Антологія суч. укр. поезії

Антологія сучасної української поезії 2019

УДК 821.161.2'06-1 A 72 Укладачі: Тетяна Лісненко, Олександра Тарасенко, Наталія Цис (Петренко), Любов Вовк, Валентина Шевченко, Микола Андрієнко, Тетяна Пелепей, Олександр Рубець, Катерина Скляр, Тетяна Кутня, Тамара Пімурзіна (Слабоспицька). А 72 Антологія сучасної української поезії. Суми: Вінниченко М.Д., 2019, – с.380 ISBN 978-966-1569-36-1 У виданні зібрані твори літераторів Роменщини Сумської області. Різножанрова тематика. Автори- укладачі сподіваться, що поезії припадуть до душі читачам і в кожного з них пробудять частинку тепла, добра і щирості. Для широкого кола читачів. УДК 821.161.2'06-1 ISBN 978-966-1569-36-1 © Лісненко Т.С., 2019 © Вінниченко М.Д., 2019

Пам’ятник Т.Г. Шевченку м. Ромен ~3~

З «ДИВОСЛОВОМ» у серці «Поезія, як і будь-який інший жанр мистецтва, мусить промовляти і заспокоювати, спонукати і надихати. Поезія буває і раціональною, і емоційною. Вона дає розраду печалі і лікує душу…» Вона Така собі, не знає старості І на чолі не ставить дати, Із чорним попелом і паростю Стоїть одвічно біля хати. І не легкими переливами - Важкою кров'ю серце крушить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обніме, чи задушить… (Андрій Малишко) Про поезію не годиться говорити звичайними словами. Бо «поезія – це не слова, а Слово» (Ліна Костенко). Не випадково, мабуть, першу Нобелівську премію в галузі літератури вручено саме поетові. Французькому поетові- парнасцю Рене Прюдому (1901). Бо поети, як казав М. Костомаров у річницю смерті Т. Шевченка, усе в духовному житті починають першими. Вони творять, не раз повторював Шевченкові слова М. Вінграновський, «голову схопивши в руки». Кілька років тому, зібравшись на одне із календарних свят у Роменській бібліотеці, когорта літераторів Роменщини вирішили об’єднатися в літературний гурт і працювати на творчій ниві вкупі, доповнюючи один одного, допомагаючи один одному. Роль керівника творчих людей узяла на себе педагог, умілий організатор, поетеса, член Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка – Тетяна Лісненко. Громадську організацію «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» зареєстрували черговим засіданням виконавчого комітету, був затверджений Статут та видана ~4~

печатка. З того часу майстри слова потяглися до гурту літераторів. Тепер Громадська організація «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» - це спільнота людей Роменщини, які вірять у світле майбутнє української літератури, слова. І не просто вірять, а роблять усе можливе для того, щоб ця віра не перетворилася на марні сподівання, а навпаки - стала могутньою рушійною силою для подальшого піднесення. Мета та завдання організації – поширення, популяризація, пошуки нових літературних ідей, допомога в реалізації творчого потенціалу літераторів-земляків, пошук дійсно талановитих, розумних та самобутніх авторів, людей, чия душа просто не може не співати. Не мають значення вік, стать, освіта чи соціальний статус, головне – це нестримна жага до прекрасного, болісне прагнення донести свої думки до інших, можливість поділитися багатством власного внутрішнього світу. Це люди, які вірять у себе і які здатні шляхом нелегкої та кропіткої праці досягати найвищих результатів у галузі літератури, культури та духовності. Восени 2018 року «Дивослову» виповнилося 8 років: немало й небагато. «Ми, літератори, намагалися йти в ногу із часом, висвітлювати у своїх творах всі радощі, негаразди, біди і переживання, виносили на суд читачів і слухачів співуче, м’яке, а інколи гостре і разюче слово. Наше життя, наша діяльність – у поетичних та прозових рядках про древнє рідне місто, про село, про працьовитих людей та бойовий дух захисників нашої України», - говорить Тетяна Лісненко. Сьогодні організація налічує 46 членів-літераторів – міста і району. До складу організації входять : педагоги і столяри, підприємці і бійці АТО, пенсіонери і учні, академіки і прості робітники. Та всіх об’єднує безмежна любов до слова, до рідної мови, до рідного краю, історії, звичаїв і традицій. ~5~

ГО «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» під організацією і незмінним керівництвом Тетяни Лісненко проводить велику і почесну роботу у сфері культури, духовності, літератури і мистецтва. Літератори міста і району проводять зустрічі при бібліотеках , школах, де пропагують рідну мову та прививають любов до літературно- прозово-поетичного слова, до історії рідного краю. Багато з них видали свої власні книги. Так, Тетяна Лісненко має їх 17, Олександра Тарасенко – 10, Любов Вовк – 3, Любов Шемчук – 2, Андрій Будаков – 1, Микола Андрієнко – 3, Ніна Коряченко -3, Валентин Бугрим – більше півсотні наукових та поетичних книг. Наразі готуються до видання книги інших любителів слова. Чотири літератори є членами Спілки письменників України, 1 – є членом Конгресу літераторів України та членом МСПУ. Два – Віктор Клейніх та Тетяна Лісненко - члени Національної спілки журналістів України. Упродовж календарного року ГО «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» проводить більше півтора десятка самостійних заходів та бере участь у 60 заходах міста і району, а також інших міст – Суми, Київ, Харків, Лебедин, Глухів тощо. Всього за період існування ГО «ДИВОСЛОВО» проведено більше 100 самостійних заходів та літератори взяли участь більш, як у 350 заходах різних рівнів у місті і районі та інших містах і селах. Більше, як 400 власних книг літератори організації відправили на схід, у зону АТО для захисників України. Слід наголосити, що у 2018 році, що уже стало традицією, (5-й рік поспіль) у місті було проведено 5-й Шевченківський марафон, у рамках якого – не лише читання власних патріотичних поезій літераторами Роменщини, але й учнівський конкурс декламування поезій Кобзаря. Ініціатор марафону Тетяна Лісненко наголошує: «Шевченкові вірші також сьогодні звучать іспанською, португальською, узбецькою, румунською, болгарською та іншими мовами. ~6~

Звісно, без знання мов складно оцінити мелодику чужих слів, це більше данина шани постаті Великого Кобзаря, який для українців є особливим. Недарма ж кожне покоління відкриває «свого» поета. За часів Радянського Союзу Шевченка пропагували як борця з панами, спрощуючи і вирізаючи «незручні» рядки з його творчості, а деякі твори — зокрема містерію «Великий льох» — взагалі замовчували. Під час Революції Гідності на Майдані творчість Шевченка, а також його зображення, також надихали на боротьбу. Тому ми повинні ще глибше вбирати в серце Шевченкове слово і, разом із ним, іти до звитяжних перемог!» День поезії, День української писемності і мови, Міжнародний день рідної мови, Міжнародний день письменника – це професійні свята для літераторів Роменщини, і вони зобов’язують кожного з них ще і ще повертатися до проблем України, мови, поламаної історії, а також до вічних тем людських стосунків, - і створюються шедеври, які будять у слухачів струни замкненості, страху, байдужості… Кожен автор своїми книгами поповнює фонди міських, сільських бібліотек та бібліотек шкіл. І це не повний перелік важливої роботи любителів слова, які об’єдналися під умілим керівництвом Тетяни Лісненко і несуть межи люди рідне, українське слово. Результатом кропіткої праці літераторів є три колективні прозово-поетичні збірки, ініціатором та укладачем яких є голова «ДИВОСЛОВА» - пані Тетяна. Так, у 2016 році побачила світ перша книга проекту «З Україною в серці» , яка була видана до 25-ї річниці Незалежності України та успішно презентована у міському Будинку культури. У 2017 році вийшла із друку книга – «Третя весна», присвячена Дню пам’яті і примирення та 72-й річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У січні 2018 року легким птахом вилетіла з-під пера ще одна, третя прозово-поетична книга – «І пером, і серцем…», де автори ~7~

