a

Харчувалася тільки рослинною їжею, вела побожний спосіб життя.Навчала дітей читанню і письму, прилучаючи до християнськихцінностей. Проповідниці віри Христової відкрився цілительськийдар. Багато років поспіль вона лікувала не тільки місцеве населення,але й худобу; допомагала людям у подоланні хвороб і бід. Володіючи даромпрозорливості, допомагала повернути людям вкрадене чи загублене. Славапро цілительку Едігну ширилася по всій Баварії. Коли вона померла,вдячні селяни поховали її у вівтарі старої церкви. Вона навіки залишиласяв пам'яті місцевого населення, хоча померла мало не тисячоліття назад, улютому 1109 р., під час неймовірно сильних морозів.У 1600 р. католицька церква визнала Едігну блаженною. В місцевомукостелі св. Себастіана, біля прибічного престолу, були розміщені її мощі, асам костел розписали сценами житія цієї нещасної дитини АнниЯрославни та графа Валуа. Кожні 10 років мешканці навколишніх сілвлаштовують святкування на її честь, під час яких в театралізованійформі відтворюється життя і діяльність Едігни. Якщо вона, хоча ніколинавіть і не бачила, але так любила Русь, то можна собі уявити, як любила їїАнна Ярославна і який жаль огортав її серце в спогадах про неї. Самакоролева Анна була похована в церкві Вільєрського абатства, поблизум. Етамп у Франції.Всупереч існуючим стереотипам, Анна не була єдиною королевою Франціїукраїнського походження. Королевами, ба навіть імператрицями, тут булиЮдіт та Емма з роду Вельфів, який походив від «короля русів» Одоакра(точніше, від нащадків його єдиного сина Тіла). Емма у свою чергупосприяла тому, щоб її син Карломан всупереч волі франків одружився здочкою блатненського князя Прибини Ліутсвіндою і їх син АрнульфКарінтійський (Карінтія – зіпсована назви Корошки) став імператором нетільки Франції, а й цілого Заходу (випадкового збігу обставин тут бути неможе, тобто Прибина, як один з нащадків князя Орошки (Карінтії)Славника, також мав походити з родини Отка (Одоакра)). Не випадковимтакож є той факт, що і Петро І, щоб забезпечити собі юридичні права напанування на території цілої Русі, одружив свого сина Олексія на одній зпредставниць роду Вельфів і їх син Петро ІІ декілька років бувімператором Російської імперії.Література: 27; 83; 114; 327; Вікіпедія.Ансамбль Українських Акторів - група акторів перев. ЛьвівськогоОперного Театру, що згуртувалися 1945 на еміґрації (Авґсбурґ, Реґенсбурґ)під мист. керівництвом В. Блавацького; вистави: «Нар. Малахій» і «Мина

Мазайло» Куліша, «Антігона» Ануї, «Люкреція» Обе, «Домаха» Л.Коваленко й ін. 1949 АУА переїхав до США, де продовжує свою працю.Література: 56.Антанта - союз держав — учасниць першої світової війни: Англія,Франція, США (з 1917), Росія, Італія, Бельгія, Сербія, Греція, півд.-амер.республіки, — що протиставився «почвірному союзові» Німеччини,Австро-Угорщини, Туреччини й Болгарії. Веде поч. з англо-франц. угоди1904 р. Держави А. до революції 1917 укр. справу іґнорували. Влітку 1917,після І Універсалу, франц. амбасада в Петербурзі висилала до Києвапубліциста Жана Пелісьє по інформації. Після больш. революції влистопаді 1917 і перших спроб сов. уряду нав’язати контакт із центр.державами до Києва прибула франц. військ. місія на чолі з ген. Табуї, який3. 1. 1918 офіц. повідомив Ген. Секретаріят Закордонних Справ УНР пропризначення його комісаром Франц. Республіки при Укр. Уряді; 4. 1. 1918представник Франц. Республіки був прийнятий гол. Ген. Секретаріяту В.Винниченком; слідом за ним заявив про своє призначення представникангл. уряду Д. П. Беґґе. У своїх переговорах із укр. урядом вони мали наметі дістати запевнення, що укр. уряд не укладе миру з центр. державами йпродовжуватиме війну на півд. і зах. фронтах (хоч больш. Совнаркомпочав уже переговори, зокрема й від імени України); при цьому А.пропонувала фінансову і техн. допомогу. Обставини змушували однак укр.уряд вести переговори з центр. державами й укласти 9. 2. 1918Берестейський договір; цим самим переговори з представниками державА. були перервані, і вони перед вступом укр. і нім. військ до Києвапокинули місто. Протягом наступних місяців уряди держ. А. ставилися до Укр. Державивороже. Після поразки центр. держав у листопаді 1918 А. взялася дооб’єднання протибольш. сил, виступаючи однак проти самостійностиУкраїни і роблячи ставку на Денікіна та Колчака. Підписання гетьманомП. Скоропадським (14. 11. 1918) грамоти про «федеративну злуку» з Росією,з метою порозумітися з А., прискорило повстання на Україні і прихід довлади Директорії. В цей час А. повністю підтримувала рос. ДобровольчуАрмію, що намагалася відновити «єдину неділиму Росію», і розглядалапозицію укр. уряду як «большевицьку». В грудні 1918 Одесу окупувавдесант із франц і грецьких частин ген. Боріюса, в січні 1919 — ген.Д’Ансельм поширив окупацію на 60 км. навколо Одеси (див. ЕУ I, стор.519). Переговори в лютому 1919 між командуванням десанту А. і урядомУНР (прем’єр С. Остапенко) успіху не мали, бо Д’Ансельм, не визнаючиправ України, вимагав включення укр. армії в заг, антибольш. рос. фронт.Під тиском червоних частин, гол. отамана Григорієва, й під загрозоюповстань у франц. фльоті десант А. на поч. квітня 1919 покинув півд.-укр.територію. Від січня 1919 уряди УНР і ЗУНР зайшли в контакт із дипломатами А.,надіславши на мирову конференцію в Версалі об’єднану делеґацію; в липні1919 ЗУНР зформувала окрему делеґацію з участю чл. спільної делеґації; в

листопаді 1919 представники ЗУНР вийшли із спільної делеґації. Укр.делеґації увесь час зустрічалися з русо- і польонофільською настановоюкерівних дипломатів A. (Вілсон, Ллойд-Джордж, Клемансо, Орляндо),перед якими ворожа пропаґанда укр. армії увесь час представляла як«большевицькі». Після виступу поль. делеґата Дмовського, що вимагавдля Польщі всю Сх. Галичину, А. в лютому 1919 надіслала до Варшавимісію, очолену Нулянсом, який закликав А. надіслати до Галичини поль.дивізії, а сам вислав до уряду ЗУНР у Львові місію з представників державА. у справі перемир’я з поляками з ген. Бартелемі на чолі. Місія 28. 2. 1919пропонувала негайно припинити воєнні дії, відвівши укр. війська на лінію,що залишала полякам третину Сх. Галичини зі Львовом і Дрогобицькимнафтовим басейном (див. ЕУ I, стор. 530 — 31); пропозиція не булаприйнята. Після звертань до А. гол. уряду ЗУНР С. Голубовича і гол. їїделеґації B. Панейка та заклику Найвищої Ради з 19. 3. 1919 докомандування обох армій, який теж не мав успіху, — 26. 4. 1919 в Парижістала працювати міжсоюзна комісія для перемир’я з бурським ген. Л.Ботою на чолі. Пропозиції комісії ген.. Боти з українського боку булиприйняті, але поль. сторона кинула проти укр. військ надіслану протибольшевиків армію Галлера й продовжувала успішний для неї наступ, незважаючи на заходи Найвищої Ради 21 — 22. 5. 1919. 29. 6. 1919 НайвищаРада уповноважила провідників Поль. Республіки продовжити операції доЗбруча, одночасно забезпечивши автономію та свободи населення рал.території з тим, щоб держ. приналежність була згодом вирішенасамовизначенням населення Сх. Галичини. В серпні 1919 Черчіл і Клемансо зробили спробу схилити ген. Денікінадо порозуміння з урядом УНР, але не мали успіху, і напруження призустрічі наступаючих проти червоної армії військ УНР і Денікінаперейшло у війну, не зважаючи на втручання амер. військ. аташе вВаршаві, що приїздив до, Києва (19. 9. 1919). Після поразки укр. армій в 1919 — 20 pp., не зважаючи на акціюекзильного уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договоруперед президією мирової конференції (1920), не зважаючи на ухвали РадиЛіґи Націй 1921 про потребу унормувати правний стан у Сх. Галичині йпоновне висування справи на міжнар. форум у 1922 p., 14. 3. 1923конференція амбасадорів держав А. ухвалила рішення про прилученняГаличини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії, щоніколи не було виконане.Література: 56; Л о з и н с ь к и й М. Галичина в pp. 1918 — 20. Відень1922; М а р г о л и н А. Украина и политика Антанты. Берлін1922; B o r s c h a k E. L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale.Париж 1935; C h o u l g u i n e A. L’Ukraine contre Moscou. Париж1935; B o r s c h a k E. L’Ukraine a la Conférence de la Paix (1919 — 23). Париж1938; Вікіпедія.

Антверпен – місто і важливий торговий порт в Бельгії.Вперше згадується у 7 столітті. В епоху хрестових походів — значнийторговельний центр. У 17 та 18 століттях перебував під владоюспочатку Австрії, потім Франції. У 1814—1830 Антверпен входив доскладу Нідерландів. З 1830 місто у складі незалежної Бельгії.Серед архітектурних пам’яток міста на увагу заслуговують СоборАнтверпенської Богоматері (1352—1616) (найвищий у Бенілюксі танайвища будівля міста), Церква святого Якова (1491–1656), Замок Стен,Ратуша в стилі Відродження (1561—1565, архітектор Корнеліс Флоріс),Будинки-музеї : Будинок Рубенса (бл. 1611—1618) і друкарів Плантен-Моретюс (16—17 століття). Королівський музей витонченихмистецтв (1880—1890).В А. жив і працював вчений-аґроном, проф. УТГІ, д. чл. НТШ П. Зелений(1908 Вислобоки, Львівщина — 1991, Антверпен, Бельгія). У фаховихжурн. він друкував свої праці укр., поль., нім., а й фламандською мовами.Література: 56; Вікіпедія.Анти - велика група ранньоіст. слов. племен, що згадується у візант.письм. 6 в. За Йорданом вони жили між Дністром і Дніпром; за Прокопіємїх оселі сягали на сході Озівського моря, а на заході — дол. Дунаю(Маврікій). Держава А. існувала від кін. 4 до поч. 7 в. Антські пам’ятки наУкраїні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї із срібла, бронзи йбілого металевого стопу, пізніше бронзові прикраси (найбільше фібули) звиїмчастим емалем, центр виробництва яких був у Києві (Й. Вернер 1950),скарби золотих та срібних речей (Перешепине, Підгороддя б. Крилоса),нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).Безумовно серед антів могли бути представники також тих давньоруськихплемен, які базувалися на території сучасної Румунії, але до етногенезуукраїнського народу анти не мають жодного відношення, так як післязмішування з булгарами, стали предками сучасних болгар і македонців. Утому, що Пенківська культура, яка належить антам, має багато спільнихрис з Корчаківською не має нічого дивного, так як анти також булислов’янами і так само як і давні русини походили з одного слов’янськогоархетипу. Різниця полягає лише у тому, що вони першими, ще у ІІІ – ІV ст.,рушили на схід, заснували поселення (але не місто) на місці сучасногоКиєва, але під тиском гунів і булгар в VІ ст. були змушені податися наБалкани, де їх нащадки проживають по сьогоднішній день. Щододавньоруських племен, то на момент перебування антів над Дніпром,поселень русинів, про що свідчить Йордан, далі на схід від Дністра не було.Місце антів над Дніпром вони зайняли лише на поч. VІІ ст.Література: 56; 59; 120; 121; Віеіпедія.

Анти́ півка — село у Золотоніському районі Черкаської областіАнтипівка виникла в 20-х роках 17 століття. Перша згадка — 1631 рік.Тоді селяни сплачували подимне шляхтичуБогузвалому Олексичу(Тарифа).Козацтво Антипівки належало до Золотоніської сотні. В 30-х роках, під час сталінських репресій розстріляно та заслано 21антипівчана. Тут народився гром. діяч, поет і перекладач родом зПолтавщини, 1847 р., чл. Кирило-Мефодіївського Братства О. Навроцький(1823 Антипівка, Золотоніський пов. — 1892 Темір-Хан-Шура, Дагестан).Разом з Т. Шевченком був заарештований і засланий до В’ятки. Позакінченні заслання (1853) працював урядовцем до кін. життя за межамиУкраїни: у Петербурзі, Курську і на Кавказі, де й помер. Н. належить до140 перекладів з світової класики: «Іліяда» і «Одіссея» Гомера, поема Ш.Руставелі, з Г. Гайне (найраніші укр. переклади), Й. В. Ґете, Дж. Байрона,Дж. Мілтона, П. Шеллі, Ф. Шіллера, А. Міцкєвіча, О. Пушкіна, М.Лермонтова й ін.Література: 56; Вікіпедія.Антипович Константин (1899 Луків, Польща - 1949) - історик, проф.Київ. Ін-ту Нар. Освіти; наук. співр. ВУАН (до 1934); досліди з історії укр.міста 19 в. та укр. сфрагістики (розвідка про київ. міську печатку).Література: 56.Антін з Кошиць (1465 – 1520) - один з найбільш видатних ювелірівУгорської Русі ХV – ХVІ ст.Він народився під Кошицями, але усе своє життя пропрацював в місті і у1493 р. отримав для себе міське право. Найвидатнішим твором Антонавважається золотий келих, який він виготовив для собору св. Елизавети, атакож срібний посуд для костелу в Спиській Новій Всі.Література: 207; 373; Вікіпедія.Антонич Богдан – Ігор (1909 – 1937) - один із найбільш видатнихукраїнських поетів сучасності, який народився на Лемківщині, у селіНовиця Малопольського воєв.Антонич походив із сім’ї місцевого греко-католицького священика,вчився у Львові, де, у 1933 р., закінчив університет, а, згодом, у 1934 р.,видав найвідоміший свій твір “Три перстені”. З величезною любов'ю вінзмальовує тут образ своєї рідної Лемківщини, а також, вперше вукраїнській літературі, звертається до філософського осмислення Буття,Космосу, океанської Стихії, що було новацією й одразу вивело його

