a

Самослава, які до навали угорців панували в Дунайській Русі, ця реліквіяреально могла потрапити до скарбниці угорського королівства). Якщо цетак, то Анастасія зробила величезну дурницю: ця річ має надзвичайномістичну силу і тому не дивно, що з цього момента Русь почала одна заодною втрачати свої історико-етнічні землі, причому в першу чергу назаході.Доки Соломон був малим, в країні знову фактично правила Анастасія,канцлером у неї був Вид, а військову безпеку, і то досить успішно,забезпечував воєвода Святополк. Мати зробила належні висновки зминулого і уникала конфронтації з синами Бели І. Що стосуєтьсяСоломона, то усі успіхи у внутрішній та зовнішній політиці він почавприписувати виключно собі, з кожним роком опіка Анастасії таСвятополка його нервувала усе більше і більше і, як свідчать хроністи, вінперестав прислуховуватися до їх порад, вступив у конфлікти іздвоюрідними братами, а одного разу навіть підняв руку на матір.Скориставшись цим розладом у королівському сімействі, сини Бели ІГейза і Владислав об'єднали свої сили та у 1074 р. вигнали Соломона геть зкраїни. Королева знову розділила з сином гірку чашу вигнання. На цейраз вона подалася до Тюрінгії і Саксонії, які в той час вже належалиНімеччині, але тут була величезна кількість германізованих з часівПолабської Русі родин руського походження, які займали високі урядовіпосади (переважно це були фон Руси, Веттіни, Біллунги, Шварценберги таін.). Є припущення, що граф Сіццо з Тюрінгії навіть був дядьком ВасиляМихайловича, добто близьким родичем Андрія І. Документи свідчать, щоАнастасія вийшла тут за графа Потто і за допомогою цих германізованихрусинів змогла ще відстояти для сина західну частину країни, принаймні,нам точно відомо, що до 1081 р. Соломон правив у Братиславі. (Вопросыистории. 1984. № 10. С. 180-184).Подальша доля Анастасії Ярославни і Соломона практично невідома. Такяк у 1092 р. вкрай розлючений Генріх ІV після втечі від нього Євпраксіїраптом кинувся штурмувати Братиславу і Шопрон, то, як версію, можнаприпустити, що Євпраксія явно розраховувала тут на підтримку АнастасіїЯрославни або Предслави Святославни, яка була тоді дружиною короляВладислава (Ласло І).Де саме і коли померла дочка Ярослава Мудрого сказати важко, так як заоднією версією це сталося в монастирі Адмунд на території сучасноїАвстрії, за іншою – у підземеллях православного печерного монастиря вТиханах поруч з Андрієм І та її молодшим сином Давидом, який певний

час був настоятелем монастиря бенедиктинців, розташованого над цимипечерами. Так як вона давно вже не була королевою, то, відповідно, їїособа не привертала жодної уваги і тому останні роки життя залишилисяпоза увагою істориків. На вершині гори, біля Тиханьської абатськоїцеркви на озері Болотон вже в наш час споруджено пам’ятник королюАндрію та його дружині. На ньому напис: «Король Андраш І та королеваАнастасія ― українська княгиня».Українська історіографія ще повинна належним чином оцінити цейвельми цікавий період в історії Угорщини, коли країною правили суторуські і до того ж православні королі, королеви, князі, воєводи і канцлери(Самійло Аба, Стоіслав, Андрій І, Анастасія, Соломон, Святополк, Вид таін).Література: 18; 19; 27; 60; 117; 157; 206; 246; 327; 344.Анатоль - маляр 17 в., ієромонах, заступник єп. Волинської єпархії, 1675змалював «Облогу Почаєва турками».Література: 56.Ангел Євген (1897 – 1919) - отаман повстанців, 1919 діяв протибольшевиків на Чернігівщині, але уникав єднання усіх українських сил іодин кулак. Йому закидають єврейські погроми, але жоден з них, як і увипадку з С. Петлюрою, документального підтвердження не має.Література: 56; Вікіпедія.Ангелович Антін (1756 Гринів — 1814 Львів) - митр.; вихованецьБарбареуму, ректор Львівського університету, проф. догматики, 179.5 єп.перемиський, 1798 адміністратор львівської єпархії, в 1804 — холмської, а1805 і львівської. Написав історію укр. церкви; був учителем Йосифа II.Знав 7 мов, але лекції читав виключно українською.Література: 56; Вікіпедія.Англо-Українське Товариство в Лондоні - постало 1953 p.; ініціятори О.Герберт, Г. Фостер-Андерсон і Б. Волл. Перший гол. Т-ва В. Тілінґ(Teeling), чл. парляменту-консерватор; патрон Т-ва леді Бонем-Картер,дочка прем’єра Есквіта; почесний президент — леді Елдон, письм.Завдання Т-ва, м. ін., «підтримувати іст. права й стародавню європейськукультуру укр. нації і сприяти незалежності України».Література: 56; Вікіпедія.

А́ ндекс — селище в Німеччині на берегах озера Аммерзее (на заході відМюнхена), яке відоме завдяки бенедиктинському монастирю з мощамисвятої давньоруського походження Єлизавети Тюрінгської.Представники руської лінії роду Арпадів та галицькі Романовичі булиродичами (її брати Андрій і Коломан цілком серйозно претендували нагалицьку корону) і тому від 1206 р. вона виховувалася у Вишгороді разом зДанилом Галицьким (король Андрій ІІ як найближчий родич взяв Даниладо себе на виховання, а фактично мав намір посадити в Галичі своїхдітей). Завдяки Данилу вона знала руську мову і під час голоду фактичноврятувала русинів Тюрінгії від смерті. До сьогоднішнього дня вона єпатроном Тюрінгії, але німці, щоб затерти пам'ять про руське минулецього краю, перенесли мощі святої подалі від цієї землі (при цьому золотийсаркофаг залишили у себе). Правителі Баварії Віттельсбахи також мали всобі руські корені (засновницею їх роду була дочка князя ПрибиниЛютослава), а тому залюбки прийняли мощі святої у себе і перетворилиАндекське абатство також і на свою усипальницю.Андерс Владислав (1892 Блонь – 1970 Лондон) - поль. генерал. Навчався вАкадемії Генерального Штабу у Петербурзі. Після поч. нім.-сов. війни йпідписання сов.-поль. угоди 30. 7. 1941 — командувач поль. війська вСССР, до якого увійшло бл. 5 000 українців, поль. громадян, вивезенихбольш. владою з зах. укр. земель; після закінчення війни тарозформування корпусу А. (1945) вони здебільша оселилися в Англії. Наеміґрації А. обстоює претензії Польщі на Сх. Галичину й Волинь, однакукраїнофобом не був, так як одружився з українкою Іриною Яросевич, яканіколи не приховувала, а навпаки, демонстративно підкреслювала своєукраїнство (була акторкою і основу її репертуари складали саме українськіпісні).Література: 56; Вікіпедія.Андерсон (Foster-Anderson) Герберт (1891 — 1954) - англійськийжурналіст; один із ініціяторів Англо-Укр. Т-ва і перший його секретар(1953 — 54), знавець укр. справ.Література: 56.Анджейовський (Детюк) Антоній (1785 Варковичі — 1868 Ставище) -природознавець, засновник палеоантології в України. Походив зполонізованої української родини Детюків з Волині, проф. уКрем’янецькому Ліцеї, в 1839—56 у Ліцеї Безбородька в Ніжені; дослідникфлори Волині, Сх. Поділля, Херсонщини, автор наук. праць поль., франц. ірос. мовами.Література: 56; Вікіпедія.

Андієвська Емма (1931 Донецьк) - поетка і прозаїк, маляр. Проживає уМюнхені. Перша зб. „Поезії“ (1951), далі низка поетичних зб., зокрема„Каварня“ (1983), „Спокуси св. Антонія“ (1985), „Віґілії“ (1987),„Архітектурні ансамблі“ (1989) та ін. У прозі, крім on., романи:„Герострати“ (1970), „Роман про добру людину“ (1973), „Роман пролюдське призначення“ (1982). У малярстві А. працює від кін. 50-их pp.Численні виставки в ЗДА, Канаді, Европі, зокрема в Україні (Київ, Івано-Франківське, Львів). Чл. Спілки Письм. України з 1992 р.Література: 56; Вікіпедія.Андрашик - Руснак Іван (1799 – 1853) - поет і публіцист ХІХ ст.Руснак народився в селі Липовець біля Пряшіва, духовну освіту здобув вКошицях і майже усе своє життя прослужив в кафедральному соборі містаБардієва.Про етнічне походження Руснака говорить вже саме його прізвище і, недивно, що в числі перших він почав виступати проти політики мадяризаціїрусинів Словаччини. Однак, на відміну від Бернолака та багатьох іншихпатріотів, свої твори він писав не на вже застарілій, давньоукраїнській(церковнослов’янській) мові, а на місцевому українському діалекті і, якбине передчасна смерть, то він мав би усі шанси відіграти в Словаччині туроль, яку в Галичині відіграла Руська Трійця і вдосконалити цей діалектдо рівня літературної мови. На жаль, переважна більшість українськихінтелектуалів того часу (в т. ч. і Духнович) вирішали за кращепослугуватися на письмі російською мовою.Не менше ніж мовна проблема, Руснака турбувало пияцтво місцевих селян,він виступив на цю тему з гострими статтями, які знайшли широкийвідгук серед русинів Словаччини і, якби там не було, але сьогодні люди тутзловживають алкоголем значно менше ніж в Україні.Література: 76; 134; 213; 382; Вікіпедія.Андраші Юрій (1650 – 1725) – генерал закарпатських курців.Справжнє прізвище представників цього роду – Андроси, тобто воно єпатронімічне і згадується ще в ХІ ст., а так як вони походили не зУгорщини, а Трансильванії, то явно ведуть свій рід від русина Андрія (доХІІ ст. жодного німця чи навіть румуна тут ще не було, а щодо угорців, товони оселилися в районі Сатмара лише у ХІV ст.). В документах першимзгадується Симон, який супроводжував короля Андрія ІІ в Палистину. Які усі місцеві русини Андроси зробили кар'єру за часів правління

Владислава Варненського, Матвія Корвіна та Ізабели Ягелонки, саме відяких вони і отримали більшу частину своїх маєтків.На територію Словаччини Петро Андрос потрапив у 1578 р. післяневдалого повстання К. Бекеша і отримав в нагороду від імператора замок,який він назвав Красною Горкою. Ця назва є чисто руською, так як насловацькій мові вона мала би звучати як Пекни Хлмец (українськеМукачево також має свою Красну Горку).Юрко Андрос (1650 – 1725), власне, і є засновником красногорської лініїцього роду. Він жив тут у суто руському середовищі і був призначенийгенералом куруців насамперед тому, що добре знав руську мову (інакшеважко собі уявити як він міг командувати русинами із Закарпаття). Цірусини були ядром армії Ф. Ракоці, останній покладався переважно на нихі називав «своїм найвірнішим народом». На території українськогоЗакарпаття Ю. Андраші провів кілька битв і в пам'ять про нього та йоговоїнів в селі Довгому та Вилок були поставлені пам’ятники. Це повстанняі почалося в Закарпатті у 1703 р., там і завершилося у 1711 р. взяттямавстрійцями Мукачівського замку.Після поразки цього повстання Андраші, однак, почали швидкомадяризуватися і, як свідчать документи, вже у ХVІІІ ст. суто руськими вцьому регіоні визнавали себе лише 20 шляхетських родів. Еволюція родуАндрашів є надзвичайно цікавою для етнографів та істориків, адже з ХІ ст.крім них згадуються не так вже і багато руських шляхетських родин(Гонти, Пазмана, Абовці, Волошини, Горайські, Хорвати, Старі, Багатії,Раки (Ракоці) князі Білгородські), але до ХХ ст. дожили тільки вони і, врезультаті, стали найбільшими магнатами Угорщини (станом на 1945 р.вони володіли 79 тис. га землі).Як вони виживали, як їм доводилося мімікрувати в умовах Угорськогокоролівства та Австрійської монархії можна написати цілефундаментальне дослідження, але навіть після участі в антигабсбурськомуповстанні вони не тільки не тратили свої маєтки, а й значно примножилиїх, отримавши в нагороду за здачу Левочі замок Бетляр. Подібнийфеномен хамелеонства в Україні демонстрували князі Чарторийські,Вишневецькі, Потоцькі, Браницькі та багато ін., але як це відбувалося вУгорщині ми знаємо ще дуже мало. Їх кар'єра так стрімко пішла в гору, щоДюла Андраші у 1867 р. став першим прем'єр – міністром Угорщини, а,згодом, і міністром іноземних справ Австро-Угорської імперії. Неймовірно,але факт: якщо творцями Німецької імперії стали Бісмарк, Бюлов (Белов),Мольтке (Метко) та деякі інші нащадки вихідців з Полабської і

Поморської Русі, то і Австро-Угорська імперія була творінням рук такихвиходців з Угорської Русі як Дяк і Андраші. Слід однак визнати, що порядз усім іншим, найбільше їх спонукало до цього кроку відчуття загрози дляєвропейської цивілізації з боку Росії і тому найбільшим дипломатичнимдосягненням Дюли Андраші історики вважають союзний договір зНімеччиною, який він підписав у 1879 р. з Бісмарком.Безумовно, на протязі багатьох століть не тільки мова, але і генетикаАндросів цілком змінилася. Однак, поки вони ще перебували в переважноруському середовищі своєї Красної Горки, то остаточно розірвати зруським світом не могли і, відомо, що один з них в сер. ХІХ ст. ще заснуваву Кошицях Товариство шанувальників народної пісні.Крім участі в боротьбі за незалежність руських земель в Угорщини (а цяборотьба йшла постійно саме на цих землях), Андраші, починаючи саме відЮрка, відзначилися тим, що зробили з Красної Горки величну резиденцію,яка є визначною пам'яткою архітектури і мистецтва.Однак, найбільшу послугу для українства вони зробили тим, що заснувалив Красній Горці музей, в якому зібрані унікальні експонати, присвяченіборотьбі проти турецької експансії на протязі ХV – ХVІІ ст. Адже мало хтов Україні знає про те, що Угорська Русь ще в часи Івана Волошина таВладислава Варненського розпочала виснажливу боротьбу з Османськоюімперією, яка тривала майже 300 років і вартувала тут українськомуетносу не менше жертв, ніж це мало місце над Дніпром чи Дністром. Якщомадяри фактично здали свою країну (вони проживали переважно на півднісучасної Угорщини) і повтікали під захист русинів на північ, то УгорськаРусь встояла від турецької навали, хоча її колосальні демографічні втратиі стали однією з причин наступної депопуляції населяння та йогоасиміляції з боку угорців.На жаль, і це найбільш образливо, увесь світ знає героїв цієї боротьби якугорців, хоча насправді вони є русинами (капітан Дуб (Добо), який боронивЯгер, капітан Орлай, який захистив Путну і не дав змоги туркампросунутися далі на північ, сотники Григорій, Андрій та Іван, та, врешті –решт, і сам Петро Андрос, який під час турецької навали забезпечивнадійну оборону Красної Горки.Література: 134; 243; 327; 372; Вікіпедія.Андорко Юліан (1883 – 1909) - художник – монументаліст, родом здавнього українського села Будулова під Кошицями.