оспівують велич і нескореність нашої України, прославляють мужніх захисників землі рідної, піднімають важливі буденні теми та вічні теми людського буття. А 1 березня книга «І пером, і серцем…» була презентована поетами та прозаїками, а також гумористами і гостями у Будинку культури, де лунали щирі вітання та побажання творчої снаги авторам від влади міста, району та гостей. Також майстрам слова були вручені подяки і квіти. І дарма, що перший день весни видався морозним і засніженим, - ніщо не завадило любителям рідного слова насолодити душі і серця поетичними рядками кожного з авторів, із вуст яких лунали трепетні рядки високої поезії. Приємно, що до когорти майстрів слова постійно приєднуються літератори як досвідчені, так і початківці. Отож в передостанній книзі були надруковані твори Віктора Тогобіцького та Поліни Кашенко, які щойно влилися в ряди творчих людей, а в останній книзі дебютували своїми поетичними рядками Людмила Рябенька з села Андріяшівки, Катерина Пімурзіна із міста Ромни (ЗОШ №7) та молодий, перспективний і неординарний одинадцятикласник із села Житнього( ЗОШ №5) Олексій Павлусенко. Саме він представник, можливо, нового напрямку в літературі, де поєднані елементи утопії і фантастики, романтизму та імпресіоналізму. «Я, як упорядник збірки «І пером, і серцем…», (як і двох попередніх), скажу, що дуже приємно було працювати над цим проектом. Кожен літератор – цікава і неповторна особистість, у кожного свій літературний почерк і своя особиста Муза. Цікава і різноманітна жанрова палітра любителів слова, всі говорять серцем і душею, всі по- особливому перепускають через призму своїх бачень ту ж саму осінь і те ж неповторне почуття кохання, перші паростки ранньої весни і звук зимової заметілі. Кожен по- своєму, по-особливому передає пекучий біль матерів, що не дочекалися синів із війни, крик душі і страх перед ~8~

небажаною старістю, одинокістю тощо. Особливо і конче потрібна сьогодні тема патріотизму, яка домінує у всіх трьох збірках. Я щиро дякую авторам, які долучилися до цього проекту, та бажаю і надалі творити на благо народу», - говорить Тетяна Лісненко. Цікавою і своєрідною в книзі є поезія Валентина Бугрима, члена літературного об’єднання «ДИВОСЛОВО», поета, публіциста, академіка, доктора філософії, вченого, педагога, історика, літературознавця, члена Національної Спілки журналістів України, члена правління Всеукраїнського фонду Тараса Шевченка, віце-президента Міжнародного гуманітарного альянсу, Посла миру... Заворожують поетичними рядками поетеси – Любов Вовк, Олеся Ластівка та Тетяна Кутня. Зворушливі і щемливі теми поезій Тамари Пімурзіної та її доньки Катерини, насолоджують душу віршовані рядки Тетяни Пелепей та Катерини Скляр, а також їхньої учениці – нині студентки Кременчуцького університету Людмили Рябенької. Ворушать душу поетичні рядки Олександри Тарасенко, Наталії Петренко та Валентини Шевченко, які вміло оспівують красу української природи та буденні реалії життя. Трепетні теми людських стосунків, родинних взаємин, звучать у творчості Олексія Кузьменка та Андрія Будакова, які ніжно і бережно передають у римованих рядках неповторну красу української природи, теми сьогоднішнього життя та патріотичні мотиви. Поезія Тетяни Лісненко ніби узагальнює та увиразнює поетичний хист усіх літераторів-дивослівців, адже сама має 35-річний досвід письменництва та, буваючи присутньою на творчо-літературних засіданнях студій «Грань», «Літера» (Суми), Конгресу літераторів України (Київ, Харків), Міжрегіональної спілки письменників України (Харків), навчається сама та навчає членів своєї творчої громади. Її глибоко патріотична поезія виховує в молодого покоління любов до України, мужність, жертовність і готовність в любу ~9~

хвилину стати на захист рідної землі. Зворушують неперевершені пейзажна та інтимна лірика, які нерозривно пов’язані. Цілі збірки лірики поетеси ворушать теми людського буття, чистих взаємин та неперевершені зорові і слухові картини природи. Її рядки дихають чистотою і прозорістю, мудрістю і високим поривом. А нещодавно пані Тетяна стала дипломантом Всеукраїнського конкурсу «Троянди й виноград», де її твори було високо оцінено майстрами-велетами слова – Леонідом Горлачем, Дмитром Павличком, Миколою Луківом та ін.. Також диплом переможця, грамота та видана книга «Жінка: жінка- волонтер, жінка-герой» були приємним сюрпризом в місті Києві – Спілці письменників України, де конкурсна комісія у Всеукраїнському конкурсі «Жінка: жінка-волонтер, жінка- герой» високо оцінила її творчу роботу про роменську волонтерку Ірину Головач. Тут її вітали і землячка, член Національної спілки художників України – Валентина Єфремова, голова культурного фонду України та голова федерації «Жінки за мир у всьому світі» - Тетяна Коцеба. Голова «ДИВОСЛОВА» зізнається, що у кожній колективній збірці поміщені твори не одних і тих же авторів, вони міняються. Є такі, які з різних причин не друкувалися у збірках, але є активними членами організації, і мають свої досягнення. Це - Віктор Стрельченко, Людмила Зайцева, В’ячеслав Соловйов, Надія Карпенко, Олег Шевченко, Тетяна Степанюк, Анатолій Кулішенко, Наталія Лавриненко, Віктор Клейніх, Любов Шемчук, Ніна Коряченко, Поліна Кашенко та ін. Літератори ГО «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО» друкуються у місцевій газеті «Вісті Роменщини», «Тандем», альманасі «Ромен», альманахах і антологіях міст Хмельницький та Канів, видавництві «Час змін», Міжнародному журналі «Склянка Часу», «Українська хвиля» (Глухів), «Харківський міст» (Харків), «Грань» (Суми) та багато ін.. ~ 10 ~

