a

тільки для поляків, а й українців. Відомо також, що в Аркадії народивсяукраїнський художник В. Котарбінський.Література: 133.Аркан - гуцульський чоловічий танок у колі (ритм 2/4 Andante), зпомітним рум. впливом.Література: 56.Аркас Захар (1793 Літохорон, Греція — 1866 Миколаїв) - ген., укр. історик іархеолог; праці про грец. колонії по берегах Чорного моря та історіючорноморської флоти: «Описание Ираклийского полуострова и древностейего. История Херсонеса» (1879); «Сравнительная таблица эллинскихпоселений по Эвксинскому Понту» та ін.Література: 56.Аркас Микола (1853 Миколаїв — 1909 Миколаїв) - культ.-осв. діяч,історик; закінчив Одеський Ун-т 1875; замолоду служив у чорноморськійфлоті; 1881 залишив службу і жив у власнім мастку (с. Христофорівка йБогданівка) на Херсонщині. Відкрив на власні кошти нар. школу з укр.викладовою мовою (з наказу влади відразу заборонена); один іззасновників і незмінний гол. «Просвіти» в Миколаєві, автор опери«Катерина» (вперше поставлена Кропивницьким 1899) й популярної«Історії України- Русі» (1908). Мав історичне мислення, так як передбачав,до яких катастрофічних наслідків може привести втрата українцями своєїдавньої назви «Русь» і, на відміну навіть від багатьох сучасних істориків,свідомо назвав свою книгу «Історія України – Русі».Література: 56.Аркас Микола (1889 — 1938) - старший син Миколи, полк. армії УНР,командувач 2 Кінного Переяславського полку (2 Волинської дивізії); наеміґрації — дир. укр. ужгородського театру, написав кілька п’єс.Література: 56.Аркас Микола (1898 - 1980) - брат попереднього, філолог-еллініст і пед.; з1921 на еміґрації (Чехо-Словаччина, згодом Франція); праці про грец.колонізацію півн. Чорномор’я, переклад «Іліяди». спогади «Родиннахроніка».Література: 56.

Аркашо́ н (фр. Arcachon) — місто в департаменті Жиронда на півдніФранції, яке вважається головним курортом на атлантичному березіісторичної області Гасконь.Місто отримало статус самостійної комуни у 1857 р. від імператораНаполеона ІІІ і на знак вдячності містяни передали йому у власність замокДеган (згодом цей замок перетворили на казино). Аркашон неофіційновважається столицею французької індустрії устриць, а порт є стартовоюточкою парусної регати Solitaire du Figaro.В Аркашоні помер учень В. Антоновича, редактор першого повного вид.«Кобзаря» Шевченка (1907) В Доманицький (1877 — 1910). За активнугром. діяльність (фактичний ред. органу укр. фракції в 2 Держ. Думі —«Рідна Справа — Думські Вісті»), він був засуджений на заслання наПівніч, але у зв’язку з хворобою згодом замінене на 3-річне перебування закордоном, що, однак, вже не врятувало йому життя.Аркона (ARKONA) – місцевість на півострові Віттов балтійського островаРюген, де було головне святилище Поморської і Полабської Русі, а такожгородище Яромирбург – столиця могутнього давньоруського племені ругів(до 1168 р.).Рюген як найбільший економічний конкурент данців завжди був для нихніби більмом на оці. Взяти штурмом Аркону було практично неможливо,так як висота валу і стін досягала 27 метрів і навіть метальні машини булине в стані перекинути через них каміння. Однак, король данів Вальдемарзнав, що запасів води в обложеному місті вистачало тільки для пиття таприготування їжі. Тому він наказав одночасно підпалити усі сторожовібашти та ворота цієї фортеці і, зрозуміло, що мала кількість води не далазмогу загасити пожежу. Коли ворота згоріли і відкрили вільний доступ доміста, його мешканцям стало зрозуміло, що вони приречені. Хронікипишуть, що багато з них не бажаючи стати рабами самі кидалися уполум’я. 15 червня 1168 р. острівна держава ругів, яка проіснувала цілетисячоліття пішла у небуття. Храм Святовида був зруйнований, анагромаджені жерцями на протязі віків золоті скарби були вивезені вДанію, хоча є свідчення, що деякі з цих жерців хапали цінності і разом зними кидалися зі скелі в море. Схоже на те, що оборону Аркони очолювавкнязь Теслав і хоча деякі документи твердять, що він жив до 1170 р., данціне простили йому впертого опору, а поставили князювати його братаЯромира, який здав сусідню Кореницю (Карензу) без бою (A. Haas. Arkonaim Jahre 1168. Stettin, 1925. S. 7-44). На сьогоднішній день від Аркони крім валу практично вже нічого незалишилося, більше того, море поглинуло половину мису, на якому воназнаходилася. Одну із статуй Святовида перенесли до сусідньогоАльтенкірхена і, як це практикувалося в той час, у перевернутому вигляді,як символ падіння ідолів, вмурували в стіну місцевого храму. Тим неменш, щорічно руїни Аркони відвідує 800 000 німецьких туристів і хоча

поруч знаходиться рибальське селище Вітт (скорочено від слова Свято-віт)і два бункера, які були збудовані в часи НДР для розміщення штабу її 6-тоїфлотилії, цілком зрозуміло, що в першу чергу їх приваблює легендарне імайже казкове минуле цього унікального острова та його колишніхмешканців. Врешті-решт, поняття «колишніх» слід вживати доситьобережно, так як, незважаючи на масову міграцію з острова після йогозавоювання данцями, Вальдемар І, який сам був наполовину русином,залишив тут правити Яромира І, а німці сюди почали переселятися лишепісля того, як у 1282 р. Вислав ІІ визнав себе васалом німецькогоімператора Рудольфа І. Іншими словами, ще більше ніж 100 років після штурму Аркони острівбув виключно етнічно руським, з правителями руського походження іасиміляційні процеси в повній мірі розгорнулися тут лише в ХІV ст.Остання людина, яка розмовляла на давньоруській (тобтодавньоукраїнській) мові померла тут у 1404 р., але це не означає, щомісцеві люди з цієї миті остаточно втратили свою генетичну пам'ять,принаймні слов’янами вони вважали себе до ХVІІІ ст. Суто руські імена іпрізвища зустрічаються навіть в документах ХVІІ ст. і на цій основіісторики прийшли до висновку, що в містах колишньої Поморської Русіслов’яни становили третину їх мешканців (в селах мало бути ще більше)Література:121; сайт о.Рюген.АРКУ - Асоціація Рев. Композиторів України, одна з кількох муз. орг-цій вУССР, заснована 1927 р. у Харкові; ліквідована партійною постановою1932 p., не залишивши визначного творчого доробку.Література: 56.Арламов (ARLAMŌW ПІДКАРПАТСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -Давнє українське село в 10 км від Добромиля, мешканці якого булиповністю виселені під час операції “Вісла”. Вже пізніше польська партійнаноменклатура влаштувала тут найкраще в Європі мисливськегосподарство з міжнародним аеропортом, забетонованими дорогами вгорах, палацом з розкішними апартаментами, де відпочивали не тількиГомулка та Герек, а й Брежнєв, Тіто, Хонеккер, Чаушеску, Жискар д’Естента ін. Господарство було огороджене сіткою та дротом, довжина якої сягала120 км, а усі дороги до нього були перекриті внутрішніми військами. Нинідоступ сюди є вільним, але перебування в палаці є платним і вартує ізнаданням усього комплексу послуг тисячі доларів.Література: 133.Арламовська Воля – селище Мостиського р-ну Львівської обл.

Село виникло у XVI ст. Перші поселенці були із села Арламів, що за 10кілометрів на захід від Добромиля (тепер Польща). Граф Переллі звільнивнових поселенців від панщини та інших повинностей на 15 років, тобтовідпускав їх на волю. Люди, які щойно оселилися тут, мали прізвищеАрламовські. У Арламовській Волі та сусідніх селах ще й досі живуть людина прізвище Арламовські, правда, небагато. 1908 року в селі збудувалимуровану церкву за проектом інженера Василя Нагірного; свій внесок набудівництво церкви дав пан фільварку Карабанік, тому громада на знаквдячності похоронила його на церковному подвір'ї.На початку XX ст. парохом у селі був Володимир Попель, син ТеодораПопеля і Кароліни з роду Ольшанських. Народився 19 липня 1867 р. в с.Циків. Батько його походив з роду священиків. В. Т. Попель навчався удуховній семінарії, потім студіював теологію у Львівському університеті.Був усесторонньо обдарованим. Керував хором. Розмальовував церкви,зокрема у Млинах, Арламівській Волі, Малнові. З А. В. походить такожукраїнський філософ і літературознавець, психолог, педагог і культ.-осв.діяч Яким Ярема (1884 — 1964 Львів). У 1920-их pp. на еміґрації в ЧСР,проф. Укр. Високого Пед. Ін-ту в Празі (1923 — 30). Він написав «Вступ дофілософії» (1924), «Психографія в школі» (1925), «Пед. психологія» (1926),«Укр. духовість у її культ.-іст. виявах» (1937).Література: 56; Вікіпедія.Арнебург (ARNEBURG) – місто на півночі землі Саксонія-Ангальт біляСтендаля, де за свідченням Тітмара Мерзебургського 2 червня 997 р.русини вщент розбили імперське військо, в результаті чого від смерті тодіврятувався лише один єпископ Гізілер: «2 июня 997 г. возле Арнебургаславяне разбили архиепископа Гизилера і только он один избежал смерти»(кн. 4. § 38).Література: 205; 206; 327; 374.Арнім Іоахим (1781-1831) – видатний німецький поет і дослідник народноїтворчості.Коріння цього роду походить з поморської України (Укермарки), депанувала бічна лінія поморської давньоруської князівської династіїБарнімів, яка походила від київського князя Святослава Ярославовича(тому справжнім прізвищем Іоахима мало би бути Барнім). До ІоахимаАрніми славилися переважно як полководці (Йоган і Георг булипрусскими фельдмаршалами) та військові діячі (Георг і Фрідріх буливійськовими міністрами). В Укермарці вони мали безліч маєтків (Кривин,Суков, Миров, Жихов), але сам поет народився в Берліні, а дитинствопровів в маєтку своєї бабці у Жернікові, де люди ще памятали казки і

легенди давньоруських часів. Навчався в Галле та Геттінгені, де зустрівсяз Гете і під його впливом в замку Віперсдорф почав писати вірші, а такожромани на історичну тематику («Вірші», «Покаяння графині Долорес»,«Охоронець корони»). Гейне називав Арніма великим поетом і сьогоднілітературознавці також вважають його одним з головних представниківнімецького романтизму. Найбільшою заслугою Арніма є опрацювання тавидання ним у 1805 р. «Збірки народних пісень» в 3 тт., серед яких є такожі «Пісня про Нібелунгів», яка входить до переліку культурної спадщиниЮНЕСКО. Ніхто з українських мистецтвознавців ще не зробив аналізу цієїзбірки на предмет виявлення тих пісень, які повстали в ХІІ ст. на земляхПоморської і Полабської Русі і пошуку цілком можливих параллелей зукраїнською пісенною народною творчістю. Цікаво, що Арнім подав самепасовський варіант «Пісні про Нібілунгів», закінчення якої присвяченеподіям в Дунайській Русі в часи гунської навали і авторство якоїприписують поету родом з Руської марки Фогельвейде. Вважати цей фактвідлунням давньоруського патріотизму однак не варто так як рід Арнімівдавно вже розчинився в німецькому середовищі і, навпаки, багато хто іздослідників творчості Іоахима закидають йому прояви німецькогонаціоналізму.Література: 319; Вікіпедія.Армашенко Петро - автор панегірика латинською мовою на честь Мазепи„Theatrum gloriae“, вид. в Чернігові (1699).Література: 56.Армія УНР - військо укр. уряду доби визвольних змагань 1917 — 21 pp.,бере початок із самочинно створюваних на фронті світової війни укр.формацій та з добровольчих частин, до яких входили українці — кол. рос.солдати, австр. полонені в Росії (Курінь Січових Стрільців), а такожполонені рос. армії в нім. та австр. таборах. Зукраїнізовані в 1917 р.частини (16 дивізій, або 64 піхотних полків з артилерією й кінними таспеціяльними частинами) не були своєчасно зняті з фронту, і їхбольшевики розбили при спробах пробитися на Україну, або вони ватмосфері заг. розкладу рос. армій самодемобілізувалися. Деякі з цихчастин, як 1 Укр. корпус, що брав участь в обороні Києва в грудні 1917, і 2Січовий Запор. корпус, розпорошені по залогах міст Правобережжя,розпалися на поч. 1918 p.; розклалися й зформовані в Києві восени 1917сердюцькі дивізії. В війні з большевиками відіграли спершу чималу ролювідділи Вільного Козацтва, що на вимогу нім. командування були на весні1918 демобілізовані.Найважливішу ролю в операціях поч. 1918 р. відіграли різні, малочисельнідобровольчі частини київ. ґарнізону (див. ЕУ I, стор. 507 — 08 і 1177), щопісля реорганізації в лютому 1918 р. були об’єднані в Гайдамацькийкіш Слобідської України і в окремий Запорізький загін ген. Прісовського,який незабаром перетворизся в Запор. корпус, а згодом в Окрему Запор.

дивізію. Гал. курінь СС розгорнувся в полк. В боях брали участьзформовані з полонених українців у нім. та австр. таборах 1Синьожупанна дивізія і Коз.-стрілецька дивізія сірожупанників. На весні1918 укр. армія налічувала бл. 15 000 війська, бл. 60 гармат, 250 кулеметів і12 панцерних авт. Німці демобілізували Синьожупанну дивізію, роззброїлиполк Січових Стрільців, пізніше демобілізували до розмірів кадрівСірожупанну дивізію і взагалі протягом усього періоді гетьманатуперешкоджали створенню укр. війська. Крім залишених від попередньогоперіоду Окремої Запор. дивізії Запор. та Чорноморського кошів,зформовано 1 Сердюцьку дивізію; разом на 1. 11. 1918 укр. військоналічувало бл. 60 000 людей (див. ЕУ I, стор. 508 — 10, 515 — 16 і 1176 —1180).В листопаді 1918, під час протигетьманського повстання, військоДиректорії УНР складалося з Окремого загону Січових Стрільців, щоперетворився на Осадний корпус СС, Запор. корпусу, Сірої дивізії, частинСердюцької дивізії, а також численних повстанських загонів. Деякі з цихзагонів незабаром розклалися або виступили проти Директорії, ін. увійшлидо складу АУНР. Після п’ятимісячної війни з сов. Росією з 300 000 людей,що їх налічували під час повстання, лишилося бл. 30 000, з них бл. 15 000бійців. Після відступу з Правобережжя на весні 1919 АУНР провелареорганізацію, сполучивши малі формації в 11 дивізій (в складі 3 піхотнихполків, 1 полку артилерії та 1 сотні кінноти); з них були створені 5самостійних груп: Січових Стрільців (3, згодом 2 дивізії — бл, 4 500багнетів і 200 шабель), Запор. група (3 дивізії — бл. 3 000 людей),Волинська (бл. 4 000), дивізія полк. Удовиченка (бл. 1 200), група отаманаТютюнника. В липні-серпні 1919, перед походом на КиївОдесу, в результатіпоповнення мобілізованими й добровольцями, АУНР збільшилося до 35000 бійців при заг. стані до 85 000. В. больш. запіллі з нею співпрацювалобл. 15 000 укр. повстанців.Після важкого відступу восени 1919 АУНР опинилася в р-ні Чорториї,оточена поляками, большевиками й денікінцями, без можливостипродовжувати реґулярну фронтову боротьбу. Змушена перейти допартизанської війни в запіллі денікінців і большевиків частина АУНР 6.12. 1919 вирушила в Зимовий похід. В ньому брали участь дивізії Запор.,Волинська, Селянська (Київ) і Залізна (до якої входили різні частини), атакож Окрема кінна. З походу в травні 1920 повернулося 2 680 людей, щовзяли участь у дальшій війні з большевиками. В січні 1920 з укр.полонених та інтернованих у Польщі була зформована 6 дивізія полк. М.Безручка; зформовані полк. О. Удовиченком відділи злилися з Залізноюдивізією. На поч. спільних укр.-поль. воєнних дій проти большевиків укр.військо складалося з дивізій: 1 Запор., 2 Волинської, 3 Залізної, 4 Київської,5 Херсонської і 6 Січової (кожна мала 3 піхотні бриґади з артилерією, 1кінний полк і 1 техн. полк), а також Окремої кінної дивізії (з 6 кіннихполків та Кінногарматного дивізіону). В кінці воєнних операцій у жовтні1920 АУНР налічувала 23 000 людей. Після поль.-больш. перемир’я ШтабАУНР готував протисов. наступ, але червона армія сама почала наступ, іпісля важких боїв 11 — 21. 11. 1920 укр. військо відійшло на захід. 21. 11.

