a

Бранденбурга, Саксонії і Баварії, то чоловіки спілкувалися з ними задопомогою перекладачів). Суть проблеми полягає в тому, що, з часів СофіїОльшанської, серед Ягеллонів існувало правило спілкуватися в родинномуколі виключно на українській мові. Іншими словами, ЄлизаветаАвстрійська (1436-1505) з дитинства знала цю мову, а навчити її моглатільки рідна мати (це була одна з тих причин, чому королева Софіяпогодилася на цей шлюб). Усі без виключення дослідники звертають увагу на шлюб австрійськогоерцгерцога Ернста Залізного з дочкою мазовецького князя ЗемовитаЦимбургою Мазовецькою і, вказуючи на певні генетичні особливостінаступних Габсбургів, називають її їх прабабцею. Вона вирізняласявеличезною фізичною силою і мала настільки масивну щелепу, що непомітити цю «Габсбургську щелепу» на обличчі її нащадків було простонеможливо. Разом з тим, якщо Цимбургу дійсно можна вважати прабабцею цьогороду, то реальною праматір’ю не тільки усіх наступних Габсбургів, а ймайже усіх королівських родин сучасної Європи стала стовідсотковарусинка по батькові, дочка чеського і угорського короля ВладиславаДобре, правнучка київської княгині Софії Ольшанської і одного з руськихшляхтичів її двору, Анна Ягеллонка (1503-1547). Сам факт її одруження у 1521 р. з ерцгерцогом Фердинандом І (1503-1564)був викликаний намаганням імператора Максиміліана І покласти крайпостійним претензіям королів Чехії і Угорщини руського походження наАвстрію, якою на протязі 1480-1490 рр. володів семигородський русинМатвій Корвін. Імператор вирішив ризикнути і уклав з батьком Ганнидинастичну Пожонську (Братиславську) угоду, у відповідності з якоюАвстрією, Чехією, Угорщиною і Німеччиною буде володіти той рід, якийбуде мати прямих спадкоємців (див. Нойштадт). Зірки на небі склалисятоді так, що брат Ганни загинув на полі бою з османами під Мохачем у1526 р. не маючи жодної дитини, в той час як Ганна не тільки народилаФердинанду 15 дітей, а й принесла йому і Австрії як свій спадок післязагиблого брата Чехію та Угорщину. Крім того, що її син Максиміліан ІІ (1527-1576), а потім онук ФердинандІІ (1529-1595) стали імператорами Священної римської імперії, дочки цієїрусинки (Варвара, Елеонора, Марія, Іоанна та Ганна) були видані в Італію,Нідерланди, Баварію і стали складовою частиною багатьох існуючихсьогодні аристократичних родин. Для самої Русі і Ягеллонів цейгенетичний експансіонізм обернувся трагедією, так як, не надто

замислюючись над можливими наслідками, дочку Єлизавету, а потім іКатерину, Анна Ягеллонка видала за свого племінника СигізмундаАвсгуста, в результаті чого стався генетичний інцухт (кровозмішування) іславний в нашій історії рід Ягеллонів припинив своє існування, а вУкраїні під чужеродними правителями розпочалися процеси, які вкінцевому результаті привели до повстання Б. Хмельницького. Найбільш неймовірно склалася доля нащадків Іоанни і АнниАвстрійської, а також дітей сина Ганни Ягеллонки Карла ІІ. Анна Ягеллонка крім того, що була ерцгерцогинею Австрії, була такожкоролевою Чехії, Угорщини та Німеччини і могла стати такожімператрицею Священної Римської імперії (Фердинанд І був обранийімператором у 1556 р.), але, виснажена постійними пологами і проблемамивиховання своїх 15 дітей, передчасно померла, маючи лише 44 роки.Зрозуміло, що саме завдяки їй Австрія приєднала до себе Чехію таУгорщину, але, обтяжена дітьми, вона не могла мати надто великий впливна політику Австрії і, висловлюючись образно, просто розчинилася у своїхнащадках. Нам важко сьогодні сказати, чи навчила вона своїх дітейукраїнської мови, так як буквально в усіх країнах куди вони потрапилисфера її вживання (за виключенням Польщі) була вже навіть не обмежена,а елементарно відсутня. Принаймні, у нас немає жодних сумнівів в тому,що нею володіла сама Анна, адже її батько постійно вживав її не тільки впобуті, а навіть в офіційних документах (наприклад в указі «О людяхзбеглих»), а також допоміг Івану Турзо і Фіолю у своєму королівствізавершити друк перших українських книг (Владислав Добре був першим іулюбленим онуком Софії Ольшанської, яка, власне, і займалася йоговихованням до 6 років, тобто саме в той період, коли формуєтьсяменталітет і свідомість дитини). З усього видно, що Анна на територіїАвстрії також планувала зайнятися проблемами українськогокнигодрукування і навіть розробила з цією метою спеціальний шрифтпетатіс, який поєднував латинку з кирилицею, але, на жаль, передчаснопішла з цього світу. Ось чому руську складову в нащадках Ганни можнавиявити лише порівнюючи їх менталітет з менталітетом її предків. Враховуючи той факт, що ще у 1475 р. тітка Анни Ягеллонки Ядвіга булавидана за баварського герцога Георга Богатого (це саме та Ядвіга, якаспілкувалася з чоловіком за допомогою перекладача), Анна, з метоюпідсилення руської складової цього баварського роду, у 1546 р. видала замісцевого герцога Альбрехта V свою дочку, яку прозвали тут АнноюАвстрійською. Подружжя обрало місцем свого проживання замок Траусніцв місті Ландсхут на сході від Мюнхена, але сфера їх позитивного впливу

поширилася на цілу Баварію. Анна Австрійська у своїй любові до книг,науки і мистецтва багато в чому нагадувала прабабцю Софію Ольшанську,яка була ініціатором створення «Біблії королеви Софії» і допомоглаМартину Русину відкрити в Ягеллонському університеті кафедруастрономії, з якої вийшли такі творці геліоцентричної концепції будовиВсесвіту як М. Коперник і Б. Ваповський. Анна Австрійська, у свою чергу,спираючись на підтримку свого чоловіка, заснувала Баварську державнубібліотеку, де зберігається праця Баварського Географа (унікальнийдокумент з проблем історії полабської і Поморської Русі), відкрила кількамузеїв, усіляко сприяла творчій діяльності художника Ганса Меліха ікомпозитора Орландо Лассо. В її дітях, однак, руські гени практично непроглядаються, усі вони стали фанатично налаштованими католиками, аїї син Ернст став засновником цілої династії архієпископів Кельна. Практично один до одного долю Софії Ольшанської, але вже переважно вполітичному плані, повторила онука Анни Ягеллонки Марія Медичі (1573-1642), яка більше відома широкому загалу як знаменита Королева Марго.Її мати Іоанна (1547-1578) була останньою дитиною Анни, яка, власне, іпомерла тоді в результаті ускладнення від цих пологів. Вже навіть небатько, а брат Максиміліан ІІ видав її у 1565 р. за ФранческаФлорентійського з роду Медичі. На честь цього шлюбу учні Вазарінаписали в палаццо Веккьо чудові фрески з видами її рідної Австрії, алещастя подружнього життя тривало лише кілька років. Так сталося, щоІоанна народжувала лише самих дочок і невдоволений чоловік почавшукати коханок на стороні. Врешті-решт, в стані вагітності дев’ятоюдитиною вона, як було пояснено загалу, несподівано впала зі сходів іпомерла, маючи лише 31 рік. Зважаючи на практику, яка панувала уФлоренції, вирішування усіх проблем за допомогою ядів і той факт, що вжебуквально через місяць Франческо одружився з Біанкою Каппелло, майженіхто з дослідників не сумнівається в тому, що смерть Іоанни не булавипадковою і несподіваною. Марія була шостою дитиною Іоанни і коли батько у 1600 р. видав донькуза короля Франції Генріха ІV, то вона мала усі шанси повторити сумнудолю своєї матері (король поводив себе не набагато краще за Франческа).Однак, цього не сталося. Марія робила собі долю своїми власними руками,а не покладалася на те, як складуться зорі. Біологи кажуть, що генетичнімутації є досить непередбачливими і через величезний проміжок часу улюдини раптом може відтворитися геном, яким володів її далекий предок.Щось подібне сталося і у випадку з Марією. Хоча її руська складовастановила лише 25%, але ментально вона буквально в усьому вдалася в

королеву Софію, яка усе своє життя, стиснувши зуби, наполегливо биласяза своє політичне існування і майбутнє своїх дітей. Марія також незмирилася з існуючим станом речей, вона примусила Генріха ІVкоронувати її в абатстві Сен-Дені, а вже на наступний день Равальяк вбивкороля і регентшею при їх малолітньому сині Людовику ХІІІ стала самеМарія. Так само як і Софія вона утворила свою власну партію, на чолі якоїстав маркіз д, Арк (у Софії цю роль виконував князь Федір Острозький) і,спираючись на її підтримку успішно придушувала усі численні повстання ізмови. Вона продовжувала правити навіть тоді, коли Людовик ХІІІдосягнув повноліття і лише Альберту де Люіню вдалося у 1617 р. вбити д,Арка, а її відправити подалі від Парижа в замок Блуа (подібну роль в долікоролеви Софії відіграв єпископ Збігнев Олесницький, який в битві підГротниками підло добив усіх поранених, в т. ч. Ф. Острозького та С.Мельштинського (Кам’янецького), які вже лежали на землі). Так само як і Софія, Марія в цій складній для себе ситуації не опустиларуки, вже через два роки вона втекла з ув’язнення в Блуа, а у 1621 р.Альберт був вбитий і вона повернулася в Париж, де король поставив її начолі Державної ради. Якщо доктриною королеви Софії було гасло: «Русь єтам, де правлять представники династії Ягеллонів!», то Марія явно невболівала за рід Медичі, а зробила усе від неї залежне, щоб Людовик ХІІІодружився з її родичкою по материнській лінії Анною Іспанською (див.далі). Безумовно про Русь не те що королева Марго, а й навіть її матижодного поняття вже не мали, але, як це не дивно, Марія, хоча і у доситьспрощеному вигляді, фактично продовжувала втілювати в життядоктрину королеви Софії, але під змодернізованим гаслом: «Наша земля єтам, де правлять нащадки Ягеллонів!» (західні історики, не вдаючись добільш тонкого аналізу, воліють розцінювати цю діяльність як спрямованувиключно на користь Габсбургів, тобто по батьківській лінії її матері, хочаця теза має значно менше аргументів). Разом з тим, Марія значно гірше за Софію розумілася в людях і тому вкінцевому результаті програла. Вона зробила міністром і вивела на верхніщабелі влади кардинала Рішельє і саме він потрафив усунути її від влади,а у 1631 р. навіть тікати з Франції геть. Померла королева Марго вЛондоні, на вул. Квітковій, в будинку свого улюбленого художникаРубенса, який, власне, і написав її портрет. Франція має завдячувати Маріїунікальною колекцією картин Рубенса, яку вона зібрала в Луврі, а такожвеличним Люксембургським палацом і водотягом, який вона наказалазбудувати в Парижі.

Династія Валуа і Бурбони мають завдячувати своїм руським генам нетільки Анні Ярославні і королеві Марго, яка так яскраво змальованійгенієм Дюма. Ще у 1570 р. королевою Франції стала двоюрідна сестраМарії (тобто також онука Ганни Ягеллонки) Єлизавета Австрійська (1554-1592). Вона була найбільш улюбленою дочкою старшого сина Ганни,імператора Максиміліана ІІ, який зробив усе можливе, щоб видати її затакого бажаного в цілій Європі нареченого як Карл ІХ. Сама Єлизаветатакож вважалася тоді найбільш гарною принцесою на виданні, а поетБрантом навіть вважав, що вона була найбільш розумною і доброюкоролевою, які до цього часу правили не тільки у Франції, а й в ціломусвіті. Однак, так сталося, що Карл ІХ вже у 1574 р. несподівано помер, атак як Єлизавета мала від нього не сина, а дочку (Марію Єлизавету Валуа),то королева була змушена залишити Париж і повернулася до Відня, де,маючи лише 20 років, пішла в монастир сестер кларисинок. Що стосується королеви Марго, то вона, незважаючи на спротивфранцузів, своїм вольовим рішенням примусила Людовика ХІІІ у 1615 р.одружитися з дочкою своєї двоюрідної сестри Маргарити та іспанськогокороля Філіпа ІІІ Ганною, яку у Франції прозвали Анною Іспанською(1601-1666). Лише через 23 роки Анна народила йому сина, але цей син –Людовик ХІV – став королем усіх королів, Королем Сонце і мало хто знаєпро те, що він був праправнуком Ганни Ягеллонки і мав таким чином,хоча і не надто велику (в межах 7%), частку руської крові. Якщо через її онуків і правнуків руський геном потрапив до королівськихдинастій Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів і навіть Англії (Карл ІІ), то,цілком зрозуміло, що найбільший відсоток руської крові мали її сини таонуки, які стали імператорами Священної Римської імперії таерцгерцогами Австрії (Максиміліан ІІ, Рудольф ІІ, Фердинанд ІІ, Карл ІІ). Максиміліан ІІ (1527-1576) буквально в усьому нагадував Ягеллонів. Вчаси релігійних збурень він за всяку ціну намагався зберегтиміжконфесійний мир. Вважався католиком, але таємно підтримувавпротестантів, був лагідний і доброзичливий у взаєминах з людьми і, недивно, що після смерті останнього з Ягеллонів в Польщі, магнатиукраїнського походження саме його намагалися обрати на трон РечіПосполитої Обойга Народів (саме такою була офіційна назва цієї держави,а не Польща). Поляки, а особливо Папа Римський, були категоричнопроти і унікальна можливість реанімувати тут проукраїнськиналаштовану династію була втрачена (T. Winkelbauer. Ständefreiheit undFürstenmacht. Länder und Untertanen des Hauses Habsburg im konfessionellenZeitalter. 2 Teilbände, Wien 2003).

Як це не дивно, але ще більш сильними проукраїнські настрої були у синаМаксиміліана Рудольфа ІІ, який правив на протязі 1576-1612 рр. Якщойого батько лише підтримував зв'язок з українськими магнатами, зокремаСамійлом Зборівським, то Рудольф, незважаючи на те, що був фанатичноналаштованим католиком, передав запорізьким козакам свої прапори ізаявив, що для спільної боротьби з османами готовий взяти на службу 8тис. козаків (Ласота Э. Путевые записки. С.9). Результатом посольстваЛясоти (Еріха Лисого імператор спрямував до України тому, що вінпоходив з Блажевич і знав українську мову) до козаків було те, що у 1595 р.Наливайко здійснив похід в Угорщину і діяв там разом з австрійськимивійськами проти Османської імперії. Разом з тим, у цього посольства було іподвійне дно, спрямоване як проти Польщі, так і проти Московії. Передачаавстрійських прапорів козакам була дуже символічним кроком і натякомна те, що їх перехід на службу Австрії одночасно означає перехід доГабсбургів також і їх земель. З метою більш детального з’ясування усіхпропозицій і намірів імператора, до Австрії мало виїхати посольствоСашка Федоровича та Ничипора, але чи відбулося воно жодних відомостейз цього приводу немає (Д. Яворницький. Історія запорізьких козаків.Львів, 1990. Т. 1. с. 70).Тим не менш, і Москва, і Варшава правильно зрозуміли цей натяк. Ми незнаємо усіх обставин, які згодом спонукали Наливайка до повстання, але,на відміну від подібних заворушень, воно було придушено поляками знечуваною жорстокістю, коли на протязі кількох кілометрів труп козакалежав на трупі, а два австрійські прапори були знайдені і негайновідправлені до Варшави. Неймовірно, але контакти з Україною, які встановив Рудольф ІІ, вже зачасів панування наступного Габсбурга, а саме Фердинанда ІІ (1618-1637),врятували імперію Габсбургів від загибелі. Усе свідчить про те, що союз козаків з Австрією не був звичайнимзаробітчанством, як це намагається подати більшість польських,російських і навіть українських істориків. До Праги, на переговори,причому не тільки про спільні дії проти Туреччини, згодом неодноразовоприїздив козацький посол С. Хлопицький. Рудольф урочисто приймавйого в королівському палаці на Празькому Граді, знову подарував різнівідзнаки та прапори і, навіть, вже частково взяв запорожців на утримання. Однак, і це також неспростовний факт, в кінцевому результаті цей союзобернувся тим, що між чехами та українцями на довгі віки пробігла чорнакішка. Фердинанд ІІ, ставши під час народного повстання в Чехії

