a

ААба Дмитро (1190? – 1251) – угорський можновладець з місцевоїдавньоруської родини князів Абовців (Лаборців), воєвода під час навалитатаро-монголів на Угорщину у 1241-1242 рр.Так сталося, що найбільш відомими представниками цього роду (якщо нерахувати легендарного князя Лаборця) були король Угорщини СамійлоАба, який очолив повстанні русинів протии угорців і правив на протязі1041-1044 рр., і останній місцевий магнат Омадей Аба, боротьба якого завихід зі складу Угорщини завершилася поразкою у 1312 р. Однак, напротязі цих кількох століть жили і творили кілька поколінь інших Абовців(цей рід мав аж 28 відгалужень), про які, в силу певних обставин, ми майженічого не знаємо (справа в тому, що до влади після Самійла прийшла хочатакож руська, але дещо інша династія, яка походила не від Сланських, авід Білгородських князів, постійно змагалися за право володітиНітранським князівством, а тому Абовців вважали своїми конкурентами ітак звані «Арпади» старалися їх не надто випячувати). Виключенням єхіба що Дмитро Аба, який заклав усі основи нової потуги роду, якою,однак, найбільше скористався вже його онук Омадей Аба.Якщо руська (жіноча) лінія Арпадів не надто довго трималася руськоївіри, то, судячи з родини Дмитра (Петро, Олександр, Дмитро), усі вони щебули православними (у монастирі Фельдебро, який заснував Самійло Аба уДебреві, ще збереглися елементи фресок руських майстрів ХІ ст., а такожрозкопані фундаменти кириломефодієвської церкви, яку можна датуватинавіть не Х, а ІХ ст.). Не дивно, що ці Абовці ще володіли руською мовою,а тому, спрямовуючи королевича Коломана в Галичину, Андрій ІІмимоволі був змушений згадати про них і призначив Дмитра як свідомогорусина і знавця Русі опікуватися в цій місії Коломаном. Не дивно, щоДмитро швидко знайшов спільну мову з галицькими боярами і перші рокиправління Коломана в Галичу були майже безхмарними. Сам Дмитро вГалицькому королівстві отримав посаду стольника (звертає на себе увагутой факт, що руська номенклатура державних посад тривалий часвикористовувалася не тільки у Великій Моравії, а й Угорському іЧеському королівствах). Згодом, однак, Дмитра відкликали в Угорщину,він супроводжував короля в хрестовому поході на Святу Землю,

зарекомендував себе надзвичайно талановитим і мужнім воїном, за щоотримав у свою власність не тільки комітат Бодрог, а й став комесомстратегічно важливого міста Васвар. Син Андрія ІІ Бела ІV спочаткудосить прохолодно ставився до Дмитра, але раптова навала монголів у1241 р. потребувала таких воїнів і, тікаючи з країни (король втік аж наострови Адріатики), він залишив долю Угорщини в руках такихполководців як Дмитро. Людські втрати від цієї навали, особливо стосовноруських земель, були неймовірно великими, русини з колишніх господарівцих земель моментально перетворилися на вже не надто чисельнунаціональну меншину, що і зумовило в майбутньому їх майже повнуінфільтрацію в угорське суспільство. Тим не менш монголи в кінцевомурезультаті були змушені піти за межі королівства і Дмитро відновив свійвплив при королівському дворі. До самих останніх днів він зберегав в собіруський менталітет. Перебуваючи на найвищих урядових посадах він мігвзятии собі за дружину італійську чи німецьку княгиню, як це булоприйнято в той час. Однак, Дмитро у 1248 р. обрав собі княгиню АнастасіюОлександрівну, причому навіть не з Галича, а з далекого Белза (до 1247 р.вона булла дружиною мазовецького князя Болеслава І, але дітей від ньогоне мала). Анастасія народила Дмитрові Олександра, названого так начесть її батька, Петра, а можливо також і Дмитра, але так як назву батькадають першій дитині, то скоріше за все він був від першої жінки, скорішеза все також русинки. Ці Абовці, власне, і створили ту величезну потугуроду, якою, згодом, намагався скористатися Омадей Аба.Література: 19; 28; 43; 54; 60; 66; 87; 94; 107; 135; 139; 176; 207; 226; 233;234; 258; 282; 283; 305; 311; 327; 331; 366; 372; 416; Вікіпедія.Аба Омадей (? – 1311) – угорський магнат українського походження, одназ найбільш визначних постатей русько – угорської війни 1306 – 1321 рр. заземлі Угорської Русі.Омадей належав до однієї з галузей князівського роду Гонтів-Пазманів-Абовців, який з часом розрісся так, що вже самі Абовці розпалися на 20окремих сімей, найбільш заможними з яких були Омадеї, Пазмани, Кечериі Надаші. В момент появи угорців вони володіли територією сучасноїСхідної Словаччини і саме тому Анонім короля Бели ІІІ згадує тут продвох князів, один з яких (це явно Святополк Моравський) сидів у Нітрі, адругий – на річці Слані і тому називався Сланським. Джерела сповіщаютьнам про те, що у 898 р. саме тут угорцям довелося воювати з княземЛаборцем, якого історична традиція вважає місцевим руським князем.Тому існує величезна ймовірність того, що Абовці (Лаборці) – спрощенеугорцями ім'я його нащадків, тим більше, що це князівство існувало ще

навіть на поч. ХІ ст. і син Володимира Великого Святослав був одруженийна сестрі місцевого князя Самійла Аби (інших князів такого високогорівня тут взагалі не було)..Уже у 1041 р. цей Самійло Аба, хоча і на короткий термін, захопивугорський трон, але найбільшої своєї потуги Абовці досягнули за ДмитраАби та у часи правління короля Андрія ІІІ, який призначив Омадея Абусвоїм палатином (другою людиною в державі). Майже усі Арпадиприхильно ставилися до русинів, так як від часів правління Андрія І натроні сиділи представники саме руської (жіночої) лінії цього роду. Цейсентимент зберігся навіть в останнього з Арпадів, тим більше, що Абовціодружили його на руській княгині Феонілі (чи то Неонілі?) Вони володілитоді величезними маєтками на просторі від гір Матра до Сланськогохребта, а центром їх володінь був замок Абауйвар.Основні події, які пов'язані з ім'ям Омадея Аби, розпочалися після 1301 р.,коли останній король з династії Арпадів помер і угорський трон посівфанатично налаштований католик Карл Роберт (є свідчення, що майжеувесь свій час він проводив у костелі і не менше 200 разів на день читав тутмолитви).Короля буквально шокував той факт, що величезна територія на півночіта сході країни реально не належала тоді Угорщині. Ще у 1290 р. чеськийкороль Вацлав ІІ, мати якого руська княгиня Кунгута Ростиславнапоходила саме з цих країв, виконуючи її останню волю передав ці землі уволодіння галицького князя Лева Даниловича, який посадив у Береговісвоїм намісником графа Григорія. Поки був живим король Андрій ІІІ,Омадей не визнавав право Вацлава ІІ на угорський трон і не надто зважавна присутність галицького намісника у Берегові. Однак, у 1301 р. ситуаціядокорінним чином змінилася і, щоб офіційно вийти зі складу Угорськогокоролівства, Омадей Аба визнав рішення Вацлава ІІ, формально нібитовизнав себе васалом Лева Даниловича, але на його намісника абсолютноне зважав, фактично створив незалежну державу і правив тут на свійвласний розсуд. Так сталося, що у 1306 р. майже одночасно помер ЛевДанилович, а в Оломоуці був підступно вбитий останній чеський король зроду Пржемиславичів Вацлав ІІІ. Яку роль відіграв у цих трагічних подіяхКарл Роберт сказати важко, але звертає увагу на себе той факт, що вінмоментально заявив про свої права на князівство Омадея і розпочав з нимвійну, що примусило останнього, знову ж таки формально, визнати Карласвоїм королем.

Угорська історіографія взагалі замовчує приналежність в кінці ХІІІ – напоч. ХІV ст. майже усієї території Угорської Русі Галицько – Волинськомукнязівству і подає усі ці події як звичайне протистояння угорського короляз непокірними йому угорськими магнатами.Насправді, це був один із найбільш яскравих епізодів русько – угорськогопротистояння та боротьби місцевих русинів за державну незалежність відУгорщини. Звертає на себе увагу, насамперед, той факт, що королюдовелося битися тут виключно з князями руського походження (крімОмадея це були Борис, Іван, Петро Порошенко, Матвій Чак, Богдан,Драгош, Петро Петрович) і немає навіть жодного натяку на те, що подібніподії відбувалися тоді на землях заселених етнічними угорцями.У 1306 р. становище Карла Роберта було ще досить непевним і тому доситьхитро він ще намагався владнувати ситуацію одружившись на онуці ЛеваДаниловича Марії, сподіваючись при цьому, що після смерті галицькогокнязя Закарпаття на цілком законних підставах має потрапить саме дойого рук. Однак, за Юрія Львовича нічого не змінилося, граф Григорійпродовжував виконувати тут функції намісника Галичини, а місцеві князі,і в першу чергу Омадей, далі реально не вважали Карла Роберта своїмкоролем: князь сам встановлював мито і збирав його у свою казну, а некоролівську, без дозволу будував замки і передавав у власність своїмпідлеглим, ба, більше того, він незалежну зовнішню політику,спрямувавши своє військо в Польщу, де посадив на трон ВладиславаЛокетка. Втративши надію повернути ці землі за допомогою Марії, КарлРоберт почав реалізовувати свій план за сценарієм подій 1306 р., врезультаті чого Омадей Аба у 1311 р. підступно був забитий під час вмілоспровокованої сутички з міщанами міста Кошице.Після цього справа нарешті дійшла до відкритого збройного протистояння.Вирішальна битва синів Омодея з Карлом Робертом відбулася 15 липня1312 р. на полі між Розгановцями та Бичковим у Східній Словаччині. Засвідченнями усіх історичних джерел, такої битви “після татарської навалив Угорщині ще не було”. Хоча втрати в армії короля були надзвичайновеликими і усе йшло до перемоги князів руського походження, Омадеїзарано повірили у свій тріумф, вони особисто кинулися з мечем в руках наворога, але, так сталося, що раптом майже одночасно були вбиті, їх військовтратило керування, почалася паніка і битва завершилася на користьКарла Роберта, який усі маєтки переможених Абовців передав в рукикатоликам.

Відомо, що після розгрому Омадея, а згодом і Петра Порошенка, значнакількість руських шляхтичів залишили територію Східної Словаччини таПівнічної Угорщини і переселилися в Галичину (Даниловичі, Фредри,Тарновські, Потоцькі, Мнішки, Кобили), а Драгош і Богдан подалися вМолдову. Серед тих, кому довелося після 1312 р. тікати з Угорщини булотакож багато Гонтів – Пазманів – Абовців. Дехто з них перебрався вГаличину та Поділля і, не виключено, що Іван Гонта також належав доцього роду. Останнього представника родини Омадеїв в Угорщині Миколувбили у 1324 р.Крім того, неспростовним є також той факт, що в ході цієї війни удар бувнанесений також по руській церкві: було ліквідоване руське єпископство уСпиському Підградді (після єпископа Якова жодних повідомлень проруських ієрархів на території сучасної Словаччини вже немає), зачиненімонастирі, в т. ч. Святомихайлівський монастир у селі Переч, яке входилотоді до володінь Абовців).Таким чином, на протязі 1306-1321 рр. була здійснена справжня «зачистка»не тільки Абовців, а й Угорської Русі в цілому. Абауйвар після смертіОмадея поступово почав втрачати своє значення, перетворився назвичайне село і лише як пам'ять про цей один із колись найбільшпотужних руських родів залишилася назва комітату Абауй.Зрозуміло, що простий люд не мав намірів, а тим більше змоги кудисьтікати. Тому, навіть за офіційною статистикою, у ХІХ ст. вАбауйварському комітаті ще було 230 руських сіл і, зважаючи на етнічнийсклад місцевого населення, міністр внутрішніх справ Австрійської імперіїграф Стадіон (згідно історичної традиції його рід також походив зУгорської Русі) навіть доручив раднику Розенфельду розробити проектвключення цих земель до складу Галичини, що з історичної точки зорубуло цілком виправдано. На жаль, ситуація під час революції 1848 р.склалася так, що цей проект реалізований не був.Література: 4; 19; 28; 43; 54; 60; 66; 87; 94; 107; 135; 139; 176; 207; 226; 233;234; 258; 282; 283; 305; 311; 327; 331; 366; 372; 416.Аба Самійло – король Угорщини (1041 – 1044 рр.), представникдавньоруського князівського роду Абовців Сланської династії.У 1031 р. при загадкових обставинах на полюванні загинув єдиний синСтефана Святого та німкені Гізели Імріх. Так як спадкоємцем угорськоготрону король призначив чоловіка своєї сестри Петра Венеціанина, який немав в собі навіть краплі крові Арпадів, то, цілком зрозуміло, що жодного

нащадка по чоловічій лінії у цій династії тоді вже не було. Мимоволі очіусіх повернулися в бік Василя Михайловича – онука рідного брата матерікороля Прокопа, але він був русином, належав до руської церкви і томукоролева Гізела зробила усе можливе і неможливе для того, щоб корольосліпив Василя і кинув доживати свого віку у підземелля замку в Нітрі.Канцлер Стефана І русин Стоіслав попередив дітей Василя Михайловичапро те, що їх також чекає подібна доля і вони негайно втекли черезПольщу до Києва. В цій ситуації справу наслідування угорського тронувзяли у свої руки Гонти – Пазмани – Абовці (Абовці постійно претендувалина Нітранське князівство, а це могло бути лише у тому випадку, якщовони були близькими родичами Гонтів), які власне і організуваливбивство молодого королевича. Так як уся увага суспільства буласпрямована на родичів матері правлячого короля, тобто представниківБілгородської династії, то Абовці залишилися тоді в тіні (у тому ж 1031 р. вПольщі шляхом заколоту на трон сів син княгині Гонти Беспрім івипадковим збігом обставин це аж ніяк не може бути).В історії мадяр є дві найбільші таємниці, які вони ретельно переховуютьвід стороннього ока і воліють максимально менше висловлюватися на цютему: обставини їх появи над Дунаєм, а також той факт, що суто угорськадинастія Арпадів правила лише до 1038 р., а потім цей трон аж до 1301 р.опанували монархи, яких вони завуальовано називають “проруськими”.Хоча Анонім короля Бели ІІІ засвідчив, що на момент появи тут угорців“галицькі князі панували на Дунаї, Вагу, Гроні, Тисі, Моросі та Коросі” (зайого життя галицькими князями називали виключно руських князів), алеісторики ХІХ – ХХ ст. про усе це “забувають” і подають матеріал так, нібивже у 985 р. мадяри запанували на усій території Угорщини, Румунії таСловаччини.Насправді, вони в той час ще кочували на території Молдови і лише часвід часу робили спустошливі напади на захід. Під одного з них на кочівля,які залишилися без належного захисту напали половці (кумани) і разом ізболгарами вирізали усіх без виключення жінок і дітей. Ця звістка засталамадяр під час грабіжницького походу на територію сучасної Угорщини івони вирішили ніколи більше не повертатися на цю “криваву землю”, азалишитися на берегах Дунаю. Це була величезна трагедія в історіїугорського народу і, разом із тим, величезна ганьба, про яку, власне, їмсоромно згадувати навіть через тисячу років.В Угорщині войовничого запалу їм вистачило тільки на те, щоб захопитипівдень країни, але Мороське, Білгородське (Біхорське), Землінське,

Дунайське, Сланське та Блатненське князівства стояли насмерть і ціоб'єктивні обставини, а також відсутність власних жінок, змусили Арпадапіти на компроміс: запропонувати найвпливовішому руськомукнязівському роду Гонтів союз, який за свідченням КостянтинаБагрянородного мав бути скріплений династичним шлюбом.В тому, що цей шлюб відбувся немає жодних сумнівів: у вирішальній битвіза Угорщину з великоморавським князем Святополком ІІ, у 906 р., приБанхіді, Гонти, як свідчать джерела, були на боці Арпада, а після йогосмерті при малолітньому сині, якого назвали Золотком (Золтаном), самевони очолили похід мадяр на Італію, що могло статися тільки при умові їхприналежності до правлячої династії. Це підтверджує також фактодруження княгині Гонти з польським королем Болеславом Хоробрим, щов жодному разі не могло статися, якби Гонти не належали до правлячоїдинастії, причому, і це дуже важливо, деякі польські джерела (Кадлубович)прямо називають її хорватською (тобто руською) княгинею.Подібну практику династичних шлюбів з русинками угорські вождіпродовжили і в наступні часи. Відомо, що Золтан одружився з дочкоюкнязя Меня, а Гейза – з сестрою білгородського князя Прокопа, яку внароді прозвали Білою Княгинею і яка стала матір'ю першого угорськогокороля Стефана І.Мирне співіснування руської панівної верхівки з мадярською завершилосяу 995 р., коли Воїн (так Біла Княгиня назвала свого сина) під впливомдружини, яка походила з Німеччини, зрікся кириломефодієської віри, ставкатоликом і демонстративно перехрестився на Стефана. Вибухневдоволення руських князів був нейтралізований за допомогою німців,коли у 998 р. вони разом з мадярами розбили блатненського князя Копана,у 1003 р. відправили на заслання брата Білої Княгині Прокопа. Томудивуватися подіям, які сталися у 1031 р. немає жодних підстав: чогосьподібного давно вже чекали, але в першу чергу від родичів саме БілоїКнягині і, не дивно, що реакція проти них Стефана І була напрочудмиттєвою, в той час як Самійло Аба як представник Сланської династіїкористувався повною довірою і навіть був призначений палатином.Брутальне поводження з представниками однієї з найбільш шанованихруських родин і захоплення трону католиком, який не мав жодноговідношення до роду Арпадів, викликало серед русинів величезне збурення іпривело, власне, до бурхливих подій 1041 – 1044 рр., на чолі яких із-завтечі представників Білгородської династії мимоволі стали Абовці. Вонимали не менше прав на трон, ніж Петро Венеціанин (адже Абовці були