Навчався в Пряшеві та Будапешті (у професора Попа), відзначавсяунікальним талантом і усі пророкували йому блискуче майбутнє. Однак, з –за хвороби та передчасної смерті, талант його не розвинувся належнимчином і до нас дійшли лише його “Вершники” та “Етюд коня”, якіекспонуються в Кошицях.Література: 134; 207; 373; Вікіпедія.Андрейко Дмитро (1864 — 1888), гал. композитор; зб. «Віночок з нар.мелодій» (1885).Література: 56.Андрейко Дмитро (1869 — 1925); пед. діяч в США (з 1907); автор«Букваря» й читанок для укр. парафіяльних шкіл в США; ред. шкільногож. «Цвітка» і «Рідна Школа», видав зб. «Звуки України» (600 нар. пісень),1923.Література: 56.Андрелла (Оросвиговський) Михайло (1637 Росвигове – 1710 Іза) -спочатку кат., згодом (1669) правос. свящ., полеміст на Закарпатті, політ.в’язень; написав кн. «Оборона вЂрному человЂку» та ін. Гострокритикував західний світ і вважав себе «людиною Сходу».Література: 56; Вікіпедія.Андрієвич Каленик - запорізький «старший» (отаман) в 1609 — 11 ігетьман 1624 — 25, у церк. боротьбі стояв по стороні православних. Разомзі своїми козаками особливо відзначився під час походу на Смоленськ іМоскву, що спростовує тезу про «смутноє время», як суто польсько-російське протистояння.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвич - Морарю (Andrievici-Morariu) Сильвестер, справжнє прізвищеМельник (1843 — 95) - церк. діяч на Буковині, родом з Галичини, 1880 —95 правос. митр. Буковини; українофоб, румунізатор бук. правос. церкви.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвська Ольга (1876 – 1937) - в 1920-их pp. наук. співр. Комісії дляскладання словника укр. живої мови ВУАН; заарештована і заслана підчас процесу СВУ, дальша доля невідома.

Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Арсеній (? - 1619) - укр. кат. єпископ холмський 1604 — 19,король Жигмонт III іменував його на подання митр. Іпатія Потія.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Віктор (1885 Полтава – 1967 Дорнштадт) - гром. діяч,публіцист і педагог; земський діяч на Полтавщині, чл. полтавськоїГромади; губ. комісар освіти на Полтавщині 1917 — 1918; співзасновникПартії Хліборобів-Демократів (1917); з 1920 — на еміґрації. Автор праць ічисленних ст. у пресі з протисоціялістичним спрямуванням; м. ін. «Зминулого» (1921), мемуари «Три громади» (1938), «М. Лисенко» (1942), «М.Міхновський» (1950) та ін.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Дмитро (1892 Будки – 1976 Дорнштадт) - політ. діяч іпубліцист, інженер; чл. першого проводу Українських Націоналістів (1928),учасник установчого Конґресу ОУН 1929 і відтоді політ. і ідеологічнийреферент у Проводі ОУН (нині в Проводі ОУН полк. Мельника). 1944 р. —в’язень нім. концтабору у Бреці; з 1948 чл. УНРади і чл. її ВикопногоОргану; статті на теми ідеології українського націоналізму й укр.міжнародної політики.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Іван (1759 Чернігівщина — 1809 Москва) - фізіолог;засновник ветеринарної науки в Росії, вихованець Київ. Духовної Академії,пізніше проф. Московського Ун-ту; численні наук. праці і підручники.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Митрофан (1842 Канів — 1887 Катеринослав) - філолог,етнограф і педагог; праці про «Слово о полку Ігореві», «Казацкая дума отрех азовских братьях» (1884) та ін.Література: 56.Андрієвський Олексій (1845 Канів — 1902 Київ) - історик і педагог,працював у Києві, Катеринославі й Одесі, ред. «Киевских Губ.Ведомостей», співр. ж. «Киевская Старина»; статті про Шевченка, 10 книг«Исторические материалы из архива Киевского Губернского Правления»(1882 — 1886), «Материалы для истории Запорожья» (1893) та інші праці зукр. історії.

Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Опанас (1878 Уманщина — 1955 Шпітталь-ан-дер-Драв,Австрія) - політ. діяч, мировий суддя, адвокат, чл. Укр. ПартіїСамостійників-Соціялістів, Нац. Союзу і Директорії. На еміґрації проф.УВУ в Празі.Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Петро (1880 – 1941?) - біолог-бактеріолог, проф.; один іззасновників РУП; працював у Москві, Харкові; на еміґрації проф. УВУ вПразі; провадив дослідницьку роботу у франц. Судані; згодом проф. уВаршавському Ун-ті і Львівській Ветеринарній Академії.Література: 56.Андрієвський Степан (1760 — 1818) - військовий лікар, організатор мед.освіти; вчився в Київ. Академії, потім у Петербурзькій ШпитальнійШколі; 1792 чл. Мед. Колеґії, дир. утвореної за його проєктомпетербурзької Мед.-Хірургічної Академії, яку А. перетворив на зразковийдля тих часів заклад, де студентами були переважно вихідці з України.Згідно соціологічних досліджень, не німці, а саме вони складали більшуполовину російської інтелігенції (що стосується німців, то вони такожпоходили переважно з території Поморської і Полабської Русі).Література: 56; Вікіпедія.Андрієвський Юхим (1777 - 1840) - лікар і мед. діяч укр. походження;вихованець Київ. Семінарії та Медично-Хірургічної Академії в Петербурзі,ляйбмедик, д-р медицини honoris causa, засновник і гол. Т-ва Лікарів уПетербурзі.Література: 56; Вікіпедія.Андрієнко-Нечитайло Михайло (1894 Одеса – 1894 Париж) – талановитиймаляр з України; мист. освіту здобув у Петербурзі; з 1924 в Парижі;відомий театральний декоратор модерного напряму, портрети,натюрморти й ін. (див. ЕУ I, стор. 831, табл. XIX).Література: 56; M a r c a d é J.-Ci. et V. Andreenko. Льозанна 1978.Андріїв (ANDRZEJŌW ЛЮБЛІНСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) -Давньоруське село біля Холма є унікальним тим, що згадується в Руськомулітописі 1205 р. (далеко не кожне стародавнє місто потрапило на сторінкилітопису, а що вже казати про село).

Донині над річкою Лада збереглися руїни давньоруського городища, тожможна припустити, що Андріїв входив колись до складу Червенськихгородів. З Галицько-Волинського літопису відомо, що у 1293 р., післяспроби галицьких князів повернути руські землі аж по Віслу, “приехавшиже ляхове и воєваша около Андреево”. Городище тоді було повністюзруйноване, а люди прозвали це місце “Дворищем”.У ХІХ ст. “Дворище” було відведено під цвинтар, і цей цвинтар і є, власне,усім, що залишилося від українського села з майже тисячолітньою історією.Церкву Преображення Господнього, яка вперше згадується в документах1446 р., розібрали ще у 1848 р. У 1944-1947 рр. у цих місцях влаштувалитакий терор проти українців, що протягом 3 років усіх їх було знищено, тожу 1947 р. під час операції “Вісла” вже й не було кого депортувати.Як пам'ять про старі руські часи в парку, біля колишньої шляхетськоїсадиби, росте величезна сосна, яку кілька сот років тому посадив хтось ізмісцевих русинів.Література: 133; 205; 206; 327; 374.Андріївка - с. м. т. Балакліївського р-ну Харківської обл., на Донецькійнизовині. Виникло у 1627 р. і тривалий час було сотенним містомХарківського, а згодом Ізюмського полку. Під час Голодомору в Андріївціпомерло 197 її мешканців. Тут народився І секретар Компартії України П.Шелест (*1908 — †1996), який на відміну від усіх інших партійнихкерівників мав певний сентимент до українського світу.Література: 56; Вікіпедія.Андріївка – селище Бердянського р-ну Запорізької обл.Село засновано у 1808 року переселенцями — козацькими родинами із сілГородище, Красне, Митченки, Обмачево і Тиниці Конотопського повітуЧернігівської губернії, що підтверджується «Відомістю про козаківКонотопського повіту, сіл Обмачево, Городище, Митченки, Красного таТиниці, які побажали переселитися до Таврійської губерніїМелітопольського повіту».Метричні книжки Андріївської Покровської церкви, починаючи з 1810року (в зазначеному році церква була освячена) підтверджують, щокозацькі родини із сіл Городище, Красне, Митченки, Обмачево і ТиниціКонотопського повіту, дійсно проживали в заснованому ними селіАндріївка. З 1917 — у складі УНР. До 1921 тут були органи самоуправлінняармії Нестора Махна. З 1932 комуністична влада вдалася до тероруголодом, жертвами якого стали 297 осіб, серед яких була також низкаболгарських родин.

З цього селища походить Синявський Олекса Наумович (1887—1937) —визначний український мовознавець і педагог, професор (1920), провіднийдіяч у нормуванні української літературної мови (1917—1933), фактичнийредактор остаточного тексту «Українського правопису» (1927), який в ходіліквідації української інтелектуальної еліти був заарештований істрачений 1937 року.Андріївка (ANDRZEJŌWKA МАЛОПОЛЬСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА)Це лемківське село над Попрадом біля кордону із Словаччиною булозасноване ще у ХІІІ ст. (є дані, що у 1352 р. його отримав у своє володіннярусин з-під Бардейова Михайло Матіаш).Практично одночасно з Михайлом на північний бік Карпат переселилисятоді Мнішки, Гербурти, Любомирські, Дідушицькі, Даниловичі та багатоінших руських родин. Причиною переселення була не тількипротекціоністська політика Казимира Великого, який після приєднанняГаличини почав дарувати шляхті величезні маєтки. З історичнихдокументів відомо, що саме в цей час в Угорщині розпочалася масовалатинізація, мадяризація та германізація. У відповідь у Словаччині таЗакарпатті відбулося кілька повстань проти політики денаціоналізаціїмісцевих русинів, але усі вони були придушені. Найбільш патріотичноналаштовані руські роди визнали за краще залишити свої рідні (до речі,також історично руські) землі і переселитися на територію Польщі, якабула більш близька їм за мовою та культурою. Варто зазначити, що усівони оселилися в рідному для себе руському середовищі, і ніхто тоді неспокусився на маєтки в Мазовії, Великопольщі чи на Мазурах.У XV ст. під час прикордонних сутичок з угорцями Андріївка булазнищена, і, вже за традицією, для відбудови села король знову запросивсюди русинів із Словаччини, а саме зі Спиша (не дивно, що люди здовколишніх сіл згодом прозивали мешканців Андріївки “спишаками”).Село разом з усією Мушинською округою перейшло у володіннякраківських єпископів (тож саме працею місцевих русинів утримуваласяверхівка католицького кліру в Польщі).Дерев'яна церква в Андріївці вважається чи не найдавнішою в регіоні.Хоча в усіх путівниках вона згадується як церква XVII ст., проте дзвін з1484 р. дає підстави припустити, що вона була спорудженана ще під часвідбудови села в XV ст.До виселення у 1947 р. лемків із села в іконостасі церкви було 5старовинних і, на думку мистецтвознавців, найцінніших на території

Польщі українських ікон (зокрема, ікони Святий Миколай та Матір Божа).Подальша їх доля досі невідома. У ХІХ ст., коли при церкві діяла початковаукраїнська школа, у селі мешкали 289 греко-католиків і лише 7 католиків-поляків.Література: 133; 205; 106; 327; 374.Андріївка (Andrejovka. Словаччина) — давнє українське село, розташо-ване дещо далі на схід від Старої Любовни, де у 18 ст. народився й живодин із перших лемківських поетів Василь Андрієвський. Його творчийдоробок незначний, і він не залишив помітного сліду в українськійкультурі, але завжди треба пам’ятати про те, що феномен Богдана-ІгоряАнтонича постав не на порожньому місці — він має багатовікову тра-дицію: щоб народився один такий геній, як Антонич, потрібен був не одиндесяток Андрієвських (символічно, що їх рідні села розташовані майжепоряд, хоча й у різних державах).В Андріївці народилися також такі відомі громадські діячі, як Антін Рубай(1828–1910) та його брат Йосип (1838–1919).Антін вчився в Юридичній академії в Кошицях, довгий час працювавсуддею у Пряшеві, потім його переведено до Міністерства внутрішніхсправ у Будапешті, де він зробив блискучу політичну кар’єру і ставголовою угорського сенату. Він досить лояльно ставився до угорськоївлади, але має певні заслуги й перед українством, оскільки матеріальнопідтримував не тільки своїх земляків з Андріївки, а й мало не усіхстудентів-українців, які навчалися у вузах Будапешта.Його брат Йосип, більш схильний до русофільства та православ’я, є одниміз засновників “Союзу Іоанна Хрестителя” та “Союзу АндріяПервозваного” у Пряшеві, а також автором публіцистичних творів,опублікованих у “Свете” та “Новому Світі”. Саме він у 1867 р. привізетнографічні матеріали про українців Словаччини на “Слов’янськийбазар” у Москві, а згодом намагався опрацювати їх історію. РукописівРубая, однак, досі не видано (зберігаються у Східнословацькому музеї).Крім того, Рубай написав також “Історію Пряшівської гімназії”.Література: 134; 207; 372.Андріївський собор- собор св. Андрія Первозваного у Києві, збудований в1744 — 67 pp. за проєктом італ. архітекта Бартольомео Растреллі в стилірококо з деякими переходовими формами до клясицизму; одна з окрасстолиці (див. ЕУ I, стор. 803, табл. 7).Література: 56.Андрій (1210 - 1233) - угор. королевич, син Андрія II, претендент нагалицьке князівство; помер у Галичі, обложеному кн. Данилом.

Література: 56; Вікіпедія.Андрій - найвидатніший український художник ХV ст. волинської школируського іконопису.Справнім шедевром цього майстра є розпис каплиці св. Трійці 1415 р. наЗамковій горі в Любліні, яка в часи Данила Галицького була придворноюцерквою руських князів. Після захоплення міста поляками вонипереробили її на каплицю, а так як король Ягайло аж до 1387 р. сповідувавправослав'я, то він був надзвичайно закоханий в руському іконописі і томудоручив розписати це приміщення майстру Андрію (Ягайло мав намірперенести свою столицю саме до Любліна і усе перебудовував тут на свійсмак).З точки зору мистецтвознавців, це – справжній шедевр світового рівня,найвище досягнення української культури доби середньовіччя і рідко де миможемо ще спостерігати таку дивну гармонію архітектури та живопису.Норман Дейвіс вважає, що саме ця пам'ятка дозволяє нам уявити Європуяк щось одне ціле, а не поділене на Схід та Захід. Каплицю тодіперебудували у стилі собору Сент – Шапель у Франції і виявилося, що цяготика чудово гармонує з руським іконописом. Підпис майстра пізнішеполяки затерли, але під час проведення реставраційних робіт в ХХ ст. цеім'я стало відоме широкому загалу і тільки в “Історії українськогомистецтва” далі вперто ігнорують не тільки цього геніального художника,але і усю надзвичайно багату культуру українських етнічних земель назаході.Андрій є також одним з перших наших портретистів, так на одній зі стін цієїкаплиці він зобразив короля Ягайла верхом на коні. Цьому майструприписують ще й розпис руської церкви в Посаді Риботицькій біляПеремишля, так як він також є пов'язаний зі сценами із Нового Завіту ідуже нагадує люблінський (на цій підставі навіть припускають, що Андрійпоходить з цього села і належить до перемиської школи іконопису, хочатепер вже очевидно, що поряд з нею існувала такого ж високого рівнялюблінська школа).Безумовно, творчість Андрія була неперевершеним зразком і відігралавеличезну роль в становленні також і польського образотворчогомистецтва. Кидається в очі той незаперечний факт, що коли в галузіархітектури для країн Центральної Європи зразком були насампередіталійські майстри, то образотворче мистецтво Польщі, Словаччини,Румунії, Угорщини та Чехії базувалося тоді, власне, на давньоруському