імператором, негайно спрямував своє посольство за козаками і самеукраїнські козаки на чолі із Клечковським, у 1620 р., під час вирішальнійбитві на Білій Горі (біля замку Гвезда на півдні Праги, де теперрозміщується музей чи не найбільшого шанувальника українства в ЧехіїМиколи Алеша) вщент розбили кавалерію чехів і, тим самим, вирішилидолю битви на користь Габсбургів. У 1622 р. запорожців на чолі із Тараском запросив вже сам Вальдштейн ідослідники переконані, що він отримав звання генералісимуса самезавдяки впровадженню у військове мистецтво їх тактики використаннявеликої маси легкої кавалерії, яка, не надто обтяжена обозами, миттєвопересувалася на значні відстані і наносила противнику раптові і доситьдошкульні удари. Саме за допомогою цієї козацької кавалерії йому вдалосяпридушити спротив протестантів в усій Німеччині, в тому числі на земляхколишньої Поморської і Полабської Русі (див. Українські історико – етнічніземлі в Німеччині). Останній раз українські козаки під орудою Носковського таГромадського пройшли через Австрію у 1636 р., коли, біля Івру, в Італії,вони розбили французів, але, при цьому, слід чесно визнати, що в Чехії просебе вони залишили далеко не добру пам'ять, хоча, в значній мірі, це вжебуло гірким відлунням 1620 р., коли Фердинанд ІІ наказав виставити наКарловому мосту на козацьких піках відрубані голови загиблих під БілоюГорою чехів. Найбільшим несподіванкою в цій ситуації було те, що частина руськоїшляхти з теренів колишньої Білої Хорватії, в т. ч. Австрії, не підтрималатоді своїх братів чехів, а стала на бік Габсбургів. Сьогодні нам вже досить важко точно визначити, що спонукало їх на цейкрок, але. поза усяким сумнівом, крім інших причин, свою роль тут зігралитакож і династичні зв’язки Габсбургів з українським світом. Про “загадкуВальдштейна”, наприклад, написані сотні історичних досліджень ілітературних творів (навіть сам Шиллер написав драму “Вальдштейн”),але ніхто ще не взяв до уваги той факт, що подібні йому люди походилипереважно з території, яку так підступно і далеко не по християнськізахопили чехи у 995 р. Звичайно, ані Альберт Вальдштейн, справжнє прізвище якого Маркович,ані Марія Лобкович не відчували і, через століття нещадної асиміляції, вженавіть і не могли відчувати себе русинами. Але вони явно і не сталичехами, а, тим більше, чеськими патріотами. Мова може йти хіба що прорегіональний хорватський патріотизм і генетичну пам'ять про те, що чехи

вчинили з їх рідною землею щось недобре і тому не варто перейматися їхдолею, а максимально компенсувати собі усе те, що втратили попередніпокоління. Чехи, однак, вважають, що Вальдштейн завдав їм навіть більшої шкоди,ніж самі німці, так як свідомо і цілеспрямовано розорив сотні чеськихшляхтичів, за безцінь скупивши їх землю. Він мав доступ до монетногодвору і, шляхом фінансових маніпуляцій, справді довів інфляцію до 4000 %,що дало йому змогу скупити величезну кількість маєтків в різних куточкахЧехії, які, однак, через різноманітні обміни та шахрайства, вінсконцентрував на території колишньої Білої Хорватії, переважно навколоІчина. Можливо, це було навіть щось більше, ніж звичайний регіональнийпатріотизм, і Вальдштейн, насправді, прагнув відновити колишнєхорватське князівство. Щось подібне в його діях явно помітили чехи і,коли вони запропонували йому чеську корону, то, після деяких роздумів,він нібито погодився. Сьогодні важко стверджувати те, що у Вальдштейна був чіткій план і вжеу 1620 р. він твердо знав про те, що він буде робити у 1634 р. (такий варіантє цілком можливий, так як Каплер, ще у 1614 р., склав йому гороскоп і всесталося саме так, як там було записано). Зрозуміло лише одне: у 1620 р. вінрозпочав свою політичну діяльність як русько-хорватський сепаратист, азавершив своє життя у 1634 р. з думками про чеську корону. Щодо Марії Лобкович, то в політику вона не лізла, а, тими самимиметодами, що і Вальдштейн, нагромадила величезні масиви земель, щодозволило Лобковичам на протязі кількох століть бути найбільшимимагнатами Чехії (не виключено також, що Вальдштейн інформував її прозаплановані інфляційні процеси і вони діяли спільно). Вже навіть європейські історики починають замислюватися над щеодним феноменом Центральної та Східної Європи: якщо найбільшимимагнатами Чехії XVII - XVIII ст. були Лобковичі і Росенберги, то в Польщіце – Чарторийські, Україні – Вишневецькі, Угорщині – Раковські (Ракоці),а в Росії – Безбородькі та Розумовські. Їх можна називати чехами,поляками, угорцями чи росіянами, але ніколи з їх генеалогії вже не випадетой незаперечний факт, що усі вони походили з земель заселених русинами іїх об'єднує лише одне – руське походження. Усе це можна називати інеймовірним потягом до влади та збагачення, і тим, що характеризує такариса як пасіонарність.

Статки Альберта Вальдштейна були настільки великими, що вінпотрафив за власний кошт не тільки утримувати 40 – тисячну армію, а ізбудувати собі на протязі 1624 – 1630 р. в Празі величезний палац(Вальдштейнівська площа №4), який мало в чому поступавсякоролівському (достатньо сказати, що навіть в стайні, яка буларозрахована на утримання 300 коней, для оздоблення використовувалисяплити з мармуру). Недалеко від Празького Граду, на вул. Волоській, бувзбудований архітектором Аліпранді також палац Лобковичів. Загрозу відподібної ситуації неймовірного зростання могутності своїх магнатівруського походження відчув вже навіть сам імператор Фердинанд ІІ і з йогомовчазної згоди німці підступно вбили Вальдштейна під час військовоїнаради в м. Хеб. Ставку на своїх германізованих русинів визналинедоречною і наступні австрійські ерцгерцоги та імператори більше небавилися з цією вибухонебезпечною проблемою (див. П. Митрофанов.История Австрии с древнейших времён до 1792 г. М., 2003). Тим не менш, в міру зростання турецької загрози, життя примусилоавстрійських імператорів знову повернути свої голови в бік України,точніше Речі Посполитої Двох Народів, в складі якої вона тоді знаходилася.Щоб забезпечити собі підтримку на випадок надзвичайної ситуації,Фердинанд ІІІ у 1670 р. видав свою дочку Елеонору за польського короля іодночасно найбільшого українського магната Михайла Вишневецького.Тривожні передчуття імператора виявилися цілком виправданими, так яку 1683 р., вже за часів панування брата Елеонори імператора Леопольда І,величезна армія османів, захопивши практично цілу Угорщину, підійшладо Відня. В історії Австрії були лише два моменти, коли вона стояла передзагрозою остаточного розпаду та знищення (1620 та 1683 рр.), але в обохвипадках вона подолала цю катастрофічну ситуацію за допомогою руськогофактора у своїй історії. Практично усі історики акцентують свою увагу битвою під Віднем, долюякою вирішили війська короля Речі Посполитої, які вчасно підійшли зпівночі. Іноді австрійські вчені згадують також про роль ЮріяКульчицького з-під Самбора, який, володіючи турецькою мовою, вмілопроходив через табір османів і забезпечив координацію зусиль регулярнихвійськ з обложеними в місті, стан яких перебував на грані капітуляції.Свідомо чи несвідомо, як австрійські, так і польські дослідникизосереджували свою увагу лише на підрахунку козаків, яких за наказомкороля найняли Яків Межинський та Станіслав Друшкевич і які входилидо складу військ Івана Собеського. Поляки вважають, що під Віднем їхбуло 4,8 тис., а перед битвою під Парканами до них приєдналося ще 2,2 тис.

Українські ж дослідники переконані, що під керівництвом полковниківПалія, Ворони, Іскрицького, Зеленецького, Дуніна-Раєцького, Куницькогота Апостола їх тут було близько 10 тис. (збереглися відомості на виплатувинагороди за участь у битві). Як щось само собою зрозуміле, приймається,що основу військ Собеського (драгуни, гусари, піхота) становили регулярнічастини, а отже, вони нібито були суто польськими. Українцям, як двічі подва в арифметиці, так і в своїй власній історії треба навіки запам’ятати, щоусі без винятку так звані “польські” війська, які перемогли під Віднем таПарканами, були набрані гетьманом Сенявським у Теребовлі, Снятині таГусятині, причому серед піхотинців та драгунів українці становили мало не100% і тільки частина гусарів та вищого офіцерського складу цього вій-ська справді була поляками (не варто забувати й того, що усі ці Сенявські,Яблоновські, Сапіги та і сам король Іван, який народився на Львівщині, вОлеську, були за своїм походженням українцями). Багато хто вважає, що перемога вже була остаточно забезпечена саме підчас битви під Віднем. Насправді, турки втратили тоді лише 15% свогоособового складу і мали усі шанси в наступній битві повернути коло історіїна свою користь. Не дивно, що, вже повертаючись з-під Відня, Собеськийабсолютно несподівано для себе наскочив під Парканами на основні силитурецьких військ, в той час як розвідка та полонені одностайно твердили,що в містечку перебуває лише 2 тис. османів. Однак, мало хто знав про те,що в ніч на 7 жовтня 1683 р., турки навели через Дунай міст і додатковопереправили з Естергома на лівий берег 40 тис. армію. Саме на нихнаштовхнувся авангард Собеського і бій перетворився на суцільнурізанину, коли сам король втік лише завдяки винахідливості ротмістраПетра Ржецького. Ситуацію врятували драгуни, які прийняли на себеосновний удар ворога і затримали його наступ до того часу, поки Собеськийне відійшов на безпечну відстань та об'єднався з австрійськими військами.Лише в одній цій сутичці тоді загинуло 500 українців.Українці прийняли на себе основний удар і у вирішальній битві 9 жовтня,коли турки довели свою чисельність до 80 тис. і вдарили по центру, там дестояли загони гетьмана Яблоновського. Битва відбувалася на полі, втрикутнику між Дунаєм та Гроном і те що вони встояли, дало можливістьударити з правого та лівого флангу одночасно, причому, артилерія за цейчас зруйнувала переправу і перенесла вогонь на величезне скупченняосманів у трикутнику. Там розпочалася така паніка, що турки почаликидатися у воду, але, як виявилося, переважна більшість з них узагалі невміли плавати і на протилежний берег Дунаю потрапили лише 600 чоловік.Втрати турецької армії були настільки жахливими (99%), що Естергом

здався без бою, а уся Угорщина, буквально на протязі кількох років, булаповністю звільнена австрійськими військами від османів. Це був не тількитріумф української тактики ведення бою, а й самого Собеського, якийдесятки років провів в українських степах і навчився від козаківрізноманітним методам боротьби з Туреччиною. Якщо під Віднем Австріямала свого власного головнокомандуючого і не вважала отриману тамперемогу перемогою Собеського (хоча саме йому віденці вклонялися у ногита засипали дорогу квітами), то тут він був єдиним командуючим і саметому Європа по сьогоднішній день воліє залишити Парканську битву в тініу Віденської, незважаючи на те, що подальша її доля була вирішена саметут. У 1684 р. вже саме Собеський став ініціатором утворення антитурецькогосоюзу Австрії, Венеції, Ватикану та Речі Посполитої, відомого під назвою«Священна ліга». Хоча війська після битви поверталися додому черезКраків, але, навіть в часи середньовіччя, відчуття історичноїсправедливості було розвинене краще ніж тепер і, як і у випадку зГрюнвальдом, переважна більшість трофеїв опинилася в Україні, зокрема,у Львові. Відомо, що Цинський з Брацлавщини захопив тоді у полонсамого Сілістра пашу, а Микулич – Алі пашу. У Львові вони пробули 10років, аж поки турки не викупили їх в обмін на тютюн. Щодо захопленихрозкішних султанських наметів, то, після розподілу Речі Посполитої, вониопинилися в Москві і, тільки у 1924 р., росіяни повернули їх назад, але неукраїнцям, а полякам. Хоча Львів і тоді ще перебував у складі Польщі, алеполяки позвозили усе тільки до Кракова і без жодної краплі сумлінняприписують собі не тільки ці намети та захоплену зброю, а й перемогу підВіднем та Парканами в цілому. Тому, актом величезної історичноїсправедливості слід вважати той факт, що в Україні ще залишилися двівеличезні картини “Битва під Парканами” і “Битва під Віднем”, які ІванСобеський замовив австрійському художнику Альтамонте. Вонизберігалися в Жовкві, де за часів Собеського була столиця Речі Посполитої,а, в наш час, їх перенесли до Олеського замку, де, власне, і народився цейкороль. Таким чином, українці у 1683 р. не тільки в черговий раз врятувалиАвстрію, а й остаточно поклала край турецькій експансії на Європу,надавши їй можливість такого безпечного розвитку, завдяки якому й досієвропейський континент вважається колискою і фундаментом людськоїцивілізації. Цілком можливо, що політику реанімації українства, яку імпульсивно, часвід часу, в залежності від історичної ситуації, але, починаючи з правління

Марії-Терезії (1717-1780), таки почали проводити австрійські імператори,слід розцінювати як своєрідну форму вдячності за історичну співпрацю тапорятунок, а не руською складовою їх геному. Станом на ХVІІ ст. вона (цяскладова) була настільки мізерною, що, на перший погляд, про неї серйознонавіть не варто говорити (Леопольд І, наприклад, був вже праправнукомГанни Ягеллонки). Хоча імператриця своєю ментальністю в усьомунагадувала Ягеллонів (привітна, доброзичлива, здатна на співчуття тасамовіддані вчинки, коли вона особисто доглядала за хворою на холеруневісткою), але язик не повертається стверджувати, що руську складовугеному імператриці раптом підсилили гени її матері ЄлизаветиБрауншвейг-Вольфенбюттельської, яка походила з роду Вельфів (цей рідвважав себе нащадком «скіфського» царя Едікона та його сина Одоакра).Цілком можливо, що у зв’язку з приєднанням до Австрії Галичини, вонамимоволі була змушена звернутися до історії русько-австрійських взаємині, крім факту правління в Галичі сина угорського короля Андрія ІІ, увагуімператриці спрямували на те, що її пращурка - Цимбурга Мазовецька -була близькою родичкою і єдиною спадкоємицею останнього галицькогокороля Юрія ІІ Тройденовича (не виключено, що фахові історики нагадалиїй також про Марію Юріївну, Марію Федорівну, Софію Ольшанську, а, тимбільше, і про Ганну Ягеллонку). Щоб там не було, але основний секретом успіху Марії-Терезії було їївміння залучати до вирішення складних питань найбільш талановитихлюдей того часу. В «руській справі» такою людиною виявився один зперших професійних істориків Угорської Русі, засновник АвстрійськоїАкадемії наук і видатний державний діячем Австрійської імперії ХVІІІ ст.,виходець з волоського села Терхова Адам Коллар (1718–1783). Словакивважають його словаком, чехи-чехом, але варто нагадати, що волоські селаутворилися на території сучасної Словаччини в результаті акції МатвіяКорвіна з переселення волоських та семигородських русинів на вільні ще втой час землі на півночі (тим самим він виводив їх з-під удару Османськоїімперії). Неймовірна зацікавленість «руською проблемою» свідчить накористь версії про те, що Коллари походили саме з цього середовища.Його батьки перебралися до Банської Бистриці у 1723 р., коли Адамувиповнилося 5 років. Вірогідно, саме спогади дитинства, яке він провів вукраїнському середовищі, а не роки навчання у \"Вавілонській вежі\", якоюбула тоді Банська Бистриця, а тим більше у німецькому Відні, де він ставдиректором імператорської бібліотеки, примусили його взятися за перо і у1749 р. написати одну з перших в Австрійській імперії професійнихнаукових праць “Про походження, розвиток, та розселення руського народу

в Угорщині (“De ortu, progressu et incolatu nationis Ruthenicae in Hungaria”).Він став радником Марії Терезії з проблем русинства. Навряд чи німцізнайшли би тоді іншого спеціаліста, настільки обізнаного з долеюукраїнства на теренах не тільки Угорської Русі, а й Австрії, Чехії та Польщі,хоча свій внесок в цю справу внесли також чеський історик ВацлавКоранда і єпископ Лев Шептицький, який через священика Івана Гудзяпередав імператриці спеціального листа з проханням опікуватися «руськоюсправою». Коллару ми маємо в першу чергу завдячувати за створення системипочаткової та вищої освіти на рідній мові, організацію у Відні“Барбареуму”, а у Львові “Руських Студій”, через які пройшла мало не усяінтелектуальна еліта Галичини і Підкарпатської Русі.Коллар зробив справжню революцію в науці, освіті і культурі цілоїАвстрійської імперії, адже саме за його ініціативою у Відні було створенеперше Наукове товариство з 12 академіків, яке згодом трансформувалося вАкадемію наук. Протягом 1771–1776 рр. це товариство видавало свійдрукований орган “Privilegierte Anzeigen”.Усі ці реформи зустріли величезний опір в німецькому, і особливоугорському, середовищі, яке було вкрай роздратоване ренесансомукраїнства на території Угорщини, і якби не дієва підтримка маршала Й.Бенкура (що, своєю чергою, також свідчить про його руські корені, бо вінбув родом з Пряшівщини), то у Коллара не було би жодних шансів на успіх.А. Коллар, перебуваючи у вже давно германізованому Відні, наочнопобачив величезну загрозу для русинів, яку в Угорській Русі несла вженавіть не стільки германізація, скільки мадяризація. Саме тому вінрозробив проект імперського законодавства “З проблем вживаннязаконодавчої ініціативи”, в якому зрівняв угорську шляхту з іншимигромадянськими станами і певною мірою нейтралізував її негативнийвплив на політичні, освітні та етнічні процеси в країні. Мадяри сприйнялице в штики, угорський парламент не тільки відмовився голосувати з цьогоприводу, а й засудив А. Коллара на довічне ув'язнення, а його проектприлюдно спалили на центральній площі м. Братислави. Схоже на те, що любов і повага до українства дійсно була закладена уКолларів на генетичному рівні. Чехи перенесли прах нащадка Адама ЯнаКоллара (1793–1852) в Прагу, а українство саме йому має завдячуватипоявою “Русалки Дністрової”, впровадженням української літературноїмови в Галичині (він вважав, що на території Словаччини, Угорщини і