відгалуженням роду Гонтів, з представницею якого одружився сам Арпад,а, крім того, є натяки на те, що Самійло Аба як і Петро також буводружений на сестрі короля Стефана). В угорській історіографії ці подіїзавуальовано трактуються не як зіткнення православ’я з наступомлатинської віри, чи, тим більше, як міжетнічний конфлікт, а повстанням«поганства» проти хрещення. Саме тому Абовців угорські історикиспочатку проголосили куманами, тобто половцями (про високе становищев угорському суспільстві Х-ХІ ст. половців, які щойно вирізали мало неусіх мадярських жінок і дітей, можуть твердити лише невігласи від історії),а коли було доведено, що половці з’явилися в Угорщині лише в ХІІІ ст.після битви під Калкою, то їх швидко перейменували на хозар та навіть нагуннів (але і вони в горах ніколи не селилися, в той час як маєтки Абовцівбули переважно в горах).У тому, що Самійло Аба не був етнічним угорцем немає жодних сумнівів.Адже він не тільки у 1043 р. особисто винищив 50 найбільш відомихугорських родів, а й закликав людей “перебити усіх угорців палицями”.Цей заклик міг бути спрямований виключно до русинів, так як лише вонитоді становили найбільшу національну меншину в Угорщині (більшетретини населення країни), в той час як ставити подібне завдання лишеперед кількома хозарськими родинами було би просто смішно. На користьруського походження Абовців свідчить не тільки їх родинні зв’язки зГонтами і Пазманами та володіння етнічно руськими землями, які у свійчас належали князю Лаборцю (кидається у вічі повна співзвучність іменіАбовців та Лаборців, тобто мадяри у свій час явно спростили це родиннепрізвище). Якби рід Абовців не був руським, то Володимир Великий вжодному разі не одружив би свого сина Святослава на хозарці, а тимбільше католичці. Щодо Самійла, то він явно не був поганином чикатоликом, а православним, так як особисто заснував два православнихмонастиря (у Дебреві та Абасарі), в останньому з яких, пізніше, він, власне,і був похований (у монастирі Фельдебро, який заснував Самійло Аба уДебреві, по сьогоднішній день ще збереглися елементи фресок руськихмайстрів ХІ ст., а також розкопані фундаменти кириломефодієвськоїцеркви, яку можна датувати навіть не Х, а ІХ ст.). Крім того, відомо, щозмову проти Петра Венеціанина допоміг йому тоді організувати канцлерСтефана І Стоіслав, у руському походженні якого сумніватися взагалі недоводиться. Угорці, опинившись в подібній ситуації, негайно закликалисобі на допомогу німецького короля Генріха ІІІ. Він двічі розбив Самійланад Вагом і Гроном, але на зиму німці були змушені повернутися назад.Зрозумівши, яка серйозна небезпека загрожує його владі, Самійлозапропонував Генріху угорські землі аж до Лейти (Літави) та васальну

залежність від нього в обмін на мир. Почувши про цю фактичнуліквідацію угорської держави, проти Аби тоді повстали практично усімадяри і це є ще одне підтвердження того, що події мали не тількирелігійний чи соціальний, а також і етнічний підтекст. Спільнимизусиллями угорців та німців Самійло був остаточно розбитий у 1044 р. нарічці Рабі під Менфі (суч. Дьйор), йому, щоправда, вдалося втекти до Чабинад Тисою, але там він був схоплений і негайно страчений. Ненавистьугорців до Самійла була настільки великою, що у 1773 р. його викинули зтруни, монастир в Абасарі перетворили на Винний бар, а на меморіальнійдошці дописали на його адресу не просто лайливі, а й надзвичайнобрутальні слова.Рух на чолі із Самійлом не минув без сліду як для русинів, так і для цілоїУгорщини. Вже буквально через рік з Києва повернувся на чолі руськихвійськ представник Білгородської династії, син Василя МихайловичаАндрій і саме тут, у столиці Самійла Аби Абауйварі (сюди власне і тікав у1015 р. до свого швагра син Володимира Великого Святослав), якійзберігав свій руський характер навіть у ХVІІІ ст. (у 1848 р. ці земліавстрійці планували приєднати до Галичини), він був проголошенийкоролем Угорщини. Так як угорці стратили не тільки Самійла, а йдружину та дітей, то серед претендентів на угорський трон залишилисятоді лише сини князя Василя Михайловича, яких, власне, і підтримавЯрослав Мудрий. В результаті цих подій вийшло так, що, хоча вже і дещоінша, але також руська династія посіла угорський трон і правила тут аж до1301 р.Література: 4; 19; 27; 28; 43; 54; 60; 66; 87; 94; 107; 135; 139; 176; 207; 226;233; 234; 258; 282; 283; 305; 311; 327; 331; 366; 372; 416.Абазин Андрій (1690 — 1703) - коз. полк. Після відновлення козацтва наПравобережжі 1684 осів у Брацлаві й розпочав колонізацію краю. Під часвійни проти поляків під проводом Палія (1702) узяв фортецю Немирів,потім замкнувся в Ладижині, який уперто боронив. Поль. гетьманСєнявський захопив Ладижин, винищив усіх оборонців, а А. посадив напалю.Література: 56.Абасар - селище в графстві Хевеш в Угорщині, що розташоване недалековід Дьенгеса в горах Матра. Спочатку воно мало назву Сарр («багно»), алеколи потрапило в руки клану Абовців, то вони перейменували його якАбасар. На заході від селища знаходиться Sár-hegy (Sár Hill), національний

заповідник. Колись тут був монастир, який заснував нащадокдавньоруського князя Лаборця Самійло Аба (нащадок тому, що вінволодів саме тими землями, які належали Лаборцю). У 1041 р. Аба (Лаба)підняв повстання проти угорців (він закликав людей перебити усюугорську верхівку), але за допомогою німців це повстання було придушене,а Самійло страчений. Родичі поховали його саме в цьому родинномумонастирі, але ненависть мадярів до Абовців була настільки сильною (врезультаті цього повстання, а також підтримці місцевих русинів з бокуЯрослава Мудрого угорський трон таки посіла династія руськогопоходження), що у 1773 р. угорці викинули кості Самійла з цьогопоховання геть, а на меморіальній стелі написали стосовно ньогонастільки брутальні слова, що їх не варто наводити навіть в науковійенциклопедії. Згодом на цьому місці взагалі був влаштований винний бар.Література: 120; 121; Вікіпедія.Абауйвар (Abaūjvàr) – місце, яке є пов'язане з однією з найбільшзагадкових сторінок в історії Угорщини періоду 1031 – 1046 рр. Це зовсімнепомітне тепер село на півночі Угорщини, біля самого кордону ізСловаччиною, було колись столицею величезного комітату, якийпростягався від Мішкольця до Кошиць і, одночасно, родовим гніздомнадпотужного магнатського роду Абовців, який тримав у своїх руках малоне усю Північну Угорщину та Східну Словаччину, а один із представниківякого (Самійло Аба), у 1041 – 1044 рр., був навіть угорським королем. Щеу 17 ст. тут існували руські села (Осада, Комлоска, Міклашовці, Пустополе,Грамоги, Гонтчруська та ін.), а в старі часи це був взагалі суто руськийрегіон, який належав князю Лаборцю. У 14 ст. в цьому Абауйварськомукомітаті було 250 руських сіл, а у 18 ст., з – за турецької агресії, їх числоскоротилося до 230. Одні і ті ж самі джерела подають про Абовців надзвичайно суперечливівідомості: з одного боку - те, що вони були ніби – то звичайними селянами,а з другого, - що їх родичами були руські князівські роди Гонтів таПазманів (не дивно, що їх основні маєтки біля Абауйвару називалисяГонтч та Гончруська), що вони були нехристами, язичниками, а, в той жечас, джерела повідомляють про заснування ними монастирів в Дебро таАбасарі, що вони були угорцями, але, разом з тим, саме вони чомусьзакликали людей перебити усі угорські магнатські роди, але, останні, щобврятуватися, покликали на допомогу німців і в битві при Менфо розбилиСамійла, а його самого вперто переслідували аж до Тиси і забили біля селаБешеньінтелек. Сьогодні вже зрозуміло, що це був лише один із моментів боротьбирусинів з угорцями за владу в цій країні, протистояння чоловічої,угорської та католицької гілки династії Арпадів із жіночою, руською засвоїм походженням та православною.

Справа у тому, що, перед появою в Угорщині, у 895 р., усіх жінок і дітеймадярів, які пішли тоді в похід на захід, перебили на території сучасноїБесарабії половці і болгари, а тому, мимоволі, уся їх верхівка була змушенаодружитися на представницях найбільш потужних князівських родівпідкорених тут ними русинів, в т.ч. і сам Арпад, який, ймовірно, взяв собідружину з роду Гонтів – Пазманів – Абовців (уже з 920 р. є повідомленняпро те, що Гонти і Радвани командували угорськими військами під час їхпоходу в Італію, а це могло статися лише у тому разі, якщо вони вже тодібули дуже близькими родичами Арпада). Відомо також, що дружиною угорського князя Гейзи і матір'ю СтефанаСвятого була русинка, яку в народі називали Білою Княгинею, рідний братякої звався Прокіп, а племінник – Михайло. Вона змусила Гейзу прийнятируську віру й охрестила сина у Вишгороді або Острому Холмі (Естергомі)згідно візантійських канонів. Однак, після її смерті, Стефан потрапив підвплив католиків, у 995 р. перехрестився, одружився на фанатичноналаштованій католичці і німкені на ім’я Гізела, що викликало страшеннезанепокоєння русинів і, поза усяким сумнівом, врешті – решт, привело добурхливих подій 1031 – 1046 рр. Ми вже ніколи не зможемо встановити справжніх обставин загибелі наполюванні у 1031 р. єдиного сина Стефана та цієї Гізели королевича Імре,але, з того, що, в цій ситуації, єдиним спадкоємцем престолу ставав синМихайла Василь і саме його король наказав негайно осліпити та кинути дов'язниці, а своїм наступником призначив не Арпада (з цього видно, що наСтефані Святому чоловіча лінія цього роду повністю припинила своєіснування), а чоловіка своєї сестри Петра Венеціанина, досить переконливосвідчить про змову проти королевича з боку русинів, яка, однак, тоді булареалізована лише частково і мала своє логічне продовження вмайбутньому. Усі діти Василя були змушені тоді негайно тікати до Києва (що додатковопідтверджує саме їх руське походження, так як за духовною підтримкою їмкраще би було звертатися до Візантії) і єдино можливими кандидатами натрон тоді стають Гонти – Пазмани – Абовці, які ще не забули, щопредставниці їхнього роду були дружинами якщо не самого Арпада, то,принаймні, Золтана. У тому, що Самійло Аба був русином практично немає жодних сумнівів.На користь цього свідчить не тільки його право на володіння етнічноруськими землями (до сер. 13 ст. жоден етнічний угорець тут не міг бутипаном) та співзвучність імені Абовців із князем Лаборцем (угорці простоспростили це ім’я), а, насамперед те, що змову проти Петра Венеціанинадопоміг йому тоді організувати палатин (канцлер) Стефана І Стоіслав, уруському походженні якого сумніватися не доводиться. Угорська історіографія подає усі ці події як бунт язичників протихристиян, соромливо замовчуючи той факт, що Самійло вже давно бувхристиянином, але православним, і навіть особисто заснував дваправославних монастирі, в, одному з яких (Дебро), пізніше, і бувпохований.

У 1046 р. за допомогою військ Ярослава Мудрого на угорський трон сівзять великого київського князя і син Василя Михайловича Андрій І, якийприпинив практику етнічних “чисток”, почав досить толерантно ставивсяне тільки до русинів, а і до угорців і, саме тому, ця вже суто руськадинастія втрималася на угорському троні аж до 1301 р. Саме тут, вАбауйварі, Андрій І, власне, і був проголошений угорським королем, чомунімці вже нічим не змогли зарадити. Безумовно, далеко не всі Арпади – Василевські згодом пам'ятали просвоє руське походження. Етнічні проблеми в ті часи не відігравали такоїролі як релігійні, а вони, з часом, не тільки приймали католицьку віру, а йодружувалися на угорках, німкенях чи, навіть, на куманках і поступоводенаціонізувалися. Однак, це не дає жодних підстав для замовчуванняетнічного чинника в бурхливих подіях 11 ст. і трактування династіїАрпадів, починаючи від 1041 р., лише як угорської чи навіть “проруської”.Напівправда, часом, гірша за неправду, так як це не дає змоги самимугорцям зрозуміти свою справжню історію, правильно оцінити усі процеси,що відбувалися в минулому, які, так чи інакше, але мають вплив і насьогоднішній день. Характерно також і те, що, після припинення династії Арпадів, Абовців,як найбільш імовірних та найбільш могутніх конкурентів Карла Робертана опанування трону, католики почали переслідувати в числі перших.Станом на поч. 14 ст. цей рід розпався аж на 20 гілок, найбільш потужнимиз яких були Омодеї, Кечери і Надаші. Саме Омодей Аба розпочав тоді цілусерію повстань руських магнатів проти цього католицького короля зАнжуйської династії, але, в числі перших, вже у 1312 р., він потерпівпоразку і величезні маєтки Омодея опинилися в руках Карла Роберта.Абауйвар почав втрачати своє значення, перетворився у звичайне село ілише як пам'ять про цей один із колись найбідьш потужних руських родівзалишилася назва комітату Абауй. За офіційною статистикою у 1843 р. тут проживало 15,1 тис. русинів, але,разом із тим, ще у 1821 р., церковна статистика, яка була більш точною,ніж офіційна, нараховувала тут 21,6 тис. греко – католиків, які, в той час,за своїм етнічним походженням могли бути тільки русинами. В. Гнатюкзвернув також увагу на абсолютно безпідставне зарахування так званихслов’яків до словаків, хоча вони практично нічим не відрізнялися відрусинів і самі себе вважали не словаками, а словенами: ”Ми гуторимо пословенські, а не по словацькі”, “Наша реч йе словенська реч, а несловацька”. Пам'ятаючи про неодноразове нагадування Нестора про те, що“Словенський язик і Руський - одно єсть” та “Оттоле прозваша се Роусію,а первоє биша Словени”, Гнатюк вірно зрозумів, що словени – це лишенайдавніша назва русинів, яка зародилася тут, в Угорщині, ізаконсервувалася назавжди серед місцевого населення, а за межамиУгорщини східні слов’яни використовували її більш обмежено і тільки допевного часу (наприклад – новгородські словени), аж поки не утвердиласяінша назва – русини (яка, до – речі, також походить з території Угорщини).Зваживши на усі ці обставини В. Гнатюк прийшов до висновку, що в

комітаті Абауй має проживати не 15,1 тис., а 48,1 тис. русинів і це справдівідповідає тим пропорціям, які склалися в Угорській Русі на моментприходу сюди мадяр у 895 р. (240 тис. мадяр та 110 тис. русинів). Недивно, що, у 1848 р., в австрійському уряді, за наказом міністра внутрішніхсправ графа Стадіона, радник Розенфельд, зважаючи на етнічнуспорідненість галичан та угорських русинів, вже навіть підготував проектнаказу про приєднання Абауйварського комітату до Галичини. Від 1867 р., з моменту створення Австро – Угорської імперії, визнаватисебе українцем стало тут мало не вироком, а тому їх чисельність заофіційною статистикою почала катастрофічно зменшуватися. Однак, те,що і в демократичній Угорщині записати себе українцями наважилисялише кілька десятків осіб – інакше як геноцидом назвати не можна, тимбільше, що усе це поєднується з історичним етноцидом, коли з історіївикреслюється, спотворюється, або лукаво замовчується усе, що пов'язаноз іншою нацією, незважаючи навіть на те, що вона тут є тубільною ікорінною.Література: 120; сайт комітату.Абауйшанто (Abaūjszanto) – містечко на північному сході від Мішкольцаде народився угорський етнограф українського походження Степан Земан(1880 – 1960), який в пам'ять про свою малу батьківщину взяв собіпсевдонім Шантай. Земан тривалий час викладав в греко – католицькій гімназії у Пряшеві,потім у Будапешті, але весь час його найбільше цікавив українськийфольклор Угорської Країни, так як в його архаїчності він інтуїтивновідчув величезний потенціал майбутнього суперетноса, який щедророздається усім сусіднім народам і, в тому числі, мадярам, але від цього незбіднюється, а вдосконалюється і чекає свого зоряного часу. Дивно, але саме ця основна й фундаментальна праця Земана (“Sarosvarmegye”) чомусь не надрукована до сьогоднішнього дня і перебуває врукописі, хоча вона має величезне значення для осмислення історичноїмісії українства в духовному житті індоєвропейців та, зокрема угорців, ікраще за Земана ніхто цієї проблеми тоді не зрозумів. Це вже теперетнографи, історики, антропологи, археологи і навіть гематологи визналиунікальний характер Карпатського регіону у формуванні індоєвропейськоїмовної спільноти, її культури та фольклору. Систематично почаливиходити “Карпатский сборник”,“Historica carpatica” та інші, більшфундаментальні праці, в яких доведено, що максимальна концентрація тутархаїчних звичаїв, поганських вірувань, зразків стародавньої пісенності неозначає споконвічної зацофаності та відсталості цього регіону, а, якразнавпаки, - дитячий вік того етносу, який навіть ще тепер проживає нетільки в Угорщині, а і в Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, тобто, там,де була його колиска і саме тому він не ще встиг забути, затерти у своїйпам'яті те, що усі інші індоєвропейські народи забули вже кілька століть, а,можливо, і кілька тисячоліть тому назад. Автентичний фольклор вмирає усвіті надзвичайно швидкими темпами і, рано чи пізно, але настане такий