1920 АУНР перейшла Збруч і була інтернована поль. владою. Дальшівоєнні Дії тривали в формі боротьби повстанських загонів на Україні,керованих Повстанчим Штабом ген. Ю. Тютюнника. На поч. листопада1921 Повстанчий Штаб почав партизанський рейд на Правобережжя двомагрупами — подільською і волинською, зформованими з 1500 добровольцівз інтернованих вояків АУНР. Волинська група втратила 359 козаків,оточених і розстріляних 21. 11. 1921 в Новому Базарі (див. ЕУ I, стор. 518 —26 і 1180 — 81).Після тривалого й важкого перебування в таборах Польщі (Вадовиці,Петриків, Олександер Куявський, Ланцут, Стрілків, Каліш, Щепюрно)інтерновані вояки АУНР поступово перейшли на становище еміґрантів.Штаб АУНР існує як установа, підпорядкована Урядові УНР. Військ,традиції АУНР зберігають укр. орг-ції комбатантів — найактивніше з нихУкр. Військ. Т-во б. Вояків УНР у Франції (з 1927).Література: 56.АРМУ - Асоціяція Рев. Мистецтва України, одно з найбільших мист.об’єднань УССР, створена 1925, зліквідована 1932; мала філії у Києві,Харкові, Одесі, Дніпропетровському та ін.; влаштувала кілька мист.виставок в 1927 — 30; протиставляла себе офіц. впливам із Москви талінії АХЧУ; наставлена була на плекання монументального мистецтва внац. традиції («бойчукізм») та підтримання модерних шукань; серед чл.АРМУ, крім небагатьох старших (М. Бурачек, О. Симонов, М. Шаронов, С.Прохоров), були переважно молодші мистці: М. Бойчук, В. Седляр, І.Падалка, К. Гвоздик, Є. Холостенко, О. Довгаль, В. Касіян, В. Меллер, О.Хвостов, Г. Цапок, О. Павленко, Б. Кратко, Ж. Діндо і ряд ін.; теоретикомАРМУ був І. Врона. АРМУ була увесь час гостро критикована за«націоналістичні тенденції» та «формалізм».Література: 56.Арнольдштайн (ARNOLDSTEIN) – містечко на півдні Карінтії біля кордонуАвстрії зі Словенією та Італією, яке в руський період історії цієї країниносило назву Руська Домівка. Замок, який, як вважають німецькіісторики, заснував лицар Арнольд, тривалий час, аж до 1496 р.,продовжував зватися Росенхеймом. Він явно був заснований на місцідавньоруського святилища, так як відомо, що імператор Генріх ІІ у 1014 р.передав його у володіння Бамбергського єпископства, яке було створенеспеціально для утвердження католицької віри в Центральній і СхіднійЄвропі, а у 1106 єпископ передав його у власність монастирю орденусвятого Бенедикта (подібні монастирі і храми в той час як правилозасновувалися на місці слов’янських святилищ). Незважаючи на страшнийземлетрус 1348 р., коли навколо Росенхейма було зруйновано 36 доситьпотужних замків, основні приміщення монастиря витримала удар стихії,але пошкоджені будинки у 1496 р. монахи продали першій в історіїлюдства транснаціональній компанії з виробництва та продажу міді, яка

не тільки відновила замок, а й збудувала тут ливарний завод, якийзабезпечував виробами з міді Італію та Угорщину. Хоча після цього замок Росенхейм був перейменований у Феггерау-Росенхейм, ця місцевість є цікавою для нас навіть не стільки своїмидавньоруськими топонімами (поруч із замком знаходилося селище ізвельми промовистою для нас назвою Галич і можна припустити, що дулібиабо хорвати під час свого переселення в Галичину, принесли цю назву зсобою), скільки тим вельми ретельно прихованим німецькими історикамифактом, що основний капітал компанії належав не Фуггерам, а Турзам, якіпоходили з Лемківщини. (див.) Є усі підстави вважати, що заводом в Арнольдштайні як за часів життяІвана Турза, так і після його смерті опікувався Юрій Турзо, який внімецьких документах згадується як Георг Фуггер. Він зосередиввиробничі потужності ливарного виробництва не тільки біля монастиря, ай в селищі Галич, яке було значно краще забезпечене водою. Завод діяв до1547 р., але згодом попит на мідь спав і у 1570 р. Марк і Ганс Фуггерипродали його за 2,5 тис. гульденів (цілком можливо, що вони просто небули такими талановитими організаторами промислового виробництва якІван Турзо, Юрій або навіть Яків Фуггер (варто пам’ятати, що ЯківФуггер зайнявся гірничою справою лише у 1488 р. під впливом тих успіхів,яких досягнув вже на той час Іван Турзо, а до цього моменту він бувзвичайним гендлярем різноманітних тканин).Література: 121; сайт міста.Арнульф Каринтійский (нім. Arnulf von Kärnten; (846/7—8 грудня 899) —з 887 року король східних франків та імператор з 896 року, один зпредставників династії Каролінґів, який мав в собі руські гени від «королярутенів Одоакра».Так сталося, що захопивши територію колишньої Західної Римськоїімперії, останнім правителем якої був король русинів Отко (Одоакр),Каролінги, щоб юридично закріпити за собою ці землі, згідно нормспадкового права почали шукати його спадкоємців і виявилося, щотакими були лише Вельфи і нащадки карінтійського князя Вінульфа(молодшого брата Одоакра). Саме тому спадкоємці Карла Великогоодружилися з представницями роду Вельфів навіть не зважаючи на тойфакт, що в той час останні були не надто заможними і знаходилися наостанній драбині у феодальній ієрархії (Юта Вельф вийшла за ЛюдовикаБлагочестивого, а Емма Вельф стала дружиною Людовика Німецького). Їхдітям в силу можливих генетичних проблем вже не випадало одружуватисяз Вельфами і коли Емма Вельф з’ясувала, що в Карінтії, Паннонії,Поморській і Полабській Русі правлять нащадки брата Одоакра Вінульфа(а їх на той час вже було багато, так як лише один князь Карінтії(Корошки) Самослав мав 22 сина), то, надто не замислюючись, почаласприяти одруженню свого сина Карломана з дочкою Блатненського князяПрибини Ліутсвіндою (це її латинізоване ім’я, а руським було Лютослава

чи то Ярослава). Не дивно, що як тільки у подружжя народився Арнульф,то на Прибину посипалися справді королівські дарунки: мало того, щойого князівство поширило свої кордони не тільки на Карінтію, а й далі напівдень, він ще отримав право спадкової власності на ці землі, чого вдержаві Людовика Німецького не мав жоден інший магнат. Зрозуміло, щоподібні милості для слов’янина викликали шалену заздрість в німецькомусередовищі, а тим більше серед латинських ієрархів, почалипоширюватися чутки, що цей шлюб не є законним, так як Ліутсвінда небула похрещена в латинській церкві (можливо це справді так, так як вмомент її народження Прибину переслідували моравські князі і він шукавзахисту у Візантії). Створилася дивна ситуація, коли Арнульфа неназивали незаконно родженим і в той же час Ліутсвінду в німецькому світісприймали як коханку, а не королеву. Саме це і зумовило той факт, щоАрнульфа мати виховувала в слов’янському середовищі, тобто в Карінтії(можливо навіть в Українському Граді), а тому майбутнього імператорапрозвали Арнульфом Карінтійським. Ліутсвінду, схоже на те, подібнаобструкція з боку німецького середовища досить швидко відправила вмогилу (у 2009 р. угорські археологи виявили у Блатнограді похованнямолодої жінки з чисельними золотими прикрасами і, цілком не виключено,що це і є дочка князя Прибини), але вона явно встигла виховати свогосина якщо не в любові, то повазі до Русі і усього слов’янського. Відомо, щоодного зі своїх синів він назвав Святополком, тримався переважнослов’янського середовища і саме слов’яни в ході протистояння з КарломІІІ Товстим у 887 р. забезпечили йому корону Німеччини і завдяки їм вінзміг на деякий час зміцнити Франкську імперію, а також вдало змагавсяз норманами. Проти останніх здійснив декілька успішних походів, ау 891 році під Левеном (сучасні Нідерланди) Арнульф завдав їм нищівноїпоразки. Так як до 894 р. він перебував у стані війни з Великою Моравією,то, цілком зрозуміло, що армію короля тоді складали явно не чехи, арусини Паннонії і Карінтії. Наступ угорців однак примусив Арнульфапомиритися також і з чехами, він розпочав перемовини про спільнуборотьбу також з болгарами, але усвідомлення того, що саме угорцістановлять основну загрозу не тільки для слов’янського, а й латинськогосвіту дійшло до нього надто пізно. У 896 р., ставши імператором франків,він відновив Блатненське князівство і передав його в руки сина КоцеляБреслава, тобто свого двоюрідного брата, але останній, замість єднанняусіх сил у боротьбі з мадярами, також почав ворожнечу з ВеликоюМоравією і навіть забрав у неї частину території на півночі від Дунаю, девін заснував Братиславу. Ця ворожнеча між слов’янами досить скоровилізла для них боком і у 906 р. мадяри захопили Блатненське князівство(деякі історики вважають, що це сталося одразу після смерті АрнульфаКарінтійського у 901 р.).Помилкою Арнульфа було і те, що нібито для зміцнення держави він почавпризначати у найбільш неспокійних частинах свого королівства герцогівта маркграфів, а згодом, на прохання Папи Римського Формози, усю своюувагу зосередив на Італії. У 890 році призначив Енгельдеона маркграфом

Баварії, чим ненавмисно сприяв відновленню незалежності цієї важливоїобласті в Східно-Франкському королівстві та майбутньої роздрібненостіНімеччини.Помер ймовірно від малярії 8 грудня 899 року. На цю хворобу вінзаразився, скоріше за все, за 3 роки до того, коли побувавна Апеннінському півострові та усі ці роки його турбували нападигарячки. Після смерті його офіційного сина Людовика Дитяті у 911 р.династія Каролінгів припинила своє існування, але завдяки таким нібитопозашлюбним дітям Арнульфа як Святополк і Радольт гени славноїдавньоруської династії Одоакридів потрапили в кров Віттельсбахів,Бабинбергів, Людольфінгів і герцогів Мерано (перший імператорСвященної Римської імперії з роду Людольфінгів Отто Великий не тількиодружився з представницею роду Вельфів, а й узяв собі ім’я князя Отка).Так як не тільки позашлюбні, а й навіть офіційні зв’язки усіх нащадківЛіутсвінди відслідкувати досить важко, то, незважаючи на обструкцію, якувчинило їй німецьке суспільство, в його середовищі згодом розгорнуласясправжня боротьба за право називатися її спадкоємцем, так як лише вонав силу історичних обставин залишилася тією єдиною ланкою, якапов’язувала королів Європи з Каролінгам, а в кінцевому результаті іОдоакрідами, що додавало їм не тільки припиху, а й юридичні права напанування в Європі. Ось чому ці нащадки називали себе не Арнульфідамичи Цвенпольдами, а, як і в часи матріархату, використовуючи саме її ім’я,Ліутспольдами. Віттельсбахи наприклад аж до 1918 р. правили в Баварії, агерцоги Мерано, як це не дивно, мали справу навіть з Україною (Гертрудаз роду Мерано була матір’ю королів Галичини Андрія і Коломана). ЩодоВіттельсбахів, то з цього роду походить король Швеції Карл ХІІ, тобто уйого прагнені допомогти Україні свою роль також міг зіграти голос крові.Література: 120; 121; Вікіпедія.Арпади (Арпадовичі) — династія угорських князів (889—1001),потім королів (1001—1301).Заснована угорським князем Арпадом близько 890 року (за іншимиданими 889—907 років), який об'єднав угорські племена і,знищивши Великоморавську державу, заснував Угорщину. У 1031 р. почоловічій лінії династія вигасла і, за допомогою військ Ярослава Мудрого,у 1046 р. трон посіли представники її жіночої лінії, які за своїм етнічнимпоходженням були русинами (див. Прокіп, Василь Михайлович).Найвизначніші представники роду Арпадів:• Стефан I Святий (Іштван) (997—1038) — перший король з династії Арпадів, запровадив християнство, здійснив низку реформ• Андрій І (Андраш) (1046 – 1061)• Владислав (Ласло І Святий; 1077—1095)• Коломан I (Кальман Книжник; 1095—1116)

За правління двох останніх Угорщина досягає найбільшої могутності. Уцей час (кінець 11 століття) Арпади починають загарбувати Закарпаття.У наступний період правління Арпадів розпочався процес занепадуугорської держави. Вже Андрій II (1205—1235) змушений видатив 1222 році Золоту буллу, яка містила значні поступки магнатамі дворянству і посилювала феодальнуроздрібленість Угорщини.На рубежі ХІІІ—XIV стіліть, після згасання династії Арпадів, угорськийстіл з 1301 року посіла італійська Анжуйська династія.Література: 120;121; Вікіпедія.Арсенич Микола (1910 — 1947) - рев. діяч ОУН, відзначився в боротьбіпроти аґентур МВД і МҐБ в УПА й підпіллі; загинув разом із дружиною відруки ворога.Література: 56.Арсенич Ярослав (1887 Березів, Галичина — 1953 Давфін, Манітоба) -визначний укр. гром. діяч у Канаді, адвокат і суддя з 1947; один ізосновоположників Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді і чл. її Консисторії;один із організаторів Укр. Видавничої Спілки («Укр. Голос») і її незміннийгол.; перший секретар Комітету Українців Канади, гол. Союзу Укр. Нар.Домів і Укр. Нар. Дому у Вінніпеґу й ін.Література: 56.Арсе́нівка — село в Новомиргородському районі Кіровоградської області.Це село — батьківщина видатного українського драматурга ІванаКарпенка-Карого. В 1995 році до 150-ліття І. Карпенка-Карого в селізасновано музейно-природний заповідник «Батьківщина Карпенка-Карого» (як філія Кіровоградського обласного краєзнавчого музею). Намісці, де знаходився будинок Тобілевичів, встановлено пам'ятний знак.Література: 56; Вікіпедія.Арсеній Грек ((1549 — 1626) – укр.. освітній діяч грецького походження,елассонський єп., 1586 — 88 учитель школи Ставропігії у Львові, керівникпраці над граматикою грец. мови «Адельфотес», лишив спомини зМосковщини.Література: 56.Артанія (араб. ‫ ارﺛﺎﻧﯿﺔ‬Arṯāniya) — одне з трьох державних утворень давніхрусинів, яке існувало на протязі 7—поч. 10 ст. на території ЦентральноїЄвропи десь біля Болгарії. Згадується арабськими та перськими

географами (Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн-Хаукаль, Джанхані). Аль-Істахрі засвідчив до 965 року: Руси складаються з трьох племен, з яких одне ближче до Булгара…« Друге плем'я, що живе далі за перше, називається Славією. Ще » плем'я називається Артанією, а цар його живе в Арті.Стосовно того, де знаходилась Артанія до сьогоднішнього дня триваютьсуперечки, які зумовлені тим, що російська імперська історіографіязамовчує будь-яку інформацію про Прабатьківщину українського народута повну історію Дунайської Русі. В результаті деякі дослідникиототожнювали Артанію з територією антів, з Тмутараканню, інші — зЧерніговом, Рязанню чи Пліснеським городищем. В уяві ідеологів\"Волинського Дослідницького Центру «Рівне-Суренж», Артанія єцентральною провінцією Дулібської держави, власне Рось, з великимоборонним колом міст (Русколань) периметром майже 800 км навколоміста Суренж — столиці Росі. На їх думку з Артанії починалась міфічнадержава дулібів у III ст. н. е.Насправді, Артанія – зіпсована, або сприйнята арабами на слух назвадавньоруського князівства Хорутанія (ін. назви у джерелах – Карантанія,Корошка, Рашка, Рутенія, Рутонія), яке знаходилося на території сучасноїАвстрії з центром у Карінтії. До її складу певний час територія Дулібськоїжупи і дослідники з Волині таким чином більше за інших наблизилися доістини, але помилилися з місцем розташування і тим, що могутнєкнязівство дулібів на чолі з Добрентою існувало тут в 6 ст., але під тискомаварів вони на поч. 7 ст. частково були змушені переселитися в Галичину ічастково на південь сучасної Чехії. Після них залишилася назва, але цютериторію на той час вже заселяли білі хорвати князя Самослава(див.Австрія). В 9 ст. на ці землі почали претендувати болгари (тому арабивласне і зазначили, що «одне з цих племен ближче до Болгарії), а те, щогори Карантанії були багаті на корисні копалини і в т. ч. свинець, буловідомо ще з часів панування тут кельтів.Таким чином, якщо Куявію усі одностайно ототожнюють з Київською,Славію з Поморською (хоча є і інші думки), то у випадку з Артанією мимаємо один з чисельних фрагментів історії Дунайської Русі.Література: 120; 121; Віеіпедія.Артемій (? Вологодщина – 1570 Слуцьк) – полеміст і релігійний діячруського походження з Московіїі, який не втратив зв'язок з руським світомі опирався процесам розчинення Новгородської Русі (Русского Севера) вазійському світі. Ігумен Троїцько-Сергіївського монастиря під Москвою,засланий за вільнодумство й прихильність до т. зв. «заволзької єресі» наСоловки (1554), звідти втік в Слуцьк на територію ВКЛ, де його прихистивнащадок останнього новгородського князя Михайла Олельковича Юрій.