Чехії такою мовою має бути саме давньоруська) та збіркою чудових пісень“Пісні світські люду слов'янського в Угорщині”. Саме Ян Коллар у поемі ”Дочка Слави” (1824) виступив з ідеєю Славії –спільної для усіх слов'ян держави, - яку згодом підхопили члени Кирило-Мефодіївського товариства. Коллара (як і Шафарика) надзвичайно високоцінував Т. Шевченко, він присвятив йому один з найкращих своїх віршів “Імертвим, і живим…”. Слід завжди пам'ятати, що і Адам, і Ян славнеминуле, а отже і майбутнє цієї Славії бачили в культурі і мові Давньої Русі.Слідами Адама Коллара пішли Базилович, Бель, Фагораш, Фонович, асвоєрідним підсумком діяльності історичної школи Коллара в УгорськоїРусі є творчість М. Лучкая (1789–1843), Ю. Венеліна (1802–1839) і П.Шафарика (1895–1861). Ці вчені були більш солідними і значно краще проінформовані прореальне минуле Русі, ніж багато сучасних академіків і «проффесорів», якіформулюють свої думки у повній залежності від тих, хто забезпечує їм«корито». Адам Коллар мав пряме відношення ще до однієї, але ретельнозамовчуваної тепер сторінки української історії: саме завдяки йогоекспертним висновкам кордони Галичини в складі Австрійської імперії необмежилися Львівщиною чи навіть територією Перемиського князівства,а були поширені до давньоруського Тишина (суч. польський Цешин) і цятериторія отримала назву не Полонії чи Краківщини, а Галичини іЛадомирії (так іменем богині Лади колись називали давньоруську державуна заході в районі Червенських міст). Безумовно Адам знав також і проКлодське князівство білих хорватів, Полабську і Поморську Русь, але вінвиходив з існуючих реалій, так як етнічний кордон розселення русинівстаном на кін. ХVІІІ ст. знаходився саме тут, а далі на заході усе було вжедавно германізованим. Не тільки Коллар, а й наступні вчені слов’янськогопоходження, зокрема Ф. Палацький, наполегливо рекомендували діячамГоловної Руської Ради не дивлячись ні на що триматися цихдавньоруських теренів, але вони вважали себе значно більш «освіченими»за Палацького і під час Слов’янського з’їзду в Празі фактичновідмовилися від Західної Галичини на користь поляків (цим синдромоммосквофільства та малоросійства відмовлятися від всього і вся, в т. ч. відсвого минулого, нація хвора по сьогоднішній день). Марія-Терезія мала унікальний талант знаходити не тільки геніальнихтеоретиків і спеціалістів з того чи іншого питання, а й блискучихвиконавців, серед яких почесне місце займає маршал Австрії, ГоловаІмперської Військової Ради Андрій Гадік (1710 – 1790).

Він народився на Житному Острові біля Дунаю (південь сучасноїСловаччини), але мало хто знає про те, що його родина походила з русько -волоського Липовського (Липтовського) краю і з – за релігійнихпереслідувань в ХVІІ ст. була змушена залишити рідні землі (тобто Гадікифактично були земляками Колларів). Відомо, що Данило та Іван Гадікивикладали в протестантських школах, зокрема в Радванах, але Іван (1631 –1681) виїхав згодом до Німеччини, а дід майбутнього маршала втік на цейострів посеред Дунаю, сподіваючись, що там їх родину нарешті залишать успокої. Тим не менш, вже батько Андрія був змушений перейти у католицькувіру і фактично германізувався, а сина дав на навчання в школу до єзуїтів,так що з молодих років він вже також відчував себе німцем і у 1730 р.добровільно вступив на службу до гусарського полку принца ЄвгенаСавойського. Полк діяв переважно на теренах Сілезії і досить скоро Андрійзарекомендував себе в боях із найкращого боку, швидко почав просуватисяпо службі, отримав чин полковника, а коли у 1742 р. він одружився на донціЄвгена Савойського, то усі зрозуміли, що Гадіка чекає блискуча військовакар'єра. Справді, незабаром принц доручив йому командувати гусарами, а в 1757р. Андрій уже командував усією імперською кавалерією. Не варто думати,однак, що вирішальну роль при цьому відіграли лише його родинні зв'язки,хоча їх роль не треба ігнорувати також, але мало кому відомо, що самеГадік у 1757 р. взяв Берлін (цю заслугу чомусь приписують виключноСуворову), а в 1762 р. він виграв битву біля Фрейбека, за що імператоромбув призначений семигородським воєводою. Зоряний час Гадіка настав у 1772 р. Те, що саме йому німці доручиликомандувати військами, які мали окупувати Галичину і Буковину, не буловипадковим збігом обставин, а добре продуманим кроком. Певно, відбатька чи навіть від діда Андрій знав руську мову, точніше її липовсько -волоський діалект, і тому досить швидко порозумівся з місцевою шляхтою,яка з таким величезним ентузіазмом сприйняла появу Гадіка в Галичині,що про жодний опір не була навіть і мови. В польській історіографії цейфеномен був названий “Галицька зрада”, але до її глибинних аспектівсерйозно зазирнути ніхто не наважується, так як у цьому разі до самогофундаменту може бути зруйнований стереотип не тільки про “польськийЛьвув”, а навіть і про саму “польську шляхту” у Галичині (за свідченням

сучасників на польській мові тоді розмовляли лише в однійаристократичній родині). Успіх операції був настільки вдалим, що і в наступні роки Австріянамагалася опертися в Галичині переважно на місцеві аристократичніродини, або таких германізованих чи полонізованих русинів як Гадік(Лобкович, Стадіон, Голуховський, Сапіга, Бадені, Потоцький та ін.). ЩодоГадіка, то після цієї кампанії він став найбільш визнаним і шанованимвійськовим авторитетом в Австрійській імперії: у 1774 р. він отримавзвання маршала, став Головою Імперської Військової Ради, а під час війниз Туреччиною у 1789 р. навіть був призначений ВерховнимГоловнокомандуючим. Однак, по дорозі до театру військових дій вінзахворів і на території Угорщини помер. Ім'ям Гадіка було названо містона Буковині, а також гусарський полк, в якому він починав свою службу. Тим не менш, політику Австрії по відношенню до «руського питання» вкінцевому результаті визначали не Коллари, Гадіки, Бенкури чи іншігерманізовані місцеві русини, а імператори, які пішли навіть на те, щобштучно реанімувати в Західній Галичині українство і спровокували тут у1846 р. «Галицьку різанину» поляків. Щоб остаточно відповісти на запитання: чи могла грати бодай якусь рольв їх політиці «вирішення українського питання» руська складова геномуГабсбургів, ми неминуче маємо звернутися до феномену ерцкнязя Карла-Стефана Вільгельма фон Габсбург-Лотрінга, який в українській історіїбільше відомий як Василь Вишиваний (1895-1948). Він народився в Італії,але часто бував в літній резиденції свого батька біля Живця на заході відКракова і настільки захопився українським фольклором та генотипомукраїнства, що у 1911 р., маючи лише 16 років, втік до місцевих русинів вгори. Лише через деякий час його ледве знайшли в Карпатах серед волохіві це ще один доказ правоти А. Коллара та Ф. Палацького стосовно того, щомісцеве населення являє собою одну з етнічних груп українства (їм кращезнати, так як вони походили саме з цього регіону). Це дитяче захоплення зчасом переросло у свідомий вибір українства. Як знавця української мовиВільгельма призначили відповідальним за український контингент 13австрійського полку уланів, а так як він любив носити вишиту сорочку, тосолдати прозвали його Василем Вишиваним. Під час І світової війниВасиль командував Українським легіоном, а в Українській армії очоливлегіон УСС, з яким дійшов до Запоріжжя та Одеси. Після війни вінпроживав у Відні, але відчував себе українцем і писав численні статті івірші до українського часопису «Соборна Україна».

Про те, що це було не звичайне захоплення, а раптовий прояв підвпливом відповідного середовища в Живцю руської складової, яка буланакопичена на протязі багатьох століть в геномі Габсбургів (генетики невиключають подібної можливості), свідчить його вірш «Минають дні,минають ночі», який в жодному разі не могла написати людина безукраїнського алгоритму процесів свого мислення. Не дивно, щоВишиваний словами «Тільки для добра України можу працювати»,категорично відмовився від пропозиції Гітлера запроваджуватиокупаційний режим в Україні, але, тим не менш, у 1947 р. бувзаарештований НКВС і отруєний у Лук’янівській в’язниці (люди, якіздатні були працювати лише для добра Україні, автоматично ставалинебезпечними як німецьким, так і радянським фашистам). Якщо навіть в родині Габсбургів і Бабинбергів процес змішування таінфільтрації руської складової в німецьку врешті-решт привів до подібногорезультату, то можна легко собі уявити, що діялося на найнижчому рівні, всередовищі народних мас і чи варто дивуватися тому, що німці тут вкінцевому результаті перетворилася на австрійців. Залишивши остороньВальдштейнів (Марковичів) та Лобковичів, про яких вже мова йшлавище, тут варто лише подати перелік найбільш впливовихаристократичних родин Австро-Угорської імперії, які так чи інакше, алемають давньоруське походження: Кауніці, Кальнокі, Віндішгреци,Горицькі, Еппенштейни, Ауершперги, Естерхазі, Герберштейни, Гаррахі,Дітріхштейни, Граніцькі, Росемберги, Куденхови, Жеротини, Ніколаї,Орсіні, Вільчеки, Еггенберги, а якщо до цього переліку додати щегалицьку шляхту, яка після 1772 р. була включена до складу австрійськогодворянства, то доведеться назвати ще сотні імен. Безумовно, вплив навнутрішню та зовнішню політику імперії з них мали далеко не всі, а томуварто обмежитися наступними прізвищами: Бадені, Шептицькі,Любомирські, Сапіги, Голуховські, Дідушицькі, Федорович(фельдмаршал), Сембратович (генерал-майор), Вітошинський-Доброволя(генерал-майор), Окуневський (адмірал), Дунаєвський (міністр фінансів)(Я. Шимов. Австро-Венгерская империя. М., 2003. с. 24-97). До цього списку слід конче долучити в якості яскравого прикладуінтелектуального і фінансового донорства Австрії з боку українства ім’яграфа Андрія Розумовського (1752-1836). Він навчався в Страсбургськомууніверситеті, брав участь в Чесменський битві і, так як товаришував змайбутнім імператором Павлом І, неминуче мав зробити блискучу кар’єрув Російський імперії. Однак, цариця Катерина ІІ запідозрила, що дружинаПавла Наталія мала народити сина саме від Андрія і, щоб майбутнім

російськиим імператором часом не став етнічний українець, заборониламедикам надавати допомогу своїй невістці під час родів. Наталія разом здитиною померли, а Розумовського ця німкеня відправила вдипломатичну місію за кордон. Таким чином, майже усе своє життя,починаючи від 1777 р., граф провів поза Україною, переважно у Відні(виключенням був лише період 1799-1802 рр.) і, сумуючи за батьківщиною,влаштував у своєму палаці (Розумовськігассе 23/25) її маленькийострівець, доставивши сюди з Батурина театр, хор та оркестр. Саме звідсиукраїнська музика і спів на протязі кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.поширювалися по всій Європі, ба, більше того, здійснили помітний впливна творчість таких геніальних композиторів як Бетховен, Моцарт, Гайдн.Якщо українські мотиви в творчості Моцарта, Гайдна і Ліста не євипадковими, так як їх корені проглядаються на територіях, заселених вминулому давньоруськими племенами, то зацікавленість українськиммелосом Бетховена, дід якого походив з Нідерландів, є вельмисимволічною. Виявляється, що кожні 10 років він звертався доукраїнської музичної спадщини, щоб налаштувати камертон своговласного відчуття музики. Для своїх квартетів Бетховень використовувавукраїнські народні пісні і мотиви «Ой на дворі метелиця», «Від Києва доЛубен», «Козачок», а в Апасіонаті та геніальній 9-й симфонії – «Одна горависокая». Найбільше варіацій він написав на тему пісні «Їхав козак заДунай». Можливо на смак генія до української народної пісні вплинув йоговчитель Крістіан Нефе, який походив з Кам’янця (Хемніца) на територіїСаксонії, яка колись належала племені плішин, але більшість дослідниківпереконані в тому, що це було наслідком його тривалої дружби з АндріємРозумовським, якому Бетховен присвятив 5 і 6 симфонію, а також триквартети. Ніколи не варто забувати той факт, що Розумовськийматеріально підтримував усіх видатних австрійських композиторів свогочасу, а для Бетховена встановив персональну пожиттєву пенсію, тобто усіможливості для творчості цієї геніальної людини створювали своєюпрацею прості українські селяни (дивним чином, але найбільше подбалипро розвиток австрійської музичної творчості меценати саме з руськоючасткою крові – Розумовський, Лобкович, Естергазі). Таким чином, український слід в історії Австрії не обмежується лишеварениками, клецьками та налесниками, які традиційно ще споживають врегіоні Зальцбурга, Штирії та Корошки (їх німецькі назви -шинкенфлекерн та палачинкен), а й величезною культурною спадщиною,

величними пам’ятками архітектури, літератури, музики і мистецтва, зчастиною яких можна ознайомитися в цій книзі. Перебуваючи в Австрії українцям слід завжди пам’ятати не тільки процілий Руський період історії цієї країни, а й про те, що частина Карінтії іШтирії за часів Прибини і Коцеля входили до складу Паннонськогоєпископства і, таким чином, були задіяні св. Кирилом та Мефодієм в усіхпроцесах хрещення Західної Русі, створенні давньоруської писемності,літописання, церковної літургії на давньоруській мові (цілкомневипадково Даліміл назвав Мефодія руським єпископом). Саме тому такзвані „Фрайзінгенські уривки” Х ст., хоча вони і написані латинкою, порядз „Київськими листками” є найдавнішими, а тому найціннішимипам’ятками не тільки суто слов’янської чи словенської, а й, насамперед,давньоукраїнської писемності. Не меншу мистецьку та архітектурнуцінність становлять також замки, які були збудовані в Австрії ще за часівіснування тут Рутенського князівства (в Нижній Австрії - це замок Tунау,в Карінтії – Камбург і особливо величний Хохостервітц, який до 860 р.носив назву Островиця і за всю його історію жодного разу не був взятийворогом). Ще у 776 р. тут згадується замок Велье, який тоді ставрезиденцією баварського намісника (ландфюрста) на цих прадавніхукраїнських землях. Поза усяким сумнівом ще в давньоруські часи бувзакладений Руський Замок (Росенбург), але в ХVІ ст. він був докоріннимчином перебудований і з того періоду залишилися хіба що фрагментифундаментів. Для людей добре обізнаних з минулим Угорської Русі,особливо Куятицькою та Пряшівською археологічними культурами з їхграндіозними городищами на вершинах гір, не є надто великим секретом,що традиція замкового будівництва прийшла до нас не з заходу, а,навпаки, через Наддунайську і в т. ч. Австрійську Русь на захід(свідченням цього є не тільки ці замки, а й грандіозний Списький чиШароський замок на Пряшівщині). Вивчення давньоруського минулого Австрії та Угорщині таким чиномможе дати відповіді на багато запитань, які стосуються етногенезу нетільки австрійського, а й українського народу, становлення йогодуховності, культури, мистецтва, фольклору. Однак ніхто цією проблемоюще не цікавився і на поверхні лежать лише певні фрагменти політичноїісторії Австрії. З лукавої подачі польських та російських істориків, які конче булизацікавлені в усунені українства з геополітичної карти світу шляхомстворення йому іміджу бездержавної, безініціативної та некерованої нації,значна частина українських дослідників купилася на тезу про поголовну

полонізацію чи то русифікацію (більш правильно має бути – росифікацію)української правлячої еліти вже в ХV ст., хоча це абсолютно не відповідаєреальному стану речей (звідки тоді взялися Шептицькі, Липинські,Скоропадські чи навіть українізований Габсбург?). Безумовно, далеко невсі з них зробили свій внесок в українську справу на рівні Шептицького чиЛипинського. Але, якщо уважно ознайомитися з біографіями представниківгалицької аристократії українського походження, то більшість з них, вумовах так би мовити австрійської окупації, так чи інакше намагалися нетільки покращити долю свого народу, а й поставити його на один рівень зпанівним. Вже в наш час останній представник династії Габсбургів усвоєму інтерв'ю для українського телебачення був змушений визнати, щовихідці з Галичини були представлені на найвищих урядових посадах уВідні набагато більше, ніж чехи, поляки, серби, хорвати, не говорячи вжепро словенців чи македонців, а тому говорити про аполітичність українствав ХІХ ст., в т. ч. галицької панівної еліти, немає жодних підстав. В рядутих, хто розпочав проводити подібну політику, як це не дивно, слідпоставити австрійського намісника Галичини, представника єдиногокнязівського давньоруського роду з Білої Хорватії, який проіснував донаших днів, Августа Лобковича (1797-1842). Першим з цих Лобковичів згадується Марко з Уєзда біля Турнова, а такяк межі їх, володінь співпадали з володіннями Вальдштейнів, то, невиключено, що як Лобковичі, так і Вальдштейни походили саме від цьогоМарка, якого Палацький умовно назвав Марквартом. Після того як одинз 3 синів Марка у 1412 р. отримав у власність село Лобковичі над Лабою,то одні з них почали писатися Лобковичами, а інші – Попелями. Магнатами вони стали не стільки завдяки королям, скільки вдаломуодруженню на представниці іншого давньоруського роду Жеротинів, якіпоходили від брата київської княгині Ольги Олега і, в свій час,допомагали Федору Острозькому посісти чеський трон (після смертіостаннього з Жеротинів, усі маєтки перейшли до Лобковичів). З усього видно, що Вальдштейни справді, були їх близькими родичами,так як лише їм майбутній генералісимус розкрив механізм скупки забезцінь маєтків чеської шляхти і, не дивно, що Марію Лобкович сучасникипрозвали тоді “Вальдштейном у спідниці”. На відміну від Вальдштейнів,Лобковичі потрафили зберегти свої величезні володіння і на моментнародження Августа ця родина була одна з найбільш заможних вАвстрійській імперії.