Поет живе не роки – а печалі. Поет живе не дні – живе любов. І чим іде в житті він далі й далі, тим все сильніш кипить у серці кров. З печалі першої і першої любові без відпочинку в серці пломенить отой вогонь, що чути в кожнім слові, що між громів сльозиною бринить. (Анатолій Таран) Дивослов’янка Тетяна Кутня справедливо говорить: «Для мене поезія – це образ, це настрій, це мудрість, і, звичайно, форма. Говорю про поезію у високому сенсі, про поетичне слово високої художньої проби. І для мене сучасна українська поезія в її найкращих зразках – це прекрасний шикарний букет, створений митцями різних поколінь». А Надія Карпенко додає: «Поезія— це важлива частина життя. Це не просто слово. Це те, що розпалює вогник у людській душі, змушує сміятися, плакати, насолоджуватись прекрасним. Ви тільки подумайте, скільки естетичних рядків нам подарували неперевершені поети. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка – українські титани, які словом, ніби ділом, стукали в кожні двері, в кожну душу. Саме їх поезія ще з дитинства вчить любити Батьківщину, свою сім’ю, бути хорошим другом і сильною особистістю. Кожне їх слово лунає солодкою піснею…» Андрій Будаков переконливо говорить: « Щемить серце, коли розумієш, що українська поезія втратила свою цінність. Що тепер це лише матеріал підручників у школі. Вчаться вірші напам’ять, та на ранок забуваються. І це неправильно. Бо з ними забувається історія, культура народу. Зникає впевненість у завтрашньому дні. Тож, пам’ятайте, що саме в багатобарвності й могутності рідного слова живе й процвітає народ. Мистецтво вічне, його не знищити!» «Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється, ожива, як їх почує!», – говорив до ~ 11 ~

нас Тарас Шевченко. І це беззаперечна істина. Бо справді, поезія – це те, що не дає людині згаснути. Поезія додає снаги у житті. Це щось прекрасне, без чого просто важко жити, без чого життя бліде. Поезія вчить цінувати дружбу, ніколи не здаватися, відстоювати свої права, любити батьківщину, золоте сонце, зелену траву, барвисті квіти, спів соловейка, шепіт вітру, голубий безмежний простір неба... Поезія навчає кохати. Вона промовляє сильним голосом Шевченка і Франка, ніжними устами Ліни Костенко і Лесі Українки, жартує словами Степана Олійника... Поезія вчить жити, кохати і перемагати! Отож, читаймо своїх, українських авторів, щоб знати чим дихає сучасна література, чим живе місто і село, що хвилює людину і чим вона дорожить… Заходячи в книгарню, не кидаймо одинокий погляд на полицю з українським постмодерном, стаючи в чергу за російськими дешевими детективами чи літературою з різними магічними порадами. Бо «коли починається смерть культури, настає культура смерті» (Ліна Костенко «Записки українського самашедшого»). І це літератори «ДИВОСЛОВА» цілком розуміють! А літераторам «Дивослова» побажаємо розростатися в кількості і квітнути в якості, гострити слово проти неправди і зневіри та оспівувати край, Україну в золотих перевеслах пшениць і неповторних звуках жайвора. Творчих злетів і частих Муз, вдячних шанувальників і щедрих меценатів, цікавих тем і мудрих сюжетів! Будь хліборобом, а чи поетом, що, мов зернини, збирає рими. Пройди красивим по цій планеті, залиш нащадкам вагоме, зриме... В саду травневім - розквітлу грушу, у чистім полі - яру пшеницю... Залиш нащадкам таке, щоб душу поїло спраглу, немов криниця. (М. Лутчин). ~ 12 ~

~ 13 ~

Тетяна Лісненко Я, Лісненко Тетяна Станіславівна, народилася в с. Лучка Липоводолинського району на Сумщині в 1959 році. Дитинство пройшло на квітучих берегах річки Хоролу. Мене у серпні мати народила, Як чорнобривці бархатом цвіли. В мені любов до квітів розбудила, Які б вони на світі не були… (Із зб. «Лелечі світанки») ~ 14 ~

Красива і неповторна природа залишила на життєвому шляху помітні відбитки українського хутора - Вишневе, потім села Лучка, що на Липоводолинщині. Я з тих країв, де люди працьовиті, Де луки, річка, листяні ліси, Тополі, сонцем вранішнім умиті, Словом, з країв поезії й краси. (Зб. «У музиці дощу») Батьки навчали життєвих пре мудрощів і жити по совісті та за Божими законами. Любить людей мене навчила мати, Їм дарувать і усмішку, й пісні. А ще навчила працю поважати, І спів пташиний радісній весні. (Зб. «На полиновім вістрі») Радістю для мене була сільська чотирикласна (маленька) школа, куди пішла у перший клас. Уже в четвертому класі мене вибрали у редколегію класної газети «Дружба», і я оформлювала її, вимальовуючи незвичайні букви у заголовках. Саме тоді народився мій перший вірш «Вася». А після закінчення сільської школи я поїхала навчатися до міста Шостки. Не часто їздила додому, хоча дуже скучала. У 1978 році, вийшовши заміж, стала мешкати у древньому містечку Ромен. З перших днів його полюбила і до цього часу заворожена його неповторністю. Почала писати перші етюди в міськрайонну газету. Чи були ви в Ромні, коли зорі У Сулу, мов намисто, летять. Коли ранки рожево-прозорі Відкривати очей не хотять?.. (Зб. «Золоті мальви») Працювала на взуттєвій фабриці художником та художнім керівником у фабричному клубі, де з’явилося багато нових друзів, нових емоцій і подій. Все це складалося ~ 15 ~

у літературну-чорнову копилку, яка пізніше буде основним джерелом спогадів та почуттів пройдешнього… Час, вік, різні події надихнули знову на римовані рядки. Написала багато. Першу збірочку «Сповідь» (2002 р.) допомогла видати землячка Людмила Ромен, за що я їй безмірно вдячна. Це була перша, нелегка, але вагома і найцінніша сходинка у моїй творчості. У ній поезії присвячені батькам, рідному краю та Україні. За душу щиру, небайдужу, За весен шум, рожевий квіт, За те, що я живу і мушу Любить душею білий світ! За те, що в радості й печалі, І у молитві, і в журбі, Де б не була: днями й ночами – Матусю, дякую ТОБІ! (Зб. «Сповідь») У Сумському педагогічному університеті імені А.С. Макаренка доля звела із викладачем української літератури, талановитим письменником, членом НСПУ Анатолієм Гризуном, який підтримав мене у творчості та подарував кілька своїх книг, які в мене є настольними. Пізніше нас зв’язувала творча діяльність (поради, підказки, критика). Після закінчення Сумського педагогічного інституту (1990р.) стала працювати заступником директора з виховної роботи ЗОШ № 3 в м. Ромни. Творча робота ще більше надихала на поетичні рядки: присвята школі, дітям, вчителям, - все це на тлі красивої природи міста. Працюючи завідуючою відділом культури Роменського міськвиконкому, доля дарувала мені незабутні миті зустрічей із класиками української літератури – Дмитром Білоусом, Олексою Ющенком, Петром Харченком, Володимиром Шугаєм і ін.. Читаючи мої поезії, вони давали схвальні відгуки, що і вселило в мене впевненість в обраному літературному шляху. ~ 16 ~