творчість на загальносвітовий рівень. Пізніше, у 1936 р., вийшла його“Книга Лева”, а, у 1938 р., посмертні “Зелена Євангелія” та “Ротації”.Його поезія є своєрідним підсумком тисячолітньої історії українськоїдуховності, літератури й культури цих, найбільш західних земель України ісвідчить про те, що її рівень не тільки не поступався загальноукраїнськимстандартам, а й світовим. Сотні імен творців цієї культури ви зустрінететут, на сторінках цього словника, але тисячі так і залишаться для насневідомими. Лемківщина, незважаючи на тисячоліття свого поневоленняіноземцями, вже тоді підійшла до такого ступеня інтелектуальногорозвитку, що, якби не брутальне виселення лемків зі своїх земель у 1947 р.,вона могла дати Україні ще не одного такого Антонича.Література: 56; 80; 81; 82.«Антологіон» - Минея на свята, одна з літургічних книг Сх. Церкви,видана 1619 Печерською друкарнею; переклад зробив Йов Борецький,зредаґував Захарія Копистенський.Література: 56.Антоненко-Давидович (Давидов) Борис (1899 Ромни Полтавська губ. —1984, Київ) – письменник, драма „Лицарі абсурду“ (1924), пов.„Смерть“ (1928), зб. репортажів „Землею українською“ (1930). Рятуючисьвід терору, А.-Д. 1933 переїхав до Алма-Ати, але й там 2.1.1935 бувзаарештований і за обвинуваченням у приналежності до „контррев.націоналістичної орг-ції“ (УВО), був засуджений на 10 р. ув’язнення, післявідбуття якого його відправили на довічне заслання до Красноярськогокраю. Після реабілітації й повернення до Києва 1956 серед ін. видав зб.нарисів „Збруч“ (1959), роман „За ширмою“ (1963), зб. cm. „Про що і як“(1962), „В літературі й коло літератури „ (1964), „Здалека й зблизька“(1969), мовознавчу працю „Як ми говоримо“ (1970). Але вже від поч. 1960-их pp. А.-Д. знову зайшов у гострий конфлікт з офіц. лінією в літературі,зокрема й з тієї причини, що був надхнеником шістдесятництва йдисидентства, за що зазнав нових переслідувань, а з поч. 1970-их pp. йогоперестали друкувати. Удруге, посмертно, А.-Д. реабілітований у кін. 1980-их pp., посмертно вийшла й його остання зб. „Сибірські новели“ (1989).Література: 56; Вікіпедія.Антонеску (Antonescu) Йон (1882 — 1946) - рум. маршал, 1940 — 44диктатор; українофоб, ідеолог румунського фашизму і загарбанняукраїнських земель. З цією метою надав Гітлеру 30 дивізій, які взяли

участь у війні з СРСР. Під час цієї війни запровадив на окупованихрумунами територіях концентраційні табори, в яких загинуло багатоукраїнців.Література: 56; Вікіпедія.Антоній Печерський, св. (983 — 1073) - родом з Любеча б. Чернігова,постригся на Афоні. Поряд з Мойсеєм та Єфимом Угрином - один іззасновників чернецтва на Україні, які дали початки Печерській Лаврі.Прихильник подвижництва на самоті (єремітизм).Література: 56; Вікіпедія.Антоній (? – 1391 Галич) - спершу єп., потім митр. галицький (1371 — 91);на домагання короля Казіміра (1371), був іменований на митр. патріархомцаргородським Філотеєм.Для унезалежнення діяльності Руської церкви на захоплених полякамитериторіях Галицько-Волинської Русі від ВКЛ, Московії питання провідновлення православної митрополії з центром у Галичі (ліквідованої1347 року) підняв польський король Казимир III Великий. Намагаючисьзапобігти політичним і духовним впливам з боку Московської держави, натериторії якої перебувало в той час більшість митрополитів Київськоїмитрополії.1370 року польський король Казимир III звернувся до царгородськогопатріарха Філотея з проханням поновити Галицьку православнумитрополію. Він писав, що «від віків Галич був знаний усім країнам як митрополія, » митрополичий стіл тут був з віку віків. Першим митрополитом був з« благословенням Вашим Ніфонт, другим митрополитом Петро, третім митрополитом Гавриїл, четвертим митрополитом Теодор. Усі вони були на галицькім столі».Казимир ІІІ заявляв, що новий митрополит вже обраний — єпископАнтоній; зокрема, писав: «Поставте Антонія митрополитом, щоб не зник і не пропав закон« русинів. А якщо не буде Божого і Вашого благословення на цього » чоловіка, то потім не жалуйтеся на нас: прийдеться хрестити русинів на латинську віру через відсутність митрополита на Руси.»9 травня 1371 року — Константинопольський патріарх затвердив Антоніяна посаді митрополита Галицького, надав згоду на його висвячення здопомогою Волоського митрополита. Антоній отримав право висвяти

єпископів. Галицькому митрополитові підпорядковувалисяПеремишльська, Холмська, Турівська та Володимирська православнієпархії.31 серпня 1375 року згаданий в документах як свідок, що перебував воточенні князя Владислава Опольського в Городку (після створенняГалицької митрополії РКЦ Папою Григорієм ХІ 13 лютого 1375 року).У 1376 р. Антонія визнавав холмський і белзький православний єпископКаліст (цей ієрарх користувався підтримкою Любарта та його васалів).У другій половині XIV ст. — на початку XV ст. канонічну юрисдикціюГалицького митрополита визнавала Молдавська Церква. МитрополитовіАнтонію підлягали також й молдовські єпископи. У 1371 та 1376 рокахмитрополит Антоній рукоположив молдавських єпископів Йосифа (1401року став першим митрополитом Молдови) та Мелетія.Помер близько 1391 року. Після смерти митр, А. гал. митрополія зновузанепала.Література: 56; Вікіпедія.Антоніни - с. на сх. Поділлі на зах. від Старокостянтинова; р. ц.Хмельницької обл. 5 і 7. 06. 1918 р. тут мали місце успішні бої 9 залізничоїдивізії та 1 пішого полку УСС з більшевиками.Антоніо Олінто (Antonio Olinto) - укр. оселя на півд. стейту Парана вБразілії, заснована 1896; 1920 — 420 укр. родин, тепер 230, з околицями —310, зайнятих хліборобством.Література: 56.Антонов-Овсієнко Володимир (1883, м. Чернігів — 1938, м. Москва) —радянський державний і військовий діяч, дипломат, нарком юстиціїРРФСР, дипломат.Поряд з людьми, якими має усі підстави пишатися наш народ, вЕнциклопедії згадані також усі манкурти, які так чи інакше в негативномуплані вплинули на його історичний розвиток. Тому, щоб абсолютноправильно і без жодних прикрас зрозуміти хід української історії, ми немаємо жодного права викреслювати цих людей з українського історичногопроцесу, а, навпаки, глибоко аналізувати причини їх національної зради іробити відповідні висновки.Антонов-Овсієнко народився в сім’ї офіцера російської армії. У 1902—1904рр. навчався у Воронезькому кадетському корпусі, потім уВладимирському піхотному училищі (м. Санкт-Петербург). З 1901 р. — уреволюційному русі. Належить до числа тих діячів українськогопоходження, руками яких у жовтні 1917 р. був здійснений державний

переворот і завдяки яким Україна знову потрапила у пазурі Російськоїімперії під назвою Радянський Союз.З 1903 р. — член Російської соціал-демократичної робітничої партії.Учасник революції 1905—1907 рр. У 1905 р. — один із організаторівзбройних повстань у Ново-Александрії (Польща) і Севастополі. Пізнішепроводив революційну роботу в Фінляндії, Санкт-Петербурзі, Москві. Нераз зазнавав арештів. Засуджений до смертної кари, яку замінено 20роками каторги. Після втечі у 1910 р. емігрував у Францію, де приєднавсядо меншовиків. Навесні 1917 р. повернувся в Росію. Вступив до партіїбільшовиків; був одним з найбільш дієвих керівників Жовтневогоперевороту в Петрограді.Від грудня 1917 р. — комісар у справі боротьби з контрреволюцією наПівдні Росії. Брав участь у розробці плану воєнних дій Росії протиУкраїнської Народної Республіки. 26 грудня (за ін. даними — 22 грудня)1917 р., стягнувши до Харкова значну кількість військ, захопив місто,перетворивши його на центр більшовицького уряду в Україні. У 1918 р.командував наступом більшовиків на Київ. Під час штурму міста в останнічисла січня 1918 р. уперше під час громадянської війни застосував бойовізадушливі гази; організував тотальний класовий і етнічний терор узахопленому Києві, внаслідок якого загинуло (за різними підрахунками)від двох до трьох тисяч українських патріотів, у тому числі й генералиармії УНР. Мемуари свідчать, що людей тоді розстрілювали на вулицях закілька почутих українських слів, або навіть за українській стрій. Іншимисловами, це був яскравий представник патологічного у своїй ненависті доусього українського навіть не малоросійства, а манкрутцтва і томузвинувачувати в усьому тому, що тоді сталося у Києві лише Муравйова неварто (малороси хоча і тяжіють до «російського світу», але закохані вукраїнську пісню, фольклор та звичаї, в той час як манкурти є відвертимиантиподами усього українського). Навесні 1918 р. Овсієнко — членНародного Секретаріату, головнокомандувач Збройних сил РадянськоїУкраїни. З січня до червня 1919 р. — командувач Українського фронту.З серпня 1922 до лютого 1924 р. — начальник Політичного управлінняРРФСР, згодом — СРСР, звідки був знятий за активну участь утроцькістській опозиції (в 1928 р. офіційно порвав з нею). З 1924 р. — надипломатичній роботі: представник СРСР у Чехословаччині, Литві,Польщі. В роки громадянської війни в Іспанії (1936—1937) — генеральнийконсул СРСР у Барселоні. З 1934 по 1935 р. — прокурор РРФСР; в 1937 р.— нарком юстиції РРФСР. 13 жовтня 1937 р. заарештований, 8 лютого 1938р. і засуджений Військовою колегією Верховного Суду СРСР зазвинуваченням у належності до керівництва «троцькістськоїтерористичної і шпигунської організації». Завершив своє життя як і багатоінших манкуртів, які виконали свою функцію і стали як свідки жахливихзлочинів небезпечними для імперських шовіністів, розстрілом у 1938 р.

Література: сайт «Українці в світі».Антонович Володимир (1834, м-ко Махнівка Київської губ., тепер с.Комсомольське Козятинського р-ну Вінницької обл. — 1908, м. Київ) —історик, археограф, етнограф, археолог.Народився у збіднілій шляхетській родині українського походження. Версіїпро його польське чи навіть французьке походження не витримуютьжодної критики, так як в наш час встановлено, що його рід походить відФедька Антоновича з Чернігівщини, який згодом переселився на Волинь ітривалий час проживав у с. Гурівка. Уся плутанина виникла з герба, доякого вписали Антоновичів. Цей герб дійсно походив з Франції, але фаховіісторики знають, що належність до герба в умовах Речі Посполитої зовсімне означала належність до роду його засновника.Навчався в Рішельєвському ліцеї в Одесі (1844—1848), згодом перейшов до2-ї Одеської гімназії (1848—1850). Закінчив Київський університет (1855—1860), пізніше працював учителем у 1-й Київській гімназії, викладавісторію в Київському кадетському корпусі. З 1860 р. брав активну участь устудентському русі «хлопоманів», у рамках діяльності якого багатоподорожував по селах, поширюючи між селянами українську літературу,вивчаючи народну культуру, побут, пам’ятки історії. У 1864—1880 рр. —головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві; з1865 р. — співробітник Київської археографічної комісії. У 1868 р. захистивмагістерську дисертацію на тему «Останні часи козацтва на правому боцііДніпра (за актами 1679—1716 рр.) «, у 1878 р. — докторську дисертацію натему „Нарис історії Великого князівства Литовського до смерті великогокнязя Ольгерда“. З 1878 р. — професор при кафедрі російської історіїКиївського університету, одержує чин статського радника зістаршинством; у 1880 р. — декан історико-філологічного факультетуКиївського університету; з 1882 р. став одним із ініціаторів заснуванняпершого в Україні історичного журналу „Киевская старина“, член йогоредакційної колегії; з 1901 р. — член-кореспондент Російської академіїнаук.Володимир Антонович увійшов в історію як вірний син України, один ізголовних провідників її національного поступу. Він є автором понад 300монографій і статей з питань історії України, серед яких дослідження зісторії українського козацтва, боротьби за визволення України з-підпольського панування, праці про гайдамаччину, з історії селянства,української шляхти, міст, звичаєвого права, історії церкви та релігійногожиття, народної творчості, етнографії, літописання та мемуаристики,археології. Був одним із редакторів багатотомного зібрання документів зісторії України «Архів Південно-Західної Росії» і в числі перших звернувувагу на свідчення Птолемея про карпатських оросів.Література: 56;Т о м а ш і в с ь к и й С. Володимир Антонович. Л.1907; Д о в н а р - З а п о л ь с ь к и й М. Исторические взгляды В. Антоновича.К. 1909; Г р у ш е в с ь к и й М. В. Антонович. Основні ідеї його творчости і

діяльности. ЗНТК; III. 1909; П а в л у ц ь к и й Г. Антонович як археолог.Там же; Л о б о д а А. Праці Антоновича по етнографії та літературі. Там жеі Україна. V. 1928.; Д о р о ш е н к о Д. Володимир Антонович. Його життя йнаук. та гром. діяльність. Прага 1942; Вікіпедія.Антонович Дмитро (1877 Київ — 1945 Прага) - син Володимира, історикмистецтва і театру, політ. діяч. Один із засновників Революційної Укр.Партії (разом із Б. Камінським, Л. Мацієвичем і М. Русовим), на еміґр. вЧернівцях редаґував газ. «Гасло» (1902 — 03), «Селянин», 1905 в Харковігаз. «Воля». З 1912 викладав історію мистецтва в Київ. Мист. Школі йпрацював У місячниках «Дзвін» і «Сяйво». Один із активних діячів Центр.Ради, 1918 морський мін., мін. мистецтва. За Директорії голова укр.дипломатичної місії в Римі. Один з організаторів Укр. Вільного Ун-ту уВідні і Празі, проф. історії мистецтва й ректор УВУ, довголітній дир.Музею Визвольної Боротьби України в Празі, гол. Укр. Іст.-Філол. Т-ва уПразі (1923 — 45). Серед численних праць: «Естетичне вихованняШевченка» (1914), «Українське мистецтво» (1923), «300 років укр. театру»(1925), «Т. Шевченко як маляр» (1937), „Deutsche Emflüsse auf dieukrainische Kunst“ (1942).Література: 56.Антонович Мирослав (1917 Долина, Галичина) - музиколог і дириґент,засновник і дириґент «Утрехтського Візант. Хору», складеного зголляндців, які співають укр. мовою в Голляндії й за її межами. Автор:„Die byzantinischen Elemente in den Antiphonen (graduate) der ukrainischenKirche“ (1955) та „The Chants from Ukrainian Heirmologia“Література: 56.Антонович Михайло (1910, Флоренція, Італія — ?) - історик, синДмитра, наук. співр. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні (1936 — 41), лекторБреславського Ун-ту, доцент Віденського Ун-ту; «Історія України», І — IV(1941 — 42), «Переяславська кампанія 1630 р.» (1944) та ін. Схоплений 1945в Берліні больш. аґентами, депортований до СССР; дальша доля невідома.Література: 56.Антонович-Мельник Катерина (1859 — 1942) - археолог, історик ігром. діячка в Києві; друга дружина В. Антоновича; провадила розкопи наВолині, Поділлі, Запоріжжі й Слобожанщині (досліджувала неоліт.мегалітичні та ін. пам’ятки), чл. багатьох археологічних т-в, д. чл. Укр.Наук. Т-ва в Києві й НТШ, організаторка Київ. Університетського Музею іКатеринославського Музею; «Следы мегалитических сооружений вЮжной России» (1884), «Майданові городища на Україні» й ряд ін. праць зархеології та історії.