Вів полеміку з Іваном Грозним і в певній мірі його діяльність сприяланамірам української правлячої еліти повернути Новгородську Русь доскладу українських історичних земель та початку так званої Ливонськоївійни з Московією. Відзначився також обороною місцевого православія.Перебував у зв’язках з укр. правос. діячами і його імя для нас має стояти водному ряду з С. Будним та З. Копистенським.Література: 56; Вікіпедія.Артилерія в Україні. Перші гармати з’явилися в Зах. Европі на поч. 14 в., ана укр. землях — вперше у Львові в 1394 р. Тут постала 1468 р.людвисарня (ливарня), яка постачала гармати на всю Україну. Гарматистановили тоді кріпосну, а згодом і польову А. В козацькому військувживають гармат з 1580 p., гол. — на Запоріжжі. За Б. Хмельницького укр.військо мало досить численну А. (в бою під Берестечком понад 100 гармат).За гетьманщини А. вживали на Лівобережжі, де почали частково тежвідливати гармати. Після битви під Полтавою цар Петро I сконфіскувавкозацьку артилерію (див. ЕУ I, стор. 1169 і 1172).А. відіграла поважну ролю в укр. арміях за доби визвольних змагань,зокрема в УГА. В складі Армії УНР серед ін. одиниць А. особливо відомібули такі артилерійські частини, як Гарматний дивізіон, а згодом Кінно-Гірний Гарматний полк полк. О. Алмазова у складі Запор. дивізії таГарматна бриґада київських СС. УГА мала 12 артилер. полків з 300гарматами (див. ЕУ I, стор. 1183).Література: 56; Вікіпедія.Артим Михайло (1848 – 1918) - політик часів Австро – Угорської імперії,депутат парламенту Угорщини від Зборівського округу, радник папськоїкурії.Він народився у селі Микулашові біля Бардієва, навчався в Пряшеві таБудапешті, де, у 1875 р., був висвячений на греко – католицькогосвященика і служив парохом у церкві села Бехерова. Відчайдушно боровсяз москвофілами, які розповсюджували російські часописи і закликалигреко – католиків переходити в лоно східної церкви. Належав до числа тихукраїнських діячів, які бачили в ній уособлення не православної, а сутоазійської, ворожої українству віри. Саме тому він створив в парламентіКатолицький союз, а на москвофілів з Бехерова у 1901 р. навіть подав досуду.Ці події викликали величезний резонанс в Угорській Русі, крок Артимарозцінили як вияв мадяронства, хоча, він свято вірив, що робить щоськорисне своєму народу і проводив серед українського люду досить активнукультурно – просвітницьку роботу. Можливо, в той час, усе це справді,

виглядало як дії на користь угорської влади і тільки ті українці, якідожили до ліквідації Москвою греко – католицької церкви в Словаччиніта відчули на собі усі принади російського панування, змогли сповнаоцінити позицію Артима і простити йому деяку екзальтованість у своїхдіях.Література: 17; 34; 35; 36; 37; 82; 107; 126; 127; 139; 164; 372.Артимович Агенор (1879 Великий Кучурів, Буковина — 1935 Прага) -визначний укр. мовознавець, фахівець з класичної філології, автор праць златинської й грец. метрики й просодії (Софокл, Овідій, Катуль, Проперцій,Люкан); доц. Чернівецького Ун-ту, потім секретар освіти ЗУНР, пізнішепроф. УВУ і Укр. Пед. Інституту в Празі, д. чл. НТШ. Під впливомпразького лінґвістичного гуртка в останні роки життя дав ряд ціннихпраць з порівняльного (індоевр. ґутуральні) і теоретичного (стосунки мовий письма, потенціяльність мови) мовознавства, виходячи з погляду намову як на цілісну структуру.Література: 56.«Артистичний Вісник» - журн., присвячений пластичному мистецтву,театрові й музиці; під ред. І. Труша і С. Людкевича (Перемишль-Львів,1905 — 07).Література: 56.Архангельськ – місто на півночі Росії, яке було засноване за наказом царяІвана Грозного у 1583 р. і мало первісну назву Нові Холмогори. Так якодночасно тут почав функціонувати Михайло-Архангельський монастир,то від 1613 р. місто офіційно почали називати Архангельськом. Разом зНовгородом і Псковом це був єдиний регіон сучасної Росії заселенийдавньоруськими племенами новгородських словенів, а тому не дивно, щоще й до сьогоднішнього дня його називають «Русский север». В численнихмузеях Архангельська, а також в скансенах з пам’ятками народноїархітектури (наприклад в Кижах) можна наочно переконатися наскількиблизькою є культура, образотворче мистецтво (ікони), архітектура цьогокраю до українських аналогів (наприклад до церковного дерев’яногозодчества Карпатського регіону). Усі без виключення дослідники,починаючи від Герберштейна, підкреслювали ментальну відмінністьмешканців «Русского севера» від московітів, їх неймовірний потяг додемократії і свободи. Саме на півночі найкраще збереглася усна народнатворчість і літописна спадщина Київської Русі, в той час як українські

землі були буквально випалені під час численних нападів монголів, татар,а згодом і росіян (див. Архангельське Євангеліє). Цей регіон маввеличезний вплив на розвиток російської мови, культури і духовності, щодало підстави багатьом російським історикам заявити, що саме він бувколискою не тільки російського народу і його державності, а й Русі вцілому.Насправді «Русский север» і Московія тривалий час були антиподами,Москва захопила його лише у 1478 р., коли російський народ вже бувсформованим і центр його етногенезу на основі не руських, а суто угро-фінських племен перебував не в Новгороді чи тим більше Архангельську, ав московських лісах і болотах. Іншими словами, московіти вже булиросіянами, а новгородці разом з майбутніми українцями і білорусамивходили до складу зовсім іншої – давньоруської народності. Післязахоплення московітами «Русского севера» етногенез новгородців пішовіншим шляхом, вони інфільтрувалися в російське середовище і багато чогодали в позитивному плані для його розвитку, але кардинально змінитигенетичний код росіян вони не змогли, адже становили серед них лишенезначний відсоток (3 племені з більш ніж 100 угро-фінських, тюркських імонгольських племен, тобто не більше, ніж 10%). Якщо ще у 18-19 ст.можна було умовно вести мову про «Русский север» як своєрідну Кубаньна півночі, про духовний зв'язок місцевого населення з київськимминулим (М. Ломоносов не випадково поїхав на навчання до Києва), то в20 ст., а тим більше 21 ст. твердити про щось подібне вже не доводиться.Можна припустити, що серед тих 10-14% відсотків росіян, які згідносоціологічних досліджень твердо притримуються демократичних поглядів,засуджують тоталітарний режим, а тим більше виступають проти війни зУкраїною, багато людей походять саме з «Русского севера» і це справдінайкраща частина російського суспільства, але за будь-яких обставин всилу об’єктивних демографічних процесів це вже етнічні росіяни, а неруські люди.Історично так сталося, що українці більше знайомі з російськимикатівнями на Соловецьких островах, ніж з Архангельськом. Сюди вонипотрапляли переважно як в’язні, або як робоча сила для розбудовиторгового, а за часів Петра І і російського військового флоту (до Північноївійни Архангельськ для Росії був єдиним «вікном в Європу» і вже від 16 ст.підтримував торгові зв’язки з Англією). В наш час ситуація кардинальнимчином змінилася і тепер українці тут складають найбільш кваліфікованучастину місцевого населення (характерно, що першу школу вАрхангельську заснував український вчений і діяч І. Рогачевський).

Архангельськ і його міста-супутники є центром російського атомногопідводного флоту, фундамент якого заклали такі вчені українськогопоходження як академіки Доллежал і Александров. Варто пам’ятати, щодо останнього часу більшу частину офіцерського складу російськихатомних ракетоносців також складали українці.Література: 56.Архангельське Євангеліє - ц.-слов. текст, переписаний на Україні в кін. 11в. кількома (чотирма?) писарями. Найбільше значення для давньоукр.фонетики має друга частина (арк, 77 — 175), що її переписав писар Мичка.Третя частина датована 1092 р. Мову А. до сліджувано не раз (Дюзернуа,Карський, Травтман, Соколова, Дурново, Бузук та ін.). Є також важливимдокументом для вивчення процесів інфільтрації давньоукраїнської мови вросійське середовище. Рукопис вид. 1912 р. (фотоцинкографічнимспособом) зберігається в Москві в Публічній Бібліотеці ім. Леніна.Література: 56.Археографія - допоміжна іст. наука, що займається описом і публікацієюстаровинних письмових документів, опрацьовує методи публікації таготування пам’яток письменства до видання.Перші спроби вид. укр. іст. документів, очевидно, ще далекі від наук.,належать до 18 в.; В. Рубан 1777 опублікував «Краткую лЂтопись МалыяРоссіи съ 1506 по 1776 г.», що була списком «Краткаго описаніяМалороссіи» 1730-их pp.; Ф. Туманський 1793 в ж. «Российский Магазин»вмістив білоцерківський маніфест Б. Хмельницького. Але в наслідокнесприятливих іст. обставин, лише в діяльності НТШ і, на короткий час,Укр. Академії Наук могла виявитися самостійна праця представників укр.А. Публікація укр. іст. пам’яток протягом майже всього 19 в. булапов’язана з діяльністю рос. архівів, комісій та ін. Особливо важливу роботущодо публікації найстаріших укр. матеріялів почала Рос. ІмператорськаАрхеографічна Комісія в Петербурзі (1843 — 1922), зокрема важливі буливид. «Полное собрание русских летописей» (1843 — 71, повторене 1908 —10), фототипові вид. текстів літописів за Лаврентіївським (1872) таІпатським списками (1871), серії «Акты исторические» (1841 — 43), «Акты,относящиеся к истории Западной России» (1846 — 1853), а в пізніший часвид. Литовських літописів (у XVI — 1889 і XVII — 1907 тт. «Полногособрания русских летописей»). В 60-их pp. в Археографічній Комісії ставпрацювати М. Костомаров, що зредаґував І — IX і XII — XIII тт.надзвичайно багатої на укр. матеріяли 14 — 17 вв. 15-томової серії «Актыотносящиеся к истории Южной и Западной России» (1863 — 1892)); ред. ін.тт. був Г. Карпов. Для цього видання Костомаров найбільше використавдокументи кол. «Малорос. Приказа» з архівів Мін-ва Юстиції та Мін-ваЗакордонних Справ у Москві.

Новий період в укр. А. відкрив О. Бодянський своєю працею секретаря«Общества Истории и Древностей Российских при МосковскомУниверситете» (1845 — 48 і 1849 — 76); в «Чтениях», органі цього т-ва,редактором яких був Б., він опублікував «Літопис Самовидця» (і окремо1846), «Исторію Русовъ» (1846 в «Чтеніях» і окремо); коз. хроніки 18 в.(«ПовЂсть о томъ, что случилось на УкраинЂ» 1848; «ЛЂтописноеповЂствованіе» О. Ріґельмана 1785 — 86 (1847), «Краткое историческоеописаніе» П. Симоновського 1765 (1847) і ряд ін.); пізніше були видані«Діяріюш» Миколи Ханенка 1722 (1858) та «Источники длямалороссийской истории», I — II (1858).1843 була заснована Київ. Археографічна Комісія, під назвою «ВременнаяКомиссия для разбора древних актов» при канцелярії ген.-губернатора, зметою — виданням старих архівних матеріялів виправдати офіц. ролітикурусифікації на Правобережжі. Проте комісія, що з тимчасовоїперетворилася на постійну, відразу опинилася фактично в руках людей,відданих науці (М. Максимович, М. Іванишев, В. Домбровський, середспівр. П. Куліш, Т. Шевченко), і своєю діяльністю принесла великукористь, видавши багато нових джерельних матеріялів: спершу«Памятники» (I — IV, 1845 — 1859); далі літописи Величка (1848 — 64),Граб’янки (1853) і в додатку до неї «Літописець» Л. Боболинського та ін. З1863 в комісії став працювати В.. Антонович; в 70 — 80-их pp. у комісії підйого керівництвом працювали численні співр.; гол. виданням її бувбагатотомовий «Архив Юго-Западной России», що виходив до 1914 р. І.Новицький видав показники до вид. Київ. Археографічної Комісії —іменний (1878) і геогр. (1883), що є першою спробою іст. географіїПравобережжя. Поза тим працювали окремі укр. ред. і видавці матеріялів;М. Білозерський випустив «Южно-русские летописи» (1856), О. Маркевичвидав у Москві «Дневные Записки... Я. Марковича» 1859, однак скороченоі з русифікованою мовою. Паралельно з «Архивом» у Київ. АрхеографічнійКомісії виходили «Літопис Самовидця» — ред. Ор. Левицького (1878) здодатком «Собраніе историческое» Степана Лукомського (1770); «Сборниклетописей, относящихся к истории Южной и Западной России» (1888) заред. В. Антоновича; «Палеографический Изборник» (зо. зразків старогоукр. письма, укладений І. Каманіном 1909), «Материалы по историирусской картографии», впорядковані В. Кордтом. Певну вагу і для укр.науки мали «Акты, издаваемые Виленскою АрхеографическоюКомиссиею», заснованою 1842.Велике значення для укр. А. мав заснований у Києві наук. українознавчийжурн. «Киевская Старина». За час свого існування (1882 — 1906, в 1907 підназвою «Україна») цей журнал на своїх сторінках і в додатках опублікував«пом’яник» Пустинно-Миколаївського собору (1895); «синодик» Києво-Софійського собору (1895), «Діяріюш» М. Ханенка (1884 — 86), «Дневнізаписки» Я. Маркевича (1893 — 1897), мемуари М. Литвина, щоденник П.Апостола й цілий ряд ін. старих і новіших мемуарних матеріялів,листування укр. діячів, численні актові матеріяли тощо. «.ОбществоНестора-Летописца» (з 1873) в своїх «Чтеніях» теж публікувало деякі іст.документи, напр., «пом’яники» Києво-Печерської Лаври та

Михайлівського Золотоверхого манастиря 16 — 17 вв. Постійний співр. «К.Ст.» Олександер Лазаревський підготував до друку видані в Києві у 80 —90-их pp. збірки з родинних архівів Сулим, Скоруп, Войцеховичів,Милорадовичів, акти Переяславського полку 17 — 18 вв. Пізніше, 1902 —12 pp., вийшли 6 тт. фамільного архіву Стороженків, за ред. М.Стороженка, цінних для історії Гетьманщини 18 в.Археографічні публікації охоплювали поступово різні ділянки й різнітериторії України. І. Лучицький опублікував матеріяли з іст.землеволодіння на Лівобережжі (1884); О. Андрієвський — документи зархівів Гетьманщини 18 в., Д. Багалій (у зб. Харківського Іст.-Філол. Т-ва1880-их pp.) — архівні матеріяли з Іст. заселення Слобожанщини 17 — 18вв.; Д. Яворницький — документи про Запор. Січ; П. Дмитренко видав«Сборник материалов для истории Кубанского Козачьего войска» (1896 —98); М. Довнар-Запольський — акти Литовсько-Руської держави (1899) таін.У Галичині до перетворення Т-ва ім. Шевченка на Наук. Т-во публікаціїмали випадковий характер, як вид. «Галицкаго Историческаго Сборника»,Львівського літопису 17 в. (1867), Галицько-Волинського літопису (1871)за ред. Л. Петрушевича, «Юбилейное изданіе» Ставропігії (1887) з актами йлистуванням з історії Львівського братства. З 1868 у Львові сталавиходити серія „Akta grodzkie і ziemskie“, багата на зах.-укр. матеріяли (до1935). В 1890-их pp., з пожвавленням діяльности НТШ, М. Грушевськийдав ініціятиву широкому вид. іст. матеріялів, перев. в серії «Жерела доісторії України-Руси»; з 1895 вийшло 22 тт. документів 16 — 18. вв. Серіюредаґувала Археографічна Комісія НТШ; серед її чл. були І. Джиджора, М.Возняк, В. Герасимчук, О. Колесса, М. Кордуба, І. Крип’якевич, К.Студинський, С. Томашівський та ін. Крім того, Археографічна Комісіявидавала «Пам’ятки укр.-руської мови і літератури» (вийшло 7 тт.). Істор.-філос. Секція НТШ випускала «Укр.-Руський Архів», де містилися збіркидрібних документів, описи рукописів та ін.На поч. 20 в. на Україні створені були архівні комісії в Полтаві,Катеринославі й Чернігові, що частково також публікували архівніматеріяли: до їх вид. належать «Актовые книги полтавського городовогоуряда 17 в.» (1911 — 14), «Актовая книга Стародубского городового уряда1693 г.» (1914). Не встигнувши розгорнути археографічної праці, Укр.Наук. Т-во в Києві однак надрукувало матеріяли про Кирило-Методіївськет-во («Збірник пам’яті Т. Шевченка» 1915). Київ. Археографічна Комісія,що далі продовжувала працю над «Архивом Юго-Западной России», в цейчас випустила «Сборник материалов по истории Юго-Западной России» (I— II. 1914 — 16).Після створення Укр. Академії Наук осередком укр. А. стала на деякий часАрхеографічна Комісія при ВУАН, яка постала 1922 р. шляхомприєднання до Академії Наук Київ. Археографічної Комісії (перший гол.М. Василенко, з 1924 М. Грушевський; після його вислання до Москви1931 обов’язки гол. виконував В. Романовський, секретар К. Лазаревська).Серед співр. комісії були М. Василенко, В. Герасимчук, Й. Гермайзе, О.Грушевський, В. Добровольський, І. Крип’якевич, Н. Полонська-

Василенко, М. Слабченко, С. Томашівський, В. Щербина та ін. Комісіявипускала неперіодичний «Укр. археографічний збірник» (1926 — 29) івидала том «Пам’яток укр. письменства» (С. Величко «Оказаніе овойнЂ козацкой», І. 1926), підготувала до друку кілька дальших томів«Пам’яток», 3 тт. «Укр. Архіву» (з 1929) з матеріялами до історії козаччинита коліївщини (зокрема «Коденська книга судових справ» 1931),опублікувала «Опис Новгород-Сіверського намісництва» (1931). «Цеховукнигу... Кам’янця Подільського від 1601 до 1803» (1932), а також провадилапідготовну роботу до вид. «Укр. дипломаторія», зб. матеріялів до історіїполь. повстання й 8-томової зб. «Ахіву Запор. Січі». Однак больш. терор іпримусова реорганізація ВУАН на поч. 1930-их pp. не лише перешкодилиреалізації цих видань, а й поклали край існуванню Археографічної Комісії.Поза тим у 20-их і на поч. 30-их pp. документи публікувалися в ж.«Україна», «За сто літ», почасти в зб. «Декабристи на Україні» (I — II. 1926— 30). Ряд укр. грамот в серії ЗІФВ УАН видав В. Розов («Укр. грамоти 14— 15 вв.» 1928). Центр. Архівне Управління УССР випустило «АрхівЗапор. Січі» (1931), зб. документів «Повстання селян в с. Турбаях (1789 —93)» (1932). Пізніше, в незрівняно гірших умовах наук. праці, в Києвівидано підготований С. Юшковим текст «Руської Правди» (1935), ІнститутІсторії АН УРСР випустив 2 тт. зб. «Історія України в документах іматеріялах» (I — присвячений Київ. державі та князівствам 12 — 13 вв. —1939; III — періодові 1569 — 1654 pp. — 1941); 1946 з’явилася зб. за ред. М.Петровського і К. Гуслистого «Україна перед визвольною війною 1648 —1654 рр». Серед праць останніх pp. звертає на себе увагу зв’язана з больш.пропаґандивною кампанією 300-ліття Переяславської ради 3-томова збіркадокументів і матеріялів «Возз’єднання України з Росією» (1954), відповіднодо офіц. тенденції складена співр. наук. установ УССР, але контрольованай видана в Москві, в Академії Наук СССР, з перекладами і коментарямирос. мовою.Не дивлячись на значний доробок в галузі археографії, українська А. недосягнула європейського рівня, де переважна більшість джерел нерозкидані по різних виданнях, а сконцентровані в одній багатотомнійфундаментальній праці, яка власне так і називається («Монумента»). З нихнайбільший інтерес для української історіографії становить німецькаMGH та польська MPH, так як із-за панування в Російській імперіїнорманської теорії публікація історичних джерел про Дунайську,Поморську і Полабську Русь, а також Велику Хорватію фактично булазаборонена. В певній мірі цю прогалину в наш час компенсує сайт вінтернеті під назвою «Восточная література», але він також уникаєпублікувати твори Саксонського Граматика, Фредегара, Менандра, Ебона(Житіє Оттона Бамбергського») та різноманітні французькі Аннали, якіостаточно поставили би крапку в проблемах Давньої Русі на заході.Література: 56; Д о р о ш е н к о Д. Огляд укр. історіографії. Прага1923; Б а г а л і й Д. Нарис укр. історіографії, І — II. К. 1923 — 25; див.також ЕУ I, стор. 396 — 406 та Вікіпедія.