Так почали з’являтися збірки, спочатку поетичні, а потім проза та публіцистика. Збірка «Вересневий зорепад» вийшла у 2004році. Це лірика, де звучать пейзажні та інтимні мотиви. У 2005 році світ побачила лірична книга «На полиновім вістрі» . Поетична збірка «Крок до осені» була видана в 2009 році і презентована в актовій залі Роменської школи- інтернату. Це ліричні мотиви про мудрий вік автора, дорога до осені, яка є підсумком пройденого життя. У 2011 році світ побачила наступна прозово-поетична книга «Золоті мальви», присвячена 20-й річниці незалежності України. У піснях ми, у віршах розквітли, Серпнем дихає наша земля… Сонце дружби – прекрасне і світле Стоголосо до нас промовля: Із піснями, кохаймося в славі, На очах не було щоб сльози. З ювілеєм, прекрасна державо! Із води тобі та із роси!!! (Зб. «Золоті мальви») У 2012 році вийшла у світ книга поезій «Гойдають соняшники небо», присвячена 110-річниці з дня народження Матері-героїні Олександри Деревської, де я тоді працювала. Серед квітучих парків і алей, Де щедрий сміх, малечі голоси, Святкуєм знову справжній ювілей Жінці Добра, Славетності й Краси… (Зб. «Гойдають соняшники небо») Поетична книга «І вишита душі моєї лиштва» вийшла у 2013 році і була презентована у Роменській ЗОШ №4: Я хочу вишить долю твою, моя Вкраїно, Шляхи курні і довгі, і радості стежки… Твої рясні сади вишнево-солов’їні, І сонце золоте, що бачу з-під руки… (Зб. «І вишита душі моєї лиштва») ~ 17 ~

У 2014 році побачила світ книга патріотичних мотивів «Кобзареве слово невмируще», присвячена 200-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка. У ній містяться матеріали про зв’язок Тараса із нашим краєм, а також твір «Шевченко і Україна», побудований на віршах поетів різних років. О Батьку мій, стоїш собі на кручі, І погляд вдаль, такий, як і колись… Тебе вітри обвіюють пекучі, В тобі вогонь і сум переплелись. (Зб. «Кобзареве слово невмируще») Книга «І долі в слові поєднались» (2014 р.) - видана у співавторстві із колегою по перу Альбіною Хоменко. У 2015 році вийшла десята збірка «Дикий мед» - це голос душі: тут і безмежна любов до України, і вболівання та переживання за її майбутнє. Це правда про найцінніше і найкраще в людині, в житті, в світі, зважаючи на мінливість та підступність часу. У 2016 році вийшла книга «Окраєць приспаного саду». Повнота життя: побачене, пережите, передумане та вистраждане – відображено у віршах – ліричних, патріотичних. Книга презентована в міській бібліотеці. Я йшла до тебе довго, полинами, Так довго-довго я до тебе йшла! Усе пройшло, як зими, поміж нами, Все, що згубила, так і не знайшла… (Зб. «Окраєць приспаного саду») У 2016 році побачила світ книга «Розхристане літо», присвячена 25-й річниці Незалежності України. З її сторінок віє зворушливим ароматом патріотичного та ліричного настрою, який у довірливому тоні та багатій уяві читача створює потужне естетичне дзеркало, крізь котре хочеться по-новому поглянути на неповторно трагічну і красиву мелодію нашого життя. Один з розділів книги «У війни страшне лице…» зібраний із поезій, роздумів та листів учасників АТО, ~ 18 ~

волонтерів, які є сьогодні невід’ємною частиною нашої близької перемоги. Сюжет новели «Золота сережка» взятий із реального життя. Книга була презентована у Роменському міському Будинку культури. Вже на скроні лягла сивина, Пам’ять страхом в очах вироста… Не АТО, а жахлива війна Патріотів цілує в вуста… (Зб. «Розхристане літо») 2017 рік ознаменувався виходом у світ ще однієї збірки поезій «У музиці дощу». Роль людини в суспільному житті, вічна тема кохання та розчарувань, захоплення красою рідної природи і роздуми про життя – такий лейтмотив ліричної збірки І знову дощ…Без блискави і грому… Періщить дощ, немов останній раз. А ми не поспішаємо додому, Цей дощ – для нас, воістину для нас! (Зб. «У музиці дощу») У 2017 році була видана прозово-поетична книга «Сльоза пекуча України» - про українських захисників, справжніх патріотів, які боронять незалежність та цілісність нашої держави на сході країни. До неї увійшли новели, замальовки та нариси про героїв війни на гарячому українському Донбасі. Записано з розповідей роменців, учасників бойових дій на сході 2014- 2016 років. Туманом в спину – сіра осінь.., Її душа вже вирина. А серце тиші в Бога просить, Боюсь: не в пуп’янку війна… (Зб. «Сльоза пекуча України») Книга «Імпрези моєї душі (2018 р.) - це поезії про чисте і трепетне кохання, непередбачувану і підступну розлуку, про найчарівніші миті життя і хвилини розчарувань. ~ 19 ~

Презентація цієї книги проведена у Роменській районній бібліотеці. У 2018 році вийшла збірка поезій «Лелечі світанки», присвячена 140-й річниці з дня народження Олександра Олеся. Це сповідь моєї душі. У ній поміщені відверті, щирі і мудрі поезії, які висвітлюють суть людського життя. Вони пронизані пекучим болем за швидкоплинністю років, переживанням за втраченим часом, у віршованих рядках - буденність і святковість людських почуттів, чистота родинних стосунків та неземна краса української природи. Книга презентована в міській бібліотеці імені Бориса Антоненка-Давидовича. В долонях тепле слово пронесу, Його краси і мудрості нап’юсь. Зайду у сад – неписану красу, І в його кронах птахом загублюсь… (Зб. «Лелечі світанки») «Вічна дорога до мами» (2018 р.) присвячена моїй мамі, яка відійшла за межу кілька років. Але високі і трепетні слова, зворушливі рядки і найтепліші звернення до неї, єдиної і найріднішої – це молитва до всіх матерів світу, це гучна сповідь перед жінкою-матір’ю, це своєрідний переспів найніжнішій, найсвятішій, найсокровеннішій… І тільки душа, що у мами, - не в’яне, У неї у серці – завжди пишний квіт. Відходить усе: і хороше, й погане, У світі лишаються борозни літ… (Зб. «Вічна дорога до мами») Три мої книги - «Кобзареве слово невмируще» (2014р.) в 2015 році, «Розхристане літо» (2016 р.) у 2017 році та «Сльоза пекуча України (2017 р.) у 2018 році були номіновані на щорічну премію Президента України «Книжка року». Як голова ГО «Літературне об’єднання «ДИВОСЛОВО», я була ініціатором та упорядником трьох колективних ~ 20 ~

поетичних збірок: «З Україною в серці» (2016 р.), яка присвячена 25-й річниці Незалежності України. Збірка презентована в Роменському Будинку культури. Друга колективна збірка «Третя весна»(2017 р.). Поезії 15 авторів пронизані пекучим болем душі за події на сході. Книга презентована в Роменському Будинку культури. Третя колективна поетична збірка поезій – «І пером, і серцем…»(2018 р., поезія і проза) - про любов до України, рідного краю, мови, роздуми над сенсом людського життя та вічної теми протистояння: миру і війни, життя і смерті, добра і зла, кохання і розлуки. Збірка презентована в Роменському Будинку культури. Нині я на заслуженому відпочинку, але маю громадську роботу та продовжую літературну діяльність. Освідчення місту Ромен, Ромен, вкраїнське диво-місто, Сьогодні ти – в душевному теплі. Убравсь в осіннє золото й намисто, Й таких, як ти, нема більш на землі! О рідне місто, я в тобі вбачаю Майбутнє наше, велич і красу… В добро і в щастя віри не втрачаю, Як зерно, їх до обріїв несу… Ромен, Ромен… О скільки в тобі сили! Ти виніс все: і війни, і плачі. Тебе вітри під грозами носили, І розтинали тіло палачі… ~ 21 ~