живописі. Дивно, але навіть у ХVІІІ – ХІХ ст. мало не усі найвидатнішіхудожники цих країн за своїм етнічним походженням також були русинами(Купецький, Богун, Мункач, Смуглевич, Грушевський, Вичулковський таін.).Література: 7; 11; 15; 150; 215; 285; 344; Вікіпедія.Андрій - майстер з виробництва церковних дзвонів, якій працював наСпишу в ХVІ ст.Найбільш відомими його творами є дзвін “Іван”, який знаходиться вБрутовшицях (1544 р.), а також “Урбан” в Дравцях (1516 р.). Крім того, вінє автор дзвонів в Репашах та Спиському Грушові (на дзвонах він завждивиливав своє ім'я).Діяльність цього майстра переконливо доводить той факт, що в ремеслі,причому такому складному як ливарне, місцеві русини нічим непоступалися німцям і творили на досить високому мистецькому рівні.Література: 207; 373.Андрій (? – після 1556 р.) – варшавський художник.В документах згадується починаючи з 1526 р. Разом із ГригоріємЧиховичем був одним з організаторів варшавського цеху художників інаписав його статут. Малював на склі, а тому його праць практично незалишилося.Література: 44; 149; 172; 192; 344.Андрій з Бродів (1360 – 1427) - ректор Карлового університету.Він народився на землях білих хорватів, біля Бродів, скоріше за все сам буврусином і знав, що з – за проблем відсутності власної державності русинів,в т. ч. і його, досить часто записували до навчальних закладів як чехів,поляків, угорців, литовців і, навіть, німців. Не випадково тому, у своїйпромові в якості ректора про роль Карлова університету в європейськійосвіті, у 1407 р. з усіх згаданих 22 націй він поставив русинів за своєючисельністю на 2 місці після німців (“Ecce Pruteni, ecce Rutheni, eccePoloni…”), в той час як в офіційних звітах вони перебували мало не наостанньому місці (див. G. Wieland. Ethica – Scientik Practica. Munster, 1981.S. 88.).Андрій товаришував з Яном Гусом, який, і про це мало хто знає, бувкуратором Литовської (тобто Руської) бурси, і разом з ним відіграв великуроль у створенні в країні атмосфери нагальної потреби у Реформації. Разом

з Гусом він виголошував проповіді у Віфліємівській каплиці, однак,згодом, вони розійшлися в поглядах на вчення Вікліфа, Андрій почавкритикувати Гуса і в кінцевому результаті у 1417 р. був змушений виїхатиза кордон. Викладав теологію в університеті і помер у Липську (Лейпцігу).Для нас постать Андрія цікава ще й тому, що дає певну уяву про те,настільки довго в середовищі білих хорватів в Чехії зберігалася пам'ятьпро їх руські етнічні корені (інакше пояснити таку його велику увагу дорусинів просто неможливо).Література: 45; 143; 190; 203; 335; Вікіпедія.Андрій Первозваний – св., брат св. Петра, перший покликаний Христом(Євангеліє від Івана, гл. 1,40). Покровитель Русі і українського народу, атакож Шотландії (його культ до Шотландії занесла молодша дочкаЯрослава Мудрого). Помер мученичою смертю на скісному хресті, мабуть вАхаїї. Відомий переказ про те, що св. А. проповідував у країнах навколоЧорного моря й подорожував Дніпром до Новгорода і Балтицьким м. доРиму. Звідси і візантійська, і укр. церква пов’язують початки свогохристиянства з його іменем. Руський літопис приписує йому наступніслова: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде містовелике і багато церков здвигне тут Бог». І піднявся він на гори ці,благословив їх, помолився Богу і зійшов з гори цієї, де пізніше виріс Київ».Література: 56; Вікіпедія.Андрій – Сворад (після 980 – 1030) – святий українського походження,який був канонізований Римом у 1083 р.Поряд із св. Войцехом та Станіславом Щепанським це є один з першихсвятих українського походження, який у католицькій церкві більшевідомий як св. Сворад.Він народився на Лемківщині, скоріше за все у Заклічині над Дунайцем (цярічка в той час була природним кордоном Лемківщини), і мав світське ім’яякщо не Андрій (який вважається покровителем Русі), то Всерад. Йогоявно хрестили в руській церкві (відомо, що офіційно католицька церкваз'явилася на Краківській землі лише у 1000 р., в той час як єпископамиРуської Церкви в Кракові вже з 966 р. були Прохор і Прокіп), а крім того,почав жити у печері біля села Троп’є на місці, де, за свідченнямкатолицьких джерел, знаходилася «поганська», тобто руська святиня.Згодом, у 1083 р., тут був закладений один з найстаріших на територіїПольщі костелів із розписами сцен його життя.

На території Словаччини Андрій з’явився десь біля 1000 р., коли БолеславХоробрий приєднав до складу Польщі усю територію колишньої ВеликоїХорватії до лінії Вац – Тисафюред включно (Мати Болеслава Хороброгопоходила з родини князя Великої Хорватії Славника і після смерті усіхйого синів (Радим був монахом і не мав права претендувати на світськувладу) вважав себе законним спадкоємцем усіх земель Білої Хорватії).В той час остаточний поділ християнства на дві частини ще не відбувся і,після кількох років пустельництва на Скалці біля Тренчина, Андріязапросили до себе монахи Зоборського монастиря розташованого біляНітри, де, власне, він і став зватися Сворадом.Подвижницьке життя Сворада вразило усіх, він мав надзвичайно великийавторитет у місцевих русинів, а тому Стефан І і особливо острохолмськийархієпископ Анастасій, який також був русином з Білої Хорватії,запропонувавши йому у 1028 р. посаду настоятеля місцевого католицькогомонастиря. Їм дуже залежало на тому, щоб русини сповідувалихристиянство саме латинській версії і культ св. Сворада в цьому процесівідіграв надзвичайно велику роль, так як він поширився серед русинів нетільки на території Словаччини, а також Моравії і Польщі. Саме русинипершими почали цікавитися усіма нюансами життя Андрія. Зі слів монахаПилипа, який особисто знав святого і який багато років провів з ним разому монастирі, єпископ Маурус у 1064 р. написав “Житіє Сорада” і цялегенда поширилася тоді по всій Європі. Уже у 1083 р. Сворад бувканонізований католицькою церквою як святий і, поза усяким сумнівом,Рим до цього кроку спонукав також розкол із Константинополем, якийстався у 1054 р., і прагнення будь за що привернути русинів саме на свійбік, давши їм свого власного святого.Тіло Сворада поховали в храмі св. Емерама в Нітрі, де для ньогозбудували окрему каплицю, яка, однак, під час штурму цього містаМатвієм Чаком, була знищена. Культ цього святого існує і в наші дні, хочапро етнічне походження цієї надзвичайно відданої християнськимцінностям людини давно вже ніхто не згадує.Література: 285; 327; 357; 372; Вікіпедія.Андрій (Андраш) І (1015? – 1060) - король Угорщини в період 1046 – 1060рр.Починаючи з Андрія І в країні почала панувати та галузь Арпадів, яканалежала до руського князівського роду з Білгородщини (Біхору).

Мадяри надзвичайно завуалювали і спростили усе, що тільки є пов'язане зїх появою на території Угорщини. Вони не тільки ретельно приховуютьтой факт, що їх жінки і діти ще у 983 р. були усі до одного перебиті, а й те,що, руських князів, які панували на момент їх появи на Моросі, Коросі,Тисі, Гроні та Дунаю, їм підкорити не вдалося і, щоб залучити русинів насвій бік у боротьбі з Великою Моравією, вже особисто самому Арпадудовелося оженитися на хорватській княгині з роду Гонтів, абілгородському князю Меню, згодом, запропонували видати дочку за синаАрпада від цієї княгині Золтана. Цих шлюбів з панівною верхівкою білиххорватів у мадяр було так багато, що на це навіть звернув особливу увагусвідок цих подій візантійський імператор Костянтин Багрянородний.Династичний зв'язок роду Арпадів з білгородськими князями став щебільш тісним тоді, коли їх князь Гейза одружився на Білій (тобтобілгородській) Княгині і від цього шлюбу народився Воїн, який бувохрещений в руській церкві, але більше відомий в європейській історії неяк Воїн, а Стефан І Святий.Події, які власне, і привели в кінцевому результаті Андрія І на угорськийтрон, беруть свій початок у 995 р. Ситуація склалася так, що мати Воїнаабо вже померла і він одружився на німкені Гертруді, яка і змусила йогоперейти у католицьку віру, або він діяв всупереч волі Білої Княгині і це,власне, і привело до її передчасної смерті ( не пізніше 996 р.).Таким чином, династична угода, яка передбачала не тільки одруженняугорських правителів на русинках, а й приналежність їх саме до руськоїцеркви, була брутально порушена і майже усе своє правління Воїну (вжеяк Стефану або Іштвану) І), довелося придушувати чисельні заворушенняруських князів, в т. ч. і білгородських, які після цього акту вважали себевільними від будь – яких зобов'язань і один за одним заявляли про своюнезалежність.В угорських джерелах є повідомлення про те, що Стефан І захопив натериторії Білгородського князівства свого дядька Прокіпа (Прокула) іразом з сином Михайлом відправив його на заслання до Тихан. Ніхто ініколи в Угорщині ще не наважився відверто заявити про те (це є тільки вСловацькому Біографічному Словнику), що цей дядько короля був йогоріднею не по батьківській лінії, від якої, як показали події 1038 р.,абсолютно нікого в роду у Стефана не залишилося, а саме по материнській,тобто руській лінії, так як цей Прокул, власне, і був рідним братом БілоїКнягині (Прокул – угорський варіант руського імені Прокіп і саме він, яксвідчить грамота короля Владислава (Ласло) І, заснував православну

церкву і печерний монастир св. Миколи в Тиханах і був тут похованийразом зі свої сином Михайлом).На момент смерті єдиного сина Стефана І від німкені Гертруди у 1031 р., вживих залишався лише син цього русина Михайла Василь (його братВладислав Лисий вже помер) і саме він мав би наслідувати трон, так яксестра короля жодних прав згідно норм угорського звичаєвого права на цене мала. Тим не менш, Гертруда зробила усе можливе, щоб влада тоді небула передана в руки православного русина, а усіляко сприяла одруженнюсестри короля та ревного католика Петра Венеціанина, який після смертіСтефана І власне і був проголошений королем.Щодо Василя Михайловича, то Стефан (за іншою версією сама Гізела)наказав його осліпити і кинути у підземелля замку в Нітрі, де він незадовгопомер. Канцлер Стоіслав, однак, встиг попередити його дітей пронебезпеку і Андрій разом з Білим (Белою) втекли тоді через Польщу доКиєва (тому Л. Войтович цілком недаремно висловив припущення, щодружиною Василя Михайловича після смерті Владислава Лисого булакиївська князівна Премислава Володимирівна і, відповідно, саме вона і єматір’ю Бели та Андрія). (Л. Войтович. Княжа доба на Русі. с. 276).Заворушення в Угорщині почалися одразу після того, як Петро Венеціянинсів на трон і це було не просто політичне протистояння, а й, насамперед,етнічне та релігійне. Усі забули про те, що родичами Арпадів були такожАбовці і, не дивно, що після втечі дітей Василя Михайловича повстанняочолив Самійло Аба, який походив з іншого русько – хорватського роду(Гонтів-Пазманів-Абовців) і якого підтримали тоді усі русини і частина тихугорців, які прийняли руську віру. На протилежному боці опинилисянімці і переважна більшість угорців (тому й не дивно, що він закликавнарод “перебити усю угорську верхівку палицями” і сам особисто знищивбіля 50 найбільш відомих угорських родів).Самійло на деякий час опанував угорський трон, але угорці об'єднали своїсили з німцями і, у 1044 р., він був розбитий, а всю його родину, в т.ч. дітей,винищили.Саме тоді, власне, і настала черга Андрія. В Києві він провів 12 років,одружився там з донькою Ярослава Мудрого Анастасією (щоправда, єприпущення, що, перед тим, він жив без шлюбу з простою киянкою), і, яктільки на Русь прийшло повідомлення про те, що угорці скинули зпрестолу Самійла Абу і заходилися нищити рід Гонтів-Пазманів-Абовців,він разом з руським військом негайно вирушив в Угорську Русь. Там вінбув підтриманий широкими верствами місцевого населення, насамперед

руського, і, у 1046 р., в Абауйварі, родовому замку Самійла Аби, бувпроголошений королем цілої Угорщини. Перевага руських сил буланастільки переконливою, що виступити проти угорці тоді не посміли і,після коронації у Секешфехерварі, він як Андрій (Андраш)І правив уВишгороді до 1060 р. У Візантії спеціально для цього подружжя булавиготовлена корона із зображенням Костянтина Мономаха і цариціФеодори, яку урочисто привезли до Угорщини і з певним підтекстомвручили новим правителям цієї країни (так як остаточний поділ церкви накатолицьку і православну тоді ще не відбувся, то, не виключено, що їхкоронували не папські епископи, а візантійські). До наших днів зберігласяліше корона Анастасії, яка знаходиться в Угорському НаціональномуМузеї, але це не означає, що у Андрія І не було подібної.Існує заповіт Андрія І, в якому він наказав поховати його в Тиханах, де, яквідомо, вже були поховані Прокіп, Михайло, а, можливо, і сама БілаКнягиня. Ю. Венелін мав докази того, що в Тиханах був похований такожсин Андрія І від Анастасії Ярославни Давид (адже він був тут настоятелеммонастиря), тобто ми маємо тут справу з родинною усипальницеюруського за своїм походженням роду білгородських князів, до якого, такимчином, явно зараховував себе також і Андрій І. Не варто забувати і тойфакт, що найближче оточення як Андрія І, так і його сина Соломона булопереважно етнічно руським і політика їх також була відверто проруською.Чи не найбільшою заслугою Андрія І було те, що хоча і на короткий час,але йому вдалося повернути до складу своєї держави частину РуськоїМарки включно з Віднем. Хоча німці вже в сер. ІХ ст. утворили тут свою“Східну Марку”, але, тим не менш, повністю зберегли стару системумісцевої руської адміністрації і ще довго (до 1127 р.) ці землі згідноісторичної традиції звалися Руською маркою (Ruzaramarcha), як це виднонаприклад в грамоті імператора Лю.довика Німецького 863 р. про наданняволодінь Альтаїхському монастирю між Регенсбургом і Пасау (MGH. T. XI.P.74; MGH. T.III. p. 91). Зрозуміло, що більша її частина включно з Віднемна протязі ІХ-ХІ ст. вже опинилася в складі австрійського герцогства (завиключення періоду панування тут Прибини і Коцеля), але з усіх точокзору Відень знаходився у стратегічно важливому місці, а тому Андрійвважав своїм святим обов’язком повернути його до складу своєї РуськоїМарки.За ці землі він вів вперту боротьбу на протязі 1050-1055 рр., яка врешті-решт завершилася повним розгромом австрійського маркграфаАдальберта І на річці Лейті. Щоправда, вже в той час від був доситьхворим і в битвах брали участь переважно київські війська на чолі звоєводою Святополком, але без його бажання і згоди ця перемога наврядчи була можливою. Варто завжди пам’ятати, що за цю Руську Маркурусини вперто боролися до 1261 р., а якщо згадати про Матвія Корвіна, тонавіть і до 1490 р. Нам відомо, що в битві на річці Лейті біля Нойфельда

війська Данила Галицького у 1261 р. очолював воєвода Ростислав, а у 1485р. русин із Семигороддя Матвій Корвін не тільки повернув Руську Марку,а й переніс свою столицю з Буди спочатку до Вишгорода, а потім і до Відня,тим самим підкресливши, що виводить свою державність не з угорськоїісторичної традиції, а руської, тобто з часів правління тут «короля русинівОдоакра» (саме тоді за свідченням Орбіні у соборі св. Стефана у Відні булавідновлена літургія на давньоруській мові).Опанування угорського трону династією князів давньоруського(білохорватського) походження мало величезні геополітичні наслідки якдля самої Угорщини, так і для цілої Центральної Європи.І Самійло Аба, і Андрій І, і Соломон зробили усе можливе, щоб русинитепер трактувалися і мали права на одному рівні з угорцями. Якщо в Х ст.мадяри з погордою ставилися до них як до поневолених і людей другогосорту, коли вони вважали за величезне приниження навіть бутипохованими поруч, то археологічні пам'ятки ХІ ст. свідчать про те, щокладовища як русинів, так і мадярів стали тепер спільними, а угорці вжеодружувалися не тільки з руськими княгинями, але і з пересічнимирусинками.В результаті, досить швидко змінився сам генотип угорського етносу.Якщо усі без виключення хроніки ІХ – Х ст. жахаються зовнішнімвиглядом мадяр (маленькі, чорняві, не обличчя, а якесь суцільне кривавемісиво) і з острахом оповідають про те, як усім полоненим в Європі жінкамвони протикали груди, зв’язували докупи і тягнули в полон, що булохарактерним для усіх кочівників того часу, то автори ХІІ – ХІІІ ст.свідчать вже про людей середньої статури, струнких і з білим обличчям,тобто саме таких, яких ми знаємо їх сьогодні. Більше того, але про це вжетакож усі чомусь забули, аж до ХV ст. західні хроністи, наприкладГельмонт, вважали усіх угорців... слов'янами.Для таких заяв були досить вагомі підстави. Мольнар підрахував, що з 190найбільш відомих угорських шляхетських родів 160 мали руські етнічнікорені (це не має надто дивувати, так як угорці тривалий час бридилисяземлі і тому її власниками були переважно русини. Лише з часів королевиГертруди, яка роздала третину усіх земель королівства своїм фаворитам,співвідношення руських і мадярських шляхетських родин почалозмінюватися на користь останніх). Спеціалісти переконані у тому, що самерусини своїм прикладом примусили мадярів осісти на землю і з кочівниківперетворитися на землеробів (майже уся номенклатура назв в сільськомугосподарстві угорців має руське походження). Руські корені мають не

