сербів(вже навіть лише з цієї карти можна визначити регіон їх колишньогорозселення і переконатися в тому, що жодного відношення до території назаході від Лаби серби не мали). Проблему цих діалектів і їх зв’язками зіслов’янською мовою першим почав займатися Готфрід Лейбніц, аленайбільший внесок в їх дослідження зробили Йоган Шульц і Хеннінг фонЕссен з Вюстрова. Крім Рейтера, в Альтентрептові народився також міністр внутрішніхсправ Пруссії 1926-1930 рр. Альберт Гржесінський (1879-1947), який вчислі перших усвідомив реальну загрозу нацизму і без жодних сентиментівповодився тут з членами націонал-соціалістичної партії Гітлера. У 1933 р.він був змушений емігрувати до США, так як через своїх агентів довідався,що нацисти занесли його до списку осіб, які мають бути ліквідовані впершу чергу.Література: 121; сайт міста.Альтошатч (ALTOSCHATZ) – містечко в окрузі Старого Ошатца в Саксоніїбіля Мейсена, де, за адресою Креймаєр Вег 3А, знаходяться валиколишньої давньоруської фортеці. В той час вона називалася «Отсеч»,тобто перепона або бар’єр, але з віками про справжній зміст цього слова

німці забули і залишки фортеці назвали «шведськими шанцями», а місто -Ошатц. Перший раз в документах воно згадується у 1200 р., але переважнабільшість місцевих долемінців жили тоді на хуторах. У 1228 р.францисканці заснували тут свій монастир, але справжнє пожвавленняміського життя розпочалося у 1451 р., коли після руйнувань, здійсненихгуситами, Ошатц отримав право на свій власний ярмарок. До того часу усіїздили до сусіднього Торжища (Торгау), але, незважаючи на створення змешканцями Торгау спільних загонів для охорони торгового шляху, наньому було стільки перешкод та грабіжників, що жодного зиску від такоїторгівлі люди не мали. Руська складова, так само як і на території сусідньої Тюрінгії, виявляласебе хіба що в тому, що люди тут мали величезний потяг до освіти ташанованого у слов’янському середовищі, особливо серед українців,хорового співу. Саме тут у 1540 р. був заснований перший на територіїНімеччини хор, а свого власного вчителя місто утримувало ще з 1367 р.Література: 121; сайт міста.Альт Руппін (ALT RUPPIN) – разом із Альт Фрісак входить до системидавньоруських городищ, які зосереджені в землі Бранденбург навколоозера Руппін. Як правило ці городища розташовувалися на острові із’єднувалися з берегом мостом, який в разі небезпеки можна було швидкозруйнувати. Люди займалися переважно рибальством та полюванням, а всіпам’ятки, які були знайдені під час археологічних досліджень, в т. ч. ідолаз Альт Фрісака, передали в Новий музей Берліна. В Альт Руппіні народилися композитор Ф. Мерінг (1816-1887) та один злідерів позитивізму в Німеччині Фрідріх Бухгольц (1768-1843), рід якогопоходить з німецької України (Укермарки) і справжнє прізвище якого єпохідним від слова «бук» (тобто має бути Букгольц). Він виступав заскасування усіх привілеїв для дворян і був одним з найбільш видатнихписьменників та журналістів Німеччини. Автор фундаментальної «ІсторіїЄвропи» у 22 тт., а також «Історії Наполеона». На березі цього озера граф Зейтен-Шверіна збудував замок Вустрау, вякому під час війни була штаб-квартира Гіммлера, а потім був створениймузей історії роду Гогенцоллернів.Література: 121; сайт міста.Альфельд (нім. Alfeld) — місто в Німеччині, розташоване в землі НижняСаксонія. Входить до складу району Гільдесгейм.Тут провів свої останні роки видатний український кристалофізик,засновник і директор Інституту кристалографіки в Берліні, фундаторміжнародного фізичного журналу «Phisica Status Solidi» Остап Стасів (1903,с. Борщовичі, тепер Пустомитівського р-ну Львівської обл. — 1985, м.Альфельд, Німеччина). Навчався у Берлінському університеті (слухав

лекції М. Планка, А. Ейнштейна, Макса фон Ляве). У 1937—1945 рр. вінбув керівником лабораторії «Zeiss Ikon» у Дрездені. За участю О. Стасовавперше у Німеччині було зріджено водень і гелій.Література: 56; Вікіпедія.Альфонський Аркадій (1796 — 1869) - хірург, син лікаря з Переяслава;один з тих, хто становив кістяк наукової еліти Російської імперії; з 1823проф., декан мед. фак., чл. багатьох наук. т-в. У 1842 р. став ректоромМосковського Ун-ту і на цій посаді перебував 19 років.Література: 56; Вікіпедія.Амбодик (Максимович) Нестор (1744, м-ко Веприк Гадяцького полку,тепер — село Гадяцького р-ну Полтавської обл. — 1812, м. Санкт-Петербург, Росія) — учений-енциклопедист, письменник, перекладач,лікар, основоположник вітчизняного наукового акушерства.Народився в сім’ї священика. Навчався у Києво-Могилянській академії(1755—1768), а згодом — у медичній школі при Санкт-Петербурзькомувійськовому сухопутному госпіталі. Докторськудисертацію підготував і захистив на медичному факультетіСтрасбурзького університету (1775).Шлях до наукового медичного олімпу розпочав у 1776 р. зі служби у Санкт-Петербурзькому адміралтейському госпіталі, у Кронштадтськійгоспітальній школі, де викладав російською мовою фармакологію, медико-хірургічну практику, акушерство (до нього викладали німецькою). У 1781р. очоливСанкт-Петербурзьку акушерську школу, яку в 1797 р. булореформовано в Повивальний інститут. Учений був винятковоталановитим практиком. Н. Амбодик-Максимович — автор першоговітчизняного підручника з акушерства і педіатрії «Мистецтвосповивання». Учений підкреслював необхідність зв’язку медицини зіншими галузями природознавства. Йому належать актуальні й масштабніпраці з медичної ботаніки («Ботаніки початкові основи» тощо), в яких вінвідзначав особливу роль лікарських рослин і наголошував на важливостівивчення вітчизняної флори. Неабиякої шани гідна ця творча особистістьза збирання, створення і систематизацію вітчизняних наукових термінів,що увійшли до упорядкованих ним словників: Анатомо-фізіологічного(1781), Медико-хірургічного (1785) та Нового ботанічного (1804). Належитьдо кагорти українських вчених, які створили фундамент російськоїакадемічної науки (в галузі медицини вони становили майже 100%).Література: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII — XVIII ст.:Енцикл. вид. / Упоряд. З. І. Хижняк; За ред. В. С. Брюховецького. — К.,2001; Вікіпедія.