Державну службу Август розпочав у ранзі таємного радника, а в 1823 р.за власним бажанням був переведений у Галичину. В якості австрійськогонамісника він зарекомендував себе як талановитий адміністратор, але йогосимпатії до українців та поляків під час повстання 1831 р. були настількиявними (так як українська справа у 1831 р. не була відділена від польської,то він помилково вважав українців і поляків одним народом), щоЛобковича вирішили відкликати до Відня і призначили міністромгірництва. А. Лобкович належав до числа тих політичних діячів, які вважали, щосвоє гарантоване майбутнє Австрія може забезпечити лише завдяки союзузі слов'янами і як величезну небезпеку для стабільності держависприймали зростання шовіністичних настроїв у середовищі угорців.Певний час ця його позиція знайшла підтримку імператора і Лобкович бувпризначений канцлером. Він немовби передчував трагічну долюУгорської Русі і не один раз рекомендував імператору “зробити усіхугорців німцями, католиками і бідними”. Щоб назавжди покінчити іззагрозою мадяризації руського населення, Лобкович навіть доручивміністерству внутрішніх справ проробити можливість вивести усі давніруські землі включно з комітатом Абауй зі складу Угорщини і приєднати їхдо Галичини. Реалізації цього проекту, яким потім перейнявся також графСтадіон, перешкодила раптова і досить дивна смерть Лобковича (вартопри цьому не забувати, що мадяри ненавиділи канцлера усіма фібрамисвоєї душі і були здатні на все), а також революція в Угорщині, якарозпочалася у 1848 р. Любов і повага до усього слов'янського та українського передалася такожі нащадкам Августа Лобковича. Його син Юрій був єдинимпредставником аристократичних родин в Чехії хто вивчив ідемонстративно розмовляв на чеський мові (у той час це було унікальнимявищем). Щодо Вільгельма Лобковича (1893 – 1921), то він був отаманомУкраїнської Галицької Армії, начальником штабу 3 корпусу УГА інастільки відчував себе українцем, що не залишився в Чехії, а взяв участьу Зимовому поході і загинув десь на території України. Приклад Лобковичів є яскравим доказом величезної ролі генетичногокоду в долі та вчинках кожної окремої людини. Цей код, як ми бачимо,часом не змінюється навіть на протязі цілого тисячоліття і може датисявзнаки у будь – який момент, бо якось інакше пояснити деякі аспектибіографії родини Лобковичів просто неможливо.

Справу Августа Лобковича як в Галичині, так і в Австрії продовживСерафим Стадіон (1806 – 1853). Він навчався у Львові, своюадміністративну кар'єру розпочав чиновником у Станіславі, потім бувгубернатором Трієсту, а в 1847 р. був призначений намісником Австрії вГаличині. Належав до числа тих австрійських урядовців українського походження,які вважали, що польському національно – визвольному руху слідпротиставити українську національну ідею і тим зберегти Австрійськуімперію від спроб дестабілізації та розвалу. З цією метою він зробив багатокорисного для галицького українства, підтримав створення у ЛьвовіГоловної Руської Ради, виступав за впровадження української мови восвіту та місцеву адміністрацію. Справа дійшла до того, що цейновопризначений губернатор Галичини демонстративно взяв його до себев адміністрацію Хоминського, який, як вважали поляки, був автором ідеїГалицької різанини 1846 р., і, більше того, усіляко підтримав працю Д.Зубрицького про руське минуле Західної Галичини. Скоріше за все, його родина походила з Угорської Русі, так як, ставши у1848 р. міністром внутрішніх справ Австрійської імперії, він підтримав ідеїЛобковича про виділення руських комітатів із складу Угорщини таприєднання їх до Галичини з метою повної нейтралізації таденаціоналізації угорців. У 1848 р., за його наказом радник Розенфельд,зважаючи на етнічну спорідненість галичан та угорських русинів, вженавіть підготував проект урядового наказу про приєднанняАбауйварського комітату до Галичини. Ці його кроки зустріли величезний спротив не тільки угорців та поляків,але і тих представників німецької нації, які панічно боялися слов'янізаціїімперії та з усіх сил противилися посиленню позицій українства. Уже у1849 р. Стадіон був звільнений із займаної посади і, не маючи навіть 50років, досить швидко помер. Наступника Стадіона дуже часто плутають з власним сином, міністроміноземних справ Австро-Угорської монархії Агенором Голуховським (1849-1921), який дійсно був повністю полонізованим українцем, з усіх силнамагався перетворити Австро-Угорську імперію в Австро-Польську і цетавро польського шовініста в значній мірі лягло також і на його батька. Насправді, Агенор Онуфрій Голуховський (1812-1875) належить до числанайбільш яскравих представників галицьких австрофілів і в цьому немаєнічого дивного, адже в умовах бездержавя в Галичині відбувалисяпрактично ті ж самі процеси, що і в Малоросії, хоча, в кінцевому результаті,

на відміну від малоросів, феномен малоавстрійства, завдяки в т. ч.Онуфрію, тут усе ж таки не набув таких параноїдальних і загрозливих дляукраїнства рис, як це сталося на сході. Польська історіографія вже давно звернула увагу на абсолютно байдужеставлення галичан до краху польської держави та гарячий прийом, якийвлаштувала місцева шляхта австрійським окупантам у 1772 р. З цьогоприводу висувалися різні версії, але завжди замовчувалася основна:галицька шляхта у своїй основі не була польською, вона на 90% складаласяз нащадків галицьких бояр і руської панівної еліти, яка правила тут до 1387р. Навіть ті, хто прийшов сюди з території Польщі після 1387 р. переважнотакож були етнічними русинами, так як вони були вихідцями насамперед ізНадсяння, Засяння, Холмщини та Підляшшя і про повну полонізацію їхнавіть у ХVІІІ ст. говорити не доводиться. До числа подібних “поляків” належали також і Голуховські. Їх рідпоходить від Івана з Карвіна на Засянні, який після приєднання до ПольщіПоділля залишив свій малоземельний край і подався освоювати родючіземлі біля Чорткова. Отримавши у власність Скалу та навколишні села,вони сотні років перебували у суто українському середовищі і тому їхзв'язок із польським культурним середовищем був досить поверховим таумовним і не виходив за межі необхідного при спілкуванні з польськоювладою. Австрійська окупація Галичини не стала для них трагедією, а,навпаки, відкрила досить широкі перспективи для кар'єри та збагачення,так як австрійці від самого початку робили ставку на лояльних до себедіячів непольського походження. Спочатку вони привозили їх з Чехії таУгорської Русі (Гадік, Лобкович, Стадіон), але приклад надзвичайнолояльного ставлення до Австрії з боку Оссолінських показав, що це можутьбути також і місцеві шляхтичі руського походження. Онуфрій Голуховський був у числі перших галицьких аристократів, якізголосилися піти на службу австрійській владі. Після закінченняЛьвівського університету у 1839 р. він був призначений урядовимкомісаром до Ряшіва, потім служив у Львові, де дослужився до бурмістра. Зполяками Агенор демонстративно порвав усі зв'язки, підкреслено говоривіз ними виключно на німецькій мові і в польському середовищі йогопрозвали “зрадником” та “австрійцем”. Саме така людина виявилася потрібною імперії у 1848 р., коли по Європіпрокотилася революційна хвиля і Відень з дня на день чекав початкупольського повстання. На противагу польському руху Голуховськийзапропонував уряду протиставити український і був одним з ініціаторів

створення у Львові Головної Руської Ради. Відень визнав цей план цілкомслушним і в червні 1848 р. Агенор був призначений галицьким намісником. Сьогодні вже важко з'ясувати наскільки підтримка Голуховськимпрагнень руської громади відповідала стану його власної душі і свідомості,а не була продиктована лише політичною доцільністю, але те, що ГоловнаРуська Рада і події 1848 р. дали колосальний поштовх до розвиткуполітичного життя українства в Галичині не підлягає жодному сумніву.Хоча після придушення революції в Європі ця Рада стала австрійцям вженепотрібною і той самий Голуховський під приводом переваги таммосквофілів її ж і розпустив, але в пику полякам він продовжував упертонаполягати на збереженні української мови в школах Східної Галичини,тобто сентимент до українства в душі у нього все ж таки був. Галичина з усіх земель Австрійської імперії найбільш спокійно пройшлачерез випробування 1848 – 1850 рр. і Відень не міг належним чином неоцінити цієї рівноваги і стабільності на основі політики творення противаг.З метою поширення цієї практики на усю імперію у 1859 р. його призначилиміністром внутрішніх справ Австрії. Однак, діяльність Голуховського на користь слов'янства, спробазапровадити слов'янські мови, в т. ч. і давньоукраїнську на теренахУгорської Русі, викликала шалений опір з боку німців і особливо угорців,які перед загрозою слов'янізації імперії об'єднали свої зусилля і примусилиімператора зробити ставку на дуалістичну Австро – Угорську монархію,основним завданням якої, власне, стала денаціоналізація слов'ян. В цихумовах Голуховський був змушений піти у відставку з поста міністра іповернувся на посаду галицького намісника, але, під впливомрозчарування явно антислов'янською політикою Відня, дозволив собі деяківисловлювання про можливу автономію Галичини і негайно був знятийтакож і з цієї посади. Таким чином, хоча гени і голос крові час від часу давали про себе чути,але, безумовно, Голуховський не був свідомим українцем, а радше“потоцьким”, тобто шляхтичем – космополітом руського походження, якийлегко змінював свою етнічну свідомість в залежності від того, в якійдержавній залежності перебували в той час українські землі. Він доситьскоро зробив належні висновки зі своєї відставки, перестав грати з себе чито русина, чи то поляка, а став типовим австрійським бюрократом, тобтотим, яким його хотів бачити Відень, і в 1871 р. третій раз був призначенийгалицьким губернатором. На цій посаді його і застала смерть у 1875 р.

Тим не менш, українська історіографія даремно проходить повз такихдіячів як Голуховський, так як це лише підсилює тезу про аполітичністьукраїнського етносу в умовах відсутності власної держави та йогонездатність впливати на розвиток подій не тільки в Європі, але ібезпосередньо у своєму регіоні. З огляду навіть на діяльністьГолуховського це абсолютно не відповідає реальному стану речей, так якбез таких як він ми не зможемо правильно уявити собі картину етнічногопротистояння в Австрійській імперії, боротьбу німців та угорців зіслов'янами, усі обставини, які привели до трансформації Австрійськоїімперії в Австро – Угорську дуалістичну монархію. Таких як Голуховський було тоді чимало. Проукраїнські тенденції мибачимо також і в діяльності Лобковича, Стадіона, Кальнока,Земялковського, Бадені, Любомирського, Сапіги та багатьох інших діячів, абез врахування їх ми не зможемо зрозуміти феномен появи на політичнійарені А. Шептицького (бо виходить так, що він виник на абсолютнопустому місці).Австрійці завжди більш охоче робили ставку на денаціоналізованихрусинів, ніж на етнічних угорців. Граф Кальнок (1832 – 1898) народився вМоравії, але його рід був руським, походив з Руського Потоку (Korospatok)на Семигородщині і в числі багатьох інших “волоських” родів у ХVІ ст.взяв участь у так званій “Волоській колонізації”. У 1881 р. граф бувпризначений міністром зовнішніх справ Австро-Угорської імперії і на ційпосаді він пробув до 1895 р. аж поки його не замінив А. Голуховський. Кальнок і Земялковський також належали до тієї групи діячівукраїнського походження, які займали вищі урядові пости у Відні і мализначний вплив на імператора. У кожного з них було своє баченнямайбутнього Галичини. Парадокс біографії Ф. Земялковського (1817 –1900) полягає у тому, що усі свої найкращі роки він присвятив боротьбі зАвстрійською імперією, але, в кінцевому результаті, зайняв саме в їїбюрократичній ієрархії найвищі посади. Народився на Тернопіллі і навітьтепер мало хто знає про те, що він походив із родини звичайного кухаря ійого справжнім українським прізвищем було Земелько. Батько,незважаючи на матеріальну скруту, однак зробив усе можливе для того,щоб син отримав пристойну освіту і після закінчення юридичногофакультету Львівського університету перед ним, як людини з чудовиманалітичним мисленням та ораторськими здібностями, відкриласяблискуча перспектива викладацької та наукової роботи. Тим не менш,вже у 1841 р., разом із Ф. Смолькою та О. Дунаєвським, за підривнудіяльність спрямовану проти Австрії він був заарештований і засуджений

до страти, яку, однак, замінили ув'язненням у Шпільберку. Післязвільнення у 1845 р. деякий час Земялковський займався адвокатськоюпрактикою, а в 1848 р. перший раз був обраний до австрійськогопарламенту. У зв'язку з революційними подіями він засідав тоді не в Відні,а на території Чехії, у Кромержу і, судячи зі спогадів, саме тоді створиласяунікальна для слов'ян можливість змінити ситуацію на краще. Однак, чехитоді в усьому підтримували німців, необхідні реформи провести не вдалося іу Земялковського до кінця життя збереглося надзвичайно критичнеставлення до чехів, як до інородного тіла в слов'янському середовищі. За активну революційну діяльність Земялковський на протязі 1863 – 1867рр. знову був ув'язнений і звільнений тільки тому, що його обралидепутатом Галицького Сейму, а, дещо пізніше, депутатом парламентуАвстро – Угорщини. Саме тоді відбулися докорінні зміни у поглядах цього політика і зполум'яного революціонера він поступово трансформується упоміркованого австрофіла. Схоже на те, що величезне враження на ньогозробила постать Д’яка, який потрафив переконати австрійців у доцільностіутворення дуалістичної монархії, коли розбита та спльондрована Угорщинараптом сама стала імперією. Саме такий шлях побачив Земялковський дляГаличини. Тоді ж, у 1867 р., цю зміну в поглядах Земялковського помітилиу Відні, у 1873 р. його призначили міністром для Галичини і на цій посадівін перебував до 1888 р. Одночасно за своєю посадою він входив до складуДержавної Ради і, врешті – решт, став її віце – президентом. Своєрідним підсумком діяльності галичан у Відні, став період перебуванняпри владі намісника Галичини (1888—1895) та прем'єр – міністра Австро –Угорської імперії (1895 – 1897) Казимира Бадені (1846 – 1909). Рід Бадені походив з Угорської Русі і отримав шляхетство лише у 1563 р.Вони явно не вписалися в польське середовище, ніколи не мали високихурядових посад і зробили собі кар'єру лише завдяки переходу родичівКазимира на службу Російській імперії. Сам Бадені народився в с. Сурохові,на прадавній українській землі Надсяння, що, поза усяким сумнівом,відіграло в його житті колосальну роль, так як це не тільки пробудило унього схильність до підтримки українства, а і звело з родиною Шептицьких(з цього Сурохова була родом мати майбутнього митрополита). Післянавчання він працював старостою в Ходорові та Радехові, бувпредставником австрійського намісника в Кракові, а, у 1888 р., і сам бувпризначений намісником цілої Галичини. У 1890 р. він став ініціаторомукладання угоди з народовцями, яка отримала назву «Нова ера». Угода