Література: 56.Антоновський Михайло (1759 — 1816), вихованець Київ. Академії,бібліотекар Публічної Бібліотеки в Петербурзі; автор «Истории о МалойРоссии» (1799); в кн. «Духовна бібліотека» (1798) надрукував «Нарцис»Сковороди; записки А. в «Русском Архиве» 1885.Література: 56.Антонський-Прокопович Антон (1762, м. Прилуки, Чернігівська обл. —1848, м. Москва, Росія) — педагог, професор, ректор Московськогоуніверситету на протязі 1818-1826 рр., засновник i перший головаТовариства шанувальників російської словесності (з 1811), видавець,академік.Література: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII — XVIII ст.:Енцикл. вид./ Упоряд. З. І. Хижняк; За ред. В. С. Брюховецького. — К.,2001.Антопіль - м-ко на Загородді (зах. Полісся), р. ц. Берестейської обл.Білорусії; існує з 16 ст., у 1931 р. — 3 000 меш., серед яких значну частинустановили євреї. У 1942 р. нацисти загнали їх до гетта і практично усіхзнищили.Антропов Олекса (1716 — 95) - визначний маляр-портретист укр.походження (батько з солдат набраних в Україні), нар. і помер уПетербурзі; з Григорієм і Дмитром Левицькими виконав іконостас та ін.образи Андріївської церкви в Києві 1752 — 55; «Портрет укр. гетьмана».Література: 56; Вікіпедія.Антропологія в Україні. А. — наука, що вивчає людину в часі іпросторі, тобто процес її виділення з тваринного світу (антропогенез),расогенез (утворення рас) та етногенез (утворення народів), досліджуючипри цьому їх зовн. вигляд та диференціацію спадкових прикмет. Сьогоднівже зрозуміло, що ці процеси відбуваються не хаотично, а у суворійвідповідності з фундаментальними законами розвитку (єдності і боротьбипротилежностей, заперечення і заперечення цього заперечення). Так само,як в результаті Великого Вибуху у Всесвіті були створені частинки, атоми,молекули і клітини, так і в результаті Великого Антропологічного Вибухулюдина вийшла з тваринного світу, утворилися раси, етноси, народи інації. В ході антропогенезу утворилися два центри (стовбури) расогенезу(африканський та азійський), де в результаті дії сил взаємного запереченняутворилися чотири великих раси (чорна і біла, червона і жовта). В ході

подальшого розвитку цих процесів взаємного заперечення(відштовхування) виникли вісім центрів етногенезу, тобтонародотворення, які наука називає архетипами. З кожного з цих центрівнародотворення, не одночасно, а асинхронно, у протилежні сторони час відчасу, в міру зростання кількісних показників, які перетворювалися у новуякість, виділялися етноси, які філологи інакше ще називають мовнимисім’ями. Біла раса, до якої належать українці, мала два таких центранародотворення, один з яких (старший по часу) знаходився в Палестині(індохетів), а другий (молодший) в Угорщині (індоєвропейців). Кожен з цихархетипів випродукував 9 мовних сімей, а так як на планеті цих центрівнародотворення було 8, то цілком невипадково Біблія твердить, щолюдство складається з 72 «язицей», тобто мовних сімей. Індоєвропейськийцентр народотворення наприклад народив чотири мовні сім’ї, які сталирозвиватися у східному напрямі (іранці, угро-фіни, фракійці і балти) і,відповідно, як антитеза, виникли інші чотири мовні сім’ї, напрям розвиткуяких був спрямований на захід (кельти, романці, іллірійці, германці).Найбільшу загадку в кожному з цих архетипів становить поява дев’ятоїмовної сім’ї (у індохетів – це семіти, а в середовищі індоєвропейців –слов’яни). Насправді, вони вже нікуди не виділялися від архетипу, а увесьчас становили його центр, своєрідне ядро, яке можна порівняти зістовбуровою клітиною. Особливість розвитку цієї дев’ятої мовної сім’їполягає у тому, що вона проявляє себе останньою, тобто є найбільшмолодою у порівнянні з іншими, і її розвиток відбувається у двапротилежні боки одночасно (саме тому відцентрові сили розвиткурозкидали євреїв по усьому світі, а слов’яни цілком невипадково ділятьсяна західних і східних слов’ян). Ця проблема є найменш дослідженою, алесхоже на те, що історична місія цих стовбурових етносів полягає у тому,щоб, в міру вимирання більш старих народів і етносів, підживлювати їхсвоєю генетикою, або навіть повністю поглинати у своє середовище. Мовнісім’ї в процесі свого подальшого розвитку розпадаються на окремі народи(германці наприклад на німців, австрійців, данів, шведів, англійців і т. д.),а що стосується стовбурових етносів білої раси, то завершальним етапомеволюції семітів був етногенез євреїв, а у слов’ян – русинів – українців(див. етногенез русинів – українців). Цілком подібні процеси мають місце всередовищі жовтої, червоної і чорної раси, а тому немає жодних сумнівівстосовно того, що до подібних стовбурових етносів належать китайці,монголи, японці чи, наприклад, ефіопи і кенійці.Процеси взаємного заперечення (ділення) і заперечення цього заперечення(синтезу) ідуть одночасно, але вже зрозуміло, що на першому етапірозвитку домінують відцентрові сили і лише на другому - доцентрові, тобтоконцентрації і синтезу. Немає жодних сумнівів у тому, що в результатіподальшого розвитку процес заперечення заперечення буде домінувати надпроцесом взаємного заперечення та ділення і людство в кінцевомурезультаті буде являти собою одну єдину супернацію. Є час на те, щоброзкидати етнічне каміння, але буде, і вже настав той час, щоб збиратийого назад до купи. Однак, саме тут людство, а точніше його найбільшхитромудрі чи просто мало освідченні політики, роблять найбільш

фатальні помилки, які приводять до неймовірних соціальних заворушень інавіть кривавих війн. Суть проблеми полягає у тому, що процесзаперечення заперечення, тобто синтезу, має зайняти рівно стільки часу,скільки тривав процес взаємного відштовхування чи то ділення архетипу івін має відбуватися суворо у зворотному порядку. Іншими словами,спочатку в одну супернацію мають об’єднатися усі народи іранської(германської, угро-фінської, романської чи то слов’янської) мовної сім’ї,згодом ця іранська супернація може безболісно злитися з угро-фінами (агерманці наприклад з романцями) і лише на завершальному етапіз’явитися індоєвропейська супернація, ядром якої, поза усяким сумнівом,як наймолодші серед усіх будуть слов’яни. Ми сьогодні знаходимося назламі фаз розвитку, тобто на самому початку цього процесу етнічногосинтезу (лише на наших очах завершується процес створення українськоїнації) і якщо розвиток індоєвропейського архетипу через заперечення(ділення) тривав 7 тис. років, то і його синтез остаточно завершиться лишеу 9 тисячолітті. Якщо розвиток слов’янського архетипу до моментуутворення усіх наявних на сьогоднішній день навіть не народів, а етносів,тривав орієнтовно 1500 років (від VІІ ст. до н. є. до VІІ ст. н. є.), то єдинаслов’янська супернація з’явиться лише не раніше середини наступноготисячоліття. Можна собі уявити якими невігласами і людьми далекими відреального світу є ті політики і так звані «вчені», які проповідують ідеїмультикультурності, так званого «єдиного радянського народу» чи вже всучасних умовах «русского мира». Іншими словами, те, що має природностатися через багато тисячоліть, вони намагаються силою (причому уповному розумінні цього слова) нав’язати людству вже сьогодні. Якщо уєвропейських політиків це є лише проявом легкого запаморочення їхсвідомості (виявляється, що президентам і канцлерам недостатньоволодіти законами фізики, а й добре розуміти глобальні закони розвитку ілюдства зокрема), то для нацистів і сучасних рашистів це ідеологічна зброядля поневолення інших народів. За будь-яких обставин нехтуваннязакономірностями антропогенезу і особливо етногенезу приводить дожахливих наслідків. Історичні обставини для українського народусклалися так, що в умовах Російської імперії з її концепцією розвитку«один народ, цар і отечество» вітчизняні вчені мимоволі були змушеніприділяти величезну увагу проблемам антропології і ця наука в Українітривалий час була на висоті.Найдавнішими відомостями про фізичний вигляд і звичаї населенняУкраїни ми завдячуємо Геродотові і Гіппократові, що описують скифів, апізніше візант. і араб. авторам середньовіччя (Прокопій, Захарій Ретор,Ібн-Даст, або Ібн-Руста, Ібн-Фадлан та ін.); враження щодо вигляду укр.населення зустрічаємо і в творах подорожників 17 — 18 вв. Наук.антропологічні дослідження починаються в другій пол. 19 в. Перші наук.фізичні характеристики українців дають франц. дослідник Е. Т. Амі, рос.А. Богданов (опис черепів княжої доби), поль. Й. Маєр, І. Коперніцький(вивчення гал. населення). Антропологічні досліди укр. авторів 19 в.поєднувалися з етногр., зокрема у першого з них П. Чубинського, щошукав зв’язку між етногр. елементами і фізичним типом в різних областях,

виділяючи з них окремі смуги. Засновником укр. антропології єФедір Вовк, який, ідучи за принципом франц. антропологічної школи,довів, що антропологія українців є відмінною від антропології росіян(«Антропологические особенности украинского народа», 1916); проти йоготези виступив рос. антрополог Д. Анучін, характеризуючи її як«націоналістичну»; усі ін. рос. антропологи також поділяють цей погляд.Учні Вовка: І. Раковський, С. Руденко, А. Носов та ін. продовжували йогопрацю і станом на сьогоднішній день вже цілком зрозуміло, що, на відмінувід моноетнічних українців, росіяни є поліетнічною угро-фіно-тюрко-монгольською нацією, архетип, тобто центр творення, якої абсолютно неспівпадає зі словянським архетипом і знаходився на відстані більше ніж 2тис. км. від нього, в лісах і болотах Центральних регіонів Росії, насампередМосковської області (саме тому їх тривалий час і називали московітами).В період діяльности Вовка укр. населення досліджували також франц.антрополог Ж. Денікер, рос. А. Івановський і Є. Чепурковський та поль.Ю. Талько-Гринцевіч. В 20 — 30-их pp. антропологічні досліди Українипродовжували поль. вчений Я. Чекановський (слов’янська доба і тогочасніміґрації), рос. В. Бунак і Г. Дебец, нім. Г. Ґюнтер і Е. Айкштедт. В цілому їхдосліди досить схематичні або надто загальні. По першій світовій війні досліди з А. на Україні пожвавлюються. ВКиєві при Укр. Академії Наук створено очолений А. Носовим Кабінет ім.Ф. Вовка з журналом «Антропологія»; київ. школа працювала переважно вантропогеогр. напрямі, збираючи антропометричні матеріяли з різнихобластей України, м. ін. з Криму й Кубанщини. У Харкові в 1920-их рокахУкр. Психо-Неврологічний Ін-т видавав за ред. Л. Николаєва «Материалыпо антропологии Украины»; харківська школа шукала гол. чиномподібностей між фізичними й соціяльними типами серед різних верств інаціональностей України. Однак, від поч. 30-их pp. праця в ділянці А. напідсовєтській Україні стала фактично неможливою. У Львові в НТШпровадив досліди І. Раковський, до якого пізніше прилучився Р. Єндик;праці їх друковані у вид. Матем.-Природописно-Лікарської Секції,Фізіографічної Комісії або в «Матеріялах до етнології України»; львівськашкола займається проблемою синтетичного образу антропологічнихвідносин в минулому і сучасному на Україні, а також расовимивідмінностями між українцями і їх сусідами (поляками й росіянаминасамперед).В наш час антропологія поступово поступається місцем генетиці (повеликому рахунку антропологія є лише зовнішнім проявом генетики) ічильне місце тут знову зайняла харківська школа. Так, вчені ХарківськоїКриміналістичної Лабораторії довели, що за своїм генетичним кодомукраїнці є набагато більш близькими до хорватів, словенців і чехів, ніж доросіян. Якщо перекласти це на мову історії, то тривалий час предкиукраїнців становили одне ціле саме з хорватами, словенцями і чехами, азгодом проживали поруч, тобто на території Дунайської Русі і лише в VІІст. посунулися на схід і стали сусідами (але не родичами) росіян.Література: 56; 120; 121; Вікіпедія.

АНУМ - Асоціяція Незалежних Укр. Мистців, т-во укр. мистців, закладенеу Львові 1930 p., гол. М. Осінчук і С. Музикова, секретар П. Ковжун; 13збірних та індивідуальних виставок, виходив. часопис «Мистецтво» (1932— 36), видано монографії про Сахновську, Андрієнка, Кульчицьку,Грищенка, Глущенка, Ґеца, зб. «Екслібрис». АНУМ зліквідована сов.владою в 1939 р.Література: 56.Апіан (Петро Беневич) (1495-1552) – видатний німецький математик іастроном з родини давньоруського походження.Народився в селі Туга біля Лесніга в Саксонії на території розселеннядавньоруського племені долинян. Його справжнє ім’я та прізвище булоПетро Беневич. Навіть німецькі вчені визнають, що усі прізвища на -ич, -іч,-ов, -і, -о та їм подібні свідчать про їх слов’янське походження і у випадку зБеневичем ми маємо унікальну можливість прослідкувати долю тихрусинів, які залишилися на території Німеччини. Він був сином звичайногосапожника, але навчався в латинській школі в Рохлиці, а потім вЛейпцігському та Віденському університетах. Він є автор першої карти всвіті з реальними обрисами континентів, в т. ч. Америки, а також біля 40наукових праць з математики та астрономії. Петро першим звернув увагувчених на той факт, що хвости усіх без виключення комет спрямовані упротилежний бік від Сонця. Ім’ям цієї видатної людини, професораматематики університету в Інгольштадті названий кратер на Місяці.Беневич користувався величезним авторитетом не тільки в науковомусередовищі, а й серед правлячої еліти Німеччини. Коли у 1522 р. його ріднемісто пристало до Реформації, імператор Карл V видав наказ негайно йогоспалити, але коли дізнався, що звідси походить знаменитий математик таастроном Апіан, то відмовився від цього наміру. Син Беневича Пилиптакож був видатним математиком свого часу і професором Тюбінгенськогоуніверситету в землі Баден-Вюртемберг.Література: Вікіпедія.«Апокрисис», Христофора Філалета (псевд.) - полемічний твір, вид. поль.мовою 1597 і українізованою ц.-слов. в Острозі 1598, у відповідь на «SynodBrzeski» П. Скарґи (1597); автор (здогадно Христофор Бронський, на думкуін. — Мартин Броневський) виступає з протестантських позицій.Література: 56.Апостол Данило (1654 — 1734 Сорочинці, Миргородський полк) – гетьманУкраїни; бувши миргородським полк., спочатку був в опозиції до Мазепи,