час, коли усна народна творчість, народна пісня будуть притаманні лишеодній, наймолодшій нації і, цілком закономірно, що це буде саме тойкамертон, в унісон із яким повинна вибудовуватися уся світова культура ідуховність наступних епох. Саме в українській народній піснісконцентровані та зацифровані усі мелодії та ритми четвертоготисячоліття, а, поки що, відчули і дешифрували їх лише поодинокі геніїтипу Ліста, Бетховена, Чайковського (пригадайте, наприклад,першооснову його геніальних балетів та концертів для фортепіано зоркестром). С. Земан за освітою не був етнографом, а юристом і тому був змушенийкористуватися державною, угорською мовою, тим більше, що режим Хортініякої іншої не визнавав. Але його дитинство минуло в самому центріколишньої Угорської Русі і це закарбувалося в його пам'яті навіки. Вінвстиг зафіксувати те, що без жодного жалю було знищено угорськимишовіністами вже в нашому “цивілізованому” 20 ст. і на що не піднімаласярука навіть їх “диких”, кочових предків. Тому його праця становить длянас неймовірно велику цінність і для дослідників витоків українстваніколи не втратить своєї актуальності.Література: 120; сайт міста.Абаффі Франтішек (1732 – 1817) - політичний діяч в Угорщині кін. ХVІІІст.Належав до однієї з галузей давньоруського роду Гонтів-Пазманів-АбовцівСланської династії, які після загибелі Омадея Аби втратили свої маєтки,розійшлися по світу і швидко помад ярилися. Виключення становить хібащо Іван Абаффі, який опинився в Оравському краї, де за свідченнями 1576р. Катерини Зріні жили русини і тому навіть у ХVІІІ ст. австрійськийетнограф Бідерман ще включав цю частину Словаччини до складуруських земель. (H. Bidermann. Die ungarischen Ruthen. T. I-II. Inspruk,1862-1867) Іван Турзо, який підтримував усе руське і був ініціаторомвидання в Кракові у 1491 р. перших українських книг, зробив ІванаАбаффі капітаном свого Оравського граду. Схоже на те, що ці люди булине тільки етнічно, а й ідейно близькі один з одним. Відомо, що у 1487 р.,Турзо надав йому у власність Горну Льготу, ба, більше того, ці двідавньоруські родини поріднилися між собою, так як син Івана Турзазгодом одружився з Ганною Абаффі.Саме у цій Горній Льготі через багато століть народився ФрантішекАбаффі. Він навчався в Пешті, в якості чиновника працював на ріднійОравщині, але, як організатор масових заворушень проти австрійців, бувзмушений залишити службу і на протязі 1772 – 1789 рр. мандрував майжепо всіх країнах Європі, в т. ч. в Україні, де у Львові познайомився з

викладачем Львівського університету Гнатом Мартиновичем і захопивсяйого якобінськими ідеями.Коли Мартинович перейшов викладати до університету в Пешті (можливоза порадою чи навіть сприянням Абаффі), то Франтішек разом зЛашковичем стали активними членами його підпільного гуртка, якийставив собі за мету революцію по типу французької не тільки в Угорщині,а також в Словаччині і Польщі, точніше, на усіх українських землях, якіналежали тоді Угорщині та Польщі (звертає на себе увагу той факт, щозначна кількість членів цього гуртка якобінців були за своїм етнічнимпоходженням русинами (К. Сметанович, І. Лонович, Г. Бержевич, К.Буянович, Й. Пружинський, Й. Копач, Ф. Ілляш та ін.), тобто поряд зполітичними і соціальними гаслами в цьому русі була також етнічнаскладова, так як вони бажали виділити усі руські землі в окрему державу).Після арешту та страти Г. Мартиновича, Абаффі був змушений тікати аждо Сполучених Штатів Америки, але, у 1802 р., певно сподіваючись наамністію, повернувся і, разом із іншими соратниками Мартиновича, ставодним із перших в'язнів Шпільберку. У в'язниці Франтішек пробувмайже до самої смерті і, схоже на те, що його тому і випустили, щоб владауникнула надто великого осуду. Поховали Абаффі у рідній йому ГорнійЛьготі. Вважають, що це саме він переклав Марсельєзу не тільки наугорську, а й українську мови.Література: 19; 60; 327; 372; Вікіпедія.Абгарович (Abgarowicz) Каєтан (1865 — 1919), псевд. Абґар-Солтан. -поль. письм. і публіцист вірменського походження у Галичині, прихильникспівпраці з українцями; ст. про О. Ю. Гординського-Федьковича (1892),нариси «Rusini» (1893).Література: 56.АБН (Антибольшевицький Блок Народів) - назва координаційногоосередку рев.-визвольних організацій народів, поневолених больш. Росією.Заснований з ініціятиви ОУН 21-22. 11. 1943 на таємній конференції вжитомирських лісах за участю делеґатів 12 народів; реорганізований 1946р. на еміґрації. Заступлені орг-ції таких народів (стан з 1954): албанці,білоруси, болгари, вірмени, грузини, естонці, козаки, латвійці, литовці,словаки, туркестанці, угорці, українці, хорвати, чехи. З 1948 p. АБН очоливЯ. Стецько, як голова його ЦК, переобраний 1954 р. До складу Президіївходять ген.-полк. Ф. Фаркаш де Кісбарнак (угорець) і Х. Статев якзаступники гол. і Н. Накашідзе (грузин) як ген. секретар. ЦК складається зпредставників усіх заступлених народів (по одному). Крім ЦК, існує РадаНародів, яку очолює проф. д-р Ф. Дюрчанський (словак). Його

заступником є проф. Р. Островський (білорус), а секретарем Й. Ґітіс(литовець). АБН влаштовує масові антибольш. демонстрації, організуєпресові конференції, надсилає меморандуми до керівних політиків,випускає періодичні й неперіодичні видання різними мовами. З 1949 р. заред. кол. болг. держ. секретаря д-ра Д. Вальчева видавав інформативно-пропаґандистичний місячник на англ., нім. і (неперіодично) франц. мовах„ABN-Correspondence“.Література: 56.Абоданс – курортне селище в департаменті Верхня Савоя у Франції. Крімтрадиційних для Франції шале і будинків з різними балконами увагупривертає церква 18 ст. з візантійським куполом в стилі бароко. Можливосаме це привернуло увагу українського політичного діяча, члена Укр.Центр. Ради і Малої Ради, директора Департаменту Ринку Праці Г.Довженка (1877— 1958), який любив цю місцевість і який помер тут під часвідпочинку у 1958 р. Тут поховані також генерал-хорунжий УНРСавченко-Більський та І. Рудичів.Література: 56; Вікіпедія.Абрагам (Abraham) Владислав (1860 — 1941) - поль. історик церк. права зполонізованої української родини (його батько Кирило походив зСамбора). Проф. Львівського Університету; праці, зв’язані з іст. укр.Церкви: „Powstanie organizacji Kościoła Lacinskiego na Rusi“ (1904) та ін.Література: 56; 344; Вікіпедія.Абрагамович (Abrahamowicz) Давид (1843 — 1926) - поль. політик,консерватор, українофоб. 1897 през. австр. парламенту, 1907 — 09 мін. усправах Галичини,1919 — 22 посол до уставодавчого сойму в Варшаві;боровся з укр. змаганнями як мін. Галичини й посол.Література: 56; 344; Вікіпедія.Абрагамовська (Грицько) Стефанія - діячка жін. руху у США; голова т-ваЖіноча Громада в Нью-Йорку (1923 — 29); довголітній чл. гол. управи(1932 — 47) і почесний чл. (з 1950). Союзу Українок Америки.Література: 56; Вікіпедія.Абрамович Дмитро (1873 - 1955) - історик літератури, проф., чл.-кор. АНСССР, в 1920-их pp. співробітник УАН; численні праці з історії літературикняжої доби; «Исследование о Киево-Печерском Патерике как историко-

литературном памятнике» (1902), «Києво-Печерський Патерик» (1931) таін.Література: 56; Вікіпедія.Авари, обри київ. Літопису - тюркське кочове плем’я, що в пол. VI ст.пройшло через Україну степами із сходу на захід і в VII cт. створилодержаву на Дунаї. 791 р. Карл В. розбив і знищив державу А. Рештки А.втекли на схід; їх нащадками вважають сучасних аварців на Кавказі.Немає жодних археологічних доказів про їх довгочасне перебування наУкраїні, зокрема на Волині; тому є усі підстави вважати, що вони«примучували» укр. дулібів, що проживали тоді в районі озера Болотон ітак званій Дулібській жупі, в результаті чого це давньоруське плем’яподілилося на дві частини, одна з яких перейшла під захист франків і осілана півдні Чехії, а друга подалася в Галичину, де і проживає посьогоднішній день. (більш детально див. Добрента, Дулібська жупа).Література: 120; 121; 327; ЕУ; Вікіпедія.Августинеум - ін-т для кат. свящ., ім. св. Авґустина у Відні, заснований1816 цісарем Францом I; в А. вчилося чимало пізніших відомих укр. церк.діячів, як єпископи Яхимович, Литвинович, Сембратович, Хомишин та ін.Література: 56; Вікіпедія.Августов (AUGUSTŌW ПІДЛЯШСЬКОГО ВОЄВ. ПОЛЬЩА) – Місто, якерозташоване у південно-західній частині Августовської Пущі, на колишнійетнічній території пруського племені ятвягів. Через постійні напади насусідів це плем'я було винищене спільними зусиллями руських тапольських князів і від ХІІІ до ХV ст. цей величезний регіон з десяткамирічок та озер був пусткою. Нині вже немає жодних сумнівів у тому, щонайбільший внесок у колонізацію цього краю зробили українці. Відомо, щоу 1482 р. король надав так звану Блудівську Пущу Івану Ходкевичу, і тутодне за одним почали виникати руські села - Іванки, Жуки, Козлики,Сольники, а згодом і славнозвісний Заблудів, який відіграв величезну рольу культурному розвитку не тільки цих земель, а й України загалом. Назаході цього краю селив своїх селян Боговитинович з Волині (Орля,Годишів, Високе Мазовецьке, Осипи), а села Лубин, Петкова, Топчів булизасновані ним вже майже на території Мазовша. Усі дослідники визнають,що найбільше долучився до заселення цих земель Григорій Массальський,який протягом 30 років разом із руськими переселенцями з Підляшшязагосподарював практично усе Августовське Поозер’я. Відомо, що крім

Перстуна, він заснував тут села Уздомін, Рачки, Кірсна, Добишин.Оскільки польський етнічний елемент почав інтенсивно заселяти цітериторії лише у ХІХ ст. а литовці жодного інтересу до цих земель невиявляли, то, не вагаючись, можна твердити, що Августовщина протягомзначного історичного періоду була складовою частиною українськихземель, а, отже, і складовою частиною нашої історії та культури.Період від середини XVI ст. до 1654 р. був часом найбільш динамічногорозвитку Августова та регіону загалом. Ці землі надзвичайно подобалисяостанньому королю з династії Ягеллонів Сигізмунду Августу, який частоїздив сюди на лови і зупинявся у сусідньому селі Книшині. Саме на йогочесть управитель королівських маєтків в Литовсько-Руській державіПетро Хвальчевський назвав один з них Августов, і негайно, вже у 1557році, із королівської канцелярії вийшла грамота про надання Августовуміських прав.Унікальність цих українських історичних земель полягає у тому, що, завинятком Угорської Русі, це було єдине місце, де ми мали прямий вихід уЄвропу, і тому досить високий культурний рівень Августовщини таПідляшшя у середньовіччі не є випадковим. Багато українців мали змогунавчатися в сусідній Східній Пруссії та Кенігсбергу і, в якийсь момент,навіть заповідалося, що саме тут буде культурний центр української нації.Однак, через фатальний збіг обставин, усі ці території на схід від Вісли, щобули тоді заселені русинами, найбільше постраждали від шведськоїінтервенції на Польщу у 1656 році. Цей удар для Августовщини можнапорівняти з татарською навалою 1241 р. на Україну. Був знищенийпрактично увесь генетичний потенціал руського народу не тількиМазовша, Люблінщини, Підляшшя, а й цілої Сувальщини таАвгустовщини. Руйнація міст та сіл набула таких колосальних масштабів,що, навіть через 150 років після цих подій в Августові не знайшлосяжодного будинку під урядову установу, і тому столицею краю сталиСувалки, розташовані у глухих лісах на півночі, що, власне, і врятувало їхвід знищення.Після шведської інтервенції відсоток українців на Августовщині почавкатастрофічно зменшуватися. Нові переселенці з України не йшли в цейвщент розорений край. Тож не дивно, що з ХІХ ст. почався потужнийнаплив польського етносу з відносно перенаселених теренів Мазовша таМазур. У 60-х роках ХІХ ст. тут установилася певна рівновага щодочисельності українського та польського населення. У 1863 р. на

Августовщині було 10 греко-католицьких парафій та 12 католицьких. Всамому Августові тоді було 2 церкви, 1 костел та 1 кірха.У 1874 році з 10 руських парафій тут залишилося 7 (Августов, БаргловЦерковний, Попово, Прохнево, Волково, Черкеси, Руменки), але, з оглядуна те, що на Сувальщині тоді ще існувало 12 руських парафій, то можнавважати, що регіон і в сер. ХІХ ст. загалом ще був заселений переважноукраїнцями - майже як на Замойщині. Місцеві українці відіграли значнуроль у будівництві відомого Августовського каналу, який забезпечивПольщі вихід до Балтійського моря в обхід Пруссії і сприяв економічномупіднесенню краю. Відомо, що з ініціативою цього проекту виступив тодікнязь Друцький, рід якого походив із Галичини. Руська магнатерія, такимчином, до останнього моменту опікувалася цією землею, і її внесок восвоєння краю важко переоцінити.Про колонізацію Августовського Поозер’я та будівництво Августовськогоканалу розповідають експонати регіонального музею в Августові, однак,роль українського народу у цих подіях практично не висвітлена. Лишедобре обізнаний в українській історії відвідувач, для якого не є таємницеюетнічне походження Ходкевичів, Боговитиновичів, Массальських,Друцьких, Малетських, Потіїв, історичне минуле Берестейщини чиПідляшшя, здатен оцінити наш внесок у господарчий та культурнийрозвиток цього регіону.Ріки української крові були пролиті за ці землі, й не лише у давні часи, а йзовсім недавно, у 1914 р., коли в Августовських лісах був оточений корпусгенерала Самсонова, а також під час ІІ світової війни, коли сотні тисячукраїнців, перебуваючи в лавах радянської армії, звільняли цей край відфашистської окупації.Вражає той факт, що самих українців не надто цікавить минулеАвгустовщини. На відміну від Берестейщини, Підляшшя, Холмщини,Лемківщини та Надсяння, Августовщина не ввійшла в перелік історичнихземель України, вона ототожнюється з Підляшшям, тож це питання щечекає свого дослідника.Сам Августов у 1945 р. на 70% був зруйнований. Якщо згадати колосальніруйнування XVII ст., то, не дивно, що архітектурних пам'яток у містіпрактично не залишилося; на увагу заслуговує хіба що Стара Пошта (1829р.) та Будинок подорожей архітектора М. Новицького (одного з авторівкомплексу будинків ООН у Нью-Йорку).Августовський канал (101 км, 18 шлюзів, перепад висот 41 метр)функціонує донині, хоча й втратив господарче значення і став звичайнимтуристичним об’єктом. Туристичні катери курсують з Августова на озера,найбільшими з яких є Довге, Біле та Студене.Література: 133; 205; 206; 327; 374.

Авдикович (Глинська) Климентина Січинська (1882 - ?) - укр.промисловець, в 1920-их pp. заклала фабрику солодощів «Фортуна» уЛьвові і вела її до 1944 р.Література: 56; Вікіпедія.Авдикович Орест (1876, Сороки, Тернопільщина — 1918, Перемишль) -педагог і письм.; оп. «Нарис одної доби» (1899), «Нетлі» (1900); «Демонруїни» (1901), «Огляд літ. діяльности О. Кониського» та ін.Література: 56; Вікіпедія.Авдій - різьбар ХІІІ ст; за Гал.-Волинським літописом, у храмі І.Золотоуста в Холмі А. вирізьбив Спаса, св. Івана й візерунки (1259).Література: 56; Вікіпедія.Авенаріус Михайло (1835 Царське Село — 1895 Київ) -фізик, проф. Київ. Ун-ту, чл.-кор. Рос. Академії Наук,організатор (1875) першої в Україні лабораторіїекспериментальної фізики, дослідник термоелектрики,вивів формулу електрорушійної сили батерії, відому підназ. «формули А.»; Автор праць«О термоэлектричестве»(1864), «Об электрических разностях металлов приразличных температурах» (1866) та ін. Як і багато іншихпонімеченних вихідців з Поморської і Полабської Русійого родина ще у ХІХ ст. виїхала до Росії, яку завдякидіяльності Катерини ІІ усі в Європі тоді сприймали як Русь.Література: 56; Вікіпедія.Аверосе (AUEROSE) – селище на сході землі Мекленбург-Передня Помераніябіля Анклама, де на місті злиття двох річок знаходилося городищедавньоруського племені укрян, вали якого, згідно свідчень очевидців,існували тут до 1616 р. В часи Поморської Русі це городище називалосяВресов (Vressow), поруч знаходився ще один Руський Град (Rosenhagen),але цікаве воно для нас насамперед тому, що було родинним гніздомдавньоруського дворянського роду Борків, історію якого є унікальнаможливість прослідкувати на протязі майже цілого тисячоліття. Перший раз в історичних документах лицар Борко (саме Борко, а неБорке) згадується у 1170 р. в числі тих дружиників князя Богослава І, яківідзначилися у боротьбі з німецькою Бранденбургською маркою за Берліні Копейник (саме тоді князь спреван Яшко передав ці землі у володінняБогослава І). Неабиякою фізичною силою і мужністю відзначався такожйого онук Борко ІІ (Borko von Vressow), який за свої заслуги перед