Амброзій - муляр, майстер у Львові 17 в.; разом із Яковом, виконавктиторські герби для підбанника Братської (Успенської) церкви у Львові в1628 р.Література: 56.Амброзій (ХV ст.) - один з перших українських професійних астрономів.Якщо авторами Відродження у сфері культури і мистецтва були італійці,то функцію здійснення своєрідного Відродження в науці історія поклала наукраїнців, в тому числі і на Амброзія з Бардієва. Він народився наПряшівщині, в Бардієві, навчався на кафедрі астрономії Краківськогоуніверситету, яку заснував найбільш видатний український вчений добисередньовіччя Мартин Русин з Перемишля. У 1486 р. Амброзій написавтут свою фундаментальну працю “Tabulae”, яка зберігається тепер увідділі рукописів наукової бібліотеки цього університету.Цей факт тепер мало кого вражає і абсолютно нічого не говорить нашимсучасникам, хоча спеціалісти знають, що, в той час, навіть в Німеччинібуло лише 3 дипломованих фахівця з астрономії, тоді як кафедра МартинаРусина підготувала і випустила не тільки Амброзія, а й таких відомих усвій час вчених - русинів як Юрія Котермака з Дрогобича, Якова ізЗалісся, Миколу Прокоповича, Григорія з Нового Села, БернардаВаповського з Радохонець, Миколу Коперніка, Якова Брошку з Підляшшя,Петра з Пробошович та багатьох інших. Кожен з них поклав свою меншучи більшу цеглину у фундамент нової науки і саме ця кількість вкінцевому результаті власне і створила нову якість.Приклад Амброзія та його товаришів підтверджує той факт, що науказахідних українських земель в ХV ст. займала провідні позиції в усьомусвіті і тільки саме на такому фундаменті як найбільш вагоме відкриттячасів середньовіччя могла з'явитися геліоцентрична модель будовиВсесвіту Коперніка, а головне – новий, звільнений від догм середньовіччя,світогляд. З огляду на це, далеко не випадковим, а цілком закономірним єтой факт, що і наступну модель будови Всесвіту в результаті ВеликогоВибуху також запропонував українець, а саме Г. Гамов.Література: 89; 100; 207; 373; Вікіпедія.Амвросій Гудко (? Холмшина - 1918) - єпископ, укр. правос. церк. діяч;ректор Волинської Духовної Семінарії, архимандрит, з 1905 — вікарний єп.крем’янецький; підтримуючи нац. свідомість вірних, всупереч забороні,виголошував проповіді укр. мовою. Загинув у Вятській губ. під час больш.революції.

Література: 56.Амвросіївка - м. в півд.-сх. частині Донбасу, р. ц. Сталінської обл. Містовиникло у 1869 р. і поступово розвинулося навколо 3 великих цементнихзаводів. Під час російсько-української війни тут йшли вперті бої, колиприкриваючи відступ товаришів на блокпосту загинув боєць ЗСУ І.Гутник.«Америка», 1886 — 90, - перший укр. часопис в ЗДА, спочаткунереґулярний двотижневик, згодом тижневик; засновник і видавець о. ІванВолянський, потім парохія у Шепандо, Пенсільванія.Література: 56.«Америка» - з 1912 p., укр. кат. часопис в ЗДА (Філядельфія), орган СоюзуУкраїнців-Католиків «Провидіння»; спочатку тижневик, під час першоїсвітової війни щоденник, 1918 — 50 pp. — тричі на тиждень, від 1950 зновущоденник. Редагували від 1914 р. о. Мирон Залітач, Антін Цурковський, д-р Осип Назарук, Володимир Лотоцький, д-р Льонгин Цегельський, БогданКатамай, д-р Гр. Лужницький, Євген Зиблікевич. Друкується у власнійдрукарні.Література: 56.«Американская Русь», 1909 — 14, - тижневик, орган допомогової орг-ціїзакарп. українців «Русско-Народное Соединеніе» Пітсбурґ, Пенсільванія).Література: 56.«Американский Русскій ВЂстникь» - тижневик з 1891; орган «СоединеніяГреко-Католическихъ Русскихъ Братствъ», допомогової організації закарп.українців у ЗДА. В 1952 змінив назву на «ВЂстникъ Греко-КафолическагоСоединенія», друкується латинкою.Література: 56.Американська Руська Народна Рада - заснована єп. С. Ортинським на Нар.з’їзді гал.-руських і угроруських кат. парохій у ЗДА в Філядельфії 8. 12.1914 з метою допомагати жертвам війни в Галичині й на Закарпатті. В1916, після смерти єп. С. Ортинського, представники Укр. Нар. Союзу і«Провидіння» перетворили АРНР на Укр. Раду.Література: 56.