тільки такі широко відомі в усьому світі слова, які в Європі пов'язуютьчомусь виключно з Угорщиною, як, наприклад, паприка, салямі, гуляш чиковбаса, а й слова, які свідчать про колосальний цивілізаційний впливруського етносу на угорський (християнин, книга, літера, корабель, замок,стіл, вилка і таке інше).Врешті – решт, руське походження має третина найбільш уживаних слівугорського словника, в т. ч. та його частина, яка стосується основних засаддержави і права (князь, король, жупан, суддя, воїн та ін.). Хоча середруської галузі роду Арпадів, починаючи від Бели І, були і католики,причому, досить ревні, типу Андрія ІІ, але ситуація усе одно розвиваласятаким чином, що, у 1204 р., папа Римський з величезною тривогоюконстатував той факт, що в Угорщині залишився тільки одинкатолицький монастир і закликав цілу Європу до хрестового походу на…“поганську” Угорщину.Ті спеціалісти, які ґрунтовно займалися проблемами середньовічноїЦентральної Європи, вже в 70 – тих роках ХХ ст. прийшли до висновку:якби не татаро – монгольська навала 1241 р. і смерть останнього Арпада у1301 р. то давньоруська мова, як це вже сталося на теренах Росії, цілкоммогла витіснити угро – фінську і сьогодні ми мали б тут не Угорщину, аУгорську Русь.В усіх цих процесах Арпади – Василевські відігравали колосальну, хоча,часом, і не надто помітну для стороннього ока, роль. Це була, як тепер стаєзрозуміло, суто руська, а не тільки проруська, як це трактує переважнабільшість істориків, династія. Щоб переконатися в цьому, достатньо булолише дати чітку відповідь на проблему етнічного походження БілоїКнягині і зрозуміти, яке відношення мали до неї Прокіп, ВасильМихайлович та його діти.Можливо лише проруською, а не суто руською, династію Арпадів з часівправління Андрія І історики називають тому, що в ті часи етнічнаприналежність людини не відігравала такої ролі як тепер. Її сутність тодівизначалася насамперед приналежністю до тієї чи іншої релігійноїконфесії, а руської віри серед Арпадів притримувалися лише Самійло Аба,Андрій І, його син Соломон і Владислав (Ласло) І (Бела ІІІ, ВладиславКуманський та Андрій ІІІ виявляли свою симпатію до православ'я, аледуже і дуже обережно). Переважна більшість Арпадів все ж таки буликатоликами, тобто належали до іншої цивілізації, з якою Русь тоді аж ніяксебе не асоціювала.

Тим не менш, історична наука сьогодні підійшла до тієї межі, колидосліджують не тільки факти, які вже давно лежать на поверхні, а інайбільш глибинні причини тих чи інших явищ, мотиви поведінкидержавних діячів, їх психологію та менталітет. В цій ситуації обійтися безчіткої відповіді на проблему їх етнічного походження вже абсолютнонеможливо, так як в іншому випадку ми перестанемо розумітизакономірності історичного розвитку не тільки окремо взятих країн типуУгорщини, а й цілої Центральної та Східної Європи.За часів правління Андрія І та Соломона Угорська Русь отримала нібидруге дихання. Хроніка Германа з Рейхенау свідчить, що тривалий часАндрій І буквально «скаженів проти Святої Церкви», маючи безумовнопри цьому на увазі саме Римську. (Herman of Reichenau. Chronicle.Manchester, 2008. P. 58-98). Разом з тим, саме цей король був одночаснозасновником православного монастиря св. Андрія, до якого АнастасіяЯрославна привезла монахів з Києва, дав охоронну грамоту руськомупечерному монастирю св. Миколая в Тиханах, який став фактично філієюКиєво – Печерської Лаври, сприяв обміну духовними цінностями міжУгорщиною та Київською Русю (схоже, що не без його (або Анастасії)участі Первинний руський літопис, який використав Нестор і в якому євідомості про долю Угорської Русі на протязі цілого тисячоліття, потрапивдо Києва). Те, що він не «лютовав», а по-християнські ставився і долатинської церкви свідчить грамота про заснування монастирябенедиктинців в Тиханах, але при цьому слід брати до уваги, що це булозроблено на прохання Анни Ярославни, яка прислала сюди 40 чинців зФранції і що цей орден надзвичайно прихильно ставився до візантійськоїцеркви. В цілому, за виключенням хіба що Андрія ІІ, Арпади намагалисямаксимально толерантно ставитися як до угорської, так і руської громадикоролівства, але саме Андрій І започаткував той мало помітний длястороннього окаа процес, який вже в ХІV – ХV ст. мав би привести доповної русифікації угорців і не його вина є в тому, що, з об'єктивнихісторичних обставин, насамперед монгольської навали, цього, однак, несталося.Щоправда, ми повинні знати і той факт, що, з – за трагічних обставинсвого бурхливого життя, він постійно хворів, а у 1057 р. став практичноповністю паралізованим і тому країною реально правила його дружинакоролева Анастасія, а військами, які так і не повернулися до Києва, а булирозміщені у Вишгороді, Нагіоросі та Новгороді (Нограді), керували воєводиСвятополк і Вид. Під час битв його лише як символ на ношах виносилиперед військами, але в останній з них, коли проти короля виступив рідний

брат Білий (Бела), якому він щедрою рукою, не передчуваючи зради,віддав третину королівства заселеною переважно русинами (Нітранське іБілгородське (Біхорське) князівства), його покинули усі, він навіть не мавзмоги тікати і був буквально розчавлений ворожою кіннотою.Тим не менш, пам'ять про цього видатного русина так чи інакше, але все жтаки має залишитися в нашій історії, так як за його часів вона складаласядля Русі далеко не найгірше. Ще в ХІХ ст.. його могилу знайшли в Тиханах(певно десь в підземеллі знаходяться і рештки Білої Княгині, Прокіпа,Михайла, Давида) і вже в наш час тут був поставлений пам’ятник, де вінпостає перед нами разом з Анастасією (не виключено, що її могилазнаходиться не в Австрії, а також десь-тут в цьому підземеллі). Сучасніісторики прийшли до висновку, що до шлюбу з Анастасією Андрій жив зізвичайною киянкою і мав з нею Євфимію та сина Юрая. Щодо Євфимії, товже точно відомо, що її видали за оломоуцького князя Оттона ІПрекрасного, а щодо Юрая існує кілька остаточно не підтвердженихверсій. Після народження Соломона, Анастасія, щоб забезпечити синутрон, примусила Юрая залишити Угорщину і, за однією з версій, йогоприйняв у себе як графа Сіццо німецький імператор Генріх ІV, де він ставзасновником роду фон Русів і Шварценбергів (у будь якому разі це бувпредставник материнської лінії роду Арпадів, так як на протязі 1000-1005рр., 1031-1038 рр. тікати з країни довелося саме їм), а за іншою Юрайподався аж в Шотландію до молодшої сестри Анастасії Агати і став тамзасновником клану Драммондів.Література: 4; 19; 28; 43; 54; 60; 66; 87; 94; 107; 135; 139; 176; 207; 226; 233;234; 258; 282; 283; 305; 311; 327; 331; 366; 372; 416; Kronika uhorskych kralovzvana Dubnicka. Budmerice, 2004. S.66-70; Вікіпедія.Андрій (Андраш) ІІ (? – 1235) – угорський король у період 1205 – 1235 рр.Це перший правитель з руської лінії династії Арпадів, відносно якого є усіпідстави називати не королем Угорщини, маючи на увазі також і УгорськуРусь, а саме угорським королем, так як він уже більше прислуховувався домадярів і католицької церкви, ніж до русинів.Як би не ставилися українські історики до Арпадів, але вони повиннівизнати, що до Андрія ІІ усі вони (Андрій І, Соломон, Гейза І, Владислав(Ласло) І, Коломан, Бела ІІ, Гейза ІІ, Стефан ІІ, Бела ІІІ) або булинароджені від русинок, або мали дружин з Русі і тому навіть їх конфлікти зГалицько – Волинським князівством носили переважно характерродинних чвар, яких не бракувало і в середовищі суто руської панівноїеліти. Щодо Угорської Русі і русинів, то, в цілому, до них вони ставилися

толерантно, незважаючи на те, що переважна більшість з цих Арпадів натой час вже були католиками. Андрій ІІ вступив на трон у ситуації, колируська мова в країні на побутовому рівні стала мало не панівною, а з усіхкатолицьких монастирів залишився тільки один, в той час як десяткиінших були православними. Папа Римський з цього приводу написавмолодому королю гнівного листа, прокляв його і навіть пригрозиворганізувати хрестовий похід на Угорщину. Це так настрашило Андрія ІІ,що з того часу він став не тільки вірною слугою римської курії, а йпообіцяв особисто очолити хрестовий похід на Палестину і почавпровадити в країні мало не відверто антируську політику. До 1235 р. вінпозабирав і передав католикам багато руських монастирів, в т. ч. у 1221 р.монастир св. Андрія, до Семигороддя, де землі вже перед тим були заселенісасами, спровадив Тевтонський орден, а коли вони вже не тількивитіснили Сасів, а й відверто почали ігнорувати самого короля, замістьних заселив тут справжніх німців з – над Рейну і, таким чином, значнозвузив сферу поширення руського етносу (саси не були етнічниминімцями, як це вважають деякі дослідники, а русинами – бойками, які всилу історичних обставин були змушені залишити Тюрінгію, Богемію таСаксонію і повернутися у свої рідні місця на сході, але під тиском етнічнихнімців, запрошених сюди Андрієм ІІ, практично уся панівна верхівка родуДраго-Сасів згодом перебралася в Галичину, а ті, що залишилися, з часомдійсно германізувалися).Найбільш підлою, однак, виявилася його політика по відношенню доГалицької Русі, коли він назвав малого Данила Галицького своїм сином(княгиня Романова була його сестрою), прийняв його у себе у Вишгороді іобіцяв опікуватися ним як рідний батько, а сам коронував і посадив у 1215р. в Галичі свого сина Коломана, а згодом другого сина Андрія. Цяборотьба за Галич тривала аж до 1234 р. і завершилася остаточноюперемогою князя Данила.В результаті його правління руські монастирі залишилися тільки у Тибаві,Вишніх Реметах, Винному, Гуменному, Спиському Підградді, Петраківцях,Поздишовцях, Землині, Михайловцях і в Трнавці біля Сечівців. Папа мавусі підстави бути задоволений його діяльністю і зняв з короля своєпрокляття.Однак, ця політика внутрішнього протистояння надзвичайно послабиладержаву, тим більше, що Андрій ІІ практично не займався справами, апрославився своїм вражаючим уяву марнотратством. У країні запанувавхаос, справа дійшла навіть до вбивства на полюванні в горах Пілішкоролеви Гертруди, яка роздала своїм фаворитам третину усіх земель

королівства, причому переважно саме руських, що викликало до неїсправжню ненависть руської панівної еліти (саме тоді співвідношенняруських і мадярських шляхетських родин почало змінюватися на користьостанніх). Щоб заспокоїти панівну еліту, Андрій був змушений поділитисяз нею своєю владою, надавши магнатам у 1222 р. так звану Золоту Буллу.Тим не менш, руські регіони перестали підтримувати королівську владу,почали ставитися до неї як до чужої і це була одна з причин катастрофічноїпоразки Угорщини від татаро – монголів у 1241 р.В цілому історики праві, коли вважають Андрія ІІ найслабшим за всю їїісторію королем Угорщини, а ми можемо лише додати, що основнапричина цієї слабості полягала в його зраді інтересів Угорської Русі ірусинів.Король Андраш ІІ був тричі одружений: з дочкою герцога меранськогоБертольда ІІІ Гертрудою; Ілондою де Куртене, дочкою П’єра ІІ −імператора Латинської імперії; Беатрисою д’Есте, дочкою італійськогомаркіза Алдобрандіно. У першому шлюбі − з Гертрудою Меранською − мавп’ятеро дітей: Марію-Анну, царицю Болгарії; Єлизавету, ландграфинюТюрінгії і католицьку святу; Белу ІV, короля Угорщини; Коломана,короля галицького; Андрія І, князя галицького; у другому шлюбі − зІлондою де Куртене − дочку Ілону, королеву Арагону (Іспанськекоролівство). Так як і Бела ІІІ також волів брати собі дружин з Заходу, торуська частка в крові останніх Арпадів була вже досить малою. Позитивомдля Русі в часи правління Андрія ІІ було хіба те, що усі свої дитячі рокіДанило Галицький провів у Вишгороді, де не просто навчався, а йдокладно ознайомився з історією Давньої Русі, генеалогію пануючих родинЗахідної Європи і тому, згодом, без жодних вагань заявив про свої претензіїна колишню Рутонію, тобто Австрію, і колишне Клодське князівство білиххорватів (похід на Опаву), де він збирався посадити своїх синів.Література: 4; 19; 28; 43; 54; 60; 66; 87; 94; 107; 135; 139; 176; 207; 226; 233;234; 258; 282; 283; 305; 311; 327; 331; 366; 372; 416; Вікіпедія.Андрій (Андраш) ІІІ (1265 – 1301) – останній король Угорщини і Хорватії(1290 – 1301) з руської лінії династії Арпадів.Вже короля Андрія ІІ можна вважати відвертим мадяроном, але оцінюючиправління Арпадів не варто лише побіжно констатувати їх “проруськуорієнтацію”, а максимально повно розкривати її зміст, тим більше, що цікоролі не були схожі один на одного і, наприклад, попередник Андрія ІІІВладислав Куманський мало не був відлучений папою Римським відцеркви із – за його відвертої підтримки православ'я.