А ти піднявся з чорної руїни, Розправив плечі в мороці димів… Ти – діамант в оправі України, Бо так яскраво блиснути зумів. Весною ти у білому цвітінні, Той цвіт ромену – в нашому гербі. Я від свого сьогодні покоління Щирим віршем освідчуюсь тобі. Рідніше міста, справді, не буває, Оці куточки – всі мені святі! Тебе ніколи я не забуваю, Єдине ти і в серці, і в житті. Тебе, Ромен, у пісні оспіваю, Тебе звеличу в оді і вірші. Про тебе мрію, де я не буваю, Ти – в мене в серці! Ти – в моїй душі!!! Вересень 2010 р. Чи були ви в Ромні Чи були ви в Ромні, коли зорі У Сулу, мов намисто, летять. Коли ранки рожево-прозорі Відкривати очей не хотять?.. Чи були у Ромні, коли сонно В скверах наших каштани цвітуть, І як буз та верба на осонні Щохвилини пишніють, ростуть?... Чи бували ви тут, коли осінь По землі розстила килими, Коли в небі крізь марева просинь Журавлі нам махають крильми?... ~ 22 ~

Чи були ви у нас, як розквітне Сад вишневий у пишній красі, І як сонце барвисто-привітне Очі миє в квітневій росі?... Чи були у Ромні, коли трави Всі покошені в копи лягли, І пахучі, пахучі отави В ніч таємність чиюсь берегли?... Чи були ви у нас, як лелеки Залишали Сулу й береги, І летіли далеко-далеко, Бо страшні їм морози й сніги… А тоді повертались, мов пісня, Зігрівали всім душі й серця, І нехай ця любов була пізня, - Та до скону вона, до кінця! Подивись, як жаріє калина, Колір сонця, мов жар, розкида. А в душі пісня щедрості лине, І на крилах кохання гойда… Бач – каштани – бурштину намисто, Плід щоночі: тобі і мені. Здавна я закохалася в місто І в Сули береги чарівні… Приїжджайте до древнього міста, Хлібом-сіллю зустрінемо вас. Хай душа, мов кришталь, буде чиста Без надуманих фраз і прикрас… ~ 23 ~

Україні моїй Вкраїно мила, рідненька мати, Я бачу: важко тепер тобі… Не в силі руку в біді подати, - А ти тримаєшся в боротьбі. А ти збираєш останні сили, Останні подихи на межі… Чоло вже роси твоє зросили, І грози топчаться у душі… Літа минули, і зими, й весни, У небо – душі, мов голуби… Вітри печалі кудись понесли, А серце скльовують яструби… Світанки сум на плечі сповИли, Сум’яттям дихають в сні мости… Безсмертям чорні цвітуть могили, В безвихідь плачуть сирі хрести… А цвіт по світу вітри розносять, Стежки на захід, на схід – шляхи… І тільки верби у ніч голосять, Калин ковтають важкі гріхи… По стежці в полі пішком пройдуся, Де в серпні зграйно гудуть джмелі. Просторам зоряно посміхнуся, Й старому літечку у брилі. Скажу, не треба землі в камінні, Де пальми, море і кришталі… Мої тут корені і насіння, Й помру колись на своїй землі! ~ 24 ~

Ось тільки довго війна регоче, І кулі-дури пасуть серця… Та вітер змін гоготить пророче, Сльозу висушує із лиця. Я вірю й знаю: настануть весни, Й сади заквітнуть після зими. Й жаданий мир на зорі воскресне, Й щасливі будемо вкупі ми. Віра Загублені в порожніх сотах слів, Усі бредуть кудись з черствими душами… Й стають серця твердими і байдужими У зарослях натомлених віків… І посмішки немає на вустах, І скроні, й очі димом припорошені… Керують гості холодно-непрошені В забутих селах, вицвівших містах. І скільки ще бродити по світах, Шукати щастя, спину вигинаючи?... Терпіти біль, від правди утікаючи, - Уже і так земля вся у хрестах… Толочим ниву людяну довкруж, Блукаючи високими обніжками, Удари терпимо на спинах віжками… Чи нам не шкода зголоднілих душ? Не часто сонце зиркає з-за хмар, Але та ніч, що зветься «горобИна», Зірок насипле в латану торбину, Й від них запалить праведний ліхтар… ~ 25 ~

В моєму серці… В моєму серці квітне Україна, В душі моїй – волошки й чебреці… Чому стоїш і досі на колінах? Чому сльоза у тебе на щоці?.. Чия війна спалила тобі коси? І в дім чия удерлася біда? Чому так потьмяніла твоя просинь, Й туман на серце білий осіда… Але люблю, люблю тебе і досі, Моя рука у тебе на чолі… Он чуєш, гуси в небі стоголосі, - Іде весна по репаній землі. Я вірю в правди світлу перемогу, Ще буде день – веселка зацвіте! І вийдеш ти на праведну дорогу, Тобі всміхнеться сонце золоте. А я люблю, люблю тебе й такою, Яка ти є: і сильна, і слабка. До тебе притулюся я щокою, - Нехай від тебе лихо утіка! В моєму серці квітнеш, Україно! І осінь квіту хай не обрива! Дзвени піснями диво-солов’їно, Нехай душа у веснах спочива! ~ 26 ~

Передчуття Болить душа. Свербить на тілі шкіра, Байдужість серце ріже без ножа… Зв’язала нас самих в собі зневіра, І правда наша вже тепер – чужа… Себе згубили в зарослях розпуки, Й ніяк тепер не знайдемо себе… Мабуть, ще не народжених онуків Земля боїться й небо голубе… Самі ж ми власну душу й розтоптали, І виростили в серці підлість, зло. Любити Бога й землю перестали, Тому й зміліло в душах джерело. Та часом в сітях б’ємося безсило, Замівши підло репані сліди.., Збираєм силу випрямити крила, Але так важко вирватись з біди… Перед сусідом спину вигинаєм, Якщо він сильний, (хай і без ума…) Тоді ж при свічах душі поминаєм, Та тільки виправдань уже нема!.. І кожен ниву в гордості скородить, Із прілого зерна врожаю жде… Але добро на підлості не вродить, Те, що й було, навіки пропаде… А ми ж любили верес і калину, І в хрестик українське вишиття… Плекали мову українську, як перлину, Й було в усіх живе серцебиття. ~ 27 ~

Тепер – хрести, і висохлі криниці.., Шляхи у різні сторони лягли. І душі в ряд, на ламаній полиці, Немов горох на вінчику щоглИ. Боюсь лишити внукам цю руїну, Тремтить страхУ підсолена сльоза… Лишаєм на поталу Україну, - А совість душу й серце загриза. Ну в кого поспитати порятунку? Щоб край наш був для нас не чужина? Щоб син і мати – в щирім поцілунку, Й, нарешті, щоб закінчилась війна! Давайте душі вичистим від бруду, Щоб час останній – просто, без гріха… З очей давайте скинемо облуду, Нехай гроза зневіри ущуха! Бо нам Шевченко впевнено пророчив Щасливе й світле правди майбуття… …Сьогодні ж рана в серці кровоточить, Страшні ворушить струн передчуття… Чому? Я від людей чекаю небагато, Боюсь згубить вчорашнього вірша... А серце стука в грудях винувато, І в чужі очі дивиться душа... Чогось я людям знов не довіряю, А, може, і сама не без гріха?.. ...Весна чудова в нашім дивокраї, І кроною бузок терпкий маха. ~ 28 ~