Американська Руська Народна Рада - політ. орг-ція еміґрантів вЗДА з Закарпаття, створена з метою вплинути на вирішення долі Карп.України по першій світовій війні; заснована 1918 p., гол. ГригорійЖаткович. 1 з’їзд у Мокіспорті 26. 7. 1918 ухвалив такі можливості:усамостійнення Карп. України, об’єднання з Галичиною й Буковиною,широка автономія в ін. державі. Пізніше АРНР зблизилася з чехо-словацькими діячами в ЗДА, і в Скрентоні 12. 11. 1918 ухвалено резолюціюпро приєднання Карп. України до Чехо-Словаччини «як її федеративноїчастини». Скрентонське рішення попереджував плебісцит у всіх карп.-укр.парохіях ЗДА з вислідом: 67% за Чехо-Словаччину, 28% за Україну, 5% ін.(Угорщина, Галичина, Росія, самостійність). Рішення АРНР затвердила втравні 1919 Центр. Руська Нар. Рада в Ужгороді. АРНР існувала далі і нераз виступала з протестами проти нездійснення автономії Карп. Україниурядом ЧСР (1920, 1922).Література: 56.Американсько-Український Комітет Визволення України - створений вЧСША 1932 при «Провидінні» в Філядельфії, коли ця орг-ція вийшла зіскладу Об’єднання Укр. Орг-цій в Америці (заснованого 1922). Амер.-Укр.Комітет перестав існувати 1940 після виникнення Укр. КонґресовогоКомітету.Література: 56.Амстердам – столиця Нідерландів.27 жовтня 1275 року — перша згадка про Амстердам. В ній повідомляєтьсяпро дарування графом Флорісом V Голландським торгових привілеїв длярибальського села, розташованого на дамбі в гирлі річки Амстел. Вісторичній долі міста величезну роль відіграв фактор наявності поручПоморської Русі і Великі Географічні Відкриття 16-17 ст. 1369 рокуАмстердам став членом Ганзи, засновником та ідеологом якої бувдавньоруський Любек, що вже тоді відкрило містянам торгові шляхи наСхід. 17 століття взагалі вважають за золоту добу Амстердама. У цейперіод місто стало найбагатшим у світі. До Амстердама припливали судназ Балтики, Північної Америки, Африки, Батавії, Індії, ШріЛанки, Бразилії, що зробило місто центром світової торгової мережі.Амстердамські купці мали найбільшу долю у Голландській Вест-Індійській і Голландській Ост-Індійській компаніях. Ці компанії придбалидля себе заморські землі, які потім стали нідерландськими колоніями. УЄвропі Амстердам був пунктом, що до нього стікалися товари з усього

континенту, а також провідним фінансовим центром світу. В 1602 році вАмстердамі відкрилася перша біржаНайвідоміші архітектурні пам'ятки Амстердама розміщені на центральнійвулиці Дамрак, площі Ватерлооплейн, площі Дам, площі Лейдсеплейн.Серед них: Музей судноплавства, Королівський палац, Гомомонумент,Стара церква (Аудекерк) (Oude Kerk) — найстаріша церква міста. У нійрегулярно проводять органні концерти. Побудована в готичному стилі в1300 р. Західна церква (Вестеркерк) (Westerkerk) — побудована встилі Епохи Відродження. Тут поховано Рембрандта. Церкву будували з1620 до 1631 рр. Амстелкрінг — музей потаємної католицької церкви.Якщо за свідченнями М. Орбіні і Утрехтського літописця русини дійшлидо Фландрії (північний регіон Бельгії), то тим більше їх поселення булитакож і в Нідерландах, хоча з плином часу вони повністю розчинилисясеред місцевого населення і виявити їх нащадків можливо лише в ходіретельних генетичних досліджень. Тим не менш, Нідерланди і зокремаАмстердам і далі приваблювали українців, тут навчалося багато вихідців зУкраїни, зокрема тих, які мали схильність до аріанства. Відомо наприклад,що тут жив, працював і видав свій знаменитий підручник з артилерії(“Artis magnae artilleriae”) видатний український вчений - балістик таартилерист, піонер ракетобудування К. Семенович (1600 – 1651), якогополяки звинувачували у потуранні Хмельницькому. Ще задовго доКибальчича він дав у своєму підручнику описи буквально усіх типів ракет,в т. ч. багатоступінчастих. Українцям завжди варто пам’ятати пропопередників С. Корольова і вклонитися талановитому вченому, алевстановити, де в Амстердамі похований Семенович сьогодні вжепрактично неможливо. Серед вихідців з України, які жили і працювали вАмстердамі, варто згадати також відомого в усьому світі музиканта Д.Ойстраха, який за своїм походженням є євреєм, але разом з тим уособлюєсобою українську школу виконавчого мистецтва.Література: 212; 353; Вікіпедія.Ана́ ньїв — місто, адміністративний центр Ананьївського району Одеськоїобласті УкраїниВперше згадується 1767 року, також є версія щодо 1753 р. Колишняслобода - одна з так званих «ханських слобід», яких було багато у 18столітті між Бугом і Дністром - на території, що належали Кримськомуханству і Османській імперії. Тут селилися селяни-утікачіз України і Молдови. За Ясським мирним договором 1791 року цятериторія відійшла до Росії. Ананьїв увійшов до складу Вознесенськогонамісництва, а в 1803 році — Херсонської губернії. У 1792 році поселенняприписано до казенного відомства.

За часів постреволюційних подій 1917—1920 рр. Ананьїв пережив багатопотрясінь та змін влади. Особливою героїчною сторінкою історії містаможна вважати повстання мешканців Ананьєва проти більшовицькогосвавілля, яке відбулося у квітні 1920 року. Тоді понад 60 повстанцівскинули в місті владу комуністів. Їм на допомогу прийшли частини арміїУНР, які проходили цими містами у Першому зимовому поході.Великі людські втрати зазнав Ананьївський район внаслідок штучногоГолодомору, організованого більшовиками у 1932-33 роках. У деяких селах(Долинське, Новоселівка, Гандрабури) від голоду померло до півсотні ібільше людей. В період нацистської окупації, який почався 7 серпня 1941року, в місті панувало мародерство, встановлення «нового порядку»,масовий терор, жорстока розправа над єврейським та іншим населеннямміста (страчено, за різними оцінками, біля 5000 людей). В Ананьєві діяликілька підпільних більшовицьких груп, майже всі учасники яких згодомбули розстріляні.Ананьїв славний своїми видатними земляками. Тривалий час в Ананьєвімешкав відомий український композитор, поет-перекладач ПетроНіщинський, чия музична творчість стала надбанням українськогонаціонального мистецтва. З Ананьєвом тісно пов'язана доля академікаживопису Євгена Столиці, видатного громадського діяча таагронома Євгена Чикаленка, композитора та педагога М. М. Вілінського,академіка С. І. Вольфковича. Звідси походив також, проф. ХарківськогоІн-ту Нар. Освіти, наук. співр. Харківського Ін-ту педагогіки В.Павловський, якого радянські спецслужби знищили в ході спецоперації поліквідації в Україні інтелектуальної еліти.Література: 56; Вікіпедія.Анапа - м. і порт на Чорному морі; р. ц. Краснодарського краю, що в 11 ст.належало до Тмутараканського князівства. В минулому на місці А. булагрец. колонія Горгіпія (розкопи Блаватського, 1949). У 1926 р. 13 500 меш. зяких українці становили більше 30%. В наш час великий кліматичнийкурорт (морські купелі, добрий пляж, грязьолікування). В околицяхвиноградництво й садівництво.Анархісти в Україні - прихильники вчення, що заперечує держ. владу,приватну власність, право й зовн. примус, були зв’язані з різними течіямирос. анархізму: анархо-комунізмом, анархосиндикалізмом і анархо-індивідуалізмом. Ні одна з цих течій не мала укр. характеру, залишаючисьявищем, імпортованим з Росії. Перші гуртки А.-комуністів постали середробітників в Одесі в кін. 19 в. під впливом пропаґанди ідей рос. анархістакн. П. Кропоткіна; вони були почасти ліквідовані поліцією 1902, почастирозпалися; після 1905 діяльність А. пожвавішала, виявляючись упропаґанді, а гол. терористичних актах та експропріяції держ. і приватних