мала на меті стабілізувати українсько-польські відносини в Галичині.На основі цієї домовленості галицьким українцям за підтримку політикиавстрійського уряду було надано декілька додаткових місцьв австрійському парламенті, збільшувалось число українських кафедру Львівському університеті, запроваджувався український фонетичнийправопис, відкривались три українські гімназії та фінансові установи —«Дністер» у Львові та «Українська щадниця» в Перемишлі, почалавиходити українською мовою урядова газета «Народна часопись» (1890—1914). Польська історіографія по сьогоднішній день оцінює його діяльність нацьому посту вкрай негативно, як людини, що максимально сприяла“активізації руської справи”. Саме він запросив на роботу до Львівськогоуніверситету професора М. Грушевського, порадив батькам Шептицькогопідготувати сина до ролі духовного провідника українського народу,сприяв проходженню в Сеймі декларації Ю. Романчука про відмінністьукраїнської нації від польської. Вершиною діяльності Бадені в Галичинібуло створення українського руху в аристократичному середовищі, що усісучасники розцінили як створення “Української партії” (див. мемуариБогдановича). Разом із тим, він рішуче поборював в українськомусередовищі москвофільство, за допомогою митрополита Сембратовичаочистив від них Святоюрську гору і, можливо, саме це серед певної частиниукраїнства створило йому опінію чужої та ворожої сили і, на жаль, саме цяоцінка його діяльності домінує у нас по сьогоднішній день. Енергійна, без шаблонів та надмірної бюрократії діяльність Бадені вГаличині знайшла свій позитивний відгук у Відні і, у 1895 р., післяпроведення Промислової виставки у Львові, він був призначений прем'єр –міністром Австрійської імперії. Свій погляд на місце і роль українства вдержаві він намагався реалізувати також і на цьому посту, хоча вже врамках захисту загальнослов'янських інтересів. Він розробив програмузрівняння в правах усіх слов'янських народів імперії з німцями, підготувавзакон про запровадження чеської мови на території Чехії в якості державної(сподіваючись, що рано чи пізно справа дійде також і до української), алецей проект не пройшов в парламенті з – за шаленого опору німецькихдепутатів. Їх роздратування було настільки сильним, що депутат Вольфвикликав Бадені на дуель і мало не вбив. Невдоволенням українців,які не зовсім об’єктивно поклали на Бадені основну відповідальністьза зловживання під час виборів 1897 р. до сейму і рейхсрату, вмілоскористались польські шовіністи. Він був відправлений у відставку,тривалий час лікувався від отриманого поранення, а тому політикою вже

не займався, до самої своєї смерті жив в Кам'янці – Бузькій і був похованийв селищі Красне на Львівщині. У 1898 р. намісником Галичини призначилипредставника поляків, через що започаткована Бадені програмаширокомасштабних реформ на користь українців була згорнута. Ім'я цієї людини завжди варто згадувати поруч з ім'ям митрополитаАндрея Шептицького, так як саме він започаткував у середовищі давньоїруської аристократії процес того українського відродження, який привівРомана Шептицького на Святоюрську гору, а наш народ, врешті – решт, донезалежності та власної держави (K. Vocelka. Glanz und Untergang derhöfischen Welt. Repräsentation, Reform und Reaktion im habsburgischenVielvölkerstaat. Wien 2001). Високі пости в австрійському уряді та парламенті займали також Ю.Віслобоцький, А. Вітошинський, О. Гонінчак. М. Гарасимович, І.Копистянський, І. Савицький Все свідчить про те, що не тільки вони, а йСтадіони, Земялковські, Шептицькі, Сапіги, Бадені і навіть деякіГолуховські все ж таки відчували в собі українську кров і об'єктивнообставини врешті-решт склалися так, що рух, започаткований ними, необмежився лише вимогами автономії в рамках Австрійської імперії, апереріс у національно – визвольну боротьбу, яка, хоча лише у 1991 р., алевсе ж таки завершилася перемогою. Російські шовіністи запустили в обіг тезу про те, що Україну і українськийнарод «придумала» Австрія. Насправді, Україну, крок за кроком,створювали самі українці. Більше того, навіть частину німців вонипотрафили перетворити на австрійців, а ті, у свою чергу, були одними зініціаторів утворення ЕС. Мало хто сьогодні пам’ятає про те, що авторомідеї Пан-Європи і фундаментальної праці «Возєднання Європи» був граф Р.Куденхов з дулібських Побежовіц (план Куденхова-Калергі), в результатіактивної діяльності якого в Стразбурзі у 1948 р. була створена Рада Європи(його дід Карл Куденхов зібрав колекцію давньоруської ікон і у 1834 р.подарував українській церкві св. Варвари у Відні). Безумовно, занадто багато часу, зусиль, генетичного та інтелектуальногопотенціалу українців пішло на «облаштування» інших держав і народів, алев цьому власне і полягає хрест стовбурного етносу. Однак, періодмесіанства завершується і настає період «облаштування» своєї власноїкраїни – України. Третина австрійців носить слов’янські прізвища, але з їх числа лишенайбільш інформовані та освічені громадяни дають собі звіт у тому, щомають не просто слов’янські, а саме давньоруські корені (сусідство з Чехією

та Словенією мимоволі створює помилкову уяву про те, що мова йде впершу чергу про словенців і чехів). До числа цих добре проінформованихпро минуле своєї країни людей поза усяким сумнівом належать колишніфедеральні канцлери Австрії доктор Враніцький і Віктор Кліма, які єпочесними членами (а Враніцький навіть був обраний Президентом)Австрійсько-Українського товариства.На територію корінної Австрії українці масово почали прибуватинезабаром після приєднання Галичини й Буковини до австр. імперії (з 1772p.); це були українці, що в А. відбували військ. службу, студенти теології вБарбареумі у Відні (з 1774), згодом студенти ін. високих шкіл (у Відніпостало в 1868 р. студентське т-во «Січ»), посли до парляменту, політики,службовці, пізніше укр. робітники і домашня прислуга. Перед першоюсвітовою війною в А., крім військ., перебувало бл. 3 000 українців, перев. уВідні; існували малі студентські скупчення в Ґраці, Інсбруці (здебільшогостуденти теології), в осідку Гірничої Академії в Леобені; укр. т-ва булискупчені перев. у Відні. Існувала гр.-кат. парохія у Відні при церкві св.Варвари (з 1784).Число українців в А. дуже зросло з напливом біженців із Галичини йБуковини під час першої світової війни: 1914 — 15 pp. у Відні було бл. 15000 українців, тис. інтерновано в таборі в Талергофі б. Ґрацу, ін. жили втаборах для біженців у Ґмюнді (Gmünd), Вольфсберґу (1915 — 7 200 осіб),Ґредіґу (Grödig — 4-5 000) й ін.; у Фрайштадті (Гор. А.) був табір полоненихукраїнців із рос. армії. Про важкі умови життя свідчить те, що 1914 — 17 втаборах померли бл. 40 000 українців, з них у Ґмюнді 14 000, у Ґредіґу 2 000(на тиф). У Відні й у таборах працювали укр. школи, йшла культ. йхаритативна праця; в 1914 — 15 Відень став укр. політ. осередком.З 1915 після відступу рос. війська укр. еміґрація повернулася; під часрозвалу Австр. імперії (1918) укр. колонія зменшилася, але знову зросла підкін. 1919, коли у Відні оселився екзильний уряд ЗУНР із през. Є.Петрушевичем. В 1920 — 23 pp. Відень, побіч Праги, був гол. осередкомукр. політ. еміґрації (див. Відень і ЕУ I, стор 535, 576). Після приєднанняГаличини до Польщі укр. еміґрація поверталася на рідні землі. Відень і А.втратили політ. значення для українців, яких залишилося в А. бл. 3 000(перев. кол. військ., пенсіонери, робітники й нечисленні студенти, майжевсі у Відні).Після приєднання А. до Німеччини (1938) нац.-соціялісти заборонили укр.т-ва; як і в Німеччині, існували лише філії дозволених владою орг-цій:Укр. Нац. Об’єднання (УНО) і Укр. Громади та філії Укр. УстановиДовір’я. В 1939 — 40 pp. до Відня прибуло деяке ч. укр. втікачів із зайнятихбольшевиками територій, а також студентів (до Відня, Ґрацу, Інсбруку).Згодом по всій А. розселюють укр. робітників, примусово висланихнімцями на працю. В 1944 p., у зв’язку з поразками нім. армії на сх. фронті,А. залила хвиля укр. втікачів: на австр. території перебувало бл. 100 000українців, з них у Відні — бл. 10 000. Зайнявши Відень і частину А.,большевики вивезли українців, які залишилися під їх владою, і укр.

колонія у Відні майже перестала існувати. Репатріювалася й частинаукраїнців із зайнятих зах. союзниками територій А.; 1946 р. в зах. зонах А.залишалося бл. 30 000 українців.Нова укр. еміґрація в А., як і Німеччині, була розміщена перев. в таборахДП під опікою УНРРА, згодом ІРО (див. ЕУ I, стор. 597-99); гол. скупченняукраїнців постали в Зальцбурзі (амер. окупаційна зона), в мм. Інсбрук,Ляндек, Куфштайн у Тіролі, Бреґенц у Форарльберзі (франц. зона), Біллях,Шпітталь. у Карінтії, Юденбурґ у Штірії, Лінц у Тіролі (англ. зона). Гол.осередком укр. життя в А. став Зальцбурґ, де діяв Укр. Центр. ДопомоговеОб’єднання в А. (УЦДОА), засноване в Інсбруку, представництво ЗУАДК вА., укр. сер. школи тощо; другим осередком був Інсбрук. У 1946 — 49 pp. утаборах жваво розвивалося укр. життя, зокрема шкільництво (З гімназії —у Зальцбурзі, Інсбруці й Ляндеку, Укр. Нар. Ун-т і С.-Г. Школа вЗальцбурзі, Торг. Школа в Інсбруці, бл. 10 нар. шкіл, низка дитячихсадків); вид-ва — «Наші Дні» в Зальцбурзі, І. Тиктора в Інсбруці; преса:«Останні Новини» і «Промінь», ж. «Літаври» і «Звено»; якийсь час діялаТеатральна Студія Й. Гірняка й О. Добровольської в Ляндеку й театр Г.Совачевої в Зальцбурзі; у високих школах А. (перев. в Інсбруці й Ґраці)було до 500 укр. студентів, (див. ЕУ I, стор. 596-99).У зв’язку з виїздом до ін. країн Европи, а з 1948 і за океан, ч. українців в А.зменшилося (бл, 12 000 — 1948 p., 4 000 — 1950); в А. у 1952 р. було бл. 3000 українців, перев. непрацездатних (інваліди, хворі, діти), які мешкали упогано обладнаних бараках; з них бл. 10% — інтеліґенти, ін. — робітники,що лише іноді мають працю. Матеріяльне становище укр. залишенців в А.було важким: ледве 10% з них включені в австр. госп-во, держ. допомогадля непрацюючих мінімальна. Небагато молодих людей працювали уселян в різних місцях А. 3 000 укр. залишенців були розміщені в А. майжерівномірно в 3 зах. зонах. Центром укр. життя і далі є м. Зальцбурґ —осідок УЦДОА, Крайової Квартири УСХС і ЗУАДК. Українці скупченіпереважно в Інсбруці, Куфштайні (табір), в малому таборі б. Лієнцу (Сх.Тіроль), в м. Бреґенц із табором Форкльостер, в Ґраці, в таборах Трофаях,С-т Мартін б. Віллаху, в Шпиталі над Дравою, в Кляґенфурті; в таборахАстен, Веґшайд, Вельс і Лінц (Гор. А.). Рел. потреби залишенців (бл. 60%гр.-кат. віровизнання, бл. 40% — правос.) обслуговували тоді 5 укр. гр.-кат. свящ. на чолі з Ген. Вікарієм о. М. Горникевичем, що підлягавАпостольському Делеґатові кард. Т. Інніцерові, і 1 правос. АдміністраторУАПЦ о. В. Вишиваний. Із гром. орг-цій, крім названих вище, провадилисвою працю Союз Українок (Зальцбурґ і 2 відділи), орг-ції молоді Пласт іСУМ, Союз Українців Воєнних Інвалідів в А. (з 1946 р.) і Союз Укр.Ветеранів.В наш час Австрійсько-Українське товариство у Відні (станом на 2012 р.)очолює Б. Ямінський, а Українську громаду Австрії – Л. Чорненька. Вмістечку Перхтольдсторф існує «Українській Дім», який збудував за своївласні кошти лікар Маркіян Припхан. На вул. Гроссешульцштрассе АндрійРозумовський у свій час (1803 р.) збудував церкву, де працювали переважносвященики з Угорської Русі, але замість неї МЗС Російської імперії у 1899 р.

спорудило собор св. Миколая, який належить тепер Московськомупатріархату (на протязі 1914-1945 рр. храм був закритий, а, згодом, в якостієпископа Віденського і Австрійського тут служив патріарх УПЦ КПФіларет (Денисенко)).Література: 56; 121; 327; Вікіпедія.Австро-Угорщина (А.-У. монархія) - з 1868 р. назва для кол. Австр.цісарства. А.-У. складалася з таких частин: 1. королівств і країн,репрезентованих у Держ. Раді (в тому ч. Королівство Галичина іКнязівство Буковина) — 300 000 км², 28 570 000 меш. (у 1910, в тому ч. 3700 000 українців і 400 000 латинників); 2. Угорського Королівства — 324900 км² і 20 890 000 меш. (у тому ч. 470 000 українців); 3. Боснії іГерцеґовіни — 51 200 км² і 1 930 000 меш. Разом А.-У. займала 676 100 км² іналічувала 51 390 000 меш., у тому ч. 4 180 000 українців і понад 400 000латинників та пословачених українців. Створення А.-У. монархії відіграловкрай негативну роль в історії українського народу, так як, отримавшивладу, угорські шовіністи буквально за 50 років фактично знищилиУгорську Русь, яка проіснувала більше, ніж 2 тисячоліття. Подібна доляспіткала також Західну Галичину, кордони якої у свій час доходили додавньоруського Тишина (суч. Цешин на території Польщі).Література: 56; 120; 121; 327; Вікіпедія.Агапіт Вишневський (світське ім’я Антоній) († 1926) - архиєп.Катеринославський, чл. Всеукр. Церк. Собору 1918, один з нечисленнихтоді представників вищого духівництва, що підтримували укр. нац.змагання; урочисто зустрічав Директорію на Софійській площі; тимчасовобув усунений з катедри за денікінської влади (1919); помер у больш. тюрмі. Література: 56; Вікіпедія.Агапія (AGAPIA) - православний монастир в етнічно руському регіоні, біляНямця, який був заснований тут, в долині Золотої Бистриці, ще у 1585 р.Він знаходиться у стратегічно важливому регіоні краю і, захопивши у 1600р. Молдову, Михайло Хоробрий в першу чергу наказав укріпити мурицього монастиря та збудувати церкву, іконостас якої вважається теперодним з найкращих в Румунії. У 1858 – 1860 рр. тут жив і працюваввидатний румунський художник Микола Григореску, який не тількирозписав стіни цього монастиря сюжетами з Біблії, а й залишив намчудовий портрет архієпископа Гавриїла. Монастир буквальнопереповнений творами галицької школи іконопису і тому, вже в наш час,тут був відкритий музей. Майже до 1242 р. ця земля так чи інакше перебувала в складі Галицько –Волинського князівства, або була під його політичним і, особливо,культурним впливом. Найбільш наочно це видно в архітектурі і навіть

румунські мистецтвознавці змушені визнати, що по лінії Нямц – ЯсиМолдова ніби ділиться навпіл: на півночі від неї явно переважає руськийстиль, а на півдні – румунський. Ця закономірність виявляє себе не тільки в архітектурі, а і вментальності місцевого населення, яке зберегло в собі багатодавньоруських рис. Хоча довоєнна статистика оцінювала тут чисельністьукраїнців в кількості не більше ніж в 50 тис. чол., але, цілком очевидно, щопереважну більшість місцевого населення становлять вже зрумунізованірусини, так як нічим іншим пояснити унікальну роль цього регіону вісторії як Русі, так і Румунії просто неможливо. Саме тут ще в 13 ст. в мовібуло найбільше українізмів, саме тут народилися Енеску, Емінеску, Кренгі,Садовяну та багато інших найвидатніших діячів румунської культури,саме тут з колишніх волохів при визначальному впливі руської етнічноїскладової сформувався румунський патріотичний рух (Григорій Лазар(1779 – 1823), який заснував в Бухаресті першу школу на румунській мові,походив, власне, з Агапії). Усе це можна було б вважати випадковим збігом обставин, але подібнакартина мала місце також і в Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, дерегіони розселення давньоруських племен (Галичина, Спиш, Крконоши,Угорська Русь), чомусь також стали центрами формування національногодуху, землею, яка постійно генерувала національних геніїв (Словацький,Прус, Коллар, Палацький, Сметана, Петефі, Барток, Ліст та ін.). Знайтипояснення цьому феномену поки що важко, але вже тепер можнаконстатувати той незаперечний факт, що, крім свого власного розвитку,руський етнос, разом з тим, є наріжним каменемзагальноіндоєвропейського етноутворення і на протязі багатьох століть зчестю виконує цю свою історичну місію. Адже разом із землею поляки,чехи, угорці, словаки та румуни поглинули значну кількістьдавньоруського населення і, якщо врахувати закони демографічногорозвитку, тепер відсоток руської крові у них досягає 30 %, а у словаківнавіть 70 %. Поки що жодної загрози для існуючих націй це не становить,так як українці ще перебувають на стадії свого розвитку через етнічнезаперечення, яке передбачає навіть етнічне самозречення (ось чому тількиШафарик і Палацький лише іноді натякали на свої давньоруські корені, аусі інші були не тільки ревними поляками, угорцями, чехами чи, як Лазар,румунами, а й відвертими шовіністами на зразок Кошута). Однак, розвиток через етнічне заперечення, коли наш етнос на протязібагатьох століть направо і наліво щедро роздавав свій генетичнийматеріал, коли навіть серед двох українців постійно панувала незгода ібуло три гетьмани, неминуче перейде у стадію заперечення цьогозаперечення, настане час збирати розкиданий по всьому світу геном, а долявтрачених земель, відповідно, вирішиться сама собою, так як, в силу діїоб'єктивних закономірностей, ментальність усіх наших сусідів маєобов’язково стати проукраїнською.Література: 120; Вікіпедія.