То що ж не так в державі і в родині? Чому цей сум і страхи, і печаль? Чому так довго плаче Україна? І чом так часто схлипує свіча?.. Чому ми знов вертаємось в минуле? А ми ж давно вже бачили вогні... У безвість всю історію згорнули, Тому сьогодні й боязно мені. Тепер - цей ворог.., \"брат\" отой проклятий, Що землю й світ загарбать поспіша. Тож серце й стука в грудях винувато, І в чужі очі дивиться душа... У вишневім раю В вишневий рай пірнаю з головою, П’ю аромат божественно-легкий, Та років вже розгорнуті сувої Лиш чую голос приязно-терпкий… Цвітуть вишнІ, хвилюються тривожно, Бджола над ними голосно гуде… А прийде час – пелюстка дива кожна В траву зелену пам’яттю впаде… А потім плід, що визріє з сонцЯми, Червоним тлом серденько зацвіте, Пишатись будуть вишні спідницЯми, Аж доки снігом землю замете. Й сьогодні цвіт – немов сніги сріблясті, Які ж солодко-приторні вишнІ. Стою в цвітУ, як в дивному причасті, І легко так, і приязно мені. ~ 29 ~

Яке це щастя – серденьком торкатись До Божої весняної краси! Й самій, як цвіт вишневий, розпускатись В квітневих бризках чистої роси… *** Кінець березня… Сніг лапатий Землю ковдрою скрізь вкрива. І вже буз проснувсь коло хати, А під ним – пшінка й кропива… Весне пізня, ну де ти бродиш? Нам набридли зими сніги! Коли душі нам заскородиш, Не свої віддаєш борги… Привітаю веснУ поклоном, Хай заходить в сади й двори, Хай наповнить край передзвоном, ЗеленИть верби й явори. Засипає хай край мій цвітом, І черешні, і яблунІ, Й зустрічається швидше з літом, Несе радість тобі й мені! А сьогодні ще – завірюха Тонко землю сніжком вкрива… Та зими вже весна не слуха, Цвітом пролісків ожива… ~ 30 ~

Давай, коханий, зайдемо до саду Давай, коханий, зайдемо до саду, Де яблунь цвіт вигойдує меди.., Де поміж віт весняну серенаду Виспівують птахИ на всі лади. Де бузу цвіт хвилюється під вечір, Й тремтить в росі незаймана трава, Де вишень цвіт впаде на наші плечі, І не потрібні будуть нам слова… Зіллємось ми з весною воєдино, В красі її утопимо серцЯ.., І не зляка нас пісня лебедина, І шурхіт молодого деревця… І ми скуштуєм разом того трунку, Що нам весняний вечір налива… На мить в солодкім щедрім поцілунку Забудем, що є погляди й слова… І вимкнемо на мить оту лампаду, Що з неба так кумедно підгляда… Давай, коханий, зайдемо до саду, Де білий цвіт із вишень опада… Етюд Калині хтось весну нашепотів… Чи, може, верболіз у сивих котиках… Чи, може, місяць у гарячих дотиках, Що в небі плава легко і без слів. ~ 31 ~

Прозора тиша – диха невагомістю, І чиясь мрія висне над загравами… І пахне ніч нескошеними травами Тремтить отак на рівні півсвідомості. Калині теж весна, мабуть, намолена, Бо дивиться на світ очима сонними, - Чи, може, заворожено-бездонними На білий рай, заквітчано- оголений. Калині хтось весну нашепотів… Щаслива вона писаними веснами, І мріями задимлено-воскреслими В чеканні щирих, ніжних почуттів… Скоро літо Літо скоро надіне бриля, Загудуть над калинами бджоли. І розквітне строкато земля, І в зелене одягнеться поле. В стріхах будуть старі горобці Молоденьких навчати, як жити. Потім скоро у дужій руці Колосок усміхнеться із жита. Потім осінь до нас завіта, І постукає вітром у груди… Може, й буде вона золота, Та тепліше у душах не буде… І зима намалює на склі Візерунки холодно-гарячі… А там – знов навесні журавлі Рідну землю у квітах побачать… ~ 32 ~

Так по колу крокує життя, Висіваючи душі, як квіти… Відцвітає й моє вишиття Затуманеним бабиним літом… *** Я п’ю нектар із келиха весни, Від трунку того щирого п’янію… А ти заходиш гордо в мої сни, І не впустить тебе я не умію… Он гілка вишні в шибку загляда, А місяць росу жадібно спиває. І спить в долонях мрія молода, І ніч манишку травню вишиває. Впадемо й ми у обійми весни, І душу віддамо п’янкій принаді. Гуляє вітер в кронах голосний, Але не стане він нам на заваді! Відійде все, як спалахи свічі, Й любов, неначе лід на річці скресне. Та кожен рік тривожно уночі Неначе мавки, плакатимуть весни… Душа у душу Відкапав травень пелюстками, Фіалки скресли, наче лід. Й спориш зеленими хустками Заслав до вечора твій слід. Так довго-довго день ясніє, Гальмує сонце кожен час. ~ 33 ~

І клен на лист щомить рясніє, Який у тінь сховає нас... А сонце променем черленим Ласкає ніжно білий світ. І дивним маревом зеленим Блукає сонце поміж віт. А там - і вечір срібно-сивий, І жаби кумкають у лад. І вечір теплий і красивий Нас кличе стежкою у сад... І ми ідем, бредем літами, Питаєм долю у зірок, Душі літописи гортаєм, Душа у душу... Крок у крок... *** Я так свій край люблю несамовито, Сади квітучі, вишиті луги, Де кольорів весною, мов налито, В цвіту черемхи сквери й береги. Зіллюсь з красою Божою медово В єдине ціле.., зграйно-молоде… Заграють скрипалі вгорі казково, І щастя в душу квітом упаде. Я буду пить красу травневопінну, Вдихать повітря чисте й неземне. Нехай любов глибока і нетлінна До скону літ не зраджує мене… ~ 34 ~

А черемха цвіте… А черемха цвіте, розкида пелюстки, наче карти, І принаджує бджіл на солодкі весняні меди. Поміж віт вітерець, що казкові вигойдує жарти, І на стежці вузькій вже заметені наші сліди… А черемха цвіте, навіваючи спомини давні, Розкидаючи тінь на дерева, на трави й кущі. Пригощає надіями й тихими мріями в травні, Коли в гості ідуть в душі нам золотаві дощі. А черемха цвіте… Розкида навкруги аромати, Тільки цвіт опада, і лежить, як минулі сніги… В заметілі оцій намагаюсь пелюстку піймати, Та ні волі, ні сили, ні жіночої катма жаги. А черемха уже… відцвіла, як написане диво, Не сідає на крону вже й дбайлива бджола золота. Скоро й лист опаде легким подихом і неквапливо, І зависне між віт днів минулих важка самота… Жнива Стерня цвіте покошеного жита, А далі – пахне м’ятою трава. Сміється смолка, соками налита, Пора хлібів, а значить, це – жнива! Бач, колоски вмиваються дощами, Купаються в промінні золотім, Любуються деревами й кущами На полі хлібнім, полечку святім. ~ 35 ~