«Археологическая Летопись Южной России» - часопис, присвяченийархеології і пам’яткам мистецтва, ред. М. Біляшівський; в 1899 — 1901виходила в Києві при «Киевской Старине», 1902 — 04 — окремо.Література: 56.Археологічні Видання - праці з археології України друкувалися в «Трудахархеологических съездов» (1875, 1884, 1889, 1902, 1905, 1908), «КиевскойСтарине» (1882 — 1906), «Записках НТШ» (від 1892 p.), «АрхеологическойЛетописи Южной России» (1899 — 1905), «Матеріялах до укр. етнології»(1899 — 1929), вид. ВУАК-у: «Короткі звідомлення» (1925 — 26), «Записки»(1930), «Хроніка археології та мистецтва» (1930 — 31), в «Антропології»(1927 — 1932), «Наук. Записках IIМК» (1934 — 37), «Археології» (від 1947),«Археологічних Пам’ятках УРСР» (від 1948) та ін., а також у поль., рос.,нім., фінських, швед., рум. та угор. фахових вид.Література: 56.Археологічні Виставки в Україні відбулися в Катеринославі (1905), Керчі(1926), Києві (1875, 1899), Коломиї (1880), Львові (1861, 1885, 1889), Одесі(1884), Тернополі (1884), Харкові (1902) й Чернігові (1908). Крім того, зах.-укр. археологічні матеріяли були на А. в. у Кракові (1872) та Будапешті(1876). Після постання археологічних відділів у музеях України зниклиокремі А. в. крайового характеру.Література: 56.Археологічні досліди в Україні. Археологічні досліди в Україні почалися1633 (митр. П. Могила); на наук. основу їх поставив В. Антонович (1834 —1908). Розвинулися А. д. переважно після першої світової війни і далисьогодні такий образ праістор. часів України:П а л е о л і т досліджений Ф. Вовком, Ю. Полянським, В. Щербаківським,П. Єфименком, Ч. Амброжевичем, С. Бібіковим, П. Борисковським та ін.настільки, що виявлені певні сліди заселення укр. земель від шельськоїдоби (Лука Врублевицька в Подністров’ї, бл. 200 000 років тому) ізчималим зростанням населення в оріньякську добу (бл. 25 000 pp. тому),частина якого, мабуть, міґрувала в Центр. Европу. Пізньопалеолітичне(мадленське) мистецтво України (різьба, рисунки на ікловині, печернімалюнки) розвивалося нарівні з зах.-евр. Нові важливі матеріяли можутьдати майбутні розкопи в Подністров’ї, на палеолітичному шляху з Балкан,через Семигород і Молдавію на Україну.Для доби м е з о л і т у дослідами М. Рудинського та Л. Козловськоговстановлені донині три крем’яні індустрії (свідерська, тарденуазька,кампінська), що зміняють одна одну. Як виявив Е. Кричевський, вони єтрьома фазами розвитку крем’яної техніки нащадків місцевихпізньооріньякських племен. Є здогад (Л. Р. Нуж’є, 1950), що укр. землі євзагалі прабатьківщиною евр. кампіньєну. Зовсім недосліджені житлові

споруди мезолітичної доби, нема також поховань поза кримськимипечерами.В дослідах над н е о л і т о м України перше місце займає трипільськакультура (В. Хвойка, Е. Штерн, В. Щербаківський, П. Курінний, В.Козловська, М. Макаренко, Т. Пассек, Е. Кричевський та ін.), що набуласлави своїм по-мистецьки розмальованим посудом. Відомо кілька сотеньселищ трипільців, добре досліджене їх житлове будівництво, ясновиявляється культ матері-богині, що разом із культом бика та змальованою керамікою включає укр. землі 3 — 2 тисячоліття до Хр. досхідньо-середземноморського (егейського) культурного кола. Невиясненимлишається ще тільки похоронний обряд трипільців, що був, мабуть,біритуальний (трупопокладний і тілопальний). На зах. укр. землях щезовсім не досліджені селища неолітичних надбужанців, майстрів увиробленні крем’яного знаряддя, мало відомі також їх поховання.Великим досягненням у дослідах над п і з н ь о ю к а м ’ я н о ю (енеоліт)і б р о н з о в о ю д о б о ю (2 500 — 1 800, 1 800 — 800 до Хр.) є ствердженняіснування двох незалежних одна від одної провінцій «шнурової кераміки»,однієї в укр. степах і другої в Центр. Европі (Шнурова кераміка) йспівжиття трипільських племен із прибулими через зах. укр. землі зах.шнуровиками (Райки, Усатове), але неясна ще етнічна приналежність сх.шнуровиків, що їх лише з великою ймовірністю можна ототожнювати зкіммерійцями.Давнішу думку про трацьку займанщину в Сх. Галичині (Л. Козловський)замінило тепер твердження про сильні культ. впливи, що їх приносили зпівдня торговці бронзовими виробами закарп. типу (Т. Сулімірський, Я.Пастернак).Археологія УкраїниДоби Матеріяльна Соціяльна Археологічні культура структура й культури духова культураСтаріший Мисливство, Кочування в Шельська,палеоліт рибальство, окремих ашельська,200 000 — 40 збирання групах; мустьєрська.000 готових поховання в продуктів, печерах; вироблення культові грубих вірування ще крем’яних не досліджені. знарядь- «стусанів»,

засвоєння вогню; печерні житла.Молодший Ті самі форми Кочування в Місцеві:палеоліт оріньякська,40 000 — 8 000 господарства, організованих мадленська. вироблення групах; перші Чужа:солютрейська. дрібнішого вияви крем’яного мистецтва, знаряддя; мисливська відкриті магія, культ стоянки з богині першими плодючости; куренями. кістякові поховання без ритуалу або скорчені, з червоною охрою (початок культу померлих).Мезоліт Ті самі форми Кочування в Місцеві:8 000 — 5 000 свідерська, господарства, окремих тарденуазька, кампінська. крім того, групах; у збирання похованнях устриць, обрядово вироблення скорчені дуже дрібного кістяки (культ крем’яного померлих). знаряддя (мікроліти); стоянки на піскових дюнах із куренями.Доби Матеріяльна Соціяльна Археологічні культура структура й культури духова культураНеоліт Мотикове Початки Місцеві:трипільська,5 000 — 1 800 хліборобство, сільського гребінцева, мисливство, життя, мати — маріюпільська, рибальство, голова родини ямна, надбузька, початки (матріярхат); буківська.

гірництва й розвиток Чужі: лінійно- торгівлі, декоративного стрічкова, вироблення мистецтва; в лійкуватих пугарів, шліфованого похованнях скринькових гробів, крем’яного та обрядово шнурової кераміки. кам’яного скорчені знаряддя, кістяки, початки початки ганчарства й тілопалення; ткацтва; культ богині житлові плодючости, землянки й віра в хати. тогосвітнє життя.Бронзова доба Хліборобство, Спершу мати, Місцеві:1 800 — 800 до скотарство трипільська,Хр. (перші коні), пізніше батько катакомбова, зрубна, мисливство, скринькова, рибальство, — голова кіммерійська, гірництво, ґетська. торгівля, родини Чужі:лійкуватих бронзівництво, пугарів, шнурової кінець (патріярхат); кераміки, крем’яного та майкопська, кам’яного початки унєтицька, виробництва, лужицька, перші вози, соціяльних комарівська, дерев’яні білопотоцька. плуги, серпи, відмінностей, коси; хати й землянки, кістякові й господарські будівлі, перші тілопальні городища. поховання з жінками й дітьми; культ богині плодючости; тотемізм, початок культурної нівелізації.Гальштатська Ті самі форми Патріярхат, Місцеві:доба господарства; початки білогрудівська,800 — 500 до оброблення племінної попелищ, висоцька,Хр. заліза, бронзи й організації та ґетська. золота; хати, невільництва; Чужі: городища, культ богині грецька, скитська, селища. плодючости, лужицька, трацька, померлих та кобанська, скірська. сил природи, тотемізм;

тілопальні й кістякові поховання з жінками й невільниками під могилами, в кам’яних та дерев’яних гробницях; початки грец. культ. впливів.Лятенська Хліборобство, Патріярхат; Місцеві:тілопальнідоба перша держ. «поля поховань»,500 — 0 до Хр. скотарство, організація висоцька, ґетська. (Боспорське Чужі: грецька, торгівля (перші царство); скитська, такий самий сарматська, монети); масове культ; бастарнська тілопальні (кельтська), виробництво поховання; венедська. кельтські залізного впливи. знаряддя і зброї, оброблення заліза й ін. металів, емалювання, перше ганчарське коло; ті самі житлові умови.Доби Матеріяльна Соціяльна Археологічні культура структура й культури духова культураРимська доба Хліборобство, Патріярхат; Місцеві:тілопальні1 — 375 по Хр. «поля поховань», скотарство, Боспорське ґетська (липицька). торгівля, царство, промисел, впливи виноробство, римських Чужі: оброблення провінцій; греки, римляни, заліза й ін такий самий ґоти, алани, венеди, металів, із культ і ґепіди. вживанням похоронний емалю й обряд. дорогих каменів; ті самі

житлові умови.Доба Ті самі форми Патріярхат; Місцеві: анти, ґети,переселень племінна русини.народів господарства, організація;375 — 800 культ предків Чужі: гуни, алани, роди промислів та сил ґоти, авари, болгари,Княжа доба природи; хозари.800 — 1340 та житлові тілопальні поховання. умови; на півдні початки кам’яного будівництва; зубожіння через навалу азійських кочовиків. Ті самі форми Патріярхат, Русини:поляни, відтак христ. господарства, родина; деревляни, сіверяни, племінна промислів та організація, уличі, тиверці, білі князівства, житлові умови; київська, хорвати, волиняни, згодом гал.- багато волинська дуліби, варяги держава; оборонних поганські (варни) – русь. вірування, городищ, згодом християнство. дерев’яне, Чужі: угри, печеніги, половці, цегляне й татари. кам’яне будівництво.Для з а л і з н о ї д о б и (800 — 500 до Хр.) «укр. гальштат» (Я. Пастернак,1935) виявився культурою, нащадків трипільських племен (П.Курінний, Білогрудівська культура), а висоцька культура пов’язана знащадками надбужанських неолітичних племен. З півд.-укр. грец. колонійкраще досліджена Ольвія й Херсонес, і тільки останнім часом присвяченобільше уваги Пантікапеєві, Теодосії, Фанагорії та Неаполеві скитському.Ще не цілком задовільна льокалізація Геродотових хліборобських племенна Україні, як не досліджена й культура місцевого населення гор.Подністров’я та півн. Прикарпаття.В л а т е н с ь к у (500 — 0 до Хр.) й у р и м с ь к у (1 — 375) добуПридніпров’я було напевно зайняте праслов’янами (антами), великі «поляпоховань» яких уже добре досліджені (В. Хвойка, В. Петров). їх ювелірнівироби з червоним емалем торг. шляхом проходять на Литву, де сприяютьбуйному розквітові т. зв. клайпедської культури (А. Спіцин). ВПричорномор’ї на старій грецькій основі інтенсивно розвиваєтьсяремісниче й ювелірне виробництво, якого не припинила й інвазія ґотів (М.

Міллер). У гор. Подністров’я, за археологічними знаходами, з півн. заходувдираються войовничі праслов’яни-венеди (переворська (пшеворська)культура), з півдня просуваються хлібороби-ґети (липицька культура). Недосліджені ще селища венедів та народу «полів поховань», а такожархеологічно ще не охоплене місцеве хліборобське населення зах. укр.земель того часу.Доба п е р е с е л е н н я н а р о д і в (375 — 800) належить до найважливіших іодночасно найменше вивчених з археологічного погляду на Україні. Добревідомі тільки понтійські ювелірні вироби, що їх ґоти розносили під своїміменем по Центр. Европі (М. Міллер, Й. Вернер), частково дослідженіпередкняжі городища роменського типу VI — VII ст. (М. Макаренко, Б.Рибаков), але ще дуже мало вивчені селища й погребища антів уПодніпров’ї й місцевого населення зах. укр. земель та селища нащадківґетських племен у півд. Галичині та Буковині. Російська, а згодом ірадянська археологія уникали займатися цим періодом, так як матеріалирозкопок поза усяким сумнівом спростували би безліч вигадок іфальсифікацій російської імперської історіографії. Адже саме у цей періодв сер. 6 в. перші давньоруські племена, які представлені переворською(пшеворською) культурою з’являються на території Західної України, щовласне і підтверджує Йордан, фіксуючи словенів на просторі від Вісли доДністра. Про те, що ці племена в 7 ст. вже посунулися до Дніпра, свідчитьПрокопій Кесарійський і в археології цей процес розселеннядавньоруських племен на просторі від Тюрінгії до Дніпра представленийпразько – корчаківською археологічною культурою. Одним з відгалуженьцієї, а також переворської (пшеворської) культури на території ПоморськоїРусі є так звана суківська культура (різниця полягає лише у тому, що їїкераміка має інший орнамент, а житло більш округлу форму).З археологічних пам’яток к н я ж о ї д о б и (800 — 1340) найкращедосліджені архітектурні в Києві (Д. Мілєєв, М. Каргер), Чернігові (М.Макаренко), Галичі-Крилосі (Я. Пастернак), Володимирі Волинському(Прахов, В. Суслов), Городні (Ю. Йодковський, З. Дурчевський),Переяславі (М. Каргер) та ін.Розкопами великого числа могил добре вивчений похоронний обрядкняжої доби (В. Антонович, К. Антонович-Мельник, С. Гамченко й ін.),цілком задовільний стан дослідів над ювелірним виробництвом,гончарством та ін. видами ремесла (М. Біляшівський, М. Макаренко, Л.Мацулевич, Б. Рибаков й ін.). Але з бл. тисячі городищ на Українісистематично розкопано лише десяток: Київ (В. Хвойка, І. Хойновський,Д. В. Мілєєв, В. Козловська, Ф. Мовчанівський, М. Каргер), Галич-Крилос(Я. Пастернак), Княжа Гора (М. Біляшівський), Білгородка (В. Хвойка),Вишгород (Ф. Мовчанівський, Б. Рибаков), Райки (Ф. Мовчанівський),Пліснеське (Т. Зємєнцький, Я. Пастернак), Белз (Я. Пастернак),Давидгородок (Р. Якімовіч) та Городно (Ю. Йодковський, З. Дурчевський),зокрема не досліджені княжі городища в Перемишлі, Звенигороді таТеребовлі; фраґментарно досліджено житлові умови на селищах навкологородищ (Городок б. Рівного), я, напр., одяг княжих часів відомийпереважно з фресок та мініятюр.