грошей (зокрема в Одесі); спроба А.-синдикалістів створити орг-цію вХаркові 1905 — 06 успіху не мала; в наслідок внутр. розкладу (провокація,бандитизм) в кін. 1907 групи А. здебільша зникли; в Одесі й Катеринославі,де вони трималися до 1908, чимало А. скарано на смерть. В 1917 в ряді містУкраїни виникли знову групи А. різних течій, що спочатку підтримувалибольшевиків, але часом уже тоді виступали проти них. У Києві відновивліквідовану 1910 групу А.-комуністів О. Феофілактов, що деякий часспівпрацював із ватажком київ. большевиків Ю. П’ятаковим. На весні1918 разом із червоними частинами з України, переважно з Донбасу,відступали численні загони А., що уславилися грабуванням міст. Тоді жпочалася боротьба большевиків з А. і роззброєння цих загонів; середорганізаторів атентату на Московський Комітет РКП у вересні 1919 булиА. з України, їх ліквідувала ЧК. В 1918 — 1921 pp. частина селянськихпартизанських рухів на Україні була керована А. Найвизначніший із нихНестір Махно, що використовував стихійний сел. рух на території повітів:Новомосковського, Павлоградського й ОлександрівськогоКатеринославської губ., Костянтиноградського й КременчуцькогоПолтавської губ. і Куп’янського та Ізюмського Харківської губ., у 1918виступив проти укр. влади; ворожу позицію щодо Укр. Держави Махнозаймав і пізніше. При наступі Денікіна 1919 Махно виступив проти больш.командування, якому взимку 1918 — 19 підкорився, й у р-ні Одеси бивсяпроти червоних разом із рештками війська Григорієва; влітку 1919,об’єднавши больш. частини, відрізані наступом білих, оперував у тилуДенікіна; при наступі большевиків 1919, після короткочасногопорозуміння, провадив проти них воєнні дії, однак при наступі на Вранґеляу вересні 1920 знову приєднався до червоної армії. В кін. 1920 і 1921 окремізагони Махна й численні ін., що з ним солідаризувалися, спираючись напідтримку укр. селянства, провадили партизанську боротьбу протибольшевиків, убиваючи комуністів, представників сов. влади й комітетівнезаможних селян, нищачи силоміць створювані с.-г. комуни, колективита ін. Після тривалої боротьби червоні частини розгромили Махна, й вінвосени 1921 утік за кордон. Програма махнівського руху була складена рос.А.; вона являла невиразну суміш анархо-синдикалістських ідей ісприйнятних для розворушеного революцією селянства гасел (про народнуволю, совєти без комуністів, розподіл землі місцевими органами влади,вільний обмін товарами), скерованих проти колгоспів, конфіскації хліба йтерору ЧК. При штабі Махна в Гуляй-Полі існував «вольный всенародныйсовет»; його пропаґандисти (Б. Волін, Н. Попов, Марін-Аршинов та ін.)видавали органи А.: «Путь к свободе», «Набат», брошури й листівки. Приштабі Григорієва поруч лівих с.-р. були також А. При більших частинахмахнівського руху були А. — політ. керівники культвідділів частин. Зпереходом до нової екон. політики й пом’якшення сов. режиму супротиселянства в 1921 й наступних pp. рештки махнівського руху булиліквідовані. Останнім відомим виявом діяльности А. на Україні булигрупи «рабочей оппозиции», що виникла в РКП(б) в 1920 р. (зШляпніковим, Медвєдєвим і Коллонтай на чолі) й протиставила ком.партії профспілки як найвищу форму орг-ції робітників. Після розгрому на

з’їзді в Москві 1920 роб. опозиції, яка була кваліфікована як «антипартійнаанархо-синдикалістська група», окремі чл. її приєдналися до троцькістів ібули разом із ними ліквідовані.Література: 56.Анастазієвський Микола (1891 Скала – 1974 Міннеаполіс), маляр ізГаличини, з 1950 в США; побутові сюжети, натюрморти.Література: 56.Анастасіївська — станиця в Слов'янському районі Краснодарського краю.Станиця заснована у 1865 р. переселенцями зі Слобожанщини і названа начесть Великої княгині Анастасії Михайлівни. З архітектурних пам'ятоктого часу тут збереглася козацька садиба і будинок школи.Уродженцями станиці українського походження є:• Іванис Василь Миколайович (1888–1974) — економіст, інженер- технолог, історик, педагог, політичний та громадський діяч Кубані. Останній голова Кубанського уряду. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, член Українського історичного товариства, Української вільної академії наук (УВАН)• Шустенко Олег Михайлович (1945) — Генерал-полковник. Командувач військами Північного оперативного командування (2000–2005).• Бринь Леонід — скульптор.• Заградська Світлана — етнограф.• Муковоз Федір — нафтовик.• Олійник Іван — один з організаторів втечі групи Девятаєва х концтабора на літаку.• Підопригора Гаврило — журналіст, історик.Література: 56; Вікіпедія.Анастасій – Астрік (956 – 1037) - Естергомський (Острохолмський)архієпископ у період 1007 – 1037 рр.В історичних документах він переважно згадується як Астрік і дуже рідкояк Анастасіус і тому мало хто знає про те, що його руським ім'ям булоАнастасій і, так само як і Адальберт (В'ячеслав з роду Славників), вінтакож був русином, належав до панівної верхівки білих хорватів(Католицька Енциклопедія і Британіка називають його більшзавуальовано чеським хорватом). Разом з В'ячеславом і Радимом