потім зробився його прихильником, але в листопаді 1708 відійшов відшведів і Мазепи до Петра I. Брав участь у прутському й перськомупоходах. Один із найавторитетніших полк. за гетьмана ІванаСкоропадського, після його смерти А. боронив разом із чернігівськимполк. Павлом Полуботком автономні права України та домагавсяліквідації створеної Петром I Малоросійської Колеґії (1722). Вибраний 1.10. 1727 на гетьмана України, А. був значно обмежений в своїх правах, щоясно виходило з «РЂщительныхъ Пунктовъ» 1728, наданих Україні рос.урядом. Гетьманування А. було своєрідним компромісом між старими йновими, важчими формами укр. життя. Протягом перших років А. багатозробив для впорядкування коз. адміністрації, для судових реформ(інструкція 1730), для вреґулювання соціяльних відносин, припинившипроцес переходу ранґових маєтностей у невідповідні руки, і т. д. А. бувпильний і запопадливий господар, купець-експортер і промисловець; вінобстоював інтереси укр. купців і укр. торгівлі й провадив боротьбу з торг.системою, яку завів на Україні Петро I І на користь моск. державі і моск.купцям і яка призвела кінець-кінцем укр. торгівлю до занепаду. Особливоборовся А. на Гетьманщині з рос. елементом, який встиг тут ужепоширитися за попередніх десятиліть.Література: 5, 51, 56; 61, 64, 103, 120, сайт «Українці в світі».К р у п н и ц ь к и й Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. 1948.Апостол-Кегич Єгор (1803 — після 1850) - прапорщик Чернігівськогополку, представник чисельної групи декабристів, які мали українськепоходження. Нащадок гетьмана Апостола, за участь у повстанніЧернігівського полку засуджений 1826 на ув’язнення; з 1843 засідатель ісуддя Константиноградського суду.Література: 56Апостолес (Apostoles) - м. в провінції Місіонес у півн. Арґентіні, 20 000меш., що плекають рис, кукурудзу, цукрову тростину, бавовну. Чималоукраїнців в А. і околицях, найстаріша укр. колонія в Арґентіні (з 1897),манастир оо. Василіян з друкарнею.Література: 56.Апостоли - український шляхетський рід, що походив від реєстровогокозака Миргородського полку Апостола (1649). Правнук його ДанилоАпостол був гетьманом (1727 — 34). Син гетьмана полковник лубенськийПетро залишив цікавий щоденник, ведений 1725 — 27 франц. і рос. мовою(уривки надруковані в КСт. 1894 — 95). Після смерти (1816) останнього зроду — Михайла прізвище А. дістав Іван Муравйов (1762 — 1851).Література: 56.

Апо́ столове (в минулому — Покровське, Вшиве) — місто в Україні,центр Апостолівської міської територіальної громади і Апостолівськогорайону Дніпропетровської області.Назва міста походить від прізвища відставного секунд-майораЯмбурзького полку Михайла Муравйова-Апостола, правнукагетьмана Данила Апостола, який після ліквідації ЗапорізькоїСічі у 1793 році за указом Катерини II отримав земельний наділ — 12 000десятин землі на берегах степової річки Вошивої (в ній водилася великакількість дафній — водяних вошей).На честь відкриття в новоутвореному селі церкви Святої Покрови вонобуло внесено до єпархіальних реєстрів під назвою Покровське. Селище, щовиникло при станції, об'єднали у 1923 році із селомПокровським. 1933 року отримало назву Апостолове.Як і інші населенні пункти цієї місцевості Апостолове значно постраждалопід час голодомору в 1932–1933 роки. Багато жителів села аби вижити,змушені були тікати до Середньої Азії або Кавказу. 17 серпня 1941 рокуАпостолове окупували німецькі війська, вони вбили 129 жителів, у томучислі 7 дітей. 229 чоловік, переважно юнаків і дівчат, вивезли на роботидо Німеччини.Поблизу міста досліджено кілька курганів доби бронзи (III—І тис. до РХ),два скіфських кургани — Баби і Розкопана Могила (IV—III століття доРХ) із похованнями ватажків, в яких виявлені золоті прикраси, зброя,посуд тощо. Досліджені також окремі поховання кочівників XIII—XIVстоліть. У місті створено Народний музей історії Апостолівського району.Звідси походять такі визначні діячі як: член-засновник Українськогокомітету «Гельсінкі-90» Мурашов Юрій Ігорович, Герой РадянськогоСоюзу, льотчик-випробувач ОКБ А. Н. Туполєва Калина ОлександрДанилович, український поет, представник «розстріляного відродження»Пронченко Михайло Семенович.Література: 56; Вікіпедія.Апостолят З’єднання (Apostolaat der Vereniging) - в м. Бокстель (Boxtel) вГолляндії, заснований з почину митр. Андрея Щептицького 1925 p., зметою ознайомлення Заходу із Сх., особливо Укр. Церквою, а також орг-ціїдопомоги для неї матеріяльними фондами. А. З. фінансував м. ін. в 1948 —50 Укр.-Кат. Духовну Семінарію в Кулемборзі, допомагає Укр. МалійСемінарії в Люрі (Франція), видав ряд книжок про сх.-церк. проблеми; зініціятиви А. З. засновано 1951 р. Утрехтський Візант. Хор (див.) зголландців із дириґентом-українцем.Література: 56.Апостольська Візитатура - для укр. у Зах. Европі заснована 21. 11. 1946,складається з 5 ген. вікаріятів, перший обіймає Італію, другий —Німеччину, третій — Францію, Еспанію, Швайцарію і Люксембурґ

четвертий — Бельгію, Голляндію, Данію, Норвегію і Швецію, п’ятий —Великобрітанію.Література: 56.Аппоньї (Apponyi) Альберт (1846 Відень — 1933 Женева) - граф, відомийугор. політик, мін. освіти (1906 — 10, 1917 — 18); українофоб, один зліквідаторів Угорської Русі, ініціатор закону 1907, що давав засіб угор.урядові ліквідувати школи нац. меншостей, бо на бажання батьків 20 дітейабо 20% учнів у школах із не угор. мовою викладання запроваджувалосяобов’язкове навчання угор. мовою. В наслідок закону А. на Закарпаттібули закриті всі чисто укр. школи і замість 571 укр. шкіл в 1874 р.лишилося в 1907 р. 107 мішаних угор.-укр. шкіл, а в 1915 — тільки 18мішаних. Остаточно Угорська Русь як етнічний феномен в державі булаліквідована за часів диктатури Хорті. Однак нащадків місцевих русинівможна легко вирахувати завдяки патронімам і прізвищам українськогопоходження (типу Ковач чи Запольський), або за належністю до греко-католицької чи православної церкви. Таких людей в Угорщині є не тисячі,як подає статистика, а мільйони (за підрахунками Молнара, на моментпояви мадяр в Угорській (тоді ще Дунайській) Русі, співвідношення міжними і русинами становило 3 : 1). Щоправда, з цих мільйонів 90% навітьне здогадуються про свої руські корені, а завдяки «праці» таких якАппоньї багато хто з них є відвертими угорськими шовіністами.Література: 56.АРА (American Relief Administration, Амер. Адміністрація Допомоги) - орг-ція США, утворена 1919 під головуванням Г. Гувера; діяла в евр. країнах,що потерпіли від першої світової війни. На Україні А. працювала під часголоду 1921 — 23, який радянська влада штучно організувала длявинищення махновців (голод шаленів переважно в районах їх діяльності)та потенційно небезпечних для Росії українців, які проживали тоді (біля 1млн. чол.) в Поволжі. Допомога А. виявлялася в постачанні харчів,медикаментів , предметів першої потреби і врятувала тоді багатьох людей.Більше такої «помилки» як АРА російські шовіністи собі не дозволяли і підчас наступного штучного голодомору 1932-33 рр. жодної допомоги люди неотримали.Література: 56.Араби про Давню Русь - в часи свого розквіту 8 — 12 вв. вони провадилижваву торгівлю з Центр. Та Сх. Европою, про що свідчать численнізнахідки араб. монет на території кол. княжої держави. Понад 40 араб.авторів залишили ориґінальні й компілятивні описи подорожей до сх.-евр.країн з відомостями геогр., етногр., екон. та іст. характеру; між ними Ібн-Хордадбег (9 в.), Аль Джайхані, Ахмет Ібн-Фадлан, який описав слов.звичаї, Ібн-Даст (або Ібн-Руста), Аль-Масуді, що говорить про поділ

слов’ян на племена та про походи Руси на каспійське узбережжя, Ібн-Хаукаль, автор компіляції із звістками про Русь та ін.Найбільш цінними є твори Джайхані, Балхі, Істархі та Хаукала, які чітковказують на те, що Русь складається з трьох державних утворень (племен),а саме: Куябії, Славії і Артанії-Карантанії (див.), тобто Київської,Поморської і Дунайської Русі, про що уникали і до сьогоднішнього дняуникають говорити не тільки європейські, а й переважна більшістьукраїнських істориків.Твори Аль Масуда у поєднанні з працями Гельмонда, БаварськогоГеографа, а згодом і Шафарика дозволяють нам зрозуміти феномендавньоруського племені волинян як етнічного ядра не тільки українців, ай усіх без виключення слов’янських племен.Нарешті до арабської історіографії Давньої Русі, незважаючи на йогоєврейське походження, необхідно віднести також Ібн Якуба, який у 966 р.залишив нам цікаві відомості стосовно Поморської Русі і русинів Кракова.Література: 56; 120; 121; Вікіпедія.Арад (ARAD) - місто в Румунії, яке виникло на місці давньоруськогогородища 8 – 9 ст. Заранд. Воно розташоване в самому центрі колишньогоруського регіону в долині річки Морос (руська назва – Маруса), міжРуською Хатою (Оросхазою) та Лугом (Лугошем), чим повністюпідтверджується повідомлення Аноніма короля Бели ІІІ про те, що, передпоявою тут мадярів, саме руські князі володіли землями вздовж течіїМороса, Короса і Темеша. Сьогодні українці залишилися тут лише біляЛугоша, а в середні віки, це був густо заселений ними регіон, якийвідігравав величезну роль в політичній історії Угорщини. Місцеві князітут були надзвичайно амбітні і, якщо не рахувати Білої Княгині, яка сталадружиною Гейзи і, тим самим, започаткувала руську лінію роду Арпадів,то і без того Матвій Корвін став угорським королем і роки його правліннясамі угорці вважаються апогеєм розвитку країни. Не дивно, що син Коломана та руської княгині Євфімії Борис, який мавнамір сісти на трон після свого батька, користувався тут чи ненайбільшою підтримкою і, як результат, в Араді, у 1113 р., розіграласяодна з найбільш кривих драм за всю середньовічну історію Угорщини. Угорці звинуватили тоді Євфімію у невірності, вигнали її до Києва, а натрон посадили сліпого Белу ІІ, який був вічно п'яний, абсолютно нерозумів що відбувається і усім заправляла тоді його жінка королева Єлена.Відчувши, що влада тікає з її рук, що кожен день прихильників Борисастає все більше і більше (тоді з 190 магнатських родин 160 були руськогопоходження), Єлена вдалася до настільки підступного кроку, до якогоніколи не додумався б сам Макіавеллі: вона скликала до Арадапредставників найбільш впливових родин і не запитала прямо про те, чипідтримують вони прагнення Бориса сісти на трон (відвертої відповіді уцьому випадку годі було чекати), а з удаваною наївністю поцікавилася, чисправді Борис є сином Коломана. В цій ситуації вона виявила навітьприхованих прихильників Бориса, так як спеціально заховані люди

спостерігали за негативною, або позитивною реакцією буквально кожногошляхтича і, в залежності від цього, вже через декілька хвилин останні булипідступно атаковані та вщент вирізані. Не випадково це криваве “дійство” відбулося в Араді: з навколишніхземель сюди змогли приїхати найбільше руських шляхтичів і саме вонипостраждали в першу чергу. В цілому тоді було вирізано до половинируських шляхетських родів, а тому не тільки в Семигородді, а також і вцілій Угорщині їх позиції значно послабли. Не дивно, що після татаро –монгольської навали вони взагалі опинилися в меншості і почали швидкомадяризуватися. Щодо румунського впливу, то вони його довший час взагалі невідчували, так як і самі румуни тоді перебували у сфері функціонуванняруської мови та руської культури, а румунська влада тут була встановленалише у 1918 р. Арад виявився місцем кривавої бійні не тільки русинів, а і самих угорців.Саме тут, у 1849 р., біля цього самого замку, були розстріляні усі генералиугорської революційної армії, яких росіяни та австрійці захопили в полон. З причини чисельних повстань, революцій та військових дій, старихархітектурних пам'яток в місті практично не залишилося, а більш новіпоходять лише з 18 ст.Література: 120; сайт міста.Арандаренко Володимир - військ. діяч, полк. Армії УНР, 1919 помічниккомандира Дністрянської Кордонної бриґади Окремого Кордонногокорпусу в Могилеві над Дністром.Література: 56.Арандаренко Микола (1795 — 1867) - управитель полтавської скарбовоїпалати в 40-их pp. 19 в., пізніше архангельський губернатор; «Записки оПолтавской губернии, составленные в 1846 году», І — III (1848 — 52).Література: 56.Арборе (справжнє прізвище Раллі) Замфір (1848 Чернівці — 1933 Бухарест)- рум. гром. діяч і журналіст, родом з України, був змушений емігрувати доРумунії у 1879 р. Приятель М. Драгоманова; прихильник укр. визвольноїборотьби, написав для Союзу Визволення України брошуру „Ucraina siRomânia“ (1916). Переклав вірші Т. Шевченка, серед яких „Заповіт“.Література: 56; Вікіпедія.Аргентина - республіка Півд. Америки, 2 793 000 км², населення — 40 117096 (2010), з них близько 300 000 українців і арґентінців укр. походження.Перші укр. поселенці почали прибувати з Галичини 1897, оселюючись упівд. Арґентіні (сучасна провінція Місіонес) в околицях м. Апостолес серед

субтропічних лісів і степів. Головний приплив іміґрантів припадає на 1901— 03; поселенцям давали тоді по 50 га землі й допомогу харчами тахудобою. До першої світової війни виеміґрувало до А. бл. 10 000 українців,майже виключно з Галичини. Крім Місіонес, вони оселялися в м. Буенос-Айрес і Беріссо. Між двома світовими війнами, особливо 1925 — 30, до А.виеміґрувало бл. 50 000 українців, здебільша з Галичини (бл. 28 000),Волині й Полісся (разом 19 000), ін. з Закарпаття (2 000) і Буковини (1000).Це були в масі селяни з незначним відсотком інтеліґенції (переважноучасники визвольних змагань). Третя хвиля укр. іміґрації прийшла післядругої світової війни (1947 — 49), коли до А. приїхало понад 6 000українців, серед яких великий відсоток людей з високою і фаховою освітоюВ наш час в Аргентині постійно проживає сьома за чисельністю українськадіаспора у світі, яка налічує близько 250—300 тисяч осіб. Більшістьсучасних українців Аргентини є нащадками переселенців попередніх часів(кінець ХІХ ст. — перша половина ХХ ст.), вони нерозмовляють українською мовою, але зберегли свою етнічну ідентичністьта інтерес до України, її історії та сьогодення.Більша частина етнічних українців мешкає у столиці і провінції Буенос-Айрес (більше 100 тис.) та провінції Місьйонес (близько 130 тис.). Місцямикомпактного проживання є також провінції Чако (30 тис.), Кордова (15тис.), Мендоса (10 тис.), Формоса (6 тис.), Ріо-Негро (3 тис.) та Коррієнтес (3тис.). У провінціях Мендоса, Формоса, Буенос-Айрес українці складаютьблизько 1 % населення, у провінції Місьйонес — до 9 %, у Чако — до 4 %.Коли саме до Аргентини прибули перші українці достеменно невідомо, алев аргентинських документах особи з українськими прізвищами згадуютьсяз кінця XVII ст. Точна кількість українських мігрантів в різні періоди часутакож невідома, оскільки України як окремої держави на той час, коливідбувалося масове переселення до Аргентини, не існувало, тому вофіційних аргентинських документах українці фігурували за країноюпоходження — як австрійці, росіяни, поляки тощо.В еміграційному русі українців до Аргентини дослідники зазвичайвиокремлюють чотири основні періоди (хвилі):• перша хвиля — з 1897 до 1914 року, близько 10-14 тис. осіб.• друга хвиля — з 1922 до 1939 року, близько 50-95 тис. осіб• третя хвиля — з 1946 до 1951 року, близько 5-6 тис. осіб• четверта хвиля — з 1993 до 2000 року, близько 7 тис. осібДеякі експерти також виділяють п'яту хвилю міграції, яка розпочалася2014 року.