поморськими герцогами отримав у 1255 р. Кольберг на правому березіОдри (T. Pyl. Die Entwicklung des pommerschen Wappens, im Zusammenhangmit den pommerschen Landesteilungen. // Pommersche GeschichtsdenkmälerVII, Greifswald, 1894). З усього видно, що Борки онімечилися лише в ХV ст., так як змінили своїімена і прізвище на німецький лад (це не поодинокий випадок коли Боркостав Борке, Верло – Верле, Ходко – Ходке, а Мольтко – Мольтке, тобтонаявність подібної закономірності дає нам можливість реконструюватибагато первісних, суто українських прізвищ місцевих русинів). З цих вжеонімечених Борків найбільший слід в історії Поморської Русі залишивГенріх Борке (1460-1497), який був першим радником герцога Богослава ХВеликого, тобто своєрідним сірим кардиналом і тому в народі отримавпрозвисько «Чорний лицар». Однак, слід визнати, що поради Богославувін надавав досить добрі, так як в протилежному випадку останній не ставби Великим. Герцог належним чином оцінив його заслуги, до вже існуючихмаєтків наддав йому додатково ще Пансин та Брусевітц, що даломожливість Генріху сформувати навколо родинного Вресова справжнєкнязівство під назвою Беркекрейс. Генріх у 1497 р. добровільно залишив свою посаду, подався до Палестини,де, власне, і пропав без жодного сліду, але його раптове збагаченнявикликало безліч заздрощів і мало для цього роду трагічні наслідки.Останні представники поморської правлячої династії почали підозрюватиБорків в намаганні замінити їх на герцогському троні. Справа тоді дійснойшла до цього, так як герцоги вже тривалий час не мали нащадків. У 1619р. одну з представниць цього роду, а саме Сідонію Борке (1548-1620), незважаючи на той факт, що вона була черницею, несподівано заарештувалиі висунули звинувачення, що це саме вона напустила чари на правлячудинастію. Її катували так, що Борке змушена була визнати свою«провину». Хоча «чарівниць» мали страчувати лише на вогнищі чи топитиу річці, а дворянам мали право тільки рубати голови (тобто Сідонію вжодному разі не могли стратити як чарівницю), але Борків вже настількибоявся сам герцог, що він наказав відрубати їй голову, а тіло все ж такиспалити на вогнищі. Однак, навіть цей кривавий ретуал не врятувавправлячу династію і вона у 1637 р. остаточно вигасла. Трагічна доляСідонії Борке привернула увагу багатьох істориків, художників і поетів,про неї написано багато романів і навіть створений фільм. Смерть Богослава ХІV у 1637 р. врятувала Борків від поголовноговинищення, вони зберегли свої маєтки і з ними рахувалися навіть прусськікоролі. Адріан Борко (1668-1741), наприклад, став таємним радником,міністром і найбільш наближеною особою до Фрідріха Вільгельма І. У 1737р. він отримав звання прусського фельдмаршала, а у 1740 р. – титул графаСвященної Римської імперії. Крім того, він мав здібності дипломата іуспішно виконував різноманітні доручення короля (останню подібну місіювін здійснив до Англії). В Старгарді він збудував собі розкішний палац встилі Тюдор, але у 1945 р., під час наступу радянських військ, він бувзруйнований. Син Адріана став вихователем Фрідріха Вільгельма ІІ, тобтоБорки тривалий час мали значний вплив не тільки на поморських

герцогів, а також і на прусський королівський двір. Подібну роль «сірихкардиналів» в той час в Польщі грали Чарторийські, в Російській імперії –Розумовські і Безбородькі, в Австрійській імперії – Раки (Ракоці). Якби усіці магнати українського походження скоординували свої зусилля і діяли накористь свого власного етносу, то Україна сьогодні була би зовсім іншоюдержавою не тільки у територіальному вимірі, а й економічному ідуховному. На жаль, місія стовбурного етносу індоєвропейства має в собіне тільки позитивні, а й безліч негативних моментів, коли в період йогорозвитку через етнічне заперечення справа доходить до самозречення,етнічного хамелеонства, причому ця хвороба є притаманною не тількипанівним верствам, а й багатьом пересічним українцям (досьогоднішнього дня усе це можна було списати на дитячу хворобу росту іперіод формування етнічної свідомості, але в наш час, коли генетичнийпотенціал вичерпується, а розвиток через заперечення переходить у стадіюзаперечення етнічного заперечення, це вже набуває усіх ознак патології, зякою без жодних сентиментів треба вести нещадну боротьбу). Укрянські (точніше українські) Борки виявилися не тількиталановитими царедворцями і майстрами підкилимових ігор, а й справдімужніми воїнами і людьми, гідними нащадками давньоруського лицаряБорка, дарма що самовіддано билися за ту державу, з якою він, захищаючирідну землю, боровся усе своє життя. Мало хто знає про те, що першимкавалером знаменитого німецького ордена Залізного Хреста був… прямийнащадок цього русина Борка Карл Фердинанд Борке (1776-1830), якийотримав його за мужність, виявлену у 1813 р. під час битви з французамипід Люнебургом. В наступній битві під Липськом (Ляйпцігом) віннастільки вміло командував Бранденбургським полком, що отримав нетільки звання генерал-майора, а й російський орден св. Володимира. Цейхист до військової справи був настільки притаманний Боркам, що один зних, а саме Іоанн фон Борке (1835-1895), навіть став легендарним героємГромадянської війни в США (він був одним з найбільш талановитихполководців армії конфедератів). На сьогоднішній день від цих Борків в Аверосі залишився їх родовийзамок і мавзолей, який у ХVІІІ ст. збудував Богіслав Борке-Аверос. Судячиз його імені, Борки в той час усе ще усвідомлювали своє руськепоходження і мали певний сентимент до слов’янських коренів.Література: 121; сайт Аверосе.Авіація в УкраїніЇї початки пов’язані з ім’ям О. Можайського, який збудував і саме вУкраїні підняв у повітря перший планер. У 1881 р. він навіть отримавпатент на літак з паросиловим двигуном, але чи підняв він його у повітряневідомо. Згодом Дмитро Григорович (1883-1938) почав працювати вбудівництві літаків, бувши студентом Київ. Політехн. Ін-ту і 1912сконструював першого літаючого човна (згодом створив бл. 80конструкцій). 1910 загинув під час авіаційної катастрофи визначний літунЛев Мацієвич (вихованець Харківського Технологічного Ін-ту, один із

засновників РУП); 1910 в Севастополі постала військ. авіаційна школа зінструктором В. Матієвич-Мацієвичем на чолі (загинув 1914 під часкатастрофи разом із братом Станиславом); на Україні відбувалисяпольоти М. Єфимова, С. Уточкина та ін. 1911 створено ОдеськийАероклуб; 1914 відбувся перший відомий переліт Петербурґ-Київ і назад.Після того, як ще один вихованець КПІ І. Сікорський розробив проект ізбудував найбільший у світі літак «Ілля Муромець», стало зрозуміло, щоукраїнська школа літакобудування є однією з найкращих (пізніше, вже уСША, він заклав власну корпорацію і став піонеромвертольотобудування).А. в Армії УНР з’явилася за Центр. Ради, але, як і в УГА, розвинуласяслабо: за Директори Армія У HP мала спершу 4, пізніше 1 авіазагін; в УГАбув 1 авіаполк (ЕУ I, стор. 1183). В часи існування СРСР авіація в Українірозвивалася як складова частина загальноімперської, але, завдякитрадиціям, які були закладені І. Сікорським і праці академіка О. Антонова,зберегла пріоритет у будівництві вантажних літаків («Антей», «Руслан»,«Мрія»). До сьогоднішнього дня Україна належить до числа тих 5 держав усвіті, які здатні самостійно розробляти і виготовляти літаки. А . з а м е ж а м и У к р а ї н и . В Детройті в 30-их pp. виникла думкабудувати укр. літаки; ОДВУ у Клівленді придбав літак «Націоналіст»,який у 1936 облітав територію ЗДА з пропаґандивною метою (провадивтакож стрибки з легкоспадом). 1938 р. в Канаді у м. Ошаві МУН (МолодіУкр. Націоналісти) заклали літунську школу, яку закінчило бл. 100 чл.; зпоч. війни вони пішли в канад. й англ. Літунство і брали участь у боротьбіз нацистською Німеччиною.Література: ЕУ; Вікіпедія.Авраменко Василь (1895 - 1981) - мистець нар. танцю;народився в Стеблеві на Київщині; кол. актор театру М.Садовського, активний учасник визвольних змагань. Наеміґрації в Европі організував танцювальні групи; в ЗДА(з 1929 р.) заснував школу нар. танків у Нью-Йорку тачисленні гуртки танку в ЗДА й Канаді, видав підручник«Укр. нац. танці, музика і стрій» (1946), мав багатовиступів із укр. танцювальною групою на великихсценах: спільно з хором Кошиця у Вашінґтоні, Нью-Йорку і Чікаґо 1932 p.,на Світовій Виставці в Чікаґо 1933 p., укр. танцювальний ансамбль (бл.300 осіб) в Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку 1934 р. та ін. В 1936-37заснував кіностудію звукових фільмів: «Наталка Полтавка», «Запорожецьза Дунаєм», «Маруся» — з хором Кошиця. У 1951-52 мав артистичне турнепо Бразілії, Арґентіні й Канаді; тепер веде школу нар. танців у Нью-Йорку.Література: 56; Вікіпедія.Авратинський - тростянецький сотник, 1651 боронив з полк. ДаниломНечаєм Красне на Брацлавщині, загинув у поль. полоні.

Література: 56.Австралія (Commonwealth of Australia) - брітанський доміньйон, федераціяз 6 стейтів; охоплює суходіл Австралію та о. Тасманію; 7 692 000 км² і 24,13000 меш. (2016), у тому ч. бл. 20 000 українців.До 1948 в А. жили нечисленні укр. переселенці, укр. життя не булоорганізоване; становище змінилося відтоді, коли до А. почали прибуватиукраїнці з таборів «переміщених осіб» після війни: у 1948 лише з англ. зониНімеччини, а в 1949 — 50 pp. — з усієї Німеччини й Австрії, також уневеликій кількості з Китаю, Манджурії й Кенії (Африка), — спочаткулише мужчини й жінки віком до 45 p., які підписали контракт на 2 р.праці, згодом і діти та старіші чл. родин віком понад 45 р. Післякороткочасного перебування в таборах новоприбулі роз’їздилися напризначену їм фіз. працю по А., при чому жінки й діти ще деякий часмешкали в окремих родинних таборах; відбувши контракт, іміґрантидістали право на постійне перебування в А. і вибрали працю за своїмбажанням; вони мають змогу після 5 pp. перебування в А. стати австрал.громадянами. Опікувалися еміґрантами дві урядові установи: іміґраційна іпраці (Depart. of Immigration, Employment Office).Майже 2/3 українців перебувають у великих м. (в А. по великих містахживуть 55% населення), менше в сер. і м-ках, лише малий відсоток — нафармах; приблизно 2/3 всіх укр. еміґрантів походить із Зах. України (перев.з Галичини), 1/3 з Центр. і Сх. Земель; бл. 60% — гр.-кат. віровизнання,40% — правос. Більшість були на Україні хліборобами, в А. стали перев.пром. робітниками; деякі мають дрібні ремісничі й торг. підприємства,різні фарми й ін.; багато купили будинки; більшість інтеліґенції працює неза фахом. Ядро укр. еміґрації становить родина, однак, є багато самотніхмужчин через брак укр. жіноцтва. Після 1950 до А. прибуло ще небагато українців; деякі виїхали до ЗДА йКанади; тепер в А. живе бл. 20 000 українців, розміщених у стейтах і гол.містах приблизно так: Назва стейтів — Українці в тис. Новий Півд. Велз — 7,0 1) Вікторія — 5,52) Півд. Австралія — 4,0 3) Квінсленд — 1,5 4) Зах. Австралія — 1,2 5) Тасманія — 0,2 Півн. Територія — 0,1(?) Територія Столиці — 0,2(?) Разом — 19,7 У тому ч. в центрах поодиноких стейтів: 1) Сідней — 4,0; 2) Мелборн — 3,5; 3) Аделяїда — 3,0; 4) Брізбен — 1,0; 5) Перт — 1,2 (всі числа приблизні). Укр. гром. і політ. життя в А. набрало тих форм, що постали наеміґрації в Европі Вже в першій пол. 1949 в місцях скупчення створились

укр. громади, названі згодом, якщо діяли в центрах стейтів, — стейтовимигромадами (вони мають свої відділи); в 1950 на першому делеґатськомуз’їзді укр. громад й ін. організацій, що відбувся в Сіднеї, для координаціїпраці й репрезентації назовні створено Об’єднання Українців Австралії,перейменоване 1953 на з’їзді в Сіднеї на Союз Укр. Орг-цій в Австралії(СОУА). Після 1949 р. в А. постало багато укр. орг-цій, об’єднань, т-в й ін.:Союз Українок, який діє в центрах стейтів та ін. осередках і має централюна Австралію; юнацькі орг-ції — Крайовий Комітет СУМ в А., Пласт ізнадрядною Крайовою Старшиною Пласту в А. і Об’єднання Дем. Укр.Молоді (ОДУМ) із своїми відділами; до комбатантських орг-цій належать:Союз Укр. Комбатантів, Укр. Нац. Ґвардія, Братство 1 Укр. Дивізії Укр.Нац. Армії і Леґіон ім. С. Петлюри; діє представництво УНРади, ДОБРУС,представники майже всіх укр. політ. партій; спортові т-ва: «Лев» вАделяїді, «Україна» в Мелборні й ін. У Сіднеї, Мелборні й Аделяїді існуютьстудентські громади і театральні групи та хори, з яких найвідоміший —«Бонн» в Сіднеї; в Аделяїді працює Академічне Т-во.Духовні потреби укр. католиків обслуговують 8 укр. свящ. у гол. містах А.;вони підлягають юрисдикції відповідних кат. єп. і користуються їхматеріяльною допомогою; не маючи своїх церков, користуються римо-кат.храмами. Укр. Автокефальну Правос. Церкву очолює архиєп. СильвестерГаєвський; вона підлягає митр. Никанорові в Европі; парафії УАПЦ діютьпо великих м. А., деякі з них придбали власні церкви; є також кілька свящ.УАПЦ (Соборноправної), які визнають юрисдикцію архиєп. Григорія вЗДА; деякі українці належать до рос. правос. церкви. При укр. парафіяхобох віровизнань існують братства і сестрицтва.Для доповнення знань укр. дітей в австрал. школах організовано укр.недільні школи в усіх великих м. і передмістях; культ.-осв. працюпровадять і деякі з названих вище орг-цій та об’єднань.В Аделяїді виходить тижневик «Єдність», у Сіднеї — тижневик «ВільнаДумка» літ.-наук. місячник «Слово», в Мелборні для правос. українців —«Наш Голос»; деякий час виходив гумористичний тижневик «Перець» таліт.-наук. квартальник «Наш Вісник» (Мелборн); вид. кн. ще нерозгорнулося.Укр. науковці згуртовані в відділах НТШ й УВАН; деякі з них працюють вавстрал. наук. установах.Плекання укр. нац. життя не натрапляє на жадні перешкоди з боку влади;недовге перебування укр. еміґрації в А. ще не сприяє асиміляційномупроцесорі, однак, на заваді організованому укр. життю стоятьрозпорошеність і великі віддалі між місцями скупчень українців, в деякіймірі — партійний поділ.Перебування укр. еміґрації в А. спричинилося до активізації зацікавленняукр. проблемою серед австралійців, особливо завдяки мист. імпрезам,деяким маніфестаційним виступам (напр., з нагоди 20 річниці голоду наУкраїні) та праці укр. науковців.Література: ЕУ; Вікіпедія.

Австрія (Österreich) - союзна респ. з 9 країв (Відень, Дол. А., Гор. А.,Зальцбурґ, Штірія, Карінтія, Тіроль, Форарльберґ, Бурґенланд), 83 900 км²,8 747 000 меш. (2016), в тому ч. 3 000 українців. Ретельно дослідивши усі наявні на той час документи, Ю. Венелінприйшов до висновку, що історія Австрії має 4 періоду свого розвитку:кельтський (ІV-І ст. до н.е.), римський (16 р. до н. е. – 450 р.), руський (450-800 рр.), а також франко-німецький, який триває до сучасного часу (Ю.Венелин. Древние и нынешние Словяне в политическом, народописном ирелигиозном их отношении к россиянам. Т. ІІ. М., 1841. С. 311-330). Традиція заселення цих земель йде ще від кельтських і римських часів,коли вона називалося Норея або Норік. На перший погляд кельтський таримський періоди жодного відношення до слов’янського, а тим більшеруського не мають і на них не варто звертати жодної уваги. Разом з тимсьогодні вже цілком очевидно, що коли в кін. І ст. до н. е. сюди прийшлиримляни, то вони застали тут вже не тільки кельтів та іллірійців, а йвенедів (венетів) і безліч назв на території Австрії та Баварії типу Веній,Венетія, Венедське (Боденське) озеро, Вінделіція. За свідченням Страбонавже під час свого походу на Галлію з венедами довелося воювати ЮліюЦезарю. В Тіролі вони мали своє князівство, яке простягалося до Рейна іяке римляни називали Regnum Noricum. Боротьбу з військами Цезаря тодіочолив князь на ім’я Яровит. Яровита вдалося підкорити лише римськимконсулам Друзу, Тиберію і Сілію, який розбив це плем’я у 19 р. до н. е. наберегах Венедського озера. Повідомлення про цю важливу для Рима подіюбуло викарбуване на так званих Анкірських дошках (Tabulae Ancyranae) вАльпах (Gassner Verena, Jilek Sonja, Ladstätter Sabine. Am Rande desReiches. Die Römer in Österreich. Wien 2002).На цьому місці Рим створив свою провінцію Ретію, а венедів витіснив даліна північ, де на території Північної Баварії (Франконії) також буластворена нова провінція під назвою Вінделіція, що чітко засвідчує тойфакт, що римлянам довелося тоді мати тут справу не з кельтами, а самевенедами (О. Трубачев. Этногенез и культура древних славян. М., 2003. с.389). Тим не менш, багато західних істориків воліють значно спроститиситуацію і вперто твердять, що венедами називали одне з кельтськихплемен, яке вийшло на історичну арену лише в І ст. до н.е., в той час якЙордан у своїй «Гетиці» чітко вказує на венедів як на слов’ян. Б. Рибаковтакож вважає, що «венеди» - це лише більш спрощений варіант такогоетноніму як «сло – вени». Таким чином, ми маємо усі підстави твердити, що перші слов’яниз’явилися на території Австрії, а потім і Баварії в І ст. до н. е. Вони зпівночі сучасної Угорщини перейшли Дунай, заснували тут свої першіпоселення, вздовж течії цієї річки просунулися до Тіролю, де створили своєвласне князівство на чолі з Яровитом, але на протязі 19-16 рр. до н. є. булипереможені Римом і відсунуті на північ Баварії, ближче до територіїсучасної Чехії. Цілком можливо, що частина венедів пішла тоді також і напівдень, на південний схід від річки По, де вони заснували відому усімВенецію тепер це провінція Венето), але цей напрямок руху практично ще