Їх руська генетика давалася взнаки до останнього і це, як не дивно,стосується також і Андрія ІІІ, хоча він народився і дитячі роки провів уВенеції. Так сталося, що Бела ІV не визнав батька Андрія Стефана своїмбратом і останній дружині Андрія ІІ Беатрісі з дітьми довелосяпереховуватися за межами Угорщини. Тому онуку Андрія ІІ тривалий часдовелося доводити своє право на корону Угорщини, але у 1290 р. задопомогою руської шляхти з північних і східних регіонів країни віннарешті досягнув свого. За це Андрій був змушений фактично передатимало не усю північну частину сучасної Словаччини і Закарпаття місцевиммагнатм українського походження (Омадеї, Чаки, Драгоши, Порошенки,Петровичі та ін.) і щоб утримати їх біля себе діяв за допомогою небрутального примусу, а солодкого пряника, роздаючи їм високі посади тачисленні привілеї (Омадея Абу, наприклад, він зробив своїм палатином,тобто другою людиною в королівстві). Крім того він одружився на княгиніФененні, яка була дочкою руської княгині Соломії Померанської ікуявського князя.Саме за часів Андрія ІІІ ми маємо останню звістку про існування вУгорщині Руської Церкви і, випадково чи ні, але останній руський єпископЯків помер майже одночасно з королем у 1301 р. (майже усі дослідникивважають смерть Андрія досить загадковою і впевнені, що до цьогоприклав свою руку Карл Роберт, який на той час вже фактично правив впівденних регіонах Угорського королівства) На трон Угорщини і Хорватіїпретендувало безліч претендентів, але, знаючи про те, що за угодоюВацлава ІІ з Левом Даниловичем Східна Словаччина і Закарпаття малиперейти до Галицько-Волинського князівства і не маючи при цьомувласних спадкоємців чоловічого роду, Андрій ІІІ вирішив передати його вруки сина чеського короля Вацлава ІІ, заручивши його у 1298 р. зі своєюдочкою від Фененни Елизаветою (дитячий вік ще не дозволяв їходружити). Події, які відбулися на протязі наступних 11 років маливеличезне значення для майбутнього не тільки Угорської Русі. а йукраїнських історико-етнічних земель на території сучасної Польщі. СинВацлава ІІ справді був коронований у Секешфехерварі, його як королявизнали і Матіаш Чак, і Омадей Аба, який в результаті цього ставфактично незалежним як від чехів, так і від намісника Лева Даниловичаграфа Григорія. Однак Карл Роберт несподівано одружився з онукою ЛеваДаниловича Марією і Папа Римський зажадав, щоб Вацлав ІІ негайнопередав йому угорську корону. Після категоричної відмови пішла ціласерія вже навіть не загадкових смертей, а відвертих вбивст, до яких позаусяких сумнівів приклав свою руку саме Карл Роберт У 1305 р. бувотруєний Вацлав ІІ, у 1306 р. був вбитий його син Вацлав ІІІ, а у 1311

Омадей Аба. Вацлав ІІІ після смерті батька одразу зрозумів, що подібнадоля може чекати також і його, а тому скасував шлюб з Елизаветою Арпаді відмовився від угорської корони на користь свого двоюрідного брата поматері баварського герцога Отто ІІІ. Однак Вацлава ІІІ це не врятувало,так як він далі вважався королем Польщі і в Оломоуці його задусили підчас сну подушкою. Після смерті Омадея Аби доля Угорської і ПольськоїРусі була остаточно вирішена. Княгиня Марія також вже стала КарлуРоберту непотрібною, вона цілком могла повторити долю своїхпопередників і після 1307 р. відомості про неї справді зникають (можливоце була сестра Лева Юрійовича, яка у 1307 р. втекла від Карла Робертаразом з Отто ІІІ і у 1310 р. вийшла за польського князя Тройдена). Останняпредставниця руської галузі роду Арпадів Елизавета пішла в монастирТесс у Швейцарії і там померла у 1338 р.Андрій ІІІ був останнім королем з роду Арпадів, які правили в Угорщині, азгодом і в Хорватії. Що значила для Угорської Русі династія Арпадівнайкраще можна зрозуміти порівнюючи часи правління Андрія ІІІ та йогонаступника короля Карла Роберта.Укріпившись на троні, Карл негайно розпочав війну, яку угорськіісторики трактують як звичайне протистояння із знахабнілими князями,які фактично вже стали удільними, але, насправді, це була справжняугорсько – руська міжетнічна війна, так як усі ці магнати були виключноукраїнського походження, вона відбувалася тільки на теренах УгорськоїРусі і, одночасно, нищилися усі без виключення руські монастирі і церкви.Якщо пригадати собі, що саме Угорська Русь вже перед тим відчула на собіусі негативні результати татаро – монгольської навали, то смертьостаннього Арпада мала для неї справді фатальні наслідки. Про жоднуасиміляцію угорців вже не могло бути навіть мови, Угорська Русьперейшла у глуху оборону і, незважаючи на деякий свій ренесанс у 1440 –1526 рр., з кожним наступним століттям невідворотньо втрачала свійполітичний, економічний, духовний і культурний потенціал.Література: 4; 19; 28; 43; 54; 60; 66; 87; 94; 107; 135; 139; 176; 207; 226; 233;234; 258; 282; 283; 305; 311; 327; 331; 366; 372; 416.Андрій Юрійович (? — бл. 1323) — король Русі.Після смерті свого батька Юрія Львовича він правив Галицько-Волинським князівством разом зі своїм молодшим братом Левом, причомуАндрій сидів у Володимирі, а Лев у Галичі. З усього видно, що ця людинамислила як справжній король усієї Русі від краю до краю і тому не дивно,

що у 1315 р. він навіть допомогав поморським князям руськогопоходження (від київського князя Святослава Ярославовича) в їх боротьбіз маркграфами Бранденбурга (не випадково англійська Вікіпедія в статтіпро Андрія подає карту Русі від Любліна до Архангельська, хоча вженавіть в київській землі його влада була номінальною). Налагодивши тіснісоюзницькі зв’язки з польським королем Владиславом I Локетекомі Тевтонським орденом, він намагався послабити залежність князівствавід Золотої Орди. У листі Владислава Локетка до Папи Римського ІоаннаХХІІ брати Юрійовичі згадуються як «непереможний щит протижорстокого татарського народу». Сприяв торгівлі між галицькимиі польськими купцями. Загинув одночасно з Левом Юрійовичем (бл. 1323),на думку деяких істориків — у боротьбі з монголо-татарами, інших —з литовцями, захищаючи від них Підляшшя. Брати явно давали собі раду зтатаро-монголами, особливо в Андрія відчутний талант полководця і якбине їх одно часова смерть, то історія україни-Русі мала усі шанси бутизовсім іншою (це зрозуміло з листа Владислава Локетка Папі Римському, вякій він відверто заявляє, що польща в особі цих князів втратила свійнадійний щит від монголів і опинилася перед страшною загрозою).Ситуація 1323 р. дуже нагадує сучасне становище України, дарма що Західна відміну від поляків ще не усвідомлює роль цього щита в подальшійісторії цілої Європи (сучасні монголи можуть опинитися вже навіть не наЄльбі, а на берегах Атлантичного океану).Після смерті Андрія Юрійовича пряма лінія нащадків РоманаМстиславича припинилася. На галицько-волинський престол булозапрошено сина сестри братів Юрійовичів (Марії), мазовецького князяБолеслава Тройденовича, який прийняв ім’я Юрій-Болеслав.Література: 18; 27; 32; 206; 344.Андріяшев Олександр (1863 Чернігів — 1932 Київ), історик, наук. співр.Київ. Центр. Архіву Давніх Актів; «Очерк истории Волынской земли с 14в.» (1887), «Нарис історії колонізації Київ. землі до кінця 15 в.» (1926).Література: 56; Вікіпедія.Андро́ ники — село в Україні, в Корюківському районі ЧернігівськоїобластіНа території села до 1786 року діяв Бречицький Андроників монастир, тутбуло збудовану дерев'яну келію та Благовіщенську церкву з трапезною. У1684 р. чернігівський архієпископ Лазар Баранович затвердив

Андроника ігуменом і з того часу ця назва закріпилася за монастирем. У1691 р. визначено земельні межі монастиря, закріплені універсаломгетьмана Івана Мазепи і підтверджені універсалами ІванаСкоропадського (1709 р.) та Данила Апостола (1732 р.). У кінці XVII ст. наземлях Андроникова монастиря засновано слобідку для бездомного люду.У 1705 р. в монастирі збудовано дерев'яну Троїцьку церкву (іконостасустановлено 1710 р.), а в 1713 р. — нову Благовіщенську церкву. У 1786 р.монастир було закрито, а маєтності секуляризовано. В селищі народивсяправник, професор, автор багато разів перевиданого підручника по правуТовстоліс Микола Миколайович, який в ході спецоперації з ліквідаціїукраїнської інтелектуальної еліти був розстріляний НКВС.Література: 56; Вікіпедія.Андрохович Амвросій (1879 Лисець— 1942 Львів) - педагог (україніст) іісторик, д. чл. НТШ. проф. Богословської Академії у Львові; автор працьпро „Barbareum“, „Studium Ruthenum“, «Папська Колеґія Театинів»,«Гр.-Кат. Ген. Духовна Семінарія» у Львові і ст. про гал. шкільництво кін. 18 йпоч. 19 в.Література: 56; Вікіпедія.Андрузький Юрій (1827 Вечірки— після 1864) - чл. Кирило-МетодіївськогоБратства, студент Київ. Ун-ту; під час слідства обтяжив зізнаннямШевченка; за рев. переконання в 1850 — 55 був на засланні вСоловецькому манастирі.Література: 56; Вікіпедія.Андруник Степан (1923—2006) — бригадний генерал Збройних силКанади.Виходець з української родини, яка оселилася в м. Альбін, провінціяСаскачеван, Канада. Учасник Другої світової війни з 1942 р. Лейтенантомпіхоти служив в Італії та інших країнах Європи. З 1950 р. — вГенеральному штабі в м. Оттава. З 1951 р. переведений до Військовогоміністерства у Велику Британію. З 1966 р. генерал С. Андруник —військовий радник у Танзанії. У 1969 р. — головнокомандувач штабуОнтарійської військової округи. У 1972—1974 рр. — канадськийвійськовий аташе в Польщі. Відзначений Орденом військової заслуги таіншими нагородами.Література: сайт «Українці в світі».

Андрусишин Кость (1907 Вінніпеґ - 1983 Саскатун) - укр.літературознавець і мовознавець (романістика, славістика), проф.Саскачеванського Ун-ту (Канада), автор ряду статтів на теми нової укр.літератури й перекладів укр. творів на англ. мову, упорядник великогоукр.-англ. словника.Література: 56; Вікіпедія.Андрусів Петро (1906 Каменобрід - 1981 Рівергед) - маляр, ілюстратор;студіював у Варшавській Академії Мистецтв, працював у Галичині, бравучасть у виставках укр. графіки в. Берліні та Празі 1934 — 1935 pp., з 1948в США; портрети, розписи церков, краєвиди, графіка, ст. з теоріїмистецтва. Створив унікальну картинну галерею на теми українськоїісторії.Література: 56; Вікіпедія.Андрусов Дмитро (1897 – 1976) - академік, видатний представникукраїнської геологічної науки.Родина академіка походить з України, хоча сам Дмитро народився в Тарту,де його батько викладав в місцевому університеті, але навчався вКиївському університеті св. Володимира і спеціалізувався на кафедрігеології під керівництвом видатних українських вчених – геологів тогочасу.Після революції він був змушений виїхати в Словаччину, де займавсядослідженням Низьких Татр і опублікував на цю тему біля 300 науковихпраць. Найбільш вагомим науковим досягненням Андрусова є, однак,його фундаментальна “Геологічна Карта Чехословаччини”.Так як Низькі Татри є споконвічною етнічною територією русинів і,зокрема, волохів, в його працях ми можемо знайти також багато цікавихвідомостей про цей регіон. Академік помер і був похований в Братиславі.Література: 207; 373; Вікіпедія.Андрусовичі (ANDRYSZOWICE ЛОДЗІНСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА)Вірогідно, саме з цього села на Серадщині походить видатний краківськийдрукар Андрій Лазар, який іноді писався як Лазар Андрусович.Оскільки він друкував авторів переважно з Червоної Русі, то можнаприпустити, що сам Андрусович також був русином, тим більше, що, згідно

з дослідженнями Й. Крепели, на Серадщині тоді була значна кількістьмаєтків шляхти руського походження.Література: 205; 206; 327; 374.Андрусово - село біля Смоленська де 13. 1. 1667 р. був укладенийАндрусівський Договір про перемир’я на 13½ pp., між Польщею і Москвоюпісля війни, що почалася в 1654 р. За цим договором Лівобережна Україназалишилася під Москвою, Правобережна переходила до Польщі; Київ мавлишатися в моск. руках лише на 2 роки, що однак перетворилося напостійне володіння; Запорізька Січ потрапляла під спільну протекціюПольщі і Москви. Це був перший поділ України, потверджений т. зв.«вічним миром» 1686 р. Це місце є прокляте не тільки Україною, а й длясамих росіян, так як удаваний розквіт і розвиток після загарбання чужихземель перетворився на суцільний занепад, це колись велике селофактично вимерло і на сьогоднішній день там проживають лише кількадесятків людей пенсійного віку.Література: 56; Вікіпедія.Андрусяк Василь (1915 — 1946), псевд. Грегіт, Різун - полк. УПА йкомандир відтинка «Чорний Ліс», відомий з низки успішних боїв, зокремау липні 1944 р. проти німців на горі Лопата. Загинув забитий больш.аґентом. За бойові заслуги нагороджений Золотим Хрестом.Література: 56; Вікіпедія.Андрусяк Микола (1902 Галичина – 1985 Бостон) - історик, проф. УВУ, д.чл. НТШ; «Зв’язки Мазепи з С. Лещинським і Карлом XII» (1933), „JózefSzumlański“ (1934), «Нариси з історії гал. москвофільства» (1935), «Мазепа іПравобережжя» (1938), «Генеза і характер галицького русофільства в 19 і20 ст.» (1941), ін. розвідки й ст. зісторії Гал.-Волинської держави,козаччини, нац. відродження в Галичині та ін.Література: 56.Андрух Іван (1892 — 1921 Київ) - гром. і військ. діяч, організатор «Січей» уГаличині; видатний учасник протибольш. руху на Україні 1920 — 21 pp.,чл. Верховної Колеґії Укр. Центр. Повстанського Комітету, зв’язаного зУВО; розстріляний большевиками.Література: 56.Андрухов (ANDRYCHŌW МАЛОПОЛЬСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА)

Руська назва цього міста, що розташоване аж біля Сілезії, донині викликаєвеличезний подив польських істориків та лінгвістів (по-польськи вономало б називатися Jedrzechôw).Якщо вірити документам, то місто було засноване у XIV ст. німецькимиколоністами, які прийшли сюди з сусідньої Чехії. Однак, ніхто ще неспромігся до пуття пояснити, що було тут до XIV ст.Досліджуючи цю проблему, український історик Олександр Барвінськийдійшов висновку, що тут була територія давньослов'янського племеніхорватів, які ще у Х ст. проживали не тільки тут, а й у сусідній Сілезії таМоравії, тож німці прийшли на готове і лише запозичили назву поселення,яке існувало вже декілька століть до них.Барвінський при цьому чесно визнав, що він взявся за проблему регіонузапізно, коли тут уже все було сполонізованим, а спеціальними методамилінгвістичних досліджень він не володів.Тим не менш, висновки Барвінського підтвердив німецький дослідникШнайдер. Уже в наш час, вивчаючи творчість поета Луки Горницького,який походив із сусіднього Освенцима, до такого ж висновку несподіванодійшов видатний польський лінгвіст Т. Лер-Сплавінський.Виявляється, проект польської орфографії, який був запропонований уXVII ст. Лукою Горницьким, насправді на 90% був проектом самеукраїнської орфографії, а його “Псалми” дають нам усі підстави говоритипро церковнослов'янську граматичну систему твору в її південному,класично українському варіанті.Як не дивно, але руські традиції тут зберігалися не тільки в XVII, а й навітьу XIX ст., коли, здавалося б, усе вже було сполонізованим. Підтвердженнямцього є доля видатного українського композитора Антона Коципінського(1816-1866), який, власне, народився тут, в Андрухові.Відомо, що спочатку Коципінський учився в Бохні, а згодом у Львові.Щойно композитор потрапив в українське середовище, далися взнаки йогоукраїнські корені, й він буквально запалав любов'ю до народних пісень.Переїхавши до Києва, він відкрив одну із перших в Україні крамниць нот, ау 1862 р. видав свої “Пісні, думки і шумки руського народу”. Згодом, на їхоснові був написаний найвідоміший твір Коципінського “Ярмарок наУкраїні”.Саме Коципінський та Максимович породили тоді хвилю зацікавлення доукраїнської пісенної творчості, на гребені якої постали безсмертні твори