магдебурським єпископом Адальбертом в Любечі (Лібіцях) він бувнавернутий у католицьку віру. Усе його подальше життя було тіснопов'язано із В'ячеславом, з ним на протязі 971-982 рр. він навчався уМагдебурзі, а коли Вячеслав став празьким єпископом, то саме за йогопротекцією Анастасій був призначений перщим абатом Бревновськогомонастиря у Празі. (див. О. Blazicк. Klaster v Brevnove. Praha, 1944).У 994 р. відносини чехів з хорватським князівством Славників сталинастільки напруженими, що і В'ячеславу, і Анастасію довелося тікати зПраги аж до Угорщини. Саме за рекомендацією свого земляка, якийпереконав сина Білої Княгині перейти з руської віри на католицьку іперехрестив його з Воїна на Стефана, цей король влаштував Анастасіяабатом в монастирі на Паннонських Холмах (Паннонхальмі), а, згодом,після того, як він привіз йому королівську корону з Риму, у 1007 р.ризначив острохолмським (естергомським) архієпископом, зрозумівши, щодва попередні єпископи з Італії не мають необхідних знань і жодноговпливу на руську віру, а тому абсолютно нездатні латинізувати руськийсвіт Угорщини.Це єпископство було центральним на території Угорщини і, залучаючи цюкраїну до лона західної цивілізації, Анастасій мав величезний вплив навнутрішню та зовнішню політику Стефана І. З точки зору сучасногоукраїнства та нашої віри він, безумовно, був зрадником і належав до числатих, хто, врешті – решт, розчинив Західну Русь у Європі, причому, так, щочасом від неї не залишалося навіть жодного сліду. Вже тоді його політикапримусового окатоличування викликала величезний спротив середруської громади в Угорщині і привела до тих величезних потрясінь україні, які мали місце на протязі 1031 – 1046 рр. Русини тут були охрещеніще в часи св. Мефодія, якого цілком недаремно називають руськимєпископом, так як в літургію за допомогою Горазда і Сави він запровадивмісцеву, тобто давньоруську мову. Служба на рідній мові і одночаснаналежність до католицької церкви було оптимальним варіантом для цьогокраю (це наприклад чудово розумів наступний король Угорщини Ласло(Владислав) І). Але, після смерті Мефодія, Рим категорично відмовивсяпідтримувати Руську церкву (в сучасному розумінні цього слова це буласвоєрідна Українська Греко-Католицька Церква), і, на жаль, цей крокзнайшов свою підтримку у деяких верствах українського населення.Панівна руська еліта пішла на компроміс і з часом прийняла латинськувіру, але одночасно угорці були змушені погодитися з тим, щокоролівський трон посіла руська (жіноча) лінія династії Арпадів, якапанувала до 1301 р. і намагалася діяти так, щоб справа не дійшла до

кривавого конфлікту. Замість того, щоб слідом за Мефодієм, Гораздом іСавою доводити перед папським престолом доцільність існування церквина зрозімілій для усіх не тільки русинів, а і словян мові, ціла низкаталановитих русинів поклала своє життя заради того, щоб розчинити своїхродаків в латинському середовищі. Усі вони стали святими, в тому числі іАстрік, але, зважаючи на той факт, що Руська церква вже давно існувала,прогресивною їх діяльність вважати не можна, це був величезний крокназад і в кінцевому результаті привів до майже повного знищенняукраїнської складової угорського суспільства.Феномен Анастасія, так само як і св. Вацлава, св. Станіслава, св. Сворада(Андрія) цікавий тим, що католицизм в українське середовище заносивсяне тільки ззовні. Боротьба між західною і східною орієнтацією йшла такожі в самому руському середовищі. Так вийшло, що традиції католицькоїцеркви і західної культури мають у нас надзвичайно давні та глибокікорені. Адже проводити місійну роботу в середовищі русинів могли лишеті, хто сам походив з їх середовища і знав мову. Замовчувати цей факт немає жодного сенсу. Навіть в сучасній Україні існує цей феноменбагатовекторності духовного розвитку і по вірі вона ще розп'ята так, як ітисячоліття тому. Однак, у будь-якому разі, ми не маємо жодного праваігнорувати, а тим більше викреслювати з нашого культурного доробкуфакт існування цього величезного пласту української латиномовноїкультури, створеної руками досить таки численних (якщо брати до увагине тільки Угорщину, а й Галичину, Польшу, Чехію, Німеччину, Австрію)предків.Крім Анастасія досить високу посаду в державній ієрархії Угорщини тодізаймав також Стоіслав, який був канцлером Стефана І. Це також свідчитьпро величезний вплив русинів у країні, яка в той час аж ніяк не могла бутимоноетнічною, як це намагаються довести угорські історики (тоді щеіснувала ціла Руська Марка, а королевич Імре, наприклад, титулувавсяРуським князем).Література: 19; 60; 327; 372.Анастасіївка - с. на Надозівському низу; р. ц. Ростовської обл. РФ. Чистоукр. р-н. Заснована у 1825 р. і названа начесть матері місцевого отамана. Вселищі є деревяна церква Пр. Богородиці.Анастасія (Верхуслава?) Володимирівна (1125 – 1162) – краківська великакнягиня, дружина польського князя Болеслава Кучерявого.