Не можна пройти повз той факт, що поза увагою українських археологівопинився надзвичайно важливий період виділення слов’ян з так званоїполгарської культури (словяно-балто-германського конгломерату) івиникнення вже чисто слов’янської куятицької культури. Пряшівську,переворську (пшеворську), а тим більше празько-корчаківську культурувже можна вважати суть давньоруською. Частково це можна пояснититим, що ці культури розташовані на території сучасної Угорщини,Словаччини і Польщі, а тому доступ туди для українських археологів бувне просто обмежений, а й взагалі закритий. Однак вирішальну рольвідіграв той факт, що російська імперська історіографія заперечувалаформування давньоруських племен в іншому архетипі, ніж російський,тобто категорично спростовувала свідчення Нестора про походження Русі зтериторії «там де нині земля Угорська». Ось чому так сталося, що першіетапи етногенезу русинів-українців досліджували не українські археологи,а іноземні, причому подавали цей матеріал у досить завуальованій формі.Чи не найбільший внесок у цю справу зробив чеський археолог Я. Філіп.Археологічні досліди на Україні в різні часи провадили такі установи й т-ва: Временный Комитет для изыскания древностей в г. Киеве (1835 — 43),Императорское Одесское Общество Истории и Древностей (1839 — 1914),Киевская Археографическая Комиссия (1843 — 72), ИсторическоеОбщество Нестора-Летописца в Києві (1853 — 1917), Наук. Т-во ім. Т.Шевченка у Львові (1873 — 1939), Археологічне Т-во в Чернівцях (з 1890),Київ. Іст. Музей, під різними назвами (З 1904), Укр. Наук. Т-во ім. Т.Шевченка в Києві (1908 — 34), Киевское Общество Охраны памятниковстарины и искусства (1913 — 17), Укр. Громадський Комітет охоронипам’яток старовини в Києві (1917 — 20), Укр. Наук. Т-во дослідження йохорони пам’яток старовини й мистецтва на Полтавщині (1918 — 30),Всеукр. Археологічний Комітет ВУАН у Києві (1920 — 33), Інститут ІсторіїМатеріяльної Культури АН УРСР у Києві (1934 — 37), АрхеологічнийІнститут АН УРСР у Києві (з 1938) з філією у Львові (1939 — 41 і від 1944).Крім того, досліди укр. старовини провадили рос. (з 1846), поль. (з 1872),угор. (з 1870-их pp.) та рум. (1918 — 44) археологічні товариства.Нині центр. установою А. д. на Україні є Інститут Археології АкадеміїНаук УРСР в Києві, з філіялом у Львові, що дає «відкритим листом» дозвілна ведення розкопів наук. підготованим особам.Вік археологічних знаходів нині визначається за допомогою 1. відносної(релятивної) хронології, коли речі при порівнянні характеризуються одніяк давніші, другі — як новіші, 2. абсолютної хронології (датування вікалінчи роками), 3. методи «карбон 14» (ступінь радіоактивности викопанихкісток і вугілля). Перші два методи не дають гарантії достовірності і маємісце безліч помилок, останній є найбільш точним, але не завждидоступним.Література: 56; 12-; 121; 209; Вікіпедія.Археологічні збірки - в Україні найбагатші у Києві, Одесі, Львові,Мукачеві; менші по багатьох музеях України й за кордоном (Москва,

Ленінград, Варшава, Відень, Будапешт, а особливо Мішкольц, де вмісцевому музеї знаходяться пам’ятки протоукраїнців з Букових Гір, детривалий час перебував центр словянського народотворення). Приватнихзбірок було давніше кілька десятків, вони згодом перейшли в археологічнімузеї.Література: 56; 120; 121.Археологічні мапи України. За ініціятивою В. Антоновича були видані А.м. губерній: Волинської (В. Антонович, 1902), Подільської (Ю. Сіцінський,1909), Харківської (Д. Багалій, 1902) та Херсонської (В. Ястребов, 1899).Матеріяли до А. м. сх. Галичини зібрав Б. Януш („Zabytki przedhistoryczneGalicyi Wschodniej“, Львів 1918) та Я. Пастернак (в рукописі), до Карп.України Т. Легоцький („Adatok hazank archeologiajahoz“, Мукачів 1892,1912), Ян Айзнер (Братіслава, в рукописі) та Я. Пастернак („Ruské Karpatyv archeologii“, Прага 1928), до Буковини Я. Пастернак.Література: 56.Архипенко Олександр (1887, м. Київ — 1964, м. Нью-Йорк, США) —скульптор, живописець і графік. Один із основоположників кубізму вскульптурі, теоретик образотворчого мистецтва.Народився в сім’і професора Київського університету, інженера-механіка івинахідника. У 1902 р. став студентом Київського художнього училища, зякого через три роки був виключений за участь у революційному русі.Продовжив навчання в Московському училищі живопису, скульптури таархітектури в приватних студіях Москви та Парижа.Як скандально відомий автор «Червоного мислителя», художник залишиврідне місто у 1906 р. До 1921 р. митець жив у Франції, у 1921—1923 рр.мешкав у Берліні, влаштував там власну художню школу; пізніше переїхавдо США, де відкрив мистецьку школу в Нью-Йорку, яку очолював у1923—1964 рр. У м. Вудсток (США) існує музей О. Архипенка.У своїй творчості О. Архипенко тяжів до простих форм, постійноекспериментував, віддаючи належне технократичній цивілізації XX ст. Вінповернув пластиці колір, «складав» єдину форму з різних нееквівалентнихформ, створюючи примхливі конструкції з дерева, скла, металу, целулоїду,фіксуючи їх в рамах на домальованому фарбами тлі (серія «Медрано»).Митець працював у галузі «скульптуро-малярства», поєднуючитривимірність і площинність, виконував постаті з наскрізними отворами,вперше у світовій практиці застосувавши простір «всередині» й«порожнечу», так звані контррельєфи.Усе своє життя О. Архипенко сумував за рідною Україною, одного разузізнавшись: «Хтозна, чи думав би я так, якби українське сонце не запалило

в мені почуття туги за чимось, чого й сам не знаю». За життя митцявідбулося 118 персональних виставок, зокрема в Німеччині, Італії,Нідерландах, Франції, США; найкращі музеї світу надавали зали для йоготворів. О. Архипенко викладав у створених ним численних студіях,Чиказькій школі індустріальних мистецтв, університетах у Канзас-Сіті таСіетлі. Його учнями були скульптори, які згодом стали всесвітньовідомими, — Д. Манцу, А. Джакометті, О. Цадкін, Г. Мур.О. Архипенко, пронісши через усе життя зачарованість красою рідноїземлі, справив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва уXX ст. Понад тисячу його скульптур і малярських творів увійшли доскарбниці світового мистецтва, вони зберігаються в багатьох музеях світу,а також у Національному художньому музеї України (м. Київ),Національному музеї (м. Львів).Основні твори: «Адам і Єва» (1908), «Жінка з дитиною», «Жінка» (обидві— 1909), «Відпочинок», «Поцілунок» (обидві — 1910), «Мадонна скель»(1911), «Сидяча постать» (1912), «Блакитна танцівниця» (1913),«Гондольєр» (1914), «Жінка, яка зачісується» (1915), «Торс», «Білий торс»(обидві — 1916), «Натюрморт» (1918), «Жінка, яка сидить» (1919),«Анжеліка» (1921—1925), «Міс Мері Ейнштейн», «Доктор Вігерт»,«Портрет Т. Шевченка» (усі три — 1923), «Диригент В. Менгельберг»,«Портрет І. Франка» (обидва — 1925), «Портрет В. Фуртвенглера»,«Портрет матері» (обидва — 1927), «Океанська мадонна» (1957), «Жінка»(1963) та ін. Створив пам’ятник Т. Шевченку в Нью-Йорку (1957).Література: Народжені Україною. — К., 2002. — Т.1.«Архив Юго-Западной России» - вид. «Временной Комиссии для разборадревних актов» у Києві 1859 — 1914; поділений на вісім частин. Перша —матеріяли з історії церкви, обіймає 12 тт. за ред. О. Левицького, Т.Лебединцева, С. Терновського, С. Голубева, В. Антоновича. Друга — актищодо шляхетського стану, 3 тт. за ред. М. Іванишева, І. Каманіна, М.Стороженка. Третя — матеріяли про козаків і гайдамаччину, 6 тт. за ред.В. Антоновича, І. Каманіна, Н. Молчановського. Четверта — акти пропоходження шляхетських родів, 1 т. за ред. В. Антоновича. П’ята — проміста, 2 тт. за ред. В. Антоновича та І. Каманіна. Шоста — матеріали проселянство, 2 тт. за ред. В. Антоновича та І. Новицького. Сьома — проколонізацію Правобережної України до кінця 17 в., 3 тт. за ред. М.Владимирського-Буданова. Восьма — матеріяли щодо адміністрації тавнутр. побуту, 6 тт. за ред. М. Грушевського, О. Левицького, М.Владимирського-Буданова, М. Довнар-Запольського. Є «Указатель именличных» (1878) і «Указатель имен географических» (1883), складені І.Новицьким.Література: 56.

Архів-Бібліотека Укр. Правос. Церкви в США, заснований 1951 у БаундБруку в стейті Нью-Джерзі, в осередку Правос. Церкви; поповнюєтьсяпожертвами; крім книг і нот, збирає періодичну пресу, проєкти церков таін.; зберігає деякі збірки приватних осіб.Література: 56.Архів Української Еміграції у Франції - заснований 1949 в Парижі, зініціятиви архиєп. Івана Бучка, при Держ. Школі Сх. Мов; дир. А. проф. І.Борщак. Після 1959 долучений до фондів Бібліотеки Школи Сх. Мов.Література: 56.Архіви в Україні ведуть поч. від давніх часів, коли в манастирях, церквах іприватних збірках зберігалися різного роду документи. Наслідком бракудерж. А. на Україні стало м. ін. те, що багато іст. документів потрапило до.А. чужих міст або в руки колекціонерів. Орг-ція А. на Україні починаєтьсяз кін. 18 в., а наук. А. — із сер. 19 в. в зв’язку з працею Київ. Комісії длярозбору давніх актів і заснуванням Центр. Архіву Давніх Актів у Києві(1852) та Іст. Архіву при Іст.-Філол. Т-ві у Харкові (1880, 1920перетворений на Центр. Іст. Архів); на Зах. Укр. Землях документизосереджувалися в держ. австр., згодом поль. А. На поч. 20 в., із створенняму губ. містах України учених архівних комісій у Полтаві, Чернігові йКатеринославі деякі документи були опубліковані (див. Археографія). А.губ. управлінь на Україні містили цінні матеріяли, зокрема, в Києві — доіст. гайдамаччини, декабристського руху, Кирило-МетодіївськогоБратства, інвентарів тощо; в Чернігові — держ установ Гетьманщини, вОдесі — запор. Важливі були також А. консисторські, манастирські йстанових орг-цій.З постанням. Укр. Держави 1917 р. в складі Гол. Управління в СправіМистецтв і Нац. Культури утворено Архівно-Бібліотечний Відділ(керівник В. Модзалевський), однак політ. події не дали змоги розгорнутийого роботи. В обставинах революції й війни важливо було рятуватиархівні матеріяли, яким загрожувало знищення; цю працю провадилистарі й новозасновані А. та працівники давніх місцевих архівних комісій.Советизація України поставила на поч. 20-их pp. завдання врятувати відпередачі на паперові фабрики архівні документи; на цьому ґрунті архівнимпрацівникам довелося вести справжню боротьбу. У Харкові 1920 створеноВсеукр. Архівну Комісію, яку 1921 р. реорганізував М. Скрипник, в 1923 їїзнову реформовано. Управління А. було суворо централізоване. В Харковізасновано Центр. Архівне Управління, яке спочатку очолював Д. Багалій,пізніше партійні урядовці; йому була підпорядкована мережа архівів, губ.,згодом — окружних (пізніше — обласних). Поряд Харківського Центр. Іст.А. (кол. Іст. А. з 1880) створені були Центр. А. Давніх Актів, Крайовий Іст.А. і Центр. Архів Революції; у Києві — Центр. Іст. Архів; губ., пізнішеокружні А. мали свої архівосховища. Центр. Архівне Управління і його

мережа спершу підлягали Нар. Комісаріятові Освіти, згодом — Всеукр.Центр. Виконавчому Комітетові (ВУЦВК). Центр. Архівне Управліннявидавало ж. «Архівна Справа», потім «Радянський Архів» (почате з 1932вид. «Архіву Радянської України» незабаром припинилося); в питанняхпоточної роботи — «Бюлетень Центр. Архівного Управління УССР»,підручники та інструкції з архівної справи, скликало з’їзди працівників.Археографічна Комісія Укр. Академії Наук видавала неперіодичні «Укр.Архів» і «Укр. Археографічний Збірник». З 1929 почато підпорядкуваннявсіх архівів Москві (Центр. Архівному Управлінню СССР), а 1938 всіархіви передано Нар. Комісаріятові, тепер Мін-ву Внутр. Справ СССР(Головному Архівному Управлінню); в УССР це підпорядкуванняздійснюється через Архівне Управління Мін-ва Внутр. Справ УССР.Доступ до А. заборонено, за винятком довірених осіб, а публікаціядокументів цілком залежить від вимог політики.За часів другої світової війни А. робили все можливе, щоб урятуватидокументи. Проте війна завдала укр. А. непоправної шкоди: большевики,відступаючи, вивезли секретні іст. фонди, а ділові документи спалили.Німці при відступі вивезли, напр., частину матеріялів Київ. Архіву, долярешти архівів невідома. Тепер в УССР існують 6 центр. А.: Центр. Держ.Іст. Архів у Києві і його філіяли у Харкові і Львові, Центр. Держ. АрхівЖовтневої Революції в Києві та його філіял у Харкові, Центр. Держ. АрхівФоно-Фото-Кінодокументів у Києві. В обл. містах — обласні А. з філіяламив кол. великих адміністративних центрах. Працівників А. підготовляєархівний відділ при іст. факультеті Київ. Ун-ту.На еміґрації роль центр. А. з 1925 виконував Музей Визвольної Боротьби уПразі; після світової війни орг-цію Центр. Укр. Музею-Архіву провадитьУВАН (Музей-Архів у Нью-Йорку) (див. ЕУ I, стор. 1016 — 1018).Література: 56.«Архівна Справа» - квартальник Центр. Архівного Управління УССР вХаркові 1927 — 30; ред. Д. Багалій, В. Веретенников, Є. Іванов, М. Рубач,Р. Шпунт; 1932 — 33 замість «А. С.» виходив «Архів Радянської України».Література: 56.Архівні Комісії по губ. містах України (чернігівська, полтавська,катеринославська, таврійська) мали обов’язок, крім описування,впорядкування та вид. архівних матеріялів, також охороняти пам’яткистаровини. З них лише чернігівська та таврійська вели археологічнідосліди на місцях і мали в своїх музеях археологічні збірки.Література: 56.Архівська Ліствиця - частина аскетичного трактату св. Іоана Ліствичника,переписаного з ц.-слов. ориґіналу на Україні в кін. 13 — на поч. 14 в.,

важлива для іст. фонетики (півд.-зах. говірок?) укр. мови. Мову А. л.досліджував Соболевський. Рукопис зберігається в Моск. Іст. Музеї.Література: 56.Архімович Зіновій (1858 — 1938) - педагог-математик і гром. діяч, з 1896 р.викладач, згодом дир. Колеґії Павла Галагана в Києві, належав до груписвідомих педагогів-українців, голова Спілки Учителів Києва; серед йоговихованців було чимало відомих пізніше громадських і політичнихукраїнських діячів.Література: 56.Архімович Олександр (1892 Новозибків, Чернігівська губ. - 1984,Розендейл, Нью-Йорк Стейт, США) - ботанік і рослинник-селекціонер, д-рбіологічних наук. проф. Білоцерківського, Житомирського с.-г. ін-тів,Київського Аґро-Інженерного Інституту, а також УТГІ; дійсний членКиївського Ін-ту Цукрової Пром-сти, д. чл. НТШ і ряду чужоземних (нім.,есп. і амер.) наук. т-в, автор понад 50 праць, перев. з селекції цукровогобуряка, зокрема: «До питання про інцухт-методу в цукрового буряка»(1931), «Биология сахарной свеклы» (монографія 1932), „Die Methodik derIsolation und Bastardierung bei der Zuckerrübe“ (1930) й ін.Література: 56.Архітектура в Україні та українських історико-етнічних землях.На території України вона відома, починаючи з 7 в. до Хр. в кол. грец.колоніях на укр. побережжі Чорного моря, особливо в Криму. Почастизбережені рештки оборонних мурів міст, як Ольбія, Пантікапей, Німфея,Херсонес, Горгіпія, житлових домів, фундаментів храмів і уламків будов таїх прикрас свідчать, що А. укр. Причорномор’я стояла на високому мист.рівні, майже на висоті корінної Греції, водночас виявляючи місцевісвоєрідності й у техн. відношенні навіть перевищуючи корінну Грецію,наприклад, в уживанні склепінь. В тих самих осередках, а особливо вХерсонесі, Керчі і Приозів’ї, постають старохрист. храми, починаючи вже зкінця 4 в., аж до доби Київ. держави. Найстаріший тип будов центр.заложення 4 — 7 в., базиліки 7 — 9 в. і посередній тип тринавної церкви 7— 10 в., що згодом став загально поширений на цілій Україні. Античнадоба розвитку А. на Україні свідчить про зв’язок із Середземноморськоюкультурною областю, зокрема Малою Азією, Егейським побережжям іКавказом.В добу великого розвитку А. старокняжої України 10 — 13 в. також невтрачає цього зв’язку, особливо через Балкани, коли в найбільшій міріприходять впливи візант. культури. В кін. 11 і особливо в 12 — 13 в.з’являються і романські течії, головне з Півд. Европи. Проте укр. А. 10 —13 в. виявляє велику своєрідність. Найстаріші зразки дерев’яноїархітектури були відомі на Україні вже в 9 — 10 в., це — оборонні будови,