Хуан Хосе ЛануссеУкраїнська каплиця у провінції МісьйонесТрадиційно вважається, що еміграція першої хвилі українців в Аргентинупочалася з кінця XIX ст. Точна дата не відома, але деякі дослідникивважають, що перші українці прибули до цієї країни близько 1890 року,інші наводять 1881 рік. Поштовхом до їх виїзду сталибезземелля, безробіття та діяльність еміграційних бюро. Перша хвилявизначають як трудову, тому що економічний мотив від'їзду мавпершорядне значення. Більшість переселенців їхали з України, не маючинаміру і часто змоги повернутися. Політика аргентинського уряду, в томучислі Закон від 19 жовтня 1876 р., сприяла приїзду іммігрантів саме до цієїкраїни.Вважається, що першим українським поселенням в Аргентині сталомісто Апостолес, куди вони прибули 27 серпня 1897 року. Цю дату частовважають початком українською міграції в Аргентину. Долею українцівна новому місці особисто опікувався губернатор провінції Місьйонес ХуанХосе Лануссе, який мав намір заселити цю майже безлюдну на той частериторію хліборобами. Перші поселенці отримували земельні ділянки у25 га або 50 га у кредит на 50 років, аргентинський уряд надавав їм

допомогу у вигляді сільськогосподарського приладдя, насіння, худоби длярозведення тощо.Здебільшого переселенці першої хвилі походили з західних і південнихрегіонів України, переважно зі Східної Галичини (Покуття,Західне Поділля, Лемківщина). Крім того, 1904—1905 з Бразилії доАргентини переселилося близько 5 тис. вихідців з Чернігівщини.Українці, що прибули до Аргентини наприкінці ХІХ століття та до Першоїсвітової війни, за своїм соціальним складом були в основному селянами,що й обумовило їх подальшу виробничу діяльність. Вони займалисявирощуванням цукрової тростини, рису, тютюну, але перш за все — мате.Вважається, що першою людиною, яка стала вирощувати чай у провінціїМісьйонес, також був українець Володимир Гнатюк з міста Трес-Капонес.Українці в провінції Місьйонес також розвивали садівництво,вирощуючи лимони, помаранчі, маслини, горіхи, а подекуди й банани.Майже кожен поселенець тримав худобу і займався виробництвоммолочних виробів.Крім селян, до Аргентини прибули українці, які походили з міст і частомали досвід заробітчанської праці в Європі. Вони здебільшого осіли встолиці і м. Беріссо(передмістя Буенос-Айреса). Вони стали працюватина будівництві, залізниці, у портах, на підприємствах харчовоїпромисловості, як обслуга та сезонні робітники.Загалом під час першою хвилі міграції до провінції Місьйонес прибулоблизько 10 тис. українців, ще приблизно 4 тисячі оселилися вм. Беріссо (передмістя Буенос-Айреса). Декілька сотень українських євреїв,які прибули до Аргентини 1891 року осіли у м. Карлос-Касарес тапровінції Ентре-Ріос.Українці збирають врожай мате у Трес-Капонес (1920 р.)Загалом у міжвоєнний період з України до Аргентини прибуло за різнимипідрахунками від 50 до 95 тис. осіб. Це зумовив сприятливий характерімміграційного законодавства Аргентини, а також те, що там вже булаукраїнська громада, яка з одного боку, підтримувала новоприбулих,допомагала їм уникнути деяких труднощів життя у чужій країні, а зіншого, сама міцнішала за рахунок патріотів, які активізувалиорганізоване життя аргентинських українців.Склад другої хвилі міграції був набагато більш різноманітний, ніжпопередньою, тут були вихідці з багатьох регіонів України

(Галичини, Волині, Полісся, Буковини, Закарпаття), представникирізних віросповідань. Особливо великий потік емігрантів з ЗахідноїУкраїни був у 1924—1932 роках. Цього разу Україну залишали не тількиселяни, але й робітники, науковці, митці, які виїздили за кордон не лише зекономічних як це було раніше, але й з соціально-політичних причин.Частина емігрантів були учасниками національно-визвольного руху вУкраїні.Значна частина мігрантів-селян влилися до українською громадипровінції Місьйонес, оселившись у містах Апостолес, Азара, Лас-Тунас, Трес-Капонес, а також заснувавши нові поселення в Обері, Леандро-Н-Алемі, Посадасі та південній частині провінції. В той же час постаютьнові українські поселення в інших сільськогосподарських регіонахАргентини: Чако, Мендосі, Формосі, Кордові, Ентре-Ріосі, Коррієнтесі, Ріо-Негро, сільській частині провінції Буенос-Айрес.Основним заняття українців у провінції Чако буловирощування бавовнику, сорго та випасання худоби, в Місьйонес —тютюну і чаю. В провінції Мендоса, де українці також поселялиськомпактною групою, вонизаймалися виноградарством і виноробством, садівництвом, городництвом.Багато українських сімей в степових провінціях Аргентинизаймалися хліборобством.Більше половини мігрантів другої хвилі осіли у Буенос-Айресі та йогоблизьких околицях, а також великих аргентинських містах(Кордова, Росаріо). Це була переважно інтелігенція та заробітчани, якіпланували в майбутньому повернутися до України. Досить велика групаукраїнців почала працювати на промислових підприємствах, частовиконуючи фізично важку низькооплачувану роботу, оскільки Аргентинане визнавала на той час дипломів іноземних держав, окрім Іспанії, Італії тадеяких латиноамериканських країн.Третя хвиля.Третя міграційна хвиля була нечисленною, але завдяки своєму складумала значний вплив на життя української діаспори в Аргентині.Близько 5-6 тис. українців прибули до Аргентини у 1946—1950 роках,тікаючи від комуністичного режиму. Вони були здебільшогоучасниками національно-визвольного рухув Україні чи особами, які свогочасу були вивезені з України до Німеччини на примусові роботи, томупричини еміграції були політичними. Багато з представників цієїімміграційної хвилі були університетськими професорами, офіцерами чикваліфікованими працівниками, мали освіту та високий рівень політичноїсвідомості, що значно активізувало суспільне життя української громади ісприяло розвитку емігрантських організацій.Більшість новоприбулих осіла в Буенос-Айресі та околицях столиці,оскільки вважала, що їх переїзд до Аргентини є тимчасовим і при нагодівони повернуться в Україну. З цієї хвилі, на відміну від попередніх, майже

ніхто не займався сільським господарством. Починаючи здебільшого якпрості робітники, вони, завдяки кваліфікації, набутій щев Україні чи Західній Європі, швидко добивалися високих посад абостворювали власні підприємства. Деякі з мігрантів цієї хвилі отрималипосади в аргентинських органах державної влади.Близько 3 тис. українців, здебільшого переселенців третьої хвилі, у 1950-хроках перебралися з Аргентини до США і Канади. Причинами цього сталинеможливість знайти роботу за фахом, економічна криза в країні та прихіддо влади Перона.У повоєнні роки відбувалася також широко розрекламована у радянськихзасобах масової інформації часткова репатріація міжвоєнноїзаробітчанської еміграції з Аргентини. Близько 3 тис. українцівповернулися до СРСР, оскільки радянська пропаганда їм обіцяла чудовіперспективи. Доля цих репатріантів в Радянському Союзі склалася по-різному. Незважаючи на те, що вони були відновлені вправах громадянства, частина з них (приблизно третина) так і не змоглапристосуватися до умов життя в радянській країні і повернулася назад вАргентину. Деякі, особливо діти зі змішаних шлюбів, влилися в колектививузів та шкіл, ставши викладачами іспанської мови. Багато аргентинськихукраїнців, які хотіли повернутися до Аргентини з СРСР, не змогли цьогозробити, оскільки радянська влада не випускала їх, а аргентинський урядне бажав їх приймати, вважаючи комуністами.У повоєнний час до Аргентини з сусідніх з нею країн почали перебиратисядеякі українці. Причиною цього стала гостра господарська кризав Парагваї та Уругваї, а також відсутність будь-якої опіки з боку уряду цихкраїн. Їх кількість приблизно дорівнювала числу тих, хто виїхав зАргентини до СРСР та Північної Америки.Четверта хвиляУкраїнці у м. ОбераПісля розпаду СРСР розпочалася четверта хвиля еміграції з України,основними причинами якої були економічні чинники — люди шукалироботу і кращі умови життя. Аргентинський уряд почав дивитисьна Східну Європу як на джерело дешевої і, насамперед, кваліфікованоїробочої сили. Характерною рисою нових емігрантів було те, що абсолютнабільшість з них була представниками інтелігенції, з вищою освітою ізнанням іноземних мов.

У червні 1994 р. в Аргентині було прийнято Декрет 1023/94, якийспрощував порядок імміграції громадян з країн Центральної та СхідноїЄвропи. Він діяв до січня 2004 року. У відповідності до цього декрету будь-який українець віком не старше 65 років за умови подання відповіднихдокументів і проходження співбесід зі співробітниками консульськоговідділу Посольства Аргентини в Україні, міг отримати візу зправом працевлаштування строком на один рік, яка за наявностіофіційного контракту на роботу, продовжувалася кожен рік безкоштовно.Через три роки перебування в Аргентині особа, маючи офіційний контрактна роботу, могла подати клопотання про залишення на постійне місцепроживання, а згодом отримати громадянство, що також відкривало шляхдо легального переїзду до Канади, США і країн Західної Європи. З цьогомоменту до Аргентини почали прибувати нові іммігранти з України, якістановили 71,5 % з усіх новоприбулих завдяки Декрету.29 квітня 1999 року була підписана Угода між Україною та АргентинськоюРеспублікою з питань міграції. Необхідність підписання цього документубула викликана значною кількістю іммігрантів з України, що прибувалидо Аргентини у той час. Ця угода регулювала міграційні процеси міжобома країнами та суттєво спрощувала можливість в'їзду для українців.Спрощена процедура отримання візи, право легальногопрацевлаштування, розвинута нормативно-правова база та ціла системазакладів, що регулюють проблеми імміграції, зробили Аргентину країноюпривабливою для багатьох українських емігрантів. Окрім цього, великунадію вони покладали на допомогу існуючої тут української громади.Еміграція останньою хвилі була зосереджена в районі Великого Буенос-Айреса. Згідно з даними Національного управління міграції Аргентини,протягом 1994—2000 рр. до Аргентини прибуло близько 7 тис. українців.На перших порах виникало багато проблем й непорозумінь міжпредставниками «нової хвилі» і старою імміграцією. Легше було вихідцяміз західних областей України, які володіли українською мовою,зберегли народні звичаї, культурні традиції. Вони викликали більшусимпатію представників старої української діаспори, які допомагалиновоприбулим пристосуватися до нових умов життя, знайти роботу,налагодити контакти з іншими вихідцями з України.

Місця компактного проживання українців в АргентиніПочинаючи з 2002 року, відбулося помітне скорочення потоку українськихемігрантів до Аргентини. Натомість кількість громадян України, якіщороку залишали територію Аргентини (поверталися до України абоемігрували до США, Канади або країн Західної Європи), зростала щороку.Це обумовлено, передусім, найбільшою в історії країни фінансово-економічною кризою 2001 року, внаслідок якої багато українськихгромадян втратили роботу і будь-яку можливість забезпечувати себефінансово, а також складністю адаптаціїукраїнців до місцевих реалій.Згідно з оцінками УКТ «Просвіта» близько половини мігрантів четвертоїхвилі після початку кризи 2001 року виїхали до Північної Америки,Європи або повернулися в Україну.Нині в Аргентині налічується 250—300 тисяч етнічних українців. Вонипереважно розселені у столиці та провінціях Буенос-Айрес, Місьйонес, Чако, Мендоса, Формоса, Кордова, Ріо-Негро ізаймаються головним чином землеробством. На півночі Аргентини і вприлеглих до неї південних районах Бразилії, а такожу Парагваї та Уругваї українці та громадяни українського походженняпроживають компактними групами, що зближує їх, сповільнюєпроцес асиміляції.Історія формування емігрантських організацій в АргентиніОсновною об'єднувальною силою для переселенців перших хвильбула церква, оскільки переважна більшість з них була греко-католиками.Спочатку польські та російські місіонери, а також аргентинська

католицька церква, чинили спротив існуванню окремої українськоїцеркви, тому перші 10 років українці не мали власних греко-католицьких священників. У цей час українська громада не мала аніукраїнських шкіл, ані вчителів, ані газет, ані товариств. Тим не менше,українці власними силами будували церкви і каплиці та просили прислатиїм священників. Нарешті 1908 року з Бразилії до провінції Місьйонес булонаправлено отця Климентія Бжуховського, а згодом інших.При церквах організовувалися українські школи та громадськіорганізації української діаспори, виникали навчальні релігійно-соціальнішколи українознавства, курси та конференції, церковні братства,аматорські гуртки, читальні та українські школи. Важливе значення малитовариства, завдання яких полягало у наданні як матеріальної допомоги,так і в пристосуванні до нових умов життя та праці. Так, 1909 року отецьЯрослав Карп'як організував в Апостолесі першу українську школу ічитальню імені М. Шашкевича. А 1912 року о. Іван Сенишин і о. ОмелянАнаневич заклали читальню в Азарі і соціальний клуб «Україна» вАпостолесі. Організовані церквою товариства згодом стали культурно-освітніми осередками української еміграції.Перша українська школа у Буенос-Айресі з'явилася 1910 року. Її заснувавучитель Пилип Бак.Митрополит Андрей Шептицький під час візиту до української громади варгентинській провінції Місьйонес 1922 року. На білому коні Шептицький,біля нього на конях священники К. Бжуховьский і О. Ананевич, праворучстоїть о. Іван Сенишин.1922 року занепокоєний станом української церкви вАргентині митрополит Андрей Шептицький відвідав майже усі українськіприходи у Місьйонесі, де освятив новозбудовані церкви, зустрічався злюдьми і закликав їх триматися церкви та традицій.1922 року, завдяки ініціативі о. Івана Сенишина в Апостолесі булоорганізовано перший український споживчий кооператив «La agricolaucraniana», який втім не проіснував довго. Тим не менше, Сенишинпродовжував активну громадську діяльність у цьому місті, протягомбагатьох років належав до міської ради і був вибраний посадником міста.Згодом на його честь було названо вулицю в Апостолесі.Серед українців другої хвилі еміграції було багато освічених людеймолодшого та середнього віку, чим пояснювалася їх досить швидкаадаптація до нових умов життя, а також активна участь у житті громади.Це спричинило появу численних емігрантських організацій різногоспрямування. Прибуття представників політичної еміграції сталопотужним імпульсом для розбудови громадського життя українськихпереселенців в новій країні. З'явилися організації, що почали керуватигромадсько-політичним та культурним життям, гуртувати навколо себеукраїнських емігрантів та виховувати у них почуття патріотизму.