Чайковського, Лисенка, Лятошинського, Ревуцького, і увесь світ почув ізрозумів, що таке український мелос. На жаль, про Коципінського забулане тільки Польща, а й Україна. Жодної пам'ятної таблиці на його честьнемає ні в Києві, ні у Львові, ні тут, в Андрухові.Література: 205; 206; 327; 374.Андрухович Кость (? Галичина – 1905 Галичина) - один із перших укр. кат.свящ. в США; під час перебування тут (1889 — 93) видавав другий вАмериці укр. часопис «Руске Слово» (1891), автор кн. «З життя русинів вАмериці» (1904).Література: 56.Андрушівка – с. м. т. Житомирської області.В історичних джерелах Андрушівка під назвою Андрусовки впершезгадується в 1683 році в переліку так званих «пустих сіл». Андрушівка тодібула приписана до Котельні.Починаючи з XVII століття село стало власністю магнатів Бержинських,які експлуатували місцеве населення — андрусівські селяни повинні булипрацювати на пана три дні на тиждень, сплачувати грошовий танатуральний оброк. Бержинські також звели на березі ставка палац,розбили парк. Найвизначнішою історико-архітектурною пам'яткоюАндрушівки є садиба-палац поміщиків Бержинських (потомуцукрозаводчиків Терещенків, а тепер приміщення Андрушівської школиI—III ступенів № 1), збудований у стилі французького неоренесансу всередині XIX століття.Увагу туристів тут незмінно привертає оточуючий садибу парк — гарнемісце для відпочинку і «спілкування з природою».Новітнім об'єктом зацікавлення може служити розташована на околиціміста Андрушівська астрономічна обсерваторія, перша і єдина в Українісертифікована приватна обсерваторія. В селищі народився етнограф, наук.співр. Н.-Д. Кафедри Іст. укр. культури; автор праць про укр. нар. думи,про старі укр. міри й гроші, про Г. Сковороду І. Єрофеїв (1882— 1953), атакож академік НАН України А. Підгорний (1932—1996).Література: 56; Вікіпедія.Андру́ шівка (також Андруші́вка) — село в Україні, в Погребищенськомурайоні Вінницької області.Зупинний пункт Андрусове отримав назву від села у зміненому вигляді, бона момент побудови залізниці Козятин — Умань одна станціяАндрушівка вже існувала. Тут є палац (побудований наприкінці XVIII —на початку XIX ст.), а також дерев'яна церква побудована 1719 року

(розібрана 2005 року). В А. народився граф, український дипломат,публіцист, митець і меценат, який 3 був висунутий на Нобелівську преміюТишкевич Михайло Станіславович (1867—1930), а також письменник іжурналіст Речмедін Валентин Остапович (1916—1986) та його брат,відомий радянський журналіст, помічник 1-го секретаря ЦК КПУ РечмедінЛеонід Остапович (1912—1981).Література: 56; Вікіпедія.Андрушків Осип (1906 Городок - 1984) - математик; доц. УВУ в Мюнхені, з1949 — проф. математики у Seton Hall University в США; праці зматематики.Література: 56.Андрущенко Кость (1883, м. Київ — після 1948) — українськийгромадський і політичний дiяч на Далекому Сходi.Народився в родинi козака, відставного унтер-офіцера. У 1899—1904 рр.навчався у 1-му Київському комерцiйному училищі. В 1915 р. вступив накитайсько-монгольське вiддiлення Схiдного (Орiєнтального) iнституту уВладивостоцi, після закінчення викладав у гiмназiї в м. Харбiнi(Маньчжурія, Китай). Один з iнiцiаторiв створення та головаВладивостоцької студентської Української громади (1907—1909). У березнi1917 р. — член тимчасового організаційного бюро по створеннюВладивостоцької української громади. Брав активну участь вукраїнському громадському житті. Після встановлення радянської владипереїхав у Харбін. З 1920 р. в Харбіні, працював викладачем ліцею Св.Миколая. Цього ж року обраний від Громади до Владивостоцької радиробітничих та військових депутатів; від липня — старший офіцерартилерійського полку, голова військової секції Громади, командир 1-їУкраїнської роти, член Української партії соціалістів-революціонерів. У1918 р. — редактор газети «Приморская жизнь». У 1933 р. — член Радитовариства «Просвiта», член правлiння та заступник голови Українськоївчительської спiлки, з 1934 р. — член Українського товаристваприхильникiв лiтератури, науки, мистецтва при Українськiй нацiональнiйгромадi, займався органiзацiєю української школи в Харбiнi, з лютого 1934р. — голова Ради української національної громади. Заарештований у 1948р. Звинувачений у шпигунстві, контрреволюційній діяльності. Засудженийдо 25 років позбавлення волі. Проживав у м. Губаха Кизеловського р-нуПермської обл.Саме завдяки діяльності таких патріотів як Андрущенко була створенаУкраїнська Далекосхідна Республіка і українське життя там ще жевріє донаших днів.Література: сайт «Українці в світі».

Анищенко Калістрат (1885 Красне, Київ. губ. — 1929 Харків) - журналіст іписьм., дописи й оп. в «Раді» 1912; збірки: «Оповідання» (1918), «Ткачихи»(1924), «Мироносиці» (1926), «Балянс» (1927).Література: 56.Анна Богемська (Ягеллонка) (1503-1547) – королева Німеччини, Чехії таУгорщини, ерцгерцогиня Австрії, яка стала праматір’ю не тільки усіхнаступних Габсбургів, а й майже усіх королівських родин сучасної Європи.Ця етнічна русинка була дочкою чеського і угорського короля ВладиславаДобре з русько-литовського роду Ягеллонів, тобто правнучкою київськоїкнягині Софії Ольшанської та одного з руських шляхтичів її двору(найбільш ймовірно Гошка (Ієроніма) з Рогова).Сам факт її одруження у 1521 р. з австрійським ерцгерцогом ФердинандомІ (1503-1564) був викликаний намаганням імператора Максиміліана Іпокласти край постійним, починаючи від Данила Галицького іПржемислава Оттокара ІІ, претензіям королів Чехії та Угорщини руськогопоходження на Австрію (на протязі 1480-1490 рр. Нижньою Австрією разомз Віднем володів семигородський русин Матвій Корвін). Імператорвирішив ризикнути і уклав з батьком Анни династичну Пожонську(Братиславську) угоду, у відповідності з якою Австрією, Чехією,Угорщиною і Німеччиною буде володіти той рід, який буде мати прямихспадкоємців. Зірки на небі склалися тоді так, що брат Анни загинув на полібою з османами під Мохачем у 1526 р. не маючи при цьому від своєїнімецької дружини жодної дитини, в той час як Анна не тільки народилаФердинанду 15 дітей, а й принесла йому і Австрії як свій спадок післязагиблого брата Чехію та Угорщину.Крім того, що вже по матері вона вступила у родинні зв’язки зфранцузьким родом де Фуа, герцогами де Рандан і графами де Кандаль, їївласний син Максиміліан ІІ (1527-1576), а потім і її онуки Рудольф, Матвійта Фердинанд ІІ (1529-1595) стали імператорами Священної римськоїімперії, дочки та онуки цієї русинки (Варвара, Елеонора, Марія, Іоанна,Анна, Марія Медичі, Генрієта) були видані в Італію, Нідерланди, Баварію,Іспанію, Францію, Англію і стали складовою частиною багатьох існуючихсьогодні королевських та аристократичних родин Європи. Для самої Русі іЯгеллонів цей генетичний експансіонізм обернувся однак трагедією, такяк, не надто замислюючись над можливими наслідками, дочку Єлизавету,а потім і Катерину, Анна Ягеллонка видала за свого племінникаСигізмунда Августа, в результаті чого стався генетичний інцест(кровозмішування) і славний в нашій історії рід Ягеллонів припинив своє

існування, а в Україні під чужеродними правителями розпочалисяпроцеси, які в кінцевому результаті привели до повстання Б.Хмельницького.Найбільш неймовірно склалася доля нащадків Іоанни і Анни Австрійської,а також дітей сина Анни Богемської (Ягеллонки) Карла ІІ.Анна Богемська крім того, що була ерцгерцогинею Австрії, була такожкоролевою Чехії, Угорщини та Німеччини і могла стати такожімператрицею Священної Римської імперії (її чоловік Фердинанд І бувобраний імператором у 1556 р.), але, виснажена постійними пологами іпроблемами виховання своїх 15 дітей, вона передчасно померла, маючилише 44 роки. Зрозуміло, що це саме завдяки їй Австрія приєднала до себеЧехію та Угорщину і стала у повному розумінні цього слова імперією, але,обтяжена дітьми, вона не могла мати надто великий вплив на політикуАвстрії і, висловлюючись образно, просто розчинилася у своїх нащадках.Нам важко сьогодні сказати, чи навчила вона своїх дітей української мови,так як буквально в усіх країнах куди вони потрапили сфера її вживання(за виключенням Польщі) була вже навіть не обмежена, а елементарновідсутня. Принаймні, у нас немає жодних сумнівів в тому, що нею володіласама Анна, адже її батько постійно вживав її не тільки в побуті (вінпостійно усім казав українське «добре» і тому його навіть прозвалиВладислав Добре), а й навіть в офіційних документах (наприклад в указі«О людях збеглих»), а також допоміг Івану Турзо і Фіолю у своємукоролівстві завершити друк перших українських книг (Владислав Добребув першим і тому найбільш улюбленим онуком Софії Ольшанської, яка,власне, і займалася його вихованням до 6 років, тобто саме в той період,коли формується менталітет і свідомість дитини). З усього видно, що Аннана території Австрії також планувала зайнятися проблемами українськогокнигодрукування і навіть розробила з цією метою спеціальний шрифтпетатіс, який поєднував латинку з кирилицею, але, на жаль, передчаснопішла з цього світу. Ось чому руську складову в нащадках Анни можнавиявити лише порівнюючи їх менталітет з менталітетом її предків. Враховуючи той факт, що ще у 1475 р. тітка Анни Ягеллонки Ядвіга булавидана за баварського герцога Георга Богатого (це саме та Ядвіга, яка незнала німецької мови і спілкувалася з чоловіком за допомогоюперекладача), Анна, з метою підсилення руської складової цьогобаварського роду, у 1546 р. видала за місцевого герцога Альбрехта V своюдочку, яку прозвали тут Анною Австрійською. Подружжя обрало місцемсвого проживання замок Траусніц в місті Ландсхут на сході від Мюнхена,але сфера їх позитивного впливу поширилася тоді також і на цілу Баварію.

Анна Австрійська у своїй любові до книг, науки і мистецтва багато в чомунагадувала прабабцю Софію Ольшанську, яка була ініціатором створення«Біблії королеви Софії» і допомогла Мартину Русину відкрити вЯгеллонському університеті кафедру астрономії, з якої вийшли такі творцігеліоцентричної концепції будови Всесвіту як М. Коперник і Б.Ваповський. Анна Австрійська, у свою чергу, спираючись на підтримкусвого чоловіка, заснувала Баварську державну бібліотеку, де зберігаєтьсяпраця Баварського Географа (унікальний документ з проблем історіїПолабської і Поморської Русі), відкрила кілька музеїв, усіляко сприялатворчій діяльності художника Ганса Меліха і композитора Орландо Лассо.Вирізнялася неабияким розумом і навіть обігрувала чоловіків, в т. ч. своговласного, у шахи. В її дітях, однак, руські гени практично непроглядаються, усі вони стали фанатично налаштованими католиками, їїсин Ернст став засновником цілої династії архієпископів Кельна, анаступний герцог Баварії Вільгельм V дійшов до того, що повиганяв усіхпротестантів з краю (хіба що як і мати мав смак до мистецтва і перетворивзамок Траусніц у справжній шедевр італійського Ренесансу).Практично один до одного долю Софії Ольшанської, але вже переважно уполітичному плані, повторила онука Анни Ягеллонки Марія Медичі (1573-1642), яка більше відома широкому загалу як знаменита Королева Марго.Її мати Іоанна (1547-1578) була останньою дитиною Анни, яка, власне, іпомерла тоді в результаті ускладнення від цих пологів. Вже навіть небатько, а брат Максиміліан ІІ видав її у 1565 р. за ФранческаФлорентійського з роду Медичі. На честь цього шлюбу учні Вазарінаписали в палаццо Веккьо чудові фрески з видами її рідної Австрії, алещастя подружнього життя тривало лише кілька років. Так сталося, щоІоанна народжувала лише самих дочок і невдоволений чоловік почавшукати коханок на стороні. Врешті-решт, в стані вагітності восьмоюдитиною вона, як було пояснено загалу, несподівано впала зі сходів іпомерла, маючи лише 31 рік. Зважаючи на практику, яка панувала уФлоренції, вирішування усіх проблем за допомогою ядів і той факт, що вжебуквально через місяць Франческо одружився з Біанкою Каппелло, майженіхто з дослідників не сумнівається в тому, що смерть Іоанни не булавипадковою і несподіваною.Марія була шостою дитиною Іоанни і коли рід Медичі у 1600 р. видавдоньку за короля Франції Генріха ІV, заплативши при цьому величезнийпосаг у 600 тис. крон (найбільший в історії Франції), то вона мала усішанси повторити сумну долю своєї матері (король поводив себе ненабагато краще за Франческа). Однак, цього не сталося. Марія робила

собі долю власними руками, а не покладалася на те, як складуться зорі.Біологи кажуть, що генетичні мутації є досить непередбачливими і черезвеличезний проміжок часу у людини раптом може відтворитися геном,яким володів її далекий предок. Щось подібне сталося і у випадку зМарією. Хоча її руська складова становила лише 25%, але ментально вонабуквально в усьому вдалася в королеву Софію, яка усе своє життя,стиснувши зуби, наполегливо билася за своє політичне існування імайбутнє своїх дітей. Марія також не змирилася з існуючим станом речей,вона примусила Генріха ІV коронувати її в абатстві Сен-Дені, а вже нанаступний день Равальяк вбив короля і регентшею при їх малолітньомусині Людовику ХІІІ стала саме Марія. Так само як і Софія вона утвориласвою власну партію, на чолі якої став маркіз д, Арк (у Софії цю рольвиконував князь Федір Острозький) і, спираючись на її підтримку успішнопридушувала усі численні повстання і змови. Вона продовжувала правитинавіть тоді, коли Людовик ХІІІ досягнув повноліття і лише Альберту деЛюіню вдалося у 1617 р. вбити д, Арка, а її відправити подалі від Парижа взамок Блуа (подібну роль в долі королеви Софії відіграв єпископ ЗбігневОлесницький, який в битві під Гротниками підло добив усіх поранених, вт. ч. Ф. Острозького та С. Мельштинського (Кам’янецького), які, стікаючикров’ю, лежали на землі). Так само як і Софія, Марія в цій складній для себе ситуації не опустиларуки, вже через два роки вона втекла з ув’язнення в Блуа, а у 1621 р.Альберт був вбитий і вона повернулася в Париж, де король поставив її начолі Державної ради. Якщо доктриною королеви Софії було гасло: «Русь єтам, де правлять представники династії Ягеллонів!», то Марія явно невболівала за рід Медичі, а зробила усе від неї залежне, щоб Людовик ХІІІодружився з її родичкою по материнській лінії Анною Іспанською.Безумовно, що про Русь не те що королева Марго, а й навіть її матижодного поняття вже не мали, але, як це не дивно, Марія, хоча і у доситьспрощеному вигляді, фактично продовжувала втілювати в життядоктрину королеви Софії, але під дещо модернізованим гаслом: «Нашаземля є там, де правлять нащадки Ягеллонів!» (західні історики, невдаючись до більш тонкого аналізу, воліють розцінювати цю діяльність якспрямовану виключно на користь Габсбургів, тобто по батьківській лінії їїматері, хоча ця теза має значно менше аргументів).Разом з тим, Марія набагато гірше за Софію розумілася в людях і тому вкінцевому результаті програла. Вона зробила міністром і вивела на верхніщабелі влади кардинала Ришельє і саме він потрафив усунути її від влади,а у 1631 р. навіть примусив тікати з Франції геть. Померла королева

Марго в Лондоні, на вул. Квітковій, в будинку свого улюбленогохудожника Рубенса, який, власне, і написав її портрет. Франція маєзавдячувати Марії унікальною колекцією картин Рубенса, яку вона зібралав Луврі, а також величним Люксембургським палацом і водотягом, якийвона наказала збудувати в Парижі. Ришельє не тільки позбавив Маріювлади, а й усіх прибутків. Подейкують, що у її власності залишився лишеодин папуга, якого вона навчила прокльонів на адресу кардинала і звеличезним підтекстом заповіла передати птаха саме йому.Династія Валуа і Бурбони мають завдячувати своїм руським генам нетільки Анні Ярославні і королеві Марго, яка так яскраво змальованійгенієм Дюма. Ще у 1570 р. королевою Франції стала двоюрідна сестраМарії (тобто також онука Анни Богемської) Єлизавета Австрійська (1554-1592). Вона була найбільш улюбленою дочкою старшого сина АнниЯгеллонки імператора Максиміліана ІІ, який зробив усе можливе, щобвидати її за такого бажаного в цілій Європі нареченого як Карл ІХ. СамаЄлизавета також вважалася тоді найбільш гарною принцесою на виданні,а поет Брантом навіть писав, що вона була найбільш розумною і доброюкоролевою, які до цього часу правили не тільки у Франції, а й в ціломусвіті. Однак, так сталося, що Карл ІХ вже у 1574 р. несподівано помер, атак як Єлизавета мала від нього не сина, а дочку (Марію Єлизавету Валуа),то королева була змушена залишити Париж і повернулася до Відня, де,маючи лише 20 років, пішла в монастир сестер кларисинок.Що стосується королеви Марго, то вона, незважаючи на спротивфранцузів, своїм вольовим рішенням примусила Людовика ХІІІ у 1615 р.одружитися з дочкою своєї двоюрідної сестри Маргарити та іспанськогокороля Філіпа ІІІ Анною, яку у Франції прозвали Анною Іспанською (1601-1666). Лише через 23 роки Анна народила йому сина, але цей син –Людовик ХІV – став королем усіх королів, Королем Сонце і мало хто теперзнає про те, що він був праправнуком Анни Богемської (Ягеллонки) і мавтаким чином, хоча і не надто велику (в межах 7%), частку руської крові.Сестру Людовика ХІІІ Генрієту королева Марго видала за Карла І, якийневдовзі став королем Англії (він також мав родинні зв’язки з руським засвоїм етнічним походженням родом Мекленбургів, а також зпрапраонукою київського князя Святослава Ярославовича СофієюПомеранською). Хоча Карл І в ході Англійської революції був страчений,бурхлива політична діяльність королеви в значній мірі сприяла тому, що їїсин Карл ІІ таки повернув собі англійський трон. Була ревноюкатоличкою, але, щоб не ускладнювати сину правління в країніпротестантів, виїхала до рідної Франції, де власне і померла.