Агата (АГАФІЯ) Київська (бл. 1015 — бл. 1093) — давньоруська княгиня,дружина англійського принца Едварда Вигнанця, мати короля АнгліїЕдгара та святої Маргарити, королеви Шотландії.Так сталося, що нащадок англійського престолу принц Едвард близько 40років провів у вигнанні, причому на протязі 1038—1043 рр. жив при дворівеликого князя київського Ярослава Мудрого де й одружився з князівною«з руського королівського роду». Рене Жетте, Уїльям Мальмсберійськийта інші хроністи свідчать, що Агата була руською князівною — дочкоюкиївського князя Ярослава Мудрого, або дочкою Володимира Великогота його останньої дружини Аделі фон Енінген (див. Матузова В. И. Англо-нормандские повествовательные источники ХІІ – ХІІІ вв. // Древнейшиегосударства на территории СССР. М., 1976. с. 135-136). Ряд інших джерелназивають Агату родичкою німецького імператора Генріха ІІ, з чогороблять висновок про її німецьке походження, а інші називають угоркоюабо навіть болгаркою. Як це не дивно, але усі ці без винятку версії, в т. ч.навіть німецька, підтверджують лише одне: Агата була русинкою іналежала до руської правлячої династії. Агата дійсно була родичкоюГенріха ІІ, адже дружина Ярослава Мудрого Інгігерда-Ірина була не простодочкою шведського короля, а й походила з роду Біллунгів, одна зпредставниць якого Ода Біллунг була засновницею роду Людольфінгів, доякого власне і належав Генріх ІІ. Українські історики ще досить слабоволодіють генеалогією правителів Поморської Русі, а особливо ободритів, ізабувають, що мати Ірини Астрида Мстиславна за свідченням АдамаБременського була онукою князя ободритів Мстивоя Біллунга (тобто і самМстислав і його дочка також належали до династії Біллунгів). І угорська, іболгарська версії в кінцевому результаті також виходять на руський слід ітому шотландський автор «Законів Едуарда Сповідника» не ставперевертати усю досить заплутану генеалогію правлячих династійтогочасної Європи, а просто і чітко заявив, що «мати цього короляналежить до руського королівського роду».Після того, як Анастасія Ярославна стала королевою Угорщини,подружжя у 1046 р. перебралося з Києва до угорського Вишгорода, депроживали до 1057 р. У 1057 р. англійський король Едуард, побоювачисьза себе та свою родину, вирішив за краще запросити Едварда разомз дружиною та дітьми повернутися з вигнання до Англії, пообіцявши йомузробити своїм спадкоємцем. Невдовзі, однак, за нез’ясованих обставинЕдвард помер.

У 1066 р., після битви при Гастингсі, сина Агати Едгара Етелінга булопроголошено королем Англії. Однак утвердитися на престолі йомуне вдалося, так як Англію захопили нормани. У 1067 р. Агата разомз дітьми втекла з Англії до Шотландії, де знайшла притулок при дворікороля Малкольма ІІІ, з яким власне близько 1069 р. і обвінчалася їїдочка Маргарита. У цьому шлюбі народилося щонайменше восьмеродітей: серед яких королі Шотландії Едмунд (1094—1097); Етельред, Едгар(1097—1107) Олександр I (1107—1124); Давид I Святий (1124—1153), атакож дочка Матильда. Ця Матильда (Едіта) у 1100 р. була виданаза короля Англії Генріха I. Варто звернути увагу на той факт, що такіімена як Давид, Олександр, Матильда, Христина є абсолютно нехарактерні для Англії і Шотландії тих часів, а хіба що для Київської таПоморської Русі.Королева Маргарита ревно опікувалася церквою і ченцями. З її діяльністюпов’язано проникнення на північ Європи лицарської англо-французькоїкультури, що можна пояснити її зв’язками з Францією, де правив їїдвоюрідний брат, син Анни Ярославни Пилип. Ім’я Маргарити присвоєнонайдавнішій будівлі Единбурга та каплиці королівського замку.Університетський коледж в Единбурзі також названо на її честь. КоролевуМаргариту Шотландську було поховано поруч з чоловікому Данфермлинському абатстві. У 1250 р. Папа Інокентій IV зарахувавїї до лику святих. У 1673 р. дочка Агати Київської Маргарита булапроголошена небесною покровителькою Шотландії.Що стосується її дочки Матильди Шотландської, то у 1100 р. вона вийшлаза англійського короля Генріха І, який таким чином отримав право наспадок від англо-саксонської династії. Королевою Англії вона була до 1118р. і похована у Вестмінстерському абатстві.Син Матильди і Генріха І Вільгельм загинув у 1120 р. Однак, її дочка, якутакож назвали Матильдою, вийшла за герцога Анжуйського і їх син ГенріхІІ став наступним королем Англії. Таким чином Матильда Молодша сталазасновницею англійської династії Плантагенетів, яка правила в цьомукоролівстві на протязі 1154-1400 рр. Ось так цілком несподівано двіправлячі в Англії династії тоді надійно скріпила українська ланка і лишезавдяки Матильді Генріх ІІ став тоді королем Англії. Більше того,Матильда Молодша була першою жінкою, яка у 1141 р. сама посілаанглійський трон. Серед прямих нащадків цієї королеви був славнозвіснийкороль Англії − Річард І Левове Серце. В історії Англії ця династіявідіграла величезну роль, так як саме за часів її правління сформувалисяусі ті демократичні норми існування суспільства, якими англійці такпишаються сьогодні і вважають прикладом до наслідування в усьому світі.Хоча ця династія припинила своє існування у 1400 р., дехто, як наприкладФренсіс Гастінгс, по жіночій лінії і далі вважає себе її спадкоємцем і

титулується Плантагенетом. Побічними лініями цього роду вважають себетакож Ланкастери, Бофорти і Йорки. Варто собі усвідомити, що по жіночійлінії русинки були засновницями не тільки цієї династії Плантагенетів ідругої галузі шотландської династії Данкельдів (1058-1290), а йЛюдольфінгів, Луітполдінгів, Капетінгів, Астрідсенів, Шетконунгів,Людовінгів, Валуа. Бурбонів, Пржемиславичів, Пястів, Арпадів, а такожкнязів Мазовецьких.Література: 27; 90; Вікіпедія.Агафія Святославна (1190?–1248) – мазовецька, куявська, серадська,легницька, а в період 1229-1232 та 1241 – 1243 рр. також і краківськакнягиня, дружина польського князя Конрада І Мазовецького.Вона була дочкою володимиро – волинського князя Святослава Ігоровичаі онукою головного героя “Слова о полку Ігоревим” новгород – сіверськогокнязя Ігоря.Шлюб Агафії з Конрадом відбувся у 1207 р. в Черську. Від нього вона малаКазимира Куявського (1211 – 1266), Земовита Ленчицького, але найбільшелюбила свого старшого сина Болеслава (1208 – 1248), який, власне, і мавуспадкувати батьківський трон. Судячи з усього її плив на Корадаспочатку був досить обмежений, так як на протязі двадцяти років Агафіянародила і виховала 10 дітей (за іншими даними навіть 17). Тому їй було недо зовнішньої політики свого чоловіка і останній не тільки загарбав землібужан і змусив їх платити данину, а й простягав руки аж до Дорогочина,який лукаво “подарував” хрестовим рицарям, так, ніби це була йоговласність. Данило Галицький розбив тоді Конрада і тевтонських лицарівпід Дорогочином, дійшов аж до Бобровника (Добрина). Лише після цихподій і явно не без впливу Агафії мазовецький князь був змушенийвизнати належність до Галицько-Волинської Русі не тільки Байгорода іДорогочина, а й навіть Вишгорода на Віслі, де Данило перебував під часнавали монголів на Русь.Згодом Агафії ще не раз вдавалося примусити чоловіка до союзу зруськими князями і, як відомо, Конрад Мазовецький діяв спільно зкнягинею Гремиславою, Данилом Галицьким та Васильком Романовичем.Зато своїх дітей Агафія постаралася виховати якщо не в любові, то в повазідо Русі. До Болеслава, наприклад, вона привезла з Русі знаменитоголицаря Кривосуда, який одночасно був і його дядьком, і вчителем, івійськовим радником. Не дивно, що Болеслав припинив авантюристичнуполітику свого батька і під час татарської навали не чинив ДанилуГалицькому жодних перешкод. Як і батько, він також одружився на

руській княгині Анастасії, але дітей від неї не мав і тому передавкнязівство своєму молодшому брату Земовиту.Щодо Земовита, то в літописах є повідомлення про те, що 22 червня 1262 р.син Данила Галицького Шварно біля Яздова (тепер Єздово) стратив цьогокнязя за недружню політику відносно Русі, але у багатьох істориків цевикликає сумніви, так як Земовит ходив не на Русь, а на Литву. Самелитовці в знак помсти організували цей похід на Мазовше, а так як вньому взяв участь Шварно, то руський літописець приписав усе, щосталося із Земовітом йому, хоча останні дослідження вже свідчать, що синаАгафії забили навіть не литовці, а його конкуренти. (K. Jasinski. Rodowodpierwszych Piastow. Poznan, 2004).Якщо участь Агафії у політичному житті Мазовша реалізовуваласянасамперед руками її чоловіка і синів, то в родині вона явно буладиктатором і декому це навіть вартувало життя.Так, Казимира Куявського, як і усіх його братів, вона також планувалаодружити на руській княгині, але це не влаштовувало католицьку церквуі, у 1239 р., плоцький канонік Ян Чапля організував поїздку Казимира вСілезію і без волі батьків одружив там його на донці князя ГенріхаПобожного Констанції.Хроніки свідчать, що розпач і лють Агафії була неймовірною. Вона пішланавіть на те, що дала клятву на хресті, що не буде переслідувати Чаплю,але, коли останній повернувся до Мазовша, намовила чоловіка не тількистяти цього священика, а й вивісити його тіло в Плоцьку напроти костелу,що для католицької Польщі стало справжнім шоком.Врешті – решт, погані передчуття Агафії справдилися, так як від цьогошлюбу народився Лєшек, який приніс багато горя і страждань Русі і томурусини прозвали його Чорним, а також Владислав Локеток, який поклав воснову своєї політики експансію на схід.Що стосується дочок Конрада і Агафії, то князь взагалі не втручався впроцес їх виховання і тому руський менталітет простежується навіть вправнучках Агафії. Так, Євдоксія (1215-1240) наприклад була видана аж доНімеччини за Дітриха фон Брена - нащадка князя полабських бужан напрізвисько Дідо з Відина (Веттина). Серед її дітей був Отто ІІІ, Конрад І,член ордену тамплієрів Дітріх ІІІ, але свою дочку вона видала за князя зПолабської Русі Мстивоя ІІ і, за взаємною згодою, своїх дітей вони назвалиЄвфимією та Катериною. Родичкою Агафії була також принцеса АделаїдаГессенська.

Відомо, що саме Агафія заснувала кафедральний собор в Плоцьку(Полоцьку) та монастир в Червінську, але, зважаючи на те, що вона таклегко порушила клятву на католицькому хресті, то, якщо не явно, то вдуші вона продовжувала сповідувати православну віру. Її зображення є накелеху Конрада І Мазовецького, який зберігається в цьому соборі іпохована вона якщо не тут, то в Червінську. Агафія дещо пережила свогочоловіка і померла 24 серпня 1248 р.Література: 18; 27; 157; 206; 246; 344; Вікіпедія.Аггтелек (Aggtelek). - тут, на кордоні із Словаччиною, біля Рудобані,знаходиться найбільша в Угорщині сталактитова печера довжиною 22 км.(7км. із них знаходяться під територією вже сусідньої держави). Кожен із сталактитів має свою неповторну форму і, відповідно, назву.Печера вражає своїми величезними підземними залами, один із яких – “ЗалВелетнів” – має, наприклад, висоту 84 м., а довжину 150 м. Поруч протікаєпідземна річка а, тому, й не дивно, що вже віддавна, тут селилися первіснілюди. За свідченням спеціалістів, в кожному з таких залів спокійнорозміщувалося ціле плем'я. Люди не жили тут лише в “Печері Миру”, такяк природа настільки вдало її замаскувала, що вхід сюди знайшли лишенещодавно. Тому усе в ній є абсолютно незайманим, природнім і настількигарним, що враження від “Печери Миру” є набагато сильнішими, ніжнавіть від грандіозного “Залу Велетнів”. Для українських туристів, особливо зі східних регіонів, найбільшвражаючою буде інформація про те, що саме через ці печери пройшли напівніч їх далекі предки, представники цілого ряду конкретнихпротосхіднослов'янських племен (деревляни, дреговичі, сіверяни, в'ятичі,радимичі). Печери Аггтелека були немов би проміжною ланкою міжзагальнослов'янською Куятицькою та протосхіднослов'янськоюПряшівською культурами періоду 7 ст. до н. е. – 3 ст. н. е. Помилки тут немає бути, так як річка Тарна ділила Куятицьку культуру навпіл, гориМатра чітко відділяли її від Букових гір і цей поділ потім закріпився вПухівській і Пряшівській культурах, а, в кінцевому результаті, - у поділі 6– 7 ст. слов'ян на східних і західних. Мало ймовірно, щоб ті племена, якіжили на схід від Тарни стали західними слов'янами і навпаки(дискусійним може бути, хіба що, первісне місцезнаходження на угорськійтериторії предків волинян та полян). Весь час українська історіографія ретельно оминає період, якийпередував утворенню Київської Русі, ніби до 9 ст. русинів взагалі не було інічого сут’євого з ними не відбувалося. Лише Гумільов, і то тільки вже внаш час, відважився поставити це запитання руба: ”Що ж, врешті – решт,являла собою Давня Русь до сер. 9 ст.? Чому про це нічого ніде немає?” Свою власну відповідь на цю проблему Гумільов все ж таки дав (аледосить своєрідну), зосередивши всю увагу на тюрках і хазарах вукраїнському степу, в той час як Літопис Руський у кількох різноманітних

версіях та варіаціях твердить, що у різні боки слов'яни почали розходитисясаме з Дунаю, тобто з території сучасної Угорщини. Почався цей процес в1 – 2 ст. н. е., завершився в 7 ст., однак, ніхто ще не прослідкував його вдеталях, не вловив жодної логіки у послідовній зміні культур (Куятицька –Пухівсько – Пряшівська – Пшеворська – Празька) і, в результаті, майжеціле тисячоліття, причому найважливіше тисячоліття нашої історії, колиусе тут формувалося та утворювалося, випало геть і ми до сьогоднішньогодня про нього майже нічого не знаємо. Безумовно, для наукового вивченняце є найбільш важке тисячоліття, так як тоді усе було не в статиці, а врозвитку, русі, однак, навіть з точки зору формальної, а не діалектичноїлогіки зрозуміло, що давньоруські племена перед тим, як потрапити вУкраїну, мали пройти з півночі Угорщини через територію Словаччини таПольщі і цей слід у вигляді Пряшівщини, Лемківщини, Засяння,Надсяння, Холмщини та Підляшшя залишився до сьогоднішнього дня.Дуліби, волиняни та білі хорвати в цьому ланцюгу переселень булиостанніми, і, якщо дулібів та волинян, врешті – решт, в 6 – 7 ст. майжеповністю звітси витіснили авари, то білі хорвати Угорщини, врешті –решт, так ніколи і не покинули. Саме вони, станом на 9 ст., зайняли всюпівніч країни, території, які звільнили інші руські племена, в т.ч. регіонБукових гір та Аггтелека і, незважаючи навіть на прихід угорців,протрималися тут до поч. 20 ст. Аггтелек нагадує нам про ще один феномен притаманний лише русинам:навіть в 1 – 3 ст., вже навчившись зводити грандіозні городища навершинах гір, які були оточені величезними валами з каменю або землі іподібних яким у Європі практично не було (наприклад – Землін, ВеликийКриж, Муран, Збиш (Спиш) та ін.), вони, тим не менш, продовжували житив печерах, використовуючи споруди, які потребували величезної праці,лише для оборони, або як ритуальні городища. Чим були викликанаподібна поведінка можна лише здогадуватися (див. Ліллафюред), але,судячи з усього, з печер наші предки вилазили дуже довго і земля сталаосновним будівельним матеріалом як для їх напівземлянок, так і для такихтипових потім для України хат – мазанок. Немає також жодних сумнівів в тому, що саме тут, в найбільш гарнихпечерах Аггтелека, Букових гір і Словаччини, були закладені основичарівних руських казок і легенд про “підземні царства”, величезні скарбита злих духів, які їх стережуть, так як ані в Україні, ані в Польщі подібнихза красою печер уже не було і, головне, люди в них, на той час, вже нежили. Біля Аггтелека русини проживали постійно, причому, до турецькоїнавали 16 ст. вони становили тут етнічну більшість. Лише турецькаокупація південних регіонів країни змусила угорців посунутися сюди, вгори, і вони почали поступово витісняти русинів на північ, абоасимільвувати їх. В 15 ст. подібне явище, однак, було щедосить рідким, так як колишністеповики – кочівники неохоче йшли в гори і тому ці землі ще довгозберігали свій суто руський характер.