З усіх руських княгинь вона найменше пхалася до політики, але була чи ненайбільше любимою з них, хоча одружилася з Болеславом досить пізно, у1151 р., уже після смерті його першої дружини Верхуслави Всеволодівни(ось чому її часто плутають з цією дочкою новгородського князя, хочаДлугош чітко вказує на те, що Анастасія походила з Галичини). Хоча і самБолеслав мав численну руську родину, але, як це не дивно, йогоодруженню на русинках найбільше сприяла друга дружина батька німкеняСоломія фон Берг і не тому, що була так названа в честь свого прадіда,сина Анастасії Ярославни Соломона, а тому, що у боротьбі з ВладиславомВигнанцем конче шукала підтримки усіх своїх можливих і навітьнеможливих руських родичів. Не виключено однак, що і ВерхуславаВсеволівна, і Верхуслава Володимирівна - це була одна особа, а Анастасія –лише друге, грецьке ім’я Верхуслави. У цьому випадку доведетьсявизнати, що діти у цієї подружної пари зявилися лише через 20 роківподружного життя.У 1156 р. вона народила князю Болеслава (1156 – 1172), потім Лєшка (1162– 1185), який, згодом, хоча зовсім не пам'ятав матері, але закарбував її ім’яна своїй монеті.Однак, і Анастасія, і сам краківський князь найбільше кохали свого довгоочікуваного первістка: хроністи твердять, що Кучерявий помер у 1173 р.не стільки від розпуки від ганебної поразки, яку він зазнав від прусів,скільки від неймовірного болю за своїм передчасно померлим сином відАнастасії Болеславом.Можливо саме остання воля Анастасії значним чином вплинула нарішення польського князя передати Сілезію дітям Владислава Вигнанця, асаме Болеславу Високому, який був одружений на її родичці ЗвениславіВсеволодівні (у цьому випадку спадкоємцем князівського трону у Сілезіїмав стати їх перший син Ярослав, а не діти від німкені Кристини).Польські історики завжди намагаються оминути руський фактор у своїйісторії, але на цей раз Болеслав Кучерявий, якого навіть німці силою зброїне змогли примусити поступитися Владиславу Вигнанцю, після смертіАнастасії чомусь одразу визнав права Болеслава Високого на Сілезію.Іншими причинами пояснити цей несподіваний крок просто неможливо.Не без участі Анастасії відбулося також примирення БолеславаКучерявого з Петром Властом, якого він знову зробив палатином, тобтодругою людиною в Польщі, хоча Анастасія вболівала не стільки про долюПетра, скільки його дружини руської княгині Марії (схоже на те, що і вПольщі русинки трималися свого кола і в міру своїх можливостейнамагалися допомогти одна одній). Анастасія і Марія були багато в чому

схожі, особливо як меценати, діячі культури і освіти. Русинки в Польщі нетільки народжували і виховували для цієї країни князів і королів, а йдбали про культурний та освітній рівень цього народу. В ті часи Польщаще не мала своєї власної літератури і писемності, в тому числі літургійнихкниг. Тому Анастасія за свій кошт замовила в Плоцьку переклад руськогоЕвангелія на латинську мову і заповіла його Черському монастирю(згодом, ще одна русинка – Софія Ольшанська – замовила подібнийпереклад цілої Біблії, але вже на польську мову). Про внесок княгині Маріїв розвиток образотворчого мистецтва, архітектури і скульптури Польщівзагалі треба вести окрему мову (див. Властович Марія), а тому сентенціїдеяких надто заангажованих польських дослідників про культурну місіюпольськості в Україну на фоні цих фактів виглядають простоблюзнірством.Князь справді кохав Анастасію, ставився до неї надзвичайно ніжно і коливона померла після пологів, то одружився на її значно старшій родичціМарії Володарівні, яка вже не могла мати дітей. Це було зроблено лише зтією метою, щоб вона виростила йому синів від Анастасії як рідна їйлюдина, а не мачуха.Література: 18; 27; 157; 206; 246; 327; 344.Анастасія Львівна (до 1290 – 1335) – добринська княгиня, дружинапольського князя Земовита Добринського.Чоловік прожив з нею лише 10 років, але вона встигла народити йомуЛєшка (1302 – 1316), Владислава (1303 – 1357) та Болеслава (1305 – 1329).Анастасія поза усяким сумнівом була дочкою короля Русі ЛеваДаниловича і походила з Галичини, так як відомо, що її син Владиславзгодом на рівних претендував із Болеславом Тройденовичем на галицькукорону. У цьому шлюбі був величезний політичний підтекст, про якийпрактично усі польські дослідники взагалі уникають згадувати. До ІХ ст.ця земля належала давньоруським в’ятичам, які крім Добрина (саме тактоді називалося це місто) заснували тут також Серпськ, Насельськ,Черськ, Вишгород та безліч інших подібних поселень. Завдяки цьомуПоморська Русь була напряму пов’язана з територією сучасногоПідляшшя і Волині і навіть у ХІІ ст. деякі західні хроністи усе щесприймали Поморську і Галицьку Русь як одне ціле (див. Житіє ОттонаБамбергського).Однак, в ІХ ст. в’ятичі пішли далі на схід і на звільнені від них землі зчасом прийшли поляки (кашуби), а так як вони не встигли усе заселити,