городи, княжі палати, храми (згадки літописців). До найстарішихмурованих будов належать фундаменти княжої палати в Києві 10 в.,Десятинна церква 986 — 96 p., Чернігівська катедральна церква 1024 — 51р. і Св. Софія в Києві. Найбільша і найбагатша споруда — катедральнацерква св. Софії в Києві, яка згідно Тітмара була збудована вже в 1017році, своїми розмірами, техн. і мист. досягненнями є одиноким, і при томуориґінальним, зразком А. для цілої Сх. Европи. Поміж ін. пам’ятками укр.А. Києва 12 в. особливо цінні були: Михайлівський Золотоверхийманастир і головна церква Печерської лаври. Від пол. 12 в. будів.діяльність поширюється й на менші осередки, як Переяслав, Острів,Овруч, Канів і особливо на зах. землях, як Володимир, Галич, Перемишль,Холм. Тип будов переважно в формі централізованої базиліки, з трьоманавами і однією чи п’ятьма банями. Досить поширені були ротонди(Вишгород, Галич, Володимир, Горяни б. Ужгороду) і менші однонавнібудови. Великої техн. досконалости дійшов спосіб перекривати великіпростори склепінням і банями, і то в такій мірі, як це не було тоді відомо вЦентр. і Зах. Европі. З оборонного будівництва збереглися незначні решткиЗолотої Брами в Києві 1037 р. і вежі 12 — 13 в. б. Холму, Кам’янця наБерестейщині та ін.В переходову добу 14 — 16 в. послаблюється будів. діяльність, алевитворюються нові форми і конструктивні засоби, головне завдяки зах.впливам готики і ренесансу. В планах церков ще деякий час панує типбудов старокняжої доби (Вірменська катедра у Львові 1363, p., церкваРіздва в Галичі, Межиріччя на Волині). Також впливають течії півд.-слов.(св. Микола у Львові 14 — 15 в.) і т. зв. візант. ренесансу (Серет, Лаврів,Кам’янець, Замостя). Ґотика відбивається в деталях у замково-оборонномубудівництві, що досягає великого розвитку (Хотин, Острог, Луцьке та ін.фортеці на Поділлі, Закарпатті й Волині), в меншій мірі в А. церков(Рогатин, Острог, Дерманський манастир). Своєрідного характеруСутківська фортеця на Поділлі 1476 і тип тридільних будов укр. характеру(Рогатин, Нижанковичі, Вишнівці та ін. 14 — 16 в.), поширених також удерев’яному будівництві (Трочани на Пряшівщині 15 в.). В меншій міріперетворювалися ґотичні зразки в римо-кат. храмах (Львів, Кам’янець,Київ) і жид. синагогах.Ренесансова А. приходить на Україну переважно з Італії, черезСловаччину, Німеччину й Польщу. Найстаріші зразки ренесансузбереглися в Бардієві (1506) і Пряшеві та Корост поч. 16 в. Ранніренесансові форми помітні в Кам’янецькому замку при відбудові пол. 16 в.та ін. замках і ратушах Поділля, Галичини й Волині. Найцінніші пам’яткизбереглися у Львові, які здебільша вказують на впливи Венеції і гор. Італії:вежа Корнякта 1572 p., палата Корнякта 1580 p., Трисвятительськакаплиця 1578 p., Братська церква 1591 — 1629. В церк. будовах відбилисясвоєрідні укр. риси тридільних і трибанних будов. Будівництво церк.братств сягало далеко на захід (Луцьке, Сокаль, Замостя, Люблин).Своєрідний характер мало будівництво кн. Острозьких (Острог,Межиріччя, Ярослав, Старе Село), а також будів. діяльність у Києві,

Чернігові, Переяславі, Новгороді-Сіверському та ін. містах Центр. Українинад реставрацією будов старокняжих часів.Розквіт укр. А. 17 — 18 в. витворює окремий своєрідний стиль укр.барокко. Фундаторами будов стають укр. старшина і козаки, а першість умеценатстві належить геть. І. Мазепі, коли з’являються особливоориґінальні зразки. Церк. А. витворює два типи будов: з переважними зах.-евр. впливами (Миколаївський собор і Братська церква в Києві, Троїцькацерква в Чернігові та численні перебудови старокняжих храмів, як Св.Софія, Золотоверхий манастир, Печерська Лавра та ін.). Другий типсвоєрідного стилю у вигляді 3 і 5-банних церков: Покровський собор уХаркові 1689 p., Лавра в Києві, св. Юр Видубицького манастиря, Чернігів,Ніжен, Густинський манастир, Прилуки, Сорочинці, Суми, Ізюм і багатоін. перлин укр. А., які переважно знищені больш. владою. Прекраснимизразками декоративного оброблення поч. 18 в. були донедавна збереженібудинки Печерської Лаври, брама Заборовського, Митрополичий дім уКиєві, дім Мазепи в Чернігові. Велику мист. культуру має такожукр. дерев’яне будівництво. У другій пол. 18 в. з’являється відміна барокко-рококо, з уживанням чистіших клясичних форм. Прекрасними зразкамиукр. А. цієї доби є: Св. Юр у Львові, Андріївська церква в Києві, головнацерква в Почаєві і славетна вежа-дзвіниця Печерської Лаври в Києві 1736р. В стилі клясицизму споруджені палаци кін. 18 в. гетьмана К.Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові і найкращий в Батурині,Завадовського в Ляличах, Вишневецьких на Волині. З поч. 19 в. встилі ампір будовані церкви, що набрали своєрідних рис, особливо наПолтавщині й Харківщині, а також менші будинки по всій Україні. Поміжархітєктами особливо відзначилися І. Барський, А. Меленський, В.Ярославський.З ліквідацією решток укр. самостійности й забороною будувати на Україніцеркви в укр. стилі (наказ 1801), споруджуються будови за проєктами,надісланими з Петербурґу (держ. будинки Києва, Полтави, Одеси, Херсону,Маріюполя, Краснодара), а в церковному будівництві силоміцьнасаджують «візант.»-московський стиль. Міські житлові і громадськіспоруди будуються в різних стилях (еклектизм), але найбільшепоширюється віденський неоренесанс (театри в Одесі, Києві, Львові), вменшій мірі — модерн (віденський сецесіонізм).З поч. 20 в. постає свіжа, творча течія відродження укр. стилю на основінар. мистецтва і укр. барокко. Визначніші архітекти цього напряму В.Кричевський (Будинок Полтавського Земства), І. Левинський (будинки уЛьвові), К. Жуков, С. Тимошенко, К. Мощенко, Є. Сердюк, О.Лушпинський, Р. Грицай, Д. Дяченко, П. Костирко, П. Головченко, Є.Наконечний, Кодак. Між першою і другою світовою війною на короткийчас приходить т. зв. конструктивізм. В межах відродження укр.архітектурного стилю помітна течія модернізації форм укр. А. старокняжоїдоби (Залізобетонова церква в Михайлівцях, деякі частини Стадіона вКиєві). Поза тим, в офіційних будовах УССР, які часто виконуються неукр. архітєктами, найбільше помітний вплив петербурзького ампіру (стильімперії часів царського абсолютизму) та еклектика. Деяке пожвавлення

було помітне під час видавання місячника «Архітектура РадянськоїУкраїни» (Київ 1939 — 41). Заснована в Києві в 1945 Академія АрхітектуриУРСР в своїй діяльності цілком підпорядкована центр. установам уМоскві. Все таки напрям відродження укр. стилю настільки сильний, щовін помітний в творчості майже всіх сучасних укр. архітектів.(Див. Будівництво, а також ЕУ I, стор. 801 — 20).Найменше вивченою є архітектурна спадщина русинів-українців на своїхдавніх історико-етнічних землях на заході, і ця спадщина на відміну відУкраїни налічує більш ніж дві тисячі років. Першою архітектурноюпам’яткою наших далеких предків, яких ще треба називати навіть нерусинами, а проторусинами, є так званий Поганський Верх на територіїсучасної Словаччини біля містечка Великий Кртж. Це величезне,найбільше (його розміри — майже 1000 м х 800 м) на території тодішньоїЄвропи городище, яке обнесене камінням і датується 7 ст. до н.є.Зіставляючи назви сусіднього Лученця та Лучеська (Луцька) на Волині,можна припустити, що саме тут мало своє коріння плем’я волинян і,цілком можливо, Поганський Верх був їх ритуальним городищем. Пізніше,вже у 896 р., мадярам довелося мати справу з руськими городищами в Берегові,Земліні, Оборині та Мукачевому і вони настільки добре були укріплені, щожодного з них вони тоді не взяли. Далеко не всі ці городища збереглися,тому що їх камінь пішов на будову перших замків, тобто уся правдаполягає у тому, що біля колиски замкового будівництва стояли, власне, русиниСловаччини. Ці замки починалися з побудови звичайних обороннихкам’яних веж (донжонів), які, як тепер доведено, існують тільки натериторії Західної Русі та Франції. З традиційної руської кам’яної вежізаввишки 19, 2 м. та з колом основи діаметром 40 м. власне почався ізнаменитий, один з найбільших в Європі Списький Град. Хоча згодом,після 1113 р., було збудовано ще декілька таких веж і аж п’ять дитинців,але саме ця вежа та старий князівський палац становлять найбільшуцінність не тільки для мистецтвознавців, а й для усіх нас, тому що вонинаочно демонструють величне минуле руського етносу та його значнийвнесок у розвиток світової культури вже в той час. Про те, що усі замки вСередній та Східній Словаччині, зокрема на Спиші, зведені руськимибудівничими і руками та статками руських селян, свідчать документи тогочасу з надзвичайно специфічною руською термінологією (скажімо, для такзваної “заковки” замкового муру від селян вимагали величезну кількістьяєць і молока, іноді навіть жіночого).Не треба думати, що замкова архітектура колишніх українськихісторичних земель обмежилася лише цими суворими вежами та не вельмиестетичними градами. Хоч як це дивно, але спеціальна комісіяавстрійських експертів ще в 19 ст. визнала, що найгарнішим, найроман-тичнішим і найбільш казковим замком на всій величезній територіїАвстро-Угорської імперії є замок Корвіна Хунедоара в українськомуанклаві на півдні Румунії, який тепер має назву Лугош (не менш казковим,свого часу, був також і Вишеград – давньоруський Вишгород білясучасного Будапешта, який тривалий час слугував угорцям за столицю (яквідомо мадяри були кочівниками і почали будувати собі замки лише після

монгольської навали у ХІІІ ст., перейнявши досвід висотної кам’яноїкладки у русинів)). Відомий також шлях, яким замкове будівництвоприйшло з Дунайської Русі в Україну, адже вежі, подібні до тієї, яка стоїтьу Спиському Граді, були й у Старій Любовні, Чхові, Надсачовицях,Кракові, Казимирі-над-Віслою, Любліні, Стовп’є, Холмі та Кам’янці —Каширському. В результаті ми маємо ще низку чудових замків уПідгірцях, Олеську, Красіцині, Ланцуті, Золочеві, Свіржі, Мукачевому,Ужгороді, Ченадієві та в багатьох інших українських містах і селах, алемало хто знає про те, що першими їх будівництво розпочали саме ті руськішляхтичі, які емігрували з території Угорської Русі (замок в Олеську,наприклад, збудувала родина Даниловичів). Однак вершиною не тількиукраїнської, але і світової оборонної архітектури, подібних зразків якоїобмаль навіть у Західній Європі, є і завжди буде лише давньоруськийСписький Град на території Пряшівщини і Кам’янець -Подільській замокв Україні. Зрозуміло, що без глибоких і давніх традицій замковогобудівництва створити подібні архітектурні шедеври було б узагалінеможливо.Традиції замкового будівництва Дунайської Русі в міру просуваннярусинів-українців на терени Західної Європи поширився також натериторію Австрії, Чехії, Польщі і навіть Німеччини. Біля міста Карнбургв сучасній Австрії (колишня Рутенія, Рашка чи то Корошка) збереглисяруїни Українського (Крнського) Граду, який для оборони від готів цілкомможливо ще у 488 р. почав зводити «король рутенів» Одоакр. В Руськийперіод історії Австрії (в І пол. ІХ ст.) був збудований найбільшмонументальний в цій країні замок Островець (німці згодомперейменували його на Хохостервітц). В Нижній Австрії - це замок Tунау,Ще у 776 р. тут згадується замок Вел’є, який згодом став резиденцієюбаварського намісника (ландфюрста) на цих прадавніх українськихземлях. Поза усяким сумнівом ще в давньоруські часи був закладений іРуський Замок (Росенбург), але в ХVІ ст. він був докорінним чиномперебудований і з того періоду залишилися хіба що фрагментифундаментів.В Чехії ще збереглися руїни замку Краковець, зведеного на думку істориківта мистецтвознавців князем білих хорватів Краком в сер. 7 ст. Його дочкаЛібуша є засновницею чергового давньоруського Вишгорода, але вже надВлтавою (суч. Вишеград). Немає жодних сумнівів у тому, що найбільшстаровинні замки Білої Хорватії і Дулібії також були зведені рукамимісцевих русинів (не дивно, що дочка чернігівського князя РостиславаМихайловича королева Чехії Кунгута Ростиславна найбільш любила цейкрай і літо як правило проводила в замку Бездеж). На величезномупросторі Великої Хорватії від Лаби (Ельби) до Тустані були збудовані сотніфортець і замків, переважна більшість яких сьогодні вже являє собоюруїну, але навіть ці руїни є надзвичайно мальовничі. Адже первісноюназвою хорватів було горвати, тобто мешканці гір, а тому не дивно, щовони найкраще з усіх відчували їх красу і народні майстри надзвичайновміло вписували ці замки в природне середовище. Згодом частину цихзамків вже професійні архітектори перебудували у казкові резиденції

місцевих магнатів, більшість з яких мали давньоруське, хорватськепоходження. Серед таких замків варто згадати Бенатки над Єзерою,Вальдштейн, Ічин, Младий Болеслав, Мніхове Градіште, Странов,Кокорин, Візовіце, Голешов, Кромерж, Усов, Боузов, Літомишль,Частоловіце, Рихнов, Наход, Глубоку, Росемберк, Красну Горку,Оравський Замок. Серед міст і селищ лемківської Пряшівщини на увагузаслуговують не тільки Пряшів і Бардіїв, а й Левоча, Стара Любовля,Кежмарок. Варто знати, що багато архітекторів українського походженнязі Словаччини і Північної Моравії працювали у Львові та Луцьку(будівництво Кафедрального собору у Львові наприклад розпочавархітектор з Опави Гінчко).Що стосується Німеччини, а точніше території колишньої Полабської іПоморської Русі, то на сьогоднішній день тут виявлено більше ніж 500давньоруських городищ (щоправда, німці, і можливо що вони роблять цемудро, зважаючи на постійну потенційну загрозу для цієї частиниНімеччини з боку такого затятого «збирача усіх руських земель» як Росія,щоб не провокувати її, воліють називати ці городища простослов’янськими). Частину з них, а саме в Ольденбурзі, Берліні (Дюппелі),Гросс Радені та Торгелові (так званий Укрленд) їх відновили і перетворилина скансен. Так як в Україні подібних скансенів з епохи І тисячоліття щенемає, то це єдине місце на планеті, де українці можуть наочно уявити собіяк жили їх далекі предки тисячу років тому назад. Про що німці такожволіють мовчати, так це про те, що перші замки в ході колонізації цихземель, тут також звели русини. Мова йде про Магдеборн (його первісна,давньоруська назва – Медобори), який був зведений ще в 7 ст. можливонавіть в часи правління князя білих хорватів Самослава (від замкузалишилися лише рештки кам’яного валу). На протязі 8 ст. з’явився замокВуст, Валбург у Козітці (рус. Козлах), Лобург (рус. Любор), Кохрен (рус.Хорин). Однак переважна більшість замків, фортець та інших обороннихспоруд були зведені на протязі ІХ-Х ст. у зв’язку з наступом германців, і, недивно, що згодом захопивши ці землі, німці їх усі зруйнували, абовключили той чи інший фрагмент у будову своїх твердинь. Мова йде прозамок Бедерітц (рус. Бодрич), Вуст, Гросс Росенбург, Пехау (рус. Пехов,якій однак зруйнували не німці, а у 1007 р. польський король БолеславХоробрий), Штольберг (рус. Стол), Альтошатц (рус. Отсеч), Бад Дубен(рус. Дубно), Ейленбург (ріс. Ілльбор), Кірсхау (рус. Корж), Неухірштейн(рус. Борець), Нойкірхен (рус. Плесо), Торгау (рус. Торгове), Робсхутц (рус.Рубежичі). Замки були настільки добре укріплені, що Гану, біля сучасногом. Ломатч, армія Генріха І з усіх земель Німеччини штурмувала на протязіцілого місяця і захопивши у 928 р. нарешті цей замок зденервованийкороль наказав розібрати його до останнього камінчика. Замок Рохлітц вінтакож штурмував не один тиждень, але, усвідомив собі, що найбільш міцністіни варто зберегти, включив їх до комплексу свого нового замку. Щодозамку Дохна (рус. Донов) біля сучасного Дрездена, то його потрафив взятисин Генріха І імператор Оттон І лише у 950 р. Ось чому до наших днівзбереглися лише ті замки, які були збудовані місцевими магнатамируського походження, які прийняли католицьку віру і стали складовою

частиною імперської панівної верхівки. В першу чергу це стосується фонРусів, які збудували собі замки у Гері (Горі) та Шлейці, Веттінів, які згодоммали десятки замків, але перший з них у 982 р. збудував граф Дідо уВеттіні (рус. Відин чи то Відень). В Альтенгройчі (рус. Старий Гройч) свійзамок мав Віпрехт фон Гройч, а Хвал з Липи збудував свій замок унастільки красивому місці в Ойбині (це так звана Саксонська Швейцарія),що великий поціновувач краси і знавець архітектури імператор Карл IVзгодом викупив його і перебудував у справжню імперську резиденцію,руїни якої вражають відвідувачів по сьогоднішній день. Свій замокОстрітц (рус. Острах) на території Німеччини мала також дочкачернігівського князя Ростислава Михайловича Кунгута Ростиславна (на їїпрохання замок тут у 1284 р. збудував її син, чеський король Вацлав ІІ).Найбільше новацій німецька замкова архітектура отримала від руськоїзавдяки родині Шварцбургів, а ще точніше, – дружині графа київськійкнягині Святославі Ярополківній (засновник цього роду на ім’я Сіццо,коли мадяри почали винищувати родичів Білої Княгині втік з УгорськоїРусі до Німеччини, але його нащадки пам’ятали про своє руськепоходження і тривалий час одружувалися переважно з київськими ігалицькими княгинями, вважаючи їх своїми родичами). Прибувши зКиєва, Святославі Ярополківній не сподобався похмурий та вічно вологийзамок у Кефернбурзі і вона примусила чоловіка збудувати їй новий,просторий і наповнений сонцем замок у чудовому місці над річкоюЧорною, в результаті чого він (а згодом і цей рід) отримав назвуШварцбург. Саме за таких обставин, у 1095 р., з’явився справжнійархітектурний шедевр, який вважається «королем усіх німецьких замків» івключений до культурної спадщини ЮНЕСКО. Ми не знаємо, чи бралиучасть в його проектуванні та будівництві вихідці з Угорської Русі (вонатоді включала в себе усю територію сучасної Словаччини), але, позаусяким сумнівом, місце розташування замку обирала особисто Святославаі, як свого основного замовника, будівельники конче мали враховувати усіїї примхи. В усякому разі їй не можна відмовити у відчутті краси таархітектурного стилю. Після побудови Шварцбурга похмурий вигляднімецьких замків поступово змінюється, але жоден з них не перевершивсвоєю красою це творення Святослави.Шварцбурги здійснили вплив не тільки на замкову, а й в цілому наархітектуру Німеччини і довели її до рівня монументалізму. Святослава неперейшла у католицьку віру і примусила чоловіка збудувати їй не тількицеркву, а й цілий монастирський комплекс св. Георгія (св. Юра) уПаулінзеллі та Георгенталі, де церква св. Юра являла собою єдину натериторії цілої Німеччини тринефову будову у руському стилі. СлужбуБожу на церковнослов’янській мові для Святослави та русинів знавколишніх сіл провадили монахи Сазавського монастиря, яких вигнализ Чехії, але досить скоро проти цього категорично виступивНаумбургський єпископ Удо. Шварцбург був змушений призупинитибудівництво, яке тривало вже на протязі 1102-1133 рр. і з метою конспіраціїзамість сазавських запросити монахів-цистерціанців з Франції, які однактакож досить терпимо ставилися до руської віри. Будівництво цих