Так, із документів 1420 р. відомо, що, поруч з Аггтелеком, на річці Бодві,було руське село Дерун (Derenk) і лише з-за страшної епідемії русини булизмушені залишити його, розселившись по сусідніх селах (Будаскут, Береги,Сарваска, Агард та ін.). Це повідомлення є цінне тим, що воно не тількизгадує саме русинів, а повідомляє про цілий регіон заселений ними.Асиміляційні процеси пішли тут значно пізніше і тому вже від 9 ст.вилучати Угорську Русь з руської історії не варто, тим більше, що колипісля звільнення цих земель від турків почався процес їх повторноїколонізації, серед переселенців тут і тоді часто зустрічалися такі далеко неугорські прізвища як Бабенко, Ковач, Ремьоша та ін.Література: 120; сайт міста.Агій Франц (1899 - 1974) - осв. діяч на Закарпатті, автор першої укр.фонетичної граматики «Жива мова» і ст. на пед. теми.Література: 56.Агнеса (1137 — 1182) - дочка поль. кн. Болеслава Кривоустого, дружинаМстислава Із’яславича, кн. волинського (1155 — 67) і згодом київського(1167 — 69), мати кн. Романа Мстиславича.Література: 56.Агрипина Ростиславна (1246 – 1305/9) – краківська, сандомирська,іновроцлавська і серадська княгиня, дружина польського князя ЛєшкаЧерного.Нещаслива доля цієї жінки фатальним чином позначилася на Польщі імало не привела до її загибелі як самостійної держави.Агрипина була дочкою руського князя з Чернігівщини РостиславаМихайловича, який із-за монгольської навали був змушений залишитирідну землю і оселитися в Угорській Русі, де він став баном Славонії. Щезмолоду, у 1265 р., її видали за Лєшка Чорного і в Серадзі вона прожиларазом із ним, зберігаючи подружню вірність, досить багато років. Однак,незважаючи на нетрадиційну сексуальну орієнтацію свого чоловіка, прояку мало хто знав, саме Агрипина, а не чоловік, чомусь постійноперебувала в епіцентрі усіх двірцевих пліток, причому, в їх появі буввинен сам Лєшек.Врешті – решт, у 1271 р., не витримавши величезної моральної та психічноїнапруги, Агрипина зібрала в князівському замку панів та пань з усієїСерадщини, зняла з голови чепець замужньої жінки і прилюдно заявила,

що вона, незважаючи на солідний вік, тим не менш, із – за свого чоловіка, єще дівчиною і жити з ним так більше не буде.Ця подія мала колосальний резонанс в усій Польщі, потрапила навіть насторінки хронік і такої ганьби Лєшек Чорний не міг простити дружині аждо самої смерті. Усю свою ненависть до неї він спрямував на народ, зякого вона вийшла, і, як свідчать джерела, найбільш криваві й дошкульнінапади поляків на Русь були саме в часи панування Лєшка Чорного(Чорним його прозвали, власне, не поляки, а русини).В результаті, сталося так, що найбільш чорний період в історії самоїПольщі наступив саме після смерті Лєшка у 1288 р., коли Агрипинараптом передала свої права на управління країною чеському королюВацлаву ІІ, який був негайно проголошений також і польським королем.Ні польська, ні чеська, ні будь – яка інша європейська історіографія нелюбить заглиблюватися в суть цієї проблеми, зводячи усе лише до деякихнюансів польсько – чеських взаємин.Насправді, це був саме той випадок, причому, далеко не поодинокий, колив історії Центральної Європи відіграв свою роль саме руський фактор і вінбув зумовлений проблемами не тільки Чехії, а й Русі.Мало хто знає про те, що Агрипина була рідною сестрою матері чеськогокороля Вацлава ІІ Кунгути Ростиславни, яка виховала свого сина в повазіі любові до свого рідного народу та рідної для неї віри (є свідчення, щоКунгута таємно продовжувала сповідувати руську віру, а мистецтвознавцітвердять, що в каплиці, де був похований сам Вацлав ІІ, її оформлення єбільше наближеним до православних, ніж латинських зразків).Те, що на протязі 1289 – 1291 рр. Вацлав ІІ декілька разів зустрічався згалицько – волинським князем Левом і те, що саме вони домовилися пророзподіл Польщі, коли Русі були повернені не тільки усі її давні землі поВіслу, але і значна частина Угорської Русі, лише на перший погляд можездатися випадковим збігом обставин, а не вимогою Агрипини чи заповітомматері чеського короля, про яку він пам'ятав усе своє життя. Майже двадесятиліття Галицька Русь перебувала в рамках своїх давніх етнічнихкордонів і тільки недалекоглядна політика руських князів, які раптом, у1306 р., вирішили за краще підтримати не чехів, а поляків, звела увесьплан Агрипини, Вацлава ІІ і Кунгути Ростиславни нанівець і саме томусьогодні ми маємо державні кордони не на Віслі, а на Бузі.Те що до плану поділу Польщі дотична не тільки Кунгута Ростиславна, атакож і Агрипина, свідчить той факт, що, у 1291 р., саме за її

рекомендацією своїм намісником в Кракові Вацлав ІІ поставив єпископаПрокопа з Руссова, якого княгиня знала ще з часів перебування в Серадзі,а свою сестру Кунгуту, маючи на меті приєднання в майбутньому до РусіМазовша, він видав за Болеслава ІІ Мазовецького, причому, роль свахивідіграла тоді саме Агрипина. (Oswald Balzer. Genealogia Piastow. Krakow2005. p. 582).Навіть неозброєним оком видно, що княгиня намагалася максимальнопосилити впливи Русі навіть у тій частині Польщі, яка відійшла до Чехії.Однак, Прокіп не виправдав надій, які покладалися на нього і, у 1295 р.,шкодуючи поляків, яких почали брутально переслідувати і гнобити, зріксяпосади намісника. Сама Агрипина в той час вже проживала в монастирікларисок у Старому Санчі, де після смерті своєї сестри Кінги сталаабатисою. У 1300 р. велика княгиня виїхала до Чехії, а, у 1302 р., залишилаМазовше і повернулася до Чехії також і Кунгута Пржемиславна.Переважна більшість русинів стала на бік поляків і підтримала боротьбу зчехами Владислава Локетка, який у 1306 р. повернув собі Краківськийтрон. Русь, таким чином, в черговий раз проґавила унікальний шансповернути свої давні етнічні землі по Віслу.Що стосується Агрипини, то вона прийняла чернечий сан і, що найбільшймовірно, у 1309 р. була похована біля своєї племінниці в монастирікларисок св. Агнешки у Празі.Література: 18; 27; 157; 206; 246; 327; 344.Адальберт (910 - 981) - маґдебурзький архиєп. (968 — 981); 961 назапрошення княгині Ольги і з доручення цісаря Оттона I виїхав до Києвадля проповіді християнства. Однак Візантія зробила усе можливе для того,щоб Ольга змінила свій намір запровадити латинську віру і вже у 962 р.він повернувся до Німеччини. Відіграв величезну роль в справі латинізаціїпанівної верстви Полабської Русі, Великої Хорватії, а також Чехії, Польщі іУгорщини. Знав давньоруську мову і особисто провадив місійну діяльністьна теренах Полабської Русі і Великої (Білої) Хорватії. Його учнем був синдавньоруського князя Славника В’ячеслав (див. св. Войцех), який завдякиАдальберту став Празьким єпископом.Література: 56; 120; 121; Вікіпедія.Адальберт І Бабинберг (1018-1055) – герцог Австрії, за часів правлінняякого більша частина Руської марки перейшла до складу СвященноїРимської імперії.

Належав до числа тих нащадків Каролінгів, які завдяки донці князяПрибини Ярослави-Ліутсвінги мали в собі давньоруські гени, якихнімецькі імператори тому надзвичайно толерували і використовували длязахоплення українських історико-етнічних земель (див. Бабинберги).Найбільш цікаві події, які мали величезне значення для майбутньої долі якАвстрійської, так і Угорської Русі, розгорнулися саме в період правлінняАдальберта І Бабинберга, який, скориставшись загостренням боротьбиміж русинами і мадярами в Угорщині, поставив собі за мету забратиРуську марку разом із Віднем.До 955 р. практично уся територія Австрії входила до складу цієї Руськоїмарки, яка від 907 р. фактично належала Угорській державі, так якАрнульф Ярий (Злий) реально платив мадярам данину, тобто був їхвасалом (угорці на відміну від німців чесно назвали територію, депереважну більшість складали русини і яка колись називалася Рутенієючи то Хорутенією, Руською маркою). Однак, у 955 р. мадяри були вщентрозбиті німцями в битві під Аусбургом і кордони Священної Римськоїімперії посунулися до кордонів сучасної Нижньої Австрії, хоча сам Відень інавколишні землі далі залишалося в складі Угорщини. ФеноменАдальберта І полягає в тому, що він був спадкоємцем не тількиКаролінгів, а й давньоруського роду Одоакрідів (див. Одоакр, Прибина,Бабинберги) і тому вважав, що, на відміну від угорців, саме він має усіправа на цю Руську марку.У 1031 р., під час звичайного полювання в горах біля Веспріма (столицяугорської Руської марки), несподівано загинув єдиний син Стефана ІСвятого королевич Імріх, якого історичні документи називають Руськимкнязем (не тому, що він був русином, а тому, що володів цією землею).Хоча усі підозри впали на князя Василя Михайловича, який в результатіприпинення чоловічої гілки роду Арпадів мав після Стефана зайнятиугорський трон (він уособлював собою жіночу лінію цього роду, яка йшлавід русинки Білої Княгині з Білгорода), не виключено, що до загибелі цьогоєдиного спадкоємця угорської лінії Арпадів свою руку приклав самеАдальберт І. Адже, як тільки Стефан Святий помер і на престол сів ПетроВенеціанин, який взагалі не мав жодного стосунку до Арпадів, Адальбертнегайно ввів свої війська до Руської марки і почав допомагати СамійловіАбі (Лабі) скинути короля (Самійло був представником жіночої гілкиАрпадів по лінії Гонтів-Пазманів). Як тільки Аба (Лаба) посів угорськийтрон, то, на знак вдячності за підтримку, він у 1043 р. підписав зАдальбертом угоду про кордон на р. Лейті, тобто передав у володінняавстрійському маркграфу значну частину Руської марки, включно зВіднем (це перший документ про це місто, причому воно згадується самеяк руський Відень, а не Вена). Самійло однак не усвідомив собі, що післяцього він став абсолютно непотрібним німцям. Імперські війська, в складіяких перебував також Адальберт, розбили його в ході кількох наступнихбитв, захопили короля в полон і стратили.Однак, вийшло так, що усіх переграв тоді київський князь ЯрославМудрий. Адже діти Василя Михайловича, яких попередив про можливийарешт канцлер Стефана Великого Стоїслав, ще у 1031 р. втекли до Києва

(це ще один доказ їх руського походження), де Андрій Васильовичодружився з дочкою Ярослава Мудрого Анастасією і за допомогоюруського війська у 1046 р. повернувся до Угорщини і посів королівськийтрон. Адальберт негайно усвідомив собі, що справа усього його життяопинилася під загрозою, адже Андрій І не повернув руське військо назад доКиєва, а оселив його біля містечка Нагіоросі (Велика Русь) і заявив, що невизнає угоди 1043 р. В цій ситуації маркграф вдався до абсолютнонесподіваних дипломатичних кроків, на які ніхто з істориків ще не звернувжодної уваги.Бабинберги, як нащадки Ярослави-Ліутсвінди і Арнульфа Карінтійського,отримавши землі у Регенсбурзі та далекому Яромирі (сучасний Бамберг)на відміну від Веттіні чи фон Русів вже давно втратили зв'язок з руськимсвітом у рідній їм Карінтії. Що стосується патріарха роду Веттинів, якогосучасники так і називали Дідо (німці перекрутили це імя на Дедо), то вінмав постійний зв'язок з Києвом, ще не забув руську мову і саме томунімецькі імператорами постійно доручали йому опікуватисямандрівниками чи то втікачами з Києва, в тому числі князем ІзяславомЯрославичем під час його перебування в Німеччині. Ось чому Адальберт Іу 1049 р. одружив свого сина Ернста з дочкою мейсенського маркграфаДідо Аделаїдою і через нього почав шукати контактів з ЯрославомМудрим. Дідо виправдав усі сподівання, які покладав на нього Адальберті, у 1054 р., (а можливо навіть раніше) онука Адальберта І ОдаЛеопольдівна Бабинберг була видана за сина Ярослава Мудрого ВячеславаЯрославича (1033-1057).Майбутня смоленська і чернігівська княгиня Ода Бабинберг народилася уМедиці (Мельку) над Дунаєм орієнтовно у 1037 р. (одружуватися до 16років католицька церква як правило не дозволяла). Їі батько (один з синівАдальберта) загинув у 1043 р. під час війни за цю Руську марку і томусиротою буквально у всьому опікувався особисто Адальберт І.Дід, однак, не скористався усіма вигодами від цього шлюбу, так як колиОда вже прибула до Києва, Ярослав Мудрий несподівано помер, а черездва роки помер (або був отруєний своїми конкурентами на київський трон)її чоловік В’ячеслав Ярославич. Ось чому Анастасія Ярославна, якафактично самостійно правила тоді в Угорщині, так як Андрій І фактичнобув паралізований, вже жодним чином не зважала на дружину свого брата,а тим більше на інтереси її діда. Вона не тільки повернула собі Руськумарку разом з Віднем назад, а й у 1055 р. вщент розбила (точніше цезробили її воєводи з Києва Святополк, Ілля, Вид і Бикач) арміюАдальберта І, причому під час цього бою загинув і сам австрійськиймаркграф.Довго втримати в своїх руках західну частину Руської марки Анастасії, атим більше її сину Соломону не вдалося: у 1060 р. їй самій вже довелосятікати до Німеччини, а Соломон, повернувши собі батьківський трон,зовсім не став зважати на матір і навіть почав піднімати на неї руку. Вситуації що склалася, син Адальберта І Ернст Хоробрий, у 1063 р., безнадто великих зусиль, знову посунув кордон до р. Лейти, назвав територіюколишньої західної частини Руської марки Новою маркою і остаточно

включив її, а, отже, і Відень, до складу Австрії. На честь забитого уборотьбі за ці землі батька Оди, тобто старшого брата, свого сина відАдельгейди з роду Веттинів він назвав Леопольдом (Леопольд ІІКрасивий).Безумовно австрійське панування у Руській марці виявилося для місцевихрусинів не набагато кращим за угорське, але історію свого народу вартознати в усій її повноті, в т. ч. і усі перепетії кривавої та досить тривалоїборотьби за цю давнюю українську історичну землю, про яку однаксьогодні вже ніхто не згадує жодним словом.Література: 327; Вікіпедія.Адам Бременський (1050 - після 1081) - нім. хронікар, автор хроніки „GestaHamburgiensis ecclesiae pontificum“, доведеної до 1075 p., багатої наінформації про Київ, який він вважав “окрасою Півночі», а також прозв’язки Ярослава Мудрого з скандинавськими країнами. Найбільшуцінність його твори становлять для вивчення історії Полабської іПоморської Русі.Література: 56; Вікіпедія.Адамівка (ADAMYWKA ПІДКАРПАТСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА)У ХІХ ст. це українське село на Ярославщині належалоЧарторийським.Згодом тут проживали 186 українців, які мали церкву всусідньому селі Майдан, і 164 католики, більша частина яких також булаукраїнцями, хоча й сполонізованими. Село відоме насамперед тим, що у1656 р., повертаючись із походу на Люблін, тут отаборився козацькийполковник Дмитро Виговський. Це була одна з останніх спроб Україниповернути свої стародавні землі ”аж по Віслу”. Переважна більшістьукраїнської політичної еліти тих часів була чудово обізнана з історичноюдолею так званої Малопольщі, яку тоді ще сміливо можна було називатиМалорусією. Відомо, що родові корені самого Хмельницького походили зЛюблінщини, тож не дивно, що вже у 1648 р., на самому початку війни,гетьман у своєму універсалі почав дорікати полякам за те, що вони“розплодившись на просторих чужих землях над Віслою і за Віслою,повстали без приводу і без совісті на русів, своїх братів, і під керівництвомкороля свого Казимира Великого у 1333 чи 1339 році підкорили знесиленихКиївських, Острозьких та інших природних наших князів”...Боротьба за ці території над Віслою тривала майже 700 років, починаючи зпоходу Володимира Великого “на ляхи”. Вона мала такий запал, такувнутрішню динаміку, а за часів Романа Мстиславовича та князя Володаря -такий трагізм у поєднанні з літописним пафосом, що рано чи пізно ці події