Якщо через численних онуків і правнуків Анни Ягеллонки руський геномпотрапив до королівських династій Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів інавіть Англії, то, цілком зрозуміло, що найбільший відсоток руської кровімали її сини та онуки, які стали імператорами Священної Римської імперіїта ерцгерцогами Австрії (Максиміліан ІІ, Рудольф ІІ, Матвій, ФердинандІІ, Карл ІІ).Максиміліан ІІ (1527-1576) буквально в усьому нагадував Ягеллонів. Вчаси релігійних збурень він за всяку ціну намагався зберегтиміжконфесійний мир. Вважався католиком, але таємно підтримувавпротестантів, був лагідний і доброзичливий у взаєминах з людьми і, недивно, що після смерті останнього з Ягеллонів в Польщі, магнатиукраїнського походження саме його намагалися обрати на трон РечіПосполитої Двох Народів (саме такою була офіційна назва цієї держави, ане Польща). Поляки, а особливо Папа Римський, були категорично протиі унікальна можливість реанімувати тут проукраїнські налаштованудинастію була втрачена (див. T. Winkelbauer. Ständefreiheit undFürstenmacht. Länder und Untertanen des Hauses Habsburg im konfessionellenZeitalter. 2 Teilbände, Wien 2003). Його прагнення до миру, в т. ч. узовнішній політиці, не мало меж і, відомо, що за цей мир імперія 8 роківплатила данину турецькому султану Селіму ІІ (неймовірно, але факт:матерями цих двох найбільш впливових на той час правителів Європи іАзії були русинки – Анна і Роксолана).Як це не дивно, але ще більш сильними проукраїнські настрої були у синаМаксиміліана Рудольфа ІІ, який правив на протязі 1576-1612 рр. Якщойого батько лише підтримував зв'язок з українськими магнатами, зокремаСамійлом Зборівським, то Рудольф, незважаючи на те, що був фанатичноналаштованим католиком (він виховувався в Іспанії), передав запорізькимкозакам свої прапори і заявив, що для спільної боротьби з османамиготовий взяти на службу 8 тис. козаків (див. Ласота Э. Путевые записки. с.9). Результатом посольства Лясоти (Еріха Лисого імператор спрямував доУкраїни тому, що він походив з Блажевич і знав українську мову) докозаків було те, що у 1595 р. Наливайко здійснив похід в Угорщину і діявтам разом з австрійськими військами проти Османської імперії. Разом зтим, у цього посольства було і подвійне дно, спрямоване як проти Польщі,так і проти Московії. Передача австрійських прапорів козакам була дужесимволічним кроком і натяком на те, що їх перехід на службу Австріїодночасно означає перехід до Габсбургів також і українських земель. Зметою більш детального з’ясування усіх пропозицій і намірів імператора,до Австрії мало виїхати посольство Сашка Федоровича та Ничипора, але

чи відбулося воно жодних відомостей з цього приводу немає (Д.Яворницький. Історія запорізьких козаків. Львів, 1990. Т. 1. с. 70).Тим не менш, і Москва, і Варшава правильно зрозуміли цей натяк. Ми незнаємо усіх без виключення обставин, які згодом спонукали Наливайка доповстання, але, на відміну від подібних заворушень, воно було придушенополяками з нечуваною жорстокістю, коли на протязі кількох кілометрівтруп козака лежав на трупі, а два австрійські прапори були знайдені інегайно відправлені до Варшави.Неймовірно, але саме контакти з Україною, які встановив Рудольф ІІ, вжеза часів панування наступного Габсбурга, а саме Фердинанда ІІ (1618-1637), врятували імперію Габсбургів від загибелі.Усе свідчить про те, що союз козаків з Австрією не був звичайнимзаробітчанством, як це намагається подати більшість польських,російських і навіть українських істориків. До Праги, на переговори,причому не тільки про спільні дії проти Туреччини, згодом неодноразовоприїздив козацький посол С. Хлопицький. Рудольф урочисто приймавйого в королівському палаці на Празькому Граді, знову дарував різнівідзнаки та прапори і навіть частково взяв запорожців на утримання.Однак, і це також неспростовний факт, в кінцевому результаті цей союзобернувся тим, що між чехами та українцями на довгі віки пробігла чорнакішка. Фердинанд ІІ, ставши під час народного повстання в Чехіїімператором, негайно спрямував своє посольство за козаками і самеукраїнські козаки на чолі з Клечковським, у 1620 р., під час вирішальнійбитві на Білій Горі (біля замку Гвезда на півдні Праги, де теперрозміщується музей чи не найбільшого шанувальника українства в ЧехіїМиколи Алеша) вщент розбили кавалерію чехів і, тим самим, вирішилидолю битви на користь Габсбургів (враховуючи ненависть чехів доФердинанда ІІ, Габсбурги почали ховати своїх імператорів не в соборі св.Віта у Празі, де власне похована і сама Анна Богемська (Ягеллонка), а уКапуцинкірхе у Відні).У 1622 р. запорожців на чолі із Тараском запросив вже сам Вальдштейн ідослідники переконані, що він отримав звання генералісимуса самезавдяки впровадженню у військове мистецтво їх тактики використаннявеликої маси легкої кавалерії, яка, не надто обтяжена обозами, миттєвопересувалася на значні відстані і наносила противнику раптові і доситьдошкульні удари. Саме за допомогою цієї козацької кавалерії йому вдалосяпридушити спротив протестантів в усій Німеччині, в тому числі на землях

колишньої Поморської і Полабської Русі (див. Феномен Українства.Українські історико – етнічні землі в Німеччині).Ще раз українські козаки під орудою Носковського та Громадськогопройшли через Австрію у 1636 р., коли, біля Івру в Італії вони розбилифранцузів, але, при цьому, слід чесно визнати, що в Чехії про себе вонизалишили далеко не добру пам'ять, хоча, в значній мірі, це вже було гіркимвідлунням 1620 р., коли Фердинанд ІІ наказав виставити на Карловомумосту на козацьких піках відрубані голови усіх загиблих під Білою Гороючехів. Врятували українці Габсбургів від загибелі також і у 1683 р. під часбитві з османами під Віднем і Парканами.Найбільшим несподіванкою в цій ситуації було те, що частина руськоїшляхти з теренів колишньої Білої Хорватії, в т. ч. Австрії, не підтрималатоді своїх братів чехів, а стала на чолі з генералісимусом Вальдштейном набік Габсбургів. Сьогодні нам досить важко точно визначити, що спонукалоїх на цей крок, але. поза усяким сумнівом, крім усіх інших причин, своюроль тут зіграли також і династичні зв’язки Габсбургів з українськимсвітом, принаймні його доля у складі Австро-Угорської імперії була далеконе найгіршою. Щоб там не було, але хіба що тільки геномом АнниЯгеллонки можна більш-менш переконливо пояснити неймовірнийсентимент одного з останніх Габсбургів Василя Вишиваного до України таукраїнців.Література: 18; 27; 157; 206; 246; 327; 344; 401; Вікіпедія.Анна Іванівна (1430 - ?) – княгиня тишинська (цешинська), дружинакнязя Болеслава ІІ Тишинського.Народилася в Белзі і була дочкою одного з останніх белзських князів Івана,який на протязі 1444-1446 р. був князем-намісником Ягеллонів у ВеликомуНовгороді (!!!). Одна з її сестер вийшла за князя Острозького, а інша заХодкевича. Шлюб з Болеславом Тишинським відбувся завдяки тітці -королеві Софії Ольшанській, яка тим самим намагалася підсилити руськускладову в Сілезії, чим власне згодом і займалася Анна (місцеві біліхорвати на той час ще не були ані германізовані, ні навіть ополячені). Цейшлюб відбувся у 1448 р., причому 2 тис. флоренів посагу від імені короляКазимира заплатила сама Софія (Казимир в той час перебував у Литві). авже у 1449 р. Анна народила Болеславу Казимира, а, згодом, Софію іВарвару (діти були названі на честь королеви Софії та її сина Казимира).Однак, у 1452 р., її чоловік несподівано помер і княгині довелося взяти насебе не тільки виховання дітей, а й управління цим найбільшим в Сілезії

князівством. Допоки була жива королева Софія і Олена Острозька зсусіднього Ратибору, ці руські княгині допомагали одна одній і якосьдавали собі раду. Після смерті ратиборської княгині їй стало більшскрутно, але на щастя в Польщі до 1461 р. фактично ще правила СофіяОльшанська, а в Угорщині королівський трон посів Матвій Корвін, якийтакож походив з руського семигородського роду Волошиних і тому Аннаврятувала для сина це князівство навіть під час експансії Угорщини наСілезію. Безпеку з боку Чехії вона забезпечила тим, що видала свою дочкуСофію за сина чеського короля Юрія з Подебрад, імперського графаКлодно Віктора. Хоча вже від 1460 р. її син Казимир вважавсяповнолітнім, але він тільки формально підписував документи, а реальнопродовжувала правити Анна.Лише в кінці 60 – х років, коли вона поступово ввела сина в курс усіхсправ, навчила правильно вести внутрішню і зовнішню політику, обиратидрузів і виявляти ворогів, Анна залишила трон і осіла у своєму замкуФриштадт. Подальша її доля нам невідома, але вона явно виховала собідостойну заміну, так як Казимир Тишинський успішно продовжив їїполітику і по сьогоднішній день вважається найбільш видатним з усіхсілезьких князів. Він і далі підтримував тісні родинні зв'язки зЯгеллонами і пішов навіть на те, що зробив усе від нього залежне, щобчеський трон посів не чоловік своєї власної сестри Віктор, а онук королевиСофії Владислав Добре. Казимир Ягеллончик довіряв йому навіть родиннісправи, тобто дійсно вважав близьким родичем, і, відомо, що саме Казимирсупроводжував його доньку Софію, яку тоді видали за баварського князя(це було зумовлено також тим, що на відміну від Софії він знав німецькумову і слугував їй в якості перекладача).З часом виявилося, що Казимир прийняв абсолютно правильне рішення:Ягеллони (а саме чеський король Владислав Добре) у 1490 р. призначилийого своїм намісником у Сілезії, а у 1506 р. до Тишинського князівствабуло приєднане Глогівське і Опавське, куди, власне, князь і переніс своюстолицю. Більше того, саме родинні зв’язки з королевою Ольшанськоюдозволили згодом правнуку Анни Іванівни висунути свою кандидатуру натрон Речі Посполитої. За часів правління Казимира князівство пережилоапогей свого розвитку, а капітал самого князя дорівнював колосальної натой час суми у 670 тис. флоренів. Усе своє життя він тільки збирав землібілих хорватів до купи і лише у 1517 р. продав Пщинське князівство, але небудь-кому, а нащадкам засновника українського книгодрукування ІванаТурзо.

Саме так здійснилася давня мрія місцевих хорвато - руських князів іособливо князя Федька Острозького знову об'єднати у своїх руках землібілих хорватів в Сілезії і хоча Казимир був лише наполовину русином, алев реальній ситуації ХVІ ст. сподіватися на щось більше було вже годі.Белзське князівство було останнім руським удільним князівством і,відповідно, Анна була останньою княгинею руського походження, якаправила у Сілезії. Це неправда, що Русь цілком забула про білих хорватів,які у свій час мали тут князівства з центром у Клодську, Кракові іСтільську. Починаючи з походу Володимира Великого 992 р. “нахорватів”, руські князі ходили сюди навіть частіше, ніж на Одещину (цевоєводи Ярослава Мудрого, Володимир Мономах разом з волинськимкнязем Олегом, Данило Галицький, Лев Данилович, його воєводаЖирослав). За Сілезію тоді боролися не тільки Польща і Чехія, але і Русь.Величезні відстані і колосальні труднощі на цьому шляху не дозволили їйвстановити свій контроль над цими давніми етнічними землями ісвоєрідним компромісом, як і у випадку із Засянням, стали династичнішлюби сілезьких князів з русинками. Усі вони як могли намагалисявідстояти руські інтереси в цьому регіоні Європи, але, якщо невраховувати величезний внесок в розвиток культури й мистецтва Сілезіїкнягині Марії, найбільше у цьому напрямі зробила, власне, Анна. Малохто з українських істориків звернув увагу на той факт, що вона, на щовласне і сподівалася Софія Ольшанська, намагалася усіляко підсилитируську етнічну складову в Сілезії і перші русини – волохи (переселенці зВолощини та Семигороддя) з'явилися тут саме в часи її правління (вдокументах міста Тишина 1494 р. це звучить як уже давно доконанийфакт). Цю політику продовжив її син Казимир і, в результаті, навколоТишина виник цілий анклав руських сіл (Бистриця, Буковці, Яблуневе,Мости у Тишина, Дольний Жуків та ін.). Для Русі це могло мати значнігеополітичні наслідки, так як з огляду на реальний стан речей Австріятривалий час була змушена розглядати увесь регіон від Тишина (Цешина)до Бродів як щось одне етнічне ціле і він увійшов до складу імперії якадміністративна одиниця під назвою Галичина, а не Полонія. Якрозгорталися події далі і яку зрадницьку роль в долі Тишинської Русівідіграла Львівська Головна Руська Рада всупереч неспростовним доказамЮрія Любомирського, який у 1848 р. спеціально почав видавати «ЗорюТишинську» з матеріалами про давньоруське минуле цього краю, відомоусім, але вини княгині Анни в тому що сталося, зрозуміло, немає. Вартододати, що онук Анни Іванівни Фредерік став одним із перших ректорівВіденського університету.Література: 18; 27; 157; 206; 246; 327; 344; 401; Вікіпедія.