комплексів остаточно було завершено на вимогу дочки галицького короляДанила Галицького Софії лише у ІІ пол. ХІІІ ст. (як відомо, в Галичинікульт св. Юра був найбільш поширений і шанований). Як і у випадком ззамком Шварцбургів, вийшов не просто архітектурний шедевр, асправжня перлина німецької архітектури, яку за рівнем своєїмонументальності можна було поставити на один рівень з найкращимиархітектурними доробками Стародавньої Греції і Риму. На жаль, під часСелянської війни в Німеччині ці комплекси були зруйновані, але навіть їхруїни настільки бентежили уяву Гете і Шіллера, що, шукаючи натхнення,вони неодноразово приїздили сюди.Що стосується Поморської Русі, то, не тільки місцева еліта, а й правлячідинастії князів Мекленбургів, Грифичів та Вінславів навіть післявходження до складу Німеччини, Данії та Швеції, були суто руськими(вони походили від князя Ніклоти і Святослава Ярославовича). Тому аж до16 ст. ці землі варто сприймати як складову частину історії русинів-українців і завжди пам’ятати, що в кінцевому результаті тут відбулася неасиміляція руського населення, а його інфільтрація в німецьке, данське інавіть шведське середовище. Ця тема потребує більш ретельногодослідження, а в тому, що стосується архітектури, то вона тут є якщо несуто руським, то принаймні спільним русько-німецько-данським доробком(див. Полабська Русь). В давні часи і навіть часи середньовіччя буквальноусе тут має відношення до руського історичного процесу, причому нетільки замки (Вольгаст (рус. Вологощь), Шверин (рус. Зверин), Щецін(рус. Штетин), Рюгенвальд (Дарлово), Люнебург (Гливна) та ін.), а й ціліміста типу Росток, Штральзунд чи Любек (місто будувалось не занімецькою, а руською схемою як овал). Теза, що містам і міськомусамоврядуванні Поморська і Полабська Русь мають завдячувати німцямчи данцям не витримує жодної критики. Відомо, що коли данці на о. Рюгензахопили місто Кореницю, то були буквально шоковані, побачивши такщільно забудоване триповерховими (!!! це сер. ХІІ ст.) будинками зкаменю, що тут вже не було навіть жодного вільного клаптика землі. Вже внаш час в ході археологічних дослідів виявилося, що подібний вигляд малотакож поморське місто Конеров біля Альтентрептова. Щодо міськогосамоврядування, то в ході більш ретельного опрацювання цієї теми сталозрозуміло, що перші його елементи зародилися не в Магдебурзі, а вдавньоруському Любечі (Любеку).Таким чином, будь-які розмови про німецьку культурну місію на сході, вт.ч. в галузі архітектури, не мають під собою жодних підстав. Єдине дерусини не залишили свого сліду, так це в сакральній архітектуріНімеччини. До останнього моменту вони були язичниками і захопивши цідавньоруські історико-етнічні землі, німці і данці знищили не тількиАркону, а й усі без виключення святилища русинів-українців. Лише уМейсені (рус. Плесен) залишилася монументальна кам’яна будова зотвором у верхівці, де люди кожного ранку зустрічали народженняЮтрабога. Цю монументальну споруду, явно відчуваючи щось рідне дляукраїнців, спеціально приїздив досліджувати наш видатний вчений І.Срезневський, який власне і залишив її детальний опис.

З усіх країн чи не найбільший вплив давньоруська архітектура здійснилана Польщу. В міру просування давньоруських племен на північ з територіїУгорської Русі сюди вже в 6 ст. прийшов тип давньоруського городища, азгодом кам’яні сторожові вежі, які у деяких місцях трансформувалися взамки. На просторі Великої Хорватії від Стільська до Одера виникли сотнівеличезних городищ типу Поганського Верху, найбільшим і центральним зяких були Надсачовиці (ймовірна столиця білих хорватів до появиВавеля). Варто завжди пам’ятати, що етнічна Польща в той часобмежувалася лише територією Великої Польщі, тобто сучасногоВеликопольського, Любуського і частково Куяво-Поморського воєводства.З усіх сторін її оточували Велика Хорватія на півдні, Червона Русь на сходіі Поморська Русь на півночі. Саме тому, усе, що виникло на цих землях до999 р. (деякі джерела датують захоплення Болеславом Хоробрим МалоїПольщі і Кракова 1000 роком) належить виключно до історії Русі ідавньоруської архітектурної спадщини. На жаль, так сталося, що під часпоходів «на хорвати» у 981-992 рр. Володимир Великий зруйнувавпрактично усі давньоруські городища аж до самого Кракова і вонизалишилися лише на території Сілезії (Любомля, Межисвіче, Гродзисько).Ці городища є настільки відмінними (значно більші) від великопольських,що на сьогоднішній день є наочною ілюстрацією повідомлення польськоїкнягині Оди про «кордони Русі до Кракова і далі до Одри». Що стосуєтьсясторожових веж, які були зведені у Чхові, Надсачовицях, Суботці, Кракові,а згодом у Свободниці, Казимирі-над-Віслою, Любліні, Стовп’є та Холмі, тона замки вони перетворилися у Кракові, Суботці, Свободниці і Любліні.Найбільшим з них став Вавельський замок у Кракові. До руського періодуісторії цих земель належить також початок сакральної архітектурикирило-мефодієвського типу. Яків Суша у своїй книзі «Фенікс» свідчитьпро те, що перші церкви (власне церкви, а не костели) з’явилися вПеремишлі і Кракові вже після хрещення Кирилом і Мефодієм ДунайськоїРусі у 907 р. Якщо в Перемишлі сліди цієї церкви ще не знайдені, торозкопки на території Вавельського замку справді виявили фундаментицеркви св. Михайла і св. Прокіпа. З усіх сакральних споруд Кракова здавньоруських часів збереглася лише церква на пл. Старий Ринок, якуосвятив орієнтовно у 996 р. син князя Великої Хорватії СлавникаВ’ячеслав (св. Войцех) і власне тому поляки згодом перетворили її накостел св. Войцеха. За містом, а в наш час вже на території самого міста,знаходиться також колишня кирило-мефодієвська церква св. Спаса, якумагнат українського походження Петро Власт перебудував на костел св.Сальватора.Слід завжди пам’ятати, що з руським періодом історії Польщі пов’язаніпочатки не тільки Червенських міст, Перемишля, Ряшіва, Сянока,Коросна, Ярослава, чи Любліна, а й Волина, Штетина (Щеціна), Дарлова,Олави, Слупська, Черська, Серпська, Біжуна, Полоцька (Плоцька),Вишгорода, Радома, Опатова, Тинця, Старого Санча і, причому в першучергу, Кракова і Воротислава (Вроцлава). Навіть після входженняукраїнських історико-етнічних земель на заході до складу Польщі, врозбудові цих, тепер вже польських міст, величезну роль і далі відігравали

магнати українського походження. Так, в Кракові, в районі сучасної вул.королеви Ядвіги була збудована церква Преображення Господнього, якуполяки згодом переробили на костел Збавителя. Зять Петра Власта, князьдавньоруського племені спреван Яшко біля церкви св. Спаса збудувавкомплекс монастиря норбертанів. Родина цих магнатів звела в Краковітакож величний костел св. Андрія (св. Андрій був покровителем Русі).Однак значно більше, ніж Кракову, родині Властів, точніше дружині ПетраВласта київській княгині Марії Святополківні, має завдячувати в першучергу Вроцлав.Марія Властович залишилася на сторінках історії Центральної Європи яквидатний діяч в галузі культури, архітектури та образотворчогомистецтва, як хресна мати так званої “Вроцлавської школи архітектури тадекору”. Після Петра і Марії Власт залишилися монастирі, костели і замкиу Вроцлаві, Кракові, Скржині, Костомлотах, Битомі, Св. Кржижі, Суботці.Пізніше цей стиль пішов на Опатовщину та Куяви (ротонда св. Прокопа табазиліка св. Трійці в Стржельні), Краківську землю (каплиця св. Трійці наВавелі) і навіть дійшов до Гнезна.Безумовно, не усі вони були зведені виключно майстрами з Києва, якихпривезла з собою Марія (не слід виключати участі у цій праці також імісцевих зодчих), але мистецтвознавці вже давно визначили у цілому рядіцих споруд спільний почерк, а, крім того, про це свідчать окремі руськінаписи на так званому тимпаноні Якси (щоправда з використаннямлатинської абетки), зображення Діви Марії за візантійським зразком,рослинний орнамент, який був надзвичайно характерним саме дляруського декору, а також діамантовий руст. Поляки тоді ще не зналисекретів висотної кам'яної кладки, а в Києві вже стояли величні споруди,які не поступалися багатьом візантійським зразкам, а тим більшезахідним. Тому абсолютно хибним є твердження про те, що витокикам'яного зодчества в Польщі пов'язані виключно з німцями і це в той час,коли на протязі 7-12 ст. Польща фактично не мала спільного кордону зНімеччиною (це сталося лише у 1180 р., коли німці остаточно захопилиПолабську і Поморську Русь, в т. ч. князівство спреван, де до 1170 р.правила дочка Марії Агафія). В той же час мистецтвознавці констатуютьнезаперечні факти наявності елементів русько – візантійської архітектуримало не в усіх найбільш ранніх пам'ятках польської архітектури, в т. ч.навіть у кафедральному костелі Познані та Гнезна, які збудовані у планігрецького хреста (це свідчить про те, що будівельники в жодному разі немогли бути з теренів католицької Європи, а тільки з руських земель).Безпосередньо з Марією Властович пов'язаний монументальний костелДіви Марії у Вроцлаві на острові Пісочному та ротонда св. Прокопа знадзвичайно багатим рослинним декором у Стржельні. Судячи з

зображення на тимпаноні, вона наказала збудувати костел у типово русько- візантійському стилі – трьохнановий, з трьома куполами цибулястоїформи. Нам навіть відомі імена руських архітекторів які зводили цюспоруду – Чорнота і Білий (зберігся документ Петра Властовича в якомувласне йдеться про передачу цих митців у розпорядження монахам, якіслідкували за зведенням костелу). Не дивно, що майже усі споруди, якібули збудовані за роки життя Марії, пізніше були або зруйновані (абатствов Олбіні на той час було найбільшим в Європі), або кардинальноперебудовані у готичному стилі. Тим не менш, судячи з прізвищ майстрів,які у Вроцлаві, починаючи від 1244 р., займалися цією перебудовою (арх.Пешко), вони явно були нащадками тих руських митців, які навікизалишилися в Сілезії і продовжили славні традиції Вроцлавської школиархітектури та декору. Не дивно, що коли представники цієї школи згодомпотрапляли в Україну (наприклад Андрій Бемер), то надзвичайно легковписувалися у місцеве мистецьке і архітектурне середовище.Таким чином, усе свідчить про те, що в домонгольський період Україна іукраїнські історико-етнічні землі були не імпортерами чужої архітектури ічужих архітектурних стилів, а навпаки експортерами, мали своє власнеобличчя і вплив давньоруської архітектури поширювався аж до кордонівНімеччини. Напад монгольської орди надзвичайно болісно позначився наїї подальшому розвитку, якщо повністю не зупинив, то принаймністримав, і, щоб швидко надолужити страчене, дійсно вже довелосязапрошувати іноземців з Італії, Німеччини, Чехії, Угорщини та Польщі.Разом з тим, якщо не брати до уваги італійців, то багато вихідців зтериторії Словаччини, Чехії, Німеччини, а особливо Польщі булинащадками тих русинів, які проживали тут в часи Давньої Русі. Ця темаще зовсім не є дослідженою і для мистецтвознавців може принести багатонесподіванок і відкриттів. Можна стверджувати, що в 16 ст. українськаархітектура подолала період своє кризи і вийшла на один рівень зєвропейською. На території українських історико-етнічних земельприкладом цього є феномен такого міста-музея як Замостя, яке внесене докультурної спадщини ЮНЕСКО. Це єдиний у світі архітектурний шедевр,який постав у результаті синтезу італійського Ренесансу з традиціямируської архітектурної школи. Архітектор Морандо спроектував лишефортифікаційні споруди, а саме місто було збудоване руками українців, наукраїнські гроші й талантом українських архітекторів, адже автороммайже усіх архітектурних перлин Замостя є український архітектор ІванЯрошевич. Те саме можна сказати про такі архітектурні пам’яткиукраїнської Холмщини, Підляшшя, Лемківщини і Надсяння як Красіцин,Лянцут, Козловка, Білосток, Синява, Яновець, Чорштин, Нєдзіця, але

найціннішими з них усіх є дерев’яні церкви в Котані, Завадці, Святковій,Квятоні, Брунарах, Поворотнику та Овчарах, які найбільш яскравосвідчать про геній і архітектурний смак не окремих архітекторів, а йусього українського народу.Література: 56, див. ЕУ I, стор. 820; 120; 121; Ю р ч е н к о П. Укр. народнаархітектура. К. 1947; Академія Архітектури УРСР. Архітектурніпам’ятники. К. 1950; С і ч и н с ь к и й В. Пам’ятки укр. архітектури.Філядельфія 1952; Пам’ятники архітектури УРСР. К. 1953.«Архітектура і Будівництво» - двомісячник, орган Управління в справахархітектури при Раді Мін. УРСР, Академії Архітектури УРСР і СпілкиРадянських Архітекторів України, виходить у Києві з 1953.Література: 56.Асиміляція - уподібнення, в суспільних науках процес, у якому людирізного походження чи нац.-культ. традиції, що живуть на одній території,набувають культ.-нац. едности. А. може відбуватися природно, шляхомпоступового передавання культ. традиції від однієї групи до другої, абоставати наслідком насильства, свідомо спрямовуваних політ. заходівзавойовників. Елемент асимільовуваний може в більшій або меншій мірівпливати на асимілятора. Найвідпорнішими щодо А. складникамикультури є мова, віровизнання і нар. звичаї — вони зумовили стійкістьсупроти асиміляційних процесів укр. селянства, у якого дуже розвиненепочуття окремішности й любов до своїх звичаїв.В іст. часи здавна поступово асимілювалися в Україні групи кочовиківперев. тюркського походження (берендеї, торки й ін.). У добу Лит.-Поль.держави серед укр. населення легко асимілювалися білоруси, але внаслідок політ. причин зазнала асиміляції з поляками більшість укр.шляхетських родів. Відтоді поляки свідомо застосовували різнихадміністративних, політ. чи екон. метод, скерованих на А. укр. населення, іза часів королівської Польщі, і в Австро-Угорщині, і в відновленій Поль.Республіці. Особливою брутальністю й упертістю характеризуваласясистема А., яку з кін. 17 в. і до свого падіння застосовувала Рос. імперія,цілком заборонивши укр. мову в школі й гром. житті, силоміцьперетворивши церкву на знаряддя русифікації і позбавивши українцівпреси рідною мовою. А. в Росії, як і під Польщею, Румунією та Угорщиною,мала успіх перев. в соц. вищих укр. колах; цей процес особливо неґативновідбився на нац. складі укр. міст. Позбавлені в наслідок політики А.можливостей нормального нац.-культ. розвитку, зазнаючи, щоправда,поверхової, русифікації в школі, війську і на заробітках по містах, укр.селяни однак виявили велику витривалість і не лише зберегли нац.обличчя, а й асимілювали чужинців, що опинялися в їх оточенні: частково

поль. селянство й дрібну шляхту на Правобережжі, сербів і молдаван устеп. смузі, чимало нім. колоністів і рос. заробітчан (до революції непіддавалися А. жиди). Зберігали свою нар. культуру укр. селяни не тількив мішаних укр.-рос. районах (подекуди, як на Слобожанщині, передаючиросіянам багато елементів матеріяльної культури), але й переселені вСибір. Сер. Азію, на Далекий Схід. Нетривкість рос. А. доведена булашвидкістю укр. нац. відродження в роки революції та в 20-их pp., в періодт. зв. «українізації». Большевики, незмінно прямуючи до А. укр. населення,провадять національну політику, гнучкішу супроти дорев. Росії. Гаслокультури «національної формою, соціялістичної, інтернаціональноїзмістом», будованої в формально «суверенній» УССР, прикриває всебічнефальшування укр. нац. культури з широким застосуваннямпропаґандивних засобів преси, школи, театру, радіо і т. д. й прищепленнясов. патріотизму з повсякчасним підкресленням передової ролі «великогорос. народу». Проте навіть формальне визнання окремішности України йпоширення укр. мови насамперед як мови навчання, розповсюдження укр.книжки, театру, пісні й танцю і т. д. сприяє витривалості проти рос. сов. А.,насамперед там, де є відповідна родинна традиція. Та обставина, що, незважаючи на нищення укр. культ. сил в 1929 — 38 pp., і далі — в добувійни й особливо в післявоєнне десятиріччя триває загострена боротьбабольш. уряду проти укр. «буржуазного націоналізму», свідчить проневеликий успіх сов.-рос. А. Натомість треба гадати, що під тискомурядових заходів (від 1933) русифікація українців за межами УССР(Передкавказзя, Азія) значно пішла вперед.Для укр. груп на заході більш характерним є таке поняття як інфільтрація- це тоді, коли етнічна група не розчиняється без жодного сліду в іншій,переймаючи усі ознаки останньої (авари, гуни, торки, половці, берендеї), аздійснює на неї настільки великий вплив, що виникає цілком нова, третяякість. Так, шляхом інфільтрації русинів-українців в німецьке середовищефактично виник новий народ, представників якого сьогодні називаютьавстрійцями. Щодо самої Німеччини, то німці до 12 ст. (тевтони-завойовники, які «бігали по лісу за здобиччю з рогами на голові») і німціпісля 12 ст., особливо на сході цієї країни, – це далеко не одне і те саме(працьовиті, надзвичайно пунктуальні і відповідальні люди). Подібневідбулося також на території Словаччини, коли шляхом змішуваннямісцевих русинів з чехами утворився народ, який називає себе словаками,в Польщі, Угорщині та Румунії. Більш ретельного дослідження потребуєпроблема давньоруської складової в Італії та Росії. За 17 років панування вІталії русини жодним чином не могли внести щось своє у надзвичайнобагату і розвинену культуру Давнього Риму і на перший погляд здається,що вони тут дійсно були асимільовані, розчинилися в романськомусередовищі і пропали без жодного сліду. Однак досить потужнийсепаратистський рух в області Венето і особливо у Венеції дозволяєстверджувати, що і у цьому випадку відбулася не асиміляція, аінфільтрація русинів в італійське середовище (культура Венеції справді єунікальною навіть для Італії).