Я п’ю красу цю на зажинках літа, Коли пора гуляє грозова… Сплету вінок з пшениці я і жита, Хай в душу сонце сили налива! Яка ж пора ця трепетно-пахуча, Сміються в небо сині волошкИ. І плаче від тепла верба плакуча, Й дощі ідуть здалека навпрошки. О літо-літо, скоро ти зів’янеш, Але душа сьогодні ще співа: Скрізь пшеницІ, куди лише не глянеш, - Люблю, коли видзвонюють жнива! Боюсь… Боюсь: відійде тепле літо, Й красу з собою забере… Й земля, що літеплом зігріта, Кущі в багрянець убере. Що відцвітуть медово квіти, І лист із дерева впаде.., Замовкнуть скрипки і трембіти, І стежка в осінь поведе. А там – холодний сум, печалі, Дощів холодних курявА… І на осінньому причалі – Чиїсь не сказні слова… Хай буде літо, тільки літо, Воно мені не набрида! Й мені б теплом не відболіти, Хоч осінь в душу загляда… ~ 36 ~

Останній день літа Відплаче літо свій останній день, Впаде печальним листом на дорогу.., І капне сум тривожний із грудей, Посіє в серці приспану тривогу… Мені так шкода кленів і беріз, Я з ними розставатися не хочу. Стою й печалюсь, боляче до сліз, І хто цю осінь, власне, напророчив?.. Було це літо казкою для нас, Воно в обіймах лагідно нас гріло, І літа потьмянів іконостас, Як воскова свіча, й само згоріло… Не побачу А за вікнами – дощ з рукава, Миє спогади наші далекі… І виспівує серпень слова, І вистукує пісню лелека… Сипле зорями ніч у траву, І на землю розгнівалось небо. Я тобою, коханий, живу, І так довго чекаю на тебе… Знаю, вітер пробачить мені І печалі, і сльози гарячі. А я квіти плекаю земні, І хай зорі у вересні плачуть! Хай веселка ліниво бреде, Розділяючи навпіл крайнеба… Не побачу тебе вже ніде, Мабуть, так нам з тобою і треба! ~ 37 ~

Дощ І вранці дощ, полоще наші душі, До блиску всі куточки вимива: Жорстокість, зло, нікчемність і байдужість, Черстві і грубі помисли й слова. Червневий дощ, ну доки він ітиме? Вже побабіли пальці від води… Уже дощу нитками золотими Обсновані і душі, і сади… Наївний дощ, годинами хлюпоче… Калюжі бруду – не переступить. Крізь хмару сонце виглянути хоче,- А він іде, і в кронах шелестить. Вже душі наші висохнуть не в змозі, Не може дощ той вимити гріха… І мокро, й слизько йти по тій дорозі, Та вірю – буде, правильна й суха! Весняний дощ… У серце попадає, Та в ньому віра в мудрість іще є. Вишнева гілка кроною гойдає, А значить, дощ уже перестає… Пізній вечір Вечоріє. Вже темно довкруж, Ароматів жоржин вже доволі. А маленькі ліхтарики руж Засинають у листі поволі… Зірка гасне на небі мерщій, В небо зір чийсь усміхнено пада… Диво-стрічкою там, між кущів Задрімала і стежечка саду. ~ 38 ~

Кущ троянди в саду ледь зітха, Пахне яблуками молодими. А комусь підкидає гріха Місяць зорями золотими… Спориші Ви бачили, як в серпні посивілі Печально зацвітають спориші?.. Холодні вже світанки овдовілі Ворушать давні спогади в душі… Вони цвітуть холодно-білим квітом, А люди владно топчуть їх красу… Ви скажете – багато квітів літом, Я їх в душі у зиму й понесу? А що ж осіннім, пізнім квітам треба? Вони ж для ока нашого цвітуть. І білі спориші на фоні неба Неначе з серця мріями ростуть… Он бачите, всі трави поруділи, Й спориш поблід у часі, а проте Його листочки квіточкам зраділи, - Старий, сухий, а все-таки цвіте! Бо все береться квітами в любові, В теплі й добрі квітує і душа… І дзвонять в дзвони роси світанкові, Не лиш від квіту мальв, а й спориша… ~ 39 ~

Дарма, що листя висохло каштана, Що ранки вже тумани затягли, І скоро сонця ясного не стане, - А спориші так буйно зацвіли!.. Всьому в природі час свій і година, Хтось починає жити, хтось – кінча… Цвіт викида з душі й тоді людина, Коли її згасає вже свіча… Передосіннє А ранки вже прозоро-прохолодні, І вдень хоч сонце радісно пече, - Уже блукає осінь у безодні, Кладе тремтливу руку на плече… Уже згоріли велетні-каштани, Й посохла миттю вицвіла трава, А я в душі чекать не перестану Весни прихід, надію і слова… Про ключ гусей у синім піднебессі, Про первоцвіти в сонному саду, Про верболіз в замріяному плесі, І про дощів весняних чередУ. Та це все потім…Літо відпливає, І так чомусь бентежиться душа… Пелюстки квітів вітер обриває, - Чому так час невтомно поспіша?.. Нехай би квітли білі абрикоси, І красувались чудо-воронці, Нехай би птахи в пишнім стоголоссі, І сонця в душу – теплі промінці… ~ 40 ~

Але нічого в світі не вертає, Відходить все в минуле, як вода. І час пройдешні весни замітає, Яких позаду – ціла череда… Зустрінем таки осінь, як годиться, І зиму перелюбимо, сніги… Та хай весна в піонах нам насниться, Й Сули в ромашках білі береги! Осінній диптих А роки мчать, неначе бистрі коні, Прийшла й до мене осінь золота. І я тепер живу в її полоні, Але від щастя – в посмішці вуста. Щедрий врожай збирати нині мушу, Бо сіяла й саджала все сповна. Тепер щедроти – пригорщами в душу, Від цього щастям повниться вона. Я п’ю красу неписану осінню, Лювлю проміння сонця крадькома… Чиєсь у небі чую голосіння, І осені підспівую сама… *** Стою на причілку осені, Гортаю життя листки. Сріблястими вкрились росами Прожиті мої роки… ~ 41 ~

А дні мої були різними: І грози були, й сонцЯ. І в осінь квітками пізніми Прогонила сум з лиця. А потім льодами скреслими Блукали мої думки. «Під руку» ішла я з веснами У літечко навпрошки. Я ниву свою засіяла Добірним зерном віршів, У правду я щиро вірила, Ростила добро в душі. Тепер на дороги пройдені Оглянутись не боюсь, Хоч мрії мої розгойдані Дрімать не дають комусь… Складаю роки я стосами, Мов вірша нижу рядки. Стою на причілку осені, Гортаю життя роки… Осінь кличе… А осінь мене кличе на гостину, І манить тихим помахом руки, Розвішує сріблясту павутину, Щоб я ішла в обійми залюбки. Вона мені всміхається пророче, Кладе тремтливу руку на плече, Наївним диво-поглядом лоскоче, Осіннім сонця променем пече. ~ 42 ~