не є досліджений і потребує додаткового, більш ретельного опрацювання.Сьогодні ми маємо лише свідчення Веллея Патеркула (Lib. II. Cap. 110),який твердить, що на території Паннонії і Далмації тоді зосередилося до800 тис. вендів, які на чолі з князями Бато і Піном мали намір йти на Рим,але консул імператора Августа Нерон на протязі 6-9 рр. витіснив їх зновуна протилежний, північний берег Дунаю. Тут також були створені римськіпровінції, які отримали назву Паннонія і Норік. Врешті-решт, про це саме, щоправда не надто вдаючись у деталі, твердитьтакож і Руський літопис: «…сели суть словени по Дунаевы, где есть нынеУгорьска земля и Болгарьска»; «норци, иже суть Словень»; «Ту бо естьИлюрик, его де доходил апостол Павел; ту бо беше словени первое…»(ПВЛ. Т.І. с. 21-23). Однак, замість того, щоб наповнити ці реперні точки,вказані Нестором, конкретним змістом, українська історіографія в моментсвого становлення, мавпуючи російську, пішла абсолютно хибним шляхом,який лукаво підсунули їй німці, зокрема З. Байер, який, не довго думаючи,не тільки венедів, а й навіть варягів-русь назвав германцями. Виходячи зісвоїх власних інтересів, цю концепцію підхопила німецька правлячаГотторп-Олденбургська династія в Росії і на цілих 300 років темапоходження слов’ян, і в тому числі давньоруських племен, з Дунайськогорегіону була свідомо закрита, а в «науковому» середовищі була створенаатмосфера, коли її прихильників нагло висміювали і усували на маргінес.Подібна ситуація з багатьох причин (насамперед, щоб приховати рольукраїнства в історії європейської цивілізації) за поодинокимивиключеннями (див. В. Кобычев. В поисках прародины славян. М., 1973;А. Кузьмин. Варяги и Русь) влаштовувала також і радянську історіографіюі тому лише в наш час відповідальні історики нарешті повертаються доконцепції Дунайської прабатьківщини слов’янства та українства зокрема.Не треба бути надто великим спеціалістом з цієї проблеми, щоб зрозуміти,що прабатьківщина слов’янства, тобто «Угорьска земля и Болгарьска»,локалізується виключно на Середньому Дунаї, тобто на півночі сучасноїУгорщини від Вишгорода на Дунаї до Тиси (болгари на протязі ІХ-ХІ ст.займали саме верхів’я Тиси). На протязі кількох тисячоліть тут існувавбалто-германо-слов’янський, а потім балто-слов’янський архетип, аж покиу VІІ ст. до н. е. ця спільнота розпалася і пішов процес виключнослов’янського етногенезу. У слов’ян разом з германцями, за підрахункамиВ. Матринова, існують 94 спільні фонеми, але, врешті-решт, наставмомент, коли їх мови почали розвиватися в різних напрямках, вониперестали розуміти один одного, і саме тоді з’явилося першесамовизначення наших предків як «словени», тобто люди які володіютьсловом і розуміють один одного, а германців цілком логічно вони почалиназивати «німцями». Тих, хто першими почали виходити з цієїслов’янської спільноти, щоб якось виокремити їх від основногослов’янського масиву, власне і стали більш скорочено називати «вени»,«венети», «венеди» (від слова «сло-вени»). Таким чином, ведучи мову про королівство кельтів Норею з центром уКлагенфурті, ми стаємо свідками того, що в І ст. до н. е. перші слов’янськіплемена під назвою венедів залишили свою прабатьківщину, рушили на

захід, перейшли Дунай і вступили на територію Австрії («ту бо бешесловени первое», а потім колонізували Тіроль і частину Баварії. У нас є усіпідстави вважати, що це ще не були давньоруські племена (вониперебували в той час в слов’янському архетипі і розпочали свій розвиток ірух по планеті лише в І ст.), а предки сучасних чехів, тобто прачехи. У цієїверсії є кілька доказів. По-перше, видатний слов’янознавець П. Шафарик знайшов рукопис ХІІст., в якому мова йде не в загальному («норици-суть словени»), а більшконкретно («чех-норець») (П. Шафарик. Славянские древности. Т. ІІ. Кн.3. Приложение ХХVІ). Крім того, спеціалістам відомо, що територіюПівнічної Баварії, саме ту, куди римляни загнали венедів і утворилипровінцію Вінделіція, Карл Великий, згодом, вже у 788 р., назвав Чеськоюмаркою. Нарешті, якщо вірити Веллею Патеркулу, що консул Нерон, напротязі 6-9 рр. І ст., вигнав венедів з Паннонії та Норіка на північний берегДунаю, то цією територією має бути насамперед Моравія. Хоча населенняМоравії тривалий час називалося моравянами і в складі Чехії досьогоднішнього дня вони становлять окрему адміністративну одиницю, ужодного лінгвіста чи історика ніколи не виникало сумнівів у тому, що це єті самі етнічні чехи (незважаючи навіть на те, що їх тривалий часроз’єднувала територія Дулібії і Білої Хорватії). Що стосується предків сучасних українців, тобто русинів, то вони, якстовбурний етнос слов’янства, становили його ядро і до останньогоперебували в слов’янському архетипі, там, «де є нині земля Угорська». Зтворів Плінія (Естественная история. ІV,13. 97), Птолемея (Географія. ІІІ.5,7; ІІІ. 5,1), Тацита (Германія) та Касторія (Itineraria Romana. VII.Stuttgart, 1916. s. 115-116) стає зрозуміло, що вони вийшли на історичнуарену і почали свій розвиток у часі і просторі в І ст. н. е. Так як могутнійРим на той час вже повністю захопив не тільки Австрію, а й Паннонію,моравяни (чехи) сіли на р. Мораві, германські племена займали увесьзахідний простір мало не до Балтійського моря, то русини (руги) мимоволібули змушені помандрувати через територію Словаччини на північ і, яксвідчать Тацит і Птолемей, осіли на півночі сучасної Польщі на просторівід Одри до Вісли. Інша їх частина рушила вздовж Карпатського хребта іосіла на території Дакії, де вони були відомі переважно під племінноюназвою (карпатські ороси або карпи), а, згодом, і загально етнічною – роси.Про події тих часів у Велестурі біля Кремниці зберігся написдавньоруською (паннонською, як тоді її називали) мовою: «Приехахсилиан от моране. Зрумих Кременитю те Туру и вся гряда и бье годе поТуру десте те осемдять». У зв’язку з цим величезного значення набуває проблема еволюції етнічноїназви українського етносу, що має також і пряме відношення до історіїАвстрії. Поза усяким сумнівом українці є слов’янами і тому немає нічогодивного у тому, що тривалий час усі сусіди просто сприймали їх якслов’ян, а точніше словенів. В цьому випадку для того, щоб визначити, щомова йде саме про предків русинів-українців, слід лише елементарнолокалізувати місце знаходження на цей момент чеських, сербських,польських та антських (болгарських) племен і ми автоматично отримуємо

відповідь, про яких саме слов’ян в кожному конкретному випадку йдемова. Цілком зрозуміло, що предки русинів-українців могли виступати також іпід своєю племінною назвою. Руський літопис чітко дає нам зрозуміти, щов етнічній еволюції українського народу брали участь 15 давньоруськихплемен, з яких західний напрямок розвитку мали лише 4, а саме: біліхорвати, дуліби, бужани та волиняни. В наш час, спираючись на праці АльМасуда та Гельмольда, все більше істориків схиляється до думки про те,що, так само як слов’яни є стовбурним етносом індоєвропейців, так іволиняни є своєрідним становим хребтом, ядром в ядрі, стовбурнимплеменем (корінь з кореня) не тільки українства, а й слов’янства в цілому.Не випадково у 2006 р. Австрія звернулася саме до Української АкадеміїНаук з пропозицією створити Інститут дослідження прабатьківщинислов’ян, але, на відміну від австрійських і навіть деяких російськихвчених, українська академічна наука є настільки відсталою ісхоластичною, що, схоже на те, що наші горе-науковці взагалі неусвідомлюють собі про що власне йде мова і чому австрійці звернулисясаме до них. Ю. Петухов, наприклад, дослідив алгоритм розвитку усіхіндоєвропейських народів і прийшов до висновку, що вони ненароджувалися як гриби на своїй власній грибниці, а відбруньковувалисявід стовбурного етносу, своєрідного народа-батька і розходилися від нього зоднієї точки, яка називається архетипом, у різні боки. У свою чергу,конгломерат давньоруських племен був цим батьком (краще сказатиматір’ю) для усіх інших слов’янських народів, а батьківським(материнським) племенем в середовищі самих русів поза усяким сумнівомбули волиняни. Так як останніми з цієї волинської стовбурної клітинивиділилися дуліби і бужани, то деякі історики пропонують не вважати їхокремими племенами, а сприймати просто як волинян, які в залежності відмісця свого розташування лише отримали іншу назву. З точки зору формальної логіки ця пропозиція заслуговує на увагу, тимбільше, що Гошко вже довів, що сучасні українці на 60% є нащадкамисаме волинян (Ю. Гошко. Населення Українських Карпат ХV-ХVІІІ ст. К.,1976). Разом з тим, ця ідея не витримує критики з точки зору діалектичноїлогіки, адже процес відбруньковування йшов на протязі багатьох сотень,якщо навіть не тисячі років, його не треба спрощувати і зводити лише докінцевого результату, а розглядати усе в процесі розвитку та еволюції. Раздокументи фіксують появу на території Австрії хорватів, ругів і дулібів, то,власне, і треба вести мову про білих хорватів, волинян та дулібів, а нетільки волинян. Нарешті, і це вже не потребує жодних доказів, предки сучасних українцівнайчастіше виступають під своїм загальноетнічним іменем русів або росів.Як це не дивно, але своїй третій, найбільш відомій і панівній на протязіХІІ-ХІХ ст., назві українці мають завдячувати… німцям, які своїхспоконвічних сусідів на сході, немовби у відповідь за «німаків», назвалихоча і не надто образливим, але іронічно-здрібнілим словом «осі» (здрібнілепоняття від німецького слова «ост», тобто «схід»). Відповідно місцевість, депроживали ці осі, стали звати ортосі («орт» з німецького означає місцевість

або населений пункт). Зрозуміло, що така словесна конструкція буладосить незручною для вимови і тому вона досить швидко спростилася якороси, а, згодом, - роси. На прабатьківщині слов’ян і українців, тобто напівночі Угорщини, виявлено безліч назв з коренем «рос», «орос» (Оросвар,Кішоросі. Нагіоросі, Орослан, Шорос, Корос, Морос, Мараморос, Темос,Оросхаза), причому слід завжди пам’ятати, що найбільш давніми з нихвважаються саме гідроніми, тобто назви річок. Самі себе предки українцівволіли називати русинами, а місце свого проживання – Русь. В залежностівід особливості фонетики та морфології мов їх сусідів, це слово часомнабувало різного звучання. Так, не можна не помітити, що у фракійськихмовах назва Русь закарбувалася саме в її первісному варіанті, а тому й недивно, що греки переважно називали Русь Росією, а русинів – росами.Римською, а точніше латинською версією цієї самої назви були Ругія, якачомусь (можливо лише завдяки тому, що давньогрецька буква «с» дужесхожа на латинську «г», яка з часом трансформувалася в рутенів, і,відповідно, Рутенію-Хорутенію (саме так вони були задокументовані натериторії Австрії). На цю помилку неодноразово звертали увагу західніхроністи і підкреслювали що поняття «ругі» і «руси» є тотожними (РегінонПрюмський, Гельмольд, Саксонський Анналіст, Отто Бамбергський,Готфрід Вінтербергський (240. 13-14)). Найбільш відверто з цього приводувисловилися Оросій, який прямо назвав ругів, які осіли біля Балтійськогоморя, остами, а слідом за ним і король Едуард, розповідаючи про землюругів, яку також називають Руссією. Навіть в Х ст. Саксонський Анналіст,а також так званий Продовжувач Регинона в розповіді про місію єпископаАдальберта усе ще називають княгиню Ольгу не королевою русинів, а„королевою ругів” (reginae Rugorum) (Annalista Saxo. Hannover. 1844. рік959; Дринов М. Заселение Балканского полуострова славянами// Чтения вИмператорском Обществе Истории Древностей Российских. 1872. Кн.4). В«Хроніці Роджера» кінця XII ст. автор під час опису подій в Англіїзасвідчив, що один з політичних діячів втік до землі ругів, яку теперназивають Руссія. Про те, що ругі і руси є одне і теж саме твердить такожАльберт Кранцій, на карті Ідріси Русь також виступає як Рогія, тобто цютему вже давно слід вважати достатньо вивченою і закритою.З цього випливає, що Австрія була складовою частиною не тільки «чех-норець», а й Дунайської Русі, адже на її території ми знаходимо безлічзгадок про рутенів, ругів, Рутенію та Хорутенію. Цю тему і то доситьповерхово в українській історіографії опрацював лише Ю. Венелін. У своїйпраці «Древние и нынешние словене» Руський період історії Австрії віндатує 450 – 800 рр. (с. 10). Сьогодні ми маємо право стверджувати, що вінтривав починаючи від 314 р., коли імператор Галерій оселив на територіїБургенланду карпатське (хорватське) плем’я скірів, і до 1127 р., колиісторичні джерела останній раз згадують тут Руську марку. З точки зоруполітичної історії і державотворення цей період умовно можна поділити нанаступні етапи: 1. Руське королівство Одоакра (476 – 493 рр.) 2. Держава Самослава (621 – 662 рр.)

3. Хорутенія (варіанти – Рутенія, Рутонія, Артанія, Хорутанія, Карантанія, Корошка, Орошка, Рашка) (662 – 840 рр.), яка починаючи від 840 р. перебувала у складі імперії франків. 4. Блатненське князівство Прибини, Коцеля і Браслава (840 – 906 рр.) 5. Руська марка у складі Угорського королівства (906 – 1127 рр.)Більш детальна інформація про Руський період історії Австрії знаходитьсяв тих розділах Енциклопедії, які присвячені перерахованим вищедержавним і політичним утворенням русинів – українців на територіїАвстрії, а у скороченому вигляді русько - українська складова історіїАвстрії постає перед нами наступним чином.Ще за часів Нестора – літописця було відомо, що архетип (центрнародотворення) русинів – українців знаходився на півночі сучасноїУгорщини, де за його словами була земля Угорська і Болгарська. Таксталося, що вже в І ст. Паннонію і Норік захопила Римська імперія, а даліна північному заході були розташовані войовничі племена квадів імаркоманів. Ось чому на відміну від чехів перші русини під іменемсловенів, русів, рутенів і ругів були змушені помандрувати вздовж кордонуз германськими племенами аж до Балтійського моря, а більшість з них, підназвою карпатських оросів чи то карпатів (горватів - хорватів), рушиливздовж Карпатського хребта на територію сучасної Румунії. Рим не тількиперекрив їм усі шляхи для територіального розвитку на захід, а й,захопивши Дакію, намагався остаточно витіснити їх на протилежний бікКарпат. Конфронтація в ситуації, що склалася, стала неминучою івідповідь Рим отримав сповна.Перші серйозні війни римлян з карпатами розпочалися за часів пануванняФіліпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Римвтратив усі свої землі за річкою Олта і в полон до карпатів (більшскорочено – карпів) потрапила значна кількість місцевого населенняроманського походження. (Eutrop., IX, 25, 2). Дещо покращив становищеімператор Децій, якого навіть прозвали Відновлювачем Дакії, але невдовзіготи і карпи напали на Нижню Мезію та Фракію і в битві при Абрітторимська армія у 251 р. була вщент розбита, а сам імператор разом із своїмсином загинув (див. Луций Лактанций, «О смерти гонителей», 4.3).В 270 р. Рим був змушений визнати втрату Дакії і імператор наказавевакуювати усе латиномовне населення з цієї території. В ситуації, щосклалася, щоб послабити натиск на Рим шляхом протиставлення одних„варварських” племен іншим, Рим почав розвалювати їх на окремічастини і приймати деякі з них до складу своєї імперії. Зі свідчень Євсевіянам відомо, що у 305 р., імператор Галерій прийняв рішення переселитичастину карпатів-хорватів до Паннонії, західну частину якої в той часвласне і становив сучасний австрійський Бургенланд (Euseb. Hist. eccl.,VIII, 17, 3; Eutrop. IX. S. 15). Слід звернути увагу на те, що ЄвсевійКесарійський у своїй «Церковній історії» (8.17.3.) Галерія називає«великим переможцем карпатів», тобто їх етнічне ім’я таким чиномпоступово трансформувалося з карпатів в хорватів (Cejs. Die Deusch. s.698), а, згодом, у більш загальне і притаманне з того часу усім

давньоруським племенам – рутенів, ругів та русів (у Веронськомудокументі як римські федерати на протязі 307 – 314 рр. ці переселенцізгадуються вже саме як ругі). Скіри, герули чи карпати – це лише окреміплемена хорватського союзу племен (див. Сюсько К. Готи на територіїУкраїни. Ужгород, 2008.), власне ім’я яких поступово розчинилося вспільній для усіх русинів назві – ругі, рутени. Із «Житія св. Северина», атакож праць Йордана можна зробити висновок, що в числі тихпереселенців, які опинилися на території Бургенланду, було карпатське(хорватське) плем’я скирів. Варто звернути увагу на той факт, щовізантійський історик Никифор Григор згадує про руського князя, якийслужив тоді імператору Костянтину (тобто до 337 р.), а «Степенная книга»про те, як у 395 р. імператор Феодорій бився з русинами. Зрозуміло, щомова може йти лише про тих русинів, які проживали на території Паннонії.Пізніше, саме Паннонія (насамперед її західна частина Бургеланд) сталабатьківщиною і вихідною точкою усіх завоювань князя Отка (Одоакра) іусвідомлення того як, власне, карпати - руги опинилися на цій території єключовим для усвідомлення феномена цього першого творцядавньоруської держави. Адже відомо, що Отко набирав собі воїнів дляпоходу на Рим і Зальцбург виключно на «віддалених землях Паннонії», аце могло бути лише в тому випадку, якщо він був своєю людиною в цьомурегіоні і його рід займав тут досить високе становище, тобто бувкнязівським. (Paul.Diacon, Hist.Lang., I, 3). Не виключено, що вони крімБургеланду зайняли також північно-східну частину провінції Норік(Бургеланд тоді належав до Паннонії, а не до провінції Норік).Існує думка, що творцем першої давньоруської держави був не Отко, акнязь ругів Фелатей (Фева, Філя), який з північного берега Дунаюрозпочав наступ на територію сучасної Австрії, в результаті чого булостворене князівство Ругиланд. У 472 р., коли остготи забралися з регіонуСереднього Дунаю геть (їх найняв для охорони своїх кордонів на сходівізантійський імператор Зенон), руги дійсно перейшли на південний берегрічки і почали експансію на територію Норіка. Однак, на сьогоднішнійдень точно встановити кордони князівства Феви, особливо на південномуберезі р. Дунай, досить важко, так як вони з залежності від конкретноїситуації постійно змінювалися у той чи інший бік. Із «Житія св. Северина»можна зробити висновок, що його ядро постійно перебувало на північномубоці Дунаю на території від Вишгорода (Вишеграда) до русла річки Еннс зцентром біля давньоруського Дивіна (сучасний Девін). Є усі підставивважати, що після 475 р. руги просунулися на захід як мінімум до Пасова(суч. Пассау). Що стосується південного берега Дунаю, то ми знаємо лишепро похід Феви на місто Лавріак і те, що вони тримали під своїмконтролем регіон від Комаганіса до Фавіаніса (Кремса). (Евгипий. Житиесвятого Северина. - М. 2007. гл. ХХХІ. с. 352.) Однак, князівство Ругиландне було повноцінним державним утворенням, а суто етнічним, не маловласної структури влади, державного апарату, фінансів, князь не правивна території Норіка, а лише час від часу збирав тут собі данину. (див.