посядуть належне місце в нашій історії, можливо навіть, відсунувши назадній план історію боротьби за Степ. Виговському, а, згодом, і Ждановичу,хоча й на короткий час, але за допомогою шведів та князя Ракоці вдалосятоді повернути Україні не тільки Ярослав, Ряшів, Люблін, Тарнов, а йнавіть Краків та Варшаву, що було закріплено у відповідному договорі зіШвецією.Однак, розвиток подальших подій був вже явно не на користь Україні.Після смерті Б. Хмельницького усі свої зусилля країна змушена буласпрямувати на стримання російської експансії на сході і в ситуації, щосклалася, не мала змоги вести боротьбу одночасно на два фронти. У 1658 р.з поляками була підписана Гадяцька угода і до проблеми Надвіслянськихтериторій українські правлячі кола до 1794 р. вже не поверталися (схоже нате, що сучасна політична еліта про існування подібної проблеми вминулому нині навіть і не здогадується).Про події 1656–1657 рр. в Адамівці вже ніщо не нагадує. Важко сказати, детоді розміщалася штаб-квартира Виговського. Однак саме в моментперебування Виговського в Адамівці надія реставрації українськоїдержавності та її кордонів “аж до Кракова” була як ніколи реальною.Література: 133; 205; 206; 327; 374.Адамовці (ADAMOWICE МАЛОПОЛЬСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -це давньоруське село в Краківській землі біля Мехова належало до тихунікальних руських осель, які були розташовані “аж за Віслою”, тимчасомяк основний їх масив тоді, в X-XIV ст., лежав на схід від Кракова.Власниками і, судячи з назви, засновниками села були представникируського роду Адамовців гербу Корчак (цей герб тоді мали роди тількируського походження). Вони володіли Адамовцями аж до XV ст. (документи1381-1400 рр. згадують про Григорія, Святослава та Миколу).Оскільки це є далеко не поодиноке село “за Віслою”, що свого часу булозаселене русинами (Александровці, Андрухов, Біла, Балиці, Балін, Бледов,Браниці та ін.), то, виходить, що свідчення польської княгині Оди про“кордони Русі аж по Краків і від Кракова до Одри” у часових межах Х ст. єне тільки вірогідними, а й навіть дуже поміркованими (тепер зрозуміло, щоруські села на захід від Кракова вона взагалі не брала до уваги).Література: 133; 205; 206; 327; 374.Адамполь (ADAMPOL ЛЮБЛІНСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -

Українське село під Володавою, де у 1923-1927 рр., в пам'ять про свійзруйнований в часи війни палац у Рожанці, Замойські збудували собі тутнове помешкання у вигляді надзвичайно романтичного замку.Автором цього проекту був український архітектор Іван Кошиць-Віткович,який в еклектичний вигляд замку свідомо вніс елементи візантійсько-українського стилю. З Рожанки до Адамполя перевезли й використали приоздобленні залів рештки декору, а бібліотеку, на замовлення власників,розписали краєвидами їх старого маєтку.До найбільш цінних мистецьких пам'яток у цьому палаці слід віднести двачудові романські вітражі ХІІІ ст. з Франції, а також замкову каплицю.Тепер тут функціонує санаторій.Література: 133; 205; 206; 327; 374.Аделаїда — столиця і промисловий центр Південної Австралії, порт узатоці Сент-Вінсент Індійського океану.Аделаїда розташована в мальовничій місцевості на березі Індійськогоокеану. Тут є художній і природничо-історичний музеї, консерваторія,обсерваторія, картинна галерея, багато парків і садів, зоопарк. Крім того, вАделаїду туристів приваблює третій за величиною в Австралії острів,острів Кенгуру - заповідник дикої природи з колонією морських левів ідобре придатним для риболовлі узбережжям. Чимало туристів приваблює ідолина Баросса, - центр виноробства Австралії, - що лежить за кількадесяткілометрів від АделаїдиПерші українці приїхали до А. в липні 1948 з імігрантських таборів уБонегілля (Bonegilla), Вік., і Батгерст (Bathurst), НПВ. Відробляючидворічні контракти, чоловіки працювали, як правило, на залізниці, жінкив лікарнях і ресторанах. Пізніше більшість чоловіків знайшли працю взалізничних майстернях, автомобільній промисловості(фірми Holden і Chrysler Corporation) і в будівництві, жінки наелектротехн. заводах (Філіпс), у виробництві домашнього обладнання. Зпоч. 1949 на працю до А., звільнившись з контрактів, почали напливатиукраїнці з долини річки Маррі (Беррі, Локстон), з міст Порт Авіуста, ПортПірі, Мавнт Ґембієр. Більшість поселювалася на півн. захід від центру А.,купуючи ділянки й ставлячи намети або гаражі, де жили до побудови хати.Планування укр. організованого життя почалось навесні 1949. 15.5.1949загальні збори українців А. засн. Українську Громаду Південної Австралії(УГ ПА), першу укр. громаду в Австралії, яка в 1957-62 побудувала, а потімтричі побільшувала нар. дім (Український Народний Дім ім. Т. Шевченкав Аделаїді). З 1949 в А. почав діяти хор \"Гомін\", друкувався тижневик\"Єдність\" (1950-55). З 1950 запрацював Український Театр Малих Форм істворено Союз Українок Південної Австралії. 1-ий крайовий з'їздпластунів сеньйорів відбувся 1951 і після цього оформлено організацію

Пласт в А. У 1951 створилася також організація молоді СУМ, організованоукр. спортове т-во \"Лев\". Тоді ж зорганізовано укр. школу (керівник Т.Пасічинський), яка в 1950-их pp. мала філії в дільницях А. - Оттовей,Енфілд і Роял Парк. Школа в 1962 мала 360 учнів і була найбільшою укр.школою в Австралії. При школі 1975 введено матуральні курси. У 1954студентська молодь організувала Українську Студентську ГромадуПівденної Австралії. В А. діє НТШ, при якому існував мовно-літ. гурток.1955 засн. Товариство Приятелів Творчости І. Зерова в Австралії. 1960постала танц. група молоді \"Коломийка\". Роком пізніше засн. кредитовукооперативу \"Говерля\". На основі даних укр. парафій і статистики на весьстейт Південна Австралія можна стверджувати, що в А. 1990 проживалоприбл. 4 тис. осіб укр. походження; в 1960-их pp.в м жило понад 2,5 тис.українців. Третя за величиною в Австралії укр. громада в А. загальновважається добре організованою. Хоча за кількістю українці А. не єнайбільшою сх.-европ. етнічною групою, проте організаційно вонинайбільш здиференційовані та мають найбільше установ (в 1960-их pp.понад ЗО). Гром. організації фін. забезпечені, але культ, життя за 40 pp.змінилося. Колись активний театр не діє, зате активні чотири аматорськіхори: гром. - \"Гомін\", Союзу Українок - \"Ластівка\", молоді - \"Каштани\",старших - \"Калина\" , Ансамбль Бандуристів ім. Г. Китастого і танц. групи\"Євшан\" та \"Гопак\". Створено Товариство Українсько-АвстралійськихҐрадуатів, Музей Українського Мистецтва і Пластовий Музей-Архів;виходить місячний журн. \"Наша Громада\", діє друкарня М. Цюрака.Пласт і СУМ тепер менш активні, ніж у минулому, хоча обидві організаціїмають власні великі площі (бл. 20 га) для таборів з будівлями за містом.Молодша генерація мовно асимілюється, до чого багато спричиняютьсямішані подружжя. В Аделаїдському Університеті Л. Ростек провадила 1990курси укр. мови. Серед місцевих митців відзначився художник, скульптор ікіносценограф Святослав Чорній (* 1954). Він є учасник групових іміжстейтових виставок; індивідуальні виставки 1978, 1981, 1984;сценограф фільмів „The Living Dangerously“, „Wall to Wall“, „Undercover“та ін.Література: 56; Вікіпедія.Аделаїда Чеська (між 1105 і 1107—1140) — велика княгиня чеська,княгиня моравська, дружина князя Чехії Собеслава І.Українці переважно щось чули і знають про королеву Франції АннуЯрославну, королеву Угорщини Анастасію Ярославну, імператрицюСвященої Римської Імперії Євпраксію, в той час як повний списоккоролев, імператриць і великих княгинь європейських країн українськогопоходження просто вражає і нараховує навіть не десятки, а з врахуваннямудільних князівств можливо навіть сотні імен. Західні історики уникаютьзаглиблюватися в суть цього феномену і лише іноді з легкою іронієюможуть сказати щось про їх вроджену красу, здорову генетику і високу

репродуктивну здатність до продовження роду. Насправді, основнимпоясненням цього феномену, особливо стосовно Польщі, Угорщини і Чехії,були політичні процеси.Так сталося, що українські історико-етнічні землі на заході під назвоюВелика або Біла Хорватія на протязі 995-1025 рр. були поділені між Чехією,Польщею та Угорщиною. Якщо Володимир Великий лише зробив кількаспроб повернути їх Русі, здійснивши кілька походів на захід, то ЯрославМудрий, не надто зволікаючи з часом, за допомогою своїх військ спочаткупосадив в Кракові Безпріма і Болеслава Забутого, а в Угорщині місцевудинастію руського походження, яка правила тут аж до 1301 р. Щоб їхостаточно не спіткала доля угорців, польські і чеські князі були простозмушені залагоджувати справу найбільш прийнятим у той час шляхом, асаме – заключенням династичних шлюбів. В результаті, мало не усі Пясти іАрпади мали якщо не матерів, то дружин українського походження.Далека Чехія була у більш безпечному становищі, але і тут аж до ХІІІ ст.йшла вперта боротьба за землі давньоруських дулібів на півдні цієї країни,а тому тривалий час існувала нагальна потреба забезпечити нейтралітетякщо не самого Києва, то руської лінії Арпадів, яких Київ у будь-який часміг спрямувати на Прагу.Династія чеських Пржемиславичів вже сама по собі є наполовину руською,так як її засновницею була хорватська княгиня Лібуша. Тому, якщо нерахувати Предславу Володимирівну, яку Болеслав Хоробрий видав силоюза сліпого чеського короля і яка лише номінально була королевою Чехії, тореально тут правили таки княгині українського походження якДрагомира, Адлета Андріївна, Святослава (Сватава), Аделаїда Чеська,Кунгута Ростиславна, Єлизавета Померанська, причому, за виключеннямхіба що Адлети Андріївни, яка померла під час пологів, усі вони, особливоАделаїда Чеська і Кунгута Ростиславна, мали величезний вплив наполітичні процеси і долю цієї країни.Аделаїда була русинкою не тільки по матері – київській княгині ПредславіСвятополківній, а й по батькові, який хоча і мав угорське імя Альмаш, алепо батьківській лінії був онуком місцевого князя Угорської Русі зБілгородської династії Василя Михайловича (див. Василь Михайлович,Біла Княгиня, Прокіп). У 1123 р. вона вийшла за чеського князя СобеславаІ, який від своєї матері Святослави (Сватави) також мав руські гени івід цього шлюбу у неї народилися майбутні правителі Чехії СобеславІІ та Вацлав ІІ. В міру своїх можливостей намагалася протидіяти процесамгерманізації краю і намовила чоловіка не визнавати себе вассаломнімецького імператора Лотаря ІІ. Подружжя потрафило мобілізувати на

боротьбу з ним не тільки чехів, а й білих хорватів і дулібів, в результатічого війська імператора були вщент розгромлені в битві під Хлумцем.Агресивну політику Німеччини вміло нейтралізувала династичнимшлюбом, видавши свою дочку Марію за австрійського маркграфаЛеопольда ІV і спильними з ним зусиллями замість Лотаря посадила наімперський трон нового імператора Конрада ІІІ, який настільки ставлояльний до слов’янства і Русі, що видав свою дочку Агнесу за князяІзяслава ІІ Мстиславича.Аделаїда не тільки протидіяла германізації, а й робила усе можливе длятого, щоб чехи не втратили зв'язок з руським світом і руською культурою.Певний час вона перебувала з чоловіком у моравському місті Зноймо депобачила ротонду св. Катерини у кириломефодієвському стилі і згодомнаказала розписати її по типу Софії Київської з тією лише відміною, щозамість Оранти на куполі було зображено Ісуса Христа. У зв’язку зтривалим історичним протистоянням Чехії і Моравії існує безліч поясненьпричин появи цих візантійських фресок у Зноймо. Багато дослідниківсхильні вважати, що вони повстали в честь замирення Собеслава І зморавськими князями і що ініціаторами розпису були саме моравськікнязі, які з їх допомогою натякнули Празі на те, що ще від часів ВеликоїМоравії мають право на королівську корону, а майстрів візантійськогоживопису привезла сюди з собою сербська дружина Конрада ІІ Марія.Однак в сербському церковному живопису того часу не було прийнятозображувати світських осіб, а, крім того, в композиції розпису явно домінуєне моравська, а чеська складова, причому історія хорватської (тобторуської) княгині Лібуши, зображення Собеслава І та його сина Вацлава ІІна думку буквально усіх дослідників становить найбільшу мистецькуцінність. Іншими словами, майстрами явно опікувалася і давала вказівкисаме сторона Собеслава І, точніше сама Аделаїда і скоріше за все вониприбули в Угорщину з Києва разом з її матірю Предславою, а вже згодомдочка викликала їх до Чехії.Аделаїда і Собеслав І були настільки щиро закохані один в одного, що вонане пережила смерті Собеслава і померла буквально через кілька місяцівпісля нього.Література: 27, 327, Вікіпедія.«Адельфотес» - граматика грец. мови, видана 1591 у Львові, складенастудентами ставропігіяльної школи під керівництвом Арсенія Грека(див). Скомпільована за граматиками Ласкаріса, почасти Крузія,Кленарда, Мелянхтона, але важлива тим, що дає поруч грецького

матеріялу слов’янські паралелі і спричинилася до розвитку граматичноїтермінології на Україні.Література: 56; Вікіпедія.Адлер - с. м. т. і чорноморська пристань на кавказькому побережжі, якеколись належало Тмутараканському князівству. Межа укр. етногр.території; р. ц. Краснодарського краю. Курорт; в околиці садівництво,тютюнництво, плантації чаю.Адлета (Аделаїда) Андріївна (1040 – 1062) - чеська та оломоуцькакнягиня, дружина чеського короля Вратислава ІІ.Адлета була єдиною дочкою угорського короля руського походження зБілгородської династії Андрія І та київської княгині Анастасії Ярославни.Вона народилася в Києві орієнтовно у 1040 р., так як її шлюб ізВратиславом ІІ відбувся у 1057 р. і, отже, на той час вона вже мала бутидорослою дівчиною (Андрій І за допомогою військ Ярослава Мудрогоповернувся на батьківщину і був проголошений королем у 1046 р.).Вратислав (тоді ще не король, а лише князь) переховувався в Угорщиніразом із монахами православного Сазавського монастиря (не дивно, щойого шлюб з Адлетою також відбувся у православному монастирі св.Андрія) від свого брата Спитигнева до 1059 р., аж поки не отримав уволодіння Оломоуцьке князівство і переїхав із молодою дружиною доцього моравського міста. У 1061 р. Спитигнев раптово помер і Вратиславстав чеським королем.Від цього шлюбу у них народилося четверо дітей: БржетиславІІ Молодший (наступний великий князь Чехії), Юдіта Чеська (дружинапольського князя Владислава І Германа, який був сином київської княгиніМарії-Доброніги), Вратислав та Людмила (див. Dworzaczek W. Genealogia,1975).Так сталося, що Адлета не надто довго перебувала на чеському троні, іпомерла у Празі під час народження своєї останньої дитини. Так як усі їїдитячі роки пройшли в Києві, то і своїх дітей вона намагалася виховати ватмосфері руської мови і культури. В усякому разі, Вратислав ІІ, який і дотого був схильний до давньоруської мови і килиломефодієвської церкви(роки його правління були апогеєм впливу руського світу на Чехію) щобрізко не змінювати атмосферу, в якій перебували діти, вже у 1062 р.,одружився на Святославі (Сватаві), яка була дочкою Марії-Добронеги і