Важливим фактором збереження етнічної самобутності стало утворення в1924 р. українського драмгуртка «Молода громада» (м. Беріссо), якийпізніше трансформувався в Українське культурне товариство «Просвіта».Через деякий час в Аргентині вже працювало 16 його філій та Центральнауправа. При «Просвіті» діяли школи, курси українознавства, мистецькіколективи, хори тощо. Загалом її діяльність мала культурно-освітнійхарактер. З часом товариство «Просвіта» стало головним центромукраїнського культурного життя в Аргентині. 1928 року в Аргентині почаввиходити офіційний друкований орган «Просвіти» — «Українське слово»,перший український часопис в цій країні.1925 року до Япею прибула група українських євангелістів, які заснувалитам власну колонію.1927 року з Галичини до українських поселень у Місьйонесі приїхав новийсвященник о. Степан Вапрович. Окрім священицької роботи, він закладавмайже при всіх церквах і каплицях церковні братства, організовувавукраїнські школи, курси українознавства, читальні, гуртки.1931 року відбулися установчі збори товариства «Сокіл», яке мало наметі фізичне і військове виховання своїх членів, щоб у слушний часповернутися в Україну і боротися за її незалежність.1931 року в Буенос-Айресі почав діяти міжорганізаційний комітет длякоординації спільних заходів та національних свят, який створили існуючітой час товариства: Українське Культурне Товариство «Просвіта» вм. Буенос-Айрес та в м. Беріссо, Український Національний Клуб,Українське Руханкове Товариство «Сокіл» та Спілка УкраїнськихІнженерів в Аргентині.1932 року в Буенос-Айресі було створено український кредитно-допомоговий кооператив «Взаємна Допомога», який не проіснував довго.1933 року було утворено Об'єднання Жінок «Просвіти» (ОЖП), якедопомагало у культурно-освітній праці «Просвіти».1933 року відбулися установчі збори націоналістичної організаціївійськово-політичного характеру під назвою «Українська стрілецькагромада». 1938 року «Стрілецька громада» та товариство «Сокіл»об'єдналися в «Організацію державного відродження України». Черезпостійні доноси недоброзичливців ця організація часто потерпала відполіцейських обшуків, допитів, арештів, тому за рік товариство змінилоназву на «Відродження» і набуло культурно-освітнього характеру.Внаслідок певного дублювання функцій між «Відродженням» і«Просвітою» виникло деяке суперництво за вплив в українській громаді.Інші українські організації в Аргентині зазвичай гуртувалися довкола цихдвох, схиляючись до того чи іншого табору.З 1928 р. по 1939 р. в Аргентині вийшло 15 українських періодичнихвидань (11 газет і 4 журнали), 4 книги і 14 календарів. Українськийнаціональний клуб видав тижневик «Україна» у 1930—1932 рр. за

редакцією В. Розумовського; «Бюро опіки над українськими імігрантами»,яке підтримувало зв'язки з «Товариством допомоги емігрантам уЛьвові», — тижневик «Наше життя» (1932) за редакцією В. Мілинського іН. Величковського (псевдонім Романтичний Грицько). Націоналістичнийтижневик «Наш клич» і журнал «Відвойовник» з 1934 р. видавалаУкраїнська Стрілецька Громада, а пізніше — товариство «Відродження».Редакторами в них були М. Примак і Н. Блаватний. Органом руханковоготовариства «Сокіл» в Буенос-Айресі був ілюстрований журнал«Український Сокіл» (1934) за редакцією вчителя «Рідної Школи» Г.Кольби, а в 1939 р. — тижневик «Поступ». Союз Гетьманців видававжурнал «Плуг та Меч» (з 1936 р.) за редакцією В. Цимбала та А.Білопольського. В цьому ж році під редакцією Володимира Маракавийшло три номери приватного тижневика «Південно-Американськівісті». За цей період з'явилося два гумористичні журнали — «Шершень»(1930) за редакцією О. Шкеда й одне число журналу «Батіжок» (1936) заредакцією Н. Величковського. Крім того, в Буенос-Айресі виходилигазети прокомуністичного спрямування — «Промінь» (1929), «Пролєтар»(1929—1930), «Український Робітник» (1932) і «Українська РобітничаТрибуна» (1936—1939). Починаючи з 1933 р., аргентинськетовариство «Просвіта» видає «Календар „Просвіта“».Перші календарі в Аргентині приватно видавав Теодор Хомишин —голова Українського національного клубу. Його «Український Календар»(1932—1934) виходив у видавництві «Багаття».Від самих початків еміграційного життя театри були одним з важливихчинників, які зберігали і поширювали національну культуру. Більшістьукраїнських товариств мали свої драматичні гуртки, які постійно ставилиукраїнські п'єси. Це давало можливість зібрати кошти на потребитовариства, а заодно популяризувати українські драматичні твори,авторами яких переважно були західноукраїнські письменники і якіпересилалися поштою з України. Найбільшою популярністюкористувалися драми «В різдвяну ніч», «На перші гулі», «Нещаснекохання», «Украдене щастя», «Захар Беркут», «Жидівка-вихристка» тощо.Про роботу драмгуртків часто писала тодішня місцева преса.Першу українську книгарню заснував у Буенос-Айресі Осип Феняк. Такожіснував український книжковий магазин у Док-Суді.15 березня 1936 року в м. Обера (Місьйонес) декілька сотень українців,разом з поляками та росіянами, вийшли на антиурядову демонстрацію,вимагаючи кращих цін на свою сільськогосподарську продукцію.Протестну акцію було жорстоко розігнано поліцією, були убиті та поранені,багато учасників було заарештовано. Після цієї події, яка отримала назвуБійня в Обері (ісп. Masacre de Oberá), українці поселенці дещо втратилидовіру з боку аргентинської влади.Перші радіопередачі українською мовою почали виходити в Буенос-Айресіу 1936 р. Їх організаторами виступила «Стрілецька громада».

1937 року почала діяти Організація Українок «Відродження» (ОУВ). 1939року була утворена Секція Української Молоді (СУМ) при «Просвіті», якапоставила собі завданням виховання молоді вукраїнському, націоналістичному дусі. Згодом вона виділилася в окремуорганізацію під назвою Спілка української молоді).1938 року євангелістські громади українців Аргентини на зборах вирішилистворити власний євангельський район, до якого увійшлиміста Япею, Лос-Елечос, Флорентіно-Амегіно і Гобернадор-Лопес.Церковна громада влаштувала курси диригентів хору, недільні школи,влаштовувала концерти. Було організовано літературнігуртки, хори, оркестри, а згодом — курси української мови.1939 року ентузіасти кооперативного руху зорганізували притоваристві «Відродження» «Допомогову Касу».1940 року з'явилася перша українська церква у провінції Буенос-Айрес (м. Беріссо), при якій діяла школа і дитячий притулок.Регулярні радіопередачі рідною мовою започаткувало у 1941 р.товариство «Просвіта», але проіснували вони недовго.Посилення громадського руху 1930-х років з часом пішло на спад,внаслідок чого багато українських організацій в Аргентині припинилисвоє існування. Перестали діяти філії «Просвіти» і «Відродження» убагатьох місцевостях, зникли «Український національний клуб»(заснований 1931 року), «Спілка інженерів» (1931), «Бюро опіки надукраїнськими емігрантами» (1932), «Січ» (1931), «Союз українськихмонархістів-державників „Плуг і меч“» (1936), «Комітет українців вАргентині» (1943) та інші.У період після Другої світової війни з приїздом третьої хвилі мігрантівукраїнці в Аргентині утворили широку мережу нових організацій таустанов, які значно змінили та активізували життя української громади.1947 року був скликаний Конгрес українців Аргентини, на якому буластворена Українська центральна репрезентація (УЦР), яка об'єднала усіукраїнські емігрантські організації в цій країні, окрім Аргентинсько-українського клубу в Апостолесі та низки радянофільських товариств.

Євген Онацький — один із визначних представників третьої хвиліукраїнської еміграції в АргентиніЗ приходом третьої хвилі іммігрантів і з приїздом політичних та релігійнихбіженців, переслідуваних сталінським тоталітарним режимом, утворилисьтакі організації як Український клуб (1947), Братство СвятоїПокрови УАПЦ (1948), Союз українок (1949), Спілка письменників, митцівта науковців (1949), Український інформативно-видавничий інститут(1949), молодіжні товариства «Пласт» (1949) і Організація українськоїмолоді (1950), Братство українських січових стрільців (1950), Товариствоколишніх вояків 1-ї дивізії УНА (1951), Театральна студія ім. Л.Курбаса (1952), об'єднання жертв репресій радянського режиму ДОБРУС(1953), Союз аргентинсько-українських студентів (1953), Союз українськихветеранів (1953), Товариство сприяння УНРаді (1953), Легіонім. Петлюри (1953), Союз українських купців, промисловців тапрофесіоналів (1954), «Педагогічна громада» для координації роботиукраїнських шкіл в Аргентині (1957), відкрилися нові філії товариств«Просвіта» і «Відродження», а старі перебудовувалися і розширювалися.1948 року у столиці Аргентини було відкрито першу українську греко-католицьку церкву. При цій церкві було організовано курсиукраїнознавства, чоловічий хор «Сурма», братство ВолодимираВеликого, Марійську дружину, а також деякий час існував інтернат. Ізсвітських організацій при церкві знайшли собі приміщення Пласт, Союзукраїнок, Братство дивізійників, Літературно-мистецький клуб,Театральна студія ім. Л. Курбаса, деякий час діяв духовий оркестр.Тоді ж о. Іван Ярославський організував у Буенос-Айресі православну парафію УАПЦ, при якій згодом постали церковнийхор, школа і бібліотека.1953 року в Аргентині виник «Український театр» ім. Т. Шевченка,постановки якого користувалися неабияким успіхом глядачів.На початку 1950-х років з відновлення притоваристві «Відродження» кредитного кооперативу в Аргентині розпочаласвій розвиток українська кооперація. Всього в Аргентині у другій половиніXX ст. діяло близько 20 українських кооперативних організацій, які на1983 рік мали близько 5000 членів. Згодом нестабільна економічнаситуація в країні, інфляція та несприятливе законодавство призвели дозанепаду українського кооперативного руху. Так, у 1977 р.самоліквідувався кооператив Братства Св. Покрови «Тризуб», у 1983 р. —кооператив «Фортуна» при УКТ «Просвіта», у 1985 р. — кооператив«Відродження».У 1940-50-х роках у колах аргентинських євангелістів українськогопоходження склалася кризова ситуація. На той час релігійна і громадськадіяльність цієї церковної громади велася російською мовою,спробам українізації всіляко перешкоджали. Тому 1955 року в Буенос-Айресі було утворене Українське об'єднання євангельських християн і

баптистів. Його створення прискорило процес українізації середєвангелістів. 1958 року в Обері було відкрито першуукраїнську баптистську церкву.Українці видавали свою періодику. Були засновані такі україномовнігазети та журнали, як «Україна» (орган Українського національногоклубу), гумористичний журнал «Мітла», «Бюлетень», літературно-мистецьке видання «Овид», «Перелом», «Вісті», «Дніпро», літературнийжурнал «Пороги», Календар товариства «Відродження», релігійні видання«Євангельська зірка», «Життя», «Дзвін» (при УАПЦ) та інші. Такожрозповсюджувалися українські видання, що виходили в інших країнах. Зметою інформування світу про українські справи «Українськийінформативно-видавничий інститут»видавав іспаномовний квартальник «Ukrania Libre» і бюлетень«Informativo ucranio».Крім пресових, діяли також деякі книжкові видавництва, а саме:«Полтава», яка 1950 року перевидавала «Кобзар» Шевченка, «ІсторіюУкраїни» М. Аркаса та ряд інших книжок, «Літературна бібліотека» М.Денисюка, яка видавала твори українських письменників Аргентини,«Видавництво Ю. Середяка», яке видавало белетристику.Видавалися книжки на українську тематику. В 1952 р. в Українськомуінформаційно-видавничому інституті в Буенос-Айресі вийшла книгаО.Мартовича «Por la libertad de Ucrania» (укр. «За волю України»). У цьомуж видавництві вийшла книжка про Українську повстанську армію підредакцією Енріке Мартінеса Кодо «Guerillas tras la cortina de hierro» таісторична праця Ю. Тиса про першу У. Н. Дивізію «La guerra y la libertad».В 1953 р. в Буенос-Айресі «Просвіта» видала книжку Б.Галайчука «Elestado ucranio del siglo XX» (укр. «Українська держава ХХ століття»). В1963 р. УЦР в Аргентині при фінансовій допомозі Спілки українськихпромисловців і купців було видано «Історію України» Д.Дорошенка вперекладі іспанською, яка стала першою великою науковою працеюз історії України виданою іспанською мовою.Широкого визнання набули переклади з української мови на іспанську інавпаки Володимира Котульного, Олексія Сердюка, ІгоряКачуровського, Леоніда Голоцвана. У 1957—1967 роках у Буенос-Айресі було видано 8-томну Українську малу енциклопедію,укладену Євгеном Онацьким.Наприкінці 1950-х років почала виходити українська радіопередача«Вільна Україна», яка транслювалася на Буенос-Айрес та околиці.Передача мала культурно-інформаційний характер і спочатку веласяукраїнською мовою, але згодом за вимогою уряду перейшла на іспанську.1960 року українська баптистська церква в Аргентині відкрилав Обері Український біблійний інститут. Окрім навчання, Інститутвлаштовував концерти та лекції про видатних діячів української