Кузьмин А. Руги и русы на Дунае // Средневековая и новая Россия.Сборник ст. к 60-летию профессора И.Я.Фроянова. - СПб., 1996)Тим не менш, ця експансія Феви на захід у 477 р. викликала бурхливуреакцію з боку баварських племен, які не тільки миттєво відкинули ругівназад, а й почали взагалі загрожувати існуванню цього князівства. Так як іруги, і хорвати належали до числа давньоруських племен, то хорватськийкнязь Отко (Одоакр), незважаючи на те, що він щойно захопив ЗахіднуРимську імперію і ще не встиг опанувати цілу Італію, вирішив негайнодопомогти своєму етнічному родичу, тим більше, що значна частина ругівперебувала в складі його власних військ. Похід Отка проти баварцівзавершився блискучою перемогою і хоча до наших часів збереглася лишемармурова плита з описом його дій у Зальцбургу (див. Одоакр), наявнітопоніми та гідроніми (див. карту) дозволяють нам стверджувати, що вінпішов значно далі і в Баварії досягнув Регенсбурга, а в Швейцарії навітьдійшов річки Рус (наявні біля Цюріха поселення типу Руті, Руснахт,Руссвіль, Руссикон могли з’явитися лише за часів панування Отка абойого нащадка Самослава). В українському середовищі про ці подіїпам’ятали навіть у ХІІІ ст. Так, відомо, що, на поч. ХІІ ст., на грошікиївських князів в Регенсбурзі був збудований монастир св. Якова. Врезультаті цього походу Отком фактично була відновлена майже усятериторія Західної Римської імперії за виключенням хіба що лишеПровансу. Одні історики називають цю державу королівством Одоакра,інші Італійським королівством, а насправді, і саме така назва зафіксованана Зальцбургській плиті, сам Отко називав її Руським королівством, а себеруським королем (Rex Rhutenorum).Так як князівство Феви не змогло протистояти іноземній експансії, токороль не тільки не подарував князю відвойовані у баварців землі і замістьФеви чи його родичів призначив на території Австрії своїм намісникомбрата (Онка) Оноульфа, а й взагалі включив володіння князя до складусвоєї держави. Рідних собі скирів король поселив у Скирії (Штирії), аінших карпатів в Корошці (Карантанії).Так між колишніми союзниками, а, можливо, навіть і родичами, першийраз пробігла чорна кішка, яку візантійський імператор Зенон з часомперетворив на грізного лева. Після своїх невдач у боротьбі з Одоакром вДалмації Зенон не склав рук, а, досить добре обізнаний з фатальною вадоюрусинів-українців (там де два русина – три гетьмана), їх неймовірноюзаздрістю до більш успішного, у 488 р. наніс Одоакру найбільш болючий інесподіваний удар. Дружиною Феви (Філі) була остготка Гізела і діючичерез неї Зенон намовив князя вийти з-під влади Отка, ба, більше того, йтиразом з остготами проти нього на Рим. Як свідчить Евгіпій: „По этомуповоду король Одоакр начал войну с ругами. Когда они были такжесовершенно побеждены и Фредерик был обращён в бегство, когда такжеотец Фева был взят в плен и уведён с недостойной супругой в Италию,[после этого] тот же самый Одоакр, услышав о возвращении Фредерика наего родину, тотчас послал своего брата Оноульфа с большими войсками,перед которыми вновь обратившись в бегство, отправился Фредерик к

пребывающему тогда у города Новы в провинции Мёзии королюТеодериху». (Житие святого Северина. гл. XLIV с. 379)Фева разом з дружиною був з ганьбою страчений Одоакром у Равенні, айого син Фредро (Фредерік), користуючись тим, що його мати була рідноюсестрою Теодоріха, втік до короля остготів і разом з ними розпочав наступна Руське королівство. Ця зрада боляче позначилася на подальшій долі нетільки королівства, а й усіх нащадків Феви та племені ругів. Отко бувзмушений вести боротьбу одночасно на двох фронтах. Для захисту зпівночі він збудував Український (тобто прикордонний) Град і скоріше завсе саме під час його штурму Фредро у 489 р. загинув. Після цього остготивзагалі ліквідували князівство Ругиланд і тому значна частина ругівпопрямувала до своїх братів на півночі. Ті, що залишилися над Дунаєм вжене згадуються як руги, а змішалися з хорватами Отка і в подальшомувиступають як рути або рутени, а їх князівство, яке у 499 р. відновивмолодший брат короля рутенів Вінко (Вінульф), – Рутенія чи то Хорутенія.На поч. ХVІІІ ст. Йоган Хюбнер звів докупи 1300 офіційних генеалогійавстрійських графів і виявилось, що у витоків кожного з них стоїть самецей Вінко. Що стосується нащадків Феви, то сина Фредра на ім’я Ераріхкороль остготів постійно тримав біля себе, причому скоріше як заручника,а не шанованого усіма онука своєї сестри. (А. Кузьмин. Одоакр иТеодорих.// Дорогами тысячелетий. - М. 1987. с. 126-127) Після смертіТеодоріха та його синів, Ераріх скористався відсутністю прямих нащадківцієї династії і у 542 р. проголосив себе королем остготів. Однак готи волілибачити своїм правителем нехай представника зовсім іншої готськоїдинастії, але тільки не етнічного русина і буквально вже через кількамісяців вбили Ераріха. На цьому князівський рід ругів припинив своєіснування і, як уже згадувалося вище, правління Дунайської Русізосередилося виключно в руках нащадків Вінка (Вінслава).Після підступного вбивства у 493 р. остготами Отка, з численної родиницього короля ймовірно врятувався лише один Вінульф (син Одоакра наім’я Тіло був вивезений вестготами до Франції, там його стратили, алеякщо у нього були діти, то вони заклали там відомий в історії рід Вельфів),Нащадки Вінульфа звалися Владиками, Самославами, Борутами,Гораздами та Хотимирами, Вінульф також мав руське ім’я (найбільшймовірно Вінко), але до нас воно дійшло лише у латинізованій версії. Відпереслідувань короля остготів Теодоріха Вінко втік на територію сучасноїАвстрії, скоріше за все до Українського Граду. З плином часу потуга готівпочала слабнути, із союзників Візантії вони поступово перетворилися насуперників, втратили Далмацію і, починаючи з 499 р., Вінко почаввідновлювати під своєю владою колишні володіння свого брата на півночівід Італії (цим роком датуються перші повідомлення про напади слов’янна Візантію, тобто вони явно відновили своє князівство і цим князем в тойчас міг бути лише Вінко). Практично усі словники та енциклопедіїдатують появу Хорутенського князівства (чи так званої Карантанії) кінцем

VІ і навіть початком VІІ ст. Разом з тим, відомо, що вже у 512 р. імператорАнастасій почав будувати для захисту від слов’ян в 60 км. відКонстантинополя так звану „Довгу стіну”, а у 533 р. імператор Юстиніан,наслідуючи приклад своїх римських колег, найняв для оборони північнихкордонів Візантії русина Хілвудія, який був добре обізнаний з тактикоюведення своїми родаками бойових дій і давав поради грекам якпротистояти цим нападам. На протязі 550-555 рр. тут йшла справжнявійна, яка, після знищення візантійської кінноти Асбада, моглазавершитися повним розгромом Візантійської імперії. Історикиприписують ці напади або предкам сучасних словенців, або слов’янам, якіпроживали на півночі від Дунаю, називаючи їх антами, хоча перші анти,тобто предки сучасних болгар і македонців, з’явилися тут під натискомаварів лише у ІІ половині VІ ст. (адже ще в середині цього століття Йорданчітко локалізує антів на просторі від Дністра до Дніпра). Про балканськиххорватів і сербів тут взагалі мови не може бути, так як КостянтинБагрянородний встановив факт появи їх на Балканах на протязі 626-636рр.. тобто вже в часи панування імператора Іраклія. (КонстантинБагрянородный. Об управлении империей. М., 1991. § 30.)Постає запитання: про яких власне слов’ян, які на протязі 499-555 рр. малоне поставили на коліна саму Візантію у цьому випадку може йти мова?Населення цілої Словенії навіть сьогодні є значно меншим за населеннялише однієї області України і просто неможливо собі уявити, щоб кількасотень їх предків (такою мала би бути чисельність мешканців Словенії1500 років тому назад) потрафили розбити візантійську армію, а тимбільше добре озброєну і навчену кінноту Асбада. Сучасні словенці ісловени І тисячоліття – це два абсолютно різних поняття. В VІ ст. підсловенами Йордан розумів субстрат давньоруських племен, які проживалина величезному просторі від басейну річки Мур в Австрії до Дністра і лишез плином часу, в силу різних історичних обставин, з цього материнського(стовбурового) для усіх слов’ян етносу виділилися предки сучаснихсловенців, словаків і балканських хорватів. Так як ця стара назвазбереглася лише за новгородськими словенами, то Нестор неодноразовобув змушений в Руському літописі нагадувати русинам про те, як вдавнину називалися їх предки: «Оттоле прозваша ся Русью, а первоє бешаСловени», або «Словенський язик (тобто народ) і Руський одно єсть».(Літопис Руський. – К., 1989. с. 17; ПСРЛ. Т. 27. с. 177-178.)Поза усяким сумнівом, в VІ ст. мова тут може йти лише про хорватівкороля Отка, дулібів і залишків ругів князя Феви, які залишилися натериторії сучасної Австрії, а також про тиверців, які проживали тоді на

території колишньої Дакії. Крім того, є усі підстави твердити, що в битвах550-555 рр. брали участь також хорвати з племені гачан, яких Одоакр у 481р. оселив в Далмації. Так, наприклад, відомо, що під час цієї війни зВізантією у 552 р. слов’яни після нападу на Іллірію повернулися не напівнічний берег Дунаю, а в Далмацію. Крім того, в листі Папи Григорія Ісалонському єпископу Максиму, який датується 600 р., чіткопростежується присутність якогось слов’янського племені в самійДалмації: «Я вельми занепокоєний з приводу слов’ян, які сильно нам і вамдокучають. Занепокоєний тому, що через істрійський прохід вони почаливже нападати також і на Італію». (Свод древнейших письменныхисточников. Т. ІІ. – М., 1995. с. 351.) Так як хорвати Отка, руги, дуліби ітиверці належали до групи давньоруських племен, то в VІ ст. вони вжецілком могли виступати не тільки під назвою свого власного племені, а йпід більш загальним іменем як словени, рутени чи то русини, хоча поняття«Русь» остаточно закріпилася за ними лише в ХІ ст. Італійський авторХVІ ст. Гвагніні, який побував як в Польщі, так і в Русі, тобто мав змогучітко усвідомити собі, що означає поняття «Русь», у своїй праці називавХорватію і Сербію Рашкою, а в давніх документах перше сербськекнязівство на заході Балкан має назву Ruska. (Gvagnini. SarmatiaeEvropeae. - Spirae, 1581) Саме через таку «Русь» вертався з Візантії у 1148р. чеський князь Владислав. (К. Грот. Из истории Угрии и славянства вXII веке. - Варшава, 1889. с. 138.) Останній раз хорвати саме як русини вДалмації згадуються у 1165 р., коли імператор Мануїл залучив тут допоходу на Угорщину не тільки сербів, а й „підвласних тут Візантіїрусинів». (В. Васильевский. Труды. Т. 4. - Л., 1930. с. 96.) Досьогоднішнього дня деякі етнографічні групи Хорватії, Словенії таВоєводині ще називають себе русинами і це не є, як твердять деякіісторики, лише наслідком переселення сюди українців за часів Австро-Угорської імперії, а давня традиція, яка базується на історичних реаліяхсередини І тисячоліття. Подібну ситуацію ми маємо також і з тиверцями,адже навіть в кін. ХІV ст., як видно з новгородського «Списка русскихгородов далеких и ближних», багато міст Волощини та Болгарії вздовжтечії Дунаю усе ще вважалися руськими. Тому й не дивно, що київськийпереписувач „Житія св. Кирила” в ХVІІ ст. дописав до цього твору, щоколись „не токмо...земля Мунтанская, все Далмации, и Диоклити, иВолохи биша Русь”, тобто він мав на увазі, що ці землі у свій час заселялирусини. Саме так треба розуміти також і наступну цитату з Руськоголітопису: «А се — ті самі словени: білі хорвати, серби і хорутани». (ЛітописРуський. с. 3.)

Усі наведені вище факти не тільки стверджують, що на протязі 499-512 рр.Вінко відновив в Паннонії та на сході сучасної Австрії давню українськудержавність під назвою Хорутенське князівство чи то Карантанія, а йдають певну уяву про її межі. Безумовно Волощина з тиверцями з багатьохобставин не могла входити до її складу (між Тисою та Дунаєм знаходиласязона дикого степу, де постійно перебували ворожі слов’янам кочовіплемена), але хорватів, в т. ч. далмаційських гачан, дулібів і залишки ругівВінко таки потрафив об’єднати під своєю владою (цілком можливо, щоназва Хорутенія власне і виникла як симбіоз назв хорватів і рутенів (тобтоколишніх ругів). За іншою версією назва Карантанія означає гірськумісцевість, тобто за будь-яких обставин усе обертається навколо племеніхорватів і судячи з усього саме вони складали основну масу населенняцього князівства. Дуліби займали територію від Градця (суч. Грац) доБолотона, де згодом документи зафіксують факт існування Дулібськоїжупи, а руги-рутени проживали вздовж берегів Дунаю (дуліби за часівпанування свого князя Добренти створили собі окреме князівство).(Stanislav J. Slovenský juh v stredoveku. Т. II, 2004, s. 370.) Прийнятовважати, що своєї максимальної територіальної величі Хорутенія досяглаза часів панування князя Самослава (Само), коли вона простягалася відТрієста до Баварії, а можливо навіть і до Швейцарії. Однак, участь племенігачан в нападі 552 р. на Візантію, а також зарахування в той час частинитериторії сучасної Сербії до руських земель дозволяє стверджувати, що вчаси панування Вінка та його синів Хорутенське князівство на півднівключало до свого складу Далмацію, Діокліти і принаймні західну частинусучасної Сербії. Існують карти Великої Карантанії станом на 800 р. та 1000р., кордони якої на півдні доходять до Хорватії і навіть Верони, тобто їїтворці мали спиратися на якусь добре відому на той час місцевиммешканцям історичну традицію. Столицею цього князівства став і надаліпостійно був Український (Крнський) Град, але не тільки тому, що йогодля оборони від остготів заснував знаменитий брат Вінка король Отко, аголовним чином тому, що це місто опинилося в самому центрі володінькнязя. Навіть з того факту, що церемонія присяги князя відбувалася натак званому Княжому камені, який являв собою верхівку іонічної колони,що була привезена з Риму, можна зробити висновок про те, що цедавньоруське городище було засноване Отком до 490 р. (після 493 р. доступрусинів до Італії взагалі був надійно заблокований остготами) і що ритуалвибору князя народним віче був встановлений і відпрацьований саме зачасів панування Вінка та його найближчих спадкоємців (у VІІ ст. про цейдавно привезений з Риму камінь як символ влади, блискучих перемогрутенів та знищеного ними рабовласницького суспільства, мали би вжезабути). Ритуал обрання князя на священному для рутенівГосподсвідському полі, тобто місці, де свідком був сам Бог, свято

дотримувався аж до 1414 р. Князь обов’язково мав відповідати назапитання старійшин виключно на слов’янській мові (навіть ЕрнстЗалізний з династії Габсбургів був змушений дотримуватися цьогоправила). На цьому полі стояв також Княжий трон, сидячи на якому князьправив країною і здійснював суд. Цей дивний для тогочасної Європи івражаючий своєю демократичністю ритуал першим описав Жан Боден вкнизі «Six livres de la Republique», а так як ця книга знаходилася вбібліотеці Т. Джефферсона, то вчені припускають, що він включив цюпроцедуру в текст Декларації незалежності США. Фактично, це був опистипового давньоруського віча, яке в Руський (Рутенський) період історіїАвстрії не тільки обирало князя, а й відігравало величезну роль у вирішеніпроблем війни і миру.Цілком можливо, що Вінко (Вінульф) був не тільки талановитимадміністратором та державотворцем, а й видатним полководцем, адже невипадково у 512 р. імператору Анастасію довелося будувати для захисту відслов’ян так звану „Довгу стіну”. На жаль документальних свідчень про те,що саме він очолював походи рутенів на Візантію не залишилося і тому насьогоднішній день історики абсолютно переконані лише у тому, що самеВінко став засновником не тільки династії хорутенських князів, а йпереважної більшості родів австрійських графів. Прямими спадкоємцямиВінка на троні Хорутенського князівства були Самослав (Само), Крак,Владика (Валук), Борут, Горазд, Хотимир, Войномир, Валтунк, Прибислав,Селімир, Строймир та остаточно латинізований на час свого правлінняЕдгар.З них найбільший слід не тільки в історії Давньої Русі, а й усьогослов’янського світу залишили Самослав і творець першого літературноготексту на давньоруській мові Хотимир. Якщо лише один Самослав мав 22сина і 15 дочок, то можна собі лише уявити, який величезний генетичнийпотенціал залишила після себе ця давньоруська династія. На поч. ХVІІІ ст.історик Йоган Хюбнер звів докупи 1300 офіційних генеалогій австрійськихграфів і виявилось, що у витоків кожного з них стоїть саме цей Вінко(Вінульф). Серед них були такі відомі і впливові постаті в політичному,духовному і культурному житті Австрії як Еппенштейни, Горицькі,Віндешгреци, Еггенберги, Ілляші, Бернштейни, Гюссенгі, Герберштейни,Ауершперги, Граніцькі, Куденхови, Ніколаї, Орсіні, Вільчекі, Ступпахі,Гаррахі, Стархемберги та ін. Крім того нащадками Вінка називали себеправителі о. Рюген, які трансформували це ім’я на Вінслава. Щоправда,Вінко не залишив в історії Європи такий яскравий слід, як йоголегендарний брат Отко і тому багато аристократичних родин лукаво«підкорегували» свою генеалогію, виводячи її напряму від короля, і томудемонстративно брали його латинізоване ім’я Оттокар або більш спрощенеОтто. Й. Хюбнер також звернув увагу на той факт, що 5 карінтійських