Мабуть, вона вдається до гіпнозу, Он бач? - Міня хустину на руду… А потім в душу – холод і морози… А я до неї все-таки іду! Мене ще літо в осінь не пускає, Ще я жадаю сонця і тепла, - Вона ж з-за саду голосно гукає, Й під ноги жовтий килим простила. На груди віша кетяги калини, Дарує грона стиглих горобин, А чай-настій – із сивого полину, Й вино терпке – із присмаком журби. Не хочу я осінньої принади, Мене ще літа посмішка трима… Не згасла серпня сонячна лампада, Й чи йти в осінні сонні ескапади, - Я буду вже вирішувать сама! Осінь Мене торкнула осінь за плече… Наївна і кумедна, мов дитина. Вже обрій зір калинами пече, Й красою сліпить жовта горобИна. Туман кудись над річкою бреде, І губить краплі між очеретами. Й не видно квітів бархатних ніде, Пішли й вони в дорогу за літами…. ~ 43 ~

Та роси, наче сльози на гіллі, І вечір ніч запрошує у гості… Згубились в небі зірочки малі, І їх не видно в сірій високості. В саду останнє яблуко впаде, Повисне в вітах сива павутина, І листя груші синяво-руде На вітах осінь байдуже покине… І мить усе зупинить в тихім сні, Зимові дні стежки позамітають… Та лиш калини кетяги рясні Зимовий день уранці привітають. Якби ж Симфонія осінньої печалі Гойдала тінь небесних ліхтарів. А наші душі трепетно мовчали, Пили, мов ліки, погляди зорі. І серцю було в обіймах затісно, Від щастя задихалася душа… А потім – дощ холодний, як навмисне, Який тоді ніскільки не втішав. І чули ми калин гірке тужіння Й печальний крик пташини угорі. Яка ж тривожна музика осіння, Які ж печальні очі вечорів! Якби ж то нам у завтра зазирнути, І, щоб очей не виїла роса, - Кохання в душу ніжно загорнути, Й нехай з теплом весняним воскреса… ~ 44 ~

Передосінній мотив А осінь вже ногою на порозі, У наші душі приязно зорить, Туманами блукає у тривозі, Калинами червоними горить. Промінням сонним бережно лоскоче, Вночі жонглює росами ожин… В серцях коханих мріями тріпоче, Пелюстки рве з натомлених жоржин… Та айстрами пишніє на городі, Яких лиш тут немає кольорів! Багато див у матінки-природи, І безліч фарб осінніх вечорів! Шипшина язичками пломеніє, Красується бурштин-горобинА. І сад грушевий тишею німіє, - Така тривожна осені струна… Та все ж відплаче й осені година, Ріка в обійми візьме верболіз… І лиш зими стрімкої середина Весни лишить нам зоряний ескіз. Пройдешнє Плаче втомлене серце жіноче, Мить збудила пройдешнє вночі… Теплий спомин даремно лоскоче, Бо не дітись ніде від плачів. ~ 45 ~

Осінь в душу її зазирає, Птахом сірим вночі заліта… Все минуле уже догорає, - Лиш у пам’яті очі й вуста. Ті медові цілунки гарячі, Наче жар, розсипались вночі. І невже він не чув і не бачив, Як страждала на дужім плечі?... Бо хотіла і вірити, й знати, Що – кохана, єдина, одна! Та нащо вже тепер нарікати? Така доля жіноча, складна… За вікном ніч дощами хлюпоче, І шумить, мов старі комиші. Плаче втомлене серце жіноче, І сльозину ховає в душі Надія На підвіконнику вже осінь зацвіла Рудими й золотими кольорами. Вона печалі присмак принесла І кинула, мов зерна, поміж нами… А лист із клена – прямо на плече, Осіння ніч всі зорі погубила.., І ми ніяк від суму не втечем. О Боже мій, невже я розлюбила?.. В душі чогось шукаю – й не знайду, Йду по слідах старіючого літа, А коли в літо бабине зайду, Примушу серце й осені радіти… ~ 46 ~

Й коли весна серпанком зацвіте, Простягне нам ціловані долоні, Розлуку дощ пелюстковий змете, Й заграє нам на білім саксафоні… *** Плаксива осінь кликала у гості І пригощала яблуками нас… А небо підглядало з високості, Доки свічею вечір не погас. І ми удвох на килимі із листу Шукали щастя власний оберіг. Розсипалось з грудей тонке намисто, І тихо впало мрією до ніг… А осінь довго вальсом дивувала, І музика торкалася небес… Нам мить чудову ніч подарувала На тлі отім калинових принцес. А лист у вальсі трепетно п’яніє, Повільно гасне ночі каганець. Ніколи ця любов не спопеліє, Не згасне вогник люблячих сердець… *** ~ 47 ~

Олександра Тарасенко Народилася в 1938 році якраз 5 вересня, у п’ятницю, о п’ятій годині вечора. Часом жартую, що все життя живу на п’ять. Я сільська людина, бо на Божий світ з’явилася в селі Сміле Роменського району Сумської області. Тут і зараз живу. ~ 48 ~

Моє село – це смак мого життя. Воно несе тепло, надію. З ним розцвітає ніжне почуття, Яке лиш радість, спокій сіє. Навчалась у Протасівській семирічці та Смілівській середній школі. У шкільні роки мені подобалося бути загоновою вожатою в молодших класах. Це, мабуть, була іскринка до моєї улюбленої професії, бо дітей люблю. Хотілося бути вчителькою. Завідуюча Смілівським відділом фізкультури і спорту (а в Смілому був район) залучала до спортивних занять. У Будинку культури перед глядачами я виконувала акробатичний вальс. Шкільні роки цікаві, а головне – хотілося вчитися. У сьомому класі вчителька помітила, що я маю хист до віршування, і посприяла, щоб мій вірш «Моя Батьківщина» був надрукований у районній газеті «Соціалістичні лани». Чудом у мене збереглася збірка (38 творінь) дитячих віршів. Але то вірші тієї епохи здебільшого. Та ось рядки пейзажного характеру. Весна все ширше віти тягне, Сміється сонечко з небес. Красива в полі зелень сходить: Пшениця, просо та овес. Поля скрізь стали зеленіти. Все ближче, ближче йде весна. І небо стало голубіти. І даль видніється ясна. Була я учасником музичного гуртка, грала на семиструнній гітарі, хлопці грали на балалайках, а вчитель музики – на скрипці. Дуже красиво звучали «Полька», «Яблучко», «Гопак», «Краков’як». Та дитинство швидко так кінчається. Так і юність кидає нас назавжди. Не помітиш, як і зрілість починається, А дорослість вже прийшла, гляди. ~ 49 ~

У 1968 році закінчила Сумський педагогічний інститут ім.. А.С.Макаренка (факультет української мови та літератури). Сорок років свого життя я віддала школі, вчила дітей свого села і 5 років села Гринівки рідної мови. Завжди була класним керівником. Я відмінник народної освіти, учитель-методист, чимало грамот одержую впродовж усіх років. Пишу і видаю свої книги, які розсипалися по всій Україні і не тільки. Ось мій поетичний доробок: «Білі світанки» (2011р.) «Любіть Україну» (2014р.) «Світ добра» (2014р.) «Доля» (2015р.) «Моє слово» (2015р.) «Гортаю сторінки життя» (2015р.) «Щастя – жить» (2016р.) «Сміле та сміляни» (2016р.) «Стою на праведній землі» (2017р.) «Ювілейна» (2017р.) «Квітуча Україна» (2018р.). Скоро з’явиться наступна книга «Летять літа». Не вичерпалися в мені слова. О ні! Я буду довго й щиро вам їх дарувати. Та Бог їх сипле, як із рукава, мені, Щоб я могла вам їх щедротно роздавати. ~ 50 ~