культури. При ньому було організовано хор, який співав як релігійні, такі українські народні пісні.6 червня 1961 року Базіліо Кащураком, який згодом її успішно очолювавпротягом 25 років, була створена Капела бандуристів імені ТарасаШевченка. 1966 року при філії Українського культурного товариства«Просвіта» у м. Сан-Мартін було створено Хор «Карпати». Хор здобувгарну славу як в українські громаді, так і серед інших громад столиці, атакож в провінціях і за кордоном.1962 року було утворено Аргентинсько-Український Суспільний Клуб упровінції Місьйонес.1967 року УТ «Просвіта» купила спортивно-відпочинкову базу «Веселка»,яку почали використовувати для проведення різних заходів, особливосеред молоді.7 вересня 1968 року Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий під чассвого пастирського візиту до Аргентини освятив кафедральний соборПокрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі. Того ж року ПапаРимський Павло VI заснував апостольський екзархат для українців греко-католиків у Аргентині.1971 року у провінції Місьйонес було засновано Українське КультурнеТовариство «27-го Серпня», а також Українську Громаду в Обері іКолоніях.Пам'ятник Тарасові Шевченку (Буенос-Айрес)Великим досягнення української громади стало спорудження в 1971 році вБуенос-Айресі пам'ятника Тарасу Шевченку. Згодом пам'ятники Кобзарюбули відкриті в містах Апостолес (1977) та Обера (1978). 1972 рокувідбулося заснування Фундації імені Тараса Шевченка, яка донині опікуєпам'ятники Кобзарю в Аргентині, а також український цвинтар умісті Монте-Гранде.За ініціативою української громади в Аргентині в місцях компактногопроживання українців з'явилися вулиці і площі, які носять ім'я Т.Шевченка (Апостолес), І. Франка (Вілья-Караса), М.Шашкевича (Апостолес), І. Сенишина (Апостолес), кн. ВолодимираСвятославича (Буенос-Айрес), Просвіти (Гудсон), України (Буенос-Айрес, Беріссо, Авельянеда, Вілья-

Аделіна, Льявальйоль, Мунро, Кордова, Апостолес, Пресіденсья-Роке-Саенс-Пенья) тощо.1972 року виникло нове професійне об'єднання — Товариство українськихвисокошкільників Аргентини (ТУВА), яке щорічно організовує виставкиукраїнських книжок на Всеаргентинській книжковій виставці.1974 року було створено Організацію Українок «Відродження».1978 року було створено аргентинську єпархію УГКЦ, першим єпископомякої став Андрій Сапеляк. До кафедрального собору Св. Покрови у Буенос-Айресі було перенесено деякі українські організації, зокремафілію Українського Католицького Університету (УКУ), школу, а згодом —осідок Пласту. Навколо гуртувалася інтелігенція з числа українськихмігрантів, були організовані курси українознавства, які згодомперетворилися на гімназію українознавства з п'ятирічною програмоюнавчання.12 квітня 1987 року папа Іван Павло ІІ відвідав українську католицькугромаду в Буенос-Айресі.1979 року до 50-річчя ОУН коштом української громади на територіївідпочинкової бази «Веселка» було облаштовано Площу Слави зпогруддями Є. Коновальця, С. Петлюри, Т. Шухевича-Чупринки, С.Бандери. Акт її освячення виконав Андрій Сапеляк.1979 року М. Данилишин випускає багату на фактичний матеріалілюстровану книгу «Українці в Аргентині: Монографія про суспільно-організаційне життя української спільноти в Аргентині», присвячену 80-річчю української еміграції в Аргентині. 1982 року МихайлоВасилик видає своє дослідження історії українських поселенців у цій країніпід назвою «Українські поселення в Аргентині».1983 року Єпархією Пресвятої Богородиці Покрови Українськоїкатолицької церкви в Аргентині було засновано часопис «ГолосУкраїнської церкви», щоб знайомити читачів Аргентини з життямукраїнської громади в цій країні та заради розвитку релігійно-культурногосуспільного життя українців в Аргентині.1993 року створено Північне угруповання УЦР у складі українськихтовариств провінції Місьйонес, які діють вмістах Посадас, Обера, Леандро-Н-Алем та Апостолес.

Український дім в ОберіЗростанню громадської активності, збереженню національноїідентичності та самобутності аргентинських українців сприяло урочистевідзначення 1997 року 100-річчя української діаспори Аргентини. З нагодиювілею в Україні було видано книгу про життя та діяльність українськихіммігрантів та їхніх нащадків — «Українці в Аргентині».2000 року українську греко-католицьку громаду в Буенос-Айресівідвідав Любомир Гузар у рамках свого візиту в Аргентину.2003 року в м. Ресістенсія аргентинської провінції Чако розпочалодіяльність об'єднання «Друзі України». Цьому ж року були такожзасновані дві організації релігійного спрямування: Братство Св. СофіїУГКЦ та Українське Євангельське Християнське Братство, а такожАргентинсько-українська торговельно-промислова палата в Буенос-Айресі. 2005 року в провінції Чако виникло товариство «Славна Україна».2005 року під час Помаранчевої революції українці Аргентинивисловлювали підтримку маніфестантам, проводили мітинги і допомагалиматеріально.На початку 2006 року в Буенос-Айресі було проведено І з'їзд представниківорганізацій української молоді в Аргентині, у жовтні 2006 року — ІІЛатиноамериканський з'їзд етнічних українців в м. Обера. УЦР такожбрала участь у роботі IV Всесвітнього форуму українців, який проходив усерпні 2006 року в Києві.2006 року в м. Буенос-Айрес була створена громадська асоціація «Оранта»,що опікується захистом соціальних прав іммігрантів з країнколишнього СРСР та Східної Європи.2007 року у м. Буенос-Айрес на базі філії Українського католицькогоуніверситету св. Климентія Папи, який припинив своє існування, булостворено Інститут української культури та освіти ім. Патріарха ЙосипаСліпого, який став філією львівського Українського католицькогоуніверситету. Основним завданням Інституту декларувалося збереженнята поширення серед нових поколінь етнічних українців українськоїкультури в контексті східного християнського світогляду шляхом

підготовки учителів та викладачів українознавчих дисциплінв парафіях та громадських осередках українців, наукових досліджень,видавничої діяльності у співпраці з церковними, громадськими танауково-освітніми установами Аргентини, України та українськоїдіаспори. Очолив заклад о. Луїс Глинка.Меморіальна дошка, присвячена жертвам Голодомору у Кафедральномусоборі Буенос-Айреса2008 року діаспорянські організації влаштували низку громадськихзаходів, виставок, конференцій, церковних молебнів і виданнятематичних брошур та компакт-дисків у різних регіонах Аргентини назнак вшанування 75-ї річниці Голодомору. Це привернуло увагуаргентинського уряду та ЗМІ.У вересні 2009 року у місті Лас-Бреньяс з ініціативи Почесного консулаУкраїни у провінціях Чако і Формоса Оскара Коровайчука було відкритоплощу України, на якій було встановлено погруддя Тараса Шевченка.2009 року силами УЦР відбулося видання «Історії Української літератури»іспанською мовою.27 серпня 2011 року з нагоди 20-ї річниці незалежності України умісті Беріссо відбулася урочиста церемонія відкриття погруддя ТарасуШевченку.2012 року УЦР проводила акції протесту проти Закону промови Колесніченка-Ківалова.Українська діаспора Аргентини активно підтримувала Євромайдан. Улютому 2014 року у Буенос-Айресі біля Посольства України вАргентині українці провели мітинг і молебень за загиблимигероями Небесної сотні. Подібні акції з того часу проводяться щорічно.Коли почалася війна на сході України, в Аргентині почали проводити акціїна підтримку України, проти російської агресії та на засудження анексіїКриму, закликали звільнити Надію Савченко та іншихукраїнських політичних в'язнів. Греко-католицька єпархія і українськіорганізації Аргентини не раз організовувала благодійні акції на підтримкувійськових АТО. 2014 року на українському цвинтарі в Монте-Гранде відкрили меморіальну дошку в пам'ять Героїв Небесної Сотні тазагиблих українських військових на сході України.2016 року у м. Сан-Бернардо на головній площі відкрили пам'ятну дошкуна честь 25-ої річниці Незалежності України.Щороку українські організації в Аргентині влаштовують різноманітнізаходи з нагоди Дня Незалежності України, Дня Соборності,річниць Голодомору, Шевченківських днів тощо. У багатьох місцяхкомпактного проживання українців відкрито меморіальні таблички,присвячені пам'яті жертв Голодомору.

В Буенос-Айресі раз на рік традиційновлаштовується фестиваль української культури «Buenos Aires celebraUcrania» (укр. «Буенос-Айрес славить Україну»), який залюбки відвідуютьяк місцеві мешканці, так і гості міста. Українці збираються разом,вдягають національний одяг, вишиванки, танцюють українські народнітанці, співають, пригощають усіх національними стравами.Українські організації в АргентиніУкраїнка на Національному фестивалі іммігрантівУкраїнці Аргентини (2014)Українська громада в Аргентині представлена понад 40українськими громадськими, культурними, релігійними та молодіжнимиорганізаціями, більшість з яких федералізовані в Українську ЦентральнуРепрезентацію (УЦР), — провідну організацію українців в Аргентині,визнану аргентинським урядом. УЦР є членом Асоціації зарубіжнихгромад в Аргентині, яка тісно пов'язана із Національною дирекцієюміграції (ісп. Dirección Nacional de Migraciones). Головою УЦР є ПетроЛилик.Створена в 1947 р. УЦР в Аргентинській Республіці сьогодні об'єднує18 товариств української діаспори, зокрема:• Українське культурне товариство «Просвіта» — засноване 1924 року, один з основних колективних членів УЦР. Окрім центрального

відділення у столиці, «Просвіта» має 9 діючих філій у містах провінції Буенос-Айрес, а також 2 філії у провінції Чако. «Просвіта» має свою радіопрограму «Голос України». При товаристві діє центр відпочинку «Веселка».• Українське товариство «Відродження» — засноване 1939 року, один з основних колективних членів УЦР. Має центральне відділення в м. Буенос-Айрес та три філії в провінції Буенос-Айрес. При товаристві є центр відпочинку «Калина».• Союз українок Аргентини;• «Пласт» Організація української молоді в Аргентині;• Фундація ім. Тараса Шевченка, яка доглядає за спорудженими в Аргентині пам'ятниками Кобзарю, а також Українським цвинтарем у м. Монте-Гранде[en]• Товариство Аргентинсько–Українських Високошкільників (ТУВА)• Спілка української молоді (скаутська організація)• Об'єднання жінок «Просвіта»• Організація українських жінок «Відродження»• Братство Колишніх Вояків 1-ої Дивізії УНА• Братство Св. Софії УГКЦ• Братство Св. Покрови УАПЦ• Українське Євангельське Християнське Братство• Українське Культурне Товариство «27-го Серпня»• Українська Громада в Обері і Колоніях• Аргентинсько-Український Суспільний Клуб• Українське Руханкове Товариство «Сокіл»• Українське Товариство «Славна Україна»Асоційованим членом УЦР є Аргентинсько-українська торговельно-промислова палата, до складу якої входять дрібні підприємці українськогопоходження.Більш-менш сконцентрованими і організованими осередками українцівостанньої хвилі імміграції є Культурний центр «Аврора» в місті Мар-дель-Плата, а також житловий комплекс при Українській греко-католицькійцеркві в Буенос-Айресі.Українські громадські організації діють і в інших місцях компактногопроживання етнічних українців, зокрема, товариства у складі Північногоугруповання УЦР у містах Посадас, Обера, Апостолес та Леандро-Н-Алем провінції Місьйонес, містах Ресістенсія, Саенс-Пенья, Барранкерас та Коронель-дю-Грати провінції Чако,міста Кордова однойменної провінції.Українські організації в Аргентині випускають власні радіопередачі,зокрема УКТ «Просвіта» випускає передачі «Голос України»(AM 670 КГц Radio Antártida, режисер та координатор Юрій Мушак),«України танцює і співає» (Беріссо, FM Difusión 98.1, координатори Уляната Луїс Вітошинські, Марієла Тверда, Микола Цюпер, Долорес та Ампаро

Пендон, Сантьяго Гарматюк), також регулярно виходить чотирирадіопрограми: «Голос України», «Україна живе», «Україна говорить іспіваю» і «Україна та її люди».Освітня діяльністьДіти українських поселенців в АргентиніПри УЦР діє дорадча підкомісія, яка сприяє в отриманні необхіднихдокументів для навчання в аргентинських освітніх закладах, також буливідкриті безкоштовні курси іспанської мови.При філіях Українського культурноготовариства «Просвіта» (міста Авельянеда, Буенос-Айрес, Вільде, Берасатегі, Беріссо, Вілья-Аделіна, Вілья-Караса),Українського товариства «Відродження» (міста Буенос-Айрес таАвельянеда), Українському культурному товаристві «27-го серпня»(Посадас), а також при Українській Греко-Католицькій Церкві (містаБуенос-Айрес, Саранді) діють суботні школи і курси, девивчається українська мова і низка українознавчих дисциплін. Прибагатьох українських церквах діють публічні школи, у яких викладанняведеться іспанською мовою, але діти при бажанні мають змогу вивчатитакож українознавчі предмети.На сьогоднішній день у різних провінціях Аргентини функціонуютьблизько 20 суботніх шкіл та класів. Зокрема, у звіті Голови УЦР за 2009 рікподаються відомості про 24 зареєстрованих класів, у яких навчається 268учнів. Основним предметом у суботніх школах є граматика, лише вдекількох ще історія, географія та культура України.Також курси мови викладаються при Національному Університетіпровінції Місьйонес, Почесних консульствах України в провінціяхМісьйонес і Чако, в Національному Північно-східномуУніверситеті (Ресістенсія) та його філіях. Випускникам кафедриперекладачів іноземних мов Національного Університету Буенос-Айреса надана можливість за бажанням отримати диплом перекладача зукраїнської мови.Інститут української культури та освіти ім. Патріарха Йосипа Сліпогопроводить курси з українознавства. Навчальний курс викладачівукраїнознавства тривалістю 8 семестрів тимчасово не викладається черезмалу кількість студентів. Проте, щорічно у провінції Місьйонес, куди

з'їжджаються також студенти з провінцій Чако, Буенос-Айрес, Мендоса,Інститутом проводиться інтенсивний літній курс тривалістю 2 тижні зіспільним проживанням студентів у гуртожитку (загальний обсягнавчальної програми розрахований на 4 роки). За всю історію існуванняІнституту було проведено 24 таких курси. Наразі Інститут не має власногоприміщення та функціонує на базі церковно-житлового комплексупри Кафедральному соборі Пресвятої Діви Марії Української католицькоїцеркви (візантійсько-українського обряду) в м. Буенос-Айрес.Мистецькі та спортивні організаціїБалет «Барвінок» (Місьйонес)Український танцювальний колектив виступає в Обері (2004)Фольклорні ансамблі є найбільш популярним виявом українськоїкультури серед аргентинського суспільства. При організаціях українськоїдіаспори діють багато танцювальних та хорових творчих колективів. На2009 рік зареєстровано, зокрема, 20 фольклорних ансамблів, з них 12 — підкерівництвом «Просвіти», 2 — «Відродження», 6 — інших установ-членівУЦР. Загальна чисельність учасників складає 580 осіб.У підпорядкуванні «Просвіти» знаходяться такі колективи:• Фольклорний український балет «Просвіта», до складу якого входять понад 60 молодих танцюристів і музикантів, переважно нащадків українців, які постійно виступають з концертами в столиці, різних провінціях Аргентини та за кордоном (Бразилія, Уругвай, Парагвай), беруть участь у танцювальних конкурсах, а у 2001 році відвідали з гастролями низку міст України. Художні керівникиансамблю — Сергій Яремко та Ірина Березовська.• танцювальний колектив «Зірка» (м. Беріссо)• танцювальний колектив «Київ» (м. Вільде)• танцювальний колектив «Весна» (м. Льявальйоль, м. Вілья-Караса)