маркграфів на протязі VІІІ-ІХ ст. вперто називали себе Оттонами абоОттокарами, а Оттокар V навіть став австрійським герцогом. Вельфи,однак, не пішли на цю містифікацію і тому назвали своїм предком батькаВінка і Отка на ім’я Едеко (Едекон), що з історичної точки зору є цілкомвиправдано (це заслуга не стільки роду Вельфів, скільки їх офіційногоісторіографа геніального Лейбніца, який на догоду своїм працедавцям нестав «корегувати» їх генеалогію, а залишився вірним історичній правді). Зукраїнських правлячих династій нащадком хорутенських князів вважавсебе Данило Галицький, що цілком відповідає істині, так як, після окупаціїХорутенського князівства німцями, лише одна Галичина на усіхєвропейських картах продовжувала називатися Рутенією. На її територіїколись було розташоване Стільське князівство білих хорватів і позаусяким сумнівом династія місцевих галицьких князів походила від одногоз 22 синів Самослава (Само). З галицького Плісненська була родомкнягиня Ольга, тобто і вона також цілком могла бути далекою родичкоюВінка і Отка (можливо тому її не називали королевою русів, а більш давнімі архаїчним ім’ям королеви ругів, яке було традиційним саме дляХорутенського князівства). Тому й не дивно, що коли австрійськаправляча династія вимерла, галицький король активно включився уборотьбу за колишню руську Хорутенію. Длугош прямо називає Отка«батьком руського народу і цілої Русі». (Jana Dlugosza Roczniki czyliKroniki. - Wars., 1961. k.1. s.138.) Таким чином, хоча ім’я Вінка ніколи незгадувалося всує і завжди перебувало в тіні свого геніального брата, але,можливо навіть не сподіваючись на це, саме він створив ситуацію, завдякиякій цей рід мав вплив на політичні процеси в Європі навіть черезтисячоліття після його смерті.Звертає увагу той факт, що джерела потім виводять з Карінтії не тількихорватського князя Крака, який переселився на Прикарпаття де заснувавмісто Краків (Magistri Vincentii Kadlubek. Chronica Polonorum // PomnikiDziejowe Polski. T.XI. Kr., 1994. s. 8; Mistrza Wincentego Kronika Polska.War., 1974. s.79), а й творця наступної давньоруської імперії Самослава,якого франкські джерела, щоб приховати гіркоту своїх поразок від ньогоназвали франком, але зневажливо дали йому більш спрощене ім’я Само.Австрійські джерела яким, на відміну від франків, не було жодного сенсусоромитися поразками від цього “варвара” відверто називають нашогокнязя слов’янином і виводять його саме з Карантанії. Так, ЗальцбургськийАнонім у своєму „Наверненні баварців і карінтійців” 870 р. (СоnversioBagoanorun), пише, що „певний слов’янин на ім’я Само, був княземплемені карантійців”. Ф. Палацький, проаналізувавши це повідомленняприйшов до висновку, що цей представник карантійської князівськоїдинастії (тобто нащадок Отка) у 621 р. чи то під тиском авар, чи тобаварців був змушений залишити рідну землю і подався до основногомасиву проживання слов’ян, центром якого була в той час територіясучасної Західної Словаччини (Нетра, або як тепер називають це місто –Нітра). Тоді тут проживали рідні йому хорватські племена, зовсім поручбули володіння хорватського князя Крака (явно його родича), а на річці

Мораві сиділи чехи (моравяни). Саме у цих важкодоступних нетрахСамослав, власне, і взяв на себе місію об’єднання усіх слов’янських,насамперед хорватських племен, для боротьби з ворогами,найзапеклішими з яких тоді були авари. З розповіді Фредегара нам відомо,що у 623 р. Самослав об'єднав навколо себе усі ці найближчі слов'янськіплемена, розбив авар, а потім і франків, у 627 р. був обраний королем іправив 35 років, тобто до 658 р. або, якщо починати облік саме з датиобрання, навіть і до 662 р. (Свод. с. 48 – 58). Війна з аварами і похід на їхсоюзника в Константинополі зайняли усі перші сім років діяльностіСамослава, однак і в цей час він не забував про проблеми рідних йомухорватів. Так, десь вже на протязі 623 -624 рр. він спрямував на допомогурусинам, яких оселив в Далмації ще імператор Одоакр, 7 хорватськихплемен з-над витоків Вісли (з часом там сформувалася окрема націяпівденних хорватів, а ті що залишилися на півночі на відміну від нихпочали зватися білими хорватами). У 630 р. руки Самослава дійшли такожі до рідної йому Карінтії, де він розбив франків і відновив існуваннянезалежного від баварців давньоруського князівства Хорутенія. Деяківчені сьогодні вважають, що кордони цього князівства за часів Самославапростягалися від Трієста до Баварії (див. Кузьмин А. Г. Откуда есть пошлаРусская земля. Т. 2. М., 1987). Відновлення князівства хорватів натериторії Австрії викликало величезне роздратування короля франківДагоберта, який також претендував на ці землі. За свідченням Фредегара:„король приказал тайно собрать войско со всего королевства Австразиидля похода против Само и вендов. Против вендов выступило три отряда,лангобарды также помогли Дагоберту, сделав нападение на славянскуюземлю. Но славяне повсюду приготовились к отпору. Алеманские войскапод командованием герцога Хродоберта одержали победу в том месте, гдеони вступили в славянскую землю, и лангобарды также одержали победуи, как и алеманы, взяли много славянских пленных. Но, с другой стороныавстразийцы Дагоберта, осадившие крепость Вогастисбург (за різнимиоцінками це - Унгост, Домажліце, Кадан або містечко Лабуда в Чехии) вкоторой укрылось множество самых решительных вендов, былисокрушены в трехдневной битве. И поэтому они вернулись домой, оставивво время своего бегства все палатки и снаряжение” (The fourth book of theChronicle of Fredegarю §68). Ця грандіозна битва без перерви тривала тридні і три ночі, в результаті чого франки залишили не тільки усі землісучасної Чехії, Австрії та Саксонії, а й навіть Франконію і північнучастину сучасної Баварії де Самослав, певно беручи до уваги наявність нацих землях вже починаючи від І ст. предків чехів, додатково оселив тутчеські племена з Моравії. В Німеччині чехи дійшли аж до Нюрнберга ірічки Ман, а на території сучасної Чехії їм тоді належали лише район містаХеб і Карлових Вар. Лише у 788 р. Карл Великий повернув усі ці землікоролівству франків, утворивши тут і на півночі Баварії так звану ЧеськуМарку (The Fourth Book. § 74). Ретельний аналіз показує, що основнучастину військ Самослава, які взяли участь у цій битві, становили самебілі хорвати, а тому й не дивно, що саме вони отримали переважнубільшість завойованих земель, що дало можливість згодом візантійському

імператору Костянтину Багрянородному назвати цю величезну територіюВеликою Хорватією.Після смерті Самослава Хорутанське князівство стало цілком самостійнимі в такому чи дещо іншому статусі так чи інакше воно проіснувало аж до840 р. З німецьких джерел нам відомо, що його столицею далі бувКрвнський Град (Український Град), заснований у свій час Одоакром.Однак, сталося так, що, у 745 р., щоб знову не потрапити під правлінняфранків або аварів, місцевий князь Борут визнав себе васалом Баварії.Відомо, що для боротьби з франками він надав свої збройні силибаварському князю Одилі. Щойно тоді сюди почали переселятисяпоодинокі німці, але син Борути Горазд, а потім і його племінник Хотимирдо 843 р. ще мали тут певну автономію. З усіх хорутенських князів чи ненайбільший слід в історії залишив Хотимир, який не тільки охрестився якГоразд, а й спробував створити давньоруську літературну мову звикористанням латинської абетки (про так звані Фрайзінгенські уривкимова буде йти нижче). В німецьких документах у 777 році в Хорутенії усеще згадуються десятники Талюб і Спарина та жупан Фис. Як стає зрозумілоз Раффельштетінського митного тарифу франки повністю зберегли системумісцевої руської адміністрації, яку встановив князь Самослав. Відомо,наприклад, що карінтійський князь Войнимир разом з німецькиммаркграфом Фриулі у 803 р. здійснив похід на аварів в результаті чого (а незавдяки особисто Карлу Великому) Аварський каганат остаточно припинивсвоє існування. Тиск германізації тоді на собі найбільше відчули русиниШтирії. Тому у 816 р. посавський жупан Людовіт підняв тут проти німцівповстання, яке до 820 р. переросла у справжню війну коли з боку франківвзяли участь аж три армії: „Относительно мятежа Людевита было решено,что для опустошения его области, а также усмирения его дерзости будутпосланы три войска, также из трёх областей”. Неймовірними зусиллями, врезультаті кількох походів це повстання було придушене, а сам Людевитбув змушений тікати в Далмацію (Annales regni Francorum inde ab a. 741usque ad a. 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. MGH,SS. rer. Germ. Bd. 6. Hannover. 1895). Саме тому у 843 р. це Хорутенськекнязівство було остаточно ліквідоване і перетворене на суто німецькуСхідну Марку. Щоправда, у 847 р. значну його частину аж до містаКлостейненбурга німці як законному спадкоємцю Самослава з титуломавстрійського герцога передали блатненському князю Прибині, якого чехиперед тим вигнали з Нетрів (Нітри), а, якщо врахувати той факт, що післясмерті Коцеля його у 896 р. отримав засновник Братислави князь Браслав,то руська державницька традиція проіснувала тут як мінімум до Х ст.(Peter Stih. Vasko Simoniti, Slovenska zgodovina do razsvetljenstva. Ljudljana.

1996. s. 56-58). Відомо, що кордон князівства Браслава на заході у 904 р.проходив в місті Ашах біля сучасного Лінца. Величезну роль у підтримціБлатненського князівства відіграв німецький імператор АрнульфКарінтійський, мати якого була дочкою давньоруського князя Прибини. Усвій час батько передав йому в управління Карінтію, Штирію та герцогствоФріулі на території сучасної Італії. Щоб слідом за Бургеландом до Моравіїчасом не потрапило і його герцогство, Арнульф пішов на династичну угодута одружився на сестрі Святополка Моравського княгині Оді. З допомогоюсаме цього князя він у 887 р. відправив на заслання до Штирії Карла ІІІТовстого і сам став королем Баварії. Маючи почуття щирої вдячності добатьківщини своєї матері, Арнульф утворив Велику Карінтію, до якої буливключені не тільки землі колишнього Хорутенського князівства, а такожгерцогство Фріулі в Італії. Немає жодних сумнівів в тому, що у 896 р. вінвідновив Блатненське князівство і передав його в руки Браслава також впам'ять про свою матір, руське ім’я якої скоріше за все було Лютослава(Браслав був її родичем).Коли на поч. Х ст. (у 906 р.) сюди прийшли угорські племена і тимчасовопосунули німців назад на захід, то, зважаючи на переважно руськенаселення західної частини Паннонії та Східної Австрії, вони, йдучи заприкладом німців, назвали цю територію Руською маркою. На протязі 906 –955 рр. її кордон на заході досягав мало не Аугсбурга, але після кривавоїбитви на р. Лех німці потрафили посунути кордони Руської марки, а отже іУгорського королівства, назад аж до р. Лейта на території сучасногоБургенланду. З певними коливаннями у той чи інший бік цей кордонпроіснував мало не тисячу років, тобто Бургенланд більше пов'язаний зугорською історією, ніж австрійською. Так, з Гільдесгеймських анналів намвідомо, що, у 1031 р., під час полювання в горах біля Веспріма, загинувгерцог цієї Руської марки Імріх (Annales Hildesheimenses. MGH, SSrerGerm,Bd. VIII. Hannover, 1878). Зважаючи на той факт, що “Житіє Конрада,архієпископа Зальцбурга” у 1127 р. сповіщає про те, що угорський корольперебував в Руській марці, то виходить так, що ця адміністративнаодиниця з явно руською етнічною ознакою проіснувала як мінімум до сер.ХІІ ст., хоча на цей момент вона включала в собі переважно західну частинуПаннонії і лише незначний клаптик Австрії, тобто колишню Хорутенію(величезну роль у боротьбі з німцями за цю Руську марку відігралакоролева Угорщини київська княгиня Анастасія Ярославна). Авторугорської хроніки Анонім у своєму творі твердив, що склавини усе щепродовжують проживати на території Австрії разом з баварцями, причомубаварців він поставив на другому місці після слов’ян (Gesta Hunganorum.Budapest, 1932. s. 272). Навіть у 1145 році імператор Священної Римської

Імперії Конрад ІІІ скаржився на те, що підвладні йому рутени тутбунтують. У 1187 р. Бенедикт з Пітерборо ще зафіксував факт проживаннябіля альпінів рутонів, а Фрідріх Барбароса у свою чергу впертопродовжував називати Штирію Рутонією (див. Кузьмин А. Г. Откуда естьпошла Русская земля. Т. 2. М., 1987).Сукупність усіх цих фактів дозволяє нам під цілком іншим кутом зоруподивитися на похід 1252 р. Данила Галицького в Австрію, так яккожному стає зрозуміло, що він мав значно більше прав на цю територію,ніж чеський князь Пржемислав (дитячі і юнацькі роки Данило провів уВишгороді над Дунаєм і на відміну від нас і навіть своїх сучасників чудовобув обізнаний з минулим Дунайської Русі і Хорутанії зокрема). В літописахє згадки про численні зв’язки австрійських герцогів Бабинбергів зкиївськими і галицькими князями, зокрема між гал. кн. ЯрославомОсмомислом і австр. Генріхом Язомірґоттом. Мало хто знає про те, щодинастія Бабинбергів походила з давньоруської Бабиної Гори і також малав собі частину руської крові, а крім того австрійськими герцогинями булитакі княгині руського походження як Агнешка Оттокарівна, АннаВладиславівна (Богемська), Кунгута Ростиславна, Єлизавета Австрійська(див. Бабинберги, Анна Богемська, Кугнута Ростиславна, ЄлизаветаАвстрійська). Не дивно, що після смерті останнього з Бабинбергів Данилоу 1252 р. одружив свого сина Романа на донці останнього князя з цьогороду і висунув свої претензії на Австрійське герцогство не тільки як їхродич, але і як законний спадкоємець колишніх руських власників цихземель. Разом з угорським королем Белою він здійснив тоді похід наАвстрію і посадив там на престол свого сина. Однак Роман в якостіавстрійського герцога протримався там лише до 1254 р., так як своїпретензії на Австрію заявили чехи. Галицько-Волинський літописсвідчить, що Оттокар-Пшемисл неодноразово намагався заволодітиГімбергом, але Роман з успіхом постійно відбивав усі спроби штурму. Тодічеський король вдався до інших методів. Він запропонувавши супернику:\"Залиш короля угорського... Німецька земля буде розділена між нами.Король угорський багато обіцяє, але не виконує. А я кажу правду іпоставлю свідком отця мого папу й дванадцять єпископів і віддам собіполовину Німецької землі\". Немає сумнівів у тому, що літопис дійснопереказав зміст договірного акта, який чеський король запропонувавРоману. Про це свідчить, зокрема, конкретність його змісту і згадка просвідків, без участі яких у середньовіччі не підписувались міжнародні угоди.Однак Роман відмовився від спокусливого і явно нещирого запрошенняОттокара, заявивши йому, що дав слово угорському королю й що \"гріх невиконати обітницю\". Благородний і прямодушний Роман Данилович необмежився відмовою, а \"передав угорському королю всі слова, якимиспокутував його чех і просив у нього допомоги\". Бела IV, що засвідчуєгалицький літописець, не оцінив належним чином щирого вчинку Романа.Напроти того, \"він не послав допомоги йому, а вимагав у нього міст вособливе володіння, обіцяючи дати йому інші міста в Угорській землі\"

(Галицько-Волинський літопис).Залишившись сам на сам з ворогом(угорці так і не допомогли, хоча обіцяли зробити це батькові), бувзмушений залишити замок Гімберг (тепер - це один з районів Відня).Усвідомлення давньоруського минулого не тільки Угорської, а йДунайської Русі в цілому важливо для нас не тільки з точки зору сутоакадемічного інтересу. Насамперед нам стає зрозуміло, що місцеві хорватиі словенці походять з одного і того ж давньоруського етнічногоконгломерату і для українців вони є найближчими на цій планетіродичами. Якщо в силу географічних та геополітичних обставин зв’язки зпівденними хорватами вже в сер. VІІ ст. були розірвані і мали місце лишеспорадичні духовні контакти через монастир св. Дмитра в СренськійМітровіці (відомо, що до 1218 р. галицькі князі Василько Ростиславич таІван Васильович давали туди пожертви), то, зважаючи на той факт, щоостаннім австрійським князем (герцогом) українського походження бувсин Данила Галицького Роман, не тільки духовні, культурні, мистецькі чичисто побутові, а й навіть політичні зв’язки Великої України зі своєюдавньою історичною землею в Австрії протрималися таким чином аж доХІІІ ст. включно (до 1261 р. Данило Галицький не полишав надіїповернути собі Австрію і з цією метою навіть після 1254 р. брав участь ще укількох важливих битвах в цьому регіоні, в т. ч. на Моравському полі).Останній раз русини на території Австрії згадуються в ХІV ст.Ось чому український слід в історії Австрії не обмежується лишеварениками, клецьками та налесниками, які традиційно ще споживають врегіоні Зальцбурга, Штирії та Корошки (їх німецькі назви -шинкенфлекерн та палачинкен), а й величними пам’ятками архітектури,літератури, культури і мистецтва. Перебуваючи в Австрії українцям слідзнати, що частина Карінтії і Штирії за часів Прибини і Коцеля входили доскладу Паннонського єпископства і, таким чином, були задіяні св.Кирилом та Мефодієм в усіх процесах хрещення Західної Русі, створеннідавньоруської писемності, літописання, церковної літургії надавньоруській мові (цілком невипадково Даліміл назвав Мефодія руськимєпископом). Ось чому так звані „Фрайзінгенські уривки” Х ст., хоча вони інаписані латинкою, поряд з „Київськими листками” є найдавнішими, атому найціннішими пам’ятками не тільки суто слов’янської числовенської, а й, насамперед, давньоукраїнської писемності. Наскільки цетвердження відповідає істині кожен українець може переконатисяособисто, ознайомившись бодай з першими рядками цих „уривків” накирилиці: „Боже господи милостиви, отче боже, тебе исповеде все мой грех,и светему кресту, и светей Марии...” (Isačenko A. Jazyk a pŏvod frizinskychpamiatok. Bratislava, 1943). Як далеке відлуння діяльності Кирила і