Анна Івановна (1693 — 1740) - рос. імператриця. 1730 — 40, дочка царяІвана Олексійовича. Одна з останніх представниць роду Романових –Кобил, які походили з «ляхів», тобто українських етнічних земель назаході, які у 1340 р. опинилися під владою Польщі (перший з цих Кобилприбув до Московії у 1348 р.). Однак, на відміну від Елизавети Петрівни,жодного сентименту до України не мала і фактично країною правив їїфаворит Бірон (т. зв. «Біровщина»). Після смерти гетьмана ДанилаАпостола відновила 1734 Малорос. Колеґію під офіц. назвою ПравлінняГетьманського Уряду на чолі з кн. О. Шаховським. За вказівкою А. І. з1731 була збудована нова фортифікаційна лінія від Дніпра по Орелі догирла Берестової. Будівництво лінії було важким тягарем для укр.населення (1731 працювало 20 000 козаків і посполитих). Під час бойовихдій у складі російської армії перебувало від 12 тис. до 20 тис. козаків, атакож уся Дніпровська флотилія. В результаті цієї безуспішної війни зТуреччиною за Крим (1735 — 39) Україна була економічно виснажена.Сучасники свідчили (наприклад Я. Маркович), що людські втрати булинастільки великими, що на півдні України тоді не залишилося жодногоукраїнського села. Зрозуміло, що за подібної ситуації російськіфальсифікатори історії згодом досить легко запустили тезу про первиннуколонізацію цих земель росіянами і так звану Новоросію.Література: 56; Дневник Якова Марковича. Т. 4. Київ – Львів, 1913;Вікіпедія.Анна Угорська (1226/1227—1285) — третя донька короля Угорщини БелиІV, угорська герцогиня, галицька княгиня, банеса Мачки і Славонії,дружина князя галицького і бана Славонії Ростислава Михайловича, синавеликого князя київського Михайла Всеволодовича. Вона була представницею тієї галузі роду Арпадів, яка походить відруського князя Василя Михайловича, а так як її чоловіча лінія до Бели ІVбула безперервною, то і генетика Анни залишилася руською, тим більше,що вона була праправнучкою Єфросинії Мстиславни, дочки великогокнязя київського Мстислава Володимировича (з роду Мономаховичів).Після відходу з Угорщини монголо-татарів Бела IV погодився у 1243 р.видати її за чернігівського князя Ростислава Михайловича, що боровся заГалич зі своїм дядьком Данилом Галицьким. Однак, після поразки уборотьбі за Галицьке князівство у 1245 рр. Бела IV надав дочці та зятю вуправління сербську Мачку, у 1247 р. – Славонію, а тому з 1250 р. вониосіли у Белграді. Ростислав Михайлович у 1256 р. замирював зятя −болгарського царя Михайла І Асеня з нікейським імператором ФеодоромII Ласкарисом у війні за Фракію, після чого під приводом захисту правдоньки Елизавети проголосив себе болгарським царем; активнопідтримував тестя Белу IV у війні з королем Чехії Пржемислом ІІОттокаром за спадок австрійських герцогів Бабинбергів, беручи участь у

битві під Кресенбрунном (див. Крісто Г. Королівський рід Арпадів. −Дебрецен, 1986; Бертені І. Арпади − династія королів. − Будапешт, 2009).Одруження у 1261 р. дочки Анни Кунегунди з Пржемислом ІІ Оттокаромзагострило відносини Анни з братом – наступним королем УгорщиниСтефаном V, який боровся з чехами за прикордонні території міжУгорщиною та Чехією. Після смерті у 1262 р. Ростислава Михайловичайого сини Бела і Михайло розділили між собою ці володіння. Характерно,що, помираючи, Бела ІVзаповів країну не сину Стефану, а саме Анні,маючи на увазі її синів Михайла і Белу. Однак, хоча Бела і бувкоронований, але усі вони на протязі 1270-1272 р. загинули у кривавійборотьбі за трон. Анна була змушена тікати у Богемію − до дворуПржемисла ІІ Оттокара і своєї дочки Кунегунди, забравши з собою частинукоролівської скарбниці і корону св. Стефана. Руський менталітет Аннинайкраще простежується в її дітях, особливо Кунгуті та Агрипині, якімвдалося хоча і на короткий час повернути частину Великої ХорватіїГалицько-Волинському князівству. Якби Анна виховувала їх суто вугорському дусі, то цього ніколи б не сталося. Завдяки цим королевам,Констанції, а особливо сестрі Анни – баварській герцогині Елизаветі,галицька династія повязала себе з багатьма іншими династіямиЦентральної Європи та Візантії. Не дивно, що нащадки ДанилаГалицького були не проти, щоб угорський трон після Андрія ІІІ посів синЕлизавети герцог Нижньої Баварії Отто ІІІ. Коли його у 1307 р. захопили вполон прихильники Карла Роберта, він втік саме до галицького короляЮрія І, який через Польщу допоміг йому повернутися на батьківщину (невиключено, що організувала цю втечу і разом з ним втекла до батька відцієї страшної людини дочка Юрія І Марія). Звертає на себе увагу той факт,що Анна померла в Празі одночасно зі своєю дочкою, тобто є усі підставипідозрювати, що їх також обох отруїли німці.Література: Вікіпедія; сайт «Українці в світі».Анна Ягеллонка (1523 – 1596) - королева Польщі, дружина короляСтефана Баторія (1576 – 1586).Це - остання представниця русько – литовського королівського родуЯгеллонів, який однак має усі підстави вважатися суто руським (див.Софія Ольшанська – Дубровицька - Вишинська).Безумовно, за сто років існування цього роду у Анні залишилося вже малочого руського, тим більше, що її матір'ю була темпераментна та вельмипідступна італійка Бона, яка навчила дочку не тільки латині та італійськоїмови, а й зробила з неї ревну католичку. Не дивно, що усі її сучасники водин голос твердять про те, що Анна своїм характером більше нагадувалаіталійку, ніж була схожа на Сигізмунда Старого чи Сигізмунда Августа:пихата, вперта, надзвичайно образлива, замкнута у собі і схильна до

інтриг. Їй була притаманна неймовірна жадоба до влади і боротьбі за тронвона присвятила майже усе своє життя, аж поки не одружилася у 1576 р. зіСтефаном Баторієм. Навіть з цим королем вона не могла знайти спільноїмови, жила окремо і, зрозуміло, що дітей вони не мали, тим більше, що вжеу 1583 р. Стефан помер. За часів панування Сигізмунда ІІІ жодноїполітичної ролі вона вже не відігравала, жила у Варшаві і займаласябудовою мосту через Віслу.Тим не менш, після смерті Сигізмунда Августа, усі її сприймали саме яксимвол династії Ягеллонів, а не як королеву чи дочку Бони. Вона, особливов останні роки свого життя, це розуміла і іноді намагалася бути гідноюпредставницею цього славного як для Польщі, так і для Русі роду. Як і їїзнаменита прабабця (Софія), вона підтримувала Ягеллонськийуніверситет, передала туди королівську бібліотеку, в якій було багаторуських рукописних книг (Сигізмунд Старий надавав перевагу саме їм) і,врешті – решт, наказала поховати себе не як королева, тобто біля С.Батора, а як звичайна дочка свого батька і сестра брата в так званійЖигмунтовській каплиці на Вавелю. Чи то тому, що вона не відзначаласянадто великою вродою, чи то, врешті – решт, зрозуміла своє не надтозначне місце поруч з такими славними постатями в нашій історії, якимибули Сигізмунд Старий і Сигізмунд Август, але вона сама наказалазаховати там свій портрет за фіранку. Усі її сестри (Катерина, Ізабелла,Софія) померли значно раніше за Анну.Література: 27; 160; 206; 245; 344.Анна Ярославна (1032 – 1075?) – королева Франції, дружина короляГенріха І, який правив у 1031 – 1060 рр.Ініціатива відносно одруження Генріха з Анною надійшла з французькогобоку, коли до Києва у 1049 р. завітало посольство з Парижа, яке очолювалишалонський єпископ Роже та міністр королівського двору граф деШавіньяк. На відміну від сучасних академіків, королівські династіїсередньовічної Європи були добре обізнані з генеалогією пануючих родин івважали за честь вступити у династичний шлюб з нащадками «королярутенів» Одоакра. Ще у 1034 р. її сватав король Східно-Франкськогокоролівства Генріх ІІІ, який прагнув стати імператором і мав намірповторити шлях Карломана (з-за дитячого віку Анни шлюб не відбувся).Шлюб Людовика Благочестивого і Людовика Німецького з Вельфами, яківласне і виводили себе від Одоакрідів, освятив право Каролінгів напанування в цілій Європі. Шлюб Генріха І з княгинею руськогопоходження мав освятити право на це також і для династії Капетингів.

Важко сказати яку вигоду для Русі від далекої Франції сподівавсяотримати у цьому випадку Ярослав Мудрий, але одне не підлягає сумніву:в Угорщині вже тоді правила рідна сестра Анни Анастасія, яка малапостійні проблеми з Німеччиною і, власне для того, щоб у боротьбі з неюотримати надійного союзника в обличчі Франції Анна і помандрувала надалекій захід. У 1049 р. в соборі французького міста Реймс відбулосявінчання Анни Ярославни і французького короля Генріха І Капетата коронування Анни (з іменем Агнеса).Анна привезла з Києва до Франції не тільки багатий посаг у виглядікоштовностей (Людовик VІ згодом подарував абатству Сен-Дені гіацинт,«який привезла мою бабка з Русі», а й високу християнську моральта вищу, ніж у Європі тих часів, культуру. По дорозі до Франції черезПеремишль, Краків і Прагу, вона побувала в Сазавському монастирі, денавіть у той час літургія ще проводилася на давньоукраїнській мові, і відсв. Прокопа отримала писане на кирилиці Євангеліє, яке є унікальноюпам'яткою давньоруської культури, що була поширена тоді на територіїЧехії.Це визначення тепер можна сприймати з іронією, але, станом на ХІ ст.,такий стан речей повністю відповідав дійсності, так як світові центрицивілізації були розташовані на сході і Київська Русь була значно ближчоюдо Візантії, ніж Франція. Тому, нічого дивного і образливого для французіву тому, що київська княгиня вміла читати і писати, в той час як Генріх Ібув аналфабетом, чи, що саме завдяки їй у Парижі вперше побачили ваннута виделку, немає. Папи Римські Миколай II та Григорій VII писалидо неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти і добрий вплив на ГенріхаІ. Анна брала участь у правлінні державою ще за життя чоловіка.На деяких документах Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або —«в присутності королеви Анни». На багатьох державних документахФранції збереглися підписи Анни — найдавніші зразки давньоїукраїнської писемності.Анна повністю виправдала сподівання батька та сестри Анастасії і покивона була королевою Франції Німеччина нічого не могла вдіяти зУгорщиною. Доля цих двох сестер була надзвичайно подібною, так якАндрій І був практично паралізованим, а Генріх І постійно хворів і томусаме Анастасія та Анна до 1060 р. фактично одноосібно правили в цих двохнайбільших європейських країнах. Король Генріх І та Анна мали трьохсинів і дочку. Їх первісток Пилип (Філіпп) став наступним королемФранції і правив країною мало не півстоліття (1060 – 1108). Хоча Філіпп Ібув коронований у семирічному віці і проголошений співправителем

батька, до 1066 р. мати від його імені фактично правила країною, хочаофіційно була проголошена не регентшею, а більш завуальованонаставницею. Правління Філіппа І (1060—1108) було для Франції періодомзміцнення королівської влади. Його сімейне життя багато в чому нагадуєособисту долю матері. У 1072 р. він одружився з Бертою, дочкою Флоріса I,графа Голландії. Проте після народження спадкоємця Філіпп закохавсяу Бертрад де Монфорт, дружину Фулка IV, графа Анжу. Він зрікся Берти(стверджуючи, що вона була занадто товстою) і 15 травня 1092 р. взявшлюб з Бертрад. У 1094 р. за це його відлучив від церкви Гуго, архієпископЛіона; після довгого мовчання Папа Римський Урбан II підтвердиввідлучення від церкви на Клермонському соборі в листопаді 1095 р. Кількаразів відлучення призупинялося, оскільки Філіпп обіцяв розлучитисяз Бертрад, але він завжди повертався до неї. Після 1104 р. відлученняне було підтверджено. Як і його батько, Філіпп І докладав багато зусильдля придушення повстань васалів. У 1077 р. він уклав мир з ВільгельмомI Завойовником, який відмовився від спроби завоювання Бретані.У 1082 р. Філіпп I розширив свої володіння анексією частини Іль-де-Франс. Потім у 1100 р. взяв під свій контроль також і Бурж.Середній син Роберт пішов з життя підлітком, а молодший Гуго одруживсяна багатій спадкоємиці — дочці графа Вермандуа з роду Валуа, і був однимз найбільших землевласників Франції. Згодом він здобув собі славуу хрестових походах і отримав наймення Великий. Завдяки цьомудинастичному шлюбу з родом Валуа Анна стала прабабусею майжетридцяти наступних французьких королів. Саме цей факт врятував СофіюКиївську від знищення, коли вже у ХХ ст. цю величну памятку КиївськоїРусі в ході виконання плану «монументального будівництва» в Києвізадумали знести комуністи. Нащадки роду Валуа і Бурбонів черезпосольство Франції виступили з протестом і цей сатанинський задум небув здійснений. Пізніше, перебуваючи у Франції з офіційним візитом, М.Хрущов спеціально відвідав Сенліс, щоб побачити пам’ятник цій великійукраїнці, яка майже через тисячу років примусила відступити такоготирана усіх часів і народів як Сталін.Останній раз Анна згадується в документах у 1075 р., але, схоже на те, щосаме ці роки були найважчими в її житті. Після смерті чоловіка вонапереїхала в місто Санліс (не виключено, що сама Анна називала цюмісцевість «Сам ліс»). Тут, неподалік Парижа, у 1065 р., Анна заснувалаабатство Святого Вікентія (Сенвінцент), де є її знаменита скульптура знаписом: \"Анна Київська — княгиня українська\". Але і звідси вонапродовжувала управляти країною, так як син був ще занадто малим (існує

грамота Суассонському абатству від 1063 р. де вона підписана як королеваАнна). Тут з нею певно перебував граф де Крепі і Валуа Рауль ІІ і, яктільки Пилип підріс і став самостійно управляти Францією, він для ока ініби проти її волі викрав Анну під час полювання і взяв з нею шлюб, хочана той час ще був одружений з Альпорою Брабантською (вона згодомжалілася самому Папі Римському, але в листі чесно визнала, що «королеваАнна – найкраща серед жінок Франції»). Церква і сам папа Римський цейшлюб не визнали і хоча у Анни явно ще були від Рауля діти, але офіційновони ніде не були зареєстровані, так як вважалися позашлюбними. В силутрагічних обставин у нас є відомості лише про одну таку дитину – княгинюЕдігну, яка могла народитися орієнтовно у 1055 - 1060 рр. (в цей часвідносини між Генріхом І та Анною були надзвичайно напружені і вона вцей період в документах не згадується).Коли Рауль у 1074 р. помер, Анна з дочкою була змушена повернутися досина і хоча Пилипу явно були неприємні спогади про любовну пригодуматері (а вона дійсно більше любила графа Валуа, ніж його батька), щодоматері він не дозволяв собі жодних образ і навіть знову допустив її доуправління країною (про це, власне, і засвідчує останній документ з ім'ямАнни).Коли точно померла королева невідомо, але, якщо Пилип ще сприймав їїналежним чином, то терпіти біля себе сестру-байстрючку не збирався (такяк граф Рауль вже віддавна залицявся до Анни, то скоріше за все Едігнабула їх дитиною і Пилип про це знав). Як можна зрозуміти із житіяблаженної Едігни, щоб позбутися її, король мав намір видати графиню запотворного старця. Однак, не тільки це підштовхнуло дівчину до втечі зФранції, скільки, вражаючи уяву розповіді матері про чарівну країну свогодитинства (адже в житії блаженної чітко було зафіксовано, що вона йшласаме на Русь і без жодних на те підстав це твердження з'явитися аж ніяк немогло).Доля цієї дівчини справді, була трагічною. Надзвичайно ніжна, з тонкою івразливою психікою, вихована в любові і добробуті графського, якщонавіть не королівського двору, вона моментально опинилася у виріжорстокості і важкого повсякденного буття і, невідомо що саме з неюсталося, але вона змогла дійти лише до Баварії і, оселившись в дуплі староїлипи, назавжди залишилася тут у селищі під назвою Пух в 30 км. відМюнхена. Щось справді, сталося з її психікою, але остаточно розуму вонане втратила, так як лікувала селян і навчала дітей грамоті, щопідтверджує її шляхетське походження і високий рівень освіти. В цьомудуплі, як черниця в келії, вона прожила понад тридцять років.