то, згодом, і хрестоносці, які відомі в нашій історії як «брати добринські».Данилу Галицькому можливо навіть за допомогою поморського князяСвятополка Великого вдалося вщент розбити хрестоносців і на деякий часповернути собі не тільки Дорогочин, а й Вишгород і Добрин (руськілітописи свідчать про безліч полонених з Добрина, в т. ч. самого магістраБруно, в той час як в Дорогочин пішла лише їх незначна частина, ті, які незабажали приєднуватися до Тевтонського ордену). Крім того, відомо протривале перебування Данила у Вишгороді над Віслою, яке польськіісторики однак трактують як «дарунок» Конрада Мазовецького цьогоміста галицькому князю на час татаро-монгольської навали. Зрозуміло, щодночасно воювати на два фронти було неможливо і Добрин справді дужескоро повернувся до складу Польщі. Відомо, що Земовит став добринськимкнязем у 1287 р.Тим часом, у 1289-1291 рр., отримавши право на польську спадщину,чеський король Вацлав ІІ під впливом своєї матері домовився з ЛевомДаниловичем про поділ Польщі на дві частини і після коронації Вацлававони почали втілювати цей проект у життя. (див. Агрипина Ростиславна іКунгута Ростиславна). Хоча Добрин повинен був відійти до Чехії, ЛевДанилович зрозумів стратегічне значення цього міста для Русі і скоріше завсе мав намір переконати Вацлава ІІ включити його до складу Галицько-Волинського князівства та відновити тим самим зв'язок з руськимиземлями на Помор'ї. Саме з цією метою Анастасія Львівна і булавідправлена у цю далеку і вкрай небезпечну з усіх точок зору землю.Немає навіть краплі сумніву у тому, що саме під її пливом, на відміну відбагатьох інших мазовецьких князів, навіть незважаючи на те, щоВладислав Локеток був його близьким родичем, Земовіт підтримавчеського короля, ба, більше того, перестав платити католицькій церквідесятину, за що був відлучений від костелу.Однак, вже у 1306 р. в Оломоуці був підступно вбитий Вацлав ІІІ, згодомпомер Лев Данилович, а у 1312 р. і її чоловік. Анастасії довелося не тількисамостійно виховувати синів, а й бути регентшею, тобто, фактичноправити в цьому найбільш неспокійному регіоні Польщі, який постійноперебував під загрозою нападу хрестоносців, прусів і Литви. За обставин,що склалися, Анастасії та її дітям довелося конче шукати підтримкиВладислава Локетка, який за той час став великим князем, і, у 1327 р.,добринська земля потрапила до складу Польщі. В якості васалаВладислава Локетка на протязі 1343-1352 рр. тут ще правив нащадокАнастасії Львівни Казимир, але він не мав дітей і добринська земляостаточно стала частиною Польського королівства. Таким чином ця

остання спроба Галицької Русі прорубати коридор до Поморської Русізавершилася без жодного результату (подібні спроби зі свого боку,захопивши Славно, Накло і Слупськ, у свій час робив поморський князьСвятополк Великий, який був одружений на сестрі Данила Галицького).Наскільки величезне значення мала ця територія для Русі, Польщі інімецької Прусії можно судити з того, що саме з-за неї розпочалася Великавійна з Тевтонським орденом, яка однак не завершилася Грюнвальдськоюбитвою, а тривала ще багато років. Історія зберегла нам імена русинів, якіборолися з німцями за добринську землю і які були якщо не місцевими, топрийшли сюди в складі свити княгині Анастасії. Це, насамперед, воєводаПреслав, Кристин з Острова, Іван з Радомина, Іван з Гори.Не тільки в Добринській землі, а й навіть далеко не всі русини ПоморськоїРусі згодом були ополячені чи германізовані. Частина їх продовжувалакористуватися рідною мовою, вони називали себе славінами і не злилисянавіть з дуже близьким до себе польським середовищем. Тому поляки у1945 р. виселили їх на захід разом з німцями, але у 1947 р., з-за бракулюдей, були змушені переселити сюди українців з Холмщини іЛемківщини, які, зважаючи на наведені історичні факти. мають не менше,якщо навіть не більше, прав на ці землі, ніж поляки.Література: 18; 27; 157; 206; 246; 327; 344.Анастасія Олександрівна (1218 – після 1251) – мазовецька і угорськакнягиня, дружина мазовецького князя Болеслава Конрадовича (1208 –1248) і угорського можновладця Дмитра Аби (1190? – 1251)Анастасія була дочкою белзського князя Олександра Всеволодовича, тобтоплемінницею Данила Галицького. Саме за його протекцією вона вийшлаза Болеслава, який правив тоді в Мазовії, і, вважають, що цей шлюбвідбувся після смерті його першої дружини Гертруди, приблизно в періодміж 1245 та 1247 рр. Не дивно, що Данило Галицький почав тоді в усьомупідтримувати Болеслава і навіть намагався посадити його на краківськийтрон, хоча ще у 1238 р. ходив на нього війною.Ці зв’язки руських князів з мазовецькими не були випадковим явищем, асвоєрідною династичною унією, на основі якої останні отримали правоправити на руській етнічній території, яку, згодом, на відміну польськоїчастини Мазовша (так зване “Стисле”), історики назвали СхіднимМазовшем. Адже і Конрад Мазовецькій був одружений на Агафії, і їх синБолеслав узяв собі за дружину Анастасію, і останній також передав своювладу над Мазовшем брату Земовіту тільки тому, що і той був одруженийна руській княгині Переяславі. Якщо цю неписану угоду поляки

порушували, то, як свідчить історія, вони негайно мали досить великінеприємності від Русі.Анастасія відігравала роль своєрідного гаранта цієї угоди до смертіБолеслава, але так як це сталося вже буквально у 1248 р., то вона щевстигла вийти за “угорського боярина Дмитра” і народила йому Петра,Олександра (певно названого так на честь її батька), а можливо також іДмитра. (див. Аба Дмитро).Література: 18; 27; 157; 206; 246; 327; 344.Анастасія Чагрівна (12 в.) - боярська дочка, невінчана дружинагалицького кн. Ярослава Осмомисла, спалена боярами.Література: 56.Анастасія Ярославна (після 1020 – 1094) - королева Угорщини, дружинаугорського короля Андрія (Андраша І).Цей шлюб відбувся в Києві у 1039 р., куди Андрій був змушений тікати відСтефана І після ув'язнення та осліплення свого батька ВасиляМихайловича, який походив з руської галузі (по жіночій лінії) родуАрпадів (подібний прецедент стався згодом в Російській імперії, коли черезшлюбні зв’язки у 1762 р. трон потрапив в руки суто німецької Готторн-Олденбургської династії і Асканів, але вони вперто, і зрозуміло чому,продовжували називати себе Романови). У 1046 р., за допомогою руськихвійськ, Андрій сів на престол у Вишгороді і його панування тривало до1060 р. У мадярській історії Анастасія відома під ім’ям Агмунди. Маладвох синів: Соломона (Шаламона) (бл. 1042—1087) — короля Угорщиниу 1063—1074 рр., і Давида, а також дочку Адлету (Адельгейду) - майбутнюдружину чеського короля Вратислава ІІ. О. Бальцер припускає, що уподружжя була ще одна дочка Евфимія, яку видали за оломоуцького князяОттона І Прекрасного, але її батьком цілком міг бути також і Бела І.Андрій І, судячи з його імені та імен усіх його предків (Василь, Михайло,Прокіп), не тільки був русином, а й належав до Руської Церкви, якаіснувала в Угорщині ще з часів Мефодія і Горазда. З появою у Вишгородікиївської княгині, ця церква встановили тісні зв’язки з Києвом і Візантієюі почала набувати рис східної, православної, тобто вже не була абсолютнонезалежною, як до цього часу, а перейшла у підпорядкування Києва(печерний монастир у Тиханах, наприклад, був підпорядкований Києво –Печерській Лаврі, а до монастиря св. Андрія разом з Анастасією прибулимонахи з Києва). Пішла ціла серія заснування руських монастирів в