• ансамбль українського танцю «Нове покоління» (м. Сан-Мартін і м. Вілья-Аделіна)• ансамбль українського танцю (м. Росаріо)• оркестр «Просвіта» (м. Беріссо)• капела бандуристів ім. Т. Шевченка• дитячий танцювальний гурток «Просвіта»• танцювальний гурток «Аркан»• хор «Карпати»• хор «Світанок»• хор «Червона калина»У підпорядкуванні «Відродження» знаходяться такі колективи:• ансамбль українського танцю «Журавлі» (м. Беріссо)• танцювальний ансамбль «Дунай» (м. Авельянеда)Окрім зазначених вище в Аргентині діють танцювальні колективи«Коломия» і «Веселі Часи» (при Українському товаристві «27 серпня»,м. Посадас), танцювальний колектив «Веселка» (м. Леандро-Н-Алем),танцювальний колектив «Барвінок» (м. Обера), кафедральний хорБратства Св. Софії (м. Буенос-Айрес), хор «Соловей» (м. Обера),танцювальний ансамбль «Паросток» (при УТ «Славна Україна»,м. Ресістенсія).Релігійні організаціїСеред українців Аргентини 60 % приналежні до греко-католицькоїцеркви, 20 % до православної, 10 % до євангельсько-баптистської церковта 10 % атеїсти.Українська Автокефальна Православна Церква в Аргентині представленацерквою Святої Покрови в м. Буенос-Айрес. Існують такожпідпорядковані їй церкви у Трес-Капонес (Місьйонес), Лас-Бреньяс (Чако), Беріссо (Буенос-Айрес), Вілья-Караса (Буенос-Айрес).Також православні українці Аргентини часто є прихожанами РПЦ.УГКЦ підпорядковується Єпархія Пресвятої Богородиці ПокровиУкраїнської Католицької Церкви, яка має Кафедральний собор ПокровиПресвятої Богородиці в м. Буенос-Айрес, 18 церков та 36 каплиць, видаєдвомовну газету «Голос Української церкви». Українські греко-католицькіхрами діють у містах Вілья-Аделіна, Саранді, Беріссо, Апостолес, Обера, Посадас, Леандро-Н-Алем, Льявальйоль, Бовен, Саенс-Пенья, Азара, Серро-Морено, Колонія-Льєбіґ, Ель-Колорадо, Лас-Тунас, Сан-Хосе, Сан-Вісенте.

• Українська церква в Обері• Українська церква (Місьйонес)• Акордеоніст біля української церкви в Апостолесі Визначні представники української громади Петро Лилик

Чанго СпасюкЮрій Полянський• Еухеніо Бладіміро Юзва — засновник Інституту радіодіагностики та одонтології в місті Ла-Плата, колишній мер міста Беріссо і колишній голова Української Центральної Репрезентації в Аргентинській Республіці.• Густаво Гробокопатель — президент Групи «Los Grobo», яка є власником 130 тис. гектарів орних земель в Аргентині, Уругваї та Парагваї, одного з лідерів аграрного виробництва зернових культур в Аргентині.• Рамон Гренюк — засновник та власник компанії «HREÑUK S.A.», одного з найбільших в Аргентині виробників та експортерів чаю та мате.• Дієго Муруняк — Почесний консул України у провінції Місьйонес,засновник і президент компанії «Кооператіва Табакалера де Місьйонес»(найбільший в країні експортер тютюну та цитрусових), власникпідприємства-розплідника фруктових та декоративних рослин,плантацій чаю мате, тютюну, цитрусових та лісонасаджень.

• Хорхе Нестор — член Ради директорів компанії «СІМА СА» (виробник і експортер чаю, мате та сільськогосподарської продукції), засновник і віце-президент Асоціації виробників тютюну провінції Місьйонес, голова Аргентинсько-української торговельно-промислової палати, обіймав різні державні посади в уряді провінції Місьйонес.• Еліас Андрухович — власник великого готельного комплексу «Кабаньяс дель Парке» у м. Обера (Місьйонес).• Оскар Пабло Дудик — член Палати депутатів провінції Чако.• Оскар Коровайчук — підприємець у галузі сільського господарства та співзасновник низки компаній, які спеціалізуються на виробництві та пакуванні фруктових соків, концентратів і мінеральних вод, Почесний консул України у провінціях Чако і Формоса.• Петро Лилик — нейрохірург, засновник та директор Інституту внутрішньосудинної нейрохірургії та інтервенційної радіології «ENERI» в м. Буенос-Айрес. Розроблені ним технології діагностики і методика лікування є унікальними в Латинській Америці. Голова УЦР та почесний консул України в Аргентині.• Чанґо Спасюк — широковідомий як в Аргентині, так і за кордоном акордеоніст-віртуоз, композитор, автор і ведучий просвітницько-музичної передачі на одному з загальнонаціональних аргентинських телеканалів.• Іван Бандура — ґрунтознавець та гідролог, автор друкованих праць українською та іспанською мовами.• Альберто Лисий —аргентинський скрипаль та диригент українського походження• Крістіан Дзвоник — відомий карикатурист• Хуліо Коропецький — підприємець, власник автобусної компанії та президент футбольного клубу Крусеро-дель-Норте• Михайло Василик — історик, є автором чисельних публікацій про Україну, зокрема, книг «Історія України», «Пострадянська економіка», «Українська імміграція в Аргентину»• Леонід Голоцван — поет і перекладач, автор перекладу збірки поезійТ. Шевченка «Кобзар», яка вперше була видана в Україні іспанськоюмовою («Всесвіт», 2003 р.), «Антології української поезії», підручника зграматики української мови, збірки «Україна — пам'ятьтисячолітнього народу», перекладів обранихтворів І. Франка, П. Тичини, В. Стуса та ін.

• Хорхе Баланда — колишній Почесний консул України в провінції Місьйонес, Голова Північного угруповання УЦР• Віктор Цимбал — український художник, графік та ілюстратор. Мав виставки у Буенос-Айресі (1936, 1948, 1956, 1959).• Борис Крюков — український живописець, графік, мозаїст, театральний декоратор. Ілюстрував велику кількість книжок українських та аргентинських видавництв, мав виставки в Аргентині, Канаді, США, лауреат міжнародних премій.• Костянтин Бульдин — український різьбяр, скульптор і маляр.Займався оформленням виставки в Авельянеді такомплексу «Республіка дітей» в провінції Буенос-Айрес.• Олександер Климко — український архітектор, графік, живописець, карикатурист, ілюстратор. Оформлював Національний театр у Буенос- Айресі, українську церкву в Беріссо, працював також у декоративному мистецтві, як декоратор кіностудій.• Юрій Тис-Крохмалюк — український письменник, журналіст, видавець, військовий історик.• Євген Онацький — український націоналіст, журналіст і науковець, громадський і політичний діяч. Одним з засновників і перший голова Спілки українських науковців, митців та літераторів в Буенос-Айресі, а також був головою УЦР.• Ігор Качуровський — український поет, перекладач,прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст. Був редакторомдекількох українських журналів в Аргентині, викладав українськулітературу в Католицькому університеті, перекладав твориаргентинських письменників українською.• Оксана Драгоманова — український прозаїк, перекладач, громадський діяч. Очолювала перше жіноче українське товариство в Аргентині, була членом правління і головою Спілки українських науковців, літераторів і митців. Брала участь у складанні українсько-іспанського словника «Перші кроки українця в Аргентині».• Богдан Галайчук — український правник, політолог, публіцист.Викладав у Аргентинському католицькому університеті ів Університеті Бельграно, був головою філії Католицького університетуім. Папи Климентія, працював як журналіст у виданнях українськоїдіаспори, пластовий виховник і провідний член Українськогокатолицького об'єднання.

• Юрій Полянський — український геолог, географ і археолог. Працював в Аргентині як геолог, виконуючи різні дослідження для Державного геологічного інституту, був професором Університету Буенос-Айреса. В Аргентині опублікував 31 працю, переважно іспанською мовою. Деякі його праці Університет використовував як підручники.• Андрій (Сапеляк) — перший греко-католицький єпископ в Аргентині, працював в керівних органах УЦР, автор досліджень про життя української діаспори в Аргентині• Роберто Козак — аргентинський дипломат українського походження. За допомогу політичним в'язням після чилійського перевороту 1973 року його називають «чилійським Оскаром Шиндлером».Література: 56; К а р м а н с ь к и й П. Між рідними в Півд. Америці. Відень1933; В а п р о в и ч С. о. Арґентіна. Укр. еміґрація в ній. Л. 1935; Укр.еміґрант. Л. 1927 — 39; О н а ц ь к и й Є. Українці в Півд. Америці. Українціу вільному світі. 1954; газети «Українське Слово», «наш Клич»; Вікіпедія.Ардан Іван (1871 Трускавець — 1940) - гр.-кат. священик, гром. діяч вСША; один із перших організаторів допомогових і осв. т-в укр.робітництва, деякий час ред. «Свободи» (в радикальному дусі), першийголова Укр. Роб. Союзу (з 1911), ред. «Народної Волі», 1920 — 1922 радникмісій УНР і ЗУНР у Вашінґтоні.Література: 56.Ардатов (ARDATŌW ПІДКАРПАТСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -Тут, до 1865 р., перебувала на засланні дружина Ярослава Домбровського,українка за походженням, Палажка Побог-Зглічинська (1843-1909).Коли у 1862 р. Домбровський, який очолював таємний “Союз російськихофіцерів”, був заарештований, саме Палажка винесла з цитаделі, де він бувув'язнений, план польського повстання 1863 р. Вона не була самотньою усвоїх симпатіях до Польщі та поляків, адже кілька поколінь українцівпов'язували свої надії на визволення України саме з польськимповстанням. Число українців, або тих, хто походив з України, не тількисеред учасників, а й серед керівників повстань 1793, 1831, 1863 рр. булопросто вражаючим (достатньо згадати лише про Костюшка, Дениска,Колиска, Коллонтая, Нарушевича, Мохнацького).У 1865 р. Побог-Зглічинська втекла з Ардатова у Швецію і продовжила тамборотьбу проти царизму за звільнення від російського ярма як України, такі Польщі. Не без її впливу Домбровський також дійшов висновку, що

Польща повинна гарантувати незалежність України, і саме через ціпогляди він опинився у Франції у повній ізоляції від поляків.Література: 205; 344.Арзгір - с. на сх. Передкавказзі у сточищі р. Манич на межі укр. етногр.території (у 1926 українців, які переселилися у 1876 р. сюди з Полтавської іКиївської губернії, в А. районі було 87%; в наш час тут залишилося лише173 особи, що становить 1,2%).Література: 56.Арійчук Борис (1900) - свящ. з Буковини, 1945 — 48 настоятель усіхпарафій гор. Австрії, з 1949 настоятель церкви св. Покрови УАПЦ вБуенос-Айресі, 1949 — 53 голова Братства св. Покрови УАПЦ в Арґентіні,адміністратор УАПЦ в Арґентіні.Література: 56.«Арка» - місячник, ж. літератури, мистецтва і критики, виходив у Мюнхені1947 — 48 pp. у вид. «Укр. Трибуна» в співпраці із вид. комісією МУР; ред.В. Домонтович, Ю. Шерех та ін.Література: 56.Аркадія і Неборов (ARKADIA I NIEBORŌW ЛОДЗІНСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -В одне ціле ці дві місцевості єднає чудовий архітектурний ансамбль, проектякого розробив ще у 1690 р. Тильман із Гамерен.Аркадія та Неборов стали у XVIII ст. найбільшою в Польщі магнатськоюрезиденцією завдяки Михайлу Огінському та Михайлу Радивілу –представникам двох найзаможніших руських родів, маєтки яких булизосереджені, переважно, в Україні та Білорусії. Саме звідти надходиликошти на генеральну реконструкцію палацу, будівництво оранжереї, парку,адміністративних та господарських будівель. Варто нагадати, що, всуперечтодішнім стереотипам, до XIX ст. ні Огінські, ні, тим більше, Радивіли невідчували себе етнічними поляками, а, навпаки, уособлювали руськумагнатську опозицію до Польщі, що, врешті-решт, і привело польськийнарод у 1794 р. до втрати своєї державності (лише відчувши на собі усі“принади” царизму та справжню суть ідеї єдності усіх “русских” земель, ціроди докорінним чином змінили свої погляди і воліли сполонізуватися, ніжзмалоросійщитися).

На будівництво цієї перлини в Польщі український народ дав не тількигроші. Серед експонатів музею, крім античної скульптури та творіввидатних західноєвропейських художників (Рібера, Ротарі, Геда), є мебліXVIII ст. з мануфактури князя Огінського, порцеляна XVIII ст. з Корця інавіть 4 кам'яні баби Х ст., які привезли сюди з українських степів. Цікаво,що реставрацією картин неборівського палацу займався один з найкращихреставраторів у Європі, український художник ХІХ ст. Яцько Сахович (вінпрацював не тільки в Польщі, а й у музеях Німеччини, Австрії, Франції).У чотирьох кілометрах від палацу, в Аркадії, був влаштований парк уромантичному стилі, який увиразнювали чудові малі архітектурні форми(“Святиня Діани”,”Готичний будинок”, “Будинок Маркграфа”). Тут вліткулюбила відпочивати видатна українсько-польська письменниця МаріяКонопницька, і нині в Аркадії діє її меморіальний музей.Марія походила з руської шляхетської родини Василевських, якастоліттями проживала на Підляшші. Вона належала до тих українськихписьменників, які в силу об'єктивних та незалежних від них обставин,через утиски рідної мови, були змушені користуватися чужою, аленастільки добре нею оволоділи, що по праву вважаються класиками іншихлітератур.Подібні процеси відбувалися тоді й у Росії. Ні для кого нині не є секретометнічне походження Гоголя, Достоєвського, Григоровича, Короленка,Паустовського чи Ахматової. Цей факт обов’язково наводиться прививченні їх життєвого шляху та творчості, а в літературних колах не згасаєдискусія: чого в їхній творчості більше – українського чи російського?Натомість кардинально іншим є ставлення до тих українців, які у подібнихісторичних обставинах обрали для своєї літературної творчості польськумову (Ореховський, Старовольський, Зиморович, Красіцький, Нарушевич,Німцевич, Фредро, Прус та багато ін.). Ніхто не зважає на існуваннявеличезного пласту української польськомовної культури, яка протягомбагатьох століть була звичайним явищем не тільки для Лемківщини,Надсяння, Холмщини, Підляшшя, а й Галичини, Волині, Полісся, Поділля,і ця культура, поза усяким сумнівом, відіграла значну роль у культурномурозвитку українського народу (Франко, наприклад, присвятив аналізутворчості Конопницької декілька статей).В Аркадії Марія Конопницька перебувала протягом 1893-1903 рр. Вонабула вихована на українському фольклорі, серед героїв її творів багатоукраїнських персонажів, а тому відвідати її музей є святою справою не