Мефодія тут є не тільки слов’янська літургія, а й церква в м. Птус, якабула закладена ще в часи Коцеля, а можливо навіть і Хотимира. (Maj J.Zgodovina slovenskego naroda. Ljubljana, 1928. s. 25-26). Крім того, звертаєна себе увагу той факт, що у Фрайзінгені знаходяться не тільки зразкидавньоруської писемності, а й ціла колекція з 57 давньоруських ікон, дві зяких становлять особливу цінність, так як датуються ІХ - Х ст.(принаймні, це свідчить про те, що до ХV ст. на території Австрії та навітьБаварії в них ще відчувалася потреба). Вартий ретельного дослідженнятакож і той факт, що кольори прапора Нижньої Австрії традиційно, певноще від часів перебування тут русинів є жовто - блакитними і, знаючи процей факт, імператор Франц-Йосиф у 1848 р. дозволив їх використовуватитакож і в Галичині. Галичани також завжди чомусь мали певнийсентимент до Австрії і у 1683 р. вони в складі війск Івана Собеськогофактично врятували Австрію та її столицю Відень від османів. На відмінувід усіх інших народів австрійці завжди були більш грунтовно обізнані зминулим українського народу в Центральній Європі і варто такожзвернути увагу на той факт, що в Австрійській імперії кордони Галичинина заході досягали Сілезії. Не меншу мистецьку та архітектурну цінністьстановлять також замки, які були збудовані в Австрії ще за часівіснування тут Рутенського князівства (в Нижній Австрії - це замок Tунау,в Карінтії – Камбург і особливо величний Хохостервітц, який до 860 р.носив назву Островець і за всю його історію жодного разу не був взятийворогом). Ще у 776 р. тут згадується замок Велє, який став резиденцієюбаварського намісника (ландфюрста) на цих прадавніх українськихземлях. Поза усяким сумнівом ще в давньоруські часи був закладений іРуський Замок (Росенбург), але в ХVІ ст. він був докорінним чиномперебудований і з того періоду залишилися хіба що фрагментифундаментів. Для людей добре обізнаних з минулим Угорської Русі,особливо Куятицькою та Пряшівською археологічними культурами з їхграндіозними городищами на вершинах гір, не є надто великим секретом,що традиція замкового будівництва прийшла до нас не з заходу, а,навпаки, через Дунайську і в т. ч. Австрійську Русь на захід (свідченнямцього є не тільки ці замки, а й грандіозний Списький чи Шароський замокна Пряшівщині).Хоча сліди давніх русинів можна знайти на території цілої Австрії (вартолише згадати, що місто Albona в руські часи називалося Лабін, Bielietz -Бельсько, Braunau - Брунов, Bruck - Мост, Freistadt - Чаглов, Gratz -Градець, Hoheneck - Войник, Klagenfurt - Целовец, Krain - Крайна, Linz –Лінець), але найбільше пов’язана з історією Давньої Русі над Дунаєм є самеЗемля Городищ (Бургів). Перші німці з’явилися тут лише після 955 р. і доХVІ ст. їх чисельність не перевищувала третини від усього населення

Бургенланду. Навіть коли німці почали виганяти з Австрії протестантів, топереселенців сюди з заходу також не варто сприймати суто як етнічнихнімців, а трактувати їх в першу чергу лише як німецькомовних(германізованих) нащадків давніх русинів (саме в цьому середовищі ідеїЛютера були найбільш популярними). Не дивно, але це історичний факт:коли у 1921 р. тут провели референдум, то більшість висловилася заприєднання до Угорщини, а не Австрії. Певно, враховуючи саме ці настрої,імператор Фердинанд ІІ у 1647 р. власне і прийняв рішення повернутиБургенланд до складу Угорщини, незважаючи на те, що Австрії у свій час(1491 р.) вартувало багато зусиль і крові забрати ці землі у Матвія Корвіна(щоправда, Фердинанд багато не втратив, так як Угорщина ще від 1526 р.вважалася васалом Австрії).Не варто також думати, що переважну більшість населення тут складалимадяри (на момент передачі цих земель згідно Тріанонської угоди Австріївони становили лише 5%, але і це були переважно не етнічні угорці, а секеї(нащадки авар) з території Трансильванії). До сьогоднішнього дня усе щепанують стереотипи, що принаймні панівна еліта була тут виключномадярською, але мало хто дає собі звіт у тому, що усі ці Естергазі, Баттяні,Хедервари, Берштейни чи Гюссінгі були нащадками давніх руськихземлевласників, так як угорці були кочівниками і тривалий час взагалінехтували землеробством.Місцеві нащадки давніх русинів, так само як і в VІІ ст. традиційноназивають себе хорватами і статистика оцінює їх чисельність в 45 тис.Дехто з істориків натякає на те, що вони з’явилися тут лише в ХVІ ст., вмомент експансії османів на Хорватію, лукаво «забуваючи» про карпатівОдоакра, а також свідчення Костянтина Багрянородного (гл. 30) про те,що, в часи Самослава, після переселення дулібів, хорвати з-під Кракова, ав часи Прибини – з-під Нетрів, знову заселили цю територію. Не дивно, іцей факт одностайно підтверджують філологи (С. Бернштейн. Словенскиеязыки. М., 1990. с. 460); Г. Тяпко. Хорватское «триязычье» в начале ХХІ в.М., 2006), що місцеві хорвати розмовляють на іншій мові, ніж південні (такзваному «чаковському» діалекті), тобто вони належать саме до білих(давньоруських) хорватів.Зрозуміло, що тисяча років відриву від основного етнічного масиву дляних не минули даремно. Місцеві білі хорвати тут не трансформувалися вукраїнців, а, можливо навіть не усвідомлюючи це, залишилися на стадіїдавньоруської народності. Тим не менш, приклад Ф. Ліста свідчить про те,що, потрапивши в Україну, вони моментально сприймають її народ, якрідний і близький собі (див переписку Ф. Ліста з Іваницькою). В цьомунемає нічого дивного, адже дослідження Харківської криміналістичноїлабораторії довели, що геном хорватів і українців практично співпадає.Крім Ф. Ліста ця земля подарувала світу такого генія як Гайдн, якийнавчався в Айзенштадті і 30 років прослужив князям Естергазі. Вмісцевому замку розташований його музей, в т. ч. зберігся Концертний залі особисті речі видатного композитора. В наш час Бургенланд прославивписьменник Гнат Хорват, який народився тут у 1895 р. В місті існує Центр

хорватської культури, а також Науковий інститут градищанськиххорватів.Таким чином, стає зрозуміло, що руська складова частина населенняАвстрії не була елементарно асимільована німцями, а цілком органічноінфільтрована в германське середовище і докорінним чином змінилагенетику і менталітет місцевих німців, які надзвичайно полюбляютьмузику і спів та більш толерантно ставляться до слов’ян, ніж їх етнічніродичі на заході. Достатньо звернути увагу на той факт, що згідносоціологічних досліджень біля 80% мешканців Австрії взагалі не вважаютьсебе німцями, а воліють називатися австрійцями. Вивченнядавньоруського минулого Австрії та Угорщині таким чином може дативідповіді на багато запитань, які стосуються історії європейськоїцивілізації і в першу чергу проблем етногенезу українського народу,становлення його духовності, культури, мистецтва, фольклору, багатьохінших сторінок суто української історії і нехтувати цими сторінками намявно не варто.Як державне утворення вже саме німцівАвстрія постала із давньоруськогоХорутенського князівств, 976 — 1246 рр.вона перебувала під владою Бабинберґів,які однак також мали руські корені (з 1156р. князівство), з 1278 р. під Габсбурґами, якіпридбали в 14 в. ін. сх. альпійські країни, аз 1438 р. стали нім. цісарями. Австрія в XV іXVI вв. здобула м. ін. Чехію і Угорщину (1526), але останню частково в XVIі XVII вв. займала Туреччина. А. брала участь у розподілі Польщі ізайняла Галичину (1772) і Буковину (1775), а також тимчасово Холмщинуй Підляшшя (1795 — 1809). Від 1805 р. Габсбурґи прийняли титул австр.цісарів; 1867 р. А. перетворилася на двочленну монархію — Австро-Угорщину. Після розпаду Австро-Угорщини в 1918 р. з заселених німцямикраїв постала Австр. Республіка.В історії Австрії вже за часів Габсбургів був період, на який історикичомусь не звертають жодної уваги. Маються на увазі 1480-1493 рр., колиугорський король і русин за походження Матвій Корвін захопив значнучастину Австрії і переніс столицю свого королівства до Відня. Італійськийісторик Мавро Орбіні (Орбини Мавро. Книга историография. СПб. 1722)про ці часи свідчив наступне: «Священники славян Либурнских.Подлежащие Архедуке Норицкому, служат литургию и прочнебожественные правила на своем языке природном, не имея знания языкаЛатинского, наипаче и сами Принцепсы Норицкие употребляли буквыславянские в народних письмах, якоже зрится во Церкви Святого Стефанав Вене».

Висновки з цього повідомлення є наступними: 1) Матвій Корвін,утвердившись в Нижній Австрії, Штирії, Лібурнії і Карінтії, відновивлітургію на церковнослов’янській мові не тільки в соборі св. Стефана уВідні, а й практично на усій території Норіка, включно з Лібурнією, яказнаходиться на заході від Карінтії біля витоків Драви. 2). Король, засприянням діячів православної церкви із Семигородщини, реанімував тут(до архієпископства включно) усю ієрархію Руської церкви, яка буластворена у свій час Мефодієм. 3) Корвін дозволив ввести письмодавньоруською літературною мовою, причому з використанням кирилиці, ане глаголиці, як це зробив у свій час імператор Карл ІV на території Чехії.4) і найголовніший висновок: на цій території, в т. ч. у Відні, навіть в кінціХV ст. усе ще проживала достатня кількість слов’ян, тобто нащадків давніхрусинів, щоб утворити архієпископство, а, отже, кілька єпископств і сотніприходів.Однак, так сталося, що темпи денаціоналізації русинів після смерті М.Корвіна та повернення Австрії в руки німців набрали таких стрімкихобертів, що вже через сто років тут годі було знайти людину, яка називаласебе русином (хіба що більш завуальовано - слов’янином). Це, однак, неозначає, що руська складова і Руський період в історії Австрії не залишилипісля себе жодного сліду. Власне, що залишили і то набагато більше, ніж вНімеччині, адже німці там так і залишилися німцями, а тут вони вкінцевому результаті перетворилися на австрійців. Хоча такі традиційнонімецькі риси як дисциплінованість та пунктуальність були збережені, алев цілому – це вже зовсім інші, привітні, гостинні, надзвичайно співучі імузикальні, ментально більш цивілізовані люди, ніж їх етнічні родичі назаході. Стався унікальний випадок, коли з кожної етнічної складової буливзяті лише найкращі риси. На сьогоднішній день австрійцями тут себевважають 85% населення, а німцями – 15%. Щоправда, за «німецький рух»Й. Хайдера голосує до 27% виборців, але навіть у цьому випадку більше,ніж дві третини австрійців вважають, що вже належать до іншої етнічноїспільноти. Ми ще не в стані прослідкувати увесь процес інфільтраціїрусинів в німецьке середовище на протязі останнього тисячоліття і можемопроілюструвати його лише на прикладі правлячої верхівки Австрії.Показовим тут є приклад навіть не Бабинбергів, які якщо і не почали свійрід від Яромира, то, принаймі, завершили своє існування в руськомусередовищі (Роман Данилович), а таких стовідсоткових швабів якГабсбургів. Вже першого Габсбурга на австрійському троні і одночасно імператораСвященної Римської імперії Рудольфа І історична і династична традиція

Дунайської Русі примусила у 1278 р. (не варто забувати, що в період 1261-1278 рр. ерцгерцогинею Австрії була дочка чернігівського князяРостислава Михайловича Кунгута) одружити свого сина Рудольфа ІІ здочкою Кунгути Агнешкою, а, згодом, видати свою дочку Юту за синаКунгути Ростиславни, чеського короля Вацлава ІІ. Цей шлюб допомігРудольфу ІІ та його брату Альбрехту без надто великих проблем приєднатисобі Штирію, так як подібні династичні шлюби надзвичайно позитивносприймалися в середовищі місцевих слов’ян, які сподівалися, що знащадками, які мають руські і чеські гени у будь-якому випадкупорозумітися буде легше, ніж із стовідсотковими швабами (A. Niederstätter.Die Herrschaft Österreich. Fürst und Land im Spätmittelalter. Wien 2001). Агнешка справді народила Рудольфу ІІ чудового сина, гонорового ісміливого, але його доля склалася надзвичайно трагічно і панувати вШтирії чи Австрії йому не довелося. Рудольф ІІ чомусь повірив брату, щов разі, якщо він відмовиться від володіння цими землями, він, ставшиімператором, надасть йому інші. Альбрехт не тільки не виконав свогослова, а й підступно відправив ще зовсім молодого брата в інший світ, прощо здогадувався не тільки Іоанн, якого прозвали Швабським (аджежодних володінь крім далекої Швабії у Агнешки та Іоанна не залишилося),а й ціла Європа. Син помстився за батька, але тим самим перетворився навбивцю і до кінця свого життя був змушений переховуватися. Як це не дивно, але цей шлюб допоміг одному з наступних герцогівАвстрії Рудольфу ІV не тільки вийти сухим із води під час протистояння зсамим імператором Священної Римської імперії Карлом ІV, а йперетворити Австрію на ерцгерцогство і одну з найбільш могутніх державЄвропи. Рудольф сфальсифікував документи, з яких випливало, щоАвстрія є абсолютно незалежною від імператора територією і єдиним їїобов’язком перед імперією є виставляти під час війни з Угорщиною 12лицарів. Карл за допомогою Петрарки довів, що документи являють собоюсуцільний фальсифікат і відкинув їх, але жодних санкцій проти Рудольфане вжив, а, навпаки, у 1356 р. видав за нього свою дочку Катерину і у 1364р. навіть підписав з ним угоду про взаємне наслідування тронупредставниками Люксембургської династії і Габсбургами, що, в кінцевомурезультаті, і перетворило останніх у наймогутніший династичний рід вЄвропі. Величезну роль в цій дивній поведінці імператора відіграв той наперший погляд мало помітний факт, що Агнешка була рідною тіткою йогоматері (онуки Кунгути Ростиславни), яка виховала сина у величезнійлюбові до свого роду та усього руського (Карл ІV не тільки кохався вдавньоруському іконописі, а й називав руську мову «величавою», відновив

письмо і літургію на церковнослов’янській мові, і, врешті-решт, взагалівзяв собі за дружину стовідсоткову русинку Єлизавету (1347-1394) зПоморської Русі, яка народила йому майбутнього імператора, короля Чехіїта Угорщини Сигізмунда). Угода 1364 р. у свою чергу привела до наступного шлюбу між цими двомадинастіями, коли вже 60-відсотковий русин Сигізмунд (1368-1437) видавсвою дочку Єлизавету за ерцгерцога Австрії і короля НімеччиниАльбрехта ІІ (1397-1439). В долі цієї Єлизавети є одна величезна загадка, яку історики не змоглирозплутати до сьогоднішнього дня. Вважається, що вона народилася у 1409р. і її матір’ю була Барбара Цельська, яка вийшла за Сигізмунда у 1408 р.Крім того, що дату народження цієї Барбари подають то 1390 р., то 1395 р.(виходить так, що вона народила дитину в 14 років) і твердять, що воназнала руську мову і заснувала Мукачівський жіночій монастир, існуютьдокументи угорської королеви Марії, які датуються 1406-1407 рр. (в нихзокрема йдеться про руського князя Івана – батька Матвія Корвіна). Такяк перша дружина Сигізмунда Марія Анжуйська померла у 1395 р., то стаєцілком зрозуміло, що існувала ще одна Марія, яка була другою дружиноюСигізмунда, хоча про неї ані угорські, ані австрійські історики і довідникине подають жодних відомостей (дуже дивно, щоб король, у якого під часпологів померли дружина і син, 14 років не був одружений і спокійноіснував без жодного спадкоємця). Насправді Сигізмунд після смерті своєї першої жінки був одружений зМарією Федорівною – дочкою подільського князя Федора Корятовича.Однак, вона не перейшла в католицьку віру, залишилася вірноюправославній церкві і це саме вона заснувала жіночій монастир, який існуєбіля Мукачева по сьогоднішній день. Саме тому Папа Римський не визнавцього шлюбу і жодні західні довідники про цю історію навіть і не згадують.Досить ймовірно, що Єлизавета була дочкою саме цієї Марії, але так як взахідному світі її сприймали би як позашлюбну дитину, то Сигізмунд, післясмерті Марії, почав видавати її, безумовно за взаємною згодою з Барбарою,як спільну з нею дочку. У цієї версії є один дуже важливий, але мало помітний доказ. ВідАльбрехта ІІ Єлизавета мала дочку, яку також назвали Єлизаветою. 18років вона прожила в Австрії і безумовно знала німецьку мову. Тим неменш, коли її видали за польського короля Казимира Андрія ІV і вонанародила від нього 8 дітей, то жоден з них не володів німецькою мовою (єсвідчення, що коли Софію, Варвару і Ядвігу в якості дружин привезли до