Тиханах, Веспрімі, Орошланах, Морошварі, Вишгороді, Толмові, Дебро,Абасарі і визначити чи то вони ще були суто руські (“словенські”), чи топравославні дуже важко, так як і там, і там віруючі були переважнорусинами. В той час не надто помітною була різниця навіть міжкатолицькими і православними храмами. Відомо, наприклад, що Андрій Ідав охоронну грамоту монастирю бенедиктинців в Тиханах (актзаснування цього монастиря є найдавнішою пам'яткою писемності вУгорщині) і одночасно православному монастирю св. Андрія біляВишгорода. Королева Анастасія, в свою чергу, заснувала монастир уТолмові, де, як свідчать її сучасники, дуже часто любила бувати. Сусіднєсело Галас король дав у володіння Петру Комесу і він також заснував тутмонастир Заст. Схоже на те, що Анастасію і Андрія І коронували навіть непапські, а візантійські єпископи, які спішно виготовили і привезли для неї(судячи за розмірами жіночої голови) корону (шапку) Мономаха (чоловічане була знайдена, але це не означає, що її взагалі не було).Анастасія відіграла величезну роль не тільки в трансформації руськоїцеркви на території Угорщини у православну, а й в обміні культурниминадбаннями між русинами Угорщини та Київської Русі. Відомо, що, ще допояви тут Анастасії, монахи першого в історії руського печерногомонастиря в Тиханах, які називалися Григорій, Мойсей та Угрин,побували в Києві і перенесли туди традиції печерного життя. Разом зними до Київської Русі потрапив Первинний літопис, який був написанийв Угорській Русі ще в Х ст., з якого Нестор, власне, і довідався пропоходження слов'ян і Русі з – над Дунаю.Анастасія своїх дітей (Давида і Соломона) виховала в повазі до рідної їмруської віри та мови. Давид, наприклад, став настоятелем печерногомонастиря в Тиханах, який угорці називали Руським каменем (він буввирубаний у скелі). Однак, Давид помер ще досить молодим і бувпохований у Тиханах, а наступним королем Угорщини у 1063 р. ставСоломон, який у своїй політиці також спирався переважно на русинів.Роль Анастасії не обмежилася лише сферою духовного і культурногожиття. Рідко хто із дослідників згадує про те, що з – за перипетій свогодосить важкого життя Андрій І був хворим, а від 1057 р. фактичнопаралізованим і країною тоді реально правила саме Анастасія. До 1054 р.,тобто до моменту смерті свого батька, це було не надто важко, так як вінстворив максимально сприятливі умови для її панування в Угорщині інавіть Анну він видав до Франції не стільки з міркувань політичноїдоцільності для Києва, скільки для того, щоб її сестра мала надійногосоюзника у протистоянні з Німеччиною, точніше австрійськими

маркграфами, які претендували на землі Руської марки (тоді до її складувходив навіть Відень). Анастасія категорично відмовилася виконуватиугоду 1043 р. Адальберта І з попереднім королем Угорщини з роду Абовців(Лаборців) і, у 1055 р., київські воєводи Святополк, Вид і Бикач, якіпостійно перебували з руським військом біля королеви, вщент розбилиавстрійців і повернули Руську Марку Угорщині.Після смерті Ярослава Мудрого брат Андрія І Бела моментально відчувсприятливу кон'юнктуру, яка склалася для нього на Русі і видав своюдочку Олену за Ростислава Володимировича. Дивно, але хоча Бела провівбагато років в Польщі і був більш схильний до католицизму ніжправослав'я (саме у 1054 р. відбувся поділ церкви на католицьку іправославну), але не тільки Ростислав, а й рідний брат Анастасії Ізяславпочали підтримувати саме його і в цій ситуації Анастасії нічого незалишалося, як шукати підтримки у Німеччини і одружити свого синаСоломона з дочкою імператора Генріха ІІІ Юдитою.Безумовно, це викликало обурення не тільки в Києві, але і серед місцевихрусинів, Бела вдало скористався цією ситуацією і розбив наголову Андрія Ів битві 1060 р., а так як без сторонньої допомоги король пересуватися неміг, то, немічного і покинутого напризволяще тоді його просто затопталиконі.Анастасія була змушена тікати з Угорщини, але з – за союзу з Генріхом ІІІїї відмовилися прийняти на Русі і вона виїхала спочатку до тітки Марії вПольщу, а потім, згадавши, що є родичкою Бабинбергів (її брат одруживсяз Одою Бабинберг) і півно пообіцявши за підтримку передатиавстрійському герцогству Відень, що власне і сталося у 1063 р., подаласядо сина Адальберта Бабинберга в Австрію. Тут, завдяки Юдиті, вонаувійшла до вищих сфер німецької аристократії і через Генріха ІV почаладомогатися, щоб Бела І принаймні визнав своїм наступником на троні їїсина СоломонаТе що сталося далі варто опису не історика, а пера Олександра Дюма: водин чудовий день 1063 р. трон разом із королем у Вишгородському замкураптом провалився у підземелля і більше Белу І на цьому світі ніхто небачив. Війська Генріха ІV вдерлися в Угорщину і посадили на тронСоломона. За свідченням німецьких джерел, у вдячність за підтримкуїї сина правителем Баварії Оттоном Нортхаймським, вона подарувалайому королівську реліквію — меч Атілли, що буцімто належав самомуватажкові гунів (річ цілком ймовірна, так як «король русинів» Одоакрбрав участь у вбивстві Аттіли і через його нащадків і в першу чергу синів