Щодо росіян, то величезна кількість дослідників і самі росіяни вважають,що, навпаки, відбулася повна асиміляція фінів, угорців, тюрків і навітьмонголів в слов’янському середовищі і в першу чергу посилаються намову. Русини-українці дійсно в значній мірі вплинули на цивілізаційнийрозвиток московітів, але на сьогоднішній день стверджувати, що росіяни -вже цілком інший, справді руський, слов’янський народ, ніж угро-фіно-тюрко-монгольські московіти, є передчасно і з наукової точки зорупомилково. Адже ознаками асиміляції є не тільки мова, а й генетичнезмішування і в цьому етнічному конгломераті (120 млн. чол.) слов’янськаскладова (10 млн.) є надто малою, щоб змінити генетичний код росіян та їхментальність. Іншими словами, процес іде і чим він завершиться, якийгеном там переможе сказати важко.В наслідок перехрещення впливів двох народів подекуди поставали такожперехідні групи, напр., на укр.-білоруському пограниччі — на Поліссі йпівн. Чернігівщині, «латинників», «калакутів», словаків — гр.-католиків(див. ЕУ I, стор. 156 — 77, «Нац. відносини»).Нині, у вік інформаційних технологій, набирають оберти процеси доситьшвидкої А. в чужому оточенні укр. діаспори, зокрема там, де українціживуть в умовах розпорошення, як в США, почасти в Канаді, Словаччині,Польщі, Чехії, Угорщини і Румунії. Однак, в цілому можна стверджувати,що українці виявилися стійкими до асиміляції і воліють інфільтруватися вчуже середовище, зберігаючи свої звичаї і менталітет. За підрахункамиколишнього КДБ (про це дав інформацію перебуваючи на посадіпрезидента України В. Ющенко) у світі на сьогоднішній день проживаєбіля 70 млн. українців, з них 37 млн. в Україні, а решта за її межами.Світовий Конгрес Українців подає інформацію, що до українства себезараховують 20 млн. чол., тобто з різних причин приховують своєукраїнське походження 13 млн. Цілком зрозуміло, що переважна більшістьз них проживає на теренах РФ, де декларування своєї належності доукраїнства може навіть загрожувати фізичному існуванню людини, а щостосується Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини, то вирішальну роль тутвідіграють проблеми матеріального фактора і кар’єри.Література: 56.Асканія-Нова -держ. заповідник, на базі якого створено (1932) ВсесоюзнийНауково-Дослідний Ін-т гібридизації й акліматизації тварин ім. акад. М.Іванова, що входить до системи Всесоюзної Академії С.-Г. Наук.Адміністративно А.-Н. с. м. т. Ново-Троїцького р. Херсонської обл.,розташоване на схилі великого Чапельського поду (звідки один час назваЧаплі). А.-Н. існує з 1828. Заповідник заснував у 1883 р. нім. колоніст Е.Фальцфайн з тевтонського роду Асканів (звідси походить назвазаповідника). Він добре знав історію кривавого протистояння німців зрусинами на території Полабської Русі, в якій чи не головну рольвідігравали саме Аскани, і, як один з останніх представників цього роду,добрими справами намагався спокутати їх провину перед українськимнародом. Подібної думки притримувався також і його син, якій не тільки

матеріально підтримував Асканію-Нову, а й сприяв поверненнюкультурних цінностей українського народу вивезених з України.В роки революції рятував заповідник від повної руйнації місц. селянин К.Сіянко. Фальцфайн вишукував зниклих представників степової фавни таакліматизував споріднених із ними з Азії, Африки, Америки й Австралії. З1904 в заповіднику працював проф. Ілля Іванов, що провів цікаві дослідинад акліматизацією коня Пржевальського, зубра, а також над схрещеннямзубра з бізоном і зубробізонів з великою рогатою худобою, зебри здомашнім конем і т. д. Декретом Совнаркому УССР з 1. 4. 1919 А.-Н. булаоголошена держ. заповідником і передана Наркомосові УССР (від 1921Наркомземові). При А.-Н. були створені наук.-степ. станція, зоопарк,ботанічний сад, зоотехн. станція з племінним госп-вом, фітотехн. станція,лябораторії вівчарства, свинарства, рогатої худоби, кормодобування та ін.наук. установи для обслуговування півд. степового р-ну. Тепер А.-Н. має 38500 га землі. Ін-т веде працю над виведенням і поліпшенням порід с.-г.тварин, зокрема виведена нова порода асканійської тонкорунної вівці, укр.степової білої свині та ін. Велику вартість має ботанічний парк із понад 120акліматизованих порід дерев і кущів в умовах сухого степу та заповіднацілина степу (22 000 га, з яких 1 400 га абсолютної цілини).Література: 56.Аскольд і Дір (біля 820 – 882) – київські князі ІІ пол. ІХ ст.Походження цих князів до сьогоднішнього дня жваво дискутуєтьсяв наукових колах. Існують скандинавська, готська та слов’янська версії.Польський історик ХV ст. Ян Длугош стверджував, що Аскольд походивз київської князівської династії і був рідним братом Діра. Цієї думкипритримувалися також представники української історіографії в т. ч. М.Максимович, М. Костомаров, В. Антонович та М. Грушевський.Ретельний аналіз усіх наявних на сьогоднішній день історичних фактівдозволяє нам стверджувати, що мова насправді йде не про готів,скандинавів чи навіть киян, а про вихідців (або вихідця) з Поморської Русі,які з’явилися в Києві (Куябії) набагато раніше ніж Рюрик в Новгороді.Сучасні історики (наприклад Л. Войтович), звертаючи увагу на безлічнестиковок в Руському літописі (братів вбили одночасно в одному місці, апоховані вони окремо), вважають, що до Києва спочатку прибув Дір і вжепісля його смерті владу перебрав на себе Аскольд: „І вбили вони Аскольдай Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветьсяУгорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин]Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила — засвятою Ориною” (Літопис руський. с.13).

Інші припускають, що Аскольд і Дір дійсно княжили в Києві одночасно,хоча така традиція двовладдя для Київської Русі була абсолютно нехарактерною.Що стосується нашої версії, то, беручи до уваги той факт, що в одномумісці літопису визнається їх родинний зв’язок з Рюриком („Прийдіть-нооба до рідні своєї, до нас”), а в іншому цей князь словами Нестора усіляконамагається відхреститися від них („І було в нього два мужі, Аскольд і Дір,не його племені, а бояри”) та постійно прагне замовчати їх князівськийстатус („Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому, і зібралибагато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив уНовгороді”), автор вважає, що насправді усі вони походили з одногоплемені, але перебували в стані династичної суперечки за старшинство і націй підставі відверто і віддавна ворогували один з одним. Є також усіпідстави вважати, що Дір та Аскольд були однією особою, яка носилатрадиційне і дуже шановане серед варнів ім’я Драско, але про те, щодіялося майже за три століття до Нестора сучасники призабули, а помилкапереписувачів при переносі слів та деяка специфіка давньоруськоїписемності (економити на голосних) з часом привела до роздвоєння Др-Аска на Діра та Аскольда. Б. Рибаков також вважає, що поява Діра біляАскольда виглядає надзвичайно штучно і є результатом якоїсь помилки.Тепер лише найбільш затяті норманісти та схоласти радянської доби щепродовжують стверджувати, що варяги, яких призвали на князюваннярусини, були скандинавами. Якби німецькі історики, від яких бере свійпочаток російська історіографія, були добре обізнані з руськимилітописами, то, щоб сьогодні не виглядати повними невігласами, вони бявно постаралися придумати більш хитромудру схему своєї „норманськоїтеорії”, так як вже лише одна цитата з Руського літопису перетворює її насуцільний нуль: „Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тихварягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами,інші – готами, - отак і ці” (Там само). Свеїв, англів, готів, данів на Заходініколи не плутали з варягами, а називали цих скандинавів виключнонорманами або вікінгами.Тепер можна лише дивуватися і знизувати плечима, як українськаісторіографія (з російською все зрозуміло) не помітила безлічі історичнихджерел, в яких прямим текстом вказувалося на існування крім Київськоїтакож і Поморської Русі (Славії). Так сучасник Рюрика і Аскольдаарабський історик Аль-Балхі у той час чітко зафіксував факт існування наРусі трьох основних регіонів, серед яких Куябія (Київська Русь)локалізується на сході, а Славія – на крайньому заході Європи. Що

стосується Арсанії, то у версії Аль-Бахді це скоріше за все Харсанія чи тоХорутанія.Те, що Поморська Русь є лише однією з кількох областей Русії твердитьтакож і Адам Бременський: „Говорят, что ее пределы соприкасаются скоролевством Руссия. Эта страна представляет собой последнюю и caмуюбольшую область винулов, ей и оканчивается описываемый залив”.(Adami Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum. Hannoverae, 1917. Кн. II,гл. 21). Варто також звернути увагу на той факт, що візантійський історикХалкондил твердить, що „Росія простягається аж до данських земель”. Внімецьких документах 1373 та 1385 рр. місто Любек розміщено „в Руссії”.Згодом, у 1187 р., імператор Фрідріх І дав привілеї в цьому місті не тількиготським та норманським, а й руським купцям. Відомо також, що папаІнокентій ІV у своєму зверненні до католицьких священиків Польщі,Лівонії, Славії, Русії та Прусії закликав їх не переслідувати орденфранцисканців. Зрозуміло, що мова тут йде не про Київську, а ПоморськуРусь (Там само). Врешті-решт, Балтійське море в Х ст. називалося неНорманськім, Данським чи Свейським, а саме Варязьким, а до тогоВенедським. У суто руському походжені варягів-варнів, а отже і Аскольда,були переконані не тільки М.Ломоносов та Ю.Венелін, а й доситьшановані в західному світі вчені як З.Герберштейн, Г.Лейбніц, Ф.Томас,І.Хюбнер, Г.Клювер, М.Бер, С.Бухгольц.Незважаючи на те, що російській історіографії завжди було вигіднопідтримувати тезу про те, що Київська Русь була творінням скандинавів, ане феноменом українського народу, серед деяких її представників вжетакож зростає спротив цій неймовірно зухвалій фальсифікації нашогоісторичного минулого. Так, ще в 50-х рр. ХХ ст. століття ретельний аналізцього повідомлення в літописі провів американський дослідникросійського походження С. Парамонов (Лесной), який прийшов донаступного категоричного висновку: „Из отрывка следует бесспорно, чтопосланцы северных племен отправились во всяком случае не к шведам, нек норвежцам, не к англам и не к готам, а именно к Руси. А нас уженесколько столетий уверяют, что посланцы направились в Скандинавию.Между тем никакого племени Русь в Скандинавии ни одним источникомне отмечено...” ( див. С. Парамонов. Откуда ты, Русь? Інтернет – версія. с.7-25).Обставини життя, коли буквально усі навколишні народи, перебуваючибіля моря, яке тоді вже не стільки розділяло, скільки давало можливостішвидко пересуватися на човнах у будь-яку іншу точку узбережжя Європи,примусило поморських русинів також займатися мореплавством і у

відповідь на напади також не нехтувати нападами та грабунками сусідів іне тільки найближчих: «...Ведь в неожиданных набегах славяне особенносильны. Поэтому даже в самое последнее время этот разбойничий обычайу них настолько возобладал, что, пренебрегая совершенно выгодамиот земледелия, они всегда готовы совершать нападения на море, возлагаясвою единственную надежду и все богатство на корабли.” (HelmoldiCronica Slavorum. Hannoverae; Lipsiae, 1909. р. 216-217). А. Кузьмин склавцілий перелік дат (773, 778, 844, 969, 1019), коли русини згадуються під часнападів на територію Франції та Іспанії). (А. Кузьмин. \"Откуда естьпошла Русская земля\". Т. 2. М., 1986).Так як більшу частину цього шляху воїнам доводилося веслувати, то внароді їх прозвали варягами (інша версія твердить, що вара – це є товар,або люди, що варять сіл, тобто з розбійників вони поступовотрансформувалися в купців). Ми вже наводили цитату з Руського літописупро те, що руських варягів в жодному разі не слід плутати знорманськими, свейськими чи данськими вікінгами, які як булирозбійниками, так розбійниками і залишилися (купці зосереджувалися вмістах, а у Швеції та Норвегії жодного міста в ІХ ст. ще не було). Ми вженеодноразово переконалися в тому, наскільки з-за певних особливостейфонетики і вимови сусідніх народів, спотворювалися руські імена та назвиі тому, цілком не виключено, що німці називали цих руських варягівварнами, центральним городищем яких і одночасно столицею цілогоплемінного союзу, до якого усі вони входили, було місто Рерик (назвапоходить від сокола, який був тотемною птахою цього племені, а згодом ігербом Рюриковичів). Мова йде про об’єднання давньоруських племен натериторії сучасної Німеччини під назвою бодричі, які крім Рериказаснували на території сучасної землі Мекленбург також такі міста якЛюбич (Любек) і Старгород.Так сталося, що внутрішня боротьба за князівство бодричів між синомДраска Цеадрагом (скоріше за все це спотворена німцями назва «синДраска») та його рідним дядьком Славомиром у 817 р. призвела до хаосу нетільки у внутрішній, а й зовнішній політиці (всупереч спадковому правувладу над бодричами у 810 р. захопив Славомир і сину Драска Цеадрагудовелося змагатися з ним 10 років, щоб повернути собі батьківський трон).Їх тривалий союз із франками був розірваний і після цього сакси, данці і тіж самі франки легко нацьковували бодричів один на одного і залучали тона один, то на інший бік. Коріння протистояння та нехиті між Рериком(Рюриком), Олегом та Аскольдом і походять власне з цієї династичноїсуперечки за трон між нащадками Славомира та Цеадрага, так як в

кінцевому результаті влада потрапила в руки лише однієї галузі цьогокнязівського роду, а саме Цеадрага. Аскольд був хоча вже і далеким, алеродичем Рюрика, але як нащадку Славомира, усунутого згодом від влади,йому нічого не залишалося як варяжити, або прийняти запрошення здалекого Києва, який після смерті нащадків Кия потерпав від нападівхозарів: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей ізгинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам»(Руський літопис. С. 12). Так само як Рюрик через новгородського князяГостомисла (Цеадраг був одружений з його дочкою, яка на честь свогобатька назвала сина Гостомислом, бо інакше пояснити таке повнеспівпадіння цих імен просто неможливо), не виключено, що і Аскольд, аточніше його дід Славомир, серед киян також мав старовинні родинні,тобто династичні зв’язки (вважають, що дружиною Славомира була якасьруська княгиня Антонія). Але найбільш ймовірною версією появиАскольда в Києві був пошук киянами досвідчених полководців, якіспромоглися би захистити київську землю від нападів кочівників. Позаусяким сумнівом, найбільший військовий досвід серед усіх давньоруськихплемен мали тоді саме бодричі, які перебували на крайньому заходіслов’янського світу і на протязі вже кількох століть вели успішну боротьбупроти нападів таких досвідчених у військовій справі та небезпечних сусідівяк сакси і франки, а, крім того, досконало володіли морським ремеслом.Неймовірно дивне співпадіння усіх імен (Гостомисл новгородський іГостомисл ободритський, князь Др – аско, його син Цеа-драг, київськийкнязь Дір, Аско – лдь та багато чого іншого) примушує нас за будь-якихобставин стверджувати, що Аскольд походив з правлячої еліти бодричів,але з тієї їх гілки, яка, на відміну від Рюрика, в той час не була правлячою,а переслідувалася в Поморській Русі і тому він радо відгукнувся назапрошення до влади і подався до Києва.В Києві Аскольд з’явився задовго до Рюрика, принаймні ще до 845 р., і,маючи досвід військового будівництва Поморської Русі, став не тількитворцем перших регулярних українських збройних сил на сході Європи, ай організатором українського військово-морського флоту на Чорному морі(зробити це на протязі лише кількох років було неможливо). Аскольддосить швидко дав собі раду не тільки з хозарами, а й вже у 852-853 р.здійснив похід на Константинополь і ходив допомагати Кахетії боронитисявід арабів (навряд чи би він наважився йти на Кавказ і Царград, маючи втилу потужну армію хозар і реальну загрозу раптового нападу на Київ).Аскольд провадив надзвичайно активну зовнішню політику, чого зовсім неможна сказати про Рюрика. Крім цілком ймовірних походів на